Сюда поэзию кидайте.

[Свідомий]

Липень відрізав скибку.
От... і уже половина.
Стукає осінь в шибку,
квітне руда жоржина.
Скиглить комар марудно,
кличе до хати вітра.
Спека чаклує. Чудно...
Липень. Пуста макітра.
Ще дозрівають в полі
зéрна, льони, насіння.
Груші в садку ще кволі,
сушаться трави в сінях.
Кріп розпустив парасолі.
Пахне... Рояться мушки.
Стогне в стручках квасоля --
скоро наварять юшки.
Квітне мала дрібнота:
дзвоники, маки, нагІ'дки.
Мальви сторòжать плота
в бабці, старої сусідки.
Мляво павук копошиться,
в'яже придàне для світу.
Може, то все тільки сниться?
Пàвла, Петра... I по літу...

11.07.2022
Людмила Галінська

[Свідомий]

... І жатимемо, кожен, що посіяв...
Яке зерно у борозенки клав...
Хтось з остюками сипав, хтось провіяв...
Хтось по зернині клав, хтось поспішав.
Хто як кохав свою пшеничну ниву...
Такий тому і буде коровай...
Не дбав про неї, то пожнеш кропИву...
Не сподівайсь на щедрий урожай.
Колотимуться остюки колючі...
Змішавшись з недоглянутим зерном...
Плодитимуться стебла ті жалючі...
Вкриватимуть всю ниву бур'яном.
Люби життя... Люби себе у ньому...
Слідкуй за станом власної душі...
Зерно вкладай, не пхай брудну солому...
Не продавайся бісу за гроші.
Не пий води з брудної каламуті...
Будь вищим від ненАвисті і зла...
Не заливай у своє серце люті...
Плекай добро, щоб нивка зацвіла.
Не поспішай, в куток сапу ховати...
Виполюй його, кожен день сапай...
Не втомлюйсь свою душу рятувати...
Поли щодня... Поли... Не запускай.
Бо підросте, розплодиться коріння...
Заб'є, задушить ніжні колоски..
Замість добра, зросте в душі каміння...
Половою наповняться миски.
І гірко буде все оте ковтати...
Бо не помелять збіжжя вітряки...
Щоб чистий хлібчик, на столі всім мати...
Слідкуй, щоб не попали остюки.

Галина Момот

[Свідомий]

РИПЛЯТЬ ВОЗИ

Риплять вози. Зітхає вечір.
Під спів дівочий небо спить.
Мов дідуган, зігнувся місяць,
про щось над ставом бубонить.

Колеса крутяться неквапно
і коні стомлено ідуть.
Ще відчувається крізь тишу
життя нестримна каламуть.

Десь парубки ведуть розмови,
й дівчата -- мавки чарівні --
і зводять з розуму, і манять
в свої тенета потайні.

А вітерець, згорнувши крила,
принишк в саду, де тінь густа,
й цілує ніжно конюшину
в рожеві щічки і вуста.

Вже перша зіронька всміхнулась,
затихло гамірне село.
Жагу життєву і турботи
сховала тиша під крило.

П'янким напоєм матіоли
досхочу повниться земля.
У дивовижні мандри кличе
старий, мов світ, Чумацький Шлях.

Бринить роса. Тривожать душу
дівочі щирі голоси.
Схилився вечір у задумі.
Риплять вози...

