Истории войны

Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Баштанка. История одной битвы

Николаев, остановив наступление россиян, спас Одессу. Вознесенск — стратегически важную Южноукраинскую АЭС. Но слышали ли вы о Баштанке на Николаевщине, жители которой разбили вражескую технику и остановили наступление в сторону центра Украины? Рассказываем, чем сегодня живет прифронтовой город и как сражение с российскими захватчиками вспоминают его участники.

Сергей сидит на лестнице и собирает в старую корзину кирпичи от собственного дома. Там, где когда-то был вход, теперь завал. «Нас обстреляли из “Градов”, в дом попали два снаряда». Прямо со двора открывается вид на огромный пруд. До воды — метров двадцать. Сергей начал строить здесь дом в 1995-м и через два года уже заехал с вещами.

Изображение

Дом Сергея, Баштанка.

1 марта в его город Баштанка, что в 70 километрах к северу от Николаева, вторглось 250-300 единиц российской военной техники и около 600 — живой силы. Войска РФ двигались, вероятно, в сторону одного из важнейших промышленных центров Украины — Кривого Рога.

Но сперва, еще перед Баштанкой, их в открытом поле остановили мужчины из села Явкино. «Мы собрались без формы и оружия и вышли их встречать. Хотели поговорить, чтобы они ехали назад», — рассказывает Александр Коврыга, бывший учитель физики и информатики, а сегодня — староста Явкино, мимо которого двигались оккупанты. Он вспоминает, что солдат, ведущий колонну, казался адекватным и после разговора даже стал сомневаться. «Потом из колонны выскочила третья или четвертая машина. Оттуда начали стрелять в воздух и кричать "всех положу", и они пошли дальше».
До Баштанки оставалось примерно 20 километров. Город, насчитывавший до войны 12 тысяч жителей и имевший теперь только стрелковое оружие и коктейли Молотова, решил не пропускать врага и вступил в бой.

«К обороне стали все небезразличные», — вспоминает Александр Береговой, бывший бизнесмен, а последние полтора года — мэр от партии «Слуга народа». Сейчас он не в костюме и галстуке, а в одежде цвета хаки. В день наступления российской армии градоначальник вместе с другими работниками горсовета взял в руки автомат. Присоединились и добровольцы.
Чиновники и депутаты разделились на две группы. Первая вместе с Теробороной обстреливала вражескую колонну на въезде, а вторая, более многочисленная, принимала бой в центре.

«Дай Бог выжить. Хорошо мочим, остановили колонну посреди города. У них двухсотых прилично», — рассказывал во время боя депутат областного совета Виталий Гомерский, одетый в обычную темную куртку. Находясь под обстрелами, он запустил прямую трансляцию в соцсети. «Ну, ребята, держитесь, слава Украине, мы не сдадимся».

Изображение

Виталий Гомерский и Александр Береговой. Фото: Евгений Приходько

Вражескую колонну удалось остановить в центре города. 78-летний местный житель коктейлем Молотова уничтожил российскую установку «Град». Продолжался ожесточенный бой.
О тех часах сейчас напоминает обгоревший торговый центр времен Советского Союза с мозаикой, изображающей космонавта. Напротив — обстрелянный супермаркет АТБ, который и до этого был на ремонте. 1 марта россияне убили охранника. «У него не было оружия, он даже не был в форме. Обычный сторож. Он лег лицом на землю, и они его расстреляли, в голову. Выпустили у него рожок», — рассказывает Береговой.

Изображение

Центр Баштанки, апрель 2022. Фото: Евгений Приходько

Во время боя один из работников горсовета получил пулевые ранения в оба плеча. «Тогда они пошли в наступление, но один из наших бросил гранату, они и подумали, что у нас есть не только стрелковое оружие, но и гранаты и пулеметы, поэтому и отступили», — комментирует мэр Баштанки.
Действия местного населения поддерживала авиация ВСУ. Россияне начали разбегаться кто куда. На центральной улице пылала техника с белыми буквами «Z». Лежали трупы.

Изображение

Центр Баштанки, 1 марта 2022 года. Фото: архив Александра Берегового

Какой-то части оккупантов удалось выехать за Баштанку. Они развернули «Грады» и начали обстреливать город. «Мы сидели в подвале. Нас было восемь: родственники, сестра, мама и люди из многоэтажек. Мы сразу почувствовали, что в дом попало, потому что земля тряслась. В подвале попадали все плафоны», — вспоминает Сергей, стоя у развалин своего дома.

«Они сюда уже не шли, они поняли, что город их не пустит, что им здесь будут гайки, — рассказывает Береговой. — Мы много техники захватили, они ее просто бросали, убегали, какая-то техника у них просто глохла... Если все города будут давать сопротивление, они будут понимать, что в каждом доме их ждет смерть. Мы тогда действительно одержим победу».
В это же время в окрестностях того самого села Явкино староста Александр с братом Юрием и односельчанами окружали российских солдат. Трое оккупантов, которых здесь специально оставили, охраняли перевернутый КамАЗ. Грузовик был из той колонны, которая двигалась на Баштанку, но опрокинулся.

«В Баштанке шли бои, а у нас здесь КамАЗ перевернут с боеприпасами, поэтому мы сплотились с ребятами из других сел и окружили этих троих солдат», — рассказывает Александр.

Одного взяли в плен. «Там парень младше меня, плакал, ему было страшно». Второй скрылся, но на следующий день его схватили в другом селе. Третий погиб. Звали его Александр Вейнбергер.
«Мы ему предлагали сдаться. Мы мирные жители и не хотели никого убивать. Это была самооборона: он пытался бросить гранату», — вздыхает Александр. Мужчина надеялся, что во время отступления россияне заберут тело погибшего товарища, но вражеская колонна из тех, кому удалось выжить в Баштанке, прошла мимо.

Поэтому Александру вместе с братом Юрием пришлось возвращаться на это место. «Он там несколько дней пролежал, надо же было по-человечески его куда-то деть. Мы ехали с братом и не до конца понимали, что все это происходит в реальности, что мы будем хоронить человека».
Тело вражеского солдата лежало на песчаной дороге, руки сложены под ним. Братья опасались, что может сработать та самая граната, которую он хотел бросить в мирных жителей. «Мы привязали к его ногам веревку и оттащили немного машиной. Это была страшная картина».

Сейчас в десяти метрах от перевернутого КамАЗа виднеется крест, сбитый с двух палок, на него нацеплен российский подсумок. В стороне — ботинки погибшего. «Я скинул его документы в группу в Telegram “Ищи своих”». Хотелось, чтобы его нашли родные. Я не привык к людям относиться так, как они», — говорит Александр, стоя над могилой Вейнбергера.

Изображение

Могила Александра Вейнбергера. Фото: Евгений Приходько

После боя 1 марта российских солдат, разбежавшихся кто куда, еще три дня ловили по окрестностям. Кого-то находили в подвалах. Группу из 12 россиян захватила Тероборона одного из сел без особой подготовки. В общей сложности на территории Баштанской территориальной общины в плен взяли 28 оккупантов.

После боя город на две недели остался без водоснабжения, света и газа. Воду жителям развозили бочками из местного пруда.

«Баштанку начали обстреливать и из “Смерчей”, и из “Градов”, и авиабомбы сбрасывали», — рассказывает мэр Береговой. По его словам, это месть, потому что они дали бой. «Но мы — обычные люди, мы просто защищаем свои дома, это не мы пришли к ним, а они к нам. У нас нет ни аэропортов, ни военных, ни складов, ни оружия, никакой военной инфраструктуры. У нас город столько не стоит, сколько сюда сбросили боеприпасы».
Один из самых мощных обстрелов был 13 марта. Российский самолет сбросил на Баштанку авиабомбы на парашютах. Местный житель Александр вышел в свой двор из подвала, где из-за обстрелов сидел последние дни. На часах было примерно 8 утра. Мужчина сделал кофе. «Смотрю, оно в воздухе взрывается, а потом начались на земле взрывы. Это были кассетные бомбы».

С его дома сорвало крышу. Вылетели окна. Соседские дома снесло. Александр сразу побежал в завалы.

Изображение

Александр

«Мы откапываем соседа, а он кричит: "Путин — пидарас, Путин — пидарас!" Только вынесли его отсюда, как через полчаса все загорелось». Тогда чудом никто не погиб.

Изображение

Последствия авиаудара в Баштанке.

Окна Александра сейчас заколочены. Крыша уже перекрыта. «К нам приезжали волонтеры, привозили шифер. Каждый день они по дому перекрывали, но свой я сам перекрыл».

Изображение

Последствия авиаудара в Баштанке

Недалеко от разрушенных домов — несколько пятиэтажек. Почти в каждой квартире выбиты окна. Боковые бетонные стены пробиты насквозь. Между домами на лавочке, под которой спит кот, сидят пожилые женщины. Они не уехали. Сейчас в Баштанке осталось около 30 % местного населения.

Изображение

«Взрывная волна выбила дверь, стекло на балконе. Услышала взрывы и как вскочила, начала бежать, так что нога перестала болеть. Бегу в ванную, стекло летит... Моя мама была в Германии, если бы она сейчас встала с могилы, наверняка бы криком кричала. Немцы не понимали нас, а эти понимают...» — вспоминает 13 марта 64-летняя Наталья.

Рядом стоит Анна, ей 59. Она говорит на чистом украинском языке, вспоминает польский: учила его в начальных классах, ее семья родом из Польши. Перекидываемся несколькими фразами. Анна начинает цитировать Шевченко:

Кохайтеся, чорнобриві,
та не з москалями,
бо москалі — чужі люде,
роблять лихо з вами.

«Все украинцы просят мира и божьей благодати. Я боюсь заходить в свою квартиру. Молодые уехали, а мы остались», — рассказывает Анна и просит опубликовать одну просьбу:
— От всего украинского народа просим, чтобы был мир. К нам пришел оккупант, наделал беды всем людям… Очень хочется мира, у Бога просим, обращаемся… И польский народ нас не покинул, он нам помогает всем, чем может, принимает наших людей. Да, там комфортно, спокойно, но им там тоже не очень легко. Поляки помогают — низкий им за это поклон. Мы хотим мира.

Из-под облаков вплыло солнце. Сияет.

За время войны в Баштанской территориальной общине Россия разрушила 176 домов.

На следующий день, 14 марта, российская авиация начала бомбить соседний город Снигиревку. Населенный пункт расположен на границе Николаевской и Херсонской областей. До Николаева отсюда — 65 километров, до Херсона — 55. Сегодня город временно оккупирован Россией.

«19 марта они стали ходить по домам. Уже на следующий день пришли к нам», — рассказывает Григорий (из соображений безопасности имя изменено). Под российской оккупацией он прожил почти неделю. Ему удалось выехать в соседнюю Баштанку в конце марта.

«Смотрели паспорта. Искали оружие. У нас они вели себя адекватно, а дальше по улице уже нет — выламывали людям двери, забирали еду». По словам мужчины, у оккупантов есть списки членов местной Территориальной обороны, и они разыскивают этих людей.
В Снигиревке российские войска искусственно создали гуманитарную катастрофу. «У нас и так не было ни света, ни связи, продукты заканчивались еще до оккупации, а потом они зашли и все окончательно разграбили». Григорию удалось уехать до того, как россияне пришли с обыском в его квартиру. Шли целенаправленно к нему. Соседей заставили писать характеристику, расспрашивали, не агитирует ли он за что-нибудь. Вышли не с пустыми руками. «Что-то вынесли из квартиры маленькое, даже не знаю, что это может быть», — говорит Григорий.

Из Снигиревки оккупанты снимают пропагандистские видео, как раздают так называемую помощь. По словам Григория, россияне отбирали украинскую гуманитарку и выдавали ее за свою.
Снигиревка сегодня — последний оккупированный город на пути тех, кто решил самостоятельно эвакуироваться из Херсона. Отсюда двигаются колонны автомобилей. Этим людям удалось прорваться живыми. Большинство — с белыми повязками на боковых зеркалах и дверях автомобилей. На оккупированных территориях россияне приказывают местному населению носить эти тряпки.

От Явкино до Снигиревки — меньше 40 километров. Возле местного сельсовета валяется бампер и диск. Как рассказывает староста Александр Коврыга, в их село заехала одна из машин, которую россияне обстреляли на блокпосте. Сзади была надпись «ДЕТИ».
«Они доехали к нам на дисках. Мы им здесь быстро нашли все необходимое, и они поехали дальше. Это не единичный случай», — говорит Александр.

В Баштанке люди, которые эвакуировались из Херсона, могут рассчитывать на помощь. Светлана Березовская, работающая начальницей отдела культуры Баштанского городского совета, занимается гуманитарной помощью для вынужденных переселенцев. С 24 февраля — без единого выходного.

Изображение

Местные волонтеры: Татьяна, Светлана, Маргарита, Светлана. Фото: Евгений Приходько

«Люди от нас едут в Винницу, а оттуда уже кто в Польшу, кто в Чехию». Переселенцев здесь снабжают вещами первой необходимости. Местные жители делятся одеждой, гуманитарную помощь привозят из других украинских городов, а также из Чехии, Польши и Германии. «Мы очень благодарим волонтеров».

