Російська культура в іменах
«Катерина друга – німкеня.
Вітте – німець.
Струве – німець.
Бенкендорф – німець.
Брокгауз – німець.
Ефрон – німець.
Даль – німець – данець.
Пушкін – ефіоп, італієць, німець.
Блок – німець.
Герцен - німець.
Салтиков – Щедрін – німець.
Фонвізін – німець.
Фет – німець.
Лермонтов – шотландець.
Тютчев – італієць.
Мандельштам – єврей.
Пастернак – єврей.
Багрицький – єврей.
Корольов – українець.
Немирович – Данченко – українець.
Достоєвський – українець.
Бунін-українець.
Гоголь – українець.
Зощенко – українець.
Ахматова – українка, татарка.
Чайковський-українець.
Глінка-українець.
Бортнянський-українець.
Ведельський – українець.
Аксаков-татарин.
Петро перший-татарин
Карамзін – татарин.
Тургенєв – татарин.
Жуковський -турок
Друзі всі знаємо, що російський етнос складається з угро-фінів, татар, монгол, інших тюркських народів і дуже мало слов'ян.
Так ось, до найменшої – слов'янської частини населення, належить письменник Лев Миколайович Толстой.
Давайте почитаємо, що він пише.
"...Зазвонят колокола и оденутся русские люди в золотые одежды и начнут молиться за убийства. И начнется старое, давно известное всем ужасное дело. Засуетятся люди под видом патриотизма, засуетятся всякого рода чиновники, предвидя возможность украсть больше денег, засуетятся военные, получающие двойное жалованье за убийство людей. Они будут получать ленты, кресты, галуны и звезды. Будут заглушть свои души песнями, развратом, пошлостью и водкой. Они будут оторванны от мирного труда, от своих жен, матерей, детей. Будут зябнуть, голодать, болеть, умирать от болезней на полях битв, убивая людей которых они никогда не видали и не знали, которые им ничего дурного не сделали.
И когда наберутся тысячи русских больных, раненых и убитых, что некому будет подбирать с полей и когда воздух уже заразится гноем пушечного мяса, они кое-как раненых, свалят кучами. Убитых зароют как попало пересыпая тела известью. И опять поведут толпу дикарей дальше, И остервенеют и озвереют окончательно.
Любовь от действий варваров отодвинется на десятки и сотни лет. И опять скажут, что война была необходима и станут приучать к этой мысли будущие поколения, развращая тем самым их души и сердца..."
Л.Н.Толстой.
"Христианство и патриотизм".
Лєна Гарбузинська
Это их культура...великая
Модератор: Варрон
Re: Это их культура...великая
Ложь,вранье,брехня великая культура рашистов.
Re: Это их культура...великая
ХТО БУВ НІКИМ, ТОЙ СТАНЕ ВСІМ...
Перший голова Ради Народних комісарів Володимир Ульянов (Ленін) був напівбожевільним юристом-недоучкою. Заочник. Теоретики Марксизму називали його "примітивом". Зате харизму, як і будь-який божевільний, мав неабияку і міг годинами нести маячню про світле майбутнє.
Маячню цю типу "Комунізм - це радянська влада плюс електрифікація всієї країни" слухали з роззявленими пащами безграмотні ходячі шлунки з трьома класами церковно-приходської школи, або зовсім неписьменні. І влаштовували овації: глянь, як дядько красиво розповідає. Оцей вже точно зробить нам щасливе життя.
А потім газети, журнали, радіо і телевізор зробили з нього генія. Його маячню друкували у повному зібранні творів. На 55 томів потягнуло. В кожній сільській бібліотеці шафи з цими опусами стояли. Правда, довелося ленінські мислЯ редагувати, аби тому, хто раптом вирішить все ж ті томи почитати, маячня не видалася вже зовсім хворою маячнею.
З рештою верхівки більшовицької влади було ще гірше.
