Українська наукова мова має глибокі корені, про які ми можемо говорити на підставі даних, що дають “найстаріші зразки актового язика і юридичної термінології дохристиянської Русі 10 в.” . Відповідно і термінологічна лексика в українській мові складалася століттями. У процесі функціонування побутові слова наповнювалися специфічним значенням, відбиваючи формування нових понять і сприяючи цьому позалінгвістичному процесові.
“Історія формування української мови—це постійне переборення політичних перешкод і заборон. У період життя українського народу в самостійній державі, засвідченого пам’ятками 9-14 ст. його літературною мовою була чужа староболгарська (церковнослов’янська).
Коли ж її витіснила мова, що витворилася на живій, народній основі, український народ став бездержавним (др.пол.17 ст.)” .
На поч. 19 ст. наука, політика і філософія все ще не україномовні. Потрібно було твори-ти й найпростіші звороти для вираження наукових понять. У процесі творення і укладання нової української наукової термінології виділяють особливо важливі періоди.
Перший — др. пол. 19 ст. Він пов’язаний з журналом “Основа” та діяльністю Наукового Товариства ім. Шевченка у Галичині, коли на його сторінках друкували наукові праці І.Франко, М.Грушевський, І.Горбачевський, Є.Озаркевич, М.Кравчук, В.Левицький. Саме про цей період І.Франко писав, що українська мова збагачується “новими термінами та висловами, відповідно до прогресу сучасної цивілізації”
Увійшли в історію української науки і її мови драгоманівська “Громада” (1878-1882) з найрізноманітнішими науковим і науково-публіцистичним матеріалом.
Найбільші труднощі зустрічалися при формуванні науково-технічного, ділового та військового стилів.
Про мову .
Re: Про мову .
Досягнення наукової думки на межі 19-20 ст. у вік “пари і електрики” активізувати потенційні засоби мови для розвитку, збагачення і стабілізації термінології в кожній з наук. Питання впорядкування термінів у сфері кожного фаху набуло особливого значення. Сформувавшись, термінологічна лексика поступово ставала компонентом самої мови, її внутрішнім надбанням.
Хоч українська термінологія творилася на різних територіях України, які належали до різних держав, при її виробленні чітко виявилася єдність письменників, суспільнополітичних діячів, учених усієї України.
Розбудова термінологічних систем здійснюється і наддніпрянцями (А.Кримський, Б.Грінченко, І.Стешенко) і наддністрянцями (І.Верхратський, М.Пачовський, І.Франко).
Систематичну, організуючу роботу, спрямовану на вироблення української наукової мови, з 1892р. починає проводити Наукове Товариство ім. Т.Шевченка у Львові.
Другий період пов’язаний з утворенням наукових товариств у Східній Україні (1913 - Київ, 1918 – Луганськ), які також починають друкувати наукові праці українською мовою.
Хоч українська термінологія творилася на різних територіях України, які належали до різних держав, при її виробленні чітко виявилася єдність письменників, суспільнополітичних діячів, учених усієї України.
Розбудова термінологічних систем здійснюється і наддніпрянцями (А.Кримський, Б.Грінченко, І.Стешенко) і наддністрянцями (І.Верхратський, М.Пачовський, І.Франко).
Систематичну, організуючу роботу, спрямовану на вироблення української наукової мови, з 1892р. починає проводити Наукове Товариство ім. Т.Шевченка у Львові.
Другий період пов’язаний з утворенням наукових товариств у Східній Україні (1913 - Київ, 1918 – Луганськ), які також починають друкувати наукові праці українською мовою.
Re: Про мову .
Третій період відкривається 1921 роком, коли було створено Інститут української наукової мови (ІУНМ). Навколо цього найавторитетнішого наукового центру, що координував термінологічну працю в усій Україні, гуртувалися висококваліфіковані фахівці природничих і технічних наук і мовознавці, які уклали та видали понад 40 термінологічних словників із різних галузей науки і техніки.
Порівняно з попередніми десятиліттями, за 1917−1921рр. істотно змінився статус української мови. Майже після двохсотлітньої перерви вона стала мовою законодавства, адміністрації, взагалі, усіх сфер суспільного, політичного життя України, а також мовою її армії.
Негаразди української термінології беруть початок від ліквідації 1930 року ІУНМ.
“У 1933-1935рр. було перервано нормальний природний перебіг творення і розвитку національної термінології і вилучено (фактично репресовано) понад 40 000 українських наукових і технічних термінів, натомість"запропоновано" терміни російські, або міжнародні у російській транскрипції”
Порівняно з попередніми десятиліттями, за 1917−1921рр. істотно змінився статус української мови. Майже після двохсотлітньої перерви вона стала мовою законодавства, адміністрації, взагалі, усіх сфер суспільного, політичного життя України, а також мовою її армії.
Негаразди української термінології беруть початок від ліквідації 1930 року ІУНМ.
“У 1933-1935рр. було перервано нормальний природний перебіг творення і розвитку національної термінології і вилучено (фактично репресовано) понад 40 000 українських наукових і технічних термінів, натомість"запропоновано" терміни російські, або міжнародні у російській транскрипції”
Re: Про мову .
Незважаючи на утиски і дискримінацію української термінології, її розвиток у перші десятиріччя 20ст. переконує, що для вироблення українських термінологічних стандартів не потрібні жодні посередники.
Терміни творилися різними способами: відбором народних слів, появою нових, запозиченням готових похідних з різних мов. Підхід до термінотворення був різний, нерідко спостерігаємо навіть крайні засади (від пуристичних до максимальної орієнтації на запозичення). “Саме принцип у термінології та науковій мові може перемогти, а певніше, що вони обидва матимуть однакову рацію вживання”
Починаючи з 60-х рр., у термінологічній українській науці зроблено немало. Це і монографічні дослідження, і з різних фахів перекладні словники.
Якщо говорити про сучасний період формування термінологічної справи, то поступово усі галузі науки стають україномовними.
На рівні парадигматики вкрай важливо, щоб досягнення науки стало для народу надбанням власної думки, а не перетравленим баластом незрозумілих термінів.
Терміни творилися різними способами: відбором народних слів, появою нових, запозиченням готових похідних з різних мов. Підхід до термінотворення був різний, нерідко спостерігаємо навіть крайні засади (від пуристичних до максимальної орієнтації на запозичення). “Саме принцип у термінології та науковій мові може перемогти, а певніше, що вони обидва матимуть однакову рацію вживання”
Починаючи з 60-х рр., у термінологічній українській науці зроблено немало. Це і монографічні дослідження, і з різних фахів перекладні словники.
Якщо говорити про сучасний період формування термінологічної справи, то поступово усі галузі науки стають україномовними.
На рівні парадигматики вкрай важливо, щоб досягнення науки стало для народу надбанням власної думки, а не перетравленим баластом незрозумілих термінів.
Re: Про мову .
Блин, читаю твои посты на мове , мне нравятся, потому как я просто наслаждаюсь мовой. Серьезно. Мне очень нравится слово “але” (потому что) или “якщо” (если). Красивее звучат, чем на русском.Свідомий писал(а): ↑Январь 29, 2023, 6:10 pm Незважаючи на утиски і дискримінацію української термінології, її розвиток у перші десятиріччя 20ст. переконує, що для вироблення українських термінологічних стандартів не потрібні жодні посередники.
Терміни творилися різними способами: відбором народних слів, появою нових, запозиченням готових похідних з різних мов. Підхід до термінотворення був різний, нерідко спостерігаємо навіть крайні засади (від пуристичних до максимальної орієнтації на запозичення). “Саме принцип у термінології та науковій мові може перемогти, а певніше, що вони обидва матимуть однакову рацію вживання”
Починаючи з 60-х рр., у термінологічній українській науці зроблено немало. Це і монографічні дослідження, і з різних фахів перекладні словники.
Якщо говорити про сучасний період формування термінологічної справи, то поступово усі галузі науки стають україномовними.
На рівні парадигматики вкрай важливо, щоб досягнення науки стало для народу надбанням власної думки, а не перетравленим баластом незрозумілих термінів.
Однако один раз я по глупости нажала лайк на твой пост , который начинался “Увага!” Я грешным делом подумала что “увага” значит “победа”, мол - по типу -“уважуха.” Оказалось, что то значит - “тревога. ”
*Looks like you are gonna make it, hang on to yourself * (David Bowie)
Love Ukraine
Love Ukraine
Re: Про мову .
Увага означает Внимание .Слухати уважно-слушать внимательно.
Re: Про мову .
Thanks for this, will know in future.
*Looks like you are gonna make it, hang on to yourself * (David Bowie)
Love Ukraine
Love Ukraine
Re: Про мову .
Для кращого засвоєння мови пропоную подивитися .))
Re: Про мову .
Кста, если “увага” означает “внимание”, то очень даже такое уважительное meaning имеет. Тебя просят обратить внимание, типо “уважь нашу новость, она важна для тебя. ” Здесь когда кричат “внимание” - Attention, Achtung , Attencion - (слово по сути одно и тоже и на немецком, и на френче и инглише), кажется как будто тебя кто то грубо дергает за рукав.
На самом деле “Achtung ” в немецком , первое значение того слова там даже не “ attention ”, а -"danger" ( опасность). В Инглише нет у "attention" такого значение.
*Looks like you are gonna make it, hang on to yourself * (David Bowie)
Love Ukraine
Love Ukraine
Re: Про мову .
