Вчорашнє надвечір'я - з росянистою травою, розсипами диких барвистих квітів у високих густих травах, круглим і прозорим, як паперівка, місяцем, пришпиленим, немов метелик в гербарії, якраз над сонним озерцем - знову вкинуло мене у обійми милих серцю спогадів.
Чи ви хоч раз в житі пасли в селі худобу?
Вже прокидаючись, ти чуєш, як за вікном тарабанить по ринві дощ, і ще ретельніше замотуєшся в теплий коцик. Вставати не хочеться, але з кухні струмить неймовірно смачний запах варених бараболь та смаженої цибулі зі шкварками. Ти встаєш і, як пес, майже із закритими очима йдеш на ті пахощі.
Баба знала, як нас підняти на ноги – це мали бути або золотисті картопляні пляцки (деруни), які радісно шкварчали на пательні, а до столу подавалися з густою сметаною, або миска гарячих тлустих пирогів (так на Тернопільщині казали на вареники), щедро обліплених золотистою цибулькою (можна ще згори посипати сиром), або смачнющі бараболі зі шкварками, з малосольними огірочками або мізерією.
Та, я й так знала, що, крім нас, нікому гнати корови на пасовисько. Тра вставати.
Чи ви теж пам’ятаєте ті туманні ранки, коли в хаті тепло і затишно, але ти мусиш нап’ялювати на себе купу теплих лахів, відкривати двері й, як в прірву, ступати у той колючий морок? Ще майже темно, але ти вбираєшся в якісь старі кофтини і райтузи, у завеликі ґумаки і цьоцину куртку, береш цератовий дощовик з бамбетлі і бабину канапку та виходиш у двір. Мокрі лапи вологої мжички одразу заповзають за комір, гумаки роз’їжджаються в болоті, а ти йдеш, механічно переставляючи ноги, як зомбі, і вже невідомо хто кого веде – ти корову, чи корова тебе. Бо всередині ти ще спиш і ніяк не можеш прокинутися.
Через деякий час твої очі потрохи відкриваються і ти помічаєш, що в кінці вулиці сусіди вже викопали бараболі, кукурудза поскладана у рівні снопики, бачиш свою улюблену яблуню на перехресті доріг, що рясно вродила соковиті червоні ябка - такі блискучі й рівні, як великодні писанки… Майже до самого твого носа простягає гілля стара сливка і ти, чисто механічно, ліниво піднімаєш руку, зриваєш найбільшу сливку-венгерку і одразу ж пхаєш до рота.
Їсти усе, що манило око – це був якийсь вроджений інстинкт, на який не було ради. На початку літа – вишні, черешні, малина, ожина, порічки, аґрус, в середині – морви (шовковиця), молоденькі огірочки, зелений горох, сливки, перші яблука, лісові горіхи; на початку осені – грушки, виноград за стодолою, горіхи… і так мало не до зими. Навіть, якщо ти народився у місті, ти швидко вчишся лазити по деревах, бути обережним, обриваючи улюблені морелі на самому чубку дерева, знаходити пропущений бабою зелений “аґрест” і вивчаєш, у кого в селі найсмачніші грушки. Слава Богу, що цього добра не бракувало ні в себе, ні у сусідських (або колгоспних) садах і городах.
Коли ж сіра мряка зненацька відходить кудись далеко за село і на горизонті з’являється сонечко, гнати корови стає веселіше. Я знала, що на пасовиську, куди мої друзі приганяли корів, можна буде пограти в карти, нареготатися зі смішного Міська, розпалити вогонь і з’їсти бабину канапку, віддавши шкірки від хліба лагідній корові Нусьці, заскочити в ліщину за горіхами або в перелісок, щоб подивитися, чи немає підпеньок.
Тільки пройшовши якийсь добрий відрізок часу своїм життям, я усвідомила, як сильно люблю ті запахи мокрої землі, трухлявого дерева, яке ніяк не хотіло розпалюватися, вогнища і диму. А пахощі осіннього лісу?! Де ще в світі він так гостро пахне білими грибами, жолудями, опеньками, і ПРОСТО ЗЕМЛЕЮ? У густому ароматі осені, в неймовірній гармонії змішувались запахи сухого листя, кори, трави і пізніх квітів… Спогад про це майже зводить тебе з розуму.
А осінні сади? Пронизані ранковими туманами, з розпущеними косами-гіллям, щедро усипаним червонощокими яблуками, синьоокими сливами, жовтогарячими грушами… Над тими садами, мабуть, літали розчулені ангели, щоб скупатися в хвилях солодких ароматів.
Коли ми поверталися з пасовиська, щасливі, що місія виконана, світ навколо вже не видавався таким холодним і похмурим, як зранку. Ми знали, що крім зупи, на нас чекають спечені бабою смаколики, як от пиріжки з ябками, або "сухарі" (коржики, присипані цукром), і на душі одразу ж робилося тепло і затишно.
Де ті сірі ранки? Де ті холодні дощі? Де ті сади й ліси? Де той свіжоспечений хліб, струдлі, пироги, завиванці і юшка з когута? Де та стара хата з мальвами біля тину, підвішеною на зиму кукурудзою, корова Нуська, яка пахла парним молоком і, часом, гноївкою, і моє дитинство? Моя баба Юстина, її добрі роботящі руки, хата, її молитва й любов довіку зігріватимуть моє серце.
Поки ми живі, житиме й пам’ять про наших бабусь і дідусів.
Не забуваймо про них. Нехай з Богом спочивають.
Olga Ruda
