Истории далекие от скреп.

[Свідомий]

[Свідомий]

[Свідомий]

Чи знали ви про польський концтабір "Явожно", куди відправляли мирних українців в рамках операції "Вісла"?

За домовленістю між СРСР та комуністичною Польщею була здійснена етнічна чистка у східних воєводствах Польщі, що полягала у примусовому виселенні українців на північно-західні польські землі.

9 вересня 1944 року в Любліні СРСР і Польща підписали угоду з довжелезною назвою – “Угода між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР”. Через рік, у серпні 1945 винесли вже остаточне конкретне рішення: сумнозвісна лінія Керзона визнавалася новим українсько-польським кордоном. Півмільйона українців мали добровільно покинути територію Закерзоння. Наказ про добровільне виселення – здавалося б, абсурд. А насправді приклад, показаний Польщі Радянським Союзом. Тоталітарний ніж, яким одна держава навчила користуватися іншу.
Власне операцією “Вісла” (серед українців Польщі відоміша як акція «Вісла») називатиметься остання, найстрашніша, наймасштабніша хвиля масового переселення українців, яка почалася в квітні 1947 року. Їй передувала так звана перша хвиля – 1945 року.

28 квітня 1947 р. о 4 годині ранку шість польських дивізій та відділи органів польської служби безпеки оточили території, на яких компактно проживало українське населення. У цей же час відділи НКВД і армії комуністичної Чехословаччини заблокували східні і південні кордони Польщі. Станом на 31 липня 1947 р., за польськими даними, було переселено 140 575 осіб.

Транспорти прибували з Освенціма, через котрий відбувалося транспортування всіх депортованих на захід Польщі в так звані «віднайдені землі».

Головним розподільним і контрольним пунктом був Освенцім, через який прямували майже всі потяги зі сходу на захід та північ. Звідси жителі одного села могли роз'їхатися у різні місцевості віддалені на сотні кілометрів. Тут жорстоко допитували і при найменшій підозрі у співпраці з УПА надсилали до концтабору у Явожно (23 квітня 1947 року рішенням політбюро Польської об’єднаної робітничої партії було створено концентраційний табір Явожно).
Перший транспорт із в'язнями поступив 4 травня 1947 року з Сянока і налічував 16 осіб з Ліського та Сяноцького повітів, а особою, записаною до табірної книги під номером 1, була Марія Баран з Ліського повіту.

Селяни становили найбільшу частину в'язнів цього табору. Їх арештовували по кількадесят людей за принципом колективної відповідальності, інколи за колючий дріт відправляли цілі родини разом з жінками і дітьми. З-поміж арештованих були греко-католицькі та православні українські священики (а також римо-католицькі, звинувачені у підтримці українців), вчителі, лікарі. Дехто потрапляв у неволю через спробу повернутися із заходу на рідні землі.

Цей табір для етнічних українців відрізнявся від Аушвіца тільки тим, що в ньому не було крематорію… Кулеметні вежі, колючий дріт, п’ятиметрові бетонні стіни. Робота – 12 годин на добу. Харчування – півлітровий кухоль кави та шматок чорного хліба. Інколи – це вже заради особливо витонченого знущання – в’язням пропонували пересоленого оселедця, щоб потім кілька годин не давати води. Від спраги люди часто божеволіли. Відомо кілька випадків самогубства – доведені до відчаю люди кидалися на колючу огорожу, якою проходив струм…
В'язнів періодично брутально допитували застосовуючи електричний струм або замикали на декілька днів у бетонних бункерах. Особливо жорстокими були "українські процесії" під час яких арештованих проштовхували поміж двома шеренгами вояків, які били їх палицями. Такі екзекуції проводили у дні найпопулярніших церковних свят, зокрема 12 липня, у день святих Петра і Павла.

В в концентраційному таборі Явожно було ув’язнено 3800 осіб, убито 655 чоловік. У своїй книзі Казімєж Мірошевський так описує вигляд табору в Явожно: «Комуністичні сили Польщі захопили непошкоджену інфраструктуру організованого фашистами табору. Він складався з 15 дерев"яних казарм та частково цегляних будівельі, таких як лазня, кухня, госпіталь, кімната для дезінфекції, майстерні, склади. Табір охороняли понад 300 польських солдатів і 18 офіцерів Корпусу охорони. Він ьув огороджений колючим дротом, під'єднаним
до високої напруги. Були сторожові вежі з кулеметними гніздами і потужні фари. У табірній пральні була табірна камера-одиночка.
П’ятиметрова стіна закривала табір від людей, що проходили / проїздили по дорозі Краків-Катовіце... З лютого 1949-го до листопада 1951 року посаду коменданта табору обіймав кап. Саломон Морель, який став широко відомим завдяки своїй особливій жорстокості в таборі в Свєнтохловицях у 1945 р.
Концентраційний табір Явожно «позичав» ув’язнених за гроші на роботу у шахти та металургійні заводи Краківського та Сілезько-Домбровського воєводств. Інші в'язні
в'язні цього табору працювали на потреби Міністерства громадської безпеки в столярній, кравецькій, шевській, слюсарній та ковальській майстернях. Вони теж працювали на розширення Явожнської електростанції.

Табір у Явожно офіційно містив 4500 в’язнів. На 22 березня 1945 року тут було зареєстровано 1911 осіб: 945
чоловіків, 935 жінок і 31 немовля. Насправді
до грудня 1950 року через Явожно пройшло 23 669 в'язнів.
Українці, яких доставляли до нових місць поселення в рамках операції "Вісла", підлягали спеціальній перевірці.

Один із переселенців згадує: «…нас повезли до Освенцима. Польська армія там робили перевірку. Ішов солдат із запискою і зачитував імена тих, хто мав з’явитися за провіантом.
Після того їх уже ніхто не бачив, бо їх забрали в табір у Явожно, так забрали і нашого священика». (Miroszewski Kazimierz, Centralny Obóz Pracy Jaworzno. Podobóz Ukraiński (1947- 1949), Katowice 2001).

Зі спогадів в'язня концтабору Юлії Шишко з Волі Крецівської:
«Приїхали ми до Явожна. Прийшли ми до брами, а то все виглядало цілком так, як німці робили з євреями. Брама висока, а на ній напис, якого ніколи в житті не забуду й все буду мати перед очами літери: “Centralny Oboz Pracy – Jaworzno”. За брамою чекали нас готові бараки. У бараках ліжка з дошки на три поверхи, без сінника, один коц мав бути за все. Бляшана миска, бляшане горнятко та ложка. Ввечері давали такої кави, що як хто хоче, то буде на ній жити. Рано о шостій годині апель. Почали нас, жінок, учити військової дисципліни. Перед тим одна з в’язнів подавала, скільки нас на площі, скільки на слідстві, скільки в праці. Усе мусило погоджуватися. По апелю до бараку по хліб і каву: на одного четвертина хліба на 24 години. Хочеш, то з’їж відразу, хочеш, то тримай, хоч як важко тримати й не їсти. (...) Щоб дарма не сидіти, відразу дали всім роботу: жінки до кравецтва, чоловіків на будову та різні майстерні. З роботи кликали на слідство. Там було страшне биття, а в праці тяжкий тягар, а в бараці тяжкий голод. (...) На слідствах найгірше били дівчину Марію з Жерниці. Брали її вранці, а ввечері приносили в коці, сама вернутися не могла. Перележала ніч, брали вранці й приносили ввечері знову. Але витримала. (...) Дві жінки не могли погодитися з тими пережиттями і пішли на електричні дроти».

