Сюда поэзию кидайте.

[Улыбашка]

Послушала.

Смотри как сильно и страшно.
Вони їй казали - бабо, росіяни підійшли до села;
Хапайте свого кота і залазьте в бус.
Та відмовляла - шо я, кобила стара...
Рятуйте дітей та дівчат,
Я вже тут переб'юсь...
Баба спускається в льох, соває огірки,
Відкочує діжку з мотлохом, купу корит;
Там двері - залізні засови та срібні замки.
І за дверима хтось ланцюгами гримить.
Не думала - каже баба - що доживу.
Сімдесят з гаком років - а знову пруть.
Йди - лиш не городами, бо прокляну, -
Будеш нам наближати "путін капут".
Кіт бабин шипить, у вікнах тріскає скло.
Танки гуркочуть і сунуть поміж домами.
Росіяни заходять в село.
З льоху виходить пес із трьома головами.
© Dominika Kozlovska

[Улыбашка]

Я читал ее воспоминания.
Блок,Ахматова,Гумилев,Маяковский...
Исключительно интересно.

Ирина Одоевцева — русская поэтесса, любимая ученица Николая Гумилева, в 1922 году покинувшая Россию. Но прежде всего — одна из лучших мемуаристок первой волны русской эмиграции, истинная свидетельница эпохи, под легким и острым пером которой буквально оживают великие поэты и прозаики Серебряного века. Наиболее известны ее книги воспоминаний «На берегах Невы» и «На берегах Сены».

Она прожила долгую жизнь и вернулась на родину в 1987 году — последняя представительница Серебряного века. Ей довелось увидеть свои книги изданными в СССР — в конце 1980-х годов мемуары Одоевцевой вышли колоссальными тиражами.

В эмиграции Ирина Владимировна продолжала писать стихи, но также обратилась к художественной прозе и получила известность как автор романов и рассказов. Проза Одоевцевой, ставшая значительным явлением за пределами России, долгое время оставалась незнакомой русским читателям. Каждый роман или рассказ интересен по-своему, и в каждом из них ощущается принадлежность писательницы к новой культурной реальности — русскому Парижу, тоскующему по безвозвратно ушедшим временам и с надеждой устремленному в будущее.

Публицист Роман Гуль отмечал: «У прозаика Одоевцевой редкий дар: если вы раскрыли ее книгу, вы от нее не оторветесь, пока не дочитаете до конца».

В сборник «Елисейские Поля» вошли следующие романы: «Ангел смерти», «Изольда», «Зеркало», «Оставь надежду навсегда», рассказы «Сердце Марии», «Эпилог», «Дом на песке», «Жасминовый остров» и другие.

#писатели_azbookabooks #этоинтересно_azbookabooks

[Улыбашка]

[Улыбашка]

[Свідомий]

Який “тікати”?
“Скоро вже городи!
Куди тікати?
Йде до нас весна!
Ніде не буде більшої свободи,
Ніж там, де ваша зе́мле запашна.

Куди тікати?
Пращурів могили
Убрать весною треба на “гробки”.
Де рід твій жив, це ваше місце сили.
І ти його залишиш залюбки?

Твоя бабуся сіяла тут квіти,
А дід тобі показував джмеля.

На цій землі з’явились твої діти,
І це тепер так само їх земля.
Насправді ж, є «тривожной» не валізка –
Це ти тривожний,
в паніці юрба.
Нехай десь там росте собі берізка –
Сосна палає в нас, шумить верба.
Як хтось прийде, то треба брати зброю.
Не дінеться нікуди інстаграм.
Закрити не на ключ дім – а собою:
Не можна запускать чужинців в храм !!!
Хай хтось пакує швидко бутерброди:
Нехай бур’ян в чужих краях цвіте.
Який “тікати”?
Скоро вже городи!
Ну а городи – то для нас святе!
Всім гарного настрою!)

[Свідомий]

Россия счастие. Россия свет.
А, может быть, России вовсе нет.

И над Невой закат не догорал,
И Пушкин на снегу не умирал,

И нет ни Петербурга, ни Кремля —
Одни снега, снега, поля, поля…

Снега, снега, снега… А ночь долга,
И не растают никогда снега.

Снега, снега, снега… А ночь темна,
И никогда не кончится она.

Россия тишина. Россия прах.
А, может быть, Россия — только страх.

Веревка, пуля, ледяная тьма
И музыка, сводящая с ума.

Веревка, пуля, каторжный рассвет
Над тем, чему названья в мире нет.

Георгий Иванов (1894 – 1958)

[Свідомий]

І виживу, бо виживала вже не раз,
А те, що запеклася кров на хустці,
І серед поля ніч застала враз –
Пусте. Дорогу знаю... Доберуся!

