Украинский народ.

[Свідомий]

Давно хотел открыть эту тему .Давайте поговорим о народе руськом -украинском .Не буду украинский текст переводить на русский .Тут нет тех кто не понимает.

Гуцули: походження назви, історія, цікаві факти



Питання походження назви "гуцули" в науковій літературі досі не з'ясоване. Однак, це не дивно, адже писемні відомості про них та їх назву до XIX ст. мізерні. Різні вчені на протязі часу будували доводи, що назва цього племені готського, печенізького, половецького, тюркського, сарматського, кавказького і навіть етруського походження.

Починаючи з кінця XIV ст. з'являються перші письмові згадки про заселення Гуцульщини. Найдавнішими є згадки про поселення Уторопи (1367 р.) до середини XIX ст. — Утроп. Ще за часів Київської Русі, на місці теперішнього села було поселення, і основним заняттям його мешканців було виварювання солі примітивними методами з води джерела. В Косівському районі є залишки оборонних городищ Київської Русі, котрі підтверджують що це з давніх-давен була українська земля. Незважаючи на те що з середини шістнадцятого століття село навіть мало обороні вали, воно все рівно було двічі раз спалено татарами, для котрих Уторопи були надзвичайно ласою здобиччю. Та селяни поверталися на це місце, знову відбудовували село, і продовжували займатися своїм нехитрим промислом, і виварювали сіль. Крім виварювання солі, жителі села, займалися також скотарством та сільським господарством. Тут розводили овець, свиней, коней, а також велику рогату худобу. Доки не почався промисловий видобуток солі, село Уторопи процвітало, і селяни завжди мали вдосталь всього, а також мали гарні господарства.



Далі в історичних актах XV ст. значаться:

Пистинь і Люча (1416 р.)
Богородчани (1441 р.)
Печеніжин (1442 р.)
Рибне і Кути (1448 р)
Рожнів (1452 р.)
Березів і Пнів (1462 р.)
Делятин (1400 р.)
Шешори (1472 р.)
Яблуниця (1497 р.).



Східні гуцули



Письмові джерела переконують, що перші оселі на Гуцульщині виникають біля солеварних промислів ще в V-IX ст. Так, в селі Делятин, Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області, було знайдено городище білих хорватів. Це свідчить, що населений пункт не виник в часи пізнього середньовіччя, а існував щонайменше з початку розселення тут індоєвропейських племен. Власне, людина відома у цих краях ще в добу палеоліту-мезоліту (8—12 тис.років тому) - в урочищах Кругляк і Куцикове поле виявлено сліди археологічного феномену, який названо площанською культурою. При в'їзді в Делятин, в урочищі Гнила Криниця в Вільховці знайдені кам'яні зернотерки, кам'яний молот, крем'яний серп, ножі, скребки, котрі пов'язують з комарівською культурою, що розвивалася 1,5—1,3 тис. років тому.



Про назву "гуцули" в історичному минулому певне уявлення дають лише особові назви типу: Гуцул, Гуцуляк, назви сіл Гуцули (Кам'янець-Подільська обл.), Гуцулівка (Вінницька обл.). Є відомості, що Гуцул як прізвище чи прізвисько або ім'я згадується у підтверджувальній грамоті молдавського воєводи Штефана за 14 ст. від 1586 р., у якій серед свідків значиться: "Hutul vataman de Isceni". Дослідниками точно не встановлео: чи "Hutul" - це гуцул як представник народу гуцулів, чи, може, особова назва, утворена від особового імені "Гуц"? Походження особової власної назви "Гуц" залишилось так і не з'язсованим, оскільки її не можна пов'язати ні з відповідними слов'янськими, ні румунськими апелятивами, бо наявні в цих мовах корені слів за семантикою з цим антропонімом не асоціюються.



Наступна писемна згадка, котра дійшла до наших днів згадується в Язловецьких актах 1754 року згадується, що якась жінка "гуцулка" підпалювала панські будинки і фільварки, за що була страчена. Ця історична звістка настільки цікава, що ми дозволимо собі дещо більше про це розповісти читачеві. Понад 200 років тому, а точніше в листопаді 1754 року, в Язлівці (тепер село Яблунівка, Бучацького району Тернопільської області) кат, привселюдно відтяв голову жінці родом із Гуцульщини. За що ж так її жорстоко покарали? Опис цієї дикої страти зафіксовано в Язловецьких міських актах. В документі, який зберігається у відділі рукописів бібліотеки імені В.Стефаника АН України, записано:
1754 рік. Гуцулка-бешкетниця підпалювала панські доми і двори, була неспокійна, за що уряд навіть засудив її на стяття мечем. Вона сказала, що вагітна. Через це рада комісарів видала такий декрет: "Тому, що всі баби-повитухи, яких вислано на ревізію, визнали що та зла Ганка не є в тяжі і тільки для зволікання удавала, а через те, що не тільки раз, а декілька разів палила, заслуговує смерті. Отже, Язловецький уряд приступив до обговорення і затвердження справедливого декрету і згідно вироку має провести екзекуцію. Дано в Латичині 29 листопада 1754 року. Власноручно підписано. Разом заплачено 102 злотих Бучацькому міському урядові, за дозвіл на майстра і т.д. За зняття голови заплачено 3 дукати і битий таляр. Магістрові Мартину Крижанівському, якого спроваджено з Бучача, який викладав приречену під меч, — 2 злотих. За оливу для змазання меча — 2 гроші. Дано 2 кварти горілки кату перед роботою і кварту після роботи. За труну оплачено 2 злотих 8 грошів.