Ну да. Увага ,в їдальні в 13 годин буде акційний продаж червоної ікри))). Или вот так...Увага ,діти ,завтра всім принести гроші на шкільні підручники .)))RedHead писал(а): ↑Январь 29, 2023, 9:22 pmКста, если “увага” означает “внимание”, то очень даже такое уважительное meaning имеет. Тебя просят обратить внимание, типо “уважь нашу новость, она важна для тебя. ” Здесь когда кричат “внимание” - Attention, Achtung , Attencion - (слово по сути одно и тоже и на немецком, и на френче и инглише), кажется как будто тебя кто то грубо дергает за рукав.
На самом деле “Achtung ” в немецком , первое значение того слова там даже не “ attention ”, а -"danger" ( опасность). В Инглише нет у "attention" такого значение.
Re: Про мову .
Ну да, более мягкое, английское значение.Свідомий писал(а): ↑Январь 29, 2023, 9:48 pmНу да. Увага ,в їдальні в 13 годин буде акційний продаж червоної ікри))). Или вот так...Увага ,діти ,завтра всім принести гроші на шкільні підручники .)))RedHead писал(а): ↑Январь 29, 2023, 9:22 pmКста, если “увага” означает “внимание”, то очень даже такое уважительное meaning имеет. Тебя просят обратить внимание, типо “уважь нашу новость, она важна для тебя. ” Здесь когда кричат “внимание” - Attention, Achtung , Attencion - (слово по сути одно и тоже и на немецком, и на френче и инглише), кажется как будто тебя кто то грубо дергает за рукав.
На самом деле “Achtung ” в немецком , первое значение того слова там даже не “ attention ”, а -"danger" ( опасность). В Инглише нет у "attention" такого значение.
*Looks like you are gonna make it, hang on to yourself * (David Bowie)
Love Ukraine
Love Ukraine
Re: Про мову .
Вдячний всім, хто висловив позицію на підтримку свідомого і спільного рішення Могилянської спільноти щодо невживання мови держави-агресора у стінах університету, і яке могилянці закріпили своїми внутрішніми правилами розпорядку. Це рішення - не предмет дискусії. Особливо для тих, хто почав висловлювати обурені коментарі про захист російської, і тим більше, тих, хто не має жодного стосунку до університету. Це рішення – свідомий і спільний вибір Могилянської спільноти, спрямований на те, щоб позбавити збочену російську пропаганду навіть мізерної щілини для проникнення, щоб убезпечитись від «руського міру». Йдеться не про тих, хто зараз «проти», а про майбутні покоління, які самі вирішують, як їм захищатись від окупанта.
Дякую всім, хто чітко усвідомлює важливість такого рішення для майбутнього і підтримав його. Українська мова - це зброя для нас, і залишивши мову окупанта біля себе, означає, що «руський мір» рано чи пізно прийде до вас звільняти і захищати. Так само, як прийшов у Маріуполь, Бахмут, Соледар. А якщо хтось хоче поговорити про це, то нехай спитає жителів цих міст, які точно не хотіли такого «руського міру», що зруйнував їхнє життя, знищив родини, стер з лиця землі домівки.
Адже йдеться не тільки і не стільки про російську мову, а про тектонічні зміни в українському суспільстві, що веде війну проти російських окупантів, і які можливо хтось ще не помітив.
Дякую за сильні і влучні думки, які зібрало у своєму матеріалі видання NV.
Геннадій Зубко.
Дякую всім, хто чітко усвідомлює важливість такого рішення для майбутнього і підтримав його. Українська мова - це зброя для нас, і залишивши мову окупанта біля себе, означає, що «руський мір» рано чи пізно прийде до вас звільняти і захищати. Так само, як прийшов у Маріуполь, Бахмут, Соледар. А якщо хтось хоче поговорити про це, то нехай спитає жителів цих міст, які точно не хотіли такого «руського міру», що зруйнував їхнє життя, знищив родини, стер з лиця землі домівки.
Адже йдеться не тільки і не стільки про російську мову, а про тектонічні зміни в українському суспільстві, що веде війну проти російських окупантів, і які можливо хтось ще не помітив.
Дякую за сильні і влучні думки, які зібрало у своєму матеріалі видання NV.
Геннадій Зубко.
Re: Про мову .
Это точно.А так как строить они не умеют то империи те одна за одной грохнулись как картонные домики .Величие оказалось блефом .Даже содравши чертежи Фиата ,не смогли слепить нормальную машину.Вот петухи с говна выходят хорошо.
Re: Про мову .
«Не сумуй, моя доле кохана»
Ця дівчинка - донька драматурга Михайла Старицького. Її було вбито НКВД, а тіло викинуто з вагону, під час етапу до Казахстану...
Отже про мову, друзі. Лише одна цитата. Лише щоб нагадати шлях, ціну й відчути історичну точку, в якій ми перебуваємо.
Ця дівчинка — Людмила Старицька-Черняхівська, донька драматурга Михайла Старицького та Софії Лисенко (сестри композитора Миколи Лисенка). Майбутня письменниця, науковиця і громадська діячка, яку НКВД все життя переслідував за антирадянськість і українство і врешті вбив в телячому вагоні під час етапу до Казахстану в 1941, викинувши тіло з вагону.
Так ось, ця дівчинка згадує про те, як жилося наприкінці ХІХст. дітям україномовної київської інтелігенції.
«Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку.
Нас було небагато таких українських родин... На той час серед київської російської інтелігенції, або, вживаючи краще вже витерте слово, — буржуазії, панували недобрі відносини до всього українського, а найбільше до самих "украйнофилов"; в найкращім разі це були якісь глузливі відносини, немов до "блаженненьких" — дурників.
Можна собі уявити, як переймали од батьків такі відносини діти, що, як відомо, переймають швидше за все саме недобре і мають так багато жорстокости в серці. Ми говорили по-українськи, і батьки говорили до нас по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання.
І звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство. О, багато довелося прийняти нашим маненьким серцям гірких образ, незабутніх... Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати на кожнім кроці одсіч. Бідний молодий дитячий розум, бідне маненьке серце, — образою й зневагою отруєно їх з веселих, дитячих літ!
Я пам'ятаю, як з сестрою гуляли ми якось в Ботанічнім саду, звичайно, в українському вбранні, балакали між собою по-українськи. Нас взяли на глум, зчинилася гидка сцена: діти, а за ними й бонни та няньки почали глузувати з нас, з нашого вбрання, з нашої "мужицької" мови. Сестра вернулася додому з ревними слізьми. З цього приводу написав тато вірш, присвячений їй: "Не сумуй, моя доле кохана».
150 років триває ця історія київських інтелігентських дітей. 150 років.
Мирослава Барчук.
Re: Про мову .
10 знакових українських книжок, гідних до прочитання
Книги — культурний код українців, наша спадщина, що ввібрала в себе радість, пристрасть, біль і надію — нашу й наших предків. У творах, які потрапили до рейтингу, автори охоплюють найважливішу сьогодні тему воєнного протистояння, описують мирне життя, а також з’єднують у єдину канву життя кількох поколінь українців.
«Покров», Люко Дашвар
Роман із кількома сюжетними лініями, неспішно починається в XIX столітті, але перетікає в наші дні. Його головна героїня — звичайна дівчина, яка могла б бути вашою сусідкою, настільки її образ є зрозумілим: вона хоче кохати й бути коханою, але помиляється та обпалюється. Начебто що тут особливого? Але в життя Мар’яни вривається (і спочатку навіть лякає її) Майдан і події кінця 2013-го і 2014 року. Звісно, не обійшлося без відсилань до подій минулого, що леденять душу, і навіть до таємничої спадщини козацького старшини Дороша. Й от уже нитки минулого тягнуться в наші дні, впливаючи на долю головної героїні.
«Точка нуль», Артем Чех
Роман, який об’єднує в собі письменницький і військовий досвід автора: у 2015 — 2016 роках Артем Чех був на сході України. Книга написана без зайвих кривавих подробиць, але водночас вона послідовно занурює читача у внутрішню «кухню» волонтерів, навчальної частини, частини на Херсонщині, а потім направляє на нульовий рубіж на Донбасі. Герой книги втілює образ сучасного бійця — людини не безстрашної, але яка стійко переносить і воєнні дії, і проблеми із забезпеченням фронту, і недоліки командування. Обстріл, вивезення поранених, а завтра знову на пост і ще б роздобути туалетний папір — спокійний опис того, через що проходили і проходять наші захисники.
«Омбре. Над темрявою і світлом», Лора Підгірна
Роман-дипломант Міжнародного літературного конкурсу 2017 року «Коронація слова». І знову все починається з нашої сучасниці, яка навіть уявити собі не могла, як її закрутить у вирі подій. «Бібліотечний щур», архівна ревізорка Едіта лише знаходить загадкові клейноди. Однак у місті чомусь не люблять говорити про спадщину тамплієрів. Можливо, тому що за старовинним артефактом полюють не якісь потойбічні, а цілком земні сили? Але кому захочеться зв’язуватися зі спецслужбами і протистояти таємним товариствам? На щастя, головна героїня отримує підтримку й захист в особі католицького священника, і разом їм належить пройти чимало випробувань.