Зі спогадів в'язня концтабору вчительки Катерини Константинович (з роду Маслій) з Кобильниці Волоської:
«Наказали роздягнутися і загнали митися. Вода – під страшенним тиском, холодна. Я думала, що вже нам кінець прийде. Серед нас були старші жінки, вони падали від тиску води…(...)А з лазні нещасних погнали до бараку. Там – поверхові ліжка, стерта солома, всюди брудно. Кати любувалися у «вправах-жабках»: постійно наказували жінкам скакати. Учительку взяли під пильний нагляд: за довге волосся – «жабки», за блузочку – «жабки», не так глянула – «жабки». Аж голова йшла обертом. Старші почали мліти… І весь час били людей ґумою, по спині, по руках, по ногах, нерідко й по голові. Після такого «привітання» ночами знов почалися допити. Марійку Залуцьку з Перемишля, яка в УПА мала братів, так мучили, що з допитів її несли на покривалі. Ми все на неї дивилися і з безсилля плакали. Це було страшне. Тягали ночами й мене, вічно голодну. Знущалися. Попри голод, ми перекидали частину нашої їжі чоловікам – бо в них ще страшніший голод був. А нас без кінця допитували, били, знущалися…»
Але помилковим було б твердження, що в концентраційному таборі перебували члени УПА — табір в Явожно призначався для цивільних осіб, а фактичних членів УПА арештовували, порізно судили в польових судах та окружних військових судах, та за їх вироками розстрілювали або відправляли до в'язниці.
До кінця 1947 р. в місця, звідки було депортоване українське населення, переселили близько 14 тисяч поляків. Урядовим декретом від 27 серпня 1949 р. українців позбавили права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там нерухоме майно.
Операція “Вісла” охопила територію 19500 кв.кілометрів. Без огляду на політичні вподобання й міру лояльності до влади.

[Свідомий]

12-летний украинец стал причиной международного скандала между США и СССР: история самого юного советского перебежчика

Семья Половчак
В 1980 г. уроженец Львовской области Михаил Половчак, работавший водителем автобуса, получил приглашение от сестры переехать к ней в США. Михаил вместе с женой Анной и двумя детьми — 17-летней Натальей и 12-летним Владимиром добились того, чтобы советские власти отпустили их в Чикаго.

Но через полгода Михаил понял, что ему сложно адаптироваться и он хочет назад в СССР. В советском консульстве ему сказали, что раз уж приехала вся семья, то и вернуться должны все четверо. И если супругу Михаилу удалось уговорить, то дети наотрез отказались возвращаться.

«Здесь я увидел, что можно ходить в церковь, и никто тебя за это не преследует, как было в то время в Украине. Хочешь переехать из одного места в другое – не надо никакого разрешения государства. Если еще проще объяснить: мы здесь пошли в магазин, и все можно было купить, я такого в жизни не видел. Но я видел в Украине, как люди ждали в очереди за хлебом два часа!», — вспоминал Владимир.

Тогда отец семейства пригрозил, что вызовет полицию, которая схватит детей, свяжет и бросит в самолет. В итоге мальчик сбежал из дома. В полиции он объяснил, дело не в том, что он не хочет жить с родителями, а в том, что его хотят вернуть в СССР.

Международный скандал
Вопросом Владимира заинтересовалась миграционная служба и даже Госдеп. По их совету полиция решила не возвращать мальчика родителям. В отличие от сестры, которая вот-вот должна была стать совершеннолетней, дело Владимира обрело скандальный оттенок.

Советская пропаганда раструбила, что ребенка держат в заложниках. Якобы баптисты заманили Владимира велосипедом и жвачками. Предоставление ребенку политического убежища советские власти назвали «фактом грубейшего насилия», который «противоречит всем принципам гуманизма».

В суде за Половчак вступилась украинская диаспора и многие политэмигранты. Они доказали, что в СССР Владимира ждет либо исправительная колония, либо психбольница. Мальчик боялся, что его похитят кгбшники. В итоге Фемида решила оставить ребенка в США. Михаил и Анна вернулись в СССР без детей.

До своего совершеннолетия Владимир жил у двоюродного брата и тёти в Чикаго. Он выучил английский, получил гражданство США, хорошее образование, работу.

Половчак вырос и встретил жену, которая родила ему двоих детей. Свою борьбу за жизнь в свободной стране Владимир описал в книге «Дитя свободы: история смелого подростка о бегстве от родителей и Советского Союза в Америку», которую издал в 21 год.

Отношения с родителями и Украиной
Около 10 лет Владимир не общался с отцом и матерью. Только после распада СССР они возобновили отношения. Анна почти сразу признала, что возращение в Союз было ошибкой. Михаил согласился с этим только перед смертью.

С 1993 года Владимир, который в США стал Уолтером, посещает Украину. По его словам, он сразу заметил разницу между родиной при советской власти и в независимое время. Поддерживает Украину Половчак и в ее борьбе против российской агрессии.

[Свідомий]

Писатель Джек Лондон покончил с собой. По другим сведениям, он умер от передозировки наркотика, но, собственно говоря, это почти одно и то же — под конец жизни (а было ему всего 39 лет) он страдал от жесточайших депрессий, много пил и потерял интерес ко всему окружающему.

А ведь был он, что называется, мачо, настоящий мужчина: и в «золотой лихорадке» участвовал, и военным корреспондентом работал; смелый, отважный человек, самый высокооплачиваемый писатель в свои времена

Каждый день он писал тысячу слов, его романы и рассказы расходились огромными тиражами, по всему миру у него были миллионы поклонников. Довели его до смерти, как это ни банально, так. Помните, в школе, когда мы были детьми, учителя часто говорили о ком-то: «это не друзья, а дружки!». Вот для этих самых дружков романтичный писатель выстроил настоящий дворец из особого красного камня (кстати, огнеупорного).

Назвал его «Дом волка» и принялся приглашать к себе жить писателей, поэтов и каких-то подозрительных «бродячих философов»; кормил их, поил, снабжал карманными деньгами.

В один прекрасный день дом заполыхал.

Его подожгли изнутри, причем сразу в нескольких местах — иначе грандиозное сооружение не смогло бы сгореть дотла, оставив писателя с многотысячными долгами. То есть, именно дружки дом и сожгли. Джек Лондон, пытаясь найти выход, принялся писать еще больше, борясь с приступами депрессии и нежеланием жить — потрясение было слишком сильным. Тут он услышал, как один его друг говорил другим: «Джеку слишком легко достаются денежки. Надо помочь ему их потратить!». Отвращение к людям овладело несчастным Джеком Лондоном. Он уже ничего не писал, только пил все больше и больше, а в конце концов слуга-японец нашел его умирающим, а рядом с ним листок бумаги, на котором несчастный доверчивый писатель высчитывал смертельную дозу опиума. Друзья, наверное, пришли на похороны, обсудили ситуацию, вдоволь посплетничали, посудачили, на славу угостились и разошлись восвояси, вернее, расползлись, подобно глистам-паразитам, чтобы поскорее найти новую жертву.