З цього цікавого і моторошного своїми деталями документа, доктор історичних наук, професор Грабовецький, робить такий висновок:
"Архівна знахідка чи не вперше вживає назву "гуцул" на позначення окремої історико-етнографічної групи українського народу, що населяла східні Карпати. Символічно, що ця перша згадка пов’язана з жіночим ім’ям народної месниці."



Та нам пощастило знайти згадку про гуцулів у документі на 30 років давнішому від процитованого професором Грабовецьким. Ось фрагмент з нього: "27 серпня 1724 року, Кам’янецький старостинський суд засудив до страти злодія Василя Гуцула, запідозривши його у чародійстві:
"…має мати чари при собі, бо на тортурах був терплячий без жодних янчань, так при розтягуванні його, як і при паленні свічками, з цієї рації суд нинішній, видячи завзятість і терплячість незвичайну в тілі людськім, вважає його винним…"

Цей документ було опубліковано у першому томі, частині п'ятій “Архива Юго-Западной России” (Київ, 1869 р.), де зібрано документи про міста Правобережної України. Мольфара — Василя Гуцула, стратили у Кам’янці-Подільському 27 серпня 1724 року, тобто за 30 років до часу страти Гуцулки Ганки, яка цілком могла бути його донькою.



У польській етнографічній літературі минулого століття деякі автори виводили походження назви "гуцули" від слова "кочувати" шляхом штучно вигаданого перетворення: кочувати> кочули> гочули> гуцули (К. Мілевський), або шляхом: кочувати> жочули> коцули> гоцули> гуцули (Л. Го-лембйовський, Ю. Коженьовський). Іван Вагилевич, а вслід за ним Ф. Гельвальд, Ю. Федькович та О. Морген-Бессер пов’язували походження гуцулів з тюркським племенем узів, невмотивовано допускаючи, що і назва гуцули виникла від назви узи шляхом штучного перетворення: узи>уци> уцули>гуцули. Ще більш лінгвістично (і історично) безпідставною була спроба польського дослідника С. Витвицького вивести етимологію назви гуцули від імені згаданого в хроніці С. Бандтке моравського князя Гецило (864 р.), або від штучно створеного цим автором слова горул — мешканець гір.

З наведених вище міркувань випливає: якщо відомий ще праслов'янській мові суфікс "- ул" був досить продуктивний особливо в сфері антропонімії, а корінь "-гуц" в слов'янській антропонімії, теж досить відомий і був виключно антропонімним, то є підстави припускати, що в глибоку давнину у слов'янському середовищі могло існувати особове власне ім'я "Гуцул", яке, можливо, з часом вийшло із ужитку і не потрапило в писемність, за винятком згаданої молдавської грамоти від 1596 р. Від цього антропоніма і могла піти назва якогось у глибокому минулому родоначальника або ватажка племені. Яскравим прикладом є назва "чехи", яку цілком переконливо чеські вчені виводячть від старочеського особового власного імені Сech.

[Свідомий]

Не має під собою наукової основи найбільш популярна в науковій літературі гіпотеза походження назви "гуцули" від волосько-румуського слова "hot", "hotul" у значенні - "розбишака", що виникла нібито внаслідок поширеного у свій час на Гуцульщині опришківського руху. Професори Чернівецького університету Р. Ф. Кайндль, В. Поль, І. Крип'якевич приймали цю гіпотезу як правдоподібну, і відкидали про походження від чужих народів, як узи і печеніги. Макс Фасмер приводить міркування Яна Розвадовського про те, що слово потрапило до української через румунську мову і походить з готської guta — «гот». Цікаво, що у мові басків є слово hucul, яке перекладається як «людина, яка живе у печері».

Як довів мовознавець Броніслав Кобилянський у своїй книжці "Діялект і літературна мова" (Київ, 1960 р., сторінки 143-151), наукова неспроможність гіпотези походження назви "гуцули" від слова hotul полягає у тому, що вона не переконлива ні з історичного боку, ні з мовознавчого погляду. Межа Гуцульщини з волоським етносом дуже незначна. Цей етнос опришки не турбували настільки, щоб його слово hotul пристало до великої етнографічної групи українського карпатського населення, перетворилося в популярну назву гуцули, яку засвоїли і сусіди гуцулів. Крім того, ніде в писемних джерелах не засвідчено, щоб десь, колись когось із опришків було названо не опришком, а з волоського гоцулом чи, тим більше, гуцулом.



Однак, нещодавно до нас дійшла одна історія, розповідає горянин, Микола Староста:

"Гуцули в Карпатах оселилися в VII столітті нашої ери та представляли собою групу втікачів східнослов’янського племені білих хорватів. За переказами, гуцули щось не поділили з ватажками племені, тому і втекли далеко в гори, правда, гуцулами тоді вони ще не були. Оселившись на теперішній території Рахівського району Закарпаття, вони виявили, що вже по їх території через перевал в бік України йдуть обози румунів, які везуть сіль з солерудника, що знаходився в нинішньому Солотвині (Slatina – румунською). Довгий час гуцули не звертали на це увагу, але прийшов один голодний рік, який примусив їх зібрати дань з обозів та купити в низинних районах необхідну провізію. Спробувавши один раз, гуцули почали системно вимагати данину, і якщо її не отримували – нападали на румунів з бойовими сокирами. Тут і з’явилася назва гуцулів. “Huţulii (розбійники)”, – кричали румуни та віддавали те, що у них вимагали. Є таке село в Рахівському районі – Ділове. Легенди стверджують, що там гуцули ділили між собою румунську данину в Рахові. Вони рахували, хто скільки отримав, а в Ясінях - ясінили (прогулювали). Така от коротка історія." (https://wolkanal.wordpress.com)

І. Корженьовський у передмові до своєї праці (по-російськи) "Карпатські гіряки" (Харків, 1841) виводить назву "гуцул" від слова "кучувати", мовляв — населення Поділля скрилося в Карпатах під час татарських і турецьких нападів, отже ті, що "кучували", отримали назву "кучили", а ця назва згодом перетворилася на "гуцули". Але пояснення Корженьовського про походження назви "гуцул" не має переконливої підстави.