Автор картини -- ОЛЕГ ШУПЛЯК

[Свідомий]

Такого літа я не пригадаю
Жнива під обстрілами й у вогні земля
Здається, я у снах страшних блукаю
Та так болить у грудях ця війна...
Так не боліло досі, не боліло
За землю рідну, український край
Бувало, сонце з неба в спеку гріло
Коли збирали люди урожай...
З серпами в поле знову йшли дівчата
І пахли спілі золоті лани
Сьогодні ж ця війна, війна проклята
За що вмирають, Боже мій, сини?
Такого літа, Боже, хай не буде
Ніколи більше, як й її...Весни
Коли невинні гинуть, гинуть люди!
Ніколи цього не забудем ми...
І страх бере за душу, а що завтра?
Яким буде ця осінь і зима
Яка вона, життя людського правда?
І виє під ногами ця земля...
За кожним сином плаче рідна мати
Як ви посміли у дітей стріляти
Ще досі чую цей дитячий сміх...
Ще досі бачу очі ці блакитні
І радість цю дитячу ... та за що???
Як смів сьогодні ти дітей убити?
Життя забрати їх, за що? За що?
А там поспіли знов лани пшениці
Жінки з серпами в поле не ідуть
І висохли спустошені кирниці
Ракети з неба на світанку б'ють...
Такого літа я не пригадаю
Жнива під обстрілами й у вогні земля
Здається, я у снах страшних блукаю
Та так болить у грудях ця війна...
13.07.22 р
Галина Завидовська

[Свідомий]

Які ми були всі щасливі
Здається, в минулім житті...
Не чули сирени жахливі,
Збирали собі спориші
І жили від літа до літа
Відпустка - Одеса, Херсон...
Залюблені сонечком квіти
Гойдались кругом в унісон
Ми жили... і щось планували...
І завтра у всіх нас було
Любили, сміялись, прощали...
Від неба черпали тепло
А потім ще точно хотіли
Поїхати десь до Карпат,
Щоб сосни, так сосни шуміли
І грав поміж гір водоспад
Які ми були всі щасливі...
Можливо... не знали про це...
Не бачили, як в літній зливі
Пропахла земля чебрецем
І трохи заплутались в буднях
Забули, що щастя в простім
Занадто були у бажаннях
Замало були у святім.

Аліна Войтенко

[Свідомий]

СЕЛО
Співають півні, тишу розбудивши
Світає…-Ранок…-Сонечко зійшло
Дійницю швидко з лави ухопивши,
Йде до корови господиня…- ЦЕ СЕЛО
Стук молотка…- Брусок ковзнув по лезу,
Клепання кіс... -Люцерну заплело,
Навіть в неділю не буває : « Ще полежу»
На косовицю поки роси…- ЦЕ СЕЛО
Покоси за покосом…-Пахнуть трави,
Від поту рясно вкрилося чоло,
Стеблини під ногами кучеряві…
Шумить коса…-Працює…-ЦЕ СЕЛО
Вже сонечко піднялось височенько,
Все на городі лободою заросло,
Сапи у руки й на город швиденько,
Прополка…- Шарування… -ЦЕ СЕЛО
Ой, лихо…-Куди ж ділася насідка?
Лишила квочка з яйцями кубло
«У мене ось вона» - кричить сусідка
«Іди мерщій…-Хай сяде» - ЦЕ СЕЛО
Скоріше б вечір…-А роботи валом,
Стомились руки…-Спину вже звело
Насмажили яєць з свинячим салом…
Вечеря…- Й до худоби…- ЦЕ СЕЛО
Усе своє…-І молоко й сметана,
Сальце соломкою пшеничною пройшло…
Вам сільські люди - Честь, хвала і шана
Дай, Боже, щоб завжди жило СЕЛО..
Автор Таміла Панасюк

[Свідомий]

Бабусина хатина край села.
Горбок високий, довгий та крутий.
А я, тоді ще дівчинка мала
Долала довго той підйом важкий.

Така м'яка стежинка в споришах.
І подорожник ніжки лоскотав.
Бува спочити сяду в пів-горбка.
Мов світ мене в обіймах колисав.

Найперш були криниця і бузок,
Великий двір і кам'яний поріг.
У сінях піч, а в хаті холодок.
Бабуся хліб спекла і з вишнями пиріг.

В кімнаті скриня - різьблена, міцна,
І лавка широченна, хоч лягай.
Великий стіл, два ліжка і плита.
Ікони в рушниках, як справжній рай.