Ось вам на вибір:
Наркомат з військових і морських справ очолили матрос Павло Дибенко (освіта - 3 класи), Микола Криленко (1-й курс філологічного факультету) та Антонов-Овсеєнко, випускник піхотного училища, підпоручник (лейтенант).
Освіта наркома праці Шляпникова - три класи церковно-приходської школи.
Наркома з внутрішніх справ Рикова - незакінчений перший курс юридичного факультету.
У Наркома у справах торгівлі і промисловості Ногіна - 4 класи.
У Наркома землеробства Мілютіна - незакінчений другий курс комерційного інститута.
У Наркома у справах національностей Джугашвілі (Сталін) - незакінчена духовна семінарія.
Голову ВЧК (таємна поліція більшовиків) Дзержинського виключили з 8 класу гімназії за неуспішність,.
Голова ВЦВК Свердлов закінчив 4 класи гімназії.
Комунізму у них не вийшло. Спочатку вийшла гіперінфляція з випуском лише у 1922 році двох квадрильйонів паперових рублів, потім карткова система, колгоспи, голодомори і ГУЛАГ. А обіцяночки, які вони з броньовичків кричали, обіцяночками й залишилися.
І це я не лише про минуле. Озирніться навколо.
Нагадаю, що "люмпени" згідно з визначення - декласовані верстви населення, що опинилися на "дні»" суспільства й нездатні до самостійного організованого руху, хоча висувають завищені соціальні вимоги й претензії.
Люмпен зараз це не обов`язково жебраки. Це передусім психологія. Люмпеном нині навіть власник "Мерседесу" та триповерхової хати з фонтанами і павичами може бути.
Післянаписаного.
Історія нічому не вчить. Вона лише карає за незнання уроків.
Павло Правий
Перший голова Ради Народних комісарів Володимир Ульянов (Ленін) був напівбожевільним юристом-недоучкою. Заочник. Теоретики Марксизму називали його "примітивом". Зате харизму, як і будь-який божевільний, мав неабияку і міг годинами нести маячню про світле майбутнє.
Маячню цю типу "Комунізм - це радянська влада плюс електрифікація всієї країни" слухали з роззявленими пащами безграмотні ходячі шлунки з трьома класами церковно-приходської школи, або зовсім неписьменні. І влаштовували овації: глянь, як дядько красиво розповідає. Оцей вже точно зробить нам щасливе життя.
А потім газети, журнали, радіо і телевізор зробили з нього генія. Його маячню друкували у повному зібранні творів. На 55 томів потягнуло. В кожній сільській бібліотеці шафи з цими опусами стояли. Правда, довелося ленінські мислЯ редагувати, аби тому, хто раптом вирішить все ж ті томи почитати, маячня не видалася вже зовсім хворою маячнею.
З рештою верхівки більшовицької влади було ще гірше.
Ось вам на вибір:
Наркомат з військових і морських справ очолили матрос Павло Дибенко (освіта - 3 класи), Микола Криленко (1-й курс філологічного факультету) та Антонов-Овсеєнко, випускник піхотного училища, підпоручник (лейтенант).
Освіта наркома праці Шляпникова - три класи церковно-приходської школи.
Наркома з внутрішніх справ Рикова - незакінчений перший курс юридичного факультету.
У Наркома у справах торгівлі і промисловості Ногіна - 4 класи.
У Наркома землеробства Мілютіна - незакінчений другий курс комерційного інститута.
У Наркома у справах національностей Джугашвілі (Сталін) - незакінчена духовна семінарія.
Голову ВЧК (таємна поліція більшовиків) Дзержинського виключили з 8 класу гімназії за неуспішність,.
Голова ВЦВК Свердлов закінчив 4 класи гімназії.
Комунізму у них не вийшло. Спочатку вийшла гіперінфляція з випуском лише у 1922 році двох квадрильйонів паперових рублів, потім карткова система, колгоспи, голодомори і ГУЛАГ. А обіцяночки, які вони з броньовичків кричали, обіцяночками й залишилися.
І це я не лише про минуле. Озирніться навколо.
