Украинский народ.

[Свідомий]

Від дідуха до витинанки - про традиційні українські різдвяні атрибути

В часи війни святкування Різдва для українців набуло особливого змісту. Це свято перемоги Світла над темрявою, уособлення єдності, — попри відстані та розлуки.

Хоч ялинки залишаються головним атрибутом зимових свят, все більше українців хочуть прикрасити свої оселі традиційними різдвяними прикрасами.

Різдвяні вироби – це не просто декор. Кожна річ має глибоке символічне значення. Святкова оселя перетворюється на чарівний простір, сповнений очікування дива.

Ось основні традиційні прикраси, без яких неможливо уявити українського Різдва.

Дідух
Головний оберіг, який був майже в кожній хаті. Перший сніп, забраний з поля під час обжинок, сплітали в особливу форму, прикрашали квітами, ягодами, стрічками.

Господар обходив з дідухом все подвір’я, а з першою зіркою заносив його в хату, приказуючи: «Дідух — до хати, біда — з хати». Дідух зберігався в оселі на покуті під іконами упродовж усіх різдвяних свят.

Після Водохреща дідуха обмолочували, солому спалювали, а навесні саме цим зерном починали засівати ниви.

Павук
Складна повітряна конструкція із соломинок, нанизаних на нитку або кінську волосину, і підвішених під стелю. Від руху повітря павук крутиться, являючи собою своєрідну модель світобудови.

Наші предки вірили, що постоявши під павуком, можна позбутися негативу і отримати позитивну енергію.

Витинанки
Українці почали оздоблювати вікна паперовими фігурами приблизно з першої половини ХІХ ст. На Різдво традиційно вирізали силуети птахів, янголів та «звізд», що нагадували про Віфлеємську зірку.

Згодом ця традиція трансформувалася у вирізання паперових сніжинок, які стали одним з головних елементів новорічного декору.

Свічник — трійця
Сідаючи до столу на Святвечір, господар запалює свічку з бджолиного воску - невіддільний атрибут свята й сімейного затишку. Її вогонь - це своєрідний знак різдвяної зірки, сповіщення про народження Спасителя.

Український свічник-трійця — обрядовий канделябр, що використовувався під час великих свят, пов’язаних зі стародавнім язичницьким культом вогню й води.

Хоча виготовлення таких підсвічників зафіксоване лише на Гуцульщині та Покутті, однак на усій території України робили обрядові свічки такої ж форми.

Різдвяна свічка мала простояти в оселі впродовж усього циклу зимових свят.

[Свідомий]

Колядки, щедрівки та посівалки – про українські звичаї та обряди на зимові свята

Колядують – в Святвечір і на Різдво (24 та 25 грудня)
Обряд колядування пов’язаний з днем зимового сонцестояння, який наші предки називали Колядою і святкували 25 грудня.

З появою християнства в колядках з’явились біблійні мотиви, а сама традиція стала різдвяною.

Як тільки на небі спалахне перша зірка – настає Святвечір і можна починати колядувати. Так, до прикладу, роблять на Покутті. На Слобожанщині та Гуцульщині колядують в перший день Різдва, на західному Поділлі – на другий день свят вранці.

Але по всій Україні спочатку вітати всіх з народженням Христа колядками йдуть діти. За ними вирушають парубки та дівчата.

Майструйте Різдвяну зірку та вивчайте колядки «Небо і земля нині торжествують», «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Нова радість стала, яка не бувала», «Коляд-коляд-колядниця».

Щедрують – на Щедрий вечір/Маланку (31 грудня)
Якщо колядники сповіщають про народження Христа, щедрівники піснями прославляють господарів, бажаючи їм здоров’я та благополуччя на весь рік.

У кожному домі господині готують на вечерю смачні страви – щедру кутю, пироги, вареники зі сметаною, ковбаси, кров’янку, крученики, холодець.

Щедрівники обходять домівки з побажанням щастя і процвітання, отримуючи в подяку ласощі і навіть гроші.

Готуйте костюми й маски на Маланку та розспівуйтеся для виконання улюблених щедрівок – «Ой, сивая та і зозуленька», «Щедрик-ведрик, дайте вареник», «Щедрик», «Щедрівочка щедрувала, у віконце заглядала».