Уся аптека на шнурку в пучках:
Рум'янок, сосонка, і звіробій.
А бузина та липа в торбинках,
Щоб не осипався цілющий квіт.

Куфайку кине бабця на поріг.
Дасть кухлик ще з піною молочка.
Тепленький з цукром і м'якенький хліб.
Як смакувала їжа ця проста!

Бабуся говорила про життя.
Співала стиха, вчила молитов.
Не все я розуміла, бо ж дитя.
Та пам'ятаю, Бог - це є любов.

16.07.2024р. Антоніна Генелюк.

[Свідомий]

Насушила м'яти й липового цвіту.
З різнотрав'я меду накачала в банки.
Гарбузам вагітним дарувала діток
І мохіто свіжий розлила у склянки.

Відродила вишнями, відцвіла жасмином,
Визбирала в кошики з поля чебреці.
Одягла намисто на кущі калини —
Крапельками дощику збігла по руці.

Жовтими полями обганяла вітер,
По дорозі бабкам пов'язала банти...
Швидко промайнула половина літа —
Розчинилась зранку в запахах лаванди.
~ ~ ~ ~
Друга половина у права вступає —
Незадовго прийде яблуневий спас.
Десь вже рання осінь в вікна заглядає... —
Ну, куди ж так швидко відлітає час?

Я попрошу літа, довше хай триває
І в ромашках білих знову загублюсь.
Пелюсткову ніжність в коси повплітаю
І краси цієї вдоволь ще нап'юсь.

© Надія Легельбах

[Свідомий]

І бýло літо... Відходив Липень,
білявий красень з пшеничним чубом.
І сіяв спеку, укравши кисень,
сушив на шкварку зіллЯ над Бугом.

Пахніло медом. Крутились оси,
тягали літо собі до хати.
Мочили мавки у Бузі коси,
хотіли Липня собі забрати...

Висіло сонце, важке й гаряче,
пекло оладки старим женцям.
Стогнали трави і нетерпляче
ховали літо то тут, то там...

Відходив Липень. Лишав тривоги.
Кагором в гронах міцніла Осінь...
Стелив рум'янком стежкú й пороги
шляхетний Серпень, так повелося...

Ще бýло літо...
25.07.2024
Людмила Галінська

[Свідомий]

—Чуєш, сину, я лишився сам,
Вітер лиш старе гілля колише.
Я не маю ліку довгим дням,
Чи побачу ще тебе я?...
...Тиша...

—Слухай, сину, мама до кінця
Вірила, що ти нас не залишиш,
І молилася вона щодня.
Ти ж відчув молитви захист?...
...Тиша...

—Знаєш, сину, як тебе люблю?!
Так, що навіть книжка не опише.
Бережи себе там, на "нулю",
Ти ж повернешся додому?...
...Тиша...

—Вірю, сину, ти здолаєш смерть,
Жодного їй шансу не залишиш.
Пам'ятай, що і вночі, і вдень
Я тебе чекаю, любий...
...Тиша...

Автор: Оксана Коломійчук
02.08.2024 (Фото з мережі)

[Свідомий]

РЕКОМЕНДУЮ ПРОЧИТАТИ КОЖНОМУ!!!!
Приймав у небі Бог людину,
Що мала скарби на землі:
Будинок, бізнес і машину
Та й гроші добрі немалі.

Прийшов до Бога гоноровий,
Трясе багатим гаманцем:
«Я, Боже, рай купить готовий!» —
Із перекошеним лицем.

— Я куплю Ангелів у небі,
Щоби співали лиш мені
Та, що захочу, по потребі
Все приносили із землі.

Я куплю сонце, вітер, зорі…
Для мене не існує меж.
Степи, ліси, велике море…
І соловейків куплю теж.