***

Дружки Есенина и Высоцкого — это хрестоматийный пример. Они пили и ели за счет великих людей, спаивали их, втравливали в скандалы и драки, а потом писали горестные и»правдивые» воспоминания о погубленных ими поэтах. Впрочем, правда иногда сквозит между строк: друг Есенина, с которым они вместе купили комнату, во время поездки поэта за границу, поселил в этой комнате свою жену и малолетнего ребенка, так что Есенину просто стало негде жить.

Он, как подобает настоящему мужчине, ушел и скитался по знакомым, ночевал, где придется, естественно, алкогольная зависимость развивалась стремительно, ведь всюду его ждали другие друзья

***

Друг Высоцкого вспоминает, как однажды он оказался в гостях у знаменитого барда. «Выпьем, Володя!» — предложил друг уже погибающему от наркомании и алкоголизма поэту. «Да у меня дома ни капли нет», — принялся оправдываться несчастный Высоцкий, но друг пишет дальше так: «У меня, конечно, оказалась с собой бутылка коньяка, которой я и угостил поэта». Молодец, что тут скажешь!

Выпивши со знаменитостью, он уехал к себе домой, а больной Высоцкий принялся искать «дозу» — алкоголь уже поступил в его гибнущий организм. Пьяные, Есенин и Высоцкий раздаривали своим друзьям дорогие вещи; наутро сожалели, но вернуть взятое никому и в голову не приходило.

Едва в Советскую Россию приехала танцовщица Айседора Дункан, как и у нее появилась масса друзей. Они очень полюбили ходить в гости в особняк на Пречистенке, особенно — в дни выдачи пайков. Добрая Айседора выставляла на стол весь свой паек; все кушали, хвалили, потом расходились по домам.

А танцовщица месяц потом жила на одной мерзлой картошке. За глаза друзья величали ее «Дунькой», писали забавные частушки про нее и про Есенина, и с нетерпением ждали дня выдачи спецпайка, чтобы снова веселой компанией завалиться в гости.

Шайка друзей-нахлебников окружала, пожалуй, почти всех великих людей.

***
Эдит Пиаф кормила и поила целую банду бездельников. Она не была глупа, прекрасно понимая, что все эти так называемые друзья — обыкновенные паразиты и дармоеды, которым, в сущности, нет до нее никакого дела. Однажды они шумной толпой пришли в ресторан, чтобы отменно поужинать за счет звезды. Пиаф вдруг внимательно посмотрела на лица добрых друзей и заказала только одну картошку.

Все, больше ничего. Друзья деланно смеялись над причудами певицы — они ведь рассчитывали на несколько другое угощение.

В следующий раз Пиаф собрала все свои драгоценности, показала их друзьям. И под алчными взорами, взяла и спустила все золото и бриллианты в унитаз. Дикая выходка, но как-то она понятна, когда умирающий от цирроза человек, всю свою юность проведший в голоде и нищете, проницательно смотрит на лица милых друзей и видит их души.

Впрочем и сами творческие личности иногда выступали в роли так называемых друзей.

Поэт Велимир Хлебников в страшные годы гражданской войны оказался в голой степи со своим другом, тоже поэтом. Поэт этот тяжело заболел, то ли дизентерией, то ли холерой, обессилел и идти уже не мог.

Тогда Хлебников собрал припасы и двинулся в путь один.. «Не оставляй меня умирать, Велимир», — хрипел умирающий спутник своему другу, а тот обернулся и отвечает так поэтично: «Степь тебя отпоет!»

***

Екклезиаст в библии рассказывает мрачно, что всю жизнь искал он среди тысяч людей друга и женщину. Друга вроде как нашел, но пессимистичный и угрюмый тон его философских рассуждений заставляет в этом усомниться

По мнению психологов, к сорока годам у человека может быть только один друг, и то — не всегда. И это не потому, что падает потребность в общении, эмоциональность и так далее — просто череда разочарований и горький жизненный опыт заставляют нас становиться осторожнее и замкнутее. «Мне легче снести ножевой удар врага, чем булавочный укол от друга», — писал Гюго, на долю которого, видимо, выпало немало этих булавочных уколов. На вражду чужих людей мы действительно реагируем легче, чем на подлость тех близких, кому мы доверились.

***

Профессор Литвак пишет о том, что в аудитории он задал простой вопрос:
«А вас когда-нибудь предавали? Если да, поднимите руки!». Руки подняли практически все. А ведь речь идет о юных студентах, только-только вступивших в жизнь.

В этом свете верхом глупости кажутся мне советы некоторых психологов:
«Встаньте, мол, на место предавшего вас человека — поймите его и тогда сможете простить». Или — «он не стоит вашего внимания и ваших переживаний, — отпустите ситуацию».

Такие советы очень хороши в умозрительном смысле. Встаньте, например, на место педофила. Или грабителя. Или убийцы. Поймите его и простите. Это хорошо, когда дело касается других людей

Я всегда привожу простой пример: «А давайте, я вам палец дверью прищемлю. И пока я буду давить на дверь, поймите меня. Ощутите мои внутренние мотивы. И простите».

***

Думаю, когда на костре сгорала преданная Карлом Седьмым Жанна д’Арк, ей было очень больно. Чисто физически. Ей было всего девятнадцать лет, она отвоевывала французские земли во славу короны этого самого Карла, а он объявил ее ведьмой и приговорил с помощью инквизиции к сожжению.

***

Бизнесмен берет для друга кредит, который потом выплачивает сам на протяжении нескольких лет.

Женщина утешает одинокую несчастную подругу, которая потом звонит ее мужу и пытается вступить с ним в связь — иногда небезуспешно.

Девушка доверяет свои тайны задушевной подруге, которая тут же бежит делиться ими с другими людьми, злорадствуя и хохоча.

К слову, именно так поступил знаменитый композитор Вагнер, чью воинственную и величественную музыку так любил Гитлер.

Он дружил с философом Ницше, а потом всем рассказал, что Ницше лечился в психиатрической больнице.

Потрясение от предательства всегда бывает чудовищным: не случайно по шкале стрессов измена (в широком смысле слова) переживается человеком тяжелее, чем смерть.

Уж на что жесток и свиреп был царь Иван Грозный, и тот до конца жизни слал письма с проклятиями убежавшему от него бывшему другу — князю Курбскому. Даже душа кровопийцы-царя не смогла смириться с бегством близкого человека; все строчил он длинные послания, в которых «паще кала гной» было наиболее мягким выражением.

***

А Юлия Цезаря друзья вообще предательски зарезали. Человек он был исключительного ума и богатого жизненного опыта, а тут словно ослеп и оглох, не внимая никаким предостережениям. Жена Кальпурния умоляла его не ходить в сенат в роковой день убийства, но Цезарь ее не послушал. Некто передал ему по пути записку с предупреждением о заговоре — Цезарь ее не прочитал.