Здолаю шлях через важкі сніги,
Господь у полі смерті не допустить;
Вовків нема, лиш вітер навкруги,
Пронизливу свою платівку крутить.

Якби-то встигла хмизом запастись,
Не розмовляла б зараз із вітрами,
І по заметах можна б не плестись,
Якби ще й запаслась мізками.

Та гілка гостра, зломана, немов
Чекала, щоб я саме там упала –
Зацебеніла по обличчю кров,
І все. Перед очима темно стало.

А сніг завзято сипле на село,
Зла хуртовина вириває душу,
Та як би холодно і тяжко не було,
Додому добреду. Я – мушу!

А в домі тім – уже натягує кожух,
І в биті валянки накручує онучі
Дівча, що має чоловічий дух –
Їй бàйдуже мороз пекучий:

«Ходім, Дружок, бо сталася біда,
Якщо так довго мами вже немає,
Не дасть метіль ступати по слідах –
Я кликать буду, разом відшукаєм»

Дитячу волю взявши у кулак,
Ще палку й санки, лампу-керосинку:
«Без мами не повернемось, ніяк», –
Така смілива, зовсім ще дитинка...

Дарма, що має невеличкий зріст,
Життя не раз вже мужності навчило,
І не страшні вітри і темний ліс,
Бо поруч друг – надійний і сміливий.

Дитячий голос, що гукає «Маа!!!»
Найбільшу в цьому світі силу має –
Крилом невидимим на ноги підійма,
І я, у відповідь, дитя гукаю…

Ми маєм сили більше, ніж здається!
Боротися потрібно до кінця,
Й повзти, коли ногам не йдеться,
Щоб віра не замерзла у серцях!

БоженаМакар

[Улыбашка]

Ниточка шовкòва. Кольори ясненькі...
Вишивала долю. В хрестиках-- життя.
Шила і молилась. Голочка тоненька
чаклувала взори. І цвіла душа.

Сину -- колосочки, деревій, волошки.
Жовтим та блакитним. Як козацький край.
У трипільських знаках -- гілочку дубочка.
Землю свою рідну завше захищай.

А для доні -- маки, грона калинòві.
Мальви й чорнобривці. Квіти запашні.
Щоби, як княгиня, вік жила в любові.
Берегла родину. Квітла у всі дні.

А онукам -- сонце, зорі променисті.
Журавлів і птàхів. Із кульбаб вінок.
Щоб росли щасливі. Щоби душі -- чисті...
В мирі. У любові. Серед квіточòк.

Ниточка шовкòва. Кольори ясненькі...
Вишивала ненька долю на весь рід.
А для себе взЯла барви, що темнéнькі.
Залишúвши в спадок самий світлий слід...

19.05.2022
Людмила Галінська

[Свідомий]

Я йду,збиваючи з росою
насіння зжовклої трави.
Не кваплячись...Самі собою
втечуть проблеми з голови...
Я йду...На серці спокій...
Повітря чисте...І думки...
Дивлюся,як багряний обрій
стікає в поворот ріки.
В лугах зустріну сонце радо...
Лице зігріють промені...
Весь світ залишився позаду...
Та й зараз що той світ мені?!..
...Загляну в синь глибоку неба...
Рушничку ніжно обійму...
Спинився час ...І вже не треба
питань "коли?","куди?","чому?"...
Рука легенько гладить ложе,
немов жіночий стан стрункий...
Не знаю,що ще в світі може
покращить ранок отакий?..
Я йду...Щасливий і спокійний...
Неначе в сні,та тільки наяву.
По-справжньому сьогодні вільний.
По-справжньому сьогодні я живу...
О.Маринич,2021.

Це все ще буде.Слава нашим героям!

[Свідомий]

“Дочка і невістка”: Вірш, у якому впізнає себе кожна мама та свекруха
ДОЧКА І НЕВІСТКА

(з народних джерел)