І перепродам потім людям,
За гроші буду видавать.
Схилився Бог в тяжкій зажурі
І став рахунки виставлять:

— За тих дітей, що обікрав ти,
Без ліків забирав життя,
І ти програв ганебно в карти,
А помирало десь дитя…

За тих, кого дурив ти підло
І обдурив, як тільки міг,
Що за лайно те паперове
Тобі вклонялися до ніг;

За хлопців, що тримають небо,
Без рук, без ніг і без життя,
Кому підтримки було треба,
Бо ж рятували майбуття.

За всіх, що скривдив ти до болю,
Порахував на папірцях –
Я розберуся тут з тобою.
Хай замордує тебе страх.

Купити небо! Ти, людино,
Нікчемний блазень і тупий,
Ти в вічнім пеклі в мене згинеш
І з дідьком станеш ти у стрій.

Розсердив Бога — ох, нікчема,
Трусився, бідний, як той кіт.
Вже зрозумів, що тут не в темі,
І почалапав у свій світ.

А Бог пішов до свого раю.
Там хлопець із війни прийшов,
Медалі важко протирає
І просить в Господа любов.

Щоб обгорнув любов’ю маму,
Що сиротою залишив,
Не полагодив стару браму
І вишню він не посадив,

Не одягнув сорочку чисту…
Він просить в небі каяття.
І не зберіг, хоч він старався,
Від Бога даного життя.

І Господь плакав: – Світе милий,
Хіба такого Я чекав?!
Що ж ви, жорстокі, наробили?..
І міцно воїна обняв.

Мораль одна: опам’ятайтесь,
Ніщо не вічне на землі.
І хлопців, люди, поважайте,
Що там вмирають на війні.

Автор: Світлана Дубницька

[Свідомий]

Кульгавий світ, скалічений грошима,
Де правлять "блат", корупція, зв'язки,
Де совість залишилась за дверима,
А замість правди чуємо казки.

Спотворили життя задля розваги,
Й розпуста не рахується за гріх,
Лиш де-не-де, заради рівноваги,
Існує щирість, що дрібніша бліх.

І ледь помітно, вибилась довіра,
Зігнуло чесність, скорчило любов,
Але та заздрість, що лютіша звіра,
Топтала всі чесноти знову й знов.

І лиш надія стримує зневіру,
Від лиха закриваючи грудьми,
Коли припинимо казитися від жиру,
Ми зможем стати справжніми людьми!

15.08.24 р АЗ автор Ірина Вазерцева

[Свідомий]

Старіє літо. Вже не до безсонь,
Де солов'ї п'янили ніч піснями.
Старіє... і з натруджениж долонь
Частує нас приспілими плодами.

Старіє літо. Медом повнить глек.
Ось-ось пов'яже перевеслом жито.
І з трепетом викохує лелек,
Дає їм сил за обрій полетіти.

Старіє літо. Сохне при межі
Тисячолистник з шапкою рябою.
Ще смаляться на сонечку вужі,
Де догорають свічі звіробою.

Старіє літо. Назбирало трав,
Всушило з липи квітоньки зірчасті.
І вже тужливо коник засюрчав
Там, де космей хмарки цвітуть димчасті.

Старіє літо. Соняха чоло
Стоїть поклоном сонцю золотому.
Гроза пере припилене село,
А літо стелить райдуги потому.

Старіє літо. Прилягло під тин —
Тамує спрагу соком із малини,
І кИдає сапфір в кущі ожин,
І чепурить під хатою жоржини.

Старіє літо. Вкоротило дні.
Щодня раніше йде відпочивати
На берег ставу, де в старім човні
Помежи хвиль лягає тихо спати.

Старіє літо. Вже не той танок,
Об камінці оббило ноги босі.
Старіє літо. Що не день — то крок
В таку звабливу златочубу осінь.

Ірина Голуб Красуляк

[Свідомий]

Найгірша смерть сільської хати,
Коли подвір'я затиха...
Немає щось кому сказати,
Дитячий гомін не луна.