Цікавий вивід назви й взагалі походження гуцулів дав О. Ю. Федькович у передмові до своєї драми "Довбуш". У час мандрівки народів — думає Федькович — з Азії надійшло плем'я "уци", яке під натиском половців (куман) сховалося в Карпатах. Монголи їх називали уцами, а звідси відтак прийшла назва "гуцули".

Гр. Купчанко в своїй праці "Наша Родина" виводить назву "гуцул" від слова "гузь", "гуць", "ґуз" або ґузь, "узь" — цебто "вузол", висновуючи свій вивід від тих прикмет, що гуцули люблять прикрашати своє убрання доморобними ґудзами-ґудзиками та різними вузлами, дармовисами тощо.
Проф. Володимир Шухевич гадає, що назва "гуцул" свіжого походження, цебто після 1772 р. Він покладається на обставину, що цієї назви не знає Балтазар Гакет, який з доручення австрійського уряду робив у 1793 р. дослідження в Карпатах і населення Гуцульщини він не називає гуцулами, а "гірськими русинами". Звідси Шухевич робить висновок, що назви "гуцул" тоді, правдоподібно, ще не було. Але С. Лукасік твердив, що "знайшов слово гуцул" у румунському тексті 1586 р., а С. Грабець уважає, що безсумнівним є вживання цієї назви в актах 18 ст.



О. Г. Соломченко вважає гуцульське мистецтво генетично зв'язане з мистецтвом Київської Русі, а цим він нав'язує до гіпотези про те, що гуцули - це прямі нащадки стародавніх мешканців Київщини, які, рятуючись перед ордами Батия, втекли й оселились в Карпатах. Подібну гіпотезу висловлював також російський етнограф Д. К. Зеленій, який уважав, що гуцули — це предки українського племені, яке вийшло з Київщини і поселилося в Карпатах. І є фактом, що всі гуцули мають свідомість приналежности до великого народу Русі, а то й називають себе русинами або руснаками.



Український дослідник і антрополог Хведір Вовк уважав, що гуцули примандрували з Кавказу, бо деякі кавказькі племена мають подібні антропологічні властивості й прикмети матеріяльної культури.
Український лінгвіст В.Чапленко у своїй статті "Походження назви гуцул", що була опублікована в 1-му томі Історії Гуцульщини (Чикаго, 1975), претензійно заявляв, що справжня етимологію назви гуцул схожа на осетинські слова гуцул та гилець та далі, посилаючись на свою адигейську теорію, переконує, що назва споріднена із словом гудзик, куций тощо. Зрештою В.Чапленко робить висновок, що ці назви дуже давнього походження.



Але якби там не було із походженням гуцулів та їх назвою — безспірною залишається глибока давність гуцульських поселень у Карпатах взагалі, а на Буковинській Гуцульщині, зокрема. Що населення Верховини існує незмінно, ціле тисячоліття, на це вказують археологічні тут знахідки. Побут і звичаї вказують на те, що їх гірський спосіб життя має велику давність.

"Цілими століттями жили тут гуцули. Ніяких впливів із-зовні до себе не допускали. Жили патріярхальним життям. Свою власну культуру дбайливо берегли й передавали поколінням. Вони принесли в гори щось такого, що дивувало найбільших учених, і то чужих, а не казати вже про своїх! Ця їхня культура перетривала цілі віки!".





Насправді, історичні відомості про Гуцульщину взагалі дуже скупі, зокрема через її ізольованість від громадських центрів із-зовні. Більше відомостей маємо аж із останніх двох сторіч. Через цю ізольованість, власне, гуцули найбільше законсервували свою антропологічну і побутово-фолкльорну однорідність, затримали прадавній спосіб буття. Але сам факт відрубного й удосконаленого гуцульського мистецтва так у матеріяльній, як і в духовій культурі, — вказує на його багатовіковий історичний процес аж до його сучасної завершеної, подивугідної досконалости. Також безспірним треба вважати слов'яно-українське походження гуцулів. На це вказує спільна мова й споріднена культура гуцулів. Живучи у відокремленні й не будучи слов'янським плем'ям, вони не могли б легко і в короткому часі перейти з чужого культурного кола й асимілювати собі українську мову й культуру та розвинути її риси до такої досконалости. Хоч гуцули перебували від 15 ст. поділені державними кордонами трьох чужих держав, проте вони зберегли впродовж сторіч єдиний говір, ті самі звичаї, одяг і спосіб зайняття.

[Свідомий]

Бойки: походження, етимологія, етногенеза

Виходячи з аналізу гідронімів та оронімів Східних Карпат, український мовознавець Юрій Карпенко робить висновок, що "гуцули з’явилися у цьому регіоні пізніше, ніж бойки, попри більш архаїчну гідронімію у гуцулів у порівнянні з бойками". У гідронімах панує суфіксація, що свідчить, що гуцули й бойки «сидять у Карпатах давно». Хоча, як зазначає автор, загальновизнаним є те, що «Прикарпаття початково було заселене саме білими хорватами» і погоджується з К.Герман, що білі хорвати – найдавніші мешканці Галичини і Прикарпаття. Карпенко все ж виводить від білих хорватів давніших у Карпатах бойків, а гуцули, які тут з’явилися пізніше, на його думку, є продовжувачами давньослов'янського племені уличів. Останні, перебуваючи на Дністрі, поступово перетворились на гуцулів (завдяки асиміляції та культурних процесів) й у такому вигляді з’явилися в Прикарпатті та Карпатах.