Біля річки матуся Федора
Із кумою пере сорочки
І розказує, чую, що вчора
Повернулась вона від дочки.
— Ну, то як же там ваша Маруся?
Чи щаслива? — питає кума.
Просіяла ще більше матуся:
— Щасливішої в світі нема!
Три кімнати у центрі столиці!
В вікнах тюль і капрон над дверми.
Поміняла вже дві робітниці,
Щоб трусили її килими.
Догляда і, як паву,
голубить
Муженьок її, Петя,
наш зять.
Ну до того шанує і любить,
Що і слів не знайду розказать!
На роботу ходила спочатку,
А тепер не пустив чоловік:
Натягнув їй біленькі перчатки,
Щоб гляділа себе лиш весь вік.
Пораненьку — Маруся ще в ліжку.
А подбає вже Петя про все:
Покладе коло ліжка їй книжку,
Потім чай з молоком принесе.
Поцілує —
і їде на службу!
І по правді, кумо, вам скажу:
Надивилась на ту їхню дружбу
І радію, весела ходжу!
Скоро буде у них і машина! —
Похвалилась, щаслива без меж…
А кума і пита: — Ну, а сина,
Василя, ви одвідали теж?
Як він там? Як невістка Катруся?
Як онук? А чи й два уже, мо’? —
Посмутніла, зітхнула матуся: —
Не питайте ви краще, кумо!
Не живе він, а мучиться, бачу,
Вліз, єй-єй, як у яму теля:
Оженивсь і таку взяв ледачу,
Що до сліз мені жаль Василя!
Робить сам, а свою молодицю
Держить дома, щоб спала весь день
Ще й найняв їй, дурній, робітницю!
Все — Василь. А вона — нітелень!
Накупив килимів їй і плюшу,
Телевізор вмостив у куток…
Не невістка — а камінь на душу!
Пропаде з нею бідний синок.
Загнуздала і держить за віжки.
Він же любить, тюхтій, і везе.
Вже до того доживсь, що у ліжко
Вранці чай з молоком їй несе!
І ночами,
і днями журюся.
Дуже тяжко це, вірте мені!.. —
Тую радість і горе матусі
Слухав я, сидячи на човні.
Шелестів щось вітрець в очереті,
Мов повторював думку мою:
«Мабуть, мати зятька її, Петі,
Теж так любить невістку свою!
.
Автор Степан Олійник (1962 р)

[Anella2]

Василь Симоненко. Вірші. Читає автор. Живий голос поета

[Свідомий]

Стоїть малюк, закривши оченята,
На личку рана, куртка вся брудна,
До ротика підносить рученята,
А у кремл! радіє сатана!
Де дівся дім, де іграшки поділись?
Де ліжечко, в якому тихо спав?
Де теплий плед, під ним із татом грілись,
Коли мороз за носика щипав.
Де книжечка із добрими казками?
Машинки, ними грався з дідусем.
А де усе, що так любила мама?
Куди, скажіть, поділося усе?
Стоїть малюк, не може зрозуміти,
Що він зробив поганого комусь.
Чому сидять заплаканії діти,
І стогне чийсь згорьований татусь.
Бабуся в крик і падає на землю,
Благає всіх:"Рятуйте, поможіть!"
Бо десь отам, у цій руїні темній
Її донька з онуками лежить.
Це будуть перші згадки із дитинства:
Руїни, сльози, страх і крик людей.
Навіки закарбується це звірство
У душах всіх скалічених дітей.

Оля Киця

[Свідомий]

ПЛИВИ, ТЕЛЕСИКУ...

Пливи, Телесику, пливи
Між затонулими дворами…
Уже й не чути голос мами,
Лише хати́, як острови,
Скриплять намоклими дахами.

Пливи, мій хлопчику, чимдуж,
Не приглядайся до безодні!..
Ці води, темні і холодні,
На дні ховають сотні душ
І не почутих криків сотні…

Тут змиті хвилею двори,
Мов затонула Атлантида,
Спіткала їх гірка планида.
Отямся, світе, говори!..
Та світ застиг, немов сновида…

Росте і глибшає ріка,
А з нею – лють і непокора
Переростають в темне море!
Пливи, Телесику, втікай,
Допоки змії ще по норах...

Наталя Данилюк

[Улыбашка]

[Улыбашка]

Человеку вдребезги разбомбили дом.
Он бредёт по городу со своим котом.
Горе-горе-горюшко нынче нарасхват.
Человек - заплаканный. Кот - подслеповат.

С неба крупкой сеется дождевой нектар.
Кот желает на руки. Он устал и стар.
Обнял кот хозяина, словно тёплый плед.
Каждому из парочки - по тринадцать лет.

Смесью гари с ужасом полон материк,
В самом центре коего - мальчик и старик.
Двое - в полутемени муторного сна.
Близких всех на радугу увела война.

И плывут по городу сквозь туман и дым
Двое тихих выживших, ставшие одним.
Кто бы охранил тебя от земных невзгод,
Коточеловеческий человекокот...

(С) Алекс Габриэль.

[Слобожанский]

Человеку вдребезги разбомбили дом.
Он бредёт по городу со своим котом.
Горе-горе-горюшко нынче нарасхват.
Человек - заплаканный. Кот - подслеповат.

С неба крупкой сеется дождевой нектар.
Кот желает на руки. Он устал и стар.
Обнял кот хозяина, словно тёплый плед.
Каждому из парочки - по тринадцать лет.