Нагадаю, що "люмпени" згідно з визначення - декласовані верстви населення, що опинилися на "дні»" суспільства й нездатні до самостійного організованого руху, хоча висувають завищені соціальні вимоги й претензії.
Люмпен зараз це не обов`язково жебраки. Це передусім психологія. Люмпеном нині навіть власник "Мерседесу" та триповерхової хати з фонтанами і павичами може бути.
Післянаписаного.
Історія нічому не вчить. Вона лише карає за незнання уроків.
Павло Правий
Re: Это их культура...великая
"Вєлікая русская культура": деконструкція міфу [частина 1]
Це був звичайний випускний вечір початку двотисячних в одній із провінційних шкіл десь на Наддніпрянщині. Погожа літня пора, пишні сукні всіх кольорів, намертво залаковані у химерних конфігураціях кучері. Пари готуються танцювати випускний вальс, вмикається музика… і шкільним подвір’ям лине «Как упоительны в России вечера». Вже років за десять ті ж самі люди, скоріш за все, погрожуватимуть діджею фізичною розправою через такий вибір пісні, але поки майбутня російсько-українська війна виглядає абсолютно нереальною – тому всім “норм".
Я була серед того яскравого натовпу. І тоді «бали, красавіци, лакєї, юнкєра» не викликали у мене жодного когнітивного дисонансу. Таким був природній порядок речей – адже телевізор, як і всі медіа, шкільна програма, наша вчителька, що з релігійним трепетом заламувала руки, декламуючи Єсєніна, – всі в один голос підтверджували: російська культура – це велика культура світового рівня, надзвичайний здобуток людства. Мені знадобиться ще років двадцять життя, дві вищі освіти, безліч прочитаних книжок і болісного життєвого досвіду, аби чітко зрозуміти – як же сильно мене того вечора ошукали.
Євгенія Гавришенко
Як так сталося, що культура, яка немає ані періоду античності, ні середньовіччя, ані ренесансу чи бароко, раптом стає світовим трендом, і згадується винятково з означенням "вєлікая"? Пропагандистська машина працювала впродовж багатьох десятиліть, чи навіть століть, і треба визнати, працювала дуже ефективно – при одній лише згадці "російська культура" у тебе, як в собачки Павлова, капає з рота епітет "вєлікая". “Вєлікая” література – Достоєвський, Толстой, Чехов, “вєлікая музика" – романси, Чайковський, Шостакович, Большой (а який ж іще?) театр і російська школа балету. Як же можна таку культуру “скасовувати” на догоду травмованим істеричним українцям? Адже культура завжди поза політикою, вона ж об’єднує. Чи не так?
Ні, не так. Якщо коротко, то причиною цього “не так” є російський колоніалізм. Але давайте розберемо цей випадок детальніше. [надалі ми будемо використовувати термін “вєлікая русская культура” саме у такій подачі, оскільки трактуємо його як назву бренду, яка не підлягає перекладу].
Вже саме поняття вводить вас в оману, адже передбачає, що ця культура – цілком і повністю продукт етнічних росіян. Той факт, що російська культура є, в першу чергу, культурою імперською, а отже була створена потугами усіх колонізованих Москвою народів, цілковито замовчується.
Росіяни століттями займалися культурною апропріацією. Звичний “імперський метод” розвитку власної культури – привласнити чуже (у випадку з Україною – історичну назву, історичні артефакти і навіть саму українську історію), викрасти матеріальну і нематеріальну спадщину – музейні колекції, народні пісні і навіть рецепт борщу; митців, їхні твори і навіть цілі художні напрямки, як, до прикладу, український авангард, висмоктати людські і творчі ресурси, а натомість всіляко нав'язувати колонізованим ідею їхньої культурної “неповноцінності”.
Перше і найважливіше, що варто усвідомити: “вєлікая русская культура” насправді не є російською.
Метрополія досі не здатна визнати, що Україна завжди була і залишається головним культурним донором російської імперії. Саме українське візуальне, музичне, театральне мистецтво, філософія і релігія, книгодрукування і освіта стали основоположними для їхньої “великої” культури. Але давайте розберемо все по порядку.