Повільно трави забирають
Відбитки стомлених слідів.
Сюди тепер не поспішають,
Вже й комин звик до холодів.

Холодна піч посеред хати,
Забутий аромат грибів.
Нема кому їх тут збирати,
Й палити вогник, щоб димів.

Десь серед трав згубились квіти,
Що їх садили навесні.
І по світах розбіглись діти,
Навіщо хата у селі...?

А в хаті фото чорно-білі,
В барвистих арках рушників.
Там бабця, ще в вінку весільнім,
І дід найкращий з женихів.

Стоїть велика синя лава,
Гостей чекає… та дарма.
Кому до неї тепер справа,
Був рід великий - вже нема.

Паркан вклонився тут доземно,
Хто ж його стане піднімать?
Тут тихо так, що аж нестерпно,
Нема кому і заспівать...

Колись тут пісню шанували,
Співали гучно, як могли.
Тут покоління колисали,
В колисці плетеній з лози.

А нині доживає хатка,
Вже свого віку до кінця.
Залишиться хіба, що згадка
Про двір дитинства, як взірця.

[Свідомий]

Я люблю твою тишу ранкову...
Коли подихом ніжним Земля
Прокидається так світанково,
Обіймаючи світлом поля...

Я люблю твої кùлими з квітів.
Розмаїття волошок й кульбаб.
Коли в цьому примхливому світі
Ти малюєш палітрою барв.

Я люблю ці ліси з оксамитів.
Ті, що дихають в горах туманами.
Довгі хвилі доріг-серпантинів,
Що виблискують диво-загравами.

Я люблю ці дзеркàла річòк.
Мальовничі пагорби й кручі.
Вишиванки сакральний стіжок.
Голоси, ті дзвінкі і співучі.

Я люблю твої зоряні ночі.
Персеїди магічні дощі.
Громовиці від Зевса пророчі.
Прометеєві в серці вогні...

Я люблю тебе ніжно і палко.
Таку всю... До найменших дрібниць...
Світлих мрій обіймаю серпанком,
Теплим сяйвом вечірніх зірниць.

Я пишаюсь тобою, країно...
Ти багата на безліч скарбів.
Неповторна, моя Україно...
Сам Творець тобі бути велів...

Автор: Валентина Гусарова

[Свідомий]

Передосінній жар. Передосіння спека.
І осінь вже стоїть близенько, не далеко.
І баба качани несе у темні сіни.
І кетяги гіркі звисають із калини.
Передосіння ніч, а далі вже осіння.
І буду знов просить у Господа спасіння,
І миру для землі, повернення з полону.
І буду щось робить поки не охолону.
Передосінній день. І роздуми про вічне.
Ми переходим знов це поле історичне,
Цю кляту боротьбу за право і свободу.
Ми маємо щодня життя у нагороду.
Але не всі... не всі. Не всі тут виживають.
Та навіть із могил хоробрі стрій тримають.
Та навіть боягуз боїться вже не дуже,
І коли дрон летить, він далі "дошку струже".
Передосінній час збирає все до купи.
І торохтять вози, і гупають вже ступи.
І гріє боки дід, і косить картоплИсько,
Бо осінь вже ось-ось, бо жовте листя близько.
А ми плануєм день, лиш день і більш нічого.
І, може він останній для дідуся старого,
Для хлопця на "нулі", для дівчини в береті.
І знов чиясь душа не тут, а вже на злеті.
Така ось ця жара, такі її химери.
І все, як і колись, - у місті парки, сквери,
В селі річки, поля, і втома. Всюди втома.
І далі ця війна веде себе як вдома.
Г.Потопляк.

[Свідомий]

Мамо,чуєш,іде зима...
Заморозки перші впали сиві.
Я вже,мамо,як ота земля-
Памороззю коси літа вкрили.

Мамо,бачиш,гинемо щодня.
КRров цідиться за свої кордони.
І немає світла,лиш пітьма...
І немає правди в тих законах.

