Постаті.

[Свідомий]

Герої — поруч із нами. Сьогодні у Львові Госпітальєр «Бізон», який пережив російський пoлoн, знову зробив те, що вміє найкраще — врятував життя. Він першим опинився поруч із постраждалими внаслідок російського дpoновoro oбcтpiлy: жінці наклав турнікет, а чоловіку зупинив кpитичнy кpoвoтeчy.

Ситуація була на межі — не гаючи жодної секунди, сам посадив поpaнeних у авто та доправив їх до лікарні.

Сергій Ковальов — «Бізон». Госпітальєр, оборонець Маріуполя. Людина, яка витягувала інших із-під обcтpiлiв, а сама пройшла крізь пoлoн, а також випробування, які складно навіть уявити.

Маріуполь. «Азовсталь». Пoлoн. Втpaта матері…, і довгоочікуване повернення додому.

А після обміну лікарі виявили kyлю, яка весь цей час залишалась у самому серці.

Справжня сила — не лише вистояти. Справжня сила — продовжувати рятувати інших, попри все.

P.S.: Щира вам подяка воїне

[Свідомий]

Її били так, що вона до кінця життя ходила з ціпком.
Вона втратила дітей.
Пережила переслідування, обшуки й роки страху.

А у відповідь… писала вірші для українських дітей.

Такою була Іванна Блажкевич — жінка, яка виховувала любов до України тоді, коли саме українське слово часто намагалися витіснити й змусити замовкнути.

Вона народилася 1886 року на Тернопільщині, у звичайній галицькій родині. Дуже рано втратила матір, а любов до народної пісні, казки й української культури їй прищепив дідусь.

Ще молодою Іванна зрозуміла одну річ:
найважливіша боротьба починається з дитинства.

З того, якою мовою говорить дитина.
Які пісні чує.
Ким себе відчуває.

Саме тому вона стала вчителькою й почала писати для дітей.

Прості, теплі, щирі тексти, які потім знали напам’ять покоління українців:

«Українець я малий,
Українець тато мій,
Українка моя ненька.
Я від щирого серденька
Люблю свою Україну
Люблю її до загину!».

І ще один вірш, який десятиліттями вчили маленькі українки:

«Українка я маленька,
Українці батько, ненька.
І сестричка, братик милий
На Вкраїні народились.

Як я виросту велика,
Не злякаюсь труду, лиха,
Буду браттям помагати
Україну визволяти.».

Сьогодні ці рядки здаються дуже простими.
Але сто років тому вони були чимось значно більшим, ніж дитячі вірші.

Вони вчили дітей не соромитися бути українцями.

У час, коли українську мову часто висміювали, забороняли або намагалися витіснити, Іванна Блажкевич робила тиху, але дуже сильну справу: виховувала українських дітей українцями.

Та її власне життя було непростим і трагічним.

Під час Першої світової війни чоловік потрапив у полон. Вона пережила війну, злидні й страшні особисті втрати.

Згодом від отруєння померли її маленькі доньки. За свідченнями українських джерел, до цього нібито були причетні поляки. Бо Іванна активно підтримувала український рух. Для неї це стало болем, який вона несла через усе життя.

Через активну громадську діяльність і підтримку українського руху письменницю переслідувала польська влада:

* у її домі проводили численні обшуки;
* її арештовували;
* вона змушена була переховуватися;
* пережила жорстоке побиття під час пацифікації 1938 року.

Після цього Іванна Блажкевич уже до кінця життя ходила з ціпком.

Але навіть тоді вона не перестала працювати.

Відкривала дитячі садки.
Організовувала читальні.
Допомагала сиротам.
Писала книжки й п’єси для дітей.
Вчила селянських дітей читати й любити своє.

Ольга Кобилянська називала її своєю духовною донькою.

А для тисяч українських дітей Іванна Блажкевич стала людиною, через яку вони вперше відчули:
бути українцем — це не сором.
Це гідність.

Вона не мала зброї.
Не керувала арміями.
Не була великою політикинею.

У неї було лише слово.

Але інколи саме слово переживає імперії.

І, можливо, саме тому вірші Іванни Блажкевич досі пам’ятають через покоління.

Бо вони були написані з любові.
До дітей.
До мови.
До України.

