Постаті.

[Свідомий]

Герої — поруч із нами. Сьогодні у Львові Госпітальєр «Бізон», який пережив російський пoлoн, знову зробив те, що вміє найкраще — врятував життя. Він першим опинився поруч із постраждалими внаслідок російського дpoновoro oбcтpiлy: жінці наклав турнікет, а чоловіку зупинив кpитичнy кpoвoтeчy.

Ситуація була на межі — не гаючи жодної секунди, сам посадив поpaнeних у авто та доправив їх до лікарні.

Сергій Ковальов — «Бізон». Госпітальєр, оборонець Маріуполя. Людина, яка витягувала інших із-під обcтpiлiв, а сама пройшла крізь пoлoн, а також випробування, які складно навіть уявити.

Маріуполь. «Азовсталь». Пoлoн. Втpaта матері…, і довгоочікуване повернення додому.

А після обміну лікарі виявили kyлю, яка весь цей час залишалась у самому серці.

Справжня сила — не лише вистояти. Справжня сила — продовжувати рятувати інших, попри все.

P.S.: Щира вам подяка воїне

[Свідомий]

Її били так, що вона до кінця життя ходила з ціпком.
Вона втратила дітей.
Пережила переслідування, обшуки й роки страху.

А у відповідь… писала вірші для українських дітей.

Такою була Іванна Блажкевич — жінка, яка виховувала любов до України тоді, коли саме українське слово часто намагалися витіснити й змусити замовкнути.

Вона народилася 1886 року на Тернопільщині, у звичайній галицькій родині. Дуже рано втратила матір, а любов до народної пісні, казки й української культури їй прищепив дідусь.

Ще молодою Іванна зрозуміла одну річ:
найважливіша боротьба починається з дитинства.

З того, якою мовою говорить дитина.
Які пісні чує.
Ким себе відчуває.

Саме тому вона стала вчителькою й почала писати для дітей.

Прості, теплі, щирі тексти, які потім знали напам’ять покоління українців:

«Українець я малий,
Українець тато мій,
Українка моя ненька.
Я від щирого серденька
Люблю свою Україну
Люблю її до загину!».

І ще один вірш, який десятиліттями вчили маленькі українки:

«Українка я маленька,
Українці батько, ненька.
І сестричка, братик милий
На Вкраїні народились.

Як я виросту велика,
Не злякаюсь труду, лиха,
Буду браттям помагати
Україну визволяти.».

Сьогодні ці рядки здаються дуже простими.
Але сто років тому вони були чимось значно більшим, ніж дитячі вірші.

Вони вчили дітей не соромитися бути українцями.

У час, коли українську мову часто висміювали, забороняли або намагалися витіснити, Іванна Блажкевич робила тиху, але дуже сильну справу: виховувала українських дітей українцями.

Та її власне життя було непростим і трагічним.

Під час Першої світової війни чоловік потрапив у полон. Вона пережила війну, злидні й страшні особисті втрати.

Згодом від отруєння померли її маленькі доньки. За свідченнями українських джерел, до цього нібито були причетні поляки. Бо Іванна активно підтримувала український рух. Для неї це стало болем, який вона несла через усе життя.

Через активну громадську діяльність і підтримку українського руху письменницю переслідувала польська влада:

* у її домі проводили численні обшуки;
* її арештовували;
* вона змушена була переховуватися;
* пережила жорстоке побиття під час пацифікації 1938 року.

Після цього Іванна Блажкевич уже до кінця життя ходила з ціпком.

Але навіть тоді вона не перестала працювати.

Відкривала дитячі садки.
Організовувала читальні.
Допомагала сиротам.
Писала книжки й п’єси для дітей.
Вчила селянських дітей читати й любити своє.

Ольга Кобилянська називала її своєю духовною донькою.

А для тисяч українських дітей Іванна Блажкевич стала людиною, через яку вони вперше відчули:
бути українцем — це не сором.
Це гідність.

Вона не мала зброї.
Не керувала арміями.
Не була великою політикинею.

У неї було лише слово.

Але інколи саме слово переживає імперії.

І, можливо, саме тому вірші Іванни Блажкевич досі пам’ятають через покоління.

Бо вони були написані з любові.
До дітей.
До мови.
До України.