«Ключові клапани», Павло Коробчук
Героям роману Павла Коробчука довелося випробувати всю тяжкість прокляття «щоб ти жив в епоху великих змін!» Саме це і сталося з головними героями — п’ятикласниками, яким у серпні 1991-го довелося зробити крок в абсолютно іншу історичну епоху. Історія української незалежності розглядається автором через життя спочатку дітей, потім підлітків, а далі дорослих людей, які всі наступні роки шукають своє місце під сонцем. Не все виходить гладко: герої проходять через безнадію 90-х, кримінал і наркотичну залежність, їхні вчинки іноді важко пояснити, але вони залишаються вірними обіцянкам свого дитинства.
«Сторіччя Якова», Володимир Лис
Роман-переможець «Коронації слова». Через багато що довелося пройти герою книги Якову, який на порозі свого сторіччя згадує минуле, і перед читачем розгортається історія. І нехай це історія однієї людини, але Якову довелося чимало повоювати — і на боці поляків із німцями, і добровольцем не цілком за своєю волею в Червоній Армії, і на любовному фронті пережити чимало драм і втрат. Спочатку зрада коханої дівчини змусила його взяти в руки рушницю, та й потім пристрастей у його житті було безліч. Не ідеальний, але чесний герой уже заслужив любов багатьох читачів.
«Загублений острів», Наталя Гуменюк
Це не художня вигадка, а збірка репортажів. Після 2014 року мало хто з українців знає про те, що відбувається в Криму. Журналістка Наталія Гуменюк упродовж 6 років приїжджала туди, щоб записувати історії дуже різних людей. Вони — кримчани, які мають іноді діаметрально протилежні погляди на те, що трапилося й відбувається на їхній землі. Студенти, бізнесмени, військові — усіх цих людей авторці вдалося розговорити, щоб записати й передати їхні погляди, розгубленість, біль і просто небажання тримати все в собі.
«Інтернат», Сергій Жадан
Це не художня вигадка, а збірка репортажів. Після 2014 року мало хто з українців знає про те, що відбувається в Криму. Журналістка Наталія Гуменюк упродовж 6 років приїжджала туди, щоб записувати історії дуже різних людей. Вони — кримчани, які мають іноді діаметрально протилежні погляди на те, що трапилося й відбувається на їхній землі. Студенти, бізнесмени, військові — усіх цих людей авторці вдалося розговорити, щоб записати й передати їхні погляди, розгубленість, біль і просто небажання тримати все в собі.
«Інтернат», Сергій Жадан
Роман, у якому автор майстерно використав прийом «арка героя», його перетворення. На початку оповідання ми бачимо Пашу: він начебто звичайний наш сучасник, як і Мар’яна з роману «Покров», але вони відрізняються тим, що Паша — це класична людина «у футлярі». Він не хоче нічого вирішувати, ні на що впливати — йому й так добре. Але коли приходить війна, Паша опиняється перед вибором: так хто ж для нього свої? А крім того герою доведеться залишитися віч-на-віч зі своїм минулим, коли він байдуже пройшов повз горя свого племінника.
«Амадока», Софія Андрухович
Роман також звертається до теми війни, але підіймає питання реабілітації військових і їхнього повернення до мирного життя. Герой не тільки пережив важкі операції, що змінили його зовнішність, але і втратив пам’ять — він не пам’ятає нічого зі свого минулого. Й от у його житті з’являється жінка, яка видає себе за його дружину. Але чи правда це? Деякі читачі вказували на затягнутість оповідання, зазначаючи, що замість одного роману авторка фактично написала три, але попри відсилання до інших епох «Амадоку» високо оцінили і критики, і публіка, що читає.
«Аеропорт», Сергій Лойко
«Аеропорт», який видали у 2016 році, був однією з перших книг про війну, яку читали й передавали з рук у руки наші захисники, котрі повернулися з фронту. Головний герой роману спочатку приїхав в Україну по роботі. Уродженець СРСР, він давно вже мешкає в США, бувши втіленням американської мрії: фінансовий і кар’єрний успіх, кохана дружина, дорослий влаштований син. І все-таки, приїхавши стороннім спостерігачем, фотографом, герой втягується спочатку в події Майдану, що передували війні, а потім взагалі потрапляє на фронт, переживши до цього особисту драму.
«Цуцик», Віталій Запека
«Цуцик» уже визнано сучасною класикою. І це один із небагатьох антивоєнних романів, адже тут не називаються сторони війни на Донбасі хоча б тому, що головний герой не вимовить ані «сепари», ані «укри». Тому що він — не людина, а маленьке цуценя, що народилося в бездомного собаки. І через сприйняття песика автор передає біль від того, що відбувається навколо, заразом показуючи читачам, що від війни страждають не тільки люди, а й ті, кого ми, зайняті своїми проблемами, часто не помічаємо, — наші молодші брати, тварини.
«Справа Василя Стуса», Вахтанг Кіпіані
Це не художній твір, а публіцистична праця історика й журналіста Вахтанга Кіпіані, але Style не могло не включити його до рейтингу, оскільки «Справа Василя Стуса» — справжня історична подія. Бонусне місце ми віддаємо книзі, у якій зібрано архівні документи з кримінальної справи Василя Стуса, свідчення та спогади очевидців тих подій. Книга стала предметом судового розгляду: Віктор Медведчук подав позов до суду з вимогою заборонити її друк і навіть отримав відповідне рішення суду. «Справу Василя Стуса» моментально розкупили, наступний тираж надрукували з текстом рішення — ці примірники стали колекційними. Зрештою правда перемогла: апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції про заборону публікації й розповсюдження, а також використання імені Медведчука, який під час описуваних у книзі подій був адвокатом Стуса.
Книги — культурний код українців, наша спадщина, що ввібрала в себе радість, пристрасть, біль і надію — нашу й наших предків. У творах, які потрапили до рейтингу, автори охоплюють найважливішу сьогодні тему воєнного протистояння, описують мирне життя, а також з’єднують у єдину канву життя кількох поколінь українців.
«Покров», Люко Дашвар
Роман із кількома сюжетними лініями, неспішно починається в XIX столітті, але перетікає в наші дні. Його головна героїня — звичайна дівчина, яка могла б бути вашою сусідкою, настільки її образ є зрозумілим: вона хоче кохати й бути коханою, але помиляється та обпалюється. Начебто що тут особливого? Але в життя Мар’яни вривається (і спочатку навіть лякає її) Майдан і події кінця 2013-го і 2014 року. Звісно, не обійшлося без відсилань до подій минулого, що леденять душу, і навіть до таємничої спадщини козацького старшини Дороша. Й от уже нитки минулого тягнуться в наші дні, впливаючи на долю головної героїні.
«Точка нуль», Артем Чех
Роман, який об’єднує в собі письменницький і військовий досвід автора: у 2015 — 2016 роках Артем Чех був на сході України. Книга написана без зайвих кривавих подробиць, але водночас вона послідовно занурює читача у внутрішню «кухню» волонтерів, навчальної частини, частини на Херсонщині, а потім направляє на нульовий рубіж на Донбасі. Герой книги втілює образ сучасного бійця — людини не безстрашної, але яка стійко переносить і воєнні дії, і проблеми із забезпеченням фронту, і недоліки командування. Обстріл, вивезення поранених, а завтра знову на пост і ще б роздобути туалетний папір — спокійний опис того, через що проходили і проходять наші захисники.
«Омбре. Над темрявою і світлом», Лора Підгірна
Роман-дипломант Міжнародного літературного конкурсу 2017 року «Коронація слова». І знову все починається з нашої сучасниці, яка навіть уявити собі не могла, як її закрутить у вирі подій. «Бібліотечний щур», архівна ревізорка Едіта лише знаходить загадкові клейноди. Однак у місті чомусь не люблять говорити про спадщину тамплієрів. Можливо, тому що за старовинним артефактом полюють не якісь потойбічні, а цілком земні сили? Але кому захочеться зв’язуватися зі спецслужбами і протистояти таємним товариствам? На щастя, головна героїня отримує підтримку й захист в особі католицького священника, і разом їм належить пройти чимало випробувань.
«Ключові клапани», Павло Коробчук
Героям роману Павла Коробчука довелося випробувати всю тяжкість прокляття «щоб ти жив в епоху великих змін!» Саме це і сталося з головними героями — п’ятикласниками, яким у серпні 1991-го довелося зробити крок в абсолютно іншу історичну епоху. Історія української незалежності розглядається автором через життя спочатку дітей, потім підлітків, а далі дорослих людей, які всі наступні роки шукають своє місце під сонцем. Не все виходить гладко: герої проходять через безнадію 90-х, кримінал і наркотичну залежність, їхні вчинки іноді важко пояснити, але вони залишаються вірними обіцянкам свого дитинства.
«Сторіччя Якова», Володимир Лис
Роман-переможець «Коронації слова». Через багато що довелося пройти герою книги Якову, який на порозі свого сторіччя згадує минуле, і перед читачем розгортається історія. І нехай це історія однієї людини, але Якову довелося чимало повоювати — і на боці поляків із німцями, і добровольцем не цілком за своєю волею в Червоній Армії, і на любовному фронті пережити чимало драм і втрат. Спочатку зрада коханої дівчини змусила його взяти в руки рушницю, та й потім пристрастей у його житті було безліч. Не ідеальний, але чесний герой уже заслужив любов багатьох читачів.