Смесью гари с ужасом полон материк,
В самом центре коего - мальчик и старик.
Двое - в полутемени муторного сна.
Близких всех на радугу увела война.

И плывут по городу сквозь туман и дым
Двое тихих выживших, ставшие одним.
Кто бы охранил тебя от земных невзгод,
Коточеловеческий человекокот...

(С) Алекс Габриэль.

Я когда постил, наверное у Авиталь. И фото такое пронзительное - пожилой мужчина с котом на руках на фоне разрушенного дома. У него реально после обстрела один кот остался, как писали. Могу найти, но уже не сегодня

[Anella2]

Человеку вдребезги разбомбили дом.
Он бредёт по городу со своим котом.
Горе-горе-горюшко нынче нарасхват.
Человек - заплаканный. Кот - подслеповат.

С неба крупкой сеется дождевой нектар.
Кот желает на руки. Он устал и стар.
Обнял кот хозяина, словно тёплый плед.
Каждому из парочки - по тринадцать лет.

Смесью гари с ужасом полон материк,
В самом центре коего - мальчик и старик.
Двое - в полутемени муторного сна.
Близких всех на радугу увела война.

И плывут по городу сквозь туман и дым
Двое тихих выживших, ставшие одним.
Кто бы охранил тебя от земных невзгод,
Коточеловеческий человекокот...

(С) Алекс Габриэль.

Потрясающее стихотворение...

[Anella2]

Я когда постил, наверное у Авиталь. И фото такое пронзительное - пожилой мужчина с котом на руках на фоне разрушенного дома. У него реально после обстрела один кот остался, как писали. Могу найти, но уже не сегодня

Я тоже это фото помню. Это в самом начале во время бомбежек где-то под Киевом. Название села не помню. Действительно - пронзительное фото. И мне заметка попадалась, что журналисты находили героев той фотографии "год спустя". Они живут у родственников (кажется) . Вместе - и кот и хозяин.

[Свідомий]

*ВИ ЇСТИ ХОЧЕТЕ,
МИ - ЖИТЬ!*

Кричать голодні -" Поможіть!
Порти давайте розблокуєм!"
Вам Україна не болить -
" Міста всі потім відбудуєм.

Ви лише дайте нам зерна,
На п'яти голод наступає. "
А те, що в нас іде війна?
Від куль щодня хтось помирає.

А те, що в нас крадуть зерно,
Вивозять фурами до себе.
Ці факти вам, ніби кіно,
То ж не у вас палає небо.

А як родину повернуть?
Ні чоловіка, ні дитини...
Жінки собі волосся рвуть,
Чорну вдягаючи хустину.

Як не своє, то не болить?
Своя сорочка ближча тілу.
Ви їсти хочете, ми - жить!
Хіба вам є до того діло?

Загородили ми грудьми
Весь світ. Тож не ховайте очі.
Ми вберегли вас від війни,
Лише у нас тривожні ночі.

Немає у людей житла,
Зруйновані міста і села.
Щодня могили і тіла,
Усіх, які за вас померли.

Бо то на нас цей звір пішов.
Коли б його не зупинили -
Уже й до вас би теж прийшов
І вже б у вас росли могили.

Цей звір роками кров смоктав
І сіяв смерть, а всі мовчали.
Його здолати час настав,
Бо зовсім не на тих напали!

Та замість нам допомогти
Здолати зло та жити в мирі.
Відкрити просите порти,
Піти на поступки росії.

А як же ми? Усі мовчать...
Лунають лиш слова красиві.
Ракети нам щодня летять,
А ви з родинами... Щасливі...

Минула ця страшна весна
І літо, літо на порозі.
Чи є в тім світова вина,
Що нас тримають у облозі?

Що в нас "котли" і геноцид,
Що нас з лиця землі стирають.
Нас просто знищують, як вид,
Бо сил здолати нас не мають.

Ви мовчите... Вам би зерна...
Що трапилось з цим білим світом?
Бажаю вам, щоб крик -" Війна! "
Не чули ви і ваші діти.

Автор : Віолетта Кравченко

[Улыбашка]

Наберу у жмені того літа,
щільно у кишені заховаю.
Збережу у серці купу квітів -
в осені на сонце обміняю...
Літечко моє, побудь ще трохи!
Я вінки ще всі не заплела.
Прийде осінь, крізь чортополохи,
мої коси в хустку захова.
Принесе коралі з горобини,
і з туманів сивий палантин.
Літо!!! В тебе посмішка дитини.
Заблукай ще тут, серед жоржин.
В мареві серпневих витинанок,
серед груш медових у саду
я тебе, як яблучок-циганок,
повні жмені в осінь наберу...

03. 08. 2021
Людмила Галінська