К слову, интересно, что жены часто бывают куда дальновиднее мужей, предостерегая их от общения с тем или иным человеком. Но мужья, подобно Юлию Цезарю, пренебрегают предупреждениями — и оказываются в положении преданных. И снова и снова повторяют свою ошибку: «Как ты можешь так о нем говорить? Это мой друг, он отличный мужик!» — во скольких семьях звучат эти слова в то время как вы читаете эти строки. «Тебе все не нравятся!» — еще одна распространенная фраза.
Только потом происходит обычный сценарий — «отличный мужик или кидает своего доверчивого и щедрого друга, или еще каким-то образом платит злом за добро.

***

Сто лет назад еще Зигмунд Фрейд обратил внимание на повторяющийся сценарий: некто выступает в роли благодетеля, делает для кого-то добро, жертвует собой и своим имуществом, а потом снова и снова оказывается в положении преданного. Не успевает зарубцеваться одна рана, как человек позволяет нанести себе другую.

Все дело в пресловутой проекции — стремлении приписывать другим людям те качества, которые присущи нам самим. Неспособные на подлость и предательство, как правило, не ждут этого и от других, поэтому самые честные, самые смелые и благородныe оказываются в положении жертвы. И то сказать: граф Калиостро прожил со своей женой Лоренцей двадцать лет; вместе они то мошенничали, то на самом деле занимались магией, то взлетали на вершину славы, то спасались бегством, то пророчествовали, то лгали, а потом Лоренца выдала графа инквизиции, дала на него, что называется, показания.

***

Тем и страшно предательство, что от него невозможно уберечься и спастись — ведь исходит оно от самых близких людей, которых мы любим и которым мы доверяем.

Потому-то Данте в «Божественной комедии» поместил предателей в самый страшный круг ада — видимо, тоже с кем-то дружил и кому-то совершенно напрасно доверял.

Впрочем, бывают на свете и истинные друзья. Примеры можно пересчитать по пальцам, но они потрясают своим величием.

Когда фашисты пришли к власти, Зигмунд Фрейд был тяжелобольным дряхлым стариком. Евреем, кстати. Двух его сестер отправили в лагерь смерти, Освенцим, и там убили. Хотели отправить и Фрейда, но его пациентка и верная подруга, правнучка Наполеона, приехала к фашистскому командованию и стала просить отпустить престарелого ученого (а уже вовсю жгли его книги, собираясь приняться и за него самого). «А вы, фройлян, отдайте два своих замка, — сказал партайгеноссе аристократке. — Вот мы вашего старичка и отпустим». Можно было подумать — старик и так болеет последней стадией рака, он очень стар, ему так и так умиратьНо дама отдала два своих замка, спасла Фрейда, а когда он приехал в Англию, она приказала расстелить на перроне красную бархатную дорожку, по которой когда-то шествовал сам Наполеон Бонапарт. И еще подарила ученому цветы. Потому что они были друзьями.

[Свідомий]

До конюшні, де жили благородні коні, пробралась свиня - попросилась трохи пожити бо її переслідують і хочуть зарізати. Коні пожаліли свиню й дозволили жити з ними.
Через певний час свиня опоросилась. Поросята виросли також у свиней і всім стало в конюшні мало місця.
І ось в один чудовий день свині заявили, що тепер це не конюшня, а свинарник і що коні мусять поважати вимоги свиней бо вони також законні мешканці цієї конюшні-свинарника і що вони також мають право на введення свинських правил життя тут.
Коні і в цей раз з повагою поставились до свиней та дозволили їм трохи змінити правила співіснування в конюшні-свинарнику.
Пройшло ще трохи часу за який конюшня свинями була повністю перетворена на свинарник - коні почали хворіти і вмирати, а свині запросили тепер вже до свинарника своїх родичів та почали притискати коней чи просто їх не помічати.
Згодом свині заявили, що вони тут народились і конюшня насправді завжди була свинарником, що це вони "благородні коні", а коні занадто дурні щоби розуміти такі елементарні речі.
Більшість коней померли. а ті що лишились пішли світ за очі шукати собі нову конюшню.
ТАК І З УКРАЇНЦЯМИ - кожна свиня знає краще за нас як нам жити, в що нам вірити і яка ж насправді наша історія!
КОНІ- НЕ ВІРТЕ СВИНЯМ !

[Свідомий]

Трагедия, которую венгры забыли, но которую помнит моя черниговская ДНК

Когда мне говорят “венгры и Украина”, я вижу не Будапешт и не Орбана. Я вижу пылающую Корюковку.

Я понимаю, что этот текст может не понравиться части аудитории и алгоритмам Facebook. Это не вписывается ни в чьи аккуратные контент-планы. Но есть вещи, которые я обязан формулировать вслух — просто потому что я родом из той земли, которая это пережила.

Часть моей семьи — из Городнянско-Щорского района Черниговской области. Корюковка — не “где-то там на карте”. Это по сути соседство. И я почти уверен, что тогда, 1–2 марта 1943 года, пылающий посёлок был виден из моего села. Это не “абстрактная история Второй мировой”. Это география моей семьи.

То, что сделали в Корюковке 1–2 марта 1943 года, — это не “эпизод войны”, а карательная бойня против мирного населения. Карательная операция проводилась частями СС, украинской вспомогательной полиции и военными венгерской 105-й лёгкой дивизии, которые отличались особой жестокостью на Черниговщине и Сумщине. Людей сгоняли в клубы, школы, церковный двор, партиями по десяткам и сотням расстреливали, добивали, сжигали вместе с домами, а тех, кто прятался, забивали прикладами и бросали в огонь.

Это был сознательный акт устрашения, а не срыв нервов. В итоге за несколько дней было уничтожено около 6,7–7 тысяч человек — это делает Корюковку одной из самых масштабных карательных акций против жителей одного населённого пункта во всей Второй мировой, больше Хатыни, Лидице и Орадура.

Отдельный, холодный ужас — не только в том, что произошло, а в вопросе: могли ли партизаны это остановить.

Могли ли вмешаться, могли ли отбить, или рациональная логика войны победила человеческую?

Карательную акцию напрямую спровоцировал удар партизан по гарнизону Корюковки в ночь на 27 февраля 1943 года, когда был разгромлен немецко-венгерский гарнизон и освобождены заложники, после чего соединение отошло в лес и не попыталось вернуться, когда начались расстрелы.

Война часто устроена так, что одна сторона позволяет карательным акциям случиться, потому что потом можно сказать: “смотрите, что они творят — поднимайтесь на борьбу”. И это не только про 43-й год. Я уверен, историки будут когда-то так же разбирать и нашу нынешнюю войну: где мы были вынуждены жертвовать людьми, а где сами позволяли себе лишние жертвы там, где можно было иначе.