Селяни із с.Головецько, Бойківщина (Корпс Гофманн 1915)

Розглядаючи проблему походження людності Українських Карпат, дослідник С. Павлюк відзначає його «генетичну родинність з українським етносом». Це підтверджується дослідженнями у царині антропології, археології, етнографії, лінгвістики та інших наук. Антропологічні дослідження останнього часу свідчать про «домінування у цьому масиві автохтонного українського етносу за активних його взаємозв’язків із сусідніми етносами» (румуни, мадяри, волохи, гуралі, морави та ін.). Виходячи із даних суміжних наук, вчений вважає, що «простежити заселення Карпат в діахронії» можна з І тис. до н.е., і є безсумнівним той факт, що «вся північна і східна частина карпатського етнокультурного масиву, у тому числі і Закарпаття, до кінця ІV ст. н. е. була освоєна слов’янами». Дослідження побутової гуцульсько-бойківської лексики свідчать про споконвічну єдність українського населення, що заселяє північно-східні схили Карпат. За переписом 2001 року абсолютна більшість (99,9%) представників українських етнографічних груп лемків, бойків, гуцулів визнали рідною саме українську мову.



Бойківчанки з села Опорець, Сколівський р-н, Львівської області (фотограф Korps Hofmann, 1915)

Доктор філологічних наук Івапн Матвіяс, розглядаючи генезу українських говорів, пов’язував виникнення і функціонування бойків з українським етногенезом. Вчений вважав відносно пізнім виникнення говорів південно-східного наріччя, до яких належать середньонаддніпрянський, слобожанський і степовий говір. Говори північного наріччя – середньополіський і східнополіський вийшли, на його думку, з мови полян, деревлян і сіверян, а західнополіський говір співвідноситься з мовою північних волинян (раніше бужан). І.Г.Матвіяс вважав, що сучасні східноволинські і подільські говірки «можна співвіднести з мовою уличів», а галицько-буковинські і гуцульські говірки походять від мови тиверців.



Антропологічна реконструкція тиверців по знайденому черепу жінки і чоловіка з могильника Василів, Чернівецької області.

Карпатську групу говорів (бойківський, лемківський і закарпатський) І.Матвіяс пов’язував з мовою білих хорватів. У цілому українські говори за Матіасом «походять від мов давніх східнослов’янських племен», а останні є відгалуженням праслов’янського племені хорватів. У V-VI століттях цей інтегрований слов’янський етнос остаточно заповнив землі басейну Дністра й Сяну (і змішався із сербським населенням), а далі — Східної Словаччини й уздовж Татрів і Судетів дійшов аж до витоків рік Одри та Ельби, басейну рік Заале й Білої Ельстер. Також відомо, що в 623 році хорватський князь Самослав об’єднав навколо себе усі найближчі слов’янські племена, утворивши державу Само. Бойківський субетнос опинився чи не в центрі цього державного утворення. У 627 році князя Самослава обирають королем племінних княжих слов’янських об’єднань, і він 35 років править першою давньоруською державою Велика Хорватія, що простяглась від Кедану та Краківця в Чехії аж до самого Дністра включно зі Стільськом.



Виходячи з фактів етнографічного та лінгвістичного порядку, мовознавець Михайло Худаш робить ще один висновок, що розглядувані бойки, гуцули, лемки це – автохтонні українські групи дохристиянської доби, «нащадки давніх родоплемінних об’єднань».



Бойrки з повіту Беньова, Турківський район. Стара поштівка, 1929 рік. Фотографія зроблена для одного польського альбому, що демонструє культурне різноманіття східної Галичини.

Досить поширеною в Українських Карпатах і Прикарпатті до зазначених етнонімів була назва "русини" або "верховинці". Етнонім "бойки" засвідчений у пам’ятках досить пізно, він трапляєтьсяв в джерелах у вигляді:

назва місцевості "Boici", "Boiki" вперше згадується в трактаті «De Administrando Imperio» (Про управління Імперією) візантійського імператора Костянтина VІІ Багрянородного-Порфірогенета (948 - 952 р., середина Х ст.). Він зазначає, що хорвати, а за ними й серби у X ст. пересилился з території, яку тамтешні мешканці звуть "Бойки" - лежить в горах, на північ від Мадярщини, недалеко від Саксонії та ріки Вісли, на 30 днів дороги від Чорного моря, за горами, що їх звуть "Багібарея", з краю на котрий часто нападали печеніги;
Boj (із розповіді Пилипа Смурого);
bojkowi (1607 р.);
боико (у Климентія Зіновіїва, кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст.).
У теперішньому вжитку давній етнокорінь реалізується у таких іменах: бойко, бойкун, бойцун (ч.р.), бойка, бойкиня, бойчиня (ж.р.), бойки (мн.) і в прізвищах: Бойко, Бойкул, Бойсак, Бойтош, Бойчак, Бойчук та ін.



Бойки села Люта, Великоберезнянський р-н, Закарпатської області (1927 рік)

Відомий дослідник старовини Іван Вагилевич у 1841 році написав розвідку про бойків, у котрій допускав походження етноніма бойки від слова «бойкий», що характеризує носіїв цього наймення як енергійних та жвавих, хоча самі бойки заперечують таку версію. Він також допускав, що етнонім "бойки" пішов від імені войовничого лицарського кельтського племені "бої" (ІІ-І ст. до н.е.), яке «ослов’янилося» і перетворилося на «русинів-бойків». Етнограф Омелян Партицький також притримувався цієї думки і часто називав бойків - "неспокійними, войовничими". А український історик Сергій Шелухін вважав русинів - рутенами (Ruthens), які відкололися від галлів, від них пішла назва Галичини. Гіпотезу про кельтське походження частково підтверджує і географія, яка зберегла однокореневі назви: Бойківщина, Баварія, Богемія. Саме у цих регіонах і проживали племена "бої".



