Постаті.

[Свідомий]

Герої — поруч із нами. Сьогодні у Львові Госпітальєр «Бізон», який пережив російський пoлoн, знову зробив те, що вміє найкраще — врятував життя. Він першим опинився поруч із постраждалими внаслідок російського дpoновoro oбcтpiлy: жінці наклав турнікет, а чоловіку зупинив кpитичнy кpoвoтeчy.

Ситуація була на межі — не гаючи жодної секунди, сам посадив поpaнeних у авто та доправив їх до лікарні.

Сергій Ковальов — «Бізон». Госпітальєр, оборонець Маріуполя. Людина, яка витягувала інших із-під обcтpiлiв, а сама пройшла крізь пoлoн, а також випробування, які складно навіть уявити.

Маріуполь. «Азовсталь». Пoлoн. Втpaта матері…, і довгоочікуване повернення додому.

А після обміну лікарі виявили kyлю, яка весь цей час залишалась у самому серці.

Справжня сила — не лише вистояти. Справжня сила — продовжувати рятувати інших, попри все.

P.S.: Щира вам подяка воїне

[Свідомий]

Її били так, що вона до кінця життя ходила з ціпком.
Вона втратила дітей.
Пережила переслідування, обшуки й роки страху.

А у відповідь… писала вірші для українських дітей.

Такою була Іванна Блажкевич — жінка, яка виховувала любов до України тоді, коли саме українське слово часто намагалися витіснити й змусити замовкнути.

Вона народилася 1886 року на Тернопільщині, у звичайній галицькій родині. Дуже рано втратила матір, а любов до народної пісні, казки й української культури їй прищепив дідусь.

Ще молодою Іванна зрозуміла одну річ:
найважливіша боротьба починається з дитинства.

З того, якою мовою говорить дитина.
Які пісні чує.
Ким себе відчуває.

Саме тому вона стала вчителькою й почала писати для дітей.

Прості, теплі, щирі тексти, які потім знали напам’ять покоління українців:

«Українець я малий,
Українець тато мій,
Українка моя ненька.
Я від щирого серденька
Люблю свою Україну
Люблю її до загину!».

І ще один вірш, який десятиліттями вчили маленькі українки:

«Українка я маленька,
Українці батько, ненька.
І сестричка, братик милий
На Вкраїні народились.

Як я виросту велика,
Не злякаюсь труду, лиха,
Буду браттям помагати
Україну визволяти.».

Сьогодні ці рядки здаються дуже простими.
Але сто років тому вони були чимось значно більшим, ніж дитячі вірші.

Вони вчили дітей не соромитися бути українцями.

У час, коли українську мову часто висміювали, забороняли або намагалися витіснити, Іванна Блажкевич робила тиху, але дуже сильну справу: виховувала українських дітей українцями.

Та її власне життя було непростим і трагічним.

Під час Першої світової війни чоловік потрапив у полон. Вона пережила війну, злидні й страшні особисті втрати.

Згодом від отруєння померли її маленькі доньки. За свідченнями українських джерел, до цього нібито були причетні поляки. Бо Іванна активно підтримувала український рух. Для неї це стало болем, який вона несла через усе життя.

Через активну громадську діяльність і підтримку українського руху письменницю переслідувала польська влада:

* у її домі проводили численні обшуки;
* її арештовували;
* вона змушена була переховуватися;
* пережила жорстоке побиття під час пацифікації 1938 року.

Після цього Іванна Блажкевич уже до кінця життя ходила з ціпком.

Але навіть тоді вона не перестала працювати.

Відкривала дитячі садки.
Організовувала читальні.
Допомагала сиротам.
Писала книжки й п’єси для дітей.
Вчила селянських дітей читати й любити своє.

Ольга Кобилянська називала її своєю духовною донькою.

А для тисяч українських дітей Іванна Блажкевич стала людиною, через яку вони вперше відчули:
бути українцем — це не сором.
Це гідність.

Вона не мала зброї.
Не керувала арміями.
Не була великою політикинею.

У неї було лише слово.

Але інколи саме слово переживає імперії.

І, можливо, саме тому вірші Іванни Блажкевич досі пам’ятають через покоління.

Бо вони були написані з любові.
До дітей.
До мови.
До України.

[Свідомий]

Украинца Сергея Приходько посмертно отметили высшей наградой миротворцев ООН

Украинец Сергей Приходько посмертно получил медаль капитана Мбае Дианя – высшую награду миротворцев ООН за исключительное мужество. Как сообщили в авиакомпании "Украинские вертолеты", впервые в истории этим отличием наградили гражданское лицо.