Отдельный пласт — молчание.
Советский Союз тоже предпочёл Корюковку забыть. Символом зверств против мирных жителей сделали белорусскую Хатынь, а уничтожение примерно 7-тысячного украинского местечка в официальной памяти отодвинули на задний план. Причина проста и цинична: слишком неудобные вопросы к своим — к партизанскому командованию, которое знало о риске карательной акции и не предприняло попытки защитить людей; и к союзной венгерской теме, которую после войны было проще растворить в общем слове “фашисты”, чем отдельно разбирать ответственность Будапешта.
Проще было строить миф о “Хатыни, которую весь мир знает”, чем говорить о Корюковке, о которой почти не знали даже в СССР.

Корюковская трагедия — это уже история. Но это история, которую слишком часто не помнят и даже не знают, что она существовала. И это ошибка. Большая ошибка.

Я буду возвращаться к Корюковке каждый раз, когда заходит речь о венграх, Украине, войне, исторической ответственности. Потому что это то, что оба народа — украинский и венгерский — должны проговорить и отболеть. Не пиариться на теме Закарпатья, не разыгрывать “карты меньшинств”, а честно назвать вещи своими именами.

Немцы за свои преступления хотя бы выстраивали ритуал покаяния — от колен перед памятниками до государственной политики памяти. Венгры за Корюковку перед Украиной так и не встали на колени. Для меня — человека с корнями в этом регионе — это не мелочь и не “исторический нюанс”. Это открытый счёт.

Орбаны приходят и уходят. Политики меняются, риторика меняется. Но пока корюковская трагедия не будет признана и прожита на уровне венгерского общества и государства, любые их “тявканья” в сторону Украины для меня не имеют морального веса.
Есть неотработанный долг — и он измеряется не словами о “традиционных ценностях”, а памятью о сожжённом посёлке и тысячах убитых.

Это моя позиция. Кому-то она может быть неприятна. Нормально. Я говорю как человек из региона, где карательная операция стала самым массовым актом уничтожения мирного населённого пункта после Бабьего Яра — и о которой до сих пор “не принято вспоминать”.

Если это кого-то задевает — тем лучше. История, которую замалчивают, всегда возвращается. Я просто выбираю говорить о ней сейчас, а не ждать, когда это сделают за меня.

Дмитрий Силенко

[Свідомий]

Один з фетишів радянської пропаганди. Лейтенант Петро Петрович Шмідт. Той самий, який 24 листопада 1905 року підняв "повстання" на крейсері "Очаків". Той, з якого радянських дітей навчали брати приклад. Той самий, синами якого прикидалися персонажі роману Ільфа і Петрова "Золоте теля" Остап Бендер, Шура Балаганов та Міхаїл Паніковський. Той самий, чиїм ім'ям в СРСР називали вулиці, заводи і кораблі.
А тепер правда.

П. П. Шмідт був психічно хворою людиною, страждав на напади корчів, по життю був нарцисом, "мажором", неймовірним хамом і скандалістом.

Проте завдяки високопоставленим родичам (дядько взагалі був головним за старшинством чинів на російському флоті, сенатор, головний флагман Балтійського флоту) постійно виходив сухим з води, навіть після крадіжки 2500 рублів флотської каси, яку спустив на гульки та коханку.

Як морський офіцер - цілковитий нуль. Навіть шикарні родинні зв'язки не допомогли зробити флотську кар'єру - його лишень на різноманітні старі калоші призначали. Одного разу цей "флотоводець" навіть під суд потрапив за те, що посадив корабель на камені - справу зам'яли, бо дядечко...

До слова, його батько був контр-адміралом, начальником Бердянського порту. Помер, не витримавши потрясіння та ганьби після того як синок офіційно взяв шлюб з професійною повією.

Тричі звільнявся з флоту. Перебуваючи у неадекватному стані, зв'язався з революціонерами. Підняв повстання на крейсері "Очаків", навіть не перебуваючи на службі, просто скористався масовими заворушеннями, пройшов на судно, збурив екіпаж і телеграфував цареві "Командую флотом. Шмідт". При цьому привласнив звання капітана другого рангу.

Після арешту дружина клопоталася перед царем аби визнати його неосудним через психічну хворобу. Те саме намагався зробити і дядько, навіть тодішнього прем'єр-міністра Російської імперії Вітте підключив, який під час слідства написав царю: "Петро Шмідт - психічно хвора людина і всіма його діями керувало безумство". Але Шмідт від медичного обстеження відмовився й був страчений. Його дружина після цього повернулася до свого ганебного ремесла.

Такий він, героїчний революціонер, легендарний лейтенант Шмідт. Але радянська пропаганда всього цього народові не розповідала...

Павло Бондаренко

[Свідомий]

Він був фашистом. Прихильником Муссоліні. Він воював на боці Франко.
А потім урятував більше євреїв, ніж Оскар Шиндлер — і світ забув його ім’я на 42 роки.

Джорджіо Перласка народився у 1910 році в Комо, Італія. У молодості він вірив у фашизм. Добровольцем брав участь у вторгненні Муссоліні в Ефіопію, а під час громадянської війни в Іспанії воював на боці Франко. За службу отримав грамоту, яка гарантувала йому захист Іспанії у разі потреби.

Згодом саме цей документ урятує тисячі життів.

У 1938 році все змінилося.
Муссоліні ухвалив расові закони за зразком нацистських. Італія стала союзником Гітлера. Почалися переслідування євреїв.

Перласка сприйняв це з огидою. Він не став антифашистом, але категорично не приймав нацизм — і ця різниця виявилася важливою.

У 1942 році він жив у Будапешті й працював імпортером м’яса. Після капітуляції Італії у 1943 році він відмовився підкорятися новому фашистському маріонетковому уряду. Угорська влада затримала його разом з іншими дипломатами без громадянства та утримувала під вартою.

Через кілька місяців він зміг утекти, використавши медичну довідку як привід. Перласка сховався в іспанському посольстві й показав старе посвідчення часів служби в Іспанії.

Йому надали іспанський захист.
Джорджіо Перласка став Хорхе Перласкою.

У посольстві він дізнався про операцію, яку проводив іспанський дипломат Анхель Санс Бріс. Той видавав євреям фальшиві «охоронні грамоти», що нібито підтверджували їхній іспанський статус.

На той момент майже 440 тисяч угорських євреїв уже депортували до Освенцима. У Будапешті залишалося близько 200 тисяч. Нацистський режим «Схрещених стріл» розпочав систематичні переслідування.

Перласка приєднався до цієї рятувальної роботи.

У листопаді 1944 року Іспанія відкликала Санса Бріса, щоб не визнавати нову угорську владу. Операція з порятунку опинилася під загрозою.

Тоді Перласка підробив документ, у якому призначив себе генеральним консулом Іспанії.

У нього не було повноважень.
Не було підтримки уряду.
Не було дипломатичного досвіду.

Лише підроблений документ — і сміливість змусити всіх повірити, що він справжній.

Протягом 45 днів — з 1 грудня 1944 року до 16 січня 1945 року — Перласка фактично сам керував іспанською місією в Будапешті. Він організував укриття, їжу та документи для тисяч євреїв, оголошуючи їх громадянами Іспанії.

Він вступав у конфлікти з бойовиками «Схрещених стріл» під дулом пістолета і відкрито сперечався з нацистськими офіцерами.