В Явкино официально зарегистрировано около тысячи человек. Из них сегодня осталась треть, в основном пенсионеры. Российские войска обстреляли село уже дважды. Первый раз — 24 марта.
«Прилетело где-то в 12:30. В центре села собрались люди, потому что в сельском совете раздавали гуманитарную помощь. И это на третьей неделе, когда у нас не было света. Я подключил генератор, люди подходили и заряжали телефоны. Здесь были только мирные жители», — рассказывает староста Александр. В тот день погибли три человека, еще 13 получили ранения. Среди пострадавших и брат Александра — Юрий. Осколочное ранение в бедро.

Изображение

Александр и Юрий Коврыги.

«Это было "Торнадо-С". Как мы узнали? Там на ракете цифры, мы их забили в интернет и нам показало, что это». В селе тогда обнаружили остатки шести управляемых ракет.

Изображение

Второй раз стреляли 7 апреля. По мирному селу выпустили по меньшей мере четыре ракеты. «Слава Богу, в Вайбере мы успели предупредить, что летят ракеты, люди быстро положились на пол». С момента запуска ракет до попадания проходит несколько минут. Никакие воздушные тревоги в таком случае не срабатывают. Ранило троих человек.
Ситуация в селе напряженная, но гуманитарного кризиса нет. Помогает Баштанка. До позиций российских войск — несколько десятков километров по прямой. Старосте в личные сообщения приходят угрозы от российских ботов.

Он вздыхает: «Мы только начали возрождать деревню. Сделали разметку, вдоль главной улицы планировали высадить цветы. Была куча планов — все переломали».
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

В бою под Трехизбенкой герой гвардеец Артем Амелин подбил два вражеских танка

Детали: 27-летний воин Нацгвардии Украины солдат Артем Амелин успел прослужить около года, однако получил высшее звание в нашем государстве — Герой Украины. Отстаивая родную землю, спасая от опасности собратьев из ВСУ, он вместе с коллегами взял на себя таранный танковый удар рашистов.

В том страшном бою Артем показал себя настоящим рыцарем. Когда враг уже был в опасной близости к гвардейским позициям, он под обстрелом сумел добраться до станкового противотанкового гранатомета и, несмотря на то, что у него уже был поврежден оптический прицел, точным выстрелом попал в башню российского танка, заклинив ее.

Используя плотный огонь 82-мм минометов, враг начал разворачивать свою колонну в боевой порядок.

Один из танков прорвался на наблюдательные посты, где пытался раздавить отходивших на запасные огневые позиции гвардейцев.

Боец подполз к вражеской машине и одну за другой метнул в нее две противотанковые гранаты, подведя танк. При этом боец получил осколочное ранение, но, несмотря на боль, продолжил прикрывать уход и перегруппировку своих однополчан.

Впоследствии неподалеку ударили новые рашистские снаряды и Артем получил множественные осколочные ранения. Побратимы сразу оказали ему домедицинскую помощь и даже довезли живым в госпиталь, но во время проведения реанимационных мероприятий сердце гвардейца остановилось...

Вечная память Герою Украины — Артему Амелину! 🇺🇦😪

Изображение
Аватара пользователя
OiUS
Основатель
Сообщения: 3306
Зарегистрирован: Май 4, 2021, 9:09 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение OiUS »

Свідомий писал(а): Май 1, 2022, 6:07 pm В бою под Трехизбенкой герой гвардеец Артем Амелин подбил два вражеских танка

Детали: 27-летний воин Нацгвардии Украины солдат Артем Амелин успел прослужить около года, однако получил высшее звание в нашем государстве — Герой Украины. Отстаивая родную землю, спасая от опасности собратьев из ВСУ, он вместе с коллегами взял на себя таранный танковый удар рашистов.

В том страшном бою Артем показал себя настоящим рыцарем. Когда враг уже был в опасной близости к гвардейским позициям, он под обстрелом сумел добраться до станкового противотанкового гранатомета и, несмотря на то, что у него уже был поврежден оптический прицел, точным выстрелом попал в башню российского танка, заклинив ее.

Используя плотный огонь 82-мм минометов, враг начал разворачивать свою колонну в боевой порядок.

Один из танков прорвался на наблюдательные посты, где пытался раздавить отходивших на запасные огневые позиции гвардейцев.

Боец подполз к вражеской машине и одну за другой метнул в нее две противотанковые гранаты, подведя танк. При этом боец получил осколочное ранение, но, несмотря на боль, продолжил прикрывать уход и перегруппировку своих однополчан.

Впоследствии неподалеку ударили новые рашистские снаряды и Артем получил множественные осколочные ранения. Побратимы сразу оказали ему домедицинскую помощь и даже довезли живым в госпиталь, но во время проведения реанимационных мероприятий сердце гвардейца остановилось...

Вечная память Герою Украины — Артему Амелину! 🇺🇦😪

Изображение
Светлая память герою.....
ПУТЛЕР ХУЙЛО!!!!
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

«Вибачте, я викрав вашу машину. Рятував сім'ю!» - в Інтернеті гуляє історія від киянина.

▪Я вийшов з бомбосховища і побачив біля магазину машину з ключами! Дві години спостерігав за нею, чекав на господаря - не дочекався. Я взяв сім'ю, сів машину та виїхав до Вінниці, до родичів. У бардачку знайшов номер телефону та зателефонував власнику:

- «Вибачте, я викрав вашу машину. Рятував сім'ю.»

- «Слава Богу, не хвилюйтеся, у мене 4 автомобілі. На своєму позашляховику я вивіз сім'ю. Інші машини заправив і залишив у різних місцях із ключами у запаленні та номером всередині. З усіх машин передзвонили. Буде мир – побачимось. Бережіть себе!»

Чи вірите ви в реалістичність історії?
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Изображение

Чоловік з велосипедом: історія вбитого мешканця Бучі

У момент, коли путінські виродки вистрілили в голову чоловіку, він якраз їхав до військкомату, щоб воювати проти росармії.

Посмертне фото 58-річного Михайла Романюка з Бучі бачив чи не кожен. Його мертве тіло на велосипеді пролежало кілька тижнів, поки українські військові не визволили місто.
Зараз вбитий рашистами чоловік гідно похований. А його старенька мати розказує, куди ж їхав тоді на велосипеді Михайло.

Изображение

Мати Михайла Романюка
— Він казав, що не може сидіти у підвалі, коли агресори намагаються загарбати нашу землю. У мене, сказав, серце розривається. Михайло зібрався у військкомат і заспокоював мене, що буде довго жити. Втім, не дали доїхати…», — розповідає «Фактам» мати вбитого.

До слова, сама мати Михайла Романюка перед смертю сина встигла евакуюватися з Бучі. З міста вибиралася пішки, а потім натрапили на чоловіка, який узяв до своєї машини та вивіз якомога далі.

Про те, що Михайло загинув його матері розповіли пізніше, бо кажуть, жінка б так і не виїхала з Бучі.

Вікторія Батура — одна з небагатьох, хто бачив момент смерті Михайла Романюка. Жінка розповідає, що по ньому стріляли з другого поверху житлового будинку. Власне, Михайлові куля прилетіла в голову.

В середині квітня чоловіка належно поховали.

— Ми кілька годин простояли біля моргу. Там стоять рефрижератори, набиті чорними мішками. Все пахне смертю, — каже Вікторія Батура.

Сама вона каже, що не уявляє, як зможе жити в багатостраждальній Бучі, знаючи, що на майданчику, де граються діти, палили людей…
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

50 діб лежав у дворі: моторошна історія вбитого мешканця Бучі

Изображение

Фото загиблого Василя Мазніченка.

Цього тижня Наталія Мазніченко поховала чоловіка — Василя Мазніченко, який помер від кривавих рук росіян на початку березня у Бучі.
3 березня 62-річного чоловіка рашисти вбили у власному дворі біля погреба, в якому він хотів сховатися від орків. Проте, не встиг.

Понад місяць тіло Василя пролежало просто неба. А поруч із ним були розкидані залишки знищеного будинку родини. До слова, власний дім сімʼя будувала довгих 20 років…

На 50-й день після смерті, 21 квітня, Наталія змогла врешті гідно поховати коханого та провести його в останній земний шлях.

«Я не знаю, як нам жити далі без тебе, без твоїх трудящих ручечок, без твого люблячого і доброго серця… Заходиш у двір, на город, втім, усюди розруха, наче у Чорнобилі, та запах смерті. Спи спокійно, моя Пташко…» — пише у своєму фейсбуці дружина вбитого.

Изображение

Зазначимо, що в Бучі з 8 квітня триває ексгумація вбитих росіянами мешканців. Їх тіла знаходять у братських могилах біля церкви Андрія Первозванного, в колодязях та у власних дворах просто неба.

Тоді волонтер і працівник ритуальної служби Сергій Матюк розповідав журналістам, що в багатьох жертв були зв’язані руки та ноги, а їхні тіла частково чи повністю розстріляні. Навіть в око цілилися окупанти…
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Царство живих. Як рибалки зі Страхолісся врятували від голоду та окупації дві тисячі людей

Изображение

10-го березня 2022-го року від села Сухолуччя відчалили два надувні моторні човни й попрямували Київським водосховищем у бік лівого берега. В одному з них був чотирирічний Сашко та його бабуся, які тікали від обстрілів та звірств росіян.

Востаннє з мамою, Ганною Яхно, Сашко розмовляв телефоном напередодні, 9-го березня. Казав, що скоро побачаться.

Наступного дня човен потонув.

Тіла бабусі Сашка та ще однієї жінки знайшли 11-го березня, а самого малюка, який вирушив у свою останню путь у помаранчевому рятувальному жилеті, шукали більше місяця.
"Сьогодні ми знайшли тіло Сашеньки, – написала 5-го квітня Ганна Яхно в Instagram. – Я дякую кожному, хто вірив, хто допомагав у пошуках, дякую кожному за ваші молитви і віру, дякую за підтримку. Завдяки вам мій синочок зустрівся зі мною".

Від визволителів не біжать у паніці. Від рук борців із фашистами не вмирають мирні люди, діти. Не гинуть цілі міста.

Трагедія сім'ї Яхно затьмарила десятки, сотні історій зі щасливим кінцем, про які теж потрібно знати.
У березні на берегах Київського водосховища волонтери створили евакуаційні та гуманітарні пункти. За допомогою човнів кілька тижнів постачали в ізольовані села продукти. Вивозили у безпечні місця старих, жінок та дітей.

Таня

12-го березня Тетяна Білаш взяла в дорогу змінну білизну та молитву. У невелику сумку акуратно склала пелюшки, сорочечки та памперси.
"Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі".
Під звуки канонади та рев літаків із червоними зірками в утробі вагітної жінки билося й завмирало від страху нове серце.
В її будинок на вулиці Ватутіна в Страхоліссі постукали напередодні ввечері: "Свої! Таню, будь готова. Збирайся! Без заперечень! Завтра тебе повеземо".
План був такий: переправити вагітну Київським водосховищем на лівий берег, подалі від окупованої частини Вишгородського району. Звідти дістатись одного з пологових будинків Києва. Там зробити кесарів розтин, запланований ще до вторгнення.

Изображение

Тетяна Білаш: "Зараз люди повертаються на свій страх і ризик. Що нас чекає, не знаємо. Кордон тут близько. Прийдуть вони ще раз чи ні?.."

Разом із Танею до пробного евакуаційного рейсу, організованого рибалками, потрапили троє дачників. Вони приїхали 23-го лютого зі столиці. Але так і застрягли на два тижні в оточенні орди, що ввійшла з Білорусі 24-го.
О восьмій ранку Білаш була на пристані. Ковчег вирушив у дорогу о дев'ятій.

Сильний вітер і хвилі змушували всю дорогу молитися: "Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим".

– В той час був льод, виїжджать на море (водосховище – УП) було важко, – згадує Таня. – Я дуже боюсь плавати на лодці – страх для мене колосальний! Особливо коли великі волни, в мене паніка.
Ми проходили, ламали льод, а я весь час читала "Отче наш". Десь години півтори ми їхали. Шукали місце, де мене чекали. Трохи заблудилися. Висадилися. Нас знайшли та забрали.
Було дуже страшно, тому що в ті дні над нами літали безпілотники, самольоти запускали ракети. Боялась, що нам щось на голову скинуть.

Рибалки обгортали замерзлу Таню в ковдру. А потім, коли все закінчилося, розповідали: "Вона, бідна, по тому човну, як м'ячик, каталась. Налякали ми її тією кригою та волнами".
Тетяна Білаш народила у пологовому №2 на вулиці Мостицькій у Києві.
Хлопчик. Вага 3400. Ім'я – Андрійко (так його лагідно називає мама).
Коли Андрій підросте, то дізнається, що народився 8-го квітня 2022-го року в розпал війни.
Батьки пояснюватимуть: "Синку, тебе врятували молитва та земляки. Ти названий на честь Андрія Первозванного, апостола та галілейського рибалки".

Альона

Щоб нагодувати п'ять тисяч людей, Ісусу вистачило п'ять хлібів та дві риби.
Добрим самаритянам зі Страхолісся для допомоги кільком сотням людей знадобилося значно більше.
– З перших днів стало ясно, що продуктами ніхто у нас сильно не затарений. Хлопці не лінувалися, виходили в море. Ми ловили рибу, роздавали людям. Відвозили на інші села, які остались в пастці, – каже Альона Алієва.