Посівають – на святого Василя (01 січня)
Посівати ходять з самого ранку і лише чоловіки.

Вважається, чим раніше посівальники зайдуть до хати, тим багатшими буде рік. Тому спочатку ходили засівати до хрещених, родичів, сусідів.

Обов’язковий атрибут – зерно – пшениці, ячменю, жита, проса. Посівальники заходили в будинок і щедро обсипали господарів зернинами, вітаючи їх з Новим роком і бажаючи доброго врожаю та достатку.

Посівальникам дякували лише смаколиками, гроші не давали. А щоб побажання збулися, зерно, яким засівали, не вимітали з хати аж до самого заходу сонця.

Перевірте запас зерна і повторюйте тексти посівалок: «Сію, сію, посіваю, з Новим роком всіх вітаю! Щоб у вас у новий рік було краще ніж торік», «Сійся, родися жито пшениця, й усяка пашниця. На щастя, на здоров’я, на новий рік».

[Свідомий]

Дівчата заспівали гімн України і підірвали себе гранатою
На сільському кладовищі села Хрінники колишнього Демидівського району(Рівненщина) є братська могила. Уже при незалежній Україні тут перезахоронили вояків УПА, які загинули від рук енкаведистів. До того їх могили були розкидані по лісах. Особливу увагу привертають на кам’яній плиті прізвища трьох дівчат: Галина Тарасюк, Марія Сич та Надія Сич.
Вони були зовсім юними. Галині і Марії – лишень 18 літ, Наді – 24. Їм би жити, любити, дітей ростити! Ворог змусив їх взятися за зброю. Історія їхньої героїчної загибелі вражає. Вона по крупинках зібрана у старожилів і зберігається у шкільній бібліотеці. 10 жовтня 1944 року під час облави «червонопогонники» випадково натрапили на криївку з повстанцями. Зав’язався жорстокий бій. Три години мужні дівчата відстрілювалися. А коли закінчилися патрони, обнялися, голосно заспівали перший куплет «Ще не вмерла Україна», вигукнули прощальні слова: «Слава Україні!» – і у криївці пролунав вибух.
Галина Тарасюк ще залишилася живою. Їй відірвало руку, вибило очі, осколки посікли ніжні дівочі груди. Ледве жива, стікаючи кров’ю, вона виповзла з криївки, стала на повний зріст і насилу вимовила:
– Будьте прокляті, кати!
Енкаведисти оторопіли. Та один отямився – і пролунав постріл. Тіла дівчат їхні вбивці не забрали, а залишили серед лісу. Хотіли потім повернутися? Про це уже ніхто не розповість.
Серед ночі, таємно від людського ока, брати по зброї (або із сотні Сергія Скоропадського «Щита», або із сотні «Щупака») поховали їх у темному лісі неподалік знищеної криївки. У могилу поклали нехитрі дівочі речі, які знайшли у схроні: хрестик, флакончик одеколону, стріляну гільзу з кулі, що вбила Галину. А ще – пам’ятну записку, написану для нащадків хімічним олівцем:
«Тут спочиває три лицарки, котрі згинули через московських катів, зробивши самі собі гранатою смерть. Краще згинути, ніж здатись катам на муки!»
Лише через 48 років люди її відкопали і прочитали.
Усіх трьох дівчат знала жителька Хрінників Павліна Сич, яка не так давно померла. Та рік тому ми встигли записати її спогади. У юності вона жила з ними по сусідству. З Галиною і Марією ходила до школи.
– Надя і Марія не були сестрами, то однофамільці, – згадувала бабуся. – Помню їх всіх. Галина у школі сиділа за мною. На лиці груба, дерзка, настойчива. Думаю, що то вона підірвала. Коли їх розкопали, я всіх пузнала по скелетах. Галина дуже велика, росла, Марія менша, а Надя взагалі маленька. Сестра Галини на перезахоронення дала плаття, вельона. Їх вложили у труну.
А ще бабця Павліна розповіла, що батьків дівчат арештували і вивезли у Сибір. Звідти вони не повернулися. Непокори радянська влада нікому не прощала.