На вокзалі Будапешта він вимагав звільнити єврейських дітей, яких вантажили в машини для депортації. Німецький підполковник спробував його зупинити. Шведський дипломат Рауль Валленберг, який був свідком цієї сцени, пізніше сказав, що тим офіцером був Адольф Ейхман.

Але найсміливіший крок був попереду.

Перласка дізнався, що СС разом із «Схрещеними стрілами» планують знищити будапештське гетто, де перебувало близько 60 тисяч людей. Він зажадав зустрічі з міністром внутрішніх справ Угорщини Габором Вайною.

Його ультиматум був простим: якщо план не скасують протягом 48 годин, Іспанія заарештує всіх угорських громадян на своїй території та конфіскує їхнє майно.

Перласка заявив, що представляє інтереси трьох тисяч іспанських громадян у Будапешті. Насправді їх було значно менше.

Це був блеф.
І він спрацював.

Гетто не знищили.

Коли в січні 1945 року радянські війська увійшли до Будапешта, Перласка врятував 5218 євреїв. Імовірно, ще близько 60 тисяч людей вижили завдяки тому, що вдалося запобігти масовому знищенню гетто.

Для порівняння: Оскар Шиндлер урятував приблизно 1200 людей.

Перласка — у кілька разів більше.

Після війни він тихо повернувся до Італії й зайнявся бізнесом у Падуї.

У жовтні 1945 року він написав докладний меморандум про все, що сталося, і надіслав його урядам Іспанії та Італії. Відповіді майже не було. Санс Бріс попередив його, що визнання чекати не варто. Італійська влада не зацікавилася.

Перласка ще намагався розповісти свою історію. Але світ не слухав.

Зрештою він перестав говорити про це взагалі. Навіть родина не знала подробиць. Він жив тихо і скромно.

Так минуло 42 роки.

У 1987 році кілька угорських єврейських жінок, яких урятував «іспанський консул», опублікували оголошення в газеті єврейської громади. Вони почали його шукати.

Пошуки привели до 77-річного чоловіка, який спокійно жив у Падуї.

Після цього події розгорнулися швидко.
У 1989 році угорський парламент нагородив його найвищою державною відзнакою. Меморіальний центр Яд Вашем присвоїв йому звання Праведника народів світу. Його почали вшановувати в Італії, Іспанії та США. Книга про нього стала бестселером.

Коли Перласку запитали, навіщо він це зробив, він відповів просто:

«Я не міг дивитися, як людей таврують як тварин. Я не міг дивитися, як убивають дітей. Я просто зробив те, що мав зробити».

Джорджіо Перласка помер 15 серпня 1992 року у віці 82 років.

Його історія важлива не тому, що хороша людина робила правильні вчинки.

А тому, що людина з суперечливим минулим — колишній фашист і учасник несправедливих воєн — у вирішальний момент змогла стати кращою за себе вчорашнього.

Він урятував 5218 людей. Можливо, ще десятки тисяч.

Після цього він просто повернувся додому — і нічого не попросив натомість.

Світ не знав його імені понад чотири десятиліття.

І хоча ім’я Шиндлера стало всесвітньо відомим завдяки Голлівуду, ім’я Джорджіо Перласки досі знають далеко не всі.

Це не просто забута історія.

Це нагадування: найважливіші вчинки часто роблять недосконалі люди, які в один критичний момент вирішують не бути співучасниками зла.

Post Ахмед Євлоєв

[Свідомий]

Після загибелі Вероніки її мама та маленька сестричка опинилися у полоні окупантів

5 березня 2022 року на околицях села Ягідне, що на Чернігівщині, обірвалося життя 12-річної Вероніки Куц та її вітчима Петра.

Вони загинули під час спроби евакуюватися з-під обстрілів, коли російські війська розстріляли їхнє авто.

Маму Вікторію та маленьку сестричку Варю окупанти викрали й наступні 25 днів тримали в підвалі.

Вероніка була яскравою, життєрадісною дівчинкою, яка навчалася у 5-му класі. Вона любила життя у всіх його проявах.

Незважаючи на те, що батьки розлучилися, коли Вероніці було лише три роки, вона зберегла теплі стосунки з татом.

Вероніка мала творчі здібності: любила знімати відео, вела кілька сторінок у соцмережах, де розповідала про своє життя.

Після 24 лютого 2022 року родина - Вікторія з двома доньками та вітчимом Петром - виїхала з Чернігова до села Іванівка, сподіваючись перечекати активні бої.

Та вже за кілька днів стало зрозуміло, що треба їхати далі, на захід України.

Рано-вранці 5 березня вони вирушили на автівці. Та проїхали зовсім небагато. На околицях села Ягідне дорогу перегороджувало каміння.

Петро вийшов з машини, щоб розчистити шлях. Вікторія з дівчатками залишалася всередині. Раптом почався обстріл.

Уламками поранило Вікторію, з голови потекла кров. Вероніка злякалася, почала плакати. "Виходьте з авто!" - закричав чоловік.

Вони почали вибиратися з лівого боку. Першою вилізла Вероніка, за нею - мама з маленькою Варею на руках.

"Коли ми з Варею вилізли, Вероніка вже була мертвою. Їй у голову прилетів осколок…", - згадує Вікторія.

Жінка побігла з дитиною на узбіччя, прикрила її. Озирнувшись, побачила, що Петро лежить на місці водія в машині.

За кілька хвилин авто спалахнуло. Вона знала, що старша донька та чоловік загинули, але мусила рятувати Варю.

Переховуючись під рекламним щитом, а потім у покинутій автівці, Вікторія дісталася розбитої будівлі за кілька сотень метрів.

Там вона оглянула Варю - дивом дівчинка була неушкоджена, лише маленькі осколки пропалили дірки в її зимовому комбінезоні. Сама ж Вікторія, вся в крові через поранення голови, обрізала волосся злиплими манікюрними кусачками.

У тій будівлі вони просиділи майже добу. На ранок їх знайшли російські військові.

Маму з донькою відвезли до сусіднього села Ягідне і кинули до підвалу, де вони провели понад 20 днів в нелюдських умовах.

Вероніку та чоловіка росіяни поховали у лісі. Самі ж запропонували: "Ходи подивишся, щоб ти знала, де їх шукати". Там серед дерев було дві могили....

Вічна біль і пам'ять!

Донечко мила,втіхо моя,
Важко без тебе,рідненька,
Туга на серці і скрізь самота,
Пусткою віє з домівки.

Вчора щасливими ми ще були,
Разом сім'єю міцною,
Нині усього того нема,
Кат зруйнував нашу долю.

В темнім підвалі згасало життя,
Плакали стіни в мовчанні,
Мати в зажурі,одна,в самоті,
Згасло для неї світання.

Прийде вже завтра,тиша німа,
Стиха говорять лиш стіни,
Там,де ще вчора витало життя,
Жалем лиш плачуть руїни.

[Свідомий]

10 березня 2022 року.
Київщина. Вишгородський район.

Чотирирічний Сашко Яхно був у бабусі в селі Сухолуччя. Почалася велика війна. Російські війська зайшли в навколишні села, дороги були перекриті, мости підірвані. Виїхати машиною було неможливо.