Изображение

Альона Алієва: "Ми протримались більше місяця за рахунок Київського водосховища. Тут є різна риба: короп, сом, карась, лящ, щука, судак"

Танки ворога стояли за п'ятнадцять кілометрів, під селищем Оране, обрізавши дорогу на Іванків і велику землю.
– Ми за считані часи 24-го лютого залишились кинуті. Не було ні поліції, ні прикордонників. Ніхто нічого нам не сказав.
Ніби в капкані опинилися. Кругом крига стояла. Попереду орки. По боках ліси. Наш апендикс, наш півострів, міні-Крим, як ми його називаємо, відрізали: Страхолісся, Горностайпіль, Фрузинівка, Зорин, Губин…
Але руки у нас не були зв'язані, – посміхається Альона.

Изображение

Це місце стало евакуаційною базою села Страхолісся

Виїжджати до Ораного й далі на Іванків, де йшли бої, місцеві не наважувалися. На блокпостах перевіряли татуювання, шукали "нацистів".
З'являлися новини про розстріляні мирні автоколони.
Страхолісся, де мешкало близько 600 осіб, почало наповнюватися біженцями з Дитяток, Ораного, Фрузинівки.
– У нас тут було трохи спокійніше, багато сімей тікали до нас від того страху. Ми провели перепис – в нашому селі тільки в перші дні було біля 200 приїжджих.

Якщо б орки зайшли до нас, то врятуватись можна б було тільки в лісі або перейти через воду, – розповідає Алієва

Минуло кілька днів після вторгнення, і зник мобільний зв'язок – ворог поставив глушилки. Люди знаходили окремі точки, де можна було зловити слабкий сигнал. Телефонували до Києва, просили про допомогу.
За тиждень почали потроху панікувати. Найскладніше було від незнання, що відбувається довкола. Від постійного очікування, що окупанти зайдуть у Страхолісся.
– На рибі довго не проживеш. Закінчувались олія, мука, а без хліба ситий не будеш, правильно?
Обдзвонили друзів у столиці по допомогу. Вони привезли на ту сторону через Вишгород продукти, а ми забрали на човні, – ділиться Альона.
У той перший рейс роздобули три мішки борошна. Склали список тих, кому воно потрібне більше. Вийшло по п'ятсот грамів на людину.

Изображение

Таким Страхолісся бачили пілоти ворожої авіації

Після успіху перших пробних поїздок рибалки та активісти влаштували у Страхоліссі евакуаційний центр, пов'язаний із кількома точками на лівобережжі, на стику Чернігівської та Київської областей.
На лівий берег вивозили біженців, багато з яких вирушали далі до Європи. На правий – привозили їжу та ліки.

Изображение

Невеликий причал, звідки людей відправляли на лівий берег Київського водосховища

За півтора місяці ізоляції у Страхоліссі померли троє пенсіонерів. Їм допомогти не встигли.
– Спочатку ми навіть не думали, що нас так затягне це волонтерство, – каже Алієва. – Але потім зрозуміли: хто, як не ми?!
Страшно було. Ми чули, що там далі, в Богданах хтось здав оркам тих, хто також займався перевозкою морем людей і продуктів. За ними приїхали, наділи мішки на голови та повезли в Димер…
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Пупсик

Від великої води Київського моря Страхолісся захищає архіпелаг із кількох островів. Човен із репортерами УП огинає найбільший із них – Хільчу.
Рибалки збільшують швидкість до сімдесяти кілометрів, і прогулянка перестає бути спокійною. Днище човна б'ється об хвилі, наче об гальку.
– Если на полном ходу выпасть, первые метров десять будешь, как по асфальту, катиться, – перекрикує рев мотора та шум вітру Андрій. – Но это сейчас еще легкий ветерок!
52-річного Андрія, який незворушно сидить то на краю борту, то на носі човна, місцеві жінки називають Пупсиком.

Изображение

У районі Страхолісся – шість островів, популярних серед туристів у мирний час

Пупсик – кремезний корінний киянин, який жив у центрі, на колишній вулиці Анрі Барбюса, сьогоднішній Василя Тютюнника, неподалік від костелу.
Він спробував попрацювати рибалкою в Страхоліссі кілька років тому. Так і не повернувся назад у галасливе місто.
Каже, у столиці виразка відкривається кілька разів на рік. Тут про болячки київський утікач забув. Допомогли природа та зміни в харчуванні.
Перед зустріччю з журналістами Андрій встиг обробити бобра. "Розібрати" – так тут кажуть.
– Мясо постное, полезное. Я жареное вообще не ем, тушеное люблю. У нас тут бобрики маленькие, по восемь – десять килограмм. А на Припяти до двадцати килограмм есть.
А еще настойка на бобровой струе укрепляет иммунитет, – ділиться він.

Изображение

Андрій схожий на Елмера Фадда, мисливця з мультфільмів про кролика Багза Банні

Дивлячись на всі боки, Андрій розповідає, як організували переправу для біженців та гуманітарки.
– Шторм – некомфортная штука. Если ты на носу, можно почки отбить. Нормально тут сидеть нельзя, люди сильно мучились, поэтому мы на нос в основном мужиков сажали, – згадує рибалка.
– Порывы ветра могут достигать 25 м/c, – веде він далі. – Все зависит от его направления. Когда дует западный или южный, волны очень большие – мама дорогая!
Для некоторых такая поездка – огромный стресс. Когда добирались на другой берег, чуть ли не землю целовали от счастья.

По той бік було кілька точок евакуації. У хорошу погоду до найдальшої – 40 хвилин ходу. У шторм – годину чи більше.
– Вон там, получается, орки стояли, – махає вдалину Андрій. – В хорошую погоду плыть комфортно, зато мы на виду были. Я удивляюсь, что по нам никто не стрелял. Но мы на них за это не в обиде.
Они ходили периодически по берегу, смотрели, как мы плаваем. Могли подумать, что мы их дразним.
Дурість горе-завойовників виявилася сумірною з величезною площею Київського водосховища та прилеглих земель.
Те, що на штабних картах росіян виглядає як велика пляма, насправді – величезне полотно, сплетене з заплав, островів, боліт, гирл річок, лісів та духу українців.

Изображение

Величезні розливи Дніпра – майже непереборна перешкода для окупанта

Варто проїхати човном хоча б пів години й озирнутися, щоб зрозуміти: загубитися чужинцю тут нескладно навіть із сучасними засобами навігації.

Довго утримувати ці краї в окупації видається нереальним.
Зараз, коли ворог втік, місцеві з полегшенням розповідають:
"У лісі, між Богданами та Сухолуччям, є невелике село Пилява. Вони повз нього дорогою їздили і жодного разу якось не потрапили. Ми туди теж гуманітарку завозили та вивезли людей.
Загалом окупанти приїхали якісь непідготовлені. Багато в них було недогляду. І слава Богу!".

Олександр

23-го червня 1986-го року указом президії Верховної Ради УРСР село Страхолісся перейменували на милозвучне Зелений Мис. Навіть топоніми мали мовчати про катастрофу на ЧАЕС.
Місцевих тутешні хащі ніколи не лякали. Споконвічну, темну назву Страхоліссю повернули за кілька років.
Коли рвонуло у сусідньому Чорнобилі, Олександру Кулині було чотири. Особливих проблем із радіацією він, як і більшість односельців, у своєму житті не мав.

У березні 2022-го люди у Страхоліссі відчули дивну сухість у роті.
– Орки ж там окопи рили в Рудом лісі, ото, мабуть, і підняли весь цей радіаційний пил, який до нас пішов, – сміються люди.
39-річний Кулина – один із тих, хто більше місяця курсував правим та лівим берегами Київського водосховища. Перевозив вантажі. Рятував старих, жінок та дітей.

Изображение

Олександр – корінний мешканець Страхолісся. В 11 років залишився сиротою. Служив в армії, працював у Чорнобилі

У великий, одинадцятиметровий човен, куди за бажання можна було вмістити до тридцяти осіб, садили максимум шістнадцять. Завдань було два: не потонути і пройти якнайшвидше більше десяти кілометрів до іншого берега.
– У нас тут така дорога життя була! – із задоволенням затягується цигаркою рибалка. – Під чим тільки не їздили: дрони, вертольоти, літаки! Тому ти просто летиш, щоб швидше дістатися тієї сторони.
Швидкість – шістдесят кілометрів. Не можна потрапити під обстріл. Не можна зменшувати обертів, щоб човен, навантажений речами, людьми, собаками та кішками, не пішов на дно.

Бували дні, коли мороз міцнів до мінус десяти. Хвилі на великій воді сягали двох метрів.
– Якщо шторм, то врагу не побажаєш, – каже Кулина. – Приїжджали всі мокрі. Бувало, три рази на день переодягались. І знову в рейс.
Ті, хто не звик в таку волну йти, казали, що під час руху можна легко зрозуміти, де саме знаходиться печінка.
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Царство живих

Засноване у 1400-му році. Населення: 720 осіб. Площа: 1,4 км. Густота населення: 514,29 осіб/км². Поштовий індекс: 07225. Телефонний код: +380 4591.

У статті "Страхолісся" на Вікіпедії селу з моторошною назвою присвячено лише кілька рядків. Але після 24-го лютого 2022-го року ця незрима точка на карті набуває розмірів вселенських.

Изображение

Страхолісся – одна з тисяч точок на карті України, де можна знайти кінематографічні історії

В основі нового епосу, який пишеться зараз у Страхоліссі та по всій Україні – прості люди.
Багато хто з тих, хто допоміг людям на Київському водосховищі, опинилися там загалом ненароком. Але для тих, хто вірить у Божественне провидіння – зовсім не випадково.

Изображение

Станіслав Закусило (ліворуч) та Андрій Мудраченко (праворуч) – одні з тих, хто допомагав переправляти людей

Доля закинула у Страхолісся за кілька років до вторгнення й Альону Алієву, й Андрія Пупсика та їхніх друзів-рибалок Станіслава Закусила з Андрієм Мудраченком.
– Так буває, – сміється Альона. – Прийшов на п'ять мінут, а остався надовго. Ми всі п'ятимінутки.
Алієва, уродженка Старокостянтинова Хмельницької області, приїжджала до Страхолісся відпочивати. Одного разу вийшла заміж і не повернулася назад.
На багато питань знайомих "Навіщо?" та "Чому?" тепер з'явилася вагома відповідь. Усі вони залишилися з різних причин, щоб холодною весною 2022-го року організувати переправу.

Изображение

Страхолісся поступово повертається до мирного життя, але побоюється нової фази війни
Між кількома скромними рядками про Страхолісся у Вікіпедії, крім сухих статистичних даних, з'явилося багато людського.
Головне озвучують мiсцевi: "Ми довели, що українці – надзвичайні. Ми готові об'єднуватися та допомагати один одному у найскрутніших ситуаціях".
"Україна – це Антиросія", – кричали пропагандисти. Але що росіянину зло, то іншим – чеснота.

Изображение

Приблизно так виглядає "дружба" із сусідніми Росією та Білоруссю

У велику главу скрижалів, присвячену Страхоліссю, надовго увійшли два головні персонажі. Один – звичайний український рибалка, який рятує душі в царстві живих. Інший – кремлівський старий, який орудує на переправі у царстві мертвих.

Не треба бути пророком, щоб зрозуміти, кому з них дістанеться небесний "Оскар".

Євген Руденко, Ельдар Сарахман – УП
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Люди спускали воду з бойлерів, щоб вижити: спогади мешканця Ірпеня про будні в окупації

Изображение

Олексій Буляр.

Війна забрала у 44-річного ірпінця Олексія усе, над чим він працював 20 років, — квартиру, бізнес, фінанси…

До 24 лютого усі ми навіть уявити не могли, що насправді означає слово «виживати». Нині ж сотні тисяч українців витримали нелюдський гарт в умовах війни і знають, що і як потрібно робити, коли залишаєшся без світла, тепла, зв’язку, води, їжі. Коли ціпенієш від повідомлень про смерті близьких і знайомих, коли не знаєш, як правильно діяти і яким буде завтрашній день.

Наш співрозмовник — 44-річний Олексій Буляр, один із тих, хто на власні очі бачив палаючий Ірпінь. Чоловік родом із Рокитного, довго жив у Сарнах на Рівненщині, у 2004 році переїхав із сім’єю до Ірпеня. Реалізувався в автобізнесі. З ностальгією згадує західнополіську говірку — такі собі словечки «єсті», «хлєба», «салєнца», але зараз говорить майже літературною мовою.
Вважає свою родину патріотичною, пригадує, як шукав і читав синові розповіді про українську звитягу, про героїв-поліщуків, зокрема Тараса Бульбу-Боровця, про Олевську республіку, Нетребу, Борове. Жили добре, не без проблем, як і в кожній українській сім’ї, але дружно, «в одному темпі». І все це до того часу, поки в Україні не розпалилася війна.

ВУЛИЦІ БУЛИ ЗАБИТІ СПАЛЕНОЮ ТЕХНІКОЮ

— Олексію, розкажіть, будь ласка, як для вас почалася війна?