На думку І.Вагилевича, назва "бойко" повстала аналогічно до здрібнілих форм іменників: вуй-ко, бать-ко, тіт-ко. Таким чином первісна назва "Бой" (Boj) з додатком наростка "ко" дала етнонім - "бойко". Порівняння з словоформами з "бой-/бій-", тобто зі словами бій, бійка, боєць, бойня, бойниця, бойня, бій, бойовитість, бойок, бойочок, бойовик, бойкий, бойовитий, бійкуватий та ін., може свідчити про семантику "бойовий горянин". В українській мові, як пише український мовознавець Олекса Різників, з коренем бій-/бой- реалі-зується 188 словоформ. Велика словотвірна спроможність розглядуваного кореня свідчить про його сиву давнину і давньослов’янські витоки. До речі, сам Іван Франко виводив назву "бойко" від слова "воїн".



Бойко в сірому капелюсі з розпущеним волоссям, на фоні полів села Бориня, Самбірського району. Стара поштівка за 1939 рік.

Доктор філологічних наук Іван Верхратський етимологію "бойко" виводить із сполучення слів "бо і є", що часто вживалися на Бойківщині як частка "бой", "боє" у значенні «так». Польські дослідники притримувалися власної теорії про походження від слова "бояк" - віл. Іван Франко теж досліджував етимологію українського субетносу і писав наступне:

«А в такому разі гіпотеза Партицького про кельтське походження цієї назви (це ще не значить, що й самих мешканців наших гір) видалась би мені більш правдоподібною, ніж вивід д. Верхрадського. Коли справді є сліди, що кельти-бої були в наших горах, то їх назва могла лишитися в пам’яті люду, хоч самі бої і потонули в хвилях історії. Пізніші поселенці, що засіли цю землю, не називали себе боями, але підгіряне, давніші сусіди боїв, називали їх ім’ям же братів-русинів, що засіли в горах. Таким способом вияснилось би те дивне явище, що підгіряне називають гірняків бойками, а ті й чути не хочуть про цю назву».

Іван Франко тут мав на увазі, що самі бойки не дуже люблять, коли їх так звуть. Це сприймається як щось образливе: «Бойкнуло би тобі в черево», «Який я бойко?», або сприймається з підозрою і відносяться до нього зі зневагою: «Бойко жовточеревий». Збереглась співанка:

«Ой гуцули, гуцуленьки,
де сте бойка діли ?
Ци ви его испеклисте,
ци сирого съіли?
Ни, ми его испеклисмо,
ни сирого съіли,
И но ишов через гору,
та го вовки съіли».

У той же час трапляються і протилежні мотиви стосовно цього наймення, пор. в народній пісні: «И ты бойко и я бойко, Мы сме собh бойки...» [там само,с. 71], де відчувається родоплемінна гордість. Очевидними є в фольклорі два ставлення до імені бойки, яке проявляється у протилежних значеннях.



Словацький і чеський історик Павло Шафарик, відштовхуючись від свідчень Костянтина Багрянородного, у праці «Slovanské starožitnosti» теж згадує землю "Бойки" – як край карпатських бойків - у Стрию, Самборі, Станіславові. На думку славіста Шандора Бонкало, на Закарпаття бойки прийшли з Галичини (районів Турки, Стрия, Дрогобича, Долини, Калуша та Самбора) у ХVI – ХVІІІ ст., а їх етнографічний район займає Водівецький та Міжгірський район (за винятком деяких сіл верхів’я р. Тереблі та долини р. Ріка), а також села у верхів’ях р. Ужа Великоберезнянського району – Тихий, Гусний, Сухий, Волосянка, Ужок, Ставне. Називає три територіально-популяційні групи закарпатських бойків: міжгірські, волівецькі та ужоцькі.





Територіально Бойківщина розміщена у середній частині Українських Карпат і межує з Гуцульщиною на півдні та Лемківщиною на заході. Відповідно до сучасного територіально-адміністративного поділу, вона займає південно-західну частину Рожнятівського, більшість Долинського району Івано-Франківської області, Сколівський та Турківський райони, південні частини Дрогобицького, Стрийського, Самбірського та Старосамбірського районів Львівської області, а також Воловецький і північну частину Великоберезнянського та Міжгірського районів Закарпатської області.



Іван Франко наголошував, що Бойківщина в етнографічному плані становить територію з найбільшою густотою заселення, але з найменшою кількістю чужинців, у збереженні давніх особливостей мови, звичаїв та способу життя характеризується найвищем рівнем консервативності. В. Крисаченко вважає, що у першій половині ХХ ст. чисельність бойків становила приблизно 300 000 – 400 000 осіб. За даними товариства «Бойківщина» (Філадельфія, США), до початку Другої світової війни на території Польщі та УРСР проживало близько 1 млн. бойків. Депортація 1945–1946 рр. не оминула бойків – на території Польщі вони мешкали у Ліському повіті разом з лемками, і були переселені частково у східні, а у більшості – в західні області УРСР.



Мовознавці стверджують, що у мові бойків збереглося багато архаїчних рис, до яких відносимо суфікс -тер, -тра, -ар. Наприклад: ватра ‘вогонь’, путра ‘розсуд, міркування’, скатер ‘обрус, скатерть’, татра ‘скеля на вершині гори’, гатра ‘вістка, чутка’, батар ‘гультяй; босяк’, гутира ‘купа овець, каміння’, лантори мн. ‘подерті постоли’. У мовленні бойків вживаються форми даву (замість даю), богатися (замість боятися), тобто на місці слов’янського /j/ виступають /h/ або /w/. Останні приголосні, очевидно, походять із ранішнього /hw/.