Награду семье погибшего – дочери Елизавете и жене Татьяне – вручил Генеральный секретарь ООН Антониу Гутерреш.

Сергей Приходько погиб в марте 2025 года во время эвакуационной миссии ООН. Работая бортпроводником-спасателем, он прикрыл собой людей, которые садились в вертолет, когда по ним открыли огонь.

В результате полученного ранения мужчина погиб. Его коллеги Сергей Музыка и Дмитрий Теплых также получили ранения, но смогли поднять поврежденный вертолет в воздух и эвакуировать восемь человек.

[Свідомий]

«Її вважали занадто небезпечною для системи, тому вбили сокирою в потилицю. Історія сталевої шістдесятниці, яка розправила плечі українській культурі й не зламалася перед КДБ».
Вона народилася в номенклатурній родині, мала розкішне життя та розмовляла російською. Натомість вона свідомо обрала українську мову, боротьбу за правду та безальтернативну смерть. Легендарна Алла Горська.

Уявіть собі жінку яскравої вроди, з косою навколо голови, яка виглядала як справжня європейська кінодіва. Алла Горська мала все: її батько був великим радянським чиновником, директором кіностудій. Вона могла купатись у розкоші, малювати «правильні» радянські картини й отримувати премії від Кремля. Але коли на початку 1960-х вона побачила, як совок душиться від ненависті до всього українського, Алла зробила свій вибір.

Вона принципово перейшла на українську мову, очолила Клуб творчої молоді «Супутник» у Києві та стала серцем усього дисидентського руху.

Саме Горська разом із Лесем Танюком та Василем Симоненком відкрила страшну таємницю Биківні — місця, де НКВД таємно розстріляло й закопало десятки тисяч українців. Вони знайшли ці черепи, на яких хлопчаки грали в футбол, і вимагали від влади офіційного розслідування. Саме з цього моменту КДБ винесло їй смертний вирок.

Її методи боротьби шокували радянську систему:

Вітражний бунт.
У 1964 році до 150-річчя Шевченка вона разом із колегами створила у фоє КДУ унікальний вітраж «Шевченко. Мати-Україна». На ньому Кобзар гнівно тримав у руці жінку-Україну. Розлючений секретар компартії наказав негайно розбити шедевр молотками ще до відкриття. Горську з тріском виключили зі Спілки художників.

Мати для політв'язнів.
Коли почалися перші масові арешти українських інтелектуалів, Алла не сховалася. Вона приходила на всі суди, відкрито підтримувала підсудних, возила гроші та їжу родинам заарештованих дисидентів, перетворюючи кожне засідання на демонстрацію сили.

Їй відкрито погрожували. За нею демонстративно ходили агенти КДБ, її викликали на нічні допити. Знаєте, що вона казала друзям? «Вони можуть мене вбити. Але злякати — ніколи».

28 листопада 1970 року 41-річну Аллу Горську знайшли мертвою в підвалі будинку її свекра у Василькові. Її вбили жорстоко, одним професійним ударом сокири ззаду в потилицю. Щоб замнути справу, радянські спецслужби розіграли брудний спектакль: звинуватили в усьому її старого свекра, тіло якого «випадково» знайшли на залізничних коліях наступного дня. Справу поспіхом закрили.

Її похорон у Києві перетворився на грандіозний мовчазний мітинг протесту. Люди несли море квітів, а Василь Стус читав над її труною свої знамениті вірші, знаючи, що наступним за ґрати піде він.

Алла Горська довела: українська культура — це не хуторянство і не шаровари. Це високе, потужне мистецтво та залізна громадянська позиція, за яку кращі з нас без вагань віддавали життя.

Пам'ятаємо нашу залізну Аллу. Вона навчила нас не боятися.

Слава Україні!

Історія Алли Горської — це приклад того, як людина відмовляється від ситого, спокійного життя заради правди та своєї нації. Чи знали ви про її трагічну долю та таємницю Биківні? Поділіться цим дописом на своїй сторінці, нехай стрічка знає обличчя наших справжніх провідників! Чекаю на ваші думки в коментарях.

[Свідомий]

Зниклий безвісти: таємниця доктора філософії, який створював ОУН.