—Як і в усіх. Спимо ми вдома, телефонує нам подруга й каже: «Олексію, почалася війна». Я не повірив. Думки не збирались докупи, відчуття спустошеності, що робити — не зрозуміло. На той момент, коли ми почули перші вибухи, орки намагалися зайти в Гостомель — це дуже близько від нас…
Син напередодні вторгнення орків поїхав на збори до Вінниці. Вже ближче до 8-9 години ранку він сам зателефонував: потрібно віддати належне вінничанам, які приймали наших малих футболістів з Київщини. Вони одразу заявили: діти залишаться там на стільки, наскільки потрібно, — безкоштовно, без будь-яких умов.

— Чи думали Ви в той момент про евакуацію?

— Мене часто потім запитували: «Чому залишився?», «Тобі більше за всіх це було потрібно?». Зараз я можу сказати: «Так! Мені було потрібно на той момент. І в мене була можливість там залишиться: я точно знав, що мої рідні в безпеці». Але починалось усе не так однозначно. Спочатку дійсно було якесь спустошення внутрішнє. Ми ж ніколи не думали, що таке може бути… Усі не знали, за що братися, куди бігти і що робити. І навіть приблизно ми не могли уявити, настільки швидко зможемо організуватися. Місцеві волонтери, і серед них мої друзі, майже блискавично включилися в роботу, долучили до всього мене.
З перших днів ми почали контактувати з територіальною обороною. Прямих контактів із ЗСУ не було жодних, але ми знали, що ці хлопці вже є. Чому? Тому що бачили днями техніку, яка проходила через Ірпінь. Пам’ятаю, відчували тоді здивування і гордість. Вони йшли красиво… Такі, знаєте, мужні, але разом із тим і такі юні. Аж серце боліло у всіх, що ці молоді хлопці йдуть нас захищати.

Изображение

— У вас був якийсь план дій?

— Дуже швидко почали формуватися блокпости, для них потрібні були якісь дуже важливі речі, які не завжди було легко купити чи знайти в тих умовах. Зарядні пристрої, акумулятори для автомобілів, антифризи, герметики, вода, чайники. Їздили по магазинах, все купували за свій рахунок.

Зовсім скоро ми очікували на активні бойові дії. Уже було відомо, що на ірпінсько-бучанську ділянку зайшло п’ятнадцять тисяч орків. Всі усвідомлювали, що буде складно, тільки не до кінця розуміли, наскільки.
Тоді ж з Ірпеня масово почали виїжджати люди. Це було просто страшно: у заторах машини стояли по п’ять — десять годин. Пам’ятаю якийсь день… Ми повивозили багатьох жителів. Зі свого середовища я залишився один.
Наступного дня один із лікарів-педіатрів попросив забрати його на машині. Коли ми під’їхали до «Жирафа» (торговий центр в Ірпені, — ред.) через весь міст, по всій вулиці Садовій, і по всій вулиці Вокзальній уже стояли знищені колони кадирівців. Ці колони нараховували деякі 47-50, а деякі і 90 машин. Вулиці Залізнична і Водопровідна, яка йде від початку Ірпеня до Бучі, до переїзду, повністю були заставлені розбитою ворожою технікою.

Изображение

У той самий день я отримав від своєї близької подруги, яка жила на вулиці Садовій, фото її будинка. Від нього залишилося дві стіни!!! Дві стіни, фронтальна і тильна, все інше абсолютно до землі вигоріло!

ЛЮДИ ПРОСИЛИ ЗЛАМАТИ ЗАМОК, АБИ НАГОДУВАТИ ТВАРИНУ

— Як жив Ірпінь у перші дні вторгнення?


— Підприємці повивозили все, що було в магазинах: прищепки, клейонки, продукти, яйця, пиво, горілку, м’ясо, ковбаси, хрумкі палички, цигарки… Горілка і пиво стояли окремо. Їх сказали прибрати, щоб не було спокус, але всі розуміли, що ніяких спокус і так не буде.
Мій друг Олександр якось сказав: «Олексію, ймовірність того, що в Бучу, Немішаєве, Ворзель зайдуть кадирівці, велика. Я, мабуть, заберу у вас всі посвідчення територіальної оборони. Якщо вас затримають із тим посвідченням, ви не залишитеся живим». Так я зрозумів, що моя участь в територіальній на цьому закінчилася. Тому запитав: «Що робити?» Він відповів: «Ти живеш у такому районі, де дуже багато пенсіонерів. Якщо вирішив залишитися в Ірпені, залишайся».

На той момент у нашому будинку з усіх 140 квартир перебувало, чітко знаю, 58 осіб. Але люди продовжували виїжджати поки була хоч найменша можливість: ЗСУ і ТРО вже почали зривати мости. З Бучі, в селищі Мостище, вибух був колосальний.
Мені передзвонили хлопці і сказали: «Міст зірвано, і дуже вдало: велика колона росіян була знищена разом із ним». Потім зірвали міст через Романівку, у Ворзелі, у Бородянці. На жаль, Бородянка прийняла на себе колосально великий удар, тому що над нею була можливість літати російським літакам і будинки мирних жителів бомбили ще й з повітря. Це було страшно… Коли іноземні агентства і наші опублікували перші знімки цих будинків, у нас був шок.
З того моменту я почав брати активну участь у житті будинка. Зникло вже світло (а ми дуже від нього залежні, бо газу в нас не було ніколи), не стало інтернету, але вода ще була. Тобто туалети ще функціонували і помитися була можливість, а це немало.

Наша консьєржка Валентина, дуже свідома жіночка, попросила мене: «Олексію, пишіть у фейсбуці, якщо є в підприємців хоч якась можливість, привозьте продукти».
Ми справді згуртувалися і почали об’їжджати всі торгові точки. Виходили абсолютно чужі люди і зносили ківі, мандарини, яйця, олію, молоко, сметану, борошно, макарони.

— Війна згуртувала людей, це факт. Але як відбувається таке єднання в надзвичайно складних обставинах?

— Люди, які між собою навіть не віталися живучи в одному будинку, почали потихеньку спускатися вниз і знайомитися один із одним.

Изображение

Олексій з сусідом

Спільно ми вирішували безліч проблем, про які в мирному житті нам би й на думку не спало думати. Наприклад, нам потрібно звідкись узяти дрова. Живемо серед лісу, а дров пошукати ще треба було… Сусідка Світлана взялася пекти хліб. Серед сучасних жінок багато хто вміє це робити, тільки не в таких умовах. Який хліб, коли в тебе тільки бочка стоїть, як там хліб пекти? Вона ж каже: «Хлопці, я родом із Маріуполя, в нас печуть „лєпьошки“, головне, щоб було борошно».
Ще один клопіт звалився на нас із появою мародерів. Місто досить молоде і досить активне, люди в ньому жили заможні і тепер ці люди майже всі виїхали. У квартирах залишилися гроші, цінності… Вирішили ми замикати ворота і чергувати в приміщенні консьєржа.

Окрема історія пов’язана з тими, хто у своїх квартирах стали своєрідними «в’язнями». Так, на 140 квартир у нас залишилося близько 20 котів і десь близько 10 собак. Коли люди виїжджали, більшість забирали улюбленців, але були й такі, хто не міг.
Ще хтось думав, що їдуть на кілька днів і обов’язково швидко повернуться. Нам почали телефонувати і писати приблизно таке: «У нашій квартирі залишився кіт», «ми лишили їжу, а світла нема…», «зайдіть, будь ласка, зламайте замок, беріть продукти, але нагодуйте тварину…»
Трагічніша ситуація — одинокі літні й немічні люди. Наприклад, волонтери пишуть: у будинку на третьому поверсі лежить бабця, вона інсулінозалежна, їй 80 років, вона у квартирі одна.

Наші жінки почали шукати цих людей, ходити до них. Цим людям було важко було пояснити, хто до них стукає у двері. Ми почали кричати з вулиці: «Добрий день! Слава Україні! Це ваші сусіди з паралельного будинку. Ми вам принесли окріп, свіжий хліб, масло, ковбасу…» Нам почали відкривати. З’явилась можливість підгодовувати тих, хто не може рухатись.
Була ще одна — особисто моя місія. Я комунікував з людьми і відповідав за зв’язок. У всіх були телефони, але в перші ж години ворог наніс точкові удари по об’єктах інфраструктури, лікарнях, пологових будинках, поліції, військкомату, вишках мобільних операторів. Зв’язок, на диво, ще залишався, але був усе гіршим і гіршим. Крім того, телефони постійно сідали. Де їх заряджати? Я автовласник, у мене була машина, заряджена десь на половину, тому мав можливість потроху заряджати телефони усіх своїх нових знайомих.
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

АВТО ЗГОРАЛИ ЗА П’ЯТЬ ХВИЛИН

— Яким в цей час був Ірпінь?


— Згодом уся ця навала, ця орда зайняла Бучу повністю. Ми ще щось готували, ще щось кудись возили… Однак пальне закінчувалося, дров більше не було. Обстріли наближались, а наш будинок стояв гарний собі, без жодної дірочки. І всі розуміли, що це ненадовго…
Люди виїжджали і виїжджали. Незабаром нас у будинку залишилося одинадцятеро… Дуже важко стало, коли почала закінчуватися вода. Туалети почали зливати вже використаною водою. За питною спочатку ще з ризиком для життя бігали до криниці біля церкви — вночі, в темряві, коли орки сплять. Потім почали спускати воду з бойлерів у квартирах. Ночували уже в підвалах.
Я закарбував у пам’яті та сфотографував ще цілими наш будинок, свою машину, парк, ворота, бочку… І добре, бо згодом сюди почало «прилітати»… Артилерія стріляла… Потім нас попередили, що можуть обстрілювати фосфорними бомбами. На світлинах усе видно: машини згорали за п’ять хвилин повністю, будинки розстріляні, скрізь осколки, церква розбомблена. В мій будинок ракета влучила на десятому поверсі…

Изображение

— Що ви відчували, коли війна вже остаточно зайшла в кожен двір, у кожну сім’ю?

— Найтрагічнішими були, безперечно, втрати. Першим загинув Шрек — Юрій ніколи не був моїм другом, але ми приятелювали. Я знав, що він учасник АТО, що він, як і я, батько-одинак, що в нього син. Шрек — це його позивний, бо був дуже великий такий, дуже емоційний дядько, йому було досить важко себе знайти в мирному житті, і він постійно рвався туди, в зону АТО (після 2018 року це зона ООС. — ред.)
Він зателефонував мені і запитав, де тепер наша спільна подруга. Я йому відповів: «Юр, я ще не знаю, тільки планував із нею зв’язуватись». Дзвінок був о 7 годині вечора, а о 9 на фейсбуці вже з’явилися його світлини із написом, що він загинув. Слів просто не було… Якось я це, скажу так, «переварив», пережив, кому зміг, сповістив і в останній день, коли була така можливість, я знову прорвався на блокпост до територіальної оборони…

Потім були ще два повідомлення, які болять досі. Отримав звістку про сина знайомого лікаря. Він у Бучі, в ЖК «Континент» почав фільмувати з вікна пересування кадировців. Пострілом у серце його вбили… Згодом одна з моїх подруг, з якою я працював на попередній роботі, її звати Світлана Сошенко, написала: «Мого Дмитра більше немає.
У двір прилетів снаряд, він був на ґанку». Ви уявляєте собі? У них залишилося четверо дітей… Ці звістки про смерті звучали страшно, але найбільше жахало усвідомлення: як би все брутально і страшно не звучало, все одно життя продовжується…

«ШВИДКО НЕСІТЬ НІЖ, ПЕРЕКИС ВОДНЮ, ВСЕ, ЩО Є…»

— За цей час Вам довелося бачити смерті на власні очі?


— Так, на жаль. У якийсь із цих безкінечних днів війни я познайомився з дядьком Іваном, прізвище — Карачун. Чоловіку було — бачте, кажу вже «було» — десь років 60-65. Людина ультрапозитивна, сам з Київщини, тому що знав усі найближчі населені пункти і завжди точно знав, куди «прилетіло»: «це на Тарасовщину… це у Ворзель… це у Вишгород, а це аж на Троєщину…»

Чоловік звик щось робити руками, до останнього дня ходив з ножицями і підстригав дерева, брав віника, підмітав. До речі, саме він притяг бочку, на якій ми готували. Потихеньку ми роззнайомилися і здружилися з ним та його дружиною Лідією.
Якось нам вкрай потрібно піти по дрова. Це було в дні, коли в Бучі вже була вже катастрофа. А в нас порівняно все тихо було. От ми й вирішили роздобути дров.
До ірпінського конференц-холу — це такий готельно-ресторанний комплекс — вирушили вчотирьох: я, молодий хлопець Іван, дядько Сергій — з Донецька, Кристалінський його прізвище, один із нас військовий і знав хоч трохи, що таке війна, і дядько Іван Карачун.
Метрів 600 нам належало пройти. Світлий божий день. Перший раз все вдалося. Треба ж було повторити цей шлях удруге.
Молодший Іван несе на собі 20-ти літрову каністру води, а ми відірвалися і десь на 150 метрів попереду тягнемо возики із дровами. Сергій ще й каже: «Ой, хлопці, лиш би нас не бомбили градами». І тут над дев’ятиповерхівкою щось свистить. Чую: «Падайте на землю!». Ми кидаємо речі, падаємо, і в наш возик прилітає міна. Це дуже швидко, динамічно, це хвилини, нічого не зрозуміло, дуже голосно, купа осколків, скло.