Люди вирішили рятуватися водою. 10 березня два надувні моторні човни з жінками і дітьми відчалили через Київське водосховище у бік протилежного берега.

У одному з них був Сашко з бабусею і ще кілька людей. У них було лише одне бажання — вижити.

Але по човну відкрили вогонь.
Човен перекинувся. Наступного дня знайшли перевернуте судно. Бабуся хлопчика загинула.
А Сашка ніде не було.

Він був у маленькому помаранчевому рятувальному жилеті. Тож, була і надія, що хлопчик вижив. Україна шукала цю дитину майже місяць.

Люди вірили у диво. Сподівалися, що течія винесла його на берег і він живий.

5 квітня 2022 року тіло Сашка знайшли.
Йому було чотири роки. Його мама написала лише кілька слів:
«Сашенька, наш маленький янгол уже на небесах…»

Історія цього хлопчика тоді облетіла весь світ.
Про нього говорили президенти, журналісти, звичайні люди.

Бо війна — це не тільки фронт.
Війна — це дитячі рятувальні жилети на холодній воді.

Сьогодні знову 10 березня.
І ми пам’ятаємо!
Пам’ятаємо, Сашка,
якому назавжди чотири.

🕯

[Свідомий]

Заkатована. Зламана тілом, але не духом. Нескорена. Каріна Єршова, 23 роки. Місто Буча.

Близько 10 березня 2022 року вона вийшла з дому і більше не повернулася. Російські окупанти схопили її просто на вулиці — без причини, без пояснень, без будь-якої людяності.

Через кілька тижнів її тіло знайшли у братській могилі біля храму Святого Андрія Первозванного. Слідчі встановили страшну правду: перед смерtю дівчину жорстоkо kатувалu, а потім розсtрілялu посtрілом у голову.

На її руках були сліди нелюдських торtур: майже всі нігtі зірвані, бо вона чинила опір російським загарбникам. Руku обпалені вогнем, у нозі — кульове поранення. А те, що окупанти робили з її тілом, настільки жахливе, що це важко навіть описати словами.

Під час поховання мати Каріни намагалася відкрити труну доньки — її ледве втримали…

Каріна разом із родиною ще у 2014 році втекла з окупованого Донецька, сподіваючись знайти спокій і безпеку під Києвом. Але зло, від якого вони рятувалися, прийшло і туди.

Каріні було лише 23. Вона хотіла жити, мріяти, будувати майбутнє. Вона пережила втечу від війни, але війна наздогнала її знову.

Її kатували, але не зламали. Її вбuлu, але не змогли знищити її гідність.

Пам’ять про Каріну — це не лише біль. Це нагадування світу про ціну свободи і про злочини, які ніколи не повинні бути забуті.

Вічна пам’ять.

[Свідомий]

На світ з’являються перші небажані діти у жертв зґвалтованих рашистами
Яка доля чекає зненавиджених ще в утробі матерями?
Довелось вислухати сповіді таких
мам-школярок. Стигне кров…
В основному це неповнолітні мами, з окупованих територій. Яких вивезли, чи звільнили. Одну із 14-літніх дівчат зґвалтувало чотири покидьки в рашистських погонах. 12 зґвалтованих за день
лише двома збоченцями. Дружини і донечки на очах чоловіків… яких тримали, щоб дивились це!
Дехто із жертв вирішив зберегти дитину. В грудні перша зґвалтована неповнолітня народила хлопчика. Залишила його в пологовому. Все - інкогніто.
Є жертви, які після насилля зійшли з розуму. Кадирівці хватали дівчат і гвалтували щоденно. Зафіксовано, що змушували одягти вишиванку, пускали по колу. Розтерзували до смерті, чи розстрілювали…
В багатьох зґвалтованих - теперішніх мам цих небажаних дітей просто вийшли терміни чи батькам порадили не переривати вагітність священники.
Офіційно називається до 200 жертв, що заявили про зґвалтування. Наймолодша - 4-річна дівчинка.
Реально, жерт сексуального насилля в сотні разів більше. Закатовані, спалені не скажуть... багато хто соромиться.
Тому, як біженці, просто народжують цих дітей і підкидають у «вікна життя».
Прокуратура розслідує 171 випадок сексуального насильства проти українців з боку російських військових, при цьому серед постраждалих — 39 чоловіків. Зґвалтованих чоловіків! Це «такой священний поход протів гей-запада»?!
За цією цифрою не тільки жінки — серед постраждалих 13
неповнолітніх, серед них — хлопчик. Ми знаємо про ці випадки тільки тому, що ці люди знайшли в собі сили говорити. Скільки страждають мовчки, особливо на окупованих територіях – ми не знаємо.
Кількість і неприхованість ґвалтувань мирних українців дає впевненість у тому, що це — свідома політика росармії.
Якщо глянути в історію, то стає очевидним, що так Красна армія діяла завжди:
наприклад першими зґвалтованими під час червоного терору були монахині вінницького монастиря.
У Вінниці в парку, в таємних кагатах закатованих НКВД, знайшли тіла закатованих сотень молодих жінок, повністю голих…
Навіть коли своїх вождів репресували, гвалтували іхніх доньок.
Наприклад Постишева. На його очах зґвалтували доньку. А вона, вийшовши з ізолятора, кинулась під трамвай.
Всім відомо, як радянська армія зґвалтувала мільйони німок. Десятки тисяч після цього покінчили із собою.
Є статистика, що в них народилось до 100000 небажаних дітей.
Донедавна вважалось, що так мстили солдати із СРСР фашистам.
Але останні історичні факти свідчать про розбещеність червоноармійців і до власних полонених. Гвалтували в’язнів концтаборів, остарбайтерок.
В оточенні моїх батьків були чоловік і жінка - діти привезені з Німеччини вагітними остарбайтерками.
Тільки тепер розумію, від кого вони були.
Чергове дно, яке нам треба побачити і пережити. І ще раз переконатись, які ми різні. В житті не повірю, що наші сини, чоловіки, доблесні воїни зможуть гвалтувати дітей рашистів, жінок якихось башкирів чи чукчів!
Священную войну оголосили світу п.дер.си?
Згадую всі відомі мені, як журналісту, факти. І не можу повірити, що таке можливе в Європі! На землі, а не в пеклі!
В унісон із цим читаю заяву священників московського Талібану, що жертва має пробачити своїх ґвалтівників, бо інакше потрапить до пекла сама.
Люди, там що і священники такі ж?!
Тетяна Редько.

PS. Для тих хто не здатний проявляти емпатію, велике прохання проходити повз, ваша думка, щодо того, що це інформація трирічної давності і т.д, аж ніяк не зменшує тих злодіянь які вчинили росіянці нелюди на нашій землі, і цей допис- як нагадування, щоб ми не забували про те зло, яке вони нам принесли і несуть до цього дня. Бо судячи з багатьох коментарів, людей більш хвилює зовсім інше, і це дивує, бо для них важливіші дати ніж те, що відбувалось, а це мабуть тому, що цих людей обійшло це все стороною, тому вони тількиразують, то три роки вагітні жертви насилля, то ще якусь ехінею несуть. Тому прошу, хто не здатний співчувати просто промовчіть.