Цікавим є питання антропології та ДНК-генеалогії бойків. Як відзначав, український дослідник Хведір Вовк у своїй праці "Студії з української етнографії та антропології": "Самі тільки південні бойки, безпосередні сусіди галицьких гуцулів з північно-східнього боку, відзначаються не зовсім зрозумілою для нас перевагою каштанового волосся (52 %) при дуже малій кількості блондинів (1,8%) і відповідно невеликій кількості брюнетів (всього 46,5 %)."

Доктор біологічних наук, антропологиня Єлизавета Данилова на основі гематологічних досліджень відмічає генетичну своєрідність українців Карпат. Зокрема, на основі серологічних характеристик відзначається близькість українського населення Карпат до молдаван, болгар, північно-східних румунів, угорців, словаків. Дослідниця пояснює це територіальною близькістю регіону з Балканським півостровом і давніми генетичними взаємостосунками з етнічними групами Південно-Східної Європи, а також спільним із Балканами напрямком мутаційних процесів, зумовленим схожістю ландшафту й відносною ізоляцією окремих невеликих популяцій у гірській місцевості, що мала місце в минулому.

Як зазначає сучасний український антрополог Сергій Сегеда, "бойки – давнє населення Карпат, фахівці його пов'язують з племенами лінійно-стрічкової кераміки, які пробивалися з Європи на терени України, і якісь групи залишилися. Це, до речі, дуже серйозні дані генетики з’явились, які підтверджують цю гіпотезу. Неоліт і бронза – це теж давно було, не вчора вони тут з’явилися, просто інший пласт, тому вони трішки відрізняються від гуцулів".
Інший представник української школи антропологів, Василь Дяченко зазначав, що "бойки села Бориня відповідають світлопігментованому Дунайському антропологічному типу".



Бойківське подружжя, село Небилів, Калуський повіт. 1929р.

Використана література:

Валентин Таранець - "Українці: Етнос і мова".
Валентин Таранець - "Трипільський субстрат. Походження давньоєвропейських мов".
Тимчула Андрій - "Народне хореографічне мистецтво українців Закарпаття XX-XXI ст."
Краєзнавчий збірник заповідника "Тустань".
Дрогобицький краєзнавчий збірник.
Костянтин Іваночко - "До історії дослідження ареалу бойківських говірок та етимології етноніма бойки".
М.І.Дземан - Історичний візерунок Прикарпаття.
Літопис Бойківщини (1931)
Етнографічний збірник НТШ під редакцією І.Франка.
Етнографічний збірник НТШ під редакцією В.Гнатюка.
Хведір Вовк - Студії з української етнографії та антропології (Прага, 1942).

[Свідомий]

Чому українці люблять сало?



Для українців сало є не лише цінним продуктом харчування, а й символом національної культури. Витоки такого шанобливого ставлення до сала слід шукати в історії нашого народу.

Здавна на території України вирощували свиней та полювали на вепрів і диких свиней. У Середньовіччі тваринні продукти харчування постачало скотарство, хоча роль мисливства (особливо ловів) залишалась на той час ще значною. Яловичина, баранина, свинина, м’ясо курей, качок і гусей було пересічною їжею давньоруського населення. «Руська правда» й уставні грамоти часів Київської Русі дають нам цінні свідчення про широке використання м’яса й сала свиней з-поміж інших продуктів. Як свідчать давньоруські документи і археологічні знахідки, у Середньовіччі м’яса їли багато, значно більше, ніж у пізніші часи.

Свинина, сало були і є чудовим харчовим запасом – «готовизною», котрі довго зберігаються в сиросолоному вигляді, незалежно від навколишньої температури. Ще в Середньовіччі розрізняли сало підшкірне і сало нутряне («утробне»), а також лій («лои», «лой») овечий, баранячий чи козячий, який, імовірно, топили з кропом (або насінням кропу) для зменшення специфічного запаху.

У Карпатах вже на початку ХVI ст. податкові списки подають відомості про значну кількість свиней, яких тримали селяни галицької частини Гуцульщини. Їх приганяли на відгодівлю горіхами у букові ліси. В Україні ХVІІІ-ХІХ ст. свиней вирощували сальних і м’яса стали споживати менше.

На відміну від західної традиції приготування сала (поляків, зокрема) українці не білували, а смалили свиню після забою, щоб сало лишилося на шкірці.

І сьогодні сало переважно не коптять, а солять та найчастіше зберігають сирим. Поряд із традиційними способами зберігання солоного сала у повоєнні роки з’явилися й нові – почали закладати засолене сало в скляні трьохлітрові слоїки (банки) і закривати герметично, адже сало без доступу кисню довше зберігає свою свіжість.

Сало й сьогодні використовується не лише як цінний висококалорійний продукт, але й як незамінний харчовий дорожній запас, що не псується навіть за високої температури повітря. Сало, товчене в салотовці, з часником, є однією з найпопулярніших приправ до борщу. Споживають його й сирим, і смаженим, і вареним, і печеним, з різноманітними прянощами, найчастіше з перцем, часником і кмином. Сире солоне сало з пряними приправами дуже характерне для Волинського Полісся. Свіже сало, часник (цибуля чи огірок) і хліб завжди були найкращим підвечірком і дорожнім запасом.