Опублікувала Наталка Слюсар

[Свідомий]

21 січня 47 років (1978) тому на Чернечій горі в Каневі чоловік із Калуша спалив себе, розкидавши перед тим близько 1000 листівок зі словами: «Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе самостійна соборна Українська держава…»​ Чоловіка звали Олекса Гірник, і його вчинок став символом самопожертви на знак протесту проти русифікації України. радянський комітет державної безпеки (КДБ) всіляко намагався приховати цей інцидент, але інформацію про вчинок Олекси Миколайовича Гірника люди передавали один одному, а кілька листівок зберегли в себе тодішні працівники правоохоронних органів.
Життєпис. Олекса Гірник народився в 28 березня 1912 р. у Богородчанах на Івано-Франківщині. У родині було п’ятеро дітей, але лише Олексу відправили навчатися до української гімназії. Саме там сформувалися його націоналістичні погляди.
У березні 1937 р. польський режим засудив його як керівника п’ятірки організації українських націоналістів. Два роки Олекса провів у польському таборі «Береза-Картузька».
Фактично одразу після повернення, 11 листопада 1939 р., його затримує радянська влада в Івано-Франківську під час зібрання «Пласту». Наступні 8 років О.М.Гірник відбував покарання у Норильську та Магадані. У 1948 р. повернувся до Калуша.
Власне самоспалення планував кілька років. 18 січня 1978 р. він зібрав необхідні речі і вирушив у дорогу.
Вдома чоловік залишив записку про те, що їде відвідати родичів до Львова. Насправді ж вирушив до Києва, відвідав Києво-Печерську лавру, а потім поїхав до Канева.
Вночі з 21 на 22 січня, непомітно від охоронців, О.М.Гірник піднявся на Чернечу гору, обійшов кілька разів постамент Т.Г.Шевченка, розкидав листівки, підпалив себе і, зробивши ще кілька кроків у бік Дніпра, вдарив ножем собі у груди. Обвуглене тіло знайшли вранці.
Ранок 22 січня 1978 р. був сонячним і тихим. За ніч місто злегка притрусило снігом. Так про той день згадує Олександр Гнучий – міліціонер, який одним із перших опинився на місці події: "Це була субота, і Олександр разом із дружиною вирішили провести вихідний на Чернечій горі.
Раптом подзвонив черговий працівник міліції з музею і повідомив про надзвичайну ситуацію: на горі спалився чоловік.
Коли через 20 хвилин я був на місці, то побачив, що вся гора всіяна листівками. Вони просвічувалися через тонкий шар снігу. Косогір видового майданчика весь фіолетовий – листівки були написані під копірку», – розповідав О.Гнучий.
Недалеко від обвугленого тіла стояла дерматинова сумка з яблуком та квитком у Києво-Печерську лавру, дві півторалітрові пляшки і зелена запальничка.
Через дві години приїхали кілька десятків чоловіків із Комітету державної безпеки (КДБ). Тіло О.М.Гірника перенесли на кілька метрів від стежки і закрили щитами – від очей туристів.
Кадебісти збирали листівки по всьому схилу: дві людини тримали третю на мотузці, аби можна було спуститися по крутих схилах. Зібрали 987 листівок.
Коли тіло перенесли до лікарні, її охороняли вдень і вночі, поки не приїхала дружина Олекси Гірника Кароліна. Вона привезла із собою труну, щоб забрати чоловіка, але кадебісти суворо наказали вдома труну не відкривати.
Про те, що сталося, їй розповіли не одразу. Співробітники КДБ приїхали до помешкання Гірників у Калуші і одразу почали проводити обшуки і допити: з ким Олекса спілкувався, чи мав родичів у Києві чи Каневі. Потім рідним повідомили, що Гірник згорів в автомобільній катастрофі за нез’ясованих обставин.