«Загублений острів», Наталя Гуменюк
Це не художня вигадка, а збірка репортажів. Після 2014 року мало хто з українців знає про те, що відбувається в Криму. Журналістка Наталія Гуменюк упродовж 6 років приїжджала туди, щоб записувати історії дуже різних людей. Вони — кримчани, які мають іноді діаметрально протилежні погляди на те, що трапилося й відбувається на їхній землі. Студенти, бізнесмени, військові — усіх цих людей авторці вдалося розговорити, щоб записати й передати їхні погляди, розгубленість, біль і просто небажання тримати все в собі.
«Інтернат», Сергій Жадан
Це не художня вигадка, а збірка репортажів. Після 2014 року мало хто з українців знає про те, що відбувається в Криму. Журналістка Наталія Гуменюк упродовж 6 років приїжджала туди, щоб записувати історії дуже різних людей. Вони — кримчани, які мають іноді діаметрально протилежні погляди на те, що трапилося й відбувається на їхній землі. Студенти, бізнесмени, військові — усіх цих людей авторці вдалося розговорити, щоб записати й передати їхні погляди, розгубленість, біль і просто небажання тримати все в собі.
«Інтернат», Сергій Жадан
Роман, у якому автор майстерно використав прийом «арка героя», його перетворення. На початку оповідання ми бачимо Пашу: він начебто звичайний наш сучасник, як і Мар’яна з роману «Покров», але вони відрізняються тим, що Паша — це класична людина «у футлярі». Він не хоче нічого вирішувати, ні на що впливати — йому й так добре. Але коли приходить війна, Паша опиняється перед вибором: так хто ж для нього свої? А крім того герою доведеться залишитися віч-на-віч зі своїм минулим, коли він байдуже пройшов повз горя свого племінника.
«Амадока», Софія Андрухович
Роман також звертається до теми війни, але підіймає питання реабілітації військових і їхнього повернення до мирного життя. Герой не тільки пережив важкі операції, що змінили його зовнішність, але і втратив пам’ять — він не пам’ятає нічого зі свого минулого. Й от у його житті з’являється жінка, яка видає себе за його дружину. Але чи правда це? Деякі читачі вказували на затягнутість оповідання, зазначаючи, що замість одного роману авторка фактично написала три, але попри відсилання до інших епох «Амадоку» високо оцінили і критики, і публіка, що читає.
«Аеропорт», Сергій Лойко
«Аеропорт», який видали у 2016 році, був однією з перших книг про війну, яку читали й передавали з рук у руки наші захисники, котрі повернулися з фронту. Головний герой роману спочатку приїхав в Україну по роботі. Уродженець СРСР, він давно вже мешкає в США, бувши втіленням американської мрії: фінансовий і кар’єрний успіх, кохана дружина, дорослий влаштований син. І все-таки, приїхавши стороннім спостерігачем, фотографом, герой втягується спочатку в події Майдану, що передували війні, а потім взагалі потрапляє на фронт, переживши до цього особисту драму.
«Цуцик», Віталій Запека
«Цуцик» уже визнано сучасною класикою. І це один із небагатьох антивоєнних романів, адже тут не називаються сторони війни на Донбасі хоча б тому, що головний герой не вимовить ані «сепари», ані «укри». Тому що він — не людина, а маленьке цуценя, що народилося в бездомного собаки. І через сприйняття песика автор передає біль від того, що відбувається навколо, заразом показуючи читачам, що від війни страждають не тільки люди, а й ті, кого ми, зайняті своїми проблемами, часто не помічаємо, — наші молодші брати, тварини.
«Справа Василя Стуса», Вахтанг Кіпіані
Це не художній твір, а публіцистична праця історика й журналіста Вахтанга Кіпіані, але Style не могло не включити його до рейтингу, оскільки «Справа Василя Стуса» — справжня історична подія. Бонусне місце ми віддаємо книзі, у якій зібрано архівні документи з кримінальної справи Василя Стуса, свідчення та спогади очевидців тих подій. Книга стала предметом судового розгляду: Віктор Медведчук подав позов до суду з вимогою заборонити її друк і навіть отримав відповідне рішення суду. «Справу Василя Стуса» моментально розкупили, наступний тираж надрукували з текстом рішення — ці примірники стали колекційними. Зрештою правда перемогла: апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції про заборону публікації й розповсюдження, а також використання імені Медведчука, який під час описуваних у книзі подій був адвокатом Стуса.
Re: Про мову .
"Я бы русский выучил только за то..." Як росіяни перетворювали українську мову на другий сорт
Дмитро Полюхович
В українських школах учителів російської мови та літератури вважали привілейованою кастою. Навіть вищою за викладачів історії. Історію, нагадаємо, вважали головно ідеологічною дисципліною в школі. «Історики» також читали курс "Основ держави і права". Вони ж, традиційно, були парторгами шкіл.
Чимало українців, які закінчували радянську школу, пам’ятають учителів російської мови і літератури: вони вдягалися краще за інших, були розкутішими й навіть, можна сказати, "вільнодумствували", якщо це не стосувалося української ідентичності. Лише викладачі російської мали негласне право під час уроку відходити від плану й говорити на відсторонені теми, але лише в ключі домінування всього російського над українським. Моя вчителька росліт, наприклад, дуже любила розмірковувати про недолугість і другорядність класичної української літератури. Мовляв, там усе про село й селюхів, а ось у великій російській літературі — аристократи, графи, бали, палаци… І хай Родіон Раскольніков тюкнув бабку сокирою, але то все в декораціях столичного Петербурга, а не задрипаного хутора.
Уявляю, якби наша викладачка української, шановна Раїса Олександрівна, раптом дозволила собі такі висловлювання на адресу російської класики. Цікаво, як швидко вона вилетіла б зі школи з «вовчим квитком»?
Учителі української взагалі боялися хоч на йоту відступити від затверджених методичок, бо це загрожувало досить неприємним звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Автор, можливо, помиляється, але в негласній шкільній ієрархії вчителі української стояли вище хіба що за «трудовиків», а в російських школах навіть нижче.
Якось наша «русічка» відвідала Львів і замість того, щоб розповідати про Онєгіна чи Му-Му, цілий урок ділилася враженнями від поїздки. Якщо хтось подумав, що йшлося про красу міста та його дивовижні пам’ятки, — то помилився. Головним її враженням від поїздки став надгробок на могилі головного редактора газети "Вільна Україна" (органу Львівського обласного i міського комітетів Комуністичної партії України, нагадаємо), який вона побачила на знаменитому Личакові.
"Яка в наш час може бути «Вільна Україна»?! — обурювалася вона. – Це ж неприхована бандерівщина! Не може в СРСР бути ніякої вільної України!!!"
Далі, десь хвилин на 30, була лекція про злочини бандерівців та інших петлюрівців. Зраднику Мазепі теж дісталося.
Золота доба русифікаторів
2 листопада 1978 року Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову "Про заходи подальшому удосконаленню вивчення і викладання російської мови в Українській РСР". Згідно з нею, значно збільшували видатки на просування російської мови, на технічне забезпечення кабінетів російської мови, кафедр у вишах, збільшення кількості та якості учителів, вивчення російської мови в українських школах уже з першого класу тощо. Кому цікаві деталі – можете ознайомитися тут, — цей документ є в архіві законодавства на сайті Верховної Ради.
Через кілька років, 26 травня 1983-го, ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову "О дополнительных мерах по изучению русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союзных республик". Через два тижні аналогічний документ ухвалили ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР, а Міністерство освіти УРСР затвердило "Додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки".
Зокрема цей документ передбачав: "Збільшити з 1984 року на 15% ставки заробітної плати вчителів підготовчих і І —III класів, які ведуть заняття з російської мови, вчителів російської мови і літератури IV—X (XI) класів загальноосвітніх шкіл та шкіл-інтернатів, вчителів російської мови і літератури всіх типів і найменувань професійних і середніх спеціальних навчальних закладів з неросійською мовою навчання, розташованих в сільській місцевості і в селищах міського типу".
ЗБІЛЬШИТИ З 1984 РОКУ НА 15% СТАВКИ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ ВЧИТЕЛІВ, ЯКІ ВЕДУТЬ ЗАНЯТТЯ З РОСІЙСЬКОЇ МОВИ
У перекладі з бюрократичної на людську: села та невеличку райцентри, які були ще недостатньо русифіковані, слід русифікувати якомога швидше, а вчителі-русифікатори мають за те отримати доплату.
Також передбачали збільшити видатки на видання навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою та низка організаційних заходів.
Ба! Доплати передбачали навіть студентам філологічних факультетів. Зокрема було заплановано щорічні видатки в сумі 357 тис. крб для виплати підвищеної стипендії студентам, які навчаються на спеціальності "Російська мова і література".
Є інформація, що доплати отримували не лише "русісти" в українських шкодах глибинки, а й у великих містах.
Цікавий факт. У цій історії з доплатами прогресивні комуністи не придумали нічого нового, а скористалися досвідом реакційного царату. Такі виплати вчителям-русифікаторам, активно практикували принаймні на початку ХХ століття.
Зокрема в листі Олександра Довженка до глухівчанки Ярини Коваль, знаменитий режисер ділиться своїми спогадами про навчання в Глухові:
"Я згадую Глухів і свою романтичну юність…учительський інститут. Він стоїть переді мною, як живий, білий, чистий, з штамбовими трояндами і посипаними жовтим піском доріжками садка… З нас готували учителів – обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць, – за обрусіння краю".
18 царських рублів тоді були чималою сумою. Зокрема станом на 1913 рік фунт (трішки менше за пів кілограма) найякіснішого огузку (без кісток) коштував 20-22 коп.