​ У травні 1945 року вулиці Праги нагадували суцільний хаос. Місто, яке щойно вирвалося з німецької окупації, стрімко займали радянські війська. Проте слідом за танками йшли оперативники СМЕРШу та НКВС, які мали на руках особливі списки. Вони шукали не нацистських генералів, а цвіт української інтелігенції, що роками жила в еміграції.
​
Серед заарештованих у ті травневі дні опинився 48-річний доктор філософії. Чоловік у вишуканому костюмі, з глибоким поглядом та бездоганними європейськими манерами. Радянська контррозвідка знала: перед ними не просто кабінетний вчений, а бойовий сотник Армії УНР та один із тих, хто закладав фундамент Організації Українських Націоналістів (ОУН). Його звали Теофіл Пасічник-Тарнавський.
​
Хто цей чоловік, чиє ім'я радянська влада намагалася назавжди викреслити з пам'яті, і чому його доля після арешту досі залишається однією з найбільших таємниць нашого минулого?

​ Із вогню київських боїв - у європейську науку.

​ Теофіл народився у 1897 році в самому серці України - у Києві. Його юність припала на буремні роки Першої світової війни та Української революції. Коли постала Українська Народна Республіка, молодий киянин не залишився осторонь. Він взяв до рук зброю і пройшов важкий бойовий шлях, дослужившись до звання сотника Армії УНР.
​
Після того, як більшовики окупували Україну, Теофіл разом із тисячами інших військових опинився на еміграції. Але замість того, щоб опустити руки, він вирішив штурмувати інший фронт - інтелектуальний.
​
Пасічник-Тарнавський переїхав до Чехословаччини, яка в ті часи стала справжнім оазисом для української науки у вигнанні. Там він приєднався до Легії Українських Націоналістів і разом із братом Дмитром брав участь у редагуванні офіційного часопису "Державна Нація". А у 1929 році в Празі, в Українському Вільному Університеті, Теофіл блискуче захистив дисертацію і здобув титул доктора філософії.

​ Легендарне фото у Відні та військова таємниця.

​ 1929 рік став доленосним не лише для самого Теофіла, а й для всієї української історії. Наприкінці січня у Відні збирається Перший Конгрес Українських Націоналістів. Саме там, за зачиненими дверима, кілька десятків людей під керівництвом полковника Євгена Коновальця створюють ОУН.
​
Існує знаменита історична світлина, де три ряди чоловіків у костюмах серйозно дивляться в об'єктив камери. У третьому ряду стоїть доктор філософії Теофіл Пасічник-Тарнавський. Для більшості з цих людей це фото стало фатальним - радянські спецслужби десятиліттями шукатимуть кожного, хто на ньому зображений.

​ На Конгресі Теофіл отримав надважливе завдання - він працював у військовій комісії. Поки інші делегати дискутували про культуру чи економіку майбутньої держави, Пасічник-Тарнавський разом із бойовими побратимами розробляв першу військову доктрину українського підпілля.

​ Останній слід: за завісою невідомості.

​ Після Відню Теофіл залишався в Європі, займався науковою та громадською діяльністю, вірячи, що колись повернеться в рідний Київ. Але Друга світова війна перекреслила все.
​
Коли радянські війська зайняли Прагу, для сталінських спецслужб доктор філософії, який колись створював ОУН поруч із Коновальцем, виявився надто небезпечною постаттю. Його заарештували органи НКВС.
​
І ось тут починається найбільша таємниця. На відміну від багатьох інших діячів, чиї вироки, дати смерті чи місця поховань у таборах Сибіру з часом були розсекречені, справа Теофіла Пасічника-Тарнавського ніби розчинилася в повітрі. В архівах зафіксовано лише сам факт репресій після Другої світової війни - і все. Подальша доля цієї людини, дата його смерті та місце, де він знайшов свій останній спокій, досі залишаються абсолютно невідомими.
​
Він просто зник за завісою радянської репресивної машини, залишивши по собі лише кілька наукових праць, історичний підпис під створенням ОУН та глибокий погляд на старому віденському фото.

​ Чому ця історія у нашому "Таємничому Архіві"?

​ Життя і особливо зникнення Теофіла Пасічника-Тарнавського - це наочна ілюстрація того, як жорстоко радянська влада зачищала нашу історію. Вони хотіли, щоб від цих людей не залишилося навіть могил. Наш обов'язок - пам'ятати їхні імена. Його постать - це ще один важливий аркуш нашого "Таємничого Архіву", який ми продовжуємо досліджувати.

[Свідомий]

Минає 28 річниця з дня смерті одного з провідних борців за незалежність – Миколи Лебедя (псевдо "Максим Рубан", "Марко", "Євген Скиба", "Олег", "Ярополк", "Вільний") – засновник і керівник Служби безпеки ОУН, керівник підпільних вишколів для юних українців у Карпатах та один з організатор замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.
Микола Лебедь помер у віці 88 років 19 липня 1998 на чужині, у США.