Для жителів Канева існувала й інша версія. Мовляв, поруч із Т.Г.Шевченком розклав вогнище безхатько і біля нього сам згорів.
Але працівники музею Шевченка знали, що сталося насправді. Інформація про самоспаленого націоналіста та його листівки швидко поширилася невеликим Каневом.
Згодом, провівши слідство, КДБ зобов’язало рідних Олекси Гірника не розголошувати деталі його загибелі.
Шість збережених листівок. Міліціонерові Олександру Гнучому вдалося приховати шість листівок у нагрудній кишені кітеля. Ввечері, вже вдома, він прочитав ті написи і зрозумів, що спалений чоловік не був безхатьком чи п’яницею, а пішов на цей вчинок через спротив.
«Я злякався, коли в той день викликали всіх працівників, які збирали листівки, і почали обшукували. Запропонували роздягнутися, роззутися, а я стояв поруч. Але мене не обшукали», – розповідає О.Гнучий.
Олександр Гнучий опинився в правоохоронних органах, отримавши філологічну освіту у Львівському університеті й пропрацювавши кілька років у школі на Донбасі. У травні 1969 р. він отримав посаду заступника начальника з політико-просвітницької та виховної роботи в міліції Канева. Ні він, ні його дружина не були в захваті від нової посади, та й покидати педагогічну діяльність не хотілося. Однак чоловік таки залишився працювати в органах, а дружина, Віра Степанівна, влаштувалася на роботу в музей Тараса Шевченка.
​Спочатку О.Гнучий зберігав листівки вдома, але потім, побоюючись обшуків, дружина Віра Степанівна відвезла їх до Львова, звідки була родом.
​У 1991 р. вони знову повернулися до канівського помешкання Гнучих.
Одну з листівок О.Гнучий передав у музей Шевченка, ще одну віддав у донецький музей «Смолоскип», присвячений О.М.Гірникові та ще одному самоспаленому учасникові руху опору Василеві Макуху. Решту листівок Олександр Гнучий у 2010 р. передав синові Гірника Євгенові.
Олександр Гнучий нині живе у Каневі й очолює Канівський міський штаб громадського формування охорони громадського порядку. Він знає усі деталі біографії Гірника, буваючи на Чернечій горі, розповідає про нього туристам, а також став одним із ініціаторів перейменування однієї із вулиць Канева іменем Олекси Гірника.
Книга про Гірника, яку написав лікар. Вчинок Олекси Гірника на Каневі змінив життя не тільки міліціонера О.Гнучого, а й лікаря Михайла Іщенка, який оглядав тіло після інциденту.
Він витратив 20 років свого життя для написання книжки про самоспаленого. Чоловік досі зберігає запальничку, якою О.М.Гірник скористався у той день. Книжка вийшла у 1992 р. і стала найдетальнішим описом того, що сталося 21 січня 1978 р. в Каневі.
Михайло Іщенко пише, що в ті часи за Чернечою горою постійно наглядали: фіксували, хто і коли приходить до Шевченка.
М.Іщенко їздив до Калуша, спілкувався з тими, хто особисто знав О.М.Гірника: друзями та рідними. Зібрав спогади й детально відтворив у своїй книжці «Спалився за Україну» всі обставини інциденту та його розслідування.
Син Олекси Гірника Євген згадує батька як щирого й дуже правдивого чоловіка. Його цінували за ретельний підхід до роботи. Хоч він і не мав вищої освіти, перед пенсією працював на інженерних посадах.
"Батько знав усього Шевченка напам’ять і вчив цього дітей. У третьому класі він підмовив мене вивчити вірш «Розрита могила», а він тоді був заборонений. Я його розказав, і батьки мали від учительки неприємності" (син О.М.Гірника Євген)