Я кричу: «Всі живі?» Піднімаю голову, дивлюся на дядька Івана, а з нього вже тече кров. Я беру його ззаду під руки і починаю тягнути, щоб заховати, не розуміючи нічого, щоб заховати… Потім дивлюсь на свою куртку — вона вже вся у крові. Розпач. Піднявся тиск, затерпли руки. І в цей момент знову починають летіти міни: одна, друга, третя і це все зривається.
Кричу до Сергія: «Ти як?», а він уже не відповідає. Підбігає молодший Іван… Мене починає трусити. Що я бачу? У дядька Івана нога, ребро, живіт… маленькі-маленькі, знаєте, ці плями криваві… Дядько Сергій не відповідає… Ми підбігаємо до нього і бачимо — контужений, не може відповісти, лежить без шапки, у шапці осколок отакий довгий.
Треба нести їх додому, а як? На щастя, Іван згадує про свою машину неподалік. Як ми дісталися до неї, як забрали своїх — то диво… У наш бік постійно стріляли. І не з автомату, не з гвинтівки, а з міномету, щоб осколками сто відсотків убило.
Коли поранених привезли у двір, жінки нас зустріли. Але вони ще не розуміли, що відбувається. Із сусіднього будинку прибігла жіночка-переселенка, яка працювала до цього медсестрою на Донбасі. Кричить: «Швидко несіть ніж, перекис водню, все, що є. Будемо розрізати, дивитися, де рана».

— Що ви відчували у цей момент?

— Мене накрив розпач: я починаю усвідомлювати, що в Ірпені нікого немає, і ми нічого не зробим вже з цим. Приходжу до тями, намагаюсь подзвонити, зв’язку нема взагалі. Пишу у вайбер-групу, вибігаю на вулицю, в місце де більш-менш ловить мобільний, намагаюся зловити цей мобільний зв’язок. Пишу, що мені терміново потрібен лікар, але ніхто не відповідає. Набираю через вайбер депутата по нашому округу, розповідаю про двох поранених. У цей момент розумію, що в мене валить кров. Дістаю маленький осколок.
Дядько Іван говорить: «Я замерзаю». Сергій сидить на задньому сидінні і не реагує ні на що. Час то летить, то тягнеться, люди стікають кров’ю, усі події склеюються в якусь неймовірну фантасмагорію. Нарешті передзвонює депутат і каже: «Я хлопцям ЗСУ залишив заявку, вони вже до вас їдуть». Знаєте, вони були, як янголи. По-перше, обидва по два метри зростом, гарні, усміхнені. «Тихо, спокійно, хто у вас тут постраждав? Зараз будемо вантажити і вивозити…»

І тут ми розуміємо, що далі залишати жінок тут злочинно. Тому в машину вже вантажимо всіх — двох поранених, тьотю Ліду, малу Катю — біженку з Донбасу, вчилася на архітектора в Іспанії, а сюди приїхала (і як вчасно!) на кілька днів, однак вперто до останнього не хотіла від’їжджати!
Через три дні подзвонила тітка Ліда і сказала: «Дядько Іван помер у лікарні в той самий день, коли завезли. Сергію будуть робити операцію, але він виживе…»
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

ПРО РІШЕННЯ ВИЇХАТИ З ІРПЕНЯ І КИЇВ В ОБОРОНІ

— Як Вам вдалося вирватися з того пекла?

— Залишатися в Ірпені будо неможливо. Щоправда, один чоловік на весь наш будинок таки зостався — Степан.
Решта вирішили рятуватися. У всіх нас перевірили документи, перевірили сумки — щоб кількість багажу не була великою і щоб ми змогли поміститися в транспорт, перевели через підірваний міст, посадили в швидку допомогу і повезли Новоірпінською трасою.

Изображение

Не доїжджаючи до Академмістечка, ми вже побачили… Звісно, і раніше доходили до нас чутки, що Київ захищений, але ми не бачили, наскільки захищений. Там не блок-пости, там — архітектурні споруди. Стоїть ультрамодна зброя, стоять оці гарні захисники. Очевидно, то були саме ЗСУ.
От саме тоді я точно зрозумів, що ЗСУ — це не армія України зразка 2015-го року, а це якась ультрасучасна європейська армія, яку, певно що, буде боятися і сам Альянс. Всі однакові, у всіх модна зброя, всі в тепловізорах, знаєте, всі дуже круті.
Приїхали, виходимо з машини — знову нас перевіряють працівники СБУ, міліція, всі запитують, чи потрібна якась допомога. Дуже багато журналістів: «Аль-Джазіра», «France-Presse». Всі фоткають, як ми виходимо з цих машин. А ми плачемо… Всі плачемо. Всі… Чоловіки, жінки… Потім телефонуємо до своїх, і нас везуть через увесь осиротілий Київ.
Київ — крутий. Я навіть не можу описати відчуття. Це радість, трепет, надія, віра, гордість, віра в Господа Бога, віра в Україну, в усіх людей, які так зорганізувалися!

— Ви розуміли, куди будете рухатися далі? Як вирішилося питання з переїздом на Рівненщину?

— Особливих ідей, куди рухатися далі, в мене не було. Але подзвонив брат, запропонував вирушати на Рівненщину. Волонтери допомогли: приїхали, забрали, заспокоїли… Переїзд, який зазвичай займає три години, тягнувся понад вісім годин. Дорогою підбирали всіх охочих, наприклад, жіночку з двома дітьми, яка рятувалася з пекла Чернігова.

— Ви могли поїхати з Ірпеня раніше, але не зробили цього? Шкодували про це потім?

— Ні, не шкодував.Ми дуже довго годували людей, які до нас приходили. Вирішували якісь побутові проблеми… Питали в хлопців із ЗСУ, що їм потрібно…. Щоправда, їм знадобилися тільки шкарпетки 39-40 розмірів (посміхається). Ніхто ніколи не вважав себе героєм. Що керувало нами? У нас була впевненість, що наше місце там. Ми були свідомі, що потрібні там. Знали, що наші рідні і близькі божеволіють, боячись за нас. Але це була якась фаталістична впевненість, що треба залишатися.

— Як зараз Ірпінь? Тримаєте зв’язок з кимось?

—Тримаю зв’язок з нашим Степаном, з хлопцями з тероборони, з людьми з адміністрації. Коли Ірпінь звільнили, всім одразу захотілося повернутися. Насправді така можливість настане дуже-дуже нескоро: залишені міни, розтяжки, знищена інфраструктура, унеможливлене постачання води, електрики, практично немає доріг. Хоч місто потрохи й відбудовується.

— Яку роль у цій війні, на ваш погляд, відіграє влада?

— З несподіваного боку показав себе мер Олександр Маркушин. Перед війною ставлення до нього було негативне. Мер зібрав якийсь прес-клуб, і міська державна адміністрація дуже активно почала інформувати людей через месенджери, через соціальні мережі про все, що відбувається. Щодня мер випускав якісь маленькі ролики по 15-20 секунд «Добрий вечір, ми з України! Ірпінь стоїть, ми воюємо». Був на своєму місці.

— Що ви зробите першим після війни? Я в усіх це запитую.

— Все, над чим я працював понад 22 років, — квартира, бізнес, нерухомість, фінанси… все знищене під нуль. Зараз 99 відсотків часу присвячую тому, щоб з’єднувати людей і вирішую, в чому буде коефіцієнт моєї потрібності найвищий… Шукаю, де максимально я можу бути використаним.

Изображение

— Як думаєте, якою буде Україна через 10 років?

— Дуже важливо, я думаю, врахувати всі помилки, які були раніше. Не допустити роз’єднання, бути з одного боку жорсткішими, з іншої — гуманнішими. Країна зруйнована, так. Але ми пам’ятаємо про план Маршала. А зараз за нами Європа і Америка, і цей варіант відбудови цілком вірогідний.
Те, що Україна буде процвітаюча, — це 100%, те, що ми виростимо героїв, також 100%. Нині вже діти біжать зранку з мамами в’яжуть сітки.

Зараз усі шоковані війною, але навіть думки ніхто не має (принаймні, серед моїх знайомих і близьких), що щось буде не так. Через десять років ми будемо абсолютно іншою, глибоко європейською державою. Ми нарешті відмиємо те багно, яке причепилося до наших ніг. Відірвемо від себе того упиря, який п’є нашу кров і нас знищує.
Україна буде така, про яку мріяли ті люди, яких зараз із нами вже немає. Той самий Кузьма, Левко Лук’яненко… Ліна Костенко зараз написала вірш про Бучу, Ірпінь та Ворзель. Я три рази його читав, я всі рази плакав. Я чоловік, мені не соромно, тому що це написала вона. Їй 92 роки! «Підніме очі закривавлений Ірпінь…» І вся Україна. Я в це вірю!

Софія ДЕНИСЮК, Олена ХАРИТОНЕНКО для «Вечірній Київ»
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Демидів — як українське село врятувало Київ

Изображение

Демидів — це невелике мальовниче село на Київщині, відстань до столиці лише 35 кілометрів. До війни тут жили мирним життям — вирощували овочі та фрукти, відпочивали, ходили до храму та працювали. Одначе 25 лютого Демидів став стіною на шляху до Києва, яку не змогли пробити російські загарбники. Сьогодні розповідаємо історію маленького села з хоробрим серцем, або ж назвемо це інструкцією, як обламати ворогу зуби об дамбу. Зазначимо, що Демидів не вперше чинить опір.

Гетьманський подарунок

Изображение

Мало хто знає, що Демидів колись польський король Ян Казимир подарував гетьману Павлу Тетері на так зване “вічне володіння”. Хто знає, можливо, його дух хоробрості супроводжував місцевих жителів весь час їх існування. Цікаво, що перша згадка про село, точніше про урочище Городце, датується ще 1026 роком, коли тут уклали мир великий князь київський Ярослав Мудрий та його брат Мстислав.

І по сьогоднішній час на околицях Демидова збереглося близько 200 давньоруських курганів, що свідчить про активну заселеність території у давні часи. Також на території місцевості в урочищі Городці можна побачити вали колишнього міста.

В 16 столітті населення села значно побільшало — справа в тому, що сюди від феодального гніту тікали селяни з Волині і Поділля. Однак їх наздогнало друге лихо — в 1576 році на Демидів напали кримські татари. Село було вщент зруйноване, а багато жителів якщо не були вбиті, то забрані в полон.
Численні утиски та приниження селян врешті-решт увірвали їм терпець під час подій революції в 1905-1907 році. Так, у липні 1906 року вони почали рубати та вивозити поміщицький ліс. Коли ж 30 липня сюди прибув урядник і спробував виявити учасників порубок та відібрати ліс, жителі побили урядовця та вигнали його.
Вони знали, що такі дії можуть означати для них смерть, та все одно не побоялися повстати. Згодом село прагнули прибрати до рук німці, але і їх селяни не боялися, і навіть репресії радянської влади, в тому числі і голодомор, внаслідок якого тут померло понад сотню осіб, не злякали українців. Минуть роки, і демидівцям доведеться знову боротися з навалою, цього разу російською.

Повномасштабна війна в Україні — підступ до Києва

Изображение

В перші ж дні війни Демидів опинився під прицілом російських військ — окупанти зайшли в село, прагнучи швидко окупувати столицю. Демидів ж був зручною локацією для цього. По-перше, тут був міст із Козаровичів, який фактично сполучав село зі столицею. Збройні Сили України розглядали сценарій, при якому окупанти з Демидова йтимуть на Київ, тож 25 лютого у селі підірвали водяну дамбу, яка перешкоджала надходженню води у річку Ірпінь з Київського водосховища.
Своєю чергою, це спричинило те, що вода вийшла з берегів, а війська рф не змогли перейти водойму під артилерійським вогнем ЗСУ. Саме завдяку цьому Київ отримав свій дорогоцінний час, щоб підготуватися до оборони міста. Підрив дамби ускладнив пересування окупаційних військ і врешті-решт привів до їх поразки. Росіяни бігли з Київської області, підібгавши хвости, втім про все по-порядку.

Рішення про підривання дамби селяни сприйняли схвально, попри те, що оселі деяких затопило. Вони раді, що стали на заваді російській навалі. Крім того, підрив дамби спричинив повне затоплення села, тож окупантам було банально важко пересуватися по території. Як згадують місцеві мешканці, поводилися ті жахливо. З перших днів людей загнали у підвали та домівки, грозились, що у випадку, якщо ті вийдуть на вулицю, будуть вбивати. У багатьох селян російські ракети розбили хати та обійстя, однак дехто залишився і без рідних.

Скільки жителів села були вбиті — наразі точно невідомо. Росіяни вбивали мирних людей кулями в потилицю, на деяких тілах знайшли сліди катування. Відомо про щонайменше 6 жертв. Магазини та будинки пробиті кулями. Однак селяни розуміють, що їхнє становище могло бути набагато складнішим, тож в певній мірі людям вдалося уникнути сценарію Бучі. Попри окупацію та підтоплені городи, українці не втрачають оптимізму — чекають, поки можна буде садити першу городину та веснувати.