Це був звичайний випускний вечір початку двотисячних в одній із провінційних шкіл десь на Наддніпрянщині. Погожа літня пора, пишні сукні всіх кольорів, намертво залаковані у химерних конфігураціях кучері. Пари готуються танцювати випускний вальс, вмикається музика… і шкільним подвір’ям лине «Как упоительны в России вечера». Вже років за десять ті ж самі люди, скоріш за все, погрожуватимуть діджею фізичною розправою через такий вибір пісні, але поки майбутня російсько-українська війна виглядає абсолютно нереальною – тому всім “норм".
Я була серед того яскравого натовпу. І тоді «бали, красавіци, лакєї, юнкєра» не викликали у мене жодного когнітивного дисонансу. Таким був природній порядок речей – адже телевізор, як і всі медіа, шкільна програма, наша вчителька, що з релігійним трепетом заламувала руки, декламуючи Єсєніна, – всі в один голос підтверджували: російська культура – це велика культура світового рівня, надзвичайний здобуток людства. Мені знадобиться ще років двадцять життя, дві вищі освіти, безліч прочитаних книжок і болісного життєвого досвіду, аби чітко зрозуміти – як же сильно мене того вечора ошукали.
Євгенія Гавришенко
Як так сталося, що культура, яка немає ані періоду античності, ні середньовіччя, ані ренесансу чи бароко, раптом стає світовим трендом, і згадується винятково з означенням "вєлікая"? Пропагандистська машина працювала впродовж багатьох десятиліть, чи навіть століть, і треба визнати, працювала дуже ефективно – при одній лише згадці "російська культура" у тебе, як в собачки Павлова, капає з рота епітет "вєлікая". “Вєлікая” література – Достоєвський, Толстой, Чехов, “вєлікая музика" – романси, Чайковський, Шостакович, Большой (а який ж іще?) театр і російська школа балету. Як же можна таку культуру “скасовувати” на догоду травмованим істеричним українцям? Адже культура завжди поза політикою, вона ж об’єднує. Чи не так?
Ні, не так. Якщо коротко, то причиною цього “не так” є російський колоніалізм. Але давайте розберемо цей випадок детальніше. [надалі ми будемо використовувати термін “вєлікая русская культура” саме у такій подачі, оскільки трактуємо його як назву бренду, яка не підлягає перекладу].
Вже саме поняття вводить вас в оману, адже передбачає, що ця культура – цілком і повністю продукт етнічних росіян. Той факт, що російська культура є, в першу чергу, культурою імперською, а отже була створена потугами усіх колонізованих Москвою народів, цілковито замовчується.
Росіяни століттями займалися культурною апропріацією. Звичний “імперський метод” розвитку власної культури – привласнити чуже (у випадку з Україною – історичну назву, історичні артефакти і навіть саму українську історію), викрасти матеріальну і нематеріальну спадщину – музейні колекції, народні пісні і навіть рецепт борщу; митців, їхні твори і навіть цілі художні напрямки, як, до прикладу, український авангард, висмоктати людські і творчі ресурси, а натомість всіляко нав'язувати колонізованим ідею їхньої культурної “неповноцінності”.
Перше і найважливіше, що варто усвідомити: “вєлікая русская культура” насправді не є російською.
Метрополія досі не здатна визнати, що Україна завжди була і залишається головним культурним донором російської імперії. Саме українське візуальне, музичне, театральне мистецтво, філософія і релігія, книгодрукування і освіта стали основоположними для їхньої “великої” культури. Але давайте розберемо все по порядку.
Re: Это их культура...великая
Релігія і наука
Українські священники і богослови, науковці, книгодрукарі і філологи стояли біля витоків російської культури. Літопис Самовидця (козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII ст.) пише, що цар Фьодор Алєксєєвіч (роки правління 1676—1682) «великую любовъ до нашого народу мѣл, бо и набожества на Москвѣ нашимъ напѣвомъ по церквахъ и по монастиряхъ отправовати приказал», і навіть «одежу малороссийскую великороссиянам повелел носить».