За словами Євгена Гірника, батько мав запальний характер, але грав у шахи, говорив літературною мовою і синам з цього приводу робив зауваження. Майже ніколи не вживав слово «патріотизм», натомість часто – «націоналізм».
Для родини Гірника новина про самоспалення батька була справжнім шоком. Ніхто не здогадувався про його плани. За два роки роботи над листівками чоловік жодного разу себе не видав. У родині Гірника кажуть, що батько не сказав про свої наміри, бо знав, що дружина й сини не дозволять йому цього зробити.
Син Євген згадує, як батько одного разу говорив про те, що скоріше зробить собі харакірі, ніж утретє піде до в’язниці. Тоді ці слова ніхто не сприймав серйозно.
У дворі Гірників стояла прибудова, яку Олекса зробив самостійно. На першому поверсі був курник та загорожа для свиней. На другий треба було лізти драбиною і, за словами Євгена Гірника, батько проводив там багато часу. Але що він там робив, ніхто не знав.
Олекса Гірник мусив писати всі листівки вручну, бо друкарські машинки всі були на обліку в КДБ.
У тайнику він залишив іще кілька листівок, які кадебісти при обшуку не знайшли. Згодом їх виявила дружина.
«Тільки таким способом можна протестувати в радянському союзі!»
У своїх листівках О.М.Гірник писав: «На знак 60-річчя проголошення незалежності України Центральною Радою 22 січня 1918/22 січня 1978 року на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки таким способом можна протестувати в Радянському Союзі!»
Євген Гірник признається, що вчинок батька зрозумів майже одразу. «Він жив не в Києві, не у Львові, не бачив якісь інші методи боротьби. Це була провінція, і, крім кількох знайомих, нікому нічого не скажеш, і не організуєш. Це його вибір був. Він вибрав такий протест», – розповідає син Гірника.
У той час фактично всі дисиденти були арештовані. Можливо, тільки він тоді й боровся. Існували, очевидно, й інші методи боротьби, але люди були доведені до крайності
На думку Євгена Гірника, не він особисто мав оцінювати цей вчинок, а суспільство: «Нація існує, якщо за неї хтось бореться. У той час фактично всі дисиденти були арештовані. Можливо, тільки він тоді й боровся. Існували, очевидно, й інші методи боротьби, але люди були доведені до крайності».
Вчинок О.М.Гірника, очевидно, не мав такого сильного впливу в той час, як він сам того очікував. Однак його постать вплинула на формування свідомості тих, хто виступав за незалежну Україну наприкінці 1980-х рр. і під час проголошення Незалежності.
Про самоспалення О.М.Гірника мало хто тоді дізнався. Про це говорило лише Радіо Свобода, а широко відомим цей вчинок став лише після 1991 р.
Євген Гірник зауважує, що того самого року, в 1978 р., влітку спалився кримський татарин Муса Мамут – за нехтування правами кримських татар. Він повернувся до Криму, звів будинок, але його вигнали. Тоді кримські татари спрацювали оперативніше: у них був зв’язок із дружиною відомого російського дисидента Андрія Сахарова, і новина про самоспалення швидко поширилася світом.
Євген Гірник переконаний, що у світу не було можливості дізнатися про вчинок його батька: «Можливо, батько розраховував на сильніший ефект. Можливо, думав, що 22 січня, у День Соборності, вся Україна, весь світ про це дізнається. Але КДБ робило все так, щоб цього не сталося».
Нині на місці спалення Олекси Гірника стоїть пам’ятний знак. Він розташований біля однієї зі стежок, зліва від постаменту пам’ятника Тарасові Шевченку. На ньому постійно лежать свіжі квіти, а в річницю самоспалення люди сюди приносять гілки калини.