Українське Балі

Изображение

Демидів в жарт можна назвати “українським Балі”, адже води тут стільки, що на полях можна вирощувати рисові плантації. 19 березня стало відомо, що село опинилося під загрозою затоплення. Трясовина, що утворилася в центрі та довкола села, повільно затягується силами водонасосних станцій.

На вулиці люди готують страви, варять борщ, жінки викручують килими, а чоловіки виносять сушитися на вулицю меблі. Дітвора ж влаштовує собі ігри, гуляючи по дошках над водою, що сполучають сусідні хати.

“Ми врятували Київ”- так місцеві жителі розповідають про свій внесок у перемогу. Зараз село потроху відновлюється, хоча вода все ще замінює дороги та стежки до власних обійсть. Є проблеми зі зв’язком, багато людей досі не можуть зв’язатися зі своїми рідними, а група в соцмережі рясніє оголошеннями про пошук зниклих родичів.
Демидів не тільки врятував Київ, але й став прикладом для інших сіл та містечок. Підрив дамб та мостів є важливою ланкою оборони у війні, адже так ворога залишають без сполучення, тож йому доводиться будувати власні переправи, по позиціях яких вже наносять удари. В селі нарікають на повільне відновлення — воно займе ще не один тиждень, адже вода затопила чи не всю місцевість.
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Оболонь захищали від ворога конструкціями з річки Почайна: як будували блокпости та окопи в перші дні війни

Изображение

З колишнього бетонного лотка річки Почайни вийшов блокпост

10 травня, у приміщенні Оболонської РДА відбулося нагородження мешканців району, які з перших днів війни займалися волонтерською діяльністю у різних сферах. Голова району Кирило Фесик нагородив почесними грамотами десятки оболонців.

Від імені мера столиці Віталія Кличка та Оболонської РДА грамоти вручені депутату Київради Костянтину Богатову, Віталію Жадобіну, Аннабеллі Моріній, Ігорю Райкову, а також операторам будівельної техніки та всім, хто був задіяний в обороні Оболоні й Києва від ворога в перші місяці війни.

Про те, як з перших часів війни 24 лютого в Оболонському районі почали з’являтися нові укріплення, «Вечірньому Києву» розповіла засновниця громадського руху «Почайна» Анабелла Моріна. Це також розповідь про кооперацію громадськості, бізнесу та влади, які миттєво встали на захист столиці. А також про те, чим займаються знані у місті активні кияни під час бойових дій.
За словами Моріної операція зі зведення захисних споруд та укріплень на Оболоні стартувала як волонтерський проєкт і швидко перейшла в офіційне русло за повної підтримки влади району.

В УКРІПЛЕННЯХ ОБОЛОНІ Є ЧАСТКА РІЧКИ ПОЧАЙНА ТА ПІСОК З ДНІПРА
«З першого ж дня війни ми почали допомагати нашій Оболонській теробороні. Пам’ятаю, як на другий день ми з Костянтином Богатовим, депутатом Київради, завозили продукти й воду для тероборони, а коли поверталися, побачили, що хлопці риють окопи лопатами. Я написала тоді різкий пост у Фейсбук про потребу в техніці, адже Київ — місто, де є десятки будівельних компаній з величезним парком будтехніки. На пост миттєво відгукнулися люди: будівельники, з якими раніше не спілкувалась. Так у нас утворилася волонтерська команда, куди увійшли Костянтин Богатов, Ігорь Райков (девелопер, засновника Школи професійного девелопменту), Віталій Жадобін (адвокат, засновник SENSUM LawFirm, призначений у лютому тимчасовим головою „Укрспирту“) і я», — розповіла Анабелла Моріна.

Изображение

Изображение

В той же день, 24 лютого, Аннабелла згадала, що на березі річки Почайна лежать 170 штук бетонних лотків, які дістали будівельники, вивільняючи русло під час гідротехнічних робіт. На замовлення територіальної оборони жінка повезла ці лотки на площу Шевченка, де споруджували один з перших блокпостів. А коли маніпулятор із бетонними блоками проїжджав по вулиці Вишгородській, його побачили оборонці й попросили надати такі ж для укріплення.

«На вулицях укріплення були зроблені з шин та палет, — розповідає Анабелла. — Порівняно з ними, бетонний лоток був надійнішим. Отак колишнє бетонне дно Почайни послугувало укріпленню Оболоні та частини Подолу. Потім наша команда почала діставати блоки, утворився пул техніки від будівельників, яку надавали безкоштовно по першому дзвінку: це крани, екскаватори, маніпулятори, та спеціалісти, що управляли цією технікою. Постійно у нас було 2-3 маніпулятора, 2-3 екскаватора, КАМАЗ та кран. Ми працювали всі дні з ранку до ночі. Навіть в ті дні, коли була комендантська година. Ми мали спеціальний допуск, тож їздили всюди. Нас тоді позаочі називали «шалена бригада».

Изображение

Изображение

У перші дні війни треба було все робити швидко, тому що з північного напрямку очікували напад на місто. Ігор Райков та Костянтин Богатов штудіювали теорію фортифікації по книгах, а практику — по «ютуб» та співпрацювали із війсковими інженерами з ТРО та ВСУ.

«Для будівництва ми використовували бетонні блоки, дерево, пісок. Бетонні блоки знаходили десь на незавершених будівництвах або у виробників, дерево — у лісництвах, а пісок — цього добра на Оболоні вдосталь. Костянтин Богатов підключив оболонців. Кожного дня біля шестидесяти чоловіків наповнювали мішки, вантажити на КАМАЗ, розвозили по позиціях. В результаті, всі блокпости на Оболоні були укріплені», — пояснила Моріна.

Волонтери будували захисні споруди для всього Оболонського району та допомагали іншим районам. Вже з другого дня війни в них склалася гарна комунікація та співпраця з головою Оболонської РДА Кирилом Фесиком, і до робіт також долучилася техніка та спеціалісти Оболонських КП ШЕУ, Зеленбуду та Благоустрою.
«Люди запитували: „Ви не боїтеся?“. Це сьогодні можна сказати: „А чого було боятись? Нічого ж з нами не сталося, на відміну від жахіть, що відбувалися в області“. Думаю, ми просто були морально готові зробити все, щоб ворог не взяв Київ. Ми збирали блокпости, коли над головою літали снаряди. Коли підбили екскаватор, наступного дня туди поїхав наш», — розповіла Анабалла.

Одного дня волонтерів — фортифікаторів суворо попередили, що не можна залишатися на позиціях на ніч, бо очікується наступ й можливий прорив ворога на Оболонь. Але команда залишилася…
«В нас були найкращі спеціалісти — оператори маніпуляторів, екскаваторів, кранів. Справжні герої!», — вважає Анабелла Моріна. — Та й хлопці-волонтери з нашої маленької бригади працювали руками, подавали стропили, копали, вирівнювали лінії».

Изображение

Найкращий оператор машини-маніпулятора з «шаленої бригади» Андрій Приходько та Анабелла Моріна

Згідно акту виконаних робіт цією волонтерською бригадою було зроблено понад 100 об’єктів: бліндажів, блокпостів, траншей, змійок. Тому до настання найбільш напруженого моменту Оболонь була укріплена.
Про страх, активістів з Андріївського узвозу та виїзд до фронтового Харкова
На запитання про відчуття небезпеки та страху, Анабелла Моріна говорить, що, скоріш за все у тих, хто багато років займається захистом прав або протистоїть якимось негативним процесам у суспільстві — у активістів — дещо інший рівень відчуття небезпеки.

«Я зрозуміла це, спостерігаючи за своїми друзями з Поштової площі та іншими активістами — вони не мали такого страху, як інші люди. Може, у нас рівень адреналіну вищий, ми ж постійно знаходимо собі „неприємності на голову“. А з війною негаразди прийшли самі. Я постійно ловила себе на тому, чому я нічого не відчуваю? Напевно тому, що поряд ще не розірвався снаряд? В принципі, мені на передовій лінії було нормально. Мабуть, це мій рівень стресу. Я не могла змусити себе ходити у бомбосховище, нормально спала, пізно поверталася додому. Мої друзі такі ж самі», — зізнається Анабелла Моріна.
Громадські діячі з Поштової площі — це відомі кияни, активісти Ольга Рутковська та Віталій Білецький, які під час війни допомагають з евакуацією людей з найгарячіших місць бойових дій, займаються доставкою гуманітарної допомоги в зруйновані війною селища по всій Україні та працюють під егідою Червоного Хреста та Подільської РДА. Анабеллі вони допомогли евакуювати хвору маму з її дому на Салтівці у Харкові.
«На той момент у її будинку після обстрілів вже тиждень не було світла, води, тепла. Коли поруч впав снаряд, я зрозуміла, що треба діяти негайно. Зателефонувала Віталію Білецькому та Олі Рутковській, у відповідь почула: за годину виїжджаємо! І ми просто рвонули по трасі», — пригадує Анабелла.

Їм пророкували, що не зможуть виїхати за Бориспіль та не проїдуть дорогою на Харків. А на кожному блокпосту питали: «Ви до Харкова? Ну й сміливці!». Траса й справді була перекрита, тож кияни проїхали іншими дорогами. Забрали маму Анабелли та повернулися назад досить швидко.

Про озеро Йорданське, річку Почайну, які прикрашають під час війни

«Займаючись укріпленням району, ми тісно співпрацювали з КП УЗН Оболонського району. Його директор Марія Олексіївна Ковальчук весь час була у Києві, — розповіла Анабелла Моріна. — Якось на подвір’ї Оболонського зеленбуду я побачила охайні новенькі лави, запитала про них, а Марія Олексіївна каже: «Тож для Йорданського озера закуплені, і деревця ось приготовлені. Яка ж біда ця війна…».
Тоді з’явився задум все ж таки встановити лави на озері. Ідею погодили із керівництвом, провели толоку.

Изображение

На Йорданському озері нині квітнуть тюльпани

«Була наша „шалена бригада“, був Кирил Фесик, мешканці навколишніх будинків. Люди із задоволенням прибирали, садили дерева, встановили лави. Потім ми ще посадили й калину біля води на озері. Під час війни люди повинні мати приводи для радості. Це найкраща відповідь ворогу. Таким чином ми демонструємо, що не здаємося», — пояснила Анабелла.

Нині, зі зрозумілих причин, на подальші роботи із створення парків на Йорданському озері та Почайні грошей не виділяють. Але активісти знаходять способи продовжити роботи, частково за рахунок можливостей КП УЗН Оболонського району, частково домовляються з партнерами із західних країн, щоб отримати деякі матеріали безкоштовно. Морина, наприклад, вірить в те, що на Почайні ділянку парку із освяченою спорудою «Хрещальна купель» вдасться доробити до 28 липня.

«Нагадаю, що 28 липня ми вперше будемо визначати День української державності. Тієї самої, про яку ворог каже, що її немає. Але яку відстояли у битві за Київ, за яку нині боронять захисники та захисниці України», — резюмує Анабелла Моріна.

Изображение

Тиха Почайна зараз.Річка в якій хрестилася Русь.Річка теж стала на захист Русі від Орди
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Изображение

Окупанти вбили батьків і дядька на очах 10-річного хлопчика, але зараз він не дозволяє собі навіть плакати

10 з половиною тисяч воєнних злочинів скоїли російські військові на території Україні від початку повномасштабної війни, таку кількість справ задокументувала генпрокуратура на тепер.

На Чернігівщині росіяни бронетранспортером розчавили легковик, в якому була родина і 10-літній хлопчик, з понівеченої машини окупанти дістали дитину і на очах Андрія Близнюка добили його маму, тата і дядька.

10-річний Андрій разом з батьками і дядьком 1 березня втікали з села Софіївка на Чернігівщині. Вони тільки виїхали і натрапили на колону російської військової техніки, їх машина нікому не заважала, однак один з бронетранспортерів навмисно виїхав з колони і почав чавити легковик. Залізні гусениці пройшли по правій стороні машини. «Тато найперший загинув. Мама ціла була, не пошкоджена», - каже хлопчик.

Андрію сидінням затисло ноги, з розчавленої машини він витягнув руку. Російські солдати дитину дістали через дах, кинули на узбіччя і на його очах добили батьків. Цілили прицільно в бензобак, після чого авто запалало.

З травмованою ногою Андрій лежав на узбіччя і рахував кількість російської техніки. «Нарахував десь 120, спочатку танки, БТР, «Градів» багато», - розповідає хлопчик.

Весь цей час машина палала на очах у дитини. Андрій знав, що мама ще була жива. Під уламками автомобільних деталей ще досі можна побачити фрагменти людських кісток. Хлопчика згодом побачили люди з села і подзвонили його бабусі і дідусю. «Саша його на руках виніс, а він «баба не плач» і сам не плакав», - кажуть рідні.

Андрій і досі майже не плаче, каже бабуся, навіть на цвинтарі в нього не має сліз.

Оксані Близнюк було 46, її чоловікові Михайлу - 52, а двоюрідному брату Сергію, що сидів за кермом - 33. Його мама не може себе опанувати вже другий місяць. Сергій був в теробороні, за кілька годин до своєї смерті з села він вивіз маму, бабуся і дідуся Андрія. Одразу повернувся в село за Андрієм і його родиною, але проскочити вони вже не встигли.