1988 року автор став студентом київського педінституту ім. М. Горького. Наразі це Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. Тоді в СРСР відбувалася кардинальна освітня реформа й учителям ледь не вдвічі збільшили платню. Відповідно конкурси в педінститути зашкалювали. Бо випускнику політехнічного світила платня заледве у 120 руб., а педагогічного – 180-220. Солідні на той час суми. Плюс три такі важливі фактори, як червень, липень та серпень.
Найбільше абітурієнти бажали потрапити на історичний. Ні, не через велику любов до історії. Факультет був "ідеологічним", його диплом давав добрі перспективи зробити кар’єру в комсомольських, партійних, профспілкових чи радянських структурах. Та й КДБ там підбирало собі кадри. На другому місці було відділення російської мови та літератури філфаку. Чому – див. вище про доплати.
А ось конкурс на українську філологію був лише ледь-ледь більшим, ніж на відділення загальнотехнічних дисциплін, де готували вчителів праці. Останній вважали геть маргінальним
Дмитро Полюхович
В українських школах учителів російської мови та літератури вважали привілейованою кастою. Навіть вищою за викладачів історії. Історію, нагадаємо, вважали головно ідеологічною дисципліною в школі. «Історики» також читали курс "Основ держави і права". Вони ж, традиційно, були парторгами шкіл.
Чимало українців, які закінчували радянську школу, пам’ятають учителів російської мови і літератури: вони вдягалися краще за інших, були розкутішими й навіть, можна сказати, "вільнодумствували", якщо це не стосувалося української ідентичності. Лише викладачі російської мали негласне право під час уроку відходити від плану й говорити на відсторонені теми, але лише в ключі домінування всього російського над українським. Моя вчителька росліт, наприклад, дуже любила розмірковувати про недолугість і другорядність класичної української літератури. Мовляв, там усе про село й селюхів, а ось у великій російській літературі — аристократи, графи, бали, палаци… І хай Родіон Раскольніков тюкнув бабку сокирою, але то все в декораціях столичного Петербурга, а не задрипаного хутора.
Уявляю, якби наша викладачка української, шановна Раїса Олександрівна, раптом дозволила собі такі висловлювання на адресу російської класики. Цікаво, як швидко вона вилетіла б зі школи з «вовчим квитком»?
Учителі української взагалі боялися хоч на йоту відступити від затверджених методичок, бо це загрожувало досить неприємним звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Автор, можливо, помиляється, але в негласній шкільній ієрархії вчителі української стояли вище хіба що за «трудовиків», а в російських школах навіть нижче.
Якось наша «русічка» відвідала Львів і замість того, щоб розповідати про Онєгіна чи Му-Му, цілий урок ділилася враженнями від поїздки. Якщо хтось подумав, що йшлося про красу міста та його дивовижні пам’ятки, — то помилився. Головним її враженням від поїздки став надгробок на могилі головного редактора газети "Вільна Україна" (органу Львівського обласного i міського комітетів Комуністичної партії України, нагадаємо), який вона побачила на знаменитому Личакові.
"Яка в наш час може бути «Вільна Україна»?! — обурювалася вона. – Це ж неприхована бандерівщина! Не може в СРСР бути ніякої вільної України!!!"
Далі, десь хвилин на 30, була лекція про злочини бандерівців та інших петлюрівців. Зраднику Мазепі теж дісталося.
Золота доба русифікаторів
2 листопада 1978 року Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову "Про заходи подальшому удосконаленню вивчення і викладання російської мови в Українській РСР". Згідно з нею, значно збільшували видатки на просування російської мови, на технічне забезпечення кабінетів російської мови, кафедр у вишах, збільшення кількості та якості учителів, вивчення російської мови в українських школах уже з першого класу тощо. Кому цікаві деталі – можете ознайомитися тут, — цей документ є в архіві законодавства на сайті Верховної Ради.
Через кілька років, 26 травня 1983-го, ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову "О дополнительных мерах по изучению русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союзных республик". Через два тижні аналогічний документ ухвалили ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР, а Міністерство освіти УРСР затвердило "Додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки".
Зокрема цей документ передбачав: "Збільшити з 1984 року на 15% ставки заробітної плати вчителів підготовчих і І —III класів, які ведуть заняття з російської мови, вчителів російської мови і літератури IV—X (XI) класів загальноосвітніх шкіл та шкіл-інтернатів, вчителів російської мови і літератури всіх типів і найменувань професійних і середніх спеціальних навчальних закладів з неросійською мовою навчання, розташованих в сільській місцевості і в селищах міського типу".
ЗБІЛЬШИТИ З 1984 РОКУ НА 15% СТАВКИ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ ВЧИТЕЛІВ, ЯКІ ВЕДУТЬ ЗАНЯТТЯ З РОСІЙСЬКОЇ МОВИ
У перекладі з бюрократичної на людську: села та невеличку райцентри, які були ще недостатньо русифіковані, слід русифікувати якомога швидше, а вчителі-русифікатори мають за те отримати доплату.
Також передбачали збільшити видатки на видання навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою та низка організаційних заходів.
Ба! Доплати передбачали навіть студентам філологічних факультетів. Зокрема було заплановано щорічні видатки в сумі 357 тис. крб для виплати підвищеної стипендії студентам, які навчаються на спеціальності "Російська мова і література".
Є інформація, що доплати отримували не лише "русісти" в українських шкодах глибинки, а й у великих містах.
Цікавий факт. У цій історії з доплатами прогресивні комуністи не придумали нічого нового, а скористалися досвідом реакційного царату. Такі виплати вчителям-русифікаторам, активно практикували принаймні на початку ХХ століття.
Зокрема в листі Олександра Довженка до глухівчанки Ярини Коваль, знаменитий режисер ділиться своїми спогадами про навчання в Глухові:
"Я згадую Глухів і свою романтичну юність…учительський інститут. Він стоїть переді мною, як живий, білий, чистий, з штамбовими трояндами і посипаними жовтим піском доріжками садка… З нас готували учителів – обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць, – за обрусіння краю".
18 царських рублів тоді були чималою сумою. Зокрема станом на 1913 рік фунт (трішки менше за пів кілограма) найякіснішого огузку (без кісток) коштував 20-22 коп.
1988 року автор став студентом київського педінституту ім. М. Горького. Наразі це Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. Тоді в СРСР відбувалася кардинальна освітня реформа й учителям ледь не вдвічі збільшили платню. Відповідно конкурси в педінститути зашкалювали. Бо випускнику політехнічного світила платня заледве у 120 руб., а педагогічного – 180-220. Солідні на той час суми. Плюс три такі важливі фактори, як червень, липень та серпень.
Найбільше абітурієнти бажали потрапити на історичний. Ні, не через велику любов до історії. Факультет був "ідеологічним", його диплом давав добрі перспективи зробити кар’єру в комсомольських, партійних, профспілкових чи радянських структурах. Та й КДБ там підбирало собі кадри. На другому місці було відділення російської мови та літератури філфаку. Чому – див. вище про доплати.
А ось конкурс на українську філологію був лише ледь-ледь більшим, ніж на відділення загальнотехнічних дисциплін, де готували вчителів праці. Останній вважали геть маргінальним
Re: Про мову .
"Відлига" не для мови
Та найбільшого удару по українській школі росіяни завдали раніше, ще за Микити Хрущова. 24 грудня 1958 року Верховна Рада СРСР ухвалила закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР". Однак у загальносоюзному законі мовне питання не порушували. Більше йшлося про важливість трудового виховання та здобуття учнями робітничих професій під час навчання у школі.
Загальносоюзний закон мав бути імплементованим у законодавство союзних республік. У квітні 1959 року Верховна Рада УРСР ухвалила Закон "Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в УРСР". Він майже повністю повторював загальносоюзний, але також мав певні особливості. Зокрема в статті Статі 9 ішлося:
"Навчання в школах Української PCP здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки (виділення ТЕКСТИ)".
Майже одразу кількість українських шкіл почала стрімко зменшуватися. Цьому сприяли цілеспрямовані адміністративні заходи та загальна мовна ситуація в СРСР. Російська тоді вже домінувала у вищій освіті й суспільному житті. Відповідно випускники україномовних шкіл відверто програвали в конкуренції випускникам російськомовних. А зв'язок між оволодінням офіційною мовою й можливостями матеріального чи символічного успіху простежувався більш ніж яскраво.
Просування елітарності та демонстрація панівної ролі росіян і всього російського добре видно на радянських агітаційних плакатах, присвячених "дружбі народів". Там персонажі, які символізують союзні республіки – в національних строях (зазвичай далеких від реальності). А хлопець, який втілює Росію, – в костюмі та краватці. Досить часто етноперсонажі в руках несуть дари, що символізують республіку: естонець – рибу, узбек – бавовну, таджик – диню, грузин – виноград тощо. А росіянин (у краватці) – або нічого не тримає в руках, або тримає блокнотик, як і личить керівнику-колонізатору.
ПЕРСОНАЖІ, ЯКІ СИМВОЛІЗУЮТЬ СОЮЗНІ РЕСПУБЛІКИ – В НАЦІОНАЛЬНИХ СТРОЯХ. А ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ ВТІЛЮЄ РОСІЮ, – В КОСТЮМІ ТА КРАВАТЦІ
Важливий ще один факт. Русифікованих узбеків, вірменів, євреїв, грузинів та інших – усе одно вважали "інородцями". А русифіковані українці й білоруси легко переходили в розряд повноцінних росіян. Тобто ставали представниками панівної нації.