[Свідомий]

[Свідомий]

@Ярослав Грицак
... У світі є близько двох тисяч народів – і тільки двісті націй. Шанси народу стати нацією досить невисокі: 1 до 10. Це дуже низький шанс.
... Нація – значно складніший конструкт. Якщо, умовно кажучи, народ – це трава, то нація є газоном; тобто якщо народ – це хащі, то нація – це сад або парк.
... Українці використали свій шанс у винятково невигідних ситуаціях. Нагадаю: Валуєвський циркуляр, Емський указ, насильство, яке ми бачили у Другій світовій війні, і все інше: наші шанси стати нацією були дуже невисокі як статистично, так і історично. Зважаючи на перешкоди, які стояли перед українцями, можна вважати це справжнім чудом.
Ми не розуміємо характер цього чуда, але воно є подиву гідним.
В українській історії було принаймні три періоди, три фази, коли українці реально зникали, коли про зникнення цієї групи говорили як про доконаний факт. Це кінець 18 століття, коли після ліквідації козацької держави козацька еліта активно інтегрувалася в російське дворянство. Нагадаю, тоді головним образом була розрита могила – тобто Україна, яка похована, яка прекрасна, красива, героїчна, але це вже минуле, в майбутньому цього не буде. Її можна оплакувати, вона варта найтепліших споминів – але вона померла і її не воскресити.
Другий момент – 1860-ті, коли в Російській імперії видали Валуєвський циркуляр, який сказав, що українців, української мови нема, не було і не буде – і тоді ж тут, в австрійській Галичині, перемагають москвофіли. В умовах, коли у двох частинах України перемагає російський проєкт, шанси на появу українського проєкту були майже нікчемні.
І третій (згадаю зі свого життя – той, хто має більш-менш відповідний вік, може пам'ятає) – у кінці 1970-х чи на початку 1980-х навіть у Львові було відчуття, що справа погана. Я недавно перечитував есей Мілана Кундери "Трагедія Центральної Європи". У примітці (важливо читати ці footnotes) він пише про те, чим Радянський Союз небезпечний: він призводить до знищення цілих народів. І далі Кундера пише такий footnote: правдоподібно, ми є свідками зникнення української нації. У 1984 році. Коли бачиш оцей перелік подій, то розумієш, що національна стійкість українців є навіть вищою, ніж стійкість українців як народу.
... Чому? Бо завше є люди, які не звертають уваги на нібито об'єктивний стан історії, а починають розвивати свої проєкти, які йдуть проти історії. Дуже умовно кажучи, ними є:
- Тарас Шевченко у першому випадку, коли зникала козацька Україна;
- Франко – у другому випадку, коли зникала Україна в Галичині;
- та Василь Стус – у третьому.
Ми зазвичай вживаємо імена національних поетів, бо вони є найбільш символічними. Це фігури першого ряду, а за ними тисячі менш знаних.
... Кожна людина в кожному суспільству потребує міфу. Без міфу ніхто не може жити, жодне суспільство. Без міфу ми всі перетворюємося на таких собі егоцентриків-егоїстів, які не мають спільної мети, нас нічого не клеїть. Міфи – те, що нас клеїть. Міф – це не про створення якоїсь зручної правди. Міф – це про те, що робить нас великими, про те, що дає нам відчуття, що ми більші насправді, ніж ми є, і що маємо якусь особливу місію.
... Крім всього, мають бути інституції, які ці емоційні міфи зберігають, примножують і роблять їх більш ефективними. Має бути хтось, хто будує пам'ятники, друкує «Кобзар», готує бутерброди на Євромайдані, збирає донації на армію. Коротко кажучи, мають бути інституції. Сталін казав, що кадри вирішують усе; моя теза – інституції вирішують все.
Підставово ці інституції – це кав'ярні, університети, нецензурована преса, вільна Церква, міське самоврядування. Більшість таких інституцій виникли не тут, не на цій території. Більшість інституцій прийшли з Заходу. Географічна близькість до Заходу надзвичайно важлива, бо це близька територія, де цей досвід може передатися. Це, на мою думку, є однією з причин, чому в Росії так швидко зникають етнічні групи. За останні роки там не стало 13 етнічних груп народів Сибіру, а деякі перебувають на грані знищення. Їх вбили двічі: вперше фізично, а вдруге в пам'яті – ніхто не знає про них і не згадує про їхню боротьбу за виживання, бо вважається, що вони цю долю прийняли.
... Ми не зможемо зрозуміти, що робиться в Україні, якщо не візьмемо до уваги того, що сталося в останні двадцять років: в Україні тепер грошовий, людський капітал мігрує зі сходу на захід. Війна це рішуче прискорила, але це було вже перед війною, навіть перед 2014 роком, а зараз стало масовим. А культурний капітал мігрує із заходу на схід. Я декілька років перед війною був у Миколаєві, і мене найбільше втішило – приходиш і бачиш кав'ярні, галицькі пляцки, шоколад по-львівськи і таке інше. Я не про якийсь галицький шовінізм – а про те, що це західна культура, яка йде на схід. Мені розповідають про новий центр гіпстерства в Києві, це Рейтарська вулиця: пройдіться по ній – і раптом матимете відчуття повністю такого собі Львова. Йде трансплантація тієї культури, яка є дуже важливим елементом стійкості.
Що далі? Перемога.
Але повертаюся до початку: ми маємо два елементи стійкості – стійкість виживання і стійкість самовираження, стійкість народу і стійкість нації. Зараз можливий третій елемент стійкості: або життя в умовах апокаліпсису – або (і це найбільший виклик) перетворення цієї стійкості в стабільний розвиток, сталий розвиток. А це ключовий момент стійкості і в Україні, і у всьому світі – чи ми зможемо витримати такий темп без катастрофи. Історики вважають, що цей стан переходу триває більш-менш п'ятдесят років. Ми вже тридцять років маємо. Але не скажу, що лишилося двадцять років, бо є ефект війни, війна прискорює. Багато речей, які були неможливими перед 24 лютого, на жаль, сталися. Хоча вони би сталися і так, але не такою ціною і не такими темпами. Виклик залишається той самий: стійкий розвиток перевести в сталий розвиток. Іншими словами, спасти себе і спасти ціле людство.