Народився Микола Лебідь 11 січня 1909 (за іншими даними — 23 листопада 1910) Нові Стрілища, Бібрський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина , в сім'ї кравця. Навчався у Львівській академічній гімназії. У віці 16 років став членом підпільної Української військової організації, згодом – активний діяч ОУН.
У 1930-1932 роках брав активну участь в організації молодіжних груп ОУН на західноукраїнських землях, керівник підпільних вишколів Юнацтва ОУН у Карпатах.Там і познайомився з 18-річною Дарією Гнатківською, яка закінчила гімназію «Рідної школи», навчалась у Львівській консерваторії, була членкинею бойової розвідувальної групи ОУН (разом із Катериною Зарицькою). У 1932-34 – зв'язковий між Крайовою Екзекутивою ОУН ЗУЗ та Проводом ОУН за кордоном. 1934 року Лебідь підготував замах на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького – найгучнішої акції ОУН міжвоєнного періоду.
Страту Пєрацького як вирок революційного трибуналу за злочини перед українцями організувала ОУН. Наказ віддав 24-річний крайовий провідник ОУН Бандера, акцією керував його одноліток Лебедь, а виконавцем атентату був доброволець Григорій Мацейко.
Після здійснення замаху Лебідь намагався виїхати до Німеччини, але був заарештований гестапо і виданий Польщі. Справа закінчилася арештом і засудженням багатьох членів ОУН, гучні процеси над якими відбулися у Варшаві (1935) та Львові (1936). Тоді Микола Лебідь отримав смертний вирок, який згодом змінили на довічне ув'язнення , Дарія Гнатківська отримала 15 років ув’язнення. Двоє політичних в’язнів (Микола та Дарія) одружилися в тюремній капличці.
5 вересня 1939 року під час конвоювання до іншої в'язниці Микола Лебідь утік. Коли молодше покоління підпільників оголосило про незадоволення Андрієм Мельником і створення нового керівного органу ОУН – Революційного проводу, Микола Лебедь приєднався до цієї фракції і став другим заступником Степана Бандери.
У 1940 році створив Службу безпеки ОУН – законспіровану організацію з чіткою розгалуженою структурою. СБ ОУН виконувала функції спецслужби, її функціями були розвідувальна і контррозвідувальна діяльність, захист визвольного руху від проникнення ворожої агентури, а також вона виконувала каральні функції. Згодом Лебідь передав керування Службою безпеки Миколі Арсеничу.
30 червня 1941 у Львові Українські національні збори проголосили Акт відновлення Української держави та створення Українського державного правління. Микола Лебедь увійшов до нього як міністр державної безпеки. Після арешту Бандери 1941 року Лебедя називали фактичним керівником ОУН і, разом із Романом Шухевичем, головним організатором Української Повстанської Армії.
Лебедь – організатор і керівник трьох конференцій ОУНР в Україні, вів переговори з польською Армією Крайовою про спільну боротьбу проти гітлерівців. Згодом став співзасновником Української головної визвольної ради, генеральним секретарем закордонних справ УГВР.
За дорученням президента й генерального секретаря УГВР
Влітку 1944 року Микола Лебедь залишив Україну виїхав на Захід для встановлення контактів з представниками західних союзників , мешкав у Італії, згодом у Західній Німеччині. У 1946 році опублікував монографію про діяльність УПА в роки війни і перші післявоєнні роки («УПА»). У 1947 році Микола Лебідь вийшов зі складу ОУН Бандери і разом із Ребетом і Камінським створив Закордонну ОУН (ОУНЗ), а також Закордонний Провід УГВР.
З грудня 1949 р. родина Лебедя емігрувала до США, мешкали у місті Йонкерс (округ Вестчестер, штат Нью-Йорк, США).
1952 року він створив видавниче бюро "Пролог", яке публікувало журнал "Сучасність", передруковувало твори заборонених в Україні авторів, зокрема друковані у "самвидаві" в 1960-1970-х роках.
Був одним з керівників української діаспори, членом правління Українського товариства зарубіжних організацій (Мюнхен), у рамках Торонтського видавничого комітету "Літопис УПА" збирав і документував історію української боротьби проти нацизму і комунізму.
Був учасником семінару в Українському науковому інституті Гарвардського університету з лекцією про ОУН та міжнародну ситуацію у 1930-х. Згодом цей університет прийме архів українського революціонера.
У 90-х роках Микола Лебідь неодноразово приїжджав на батьківщину.
Помер Микола Лебедь 19 липня 1998 року в американському Піттсбурзі, ставши одним із небагатьох керівників ОУН, що дочекалися втілення своєї мрії – здобуття Україною Незалежності.