У великих містах чи не всіх, хто усвідомлено й уперто спілкувався українською, вважали або вчителем української, або підозрілою особою. З такими часто-густо "люди в штатському" проводило дружні бесіди на тему "Чому ви свого сина назвали Тарасом, це ж націоналістичне ім'я?".
До речі, зворотній процес почався десь від початку нульових, коли вільне володіння українською стало бонусом і при працевлаштуванні, й у бізнесі чи кар’єрі держслужбовця та політика.
На час ухвалення "Закону про зміцнення зв’язку школи з життям" в УРСР діяли 25,4 тис. україномовних шкіл та лише 4049 російськомовних, тобто у шість з "хвостиком" разів менше. Але насправді все було не так райдужно. В українських школах навчалося 3,5 млн учнів, натомість у російських – 1,5 млн. Тобто різниця лише трішки більша, ніж удвічі. Цифровий феномен можна легко пояснити. Україномовними залишалися переважно невеличкі сільські школи. Натомість великі школи у великих містах були геть російськомовними.
Наприклад у місті Сталіно (Донецьк) у російських школах навчалося 98 % учнів, у Харкові — 87 %, в Одесі — 87 %,
Навіть у столичному Києві майже дві третини учнів вчилися російською мовою. Після надання батькам права обирати мову навчання кількість російських шкіл почала стрімко зростати.
УКРАЇНСЬКІ ШКОЛИ "ПЕРШОЇ СТОЛИЦІ УРСР" БУЛИ ЛИШЕ НА РОБІТНИЧИХ ОКОЛИЦЯХ, ЇХ ВВАЖАЛИ "ПЛЕБЕЙСЬКИМИ". "ЦЕНТРОВІ" ГЕТЬ УСІ — РОСІЙСЬКІ.
Про Харків. Зі спогадів мами автора. У зазначений час українські школи "першої столиці УРСР" були лише на робітничих околицях, їх неприховано вважали "плебейськими". "Центрові" геть усі були російськими.
Пришвидшеному нищенню українських шкіл сприяли й рішення XXII з'їзду КПРС (1961 p.), на якому ухвалили нову програму партії, де "партия торжественно провозглашает: нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме!"
На шляху до омріяного комунізму мало відбутися й неухильне стирання національних відмінностей, особливо мовних, і поступове зближення націй та народностей СРСР і злиття їх у єдиний "радянський народ". Нічого нового в цьому, однак, не було. Ще у 1930 році, виступаючи на на XVI з'їзді ВКП(б), Йосип Сталін закликав: "Створити умови для злиття їх [націй та народностей СРСР]в одну спільну культуру з однією спільною мовою".
Хоча в програмі партії зазначено, що цей процес буде довгим і поступовим, чимало партфункціонерів одразу захотіли пришпорити, як колись писав Маяковський, "клячу історії" та відрапортувати про свій внесок у наближення перемоги комунізму.
Та найбільшого удару по українській школі росіяни завдали раніше, ще за Микити Хрущова. 24 грудня 1958 року Верховна Рада СРСР ухвалила закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР". Однак у загальносоюзному законі мовне питання не порушували. Більше йшлося про важливість трудового виховання та здобуття учнями робітничих професій під час навчання у школі.
Загальносоюзний закон мав бути імплементованим у законодавство союзних республік. У квітні 1959 року Верховна Рада УРСР ухвалила Закон "Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в УРСР". Він майже повністю повторював загальносоюзний, але також мав певні особливості. Зокрема в статті Статі 9 ішлося:
"Навчання в школах Української PCP здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки (виділення ТЕКСТИ)".
Майже одразу кількість українських шкіл почала стрімко зменшуватися. Цьому сприяли цілеспрямовані адміністративні заходи та загальна мовна ситуація в СРСР. Російська тоді вже домінувала у вищій освіті й суспільному житті. Відповідно випускники україномовних шкіл відверто програвали в конкуренції випускникам російськомовних. А зв'язок між оволодінням офіційною мовою й можливостями матеріального чи символічного успіху простежувався більш ніж яскраво.
Просування елітарності та демонстрація панівної ролі росіян і всього російського добре видно на радянських агітаційних плакатах, присвячених "дружбі народів". Там персонажі, які символізують союзні республіки – в національних строях (зазвичай далеких від реальності). А хлопець, який втілює Росію, – в костюмі та краватці. Досить часто етноперсонажі в руках несуть дари, що символізують республіку: естонець – рибу, узбек – бавовну, таджик – диню, грузин – виноград тощо. А росіянин (у краватці) – або нічого не тримає в руках, або тримає блокнотик, як і личить керівнику-колонізатору.
ПЕРСОНАЖІ, ЯКІ СИМВОЛІЗУЮТЬ СОЮЗНІ РЕСПУБЛІКИ – В НАЦІОНАЛЬНИХ СТРОЯХ. А ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ ВТІЛЮЄ РОСІЮ, – В КОСТЮМІ ТА КРАВАТЦІ
Важливий ще один факт. Русифікованих узбеків, вірменів, євреїв, грузинів та інших – усе одно вважали "інородцями". А русифіковані українці й білоруси легко переходили в розряд повноцінних росіян. Тобто ставали представниками панівної нації.
У великих містах чи не всіх, хто усвідомлено й уперто спілкувався українською, вважали або вчителем української, або підозрілою особою. З такими часто-густо "люди в штатському" проводило дружні бесіди на тему "Чому ви свого сина назвали Тарасом, це ж націоналістичне ім'я?".
До речі, зворотній процес почався десь від початку нульових, коли вільне володіння українською стало бонусом і при працевлаштуванні, й у бізнесі чи кар’єрі держслужбовця та політика.
На час ухвалення "Закону про зміцнення зв’язку школи з життям" в УРСР діяли 25,4 тис. україномовних шкіл та лише 4049 російськомовних, тобто у шість з "хвостиком" разів менше. Але насправді все було не так райдужно. В українських школах навчалося 3,5 млн учнів, натомість у російських – 1,5 млн. Тобто різниця лише трішки більша, ніж удвічі. Цифровий феномен можна легко пояснити. Україномовними залишалися переважно невеличкі сільські школи. Натомість великі школи у великих містах були геть російськомовними.
Наприклад у місті Сталіно (Донецьк) у російських школах навчалося 98 % учнів, у Харкові — 87 %, в Одесі — 87 %,
Навіть у столичному Києві майже дві третини учнів вчилися російською мовою. Після надання батькам права обирати мову навчання кількість російських шкіл почала стрімко зростати.
УКРАЇНСЬКІ ШКОЛИ "ПЕРШОЇ СТОЛИЦІ УРСР" БУЛИ ЛИШЕ НА РОБІТНИЧИХ ОКОЛИЦЯХ, ЇХ ВВАЖАЛИ "ПЛЕБЕЙСЬКИМИ". "ЦЕНТРОВІ" ГЕТЬ УСІ — РОСІЙСЬКІ.
Про Харків. Зі спогадів мами автора. У зазначений час українські школи "першої столиці УРСР" були лише на робітничих околицях, їх неприховано вважали "плебейськими". "Центрові" геть усі були російськими.
Пришвидшеному нищенню українських шкіл сприяли й рішення XXII з'їзду КПРС (1961 p.), на якому ухвалили нову програму партії, де "партия торжественно провозглашает: нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме!"
На шляху до омріяного комунізму мало відбутися й неухильне стирання національних відмінностей, особливо мовних, і поступове зближення націй та народностей СРСР і злиття їх у єдиний "радянський народ". Нічого нового в цьому, однак, не було. Ще у 1930 році, виступаючи на на XVI з'їзді ВКП(б), Йосип Сталін закликав: "Створити умови для злиття їх [націй та народностей СРСР]в одну спільну культуру з однією спільною мовою".
Хоча в програмі партії зазначено, що цей процес буде довгим і поступовим, чимало партфункціонерів одразу захотіли пришпорити, як колись писав Маяковський, "клячу історії" та відрапортувати про свій внесок у наближення перемоги комунізму.
Re: Про мову .
"Мова на вибір" часів Брєжнєва
Ще один ключовий момент русифікації шкіл — ухвалення "Основ законодавства СРСР та Союзних республік про народну освіту", затверджених Верховною Радою СРСР 19 липня 1973 року. Зокрема цей документ закріпив свободу вибору мови навчання вже на всесоюзному рівні: "Учащимся общеобразовательной школы предоставляется возможность обучаться на родном языке или языке другого народа СССР. Родители или лица, их заменяющие, имеют право выбирать для детей по желанию школу с соответствующим языком обучения".
Тут цікава фраза "предоставляется возможность".
Використовувати цю можливість чи ні – то вже другорядне. Хочуть використати – ну куди вже дінешся. А як ні – то взагалі чудово!
Якщо "Основи законодавства" лише декларували принципову можливість вибору навчання рідною мовою, то володіння російською мовою як засобом міжнаціональної комунікації була прописана досить жорстко, її вже вимагали.
Ну й вишенька на тортик — нова ("брєжнєвська") Конституція СРСР. Якщо "сталінська" Конституція 1936-го гарантувала "навчання у школах рідною мовою" (стаття 121), то Конституція 1977 року лише обіцяла "можливість навчання в школі рідною мовою" (стаття 45).