[Свідомий]

[Свідомий]

[Свідомий]

Понад 200 років тому іноземець побачив те, що сьогодні для нас очевидне.
Українці й росіяни — це два різні світи.

Наприкінці XVIII століття англійський професор мінералогії Едвард Даніель Кларк вирушив у велику подорож Російською імперією. Його шлях пролягав через Петербург і Москву, а далі — на південь, у землі, які тоді називали Малоросією. Сьогодні ми знаємо їх як Україну.

Там Кларк побачив інших людей. І був щиро вражений.

Український степ і українське життя

Описуючи українські простори, він писав із захопленням:

«Безмежні рівнини, вкриті квітами… повітря напоєне пахощами, жайворонки співають, метелики кружляють серед цвіту».

Його дивували білі, охайні хатки з садками, квітучі подвір’я, родини, які ввечері сиділи разом просто неба:

«Малороси з численними сім’ями вечеряли перед своїми чепурними хатами — щасливі й веселі. Це була картина миру й задоволення, яку рідко побачиш на російських землях».

Якими він побачив українців

Кларк називав українців:
— чистоплотними,
— працьовитими,
— чесними й щедрими,
— ввічливими, відважними й гостинними.

Він підкреслював, що українці справді побожні, але водночас менш забобонні, ніж росіяни.

«Вони становлять значно шляхетнішу расу, ніж росіяни, і переважають їх у всьому, що підносить один народ над іншим».

Українська мова здалася йому мелодійною й лагідною, сповненою зменшувальних форм.

Особливо його вразила чесність: він описує випадок, коли козаки самі доставили до міста знайдену зламану карету з усім майном.

І додає запитання:

«Хто наважився б залишити карету чи скриню серед росіян — навіть під замком?»

Росія очима англійця

Контраст був разючий.

У Москві Кларк спостерігав сцени масового пияцтва та розпусти — навіть після церковних служб:

«Я ніколи не бачив настільки нестримної аморальності».

А в селах, де поруч жили українці й росіяни, різниця кидалася в очі одразу:

«Контраст між охайністю і нечистотою був очевидний… Я радше пообідав би на підлозі хати українця, ніж на столі російського князя».

Він зауважував похмурість, підозріливість, звичку до обману й крадіжок серед росіян — і повну протилежність цьому в українців.

Два різні світи

Підсумок Кларка був чітким:

Українці — чесні, гостинні, працьовиті, охайні, з любов’ю до землі й гідності.
Росіяни — народ, зламаний деспотизмом, із культом пияцтва, страху й підозри.

І що найважливіше — цей висновок зробив не українець і не політик, а незалежний британський науковець понад два століття тому.

Джерело:
Edward Daniel Clarke, Travels in Russia, Tartary and Turkey (1800–1812)

Іноді достатньо просто подивитися уважно.
Світ побачив різницю ще тоді.
Ми просто знову її підтверджуємо сьогодні.