[Свідомий]

Украинца Сергея Приходько посмертно отметили высшей наградой миротворцев ООН

Украинец Сергей Приходько посмертно получил медаль капитана Мбае Дианя – высшую награду миротворцев ООН за исключительное мужество. Как сообщили в авиакомпании "Украинские вертолеты", впервые в истории этим отличием наградили гражданское лицо.

Награду семье погибшего – дочери Елизавете и жене Татьяне – вручил Генеральный секретарь ООН Антониу Гутерреш.

Сергей Приходько погиб в марте 2025 года во время эвакуационной миссии ООН. Работая бортпроводником-спасателем, он прикрыл собой людей, которые садились в вертолет, когда по ним открыли огонь.

В результате полученного ранения мужчина погиб. Его коллеги Сергей Музыка и Дмитрий Теплых также получили ранения, но смогли поднять поврежденный вертолет в воздух и эвакуировать восемь человек.

[Свідомий]

«Її вважали занадто небезпечною для системи, тому вбили сокирою в потилицю. Історія сталевої шістдесятниці, яка розправила плечі українській культурі й не зламалася перед КДБ».
Вона народилася в номенклатурній родині, мала розкішне життя та розмовляла російською. Натомість вона свідомо обрала українську мову, боротьбу за правду та безальтернативну смерть. Легендарна Алла Горська.

Уявіть собі жінку яскравої вроди, з косою навколо голови, яка виглядала як справжня європейська кінодіва. Алла Горська мала все: її батько був великим радянським чиновником, директором кіностудій. Вона могла купатись у розкоші, малювати «правильні» радянські картини й отримувати премії від Кремля. Але коли на початку 1960-х вона побачила, як совок душиться від ненависті до всього українського, Алла зробила свій вибір.

Вона принципово перейшла на українську мову, очолила Клуб творчої молоді «Супутник» у Києві та стала серцем усього дисидентського руху.

Саме Горська разом із Лесем Танюком та Василем Симоненком відкрила страшну таємницю Биківні — місця, де НКВД таємно розстріляло й закопало десятки тисяч українців. Вони знайшли ці черепи, на яких хлопчаки грали в футбол, і вимагали від влади офіційного розслідування. Саме з цього моменту КДБ винесло їй смертний вирок.

Її методи боротьби шокували радянську систему:

Вітражний бунт.
У 1964 році до 150-річчя Шевченка вона разом із колегами створила у фоє КДУ унікальний вітраж «Шевченко. Мати-Україна». На ньому Кобзар гнівно тримав у руці жінку-Україну. Розлючений секретар компартії наказав негайно розбити шедевр молотками ще до відкриття. Горську з тріском виключили зі Спілки художників.

Мати для політв'язнів.
Коли почалися перші масові арешти українських інтелектуалів, Алла не сховалася. Вона приходила на всі суди, відкрито підтримувала підсудних, возила гроші та їжу родинам заарештованих дисидентів, перетворюючи кожне засідання на демонстрацію сили.

Їй відкрито погрожували. За нею демонстративно ходили агенти КДБ, її викликали на нічні допити. Знаєте, що вона казала друзям? «Вони можуть мене вбити. Але злякати — ніколи».

28 листопада 1970 року 41-річну Аллу Горську знайшли мертвою в підвалі будинку її свекра у Василькові. Її вбили жорстоко, одним професійним ударом сокири ззаду в потилицю. Щоб замнути справу, радянські спецслужби розіграли брудний спектакль: звинуватили в усьому її старого свекра, тіло якого «випадково» знайшли на залізничних коліях наступного дня. Справу поспіхом закрили.

Її похорон у Києві перетворився на грандіозний мовчазний мітинг протесту. Люди несли море квітів, а Василь Стус читав над її труною свої знамениті вірші, знаючи, що наступним за ґрати піде він.

Алла Горська довела: українська культура — це не хуторянство і не шаровари. Це високе, потужне мистецтво та залізна громадянська позиція, за яку кращі з нас без вагань віддавали життя.

Пам'ятаємо нашу залізну Аллу. Вона навчила нас не боятися.

Слава Україні!

Історія Алли Горської — це приклад того, як людина відмовляється від ситого, спокійного життя заради правди та своєї нації. Чи знали ви про її трагічну долю та таємницю Биківні? Поділіться цим дописом на своїй сторінці, нехай стрічка знає обличчя наших справжніх провідників! Чекаю на ваші думки в коментарях.