Сучасні дослідження дієтологів, біологів і медиків спростували усталену думку про шкідливість сала і показали, що помірне його вживання корисне навіть для хворих на шлунково-печінкові розлади. У несмаженому салі міститься арахідонова кислота (поліненасичені жири), яка бере участь у холестериновому обміні, знижуючи рівень холестерину в крові. Встановлено також, що цей цінний харчовий продукт зв’язує і виводить з організму токсини, тому медиками рекомендується вживання сала (від 50 до 70 г. на день) для профілактики виведення радіонуклідів у екологічно несприятливих зонах. У народній медицині сало використовують при зубних болях, роблять обгортання несолоним уздором (нутряне сало) від кашлю, при захворюваннях кінцівок тощо.

Як символ української кухні, як продукт і страва, сало й сьогодні посідає досить значне місце у системі кулінарних цінностей і виступає виразником українського характеру. Про це свідчать і численні фольклорні приклади. Словесні формули, що закріпилися в обрядовій сфері, повсякденні (не ритуальні) пісні зберегли стереотип уявлення про цей продукт. У відомій коломийці співають досі:

Намастила губи салом
Та забула втерти –
Будуть хлопці цілувати
До самої смерті…

У фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України зібрано безліч приказок і прислів’їв про сало, які відображають ставлення до нього предмету пересічного українця:

Якби мені паном бути, то я б сало із салом їв;
Живу добре – сало їм, на салі сплю, салом укриваюсь;
Коли б сало крила мало, під небесами б літало;
Кому що, а цигану сало;
Ні сіло, ні впало, дай, бабо, сала;
Так го полестив, як би салом помастив;
Якщо вже їсти сало, то так, щоб і по бороді текло.
Анекдоти про українця і сало виразно свідчать про знаковість цього продукту:

«Розмовляють два куми:

— Куме Петре, чи чули ви, що сало спричиняє склероз?
— Ні, куме Миколо, не чув. Але ж я по собі знаю, що як тільки я вранці поснідаю салом, то на цілий день забуваю про їжу!»;

«Англієць має дружину й коханку. Любить дружину.
Француз має дружину й коханку. Любить коханку.
Єврей має дружину й коханку. Любить маму.
Росіянин має дружину й коханку. Любить обох, коли вип’є.
Українець має дружину й коханку. Любить сало»;

«Їде через кордон українець і везе з собою шмат сала. Митник питає: “Є наркотики?” Українець відповідає: “Авжеж, є!”, – і показує сало».

В українській народній харчовій системі життєзабезпечення сало здавна виступає ознакою добробуту. Безумовно, в минулому й позаминулому століттях значення сала як продукту висококалорійного та поживного було значно вищим. Дефіцит тваринних білкових продуктів постійно компенсувався споживанням сала і страв із нього. Пізніше, навіть коли споживчий харчовий баланс білків, жирів і вуглеводів у народному харчуванні значно оптимізувався, сало залишилося символом ситості.

Не можна сказати, що споживання свинячого сала є характерним лише для українців. Його охоче вживають поляки, угорці, німці, білоруси та інші народи, але в різних етнографічних середовищах ті самі речі отримують різний знаковий статус. Для українців сало стало символом не лише української кухні, а й українського способу життя.

Автор: Лідія Артюх, кандидат історичних наук

[Свідомий]

Як жили українці 100 років тому: унікальні старовинні фото

На цих старовинних фотографіях, зроблених часто невідомими фотографами, перед вами відкриється історія України – в особах, пейзажах, побутових сценках.
Ви зможете побачити, як наші співвітчизники тоді одягалися, чим займалися, як виглядав їх побут – святковий і повсякденний. Навіть просто дивлячись на ці знімки, можна дізнатися багато нового і цікавого.

[Свідомий]

[Свідомий]

[Свідомий]

[Свідомий]

[Свідомий]

[Свідомий]

[Свідомий]

[Свідомий]

"«Прикарпаття початково було заселене саме білими хорватами» і погоджується з К.Герман, що білі хорвати – найдавніші мешканці Галичини і Прикарпаття. Карпенко все ж виводить від білих хорватів...".

Похоже на правду, пока не начнем разбираться с "белыми хорватами" - их из кого "выводить" будем? И где находится этот "инкубатор народов"?)))

Даже в голову не приходит, что "белые хорваты" выведены из гуцулов!))

Это гуцулы выведены с белых хорватов .

[Свідомий]

Это гуцулы выведены с белых хорватов .

А вот для таких утверждений следует:

1. Иметь строго документальные доки, что когда существовали "белые хорваты", то гуцулов в природе еще не было.
2. Иметь весомые доказательства переселения, ассимиляции и самоидентификации.
3. Исследовать культурные коды тех и других, в полном объеме и развитии. Сравнить их.
4. А вот на фиг это кому-то надо? Почему никто не задался вопросом откуда "вывели" китайцев?

Нужно просто признать, что гуцулы ВСЕГДА жили вот на этой земле. По крайней мере, в обозримом и значимом прошлом. Точно также, как множество других народностей на собственной земле. Не было раньше способов и возможностей переселения народов на тысячи км со скарбом, детьми и прочей утварью. Да и смыслов. Особенно в Украине, райской земле, по сути.

Ну так изучают.Не от фонаря приняли .Генетика,антропология,языковые особенности.Не с луны люди взялись .Вот у меня споры со скрепными.Они уперлись рогом что мол украинцев не было в древности.Ну и откуда взялись?У них вся привязка к наименованию.Раз упрминаютсч русины а до них поляне ,древляне ,а до них сармпты и скифы а там кимерийцы и трипольцы с ариями.А вот украинцев не было.Вот с луны..Те же белые хорваты ,ну по различным иточникам показвает что гуцулы от них.Ну кто не согласен может доказать обратное.