У Андрія є старша сестра, Тетяні – 26, і тепер вона його опікун, тож вона має забезпечити йому дитинство. Андрію - 10 років. Він любить ганяти на велосипеді, але сильно не виходить - велосипед старенький. Він вміє лагодити ланцюжок, що часто спадає і не розраховує на новий, бо його обіцяв купити тато.

Його сестра віднині має дві цілі - виростити брата і дочекатися, аби за цей військовий злочин відповіли росіяни.
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Чому росіяни облажалися під Києвом – розповідає "Філін", командир роти тероборони

"Як каже комбриг, наше завдання – не загинути в першому бою. А далі ворог буде мати справу з професійними військовими", − у квітні 2021-го року розповідав "Українській правді" один із бійців територіальної оборони.

Рік по тому тероборона стала потужною зброєю в боротьбі з російською навалою. Лише за перші 10 днів від початку повномасштабної війни до її лав вступили 100 тисяч українців.
Серед них "Філін" – колишній учасник АТО, командир роти Окремого батальйону територіальної оборони Голосіївського району Києва, який брав участь у березневих боях у районі сіл Мощун і Горенка.
Він розповів УП, чому вміння копати – альфа й омега для піхоти на війні, як його бійцям допомогли окопи Другої світової війни і чому шкідливо недооцінювати ворога.

Изображение

Бійці територіальної оборони Голосіївського району Києва. В центрі − командир роти "Філін"

"Война – дєло молодих"

Зранку 24-го лютого ми зідзвонилися й підтвердили одне одному: йдемо воювати разом. Ми – це я й п'ять моїх хлопців, які разом були в АТО ще у 2014-му.
Так з'явився кістяк майбутнього взводу, а потім роти Окремого батальйону територіальної оборони Голосієва.
Я побіг до пункту прийому до тероборони. Черга там вже була велика: ходив вздовж неї, дивився й прислухався, хто які історії розповідає, як себе поводить. Людей з бойовим досвідом видно. Розпитував, запрошував до себе в групу.

До вечора назбирав близько 70 охочих. Офіцери – не старше 50 років, солдати – молодші. Бо війна – важкий труд. Як Віктор Цой співав: "Война – дєло молодих".
Вже з другого дня війни ми мали тактичне знаряддя. Не в потрібній кількості, але воно в нас почало з'являтися. Від тактичних рюкзаків, термічних грілок, обвєсів на "калаши", "кікімор", маскувальних накидок, до тепловізорів, приладів нічного бачення, прицілів, засобів зв'язку.
Тут велика дяка побратимові "Художнику" і його колегам-кінематографістам. Він сам художник-постановник у кіно. Його хлопці ще в 2014-му році допомогли нам оптикою й зараз допомагають. Коли сьогодні до мене приїздять колеги і бачать нашу "снарягу", кажуть: "Ого-о!"

"Люди спочатку іншим боком забивали магазина в автомат"

Коли сформували перший взвод нашої роти, нам визначили позицію – блокпост на Великій Кільцевій на межі двох київських районів. Облаштовували вогневі позиції, рубежі.
Тривала евакуація, з Києва виїжджали приватні машини. Але також постійно маневрувала військова техніка, аби не стати легкою мішенню – цистерни ПММ, "Точки У". Військовим треба було сприяти, але й цивільних пропускати якнайшвидше.
Від початку було багато клопоту. Пояснювали хлопцям ази, починаючи з того, як підігнати автоматний ремінь. Автомат має не висіти на плечі, як мисливська рушниця, а бути на шиї. Бо вибуховою хвилею його вирве з рук. Підвівся, а автомата нема – ти вже не боєць.

Треба було написати карточку вогню, вказати орієнтири – куди стріляти, куди не стріляти. Про що ми говоримо: люди спочатку іншим боком забивали магазина в автомат!
Але всі були мотивовані, всі хотіли вчитися воювати. Ну, а далі вже "ніштяки" – планки Пікатінні, коліматорні приціли, триточковий ремінь… Це апгрейд автомата, якій робиться за власні гроші, аби якісніше нести службу.
З 12-го березня ми вже були в районі села Горенка. Саме тоді ворог підійшов до Києва.
Перед тим я вишикував роту і запропонував визначитися, хто залишається в столиці. Всі ми добровільно прийшли до тероборони боронити рідну землю, але хтось розумів це як захищати саме Київ, а хтось ширше: байдуже, де бити ворога – на Харківщині, Донеччині, Одещині чи на київських вулицях.

Хто був у цій другій групі, відбули під моєю командою на "передок".
Решта лишилися виконувати завдання у Голосіївському районі столиці. Тут не було поділу на "кращі" й "гірші" – всім велика шана, що стали до зброї.
На "передок" пішли і 19-річні, і 60-річні.

Изображение

"Філін": Вони, мабуть, чекали на людей з короваями, як Путін обіцяв? А їх почали тріпати ще за сто кілометрів від Києва. І надходила інформація, що Київ укріплюється – "коктейль Молотова" чи не в кожному вікні

"Війна – це не тільки стріляти"

Війна – це не лише стріляти. Це ще хто кого пересидить, перечекає.
Було таке, що на "передку" ми тільки те й робили, що сиділи під обстрілами – "ловили" міни й пакети "Градів". А як обстріл закінчувався, знімалися, міняли позиції і знову окопувалися.
За три тижні боїв під Києвом ми копали окопи разів із десять. Бо ворожі дрони висіли над головами постійно. Раз, було, нарахували 16 дронів водночас. І стріляти по них не можна, аби не "світити" себе. Ми вкривали масксітками кожен окоп, прибирали всі демаскуючі фактори. Але все одно рано чи пізно тебе "зрисовують". Треба постійно маневрувати – копатись, копатись, копатись…
Під Мощуном стояли на перехресті – п'ять лісових доріг там сходилося. Міцно зарилися у землю і правильно зробили, бо росіяни висипали на нас, на це одне перехрестя, весь пенал "Граду" – 40 снарядів. Цього добра в них вистачає – не жаліють.

Изображение

Як дізналися про нас? Певно, з дрона побачили. Сидиш в окопі, дрони над головами дзижчать, і починає працювати міномет. А міномет – це найточніша артилерія. РСЗВ (реактивна система залпового вогню – УП) не такі страшні – вони ефективніші для техніки, але москаль і для піхоти не жаліє.
А міномет – це лихо. Він у парі з дроном у мультика з тобою граються. І відігнати мінометників нічим. Просив АГС (автоматичний гранатомет – ) – ним би точно відігнали, але не дали – нема. То мусили сидіти, рахувати розриви.
На щастя, жодного прямого влучення в окоп не сталося, але був розрив за півтора-два метри від хлопців. Одного оглушило, в другого баротравма. Живі.

"Нам допомогли окопи Другої світової"

Окоп – це альфа й омега в піхоті. Хочеш вижити – копай, брате, копай!
Нам допомогли окопи з минулої війни. Такі невеликі, їх легко впізнати, в деяких дерева повиростали. Ми їх поглиблювали. Напрямок вогню – той саме, що і 80 років тому. Де готувалися зустрічати німця, там ми зараз зустрічали москаля.
Вперше ворогів "вживу" ми побачили біля Мощуна з боку Гути-Межигірської.
Де і коли вони перейшли річку Ірпінь, не скажу, не знаю. Їх помітили наші дозори. В дозорах були снайпери – досвідчені вояки, у них своя зброя, зареєстрована, пристрілена. Вони були готові до війни з першими розривами ракет у Києві. Зараз кілька з цих хлопців вже на сході України, перевелися до ЗСУ.
То снайпери почали працювати. Після короткого бою москалі відступили. Порахували їхні втрати – семеро двохсотих. Наші всі цілі.
На хід боїв у районі Мощуна впливала річка Ірпінь – вона ставала все глибшою, вода прибувала після підриву греблі.

Якась російська БМД спробувала змаху перескочити річку – на наш беріг. Перескочила, але її зустріли вогнем, БМДеха повернула назад і тупо втопилась. Вони навіть жодного пострілу не зробили – боєкомплект економили.
Але якось москаль все ж перебрався за річку й підійшов до нас. Підтягли міномети – спочатку два, потім ще одного. Ото вони нам давали! І ми вже маневрували між ними… Як тільки припиняється обстріл – біжимо на нові позиції.

"Чому в них не вийшло? Бо олені оленями – йшли колонами"

Багато чув і читав: москаль воювати не вміє, все в нього старе.
Я би цими балачками не захоплювався. По-перше, ворога не можна недооцінювати. По-друге, не все старе. В їхніх машинах движки італійські ("Iveco"), системи французькі, модулі німецькі. Вони купували то по всьому світу. І зброю мали натівську – під калібр 5,56. Повні боєкомплекти й змінні стволи хлопці в розбитих машинах знаходили.

Изображение

А чому в них не вийшло? Бо олені оленями: йшли колонами, а треба було стати у бойові порядки. Вони навіть у Київ намагалися в'їхати колонами. Ну й отримали…
І ще ж, мабуть, чекали на людей з короваями, як Путін обіцяв? Поступово до них приходило розуміння: короваїв не буде. І з пальним проблеми – не доїжджає.
Почали тікати, розбігалися по лісах. Нам, до речі, знайомі єгері дзвонили вже десь під кінець квітня, що бачили кількох москалів – у лісі блукали. Ми виїхали шукати, не знайшли.
Але це ж скільки часу пройшло – три тижні, як вони забралися назад за кордон. А дорогу додому ще й досі не всі знайшли.

Вадим Петрасюк, УП
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Як яскраво-синя футболка та відео з камер спостереження допомогли розслідувати вбивство рашистами 8 чоловіків у Бучі

Изображение

Тіла розстріляних пролежали на місці страти місяць

У Бучі по вулиці Яблунській, 144, третього квітня було знайдено тіла розстріляних чоловіків, в декого з них руки були зв’язані за спиною. Ким були ці люди і хто та за що їх стратив?
Місцеві мешканці, що проживають у місті Бучі, по вулиці Яблунській, де після деокупації виявили чи не найбільше тіл вбитих, стали свідками злочинних страт російськими військовими цивільних беззбройних бучанців. Вони дали неоціненні свідчення про те, що відбувалось у місті впродовж страшного місяця окупації. Відео з камер спостереження, речові докази, зіставлення фактів — все це лягло в основу розслідувань журналістами видання The New York Times найкривавіших епізодів трагедії, яка у світі відома під назвою «Бучанська різанина».

Репортери за одним з епізодів, який чітко просліджується на фото, відео з камер спостереження, свідчень очевидців, провели розслідування розстрілу 8 чоловіків (головне фото). Це востаннє, коли чоловіків бачили живими: на двох відео російські десантники женуть їх під дулами вулицею у Бучі, передмісті Києва. Дехто з українських полонених згорбився, тримаючись за ремені тих, хто перед ними. В інших руки над головою. «Ідіть праворуч, сука», — наказує їм один із солдатів.

https://vechirniy.kyiv.ua/uploads/2022/ ... f20256.mp4

На кадрах з камер відеоспостереження, видно, як російські солдати ведуть групу українських полонених у двір, де за кілька миттєвостей 4 березня їх мають страчувати.
Відеозаписи, зняті 4 березня камерою спостереження та свідком у сусідньому будинку та отримані The New York Times, є найяскравішим доказом того, що ці люди перебували під вартою російських військ за кілька хвилин до страти.
«Заручники лежать там, біля паркану», — говорить людина, яка знімала одне з відео. Рахує: «Раз, два, три, точно, чотири, п’ять, шість…» Усього тримають дев’ять людей. Чоловіки змушені лягти на землю, у тому числі один у характерній яскраво-синій футболці з капюшоном.

https://vechirniy.kyiv.ua/uploads/2022/ ... d44c23.mp4

Ідентифікація людей, вбитих у Бучі по вул.Яблунській, 144. Чоловік у яскраво-синій футболці з капюшоном серед них.

Їхні тіла на асфальті біля стіни будинку пролежали з 3 березня по 4 квітня, коли були виявлені українською поліцією. Хто їх вбив і за що? За яких обставин це відбувалось? Все має значення для покарання російських військових, які вбивали людей без суду та слідства.

Изображение

«Це були чоловіки та батьки, працівники продуктових магазинів і заводів, які до війни жили звичайним громадянським життям. Але через обмеження на виїзд чоловіків із країни у поєднанні із рішучістю захистити свої громади більшість чоловіків приєдналися до різних сил оборони за кілька днів до того, як їх було вбито. Майже всі вони жили за кілька хвилин ходьби від двору, в якому пізніше лежатимуть їхні тіла», — пише The New York Times.

Слід зазначити, що російські солдати вперше увійшли до Бучі наприкінці лютого, через кілька днів після початку війни, коли вони просувалися до Києва. Українські сили були готові до цього, влаштували рашистам засідку та спустошили їх лави.