[Свідомий]

Хто такі корінні народи України...
Трішки історії...
Корінні народи, які походять з території України.
1. Трипільська культура (5500–2750 до н.е.)
• Одна з найдавніших хліборобських цивілізацій Європи.
• Створили великі поселення, деякі з яких мали до 15 000 жителів.
• Їхні нащадки частково інтегрувалися в пізніші індоєвропейські народи.
2. Культурні спадкоємці Трипілля – носії ямної культури (3300–2600 до н.е.)
• Індоєвропейці, які прийшли на зміну трипільцям у степовій зоні України.
• Відзначалися розведенням коней і початками кочового способу життя.
• Ймовірно, предки більшості сучасних європейських народів, включно зі слов’янами.
3. Кіммерійці (X–VII ст. до н.е.)
• Перший народ, згаданий в історичних джерелах на території України.
• Іраномовні кочівники, що мешкали у степах Причорномор’я.
• Частково асимільовані скіфами.
4. Скіфи (VII–III ст. до н.е.)
• Іраномовний народ, який сформував потужну культуру в українських степах.
• Частина осілого населення скіфів, можливо, пізніше змішалася з протослов’янами.
5. Сармати (III ст. до н.е. – III ст. н.е.)
• Також іраномовний народ, споріднений зі скіфами.
• Ймовірно, частково асимільовані слов’янами у період Великого переселення народів.
6. Анти та склавини (IV–VII ст.)
• Найдавніші предки сучасних українців та інших слов’ян.
• Анти сформували ранньослов’янську державність, жили осілим способом життя.
• Саме з них починається безперервна лінія українського етносу.
7. Поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі (VII–X ст.)
• Східнослов’янські племена, які населяли територію України.
• Поляни стали основою Київської держави.
• Мали власні культурні особливості, але поступово об’єдналися в єдиний етнос Київської Русі.
8. Населення Київської Русі (IX–XIII ст.)
• Українці, білоруси та (Так, спочатку росіяни не існували як єдина нація.
Коротка хронологія
1. VI–IX ст. – Утворення слов’янських племен:
• Українці – поляни, древляни, сіверяни.
• Білоруси – кривичі, дреговичі.
• Московити (майбутні “росіяни”) – словени, в’ятичі + фіно-угорські народи (меря, мурома, мокша, весь).
2. 882 р. – Київська Русь (центр – Київ).
3. XII–XIV ст. –
• Українці – Галицько-Волинське князівство.
• Білоруси – Велике князівство Литовське.
• Московія (спадкоємиця Володимиро-Суздальського князівства) – стає васалом Орди.
4. XV–XVI ст. –
• Московити починають експансію та підпорядковують фіно-угорські народи.
• Назва “Московія” → змінюється на “росія” (від Русі) у 1721 р.
5. XVIII–XIX ст. –
• Русифікація, знищення окремих ідентичностей мокшан, мері та інших народів. Їх імʼя каzapu - мʼясники.
• Формування імперської “російської” нації.
Висновок:
• Українці та білоруси походять від Київської Русі.
• росіяни – це суміш різних племен і фіно-угорських народів московії, які поступово були русифіковані.
Ось звідки легенди про спільне коріння від Київської Русі, але українці більше зберегли традиції місцевих племен.
• Після монгольського вторгнення українці продовжили розвивати свою культуру на основі руських традицій (Киівської Русі).
9. Український етнос (XIV ст. – дотепер)
• Формування української нації як окремого етносу під впливом козацького руху, боротьби з колонізацією, культурного розвитку.
• Основу етносу склали прямі нащадки антів, полян, древлян та інших слов’янських племен.
Отже, якщо говорити саме про корінне населення території України, то безперервна етнокультурна лінія йде від трипільців → ямної культури → кіммерійців → скіфів → сарматів → антів → слов’янських племен → українців (русинів)...

[Свідомий]

Одним з ключів до перемоги України в битві за Київ були жителі Київщини.

Десятки тисяч чоловіків та жінок, які стали буквально в черги до призовних пунктів, готували “бандерівські смузі”, отримували зброю та захищали свій дім.

Вони обороняли міста і села, патрулювали вулиці, приєднувалися до різних складових Сил оборони або ж, де не було на це можливості, самоорганізовувалися, щоб особисто бити ворога.

Вчорашні цивільні, яких росіяни планували окупувати майже без спротиву, натомість у всю силу били “другу армію світу” та врешті вигнали окупантів.

Відзначаючи чергову річницю звільнення Київщини, ми повинні пам’ятати про кмітливість, хоробрість та самовідданість пересічних людей, які разом вже досягли неймовірного результату. І продовжують боротися далі.

Авторство фото:
Daniel Leal
Brendan Hoffman
Добровольчий підрозділ Вільна Україна

оборонаКиєва