[Свідомий]

12 червня 1937 року у підвалі Лефортовської в`язниці у Москві разом з кількова іншими найвищими військовими діячами СРСР було роззстріляно цього "видатного воєнного генія". Знайомтеся: Маршал Радянського Союзу Михайло Тухачевський.

Уже в часи Горбачова радянська пропаганда зробила з нього "генія" військової справи рівня Олександра Македонського. Навколо Тухачевського сформувався міф про "обезголовлену армію", який мав пояснинити причини страшних ганебних поразок 1941-1942 років. Ех, якби Тухачевський був живий, - зітхали старі кадебешні "стукачі". Але...

Але правда в тому, що Тухачевський був цілковитим лайном і як воєнний діяч, і як людина. Свій злет підпоручник Тухачевський почав восени 1917 року. Будучи у полоні, він виявив небачену підлість і безпринипність. Тоді російські офіцери у полоні жили вельми непогано: їм платили гроші, вони мали денщиків і могли виходити в місто з табору для військовополонених. Треба було лише дати чесне слово, що повернеться. Тухачевський чесне слово російського офіцера дав і користуючись цим, утік.

Діставшись росії й оцінивши ситуацію, пішов на службу до більшовиків. Він завжди умів скласти враження завдяки гарно підвишеному язику. Дуже сподобався Троцькому й почаав стрімкий, майжне вертикальний зліт, тим більше, що добровольців служити леніну-троцькому-свердлову тоді було серед офіцерів мало, більшість змушували.

Як командир виявився абсолютним "нулем". Програв практично усі основні битви. Найзнаменитіший розгром - під час радянсько-польської війни 1920 року у битві на Німані.

А от де Тухачевський відзначився - так це каральними акціями під час придушення повстання матросів у Кронштадті та селянського повстання на Тамбовщині. В якості карателя його більшовицька верхівка й цінувала. Саме Тухачевський 12 червня 1921 року підписав наказ № 0116 про застосування проти повстанців хімічної зброї. Ідея цього злочину належала Леніну.

Кінець цього діяча стався через те, що він був людиною Троцького. Тому Сталін і прибрав його разом з іншими: Якіром, Примаковим, Уборевичем тощо. Усі вони попри твердження пропаганди були тупими невігласами у воєнній справі й перемагали лише завдяки величезній кількісній перевазі, "воєнспецам" (колишні царські генерали, яких змушували командувати арміями під страхом смерті) та небаченій жрстокості - використанню загороджувалих загонів та взяття в заручники родин червоноармійців.

Тухачевський був одним з гарячих прихильників застосування принципу "децимації". Це коли без суду страчувався кожен десятий зі складу підрозділа, який відступив без наказу або не виконав поставленого завдання. Такий от рецепт перемог...

А про інтелектуальний рівень цього "генія" можна знайти багато свідчень. Зокрема він пропонував наробити для РСЧА у дуже швидкий термін 50 тисяч "танків". Це мали бути трактори, обшиті листовим залізом.

І да. так само, як інші більшовицькі бонзи, товариш Тухачевський жив, мов справжній пан або олігарх. Його дача в Тарасівці вражала відвідувачів меблями часів Катерини ІІ, срібним посудом, старовинними гобелеами, коштовними килимами, колекцією скрипок відомих старих майстрів.

А от змови проти Сталіна він не готував - це міф. Якщо не вважати змовою одну пікантну ситуацію. Товариш Тухачевський був неабияким бабником. Це в нього було якоюсь хворобою. Він цілі гареми тримав біля себе. І мав дурість та нахабство возити на ту саму дачу оперну співачку Віру Давидову, яку мав за коханку сам Сталін.

Павло Бондаренко

[Свідомий]

Однажды 1 апреля 1971 года в Гамбурге был застрелен человек, ответственный за казнь Че Гевары.

Данный случай, в общем-то, интересен не тем, кого убили, а тем – кто его убил. Палачом выступила дочь человека, который являлся одним из любимых пропагандистов Гитлера, и…другом главы лионского гестапо.

43-летний консул Боливии Роберто Кинтанилья в тот день должен был выдать визу любительнице фольклора из Австралии. Он открыл дверь, впустил девушку, и отправил своего помощника за книгами с фото индейцев. Дама достала из сумочки револьвер «Кольт Кобра», и трижды выстрелила ему в грудь. Из соседнего кабинета вошла жена Кинтанильи, и закричала – «Что ты делаешь, стерва?». «Убиваю твоего ублюдка» - заявила девушка, и сбежала. Вскоре Кинтанилья скончался в больнице. Этот человек, в 1967 году возглавлявший военную разведку МВД Боливии, командовал операцией по поимке революционера Че Гевары, и лично приказал отрезать ему руки.

Ещё интереснее личность стрелявшей. Роберто был уничтожен 34-летней Моникой Эртль – дочерью нацистского пропагандиста Ганса Эртля, важного подручного Лени Рифеншталь, в 1948 году сбежавшего в Латинскую Америку. И было почему – в новой Германии Эртля не брали на работу, ведь его съёмку в своё время хвалил сам фюрер. Там Эртль водил дружбу с местным наркобароном – гауптштурмфюрером СС Клаусом Барби, экс-шефом гестапо Лиона. Барби же оплатил доставку праха Кинтанильи в Боливию, помог его жене организовать похороны.

Моника родилась в Мюнхене, ребёнком Ганс Эртль перевёз её в Чили, затем в Боливию. Сопровождая отца в съемках, она хорошо научилась пользоваться кинокамерой и револьвером. Она запоем прочла много книг, и, хотя Эртль был ярым нацистом и антикоммунистом, неожиданно прониклась коммунистическими идеями. Эртль был в шоке, но ему предстояло узнать ещё худшие новости – Моника ушла из дома, развелась с мужем-немцем, и стала «походно-полевой женой» командира партизан-коммунистов Боливии Инти Передо. В 1969 году Передо был убит Роберто Кинтанильей (тот забил пленного партизана до смерти прикладом винтовки), и она поклялась отомстить – и за него, и за Че Гевару. Собственно, это Моника и сделала в Гамбурге – револьвер для неё купили в Италии.

Боливийские военные организовали её розыск по всей Латинской Америке, но Монике всё было нипочём – она вернулась в Боливию, и приняла участие в атаках партизан, застрелив несколько полицейских. Французская пресса считает – женщина готовила похищение нацистского преступника Клауса Барби, чтобы вывезти в другую страну и передать эсэсовца спецслужбам Франции: Моника знала Барби с детства, называла его «дядюшкой». Увы, этого не случилось. 12 мая 1973 года в Эль-Альто она и ещё один партизан попали в засаду, и погибли в перестрелке.

Тело Моники Эртль не было выдано родным, и захоронено в неизвестном месте.

В Латинской Америке она до сих пор культовая фигура, её называют «Мстительница Че».

Отец-нацист, узнав о гибели дочери, бесстрастно произнёс – «Надеюсь, она ушла с миром».

Как видите, бывают в жизни случаи, когда яблоко падает от яблони весьма далеко.

(с) Zотов