Знову маємо лише можливість, якою можна скористатися. Але не обов’язково.
У той час, коли здавалося, українська вже була повністю витісненою на околиці життя, я дитиною потрапив у одеську "Молоду гвардію" — головний піонертабір Радянської України. Був вересень 1980 року, й піонери ходили на навчання до табірної школи. Якщо вище згадана вчителька російської принижувала лише українську літературу, то там учитель російської любив покпинити вже з самої "селюцької мови". Мовляв вона сільська, тупа й недолуга: "Сравните: «Потемкинская лестница» и «Потьомкінська драбина», — жартував він. — Смешно же! Или: «Паду ли я стрелой пронзенньій…» Как там будет перевод: «Чи гепнусь я дрючком прошитий?» Ха-ха-ха!"
УЧИТЕЛЬ РОСІЙСЬКОЇ ЛЮБИВ ПОКПИНИТИ ВЖЕ З САМОЇ "СЕЛЮЦЬКОЇ МОВИ"
Зважаючи, що "Молода гвардія" була структурою ЦК ЛКСМУ, а персонал відповідно перебував під пильним наглядом КДБ, досить сумнівно, що той "русіст" діяв самостійно.
Тут варто виходити з розуміння, що "Молода гвардія" сама по собі була потужним русифікувальним інструментом. Уявіть собі. Діти з глибинки. А тут море, сонце, цікаві екскурсії, життя – суцільне свято… І головне — все російською мовою. Рефлекс, на тандем російська мова та свято життя — як у песиків Павлова…
Ще один ключовий момент русифікації шкіл — ухвалення "Основ законодавства СРСР та Союзних республік про народну освіту", затверджених Верховною Радою СРСР 19 липня 1973 року. Зокрема цей документ закріпив свободу вибору мови навчання вже на всесоюзному рівні: "Учащимся общеобразовательной школы предоставляется возможность обучаться на родном языке или языке другого народа СССР. Родители или лица, их заменяющие, имеют право выбирать для детей по желанию школу с соответствующим языком обучения".
Тут цікава фраза "предоставляется возможность".
Використовувати цю можливість чи ні – то вже другорядне. Хочуть використати – ну куди вже дінешся. А як ні – то взагалі чудово!
Якщо "Основи законодавства" лише декларували принципову можливість вибору навчання рідною мовою, то володіння російською мовою як засобом міжнаціональної комунікації була прописана досить жорстко, її вже вимагали.
Ну й вишенька на тортик — нова ("брєжнєвська") Конституція СРСР. Якщо "сталінська" Конституція 1936-го гарантувала "навчання у школах рідною мовою" (стаття 121), то Конституція 1977 року лише обіцяла "можливість навчання в школі рідною мовою" (стаття 45).
Знову маємо лише можливість, якою можна скористатися. Але не обов’язково.
У той час, коли здавалося, українська вже була повністю витісненою на околиці життя, я дитиною потрапив у одеську "Молоду гвардію" — головний піонертабір Радянської України. Був вересень 1980 року, й піонери ходили на навчання до табірної школи. Якщо вище згадана вчителька російської принижувала лише українську літературу, то там учитель російської любив покпинити вже з самої "селюцької мови". Мовляв вона сільська, тупа й недолуга: "Сравните: «Потемкинская лестница» и «Потьомкінська драбина», — жартував він. — Смешно же! Или: «Паду ли я стрелой пронзенньій…» Как там будет перевод: «Чи гепнусь я дрючком прошитий?» Ха-ха-ха!"
УЧИТЕЛЬ РОСІЙСЬКОЇ ЛЮБИВ ПОКПИНИТИ ВЖЕ З САМОЇ "СЕЛЮЦЬКОЇ МОВИ"
Зважаючи, що "Молода гвардія" була структурою ЦК ЛКСМУ, а персонал відповідно перебував під пильним наглядом КДБ, досить сумнівно, що той "русіст" діяв самостійно.
Тут варто виходити з розуміння, що "Молода гвардія" сама по собі була потужним русифікувальним інструментом. Уявіть собі. Діти з глибинки. А тут море, сонце, цікаві екскурсії, життя – суцільне свято… І головне — все російською мовою. Рефлекс, на тандем російська мова та свято життя — як у песиків Павлова…
Re: Про мову .
Від "інтернаціоналізму" до "старшого брата"
Показний інтернаціоналізм аж до самого краху комуністичного режиму та розпаду СРСР був одним з головних стовпів радянської ідеології. Насправді інтернаціонал-космополітичну ідеологію сповідували заледве лише в перше десятиліття більшовицької влади.
Ситуація стала змінюватися від 1925 року, коли XIV з’їзд ВКП(б) узяв курс на побудову соціалізму в одній окремо взятій країні. Важливий факт – з’їзд починав роботу як форум РКП(б) – Російської комуністичної партії (більшовиків), а закінчив як збіговисько делегатів уже Всесоюзної… Утворення окремої партії в РРФСР тоді оголосили "величезним шкідництвом", оскільки "фактично це означало б існування двох центральних керівних органів, бо питома вага російської частини в партії союзного значення самозрозуміла".
По факту це означало "СССР = Росія". Хоча в національних республіках ще майже добре десятиріччя впроваджували "коренізацію" (в Україні це була "українізація"), сама логіка процесу вже виводила на арену "старшого брата".
Це свого часу вчасно помітив російсько-радянський поет Владімір Маяковський, який завше тонко відчував політичну кон’юнктуру. У 1927 році він пише вірш "Нашому юнацтву", цитата з якого згодом прикрашала кожен шкільний клас російської мови та літератури.
Нагадаю, що в цьому творі Пролетарський поет обурюється, що "с Тифлисской Казанская академия переписывается по-французски", а також закликає: "Товарищи юноши, взгляд — на Москву, на русский вострите уши! Да будь я и негром преклонных годов, и то, без унынья и лени, я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин".
Цікава обставина. У радянській пропаганді республіки СРСР називали "сестрами", а російський народ – "старшим братом". Тобто підлегле "жіноче" начало проти домінуючого "чоловічого".
Урешті "коренізацію" успішно згорнули, українське відродження отримало визначення "розстріляного", а на заміну українізації прийшла не дуже й лагідна русифікація.
Далі правильний "радянський інтернаціоналізм" став синонімом російського імперіалізму.
Згортання процесу українізації випадало на 1932-1933 роки. Остаточну крапку на "коренізації" (яку офіційно ніколи не скасовували) поставили в 1938 році, коли було підписано постанову Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) "Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей", відповідно до якої з 1938/39 навчального року у всіх школах СРСР вводилося обов'язкове вивчення російської мови.
В УРСР на це відгукнулися постановою № 331 РНК УРСР "Про доповнення постанови РНК ЦК КП(б)У від 20 квітня 1938 р. «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України". Згідно з цим документом вивчення російської мови починали вже з 2-го класу.
Автор цих рядків почав читати десь з 6-ти років. Під кінець першого класу читав досить вільно українською та російською. На перших своїх літніх канікулах навіть прочитав книжку про Вінні Пуха (російською). Беручи до уваги щолітні гостини в бабусі в Харкові, був єдиним у класі, хто вільно розмовляв російською.
Вересень 1974 року. Перший урок російської мови у другокласників. Почуваюся як кум короля й найрозумніший — адже російською читаю вільно, а "Бородіно" Лєрмонтова навіть знаю напам'ять. У цьому творі тоді сподобався не лише войовничий зміст, а передовсім чисельні ілюстрації з гарматами, уланами, солдатами в ківерах з багнетами навперейми й іншими мілітарними штукенціями, які так полюбляють хлопчаки.
Вчителька, та сама, яка згодом обурювалася "Вільною Україною", свій перший урок починає з розповіді про важливість російської мови, без якої ні туди і ні сюди, а потому починає …диктант. На наступний урок у зданому зошиті красується величезна двійка. Що мало б радувати – в усіх інших узагалі жирні "коли".
Для автора такий "педагогічний прийом" — досі загадка. Як можна виставляти негативні оцінки за знання, які вчитель ще й не спробував дати? Особливо дітям, яким заледве виповнилося по 7-8 років?
Підозрюю, що шановна "учітєльніца" хотіла так показати учням їх недолугість у знанні "великого русского язьіка"…
Про удар по психіці свідчить факт, що автор цих рядків за 10 років школи встиг відхопити безліч двійок, але оту, єдину з плеяди "пар", пам’ятає і через пів століття.
Але повернімось у 1930-ті роки.
У тому самому 1938-му ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні". Малися на увазі школи національних меншин, яких тоді було чимало. На початку 1930-х років в Україні налічували 3564 "національні" школи. З російською мовою навчання – 1539, єврейською (їдиш) – 786, німецькою – 628, польською – 381, болгарською – 100, молдавською – 16, татарською – 8. Були навіть дві школи, де викладали екзотичною ассирійською. За цією постановою все це інтернаціональне різноманіття реорганізували або в російські, або загальні українські школи.
За часів "Батька Сталіна" вчителі російської мови та літератури на теренах України якихось особливих преференцій не мали. Єдине, на відміну від колег, їх навряд чи могли арештувати за український буржуазний націоналізм, а саджали лише за шпигунство на користь Японії.
Показний інтернаціоналізм аж до самого краху комуністичного режиму та розпаду СРСР був одним з головних стовпів радянської ідеології. Насправді інтернаціонал-космополітичну ідеологію сповідували заледве лише в перше десятиліття більшовицької влади.