Інтерв’ю з російськими військовополоненими, опубліковані українським ютубером, свідчать про те, що як мінімум два підрозділи десантників — 104-й та 234-й десантно-штурмові полки — зазнали втрат. Росіяни відступили і перегрупувалися, перш ніж повернутися 3 березня, прямуючи до вулиці Яблунській, найдовшій вулиці, що проходить через місто.
На кадрах із камер відеоспостереження, отриманих The Times, видно, що солдати, як і ті, хто потрапив у засідку наприкінці лютого, були десантниками.

Изображение

Изображение

Кадри з камери спостереження навпроти будинку 144 по вулиці Яблунській показали, що російські десантники зайняли Бучу приблизно в той же час, коли було страчено групу чоловіків.

Изображение

Изображение

«Відео показує, як вони керують транспортними засобами, такими як конструкції БМД-2, БМД-3 та БМД-4, які використовуються майже виключно у Повітряно-десантних військах Росії, за словами експертів з Міжнародного інституту стратегічних досліджень та Королівського інституту об’єднаних озброєнь», — пишуть американські журналісти.

https://vechirniy.kyiv.ua/uploads/2022/ ... e6dca3.mp4

На кадрах із камер відеоспостереження, отриманих The Times, видно, що російські війська повторно входять до Бучі біля вулиці Яблунської, 144, 3 та 4 березня.
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Журналісти встановили, що десантники патрулювали район, проводячи обшуки по будинках і працюючи всередині та зовні чотириповерхової офісної будівлі, 144 по вулиці Яблунській, яку росіяни перетворили на базу та польовий шпиталь.

«Приблизно за 300 ярдів від цієї бази, на вулиці Яблунській, 31, Іван Скиба, 43-річний будівельник, і ще п’ять місцевих бійців-добровольців чергували на імпровізованому блокпосту, коли росіяни повернулися. У них була граната, бронежилети та гвинтівка», — повідомив пан Скиба журналістам The Times.

Изображение

Івана Скибу, 43-річного будівельника, що взявся чергувати на блокпосту по вул. Яблунській, 31, узяли в полон російські військові в Бучі.

Попередивши по рації, що росіяни повернулися в Бучу і рухаються в їхньому напрямку, добровольці сховалися в будинку поруч із блокпостом разом із домовласником, 53-річним Валерієм Котенком, який приносив бійцям чай та каву, сказав пан Скиба. Пізніше до них приєдналися ще двоє з добровольців, Андрій Дворніков та Денис Руденко, той самий чоловік у синій футболці на відео.

Изображение

Денис Руденко, чоловік у синій футболці на фото з розстріляними у Бучі по вул. Яблунській, 144.

Поки ці дев’ятеро ховалися, вони писали повідомлення та дзвонили близьким. Пан Руденко повідомив свого найкращого друга, що вони потрапили в пастку. «Не дзвони. Я подзвоню пізніше», — написав він. Чоловіки пересиділи там на ніч. На ранок 4 березня вони зрозуміли, що оточені. «Ми оточені, — писав пан Руденко своєму другові. «Поки що ми ховаємося. Стріляють із бронетехніки та з великокаліберних».

За годину російські солдати, які проводили обшук, знайшли чоловіків і під дулами вигнали з дому всіх дев’ятьох з них, включаючи домовласника, сказав пан Скиба. Солдати обшукали чоловіків на наявність татуювань, які могли б свідчити про військову приналежність, і змусили декого з них зняти зимові куртки та взуття. Потім їх проводили на базу на вулиці Яблунській, 144. Про те, що сталося далі, журналістам Times розповів пан Скиба та сім цивільних свідків, яких російські сили також затримали у сусідніх будинках та тримали в окремій групі у дворах від полонених бійців-добровольців.
Солдати обговорювали, що робити з чоловіками, що залишилися. «Позбавитесь їх, але не тут, щоб їхні тіла не валялися», — сказав один із них, за словами пана Скиби.

Изображение

Супутниковий знімок, зроблений Maxar Тейлором Джонстоном. Маршрут смерті 8 українських добровольців у Бучі.

Свідки розповіли, що бачили групу полонених на стоянці перед російською базою у сорочках, насунуті на голову. 57-річний Юра Ражик, який проживає навпроти офісної будівлі, сказав, що деякі пов’язані руки. За словами Скиби, російські солдати змусили їх стати на коліна, а потім майже відразу застрелили одного з чоловіків, 28-річного Віталія Карпенка. Пан Ражик сказав, що він також був свідком стрілянини.
За словами Скиби, двоє російських солдатів вивели Скибу та інших полонених у двір збоку будівлі, де вже лежало тіло ще однієї мертвої людини. The Times ідентифікувала цю людину як 37-річного Андрія Матвійчука, ще одного добровольця, який зник удень раніше. Згідно «Свідоцтва про смерть» він був поранений пострілом у голову. Свідки, що знаходилися біля офісної будівлі, бачили, як солдати вели полонених з очей геть. Потім пролунали постріли.

Изображение

«У мене вистрілили, і я впав. Куля потрапила мені в бік», — сказав пан Скиба. На фотографіях своїх травм, якими він поділився, видно вхідну та вихідну рани на лівому боці живота. Лікар у Бучі, який лікував його рану, та медичний висновок, який переглядала The Times, підтвердили травму.

«Я впав і вдав мертвого», — сказав він. «Я не рухався та не дихав. Надворі було холодно, і було чутно подих людей». Пан Скиба лежав там, коли солдати дали ще один залп по поранених, які все ще рухалися. Він почекав близько 15 хвилин, доки не перестав чути голоси солдатів. Потім побіг.
Тетяна Чмут, чий садок межує з двором на вулиці Яблунській, 144, була серед мешканців, затриманих і пізніше звільнених росіянами разом зі своєю родиною. Коли 4 березня пані Чмут кинулася зі свого будинку до сусіднього підвалу, вона побачила тіла, що лежали у дворі.
Сусідка пані Чмут, Марина Чорна, побачила тіла через два дні, коли вийшла з підвалу після відходу російських військ, які займали її будинок. Тіла чоловіків, убитих на стоянці та всередині будівлі, були винесені у двір і разом із шістьма іншими жертвами пролежали там майже місяць.

Изображение

Пакувальні листи, знайдені в ящиках з боєприпасами, залишеними російськими військами, це 104-й та 234-й десантно-штурмові полки, які могли зайняти будівлю.

Інші докази, залишені російськими, вказують на два конкретні підрозділи десантників, які могли займати будівлю. У пакувальних листах для ящиків зі зброєю та боєприпасами зазначені в/ч 32 515 та 74 268, що відповідають відповідно 104-му та 234-му десантно-штурмовим полкам.

Слідчі Служби безпеки України або СБУ також надали The Times зображення знайденої всередині будівлі нашивки з емблемою 104 полку та списку російських солдатів, які знайшли у будівлі.
Провівши пошук на сайтах російських соціальних мереж та в інших базах даних на ім’я кожного солдата, The Times виявила, що принаймні п’ять із названих солдатів мали явні зв’язки зі 104-м полком. Інші публікували зображення, на яких вони тримають прапори десантників або одягнені у форму десантників. Деякі вказували їхнє місцеперебування як Псков, місто, в якому розташовані штаби 104-го та 234-го полків.
Страта захоплених бойовиків і домовласника в Бучі «це той інцидент, який може стати вагомим аргументом на користь судового переслідування за військові злочини», — сказав Стівен Репп, колишній посол США з особливих доручень з питань військових злочинів. За словами пана Раппа, бранці, роззброєні та взяті під варту росіянами, перебували «поза бойовими діями» відповідно до законів війни.
За даними Організації Об’єднаних Націй та Міжнародного комітету Червоного Хреста, такі закони означають, що з ув’язненими слід звертатися гуманно та захищати їх від жорстокого поводження за будь-яких обставин.

Рекордна кількість слідчих Міжнародного Кримінального суду працюватиме в Україні. Як повідомив Карім Хан, прокурор МКС, до Києва прибуло 42 слідчих. Бучанська різанина: вивезли вже 500 тіл, а точна кількість загиблих ще невідома. «Геноцид» — перші шпальта світових видань присвятили згорьованій Бучі. Пакети з тілами, зруйноване місто, братня могила: що побачило керівництво ЄС у Бучі.

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

"Мы шли по трупам. Они были везде". Житель Мариуполя рассказал, как выбирался из оккупированного города


Изображение

Житель Мариуполя, мастер металлургического комбината Александр Лукашов в результате российского вторжения получил тяжелое ранение, его жена и мать погибли. После лечения он прошел фильтрацию в оккупированном Донецке и через Россию добрался в Грецию к дочери. Об этом Лукашов рассказал в интервью "Українській правді. Життя", опубликованном 3 июня.
По его словам, микрорайон, в котором они жили, россияне начали обстреливать 27–28 февраля. После этого супруги переехали к матери Лукашова. 3 марта его жена Ольга увидела под окнами российский танк и позвала мужа посмотреть.

"Вдруг я услышал звук танкового дизельного двигателя. Потом – как поворачивается башня танка, как работает механика. Я понял, что он остановился и повернулся к нашему дому", – рассказал Лукашов.
Затем он почувствовал удар, осколками оконного стекла мужчине разрезало лицо и глаз. Его жена в момент выстрела находилась в кухне, он увидел ее под обломками и попытался достать.

"Я кричал: “Оля, помогай себе руками и ногами!” Я наконец вытащил ее, положил на плиту и перевернул. На меня смотрели ее мертвые глаза. Потом мне долго мерещился этот взгляд. Когда я ее тащил, она уже была мертва. Я проверил пульс. И заметил, как стали синеть ее ногти", – рассказал Лукашов.

Из квартиры раненого мужчину эвакуировали медики. В больнице Лукашов узнал, что его мать тоже погибла.

Он рассказал, что провел в больничной палате с выбитыми окнами около трех недель. Число раненых жителей Мариуполя, поступающих в больницу, постоянно увеличивалось. Ежедневно, по его словам, от ран умирали пять-шесть человек. К тому моменту, когда мужчина выписался из больницы, почти весь двор был заполнен телами погибших.

После выписки Лукашов неделю под обстрелами пробирался в западную часть Мариуполя, собираясь выехать оттуда в Запорожье. "Военные из "Азова" говорят, что в Мариуполе погибло где-то 20–25 тыс. человек. Мне кажется, больше. Мы шли по трупам. Они были везде!" – сказал он.
Выехать в Запорожье у мужчины не получилось, так как российские оккупанты разрешили выезд только в Донецк. Там Лукашову удалось связаться с дочерью, которая живет в Греции: она нашла водителя, готового отвезти отца через Россию в Латвию. После Лукашов дал взятку местному "МЧСнику", чтобы без очереди пройти фильтрацию.

До Латвии Лукашов добирался трое суток. "Видели бы вы эту Россию. Это ужас! Состояние страны определяется состоянием ее сел и дорог. Везде сплошная разруха, мусор на обочинах. Какое у меня было отношении к России, такое и осталось: только убивать и грабить [они могут], а построить ничего не умеют и не умели", – сказал он.

Получив разрешение на выезд из России в Латвию, мужчина, по его словам, "впервые почувствовал себя живым". Из Латвии, через Польшу и Сицилию, Лукашов добрался до Греции. "УП. Життя" отмечает, что ему еще необходима реабилитация после ранения, однако Александр уже ищет работу.
Свідомий
Сообщения: 51824
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Истории войны

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

На Київщині поранена окупантами дівчинка прикидалась мертвою, щоб її не стратили

Изображение

Наприкінці лютого колона російських окупантів увійшла в поліське село Катюжанку під Києвом і розстріляли автомобіль Hyundai Sonata з родиною.

13-річна Даша разом із батьком і мачухою гостювали у хрещеної та повертались додому. Намагались з однієї вулиці Катюжанки переїхати на іншу, але потрапили під обстріл окупантів. Трагічну історію дівчинки розповів начальник поліції Київщини Андрій Нєбитов, опублікувавши відео з місця жахливої події на своєму YouTube-каналі.

«Російські нелюди відкрили по машині стрілянину з автоматичної зброї. Причому з кількох напрямків. Батька та мачуху Даші вбили на місці, а машина загорілась. Дівчинка вискочила з авто, намагалась втекти, ховалася за вантажівкою, але окупанти не припиняли стріляти в її бік. Дитину тяжко поранили. Даша вдала з себе мертву, аби російські солдати її не стратили. Росіяни підійшли, штурхнули ногою, перевіряючи чи вона жива, та пішли далі», — розповів Андрій Нєбитов.



Стікаючи кров’ю, дівчинка буквально виповзала з-під куль, дивом вижила. У неї потрапили дві кулі: одна в руку, друга у стегно.

«Я чула як вони кричать: „Слева, слева“. Потім почали стріляти по мені. Спочатку болі не відчувала, все тіло просто оніміло», — згадує той жахливий день Даша.

На щастя, у дівчинки є мама та маленька сестричка. Наразі вони проживають разом. Нещодавно до них із подарунками завітав Андрій Нєбитов.
«Це черговий доказ злочинів російської армії проти людства, цивільного населення. Вони прийшли в Україну ґвалтувати, вбивати та руйнувати. Але покарання обов’язково прийде до кожного», — сказав Андрій Нєбитов.

Тим часом у столичному Охматдиті лікують 5-річну Маринку з Херсонської області, яка втратила ногу через обстріли росіян.
Ответить

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 8 гостей