[Свідомий]

Ну вот можно опровергнуть.


"...Мы не имеем основания предполагать, чтобы современные малорусы (украинцы) пришли в Приднепровье лишь в историческое время. Летописец называет на этой территории не одно, а несколько южнорусских (украинских) племен: полян, древлян, волынян, бужан, тиверцев, дулебов, хорватов, уличей. Но так как потомки малорусов (украинцев) современные малорусы от берегов Припяти вплоть до Черного моря, от Днепра и до Карпат говорят такими говорами, которые ясно свидетельствуют об исконно племенном их единстве, то мы должны признать единоплеменность тех южных племен, о которых повествует летописец".Шахматов .А.А.

Если гуцулы не белые хорваты тогда кто?

[Свідомий]

Ну вот можно опровергнуть.


"...Мы не имеем основания предполагать, чтобы современные малорусы (украинцы) пришли в Приднепровье лишь в историческое время. Летописец называет на этой территории не одно, а несколько южнорусских (украинских) племен: полян, древлян, волынян, бужан, тиверцев, дулебов, хорватов, уличей. Но так как потомки малорусов (украинцев) современные малорусы от берегов Припяти вплоть до Черного моря, от Днепра и до Карпат говорят такими говорами, которые ясно свидетельствуют об исконно племенном их единстве, то мы должны признать единоплеменность тех южных племен, о которых повествует летописец".Шахматов .А.А.

Если гуцулы не белые хорваты тогда кто?

"пришли в Приднепровье лишь в историческое время" - пока нет доказательств, что "откуда пришли", то там и родились - это пустой разговор.

А "белые хорваты" откуда пришли, взялись? Что это за туфта, что кто-то куда-то "ходит"? Зачем, спрашивается? Простая вещь - Гуцулы ВСЕГДА жили там, где и сейчас. Менялись, трансформировались, развивались. И не куда не бегали и ни откуда не прибегали.

Почему слово, которое родилось ЗДЕСЬ, нужно искать в каких-то "африканских" языках? Они там что - старше, грамотнее и умнее? Сам подход к этому неверен.
"Литописец свидетельствует"! А у нас желтая пресса "свидетельствует" - и что ей нужно верить?

А генетика показывает что гуцулы пришли в Карпаты с Центральной Украины в отличии от лемков.Наука все изучает .Конечно нужно верить фактам,а факты складываются с разных составляющих,культурных,языковых,генетических,антропологических.К примеру венгры говорят на угро финском языке а генетически они вовсе не родня угрофинам.Это установила наука и сделала определенные выводы что пришлые угры были просто ассимилированы доминирующими количеством европейцами ,но при этом был сохранен язык.Разве это не интересно?

[Свідомий]

Кстати на счет языка и культуры то и летописца не нужно.Житель Полтавы без проблем может общатся и с гуцулами и бойками и лемками.Очень много есть культурного общего.

[Свідомий]

З огляду на те, що серед усіх карпатських етнографічних груп гуцули генетично є найближчими родичами з усіма іншими українцями, значно ближчими, ніж лемки, а особливо, бойки, можна стверджувати факт міграцій в межах України з Карпатського регіону, а також в реверсному напрямку

[Свідомий]

Карпатський регіон був одним з льодовикових притулків для європейців. Про це свідчать археологічні і генетичні дослідження. Найзнаковіші стародавні поселення на території сучасної Гуцульщини:

в селі Старуня – Поселення Старуня ІІ з шарами пізнього палеоліту, мезоліту, доби бронзи, голіградської культури фракійського гальштату.
в селі Манява – мезолітичне поселення поблизу Блаженного Каменя, біля Манявського скита, в селі Молодків – поселення з шарами середнього та пізнього палеоліту.
село Підгайчики – з усім спектром археологічних культур Гуцульщини пізнього палеоліту, раннього мезоліту, підкарпатської культури шнурової кераміки, комарівської культури, голіградської культури, лукашівської культури, пшеворської культури, культури карпатських курганів, Київської Русі.
Поселення і городище Велика Кам’янка V трипільської культури, підкарпатської культури шнурової кераміки, комарівської культури, Київської Русі та пізнього середньовіччя
Село Грабич – Черняхівське поселення Грабич ІІ, Поселення Грабич І раннього мезоліту, ранньої бронзи, Поселення Грабич ІІ культури карпатських курганів.
Поселення Воскресинці ІV трипільської культури, поселення Воскресинці ІІІ празької культури, культури типу Лука-Райковецька.
· Місто Коломия – поселення Коломия раннього заліза, карпатських курганів, празької культури, липицької культури, ранніх слов’ян, Київської Русі та пізнього середньовіччя.

Археологія і генетика переконливо доводять, що не лише мисливці, а потім скотарі були постійними мешканцями Карпат, але й стародавні землероби використовували гірські долини для господарювання. В найдавніші часи представники культури лійчастої кераміки на схилах горбів провадили підсічно-вогняне рільництво, внаслідок якого в IV тис.до н.е. відбулось значне знеліснення гірських масивів. Що спонукало їх йти далеко в гори? Звісно, не краса верховин і гуркіт водоспадів. Все набагато банальніше. Сіль. Так, саме випарювання солі потребувало спалювання великої кількості деревини. Тому Гуцульщину також не оминули археологічні знахідки трипільської культури. Поруч з солеварнями бронзової доби голіградської культури фракійського Гальштату не раз знаходили більш давній трипільський посуд (село Лоєва Надвірнянського району). Відомо, вже наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е. в Карпатах варили сіль і забезпечували нею мало не пів Європи.

[Свідомий]

Відомо тільки одне – гуцули генетично типові українці, без усяких дивних вкраплень.