Ситуація стала змінюватися від 1925 року, коли XIV з’їзд ВКП(б) узяв курс на побудову соціалізму в одній окремо взятій країні. Важливий факт – з’їзд починав роботу як форум РКП(б) – Російської комуністичної партії (більшовиків), а закінчив як збіговисько делегатів уже Всесоюзної… Утворення окремої партії в РРФСР тоді оголосили "величезним шкідництвом", оскільки "фактично це означало б існування двох центральних керівних органів, бо питома вага російської частини в партії союзного значення самозрозуміла".
По факту це означало "СССР = Росія". Хоча в національних республіках ще майже добре десятиріччя впроваджували "коренізацію" (в Україні це була "українізація"), сама логіка процесу вже виводила на арену "старшого брата".
Це свого часу вчасно помітив російсько-радянський поет Владімір Маяковський, який завше тонко відчував політичну кон’юнктуру. У 1927 році він пише вірш "Нашому юнацтву", цитата з якого згодом прикрашала кожен шкільний клас російської мови та літератури.
Нагадаю, що в цьому творі Пролетарський поет обурюється, що "с Тифлисской Казанская академия переписывается по-французски", а також закликає: "Товарищи юноши, взгляд — на Москву, на русский вострите уши! Да будь я и негром преклонных годов, и то, без унынья и лени, я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин".
Цікава обставина. У радянській пропаганді республіки СРСР називали "сестрами", а російський народ – "старшим братом". Тобто підлегле "жіноче" начало проти домінуючого "чоловічого".
Урешті "коренізацію" успішно згорнули, українське відродження отримало визначення "розстріляного", а на заміну українізації прийшла не дуже й лагідна русифікація.
Далі правильний "радянський інтернаціоналізм" став синонімом російського імперіалізму.
Згортання процесу українізації випадало на 1932-1933 роки. Остаточну крапку на "коренізації" (яку офіційно ніколи не скасовували) поставили в 1938 році, коли було підписано постанову Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) "Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей", відповідно до якої з 1938/39 навчального року у всіх школах СРСР вводилося обов'язкове вивчення російської мови.
В УРСР на це відгукнулися постановою № 331 РНК УРСР "Про доповнення постанови РНК ЦК КП(б)У від 20 квітня 1938 р. «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України". Згідно з цим документом вивчення російської мови починали вже з 2-го класу.
Автор цих рядків почав читати десь з 6-ти років. Під кінець першого класу читав досить вільно українською та російською. На перших своїх літніх канікулах навіть прочитав книжку про Вінні Пуха (російською). Беручи до уваги щолітні гостини в бабусі в Харкові, був єдиним у класі, хто вільно розмовляв російською.
Вересень 1974 року. Перший урок російської мови у другокласників. Почуваюся як кум короля й найрозумніший — адже російською читаю вільно, а "Бородіно" Лєрмонтова навіть знаю напам'ять. У цьому творі тоді сподобався не лише войовничий зміст, а передовсім чисельні ілюстрації з гарматами, уланами, солдатами в ківерах з багнетами навперейми й іншими мілітарними штукенціями, які так полюбляють хлопчаки.
Вчителька, та сама, яка згодом обурювалася "Вільною Україною", свій перший урок починає з розповіді про важливість російської мови, без якої ні туди і ні сюди, а потому починає …диктант. На наступний урок у зданому зошиті красується величезна двійка. Що мало б радувати – в усіх інших узагалі жирні "коли".
Для автора такий "педагогічний прийом" — досі загадка. Як можна виставляти негативні оцінки за знання, які вчитель ще й не спробував дати? Особливо дітям, яким заледве виповнилося по 7-8 років?
Підозрюю, що шановна "учітєльніца" хотіла так показати учням їх недолугість у знанні "великого русского язьіка"…
Про удар по психіці свідчить факт, що автор цих рядків за 10 років школи встиг відхопити безліч двійок, але оту, єдину з плеяди "пар", пам’ятає і через пів століття.
Але повернімось у 1930-ті роки.
У тому самому 1938-му ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні". Малися на увазі школи національних меншин, яких тоді було чимало. На початку 1930-х років в Україні налічували 3564 "національні" школи. З російською мовою навчання – 1539, єврейською (їдиш) – 786, німецькою – 628, польською – 381, болгарською – 100, молдавською – 16, татарською – 8. Були навіть дві школи, де викладали екзотичною ассирійською. За цією постановою все це інтернаціональне різноманіття реорганізували або в російські, або загальні українські школи.
За часів "Батька Сталіна" вчителі російської мови та літератури на теренах України якихось особливих преференцій не мали. Єдине, на відміну від колег, їх навряд чи могли арештувати за український буржуазний націоналізм, а саджали лише за шпигунство на користь Японії.
Re: Про мову .
Від часів царя Петра
Процес русифікації України Москва запустила ще в 1689 році, коли Московський собор визнав "неправославними" твори цілої низки українських вчених: архімандрита Іоаннікія (Галятовского), ігумена Антонія Радивиловського, архієпископа Лазара (у миру Луки Барановича), митрополита Петра Могили та багатьох інших.
Про Требник Петра Могили, зокрема було сказано, що ця книжка "сповнена латинського зломудрого вчення", а про всі твори українських (малоросійських) учених, що "их книги новотворенные и сами с собою не согласуются, и хотя многие из них названы сладостными именами, но все, даже и лучшие, заключают в себе душетлительную отраву латинского зломудрия и новшества".
Відповідно всю цю писану староукраїнською "книжною" мовою скверну слід було вилучити й знищити…
Втім, втім тут акцент робили все ж не на мові, а на змісті.
Про мову згадали, коли Сенатський указ 1720 року заборонив друкувати в Малоросії церковні книжки староукраїнською мовою, а дозволяв лише російською: "чтобы никакой розни и особого наречия в оных не было"… Далі пішло й поїхало. Наводити весь список не будемо – його регулярно згадують майже в усіх публікаціях, присвячених нищенню Росією української мови.
І наостанок.
Якщо в 1930-х роках учителів російської мови доводилося засилати з теренів Росії, то опісля, використовуючи плоди зросійщення попередніх поколінь, кадри для продовдження процесу кували вже на місцях.
Кожен, мабуть, чув афоризм, який приписують Отто фон Бісмарку: "Ворог іде туди, де програє вчитель і священник". Ця цитата вже добре десятиліття гуляє соціальними мережами. Насправді залізний канцлер такого не казав, але думка слушна.
Її можна продовжити: "Якщо поневолювач хоче закріпитися на певній території, він приводить на неї свого ворожого вчителя і свого ворожого священника".
Яскраву ілюстрацію цього ми бачимо в останні 8 років. На жаль, саме зросійщені вчителі, разом зі священниками московського патріархату опинились у перших рядах колаборантів і зрадників. Зокрема псевдореферендуми 2014 року на окупованих росіянами теренах найчастіше проводили саме за сприяння освітян. А от вже в 2022-му більшість учителів, особливо молодих, або чинили активний опір, або просто уникали колаборації. Що не може не радувати.
Процес русифікації України Москва запустила ще в 1689 році, коли Московський собор визнав "неправославними" твори цілої низки українських вчених: архімандрита Іоаннікія (Галятовского), ігумена Антонія Радивиловського, архієпископа Лазара (у миру Луки Барановича), митрополита Петра Могили та багатьох інших.
Про Требник Петра Могили, зокрема було сказано, що ця книжка "сповнена латинського зломудрого вчення", а про всі твори українських (малоросійських) учених, що "их книги новотворенные и сами с собою не согласуются, и хотя многие из них названы сладостными именами, но все, даже и лучшие, заключают в себе душетлительную отраву латинского зломудрия и новшества".
Відповідно всю цю писану староукраїнською "книжною" мовою скверну слід було вилучити й знищити…
Втім, втім тут акцент робили все ж не на мові, а на змісті.
Про мову згадали, коли Сенатський указ 1720 року заборонив друкувати в Малоросії церковні книжки староукраїнською мовою, а дозволяв лише російською: "чтобы никакой розни и особого наречия в оных не было"… Далі пішло й поїхало. Наводити весь список не будемо – його регулярно згадують майже в усіх публікаціях, присвячених нищенню Росією української мови.
І наостанок.
Якщо в 1930-х роках учителів російської мови доводилося засилати з теренів Росії, то опісля, використовуючи плоди зросійщення попередніх поколінь, кадри для продовдження процесу кували вже на місцях.
Кожен, мабуть, чув афоризм, який приписують Отто фон Бісмарку: "Ворог іде туди, де програє вчитель і священник". Ця цитата вже добре десятиліття гуляє соціальними мережами. Насправді залізний канцлер такого не казав, але думка слушна.
Її можна продовжити: "Якщо поневолювач хоче закріпитися на певній території, він приводить на неї свого ворожого вчителя і свого ворожого священника".
Яскраву ілюстрацію цього ми бачимо в останні 8 років. На жаль, саме зросійщені вчителі, разом зі священниками московського патріархату опинились у перших рядах колаборантів і зрадників. Зокрема псевдореферендуми 2014 року на окупованих росіянами теренах найчастіше проводили саме за сприяння освітян. А от вже в 2022-му більшість учителів, особливо молодих, або чинили активний опір, або просто уникали колаборації. Що не може не радувати.
Кто сейчас на конференции
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 3 гостя