І не відчуває горе,біль...
Той,хто платить за бали із sмертю.
Безпорадний плач ввіллється в гнів.
Каменіє ,мамо,від наруги серце.

Мамо,чуєш,ти хоч там спитай
Доки молодим тут помирати?
Доки дітям відлітати в рай ?
В нас в сльозах тут кожна третя мати.

Кого нам іще просить?
Чи на моніторі Божім нас не видно?
Може ця війна для Бога й мить,
Мить,де сім'ями летим в безодню.

Холодно,матусю,йде зима...
Лиш молитвою душа зігріла.
Заморозки впали,як журба.
Якби вся Україна посивіла...

Холодно...

Любов Кальцева
Молдавчук

20.10.2024 р.

[Свідомий]

Давно було - мели сніги
І тліли дрова в грубці.
І котик терсь біля ноги
В своїй пухнастій шубці.
І вітер в сіни задував
Крізь щілину, що збоку.
І сніг під Місяцем блищав
І падав в ніч глибоку.
Давно було, вже й не згадать -
Солома, січка, коні.
І в хаті тиша, благодать
І кварта на ослоні,
Відро з водою, два прачі,
Три миски, одне деко.
І блимало аж дві свічі,
Та видно недалеко.
Під грубкою сидить Юрко,
На полику - Ярина.
А поруч з нею кіт Мурко
І баба Харитина.
Киплять галушки в казані
І запах від цибулі.
Годинник прямо на стіні
І подушки на стулі.
Зимову пісню завива
Не вовк, а хуртовина.
Спасибі, Боже, що жива -
Шепоче Харитина.
Спасибі за Твої дари,
За хліб і за водицю.
І Бог заходить у двори
І ріже паляницю.
І крихти падають на стіл.
І я їх всі збираю.
І у кошарі стоїть віл
Той, що вернувсь із гаю.
І впали в пелену сніги,
Дві крихти із обруса.
Чекають люди і боги
На Рождество Ісуса.

Г. Потопляк.

[Свідомий]

.. Були зими.. мерзли спини,
морози тріщали.. а сніги під самі
вікна хати замітали!
Запряже буває батько кобилу у сани,
їздить ними до весни.. поки сніг розтане!

А до Різдва і до Миколи кабани кололи.
Салтісони начиняли, стегно запікали..
А домашню ковбасу смальцем заливали.
Булькотіла на плиті картопля хомнячка*,
а у печі, в баняку, пріла жирна качка!.

І колядки та щедрівки весело лунали!
Жило щастя разом з нами, і горя не знали!
Нині з нашого села утекла його душа...
Ні корови, ні свині, лиш дві курки у хліві...

Та і зими вже не ті...
Де червоні снігурі?.. Де бабусі снігові?..
... З парасолькою.. в плащі..
кожен день ідуть дощі...

Я бажаю всім сповна, щоб закінчилась війна!.. Щоб не лились ріки крові!
Миру, щастя всім й любові!..
Та ще теплі дні грядуть: наші душі
розцвітуть!.. Весна сонячна прийде,
мир на крилах принесе!..

Руслан Мисник

* Хомнячка - варена картопля, товчена з маком.

[Свідомий]

Минає рік, і дні, і ночі,
Щасливі миті та сумні.
Благаю, щоб в Новому році
Ніхто не гинув на війні.
Щоб мир прийшов в мою країну,
Заколосилися поля,
Щоб не снаряди, а зернини
Приймала матінка — земля.
Щоб всі були живі й здорові,
Ніхто б не плакав, не хворів,
Щоб не було ні сліз, ні крові,
Ні злих і підлих ворогів.
Під мирним небом України
Сади вишневі хай цвітуть,
А у закохані родини
Лелеки діток принесуть!
Останні дні старого року…
Можливо, був він не такий…
Тож хай добробут, мир і спокій
Нам подарує рік Новий!