У 1738 р. вийшов царський наказ «о требовании студентов с епархии Киевской, кои уже учением окончили богословию, и будет оны, оженясь, в Санкт-Питербурхе в Петропавловском, Троецком и Исакиевском соборах и в иных приходских церквах…» «Киевляне, – пише професор Олександр Архангельський, – при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй половины ХVIII в. в Московской Руси – хозяева положения, лучшие, наиболее выдающиеся здесь деятели». «Киевская наука была в Москве делом неслыханным и производила различное впечатление, - пише академік Олександр Пипін, - одни однеслись к ней с полным сочувствием и желали отправиться в самый Киев для более широкаго образования, другие, верные старому обычаю, заподозрили в ней нечто зловредное и опасное!»
Дозволю собі ліричний відступ. В 2021 році кремлівська прес-аташе і пропагандистка Марія Захарова та депутат Державної Думи Пьотр Толстой розкритикували українського народного депутата Олексія Гончаренка за те, що він публічно нагадав про перемогу українського князя Констянтина Острозького над московитами в битві під Оршею. Московські діячі не економили жовчі і доповнили свій пасаж словами: “Уверен, что россказни об украинских королях и философах тоже найдут своих благодарных слушателей”. Комічним є те, що саме український філософ і богослов Феофан Прокопович створив та ідеологічно обгрунтував саму концепцію Російської імперії - розробив історичні міфи про “триєдиний російський народ”, спільний корінь Києворуської держави і Московії, а також запропонував Петру І назвати новоутворене об'єднання Московського царства і України грецькою формою назви держави Русь, додавши до неї ще одну “с” - Россія. Отака от історична іронія...
Метрополія досі не здатна визнати, що Україна завжди була і залишається головним культурним донором російської імперії. Саме українське візуальне, музичне, театральне мистецтво, філософія і релігія, книгодрукування і освіта стали основоположними для їхньої “великої” культури.
Українські священники і богослови, науковці, книгодрукарі і філологи стояли біля витоків російської культури. Літопис Самовидця (козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII ст.) пише, що цар Фьодор Алєксєєвіч (роки правління 1676—1682) «великую любовъ до нашого народу мѣл, бо и набожества на Москвѣ нашимъ напѣвомъ по церквахъ и по монастиряхъ отправовати приказал», і навіть «одежу малороссийскую великороссиянам повелел носить».
У 1738 р. вийшов царський наказ «о требовании студентов с епархии Киевской, кои уже учением окончили богословию, и будет оны, оженясь, в Санкт-Питербурхе в Петропавловском, Троецком и Исакиевском соборах и в иных приходских церквах…» «Киевляне, – пише професор Олександр Архангельський, – при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй половины ХVIII в. в Московской Руси – хозяева положения, лучшие, наиболее выдающиеся здесь деятели». «Киевская наука была в Москве делом неслыханным и производила различное впечатление, - пише академік Олександр Пипін, - одни однеслись к ней с полным сочувствием и желали отправиться в самый Киев для более широкаго образования, другие, верные старому обычаю, заподозрили в ней нечто зловредное и опасное!»
Дозволю собі ліричний відступ. В 2021 році кремлівська прес-аташе і пропагандистка Марія Захарова та депутат Державної Думи Пьотр Толстой розкритикували українського народного депутата Олексія Гончаренка за те, що він публічно нагадав про перемогу українського князя Констянтина Острозького над московитами в битві під Оршею. Московські діячі не економили жовчі і доповнили свій пасаж словами: “Уверен, что россказни об украинских королях и философах тоже найдут своих благодарных слушателей”. Комічним є те, що саме український філософ і богослов Феофан Прокопович створив та ідеологічно обгрунтував саму концепцію Російської імперії - розробив історичні міфи про “триєдиний російський народ”, спільний корінь Києворуської держави і Московії, а також запропонував Петру І назвати новоутворене об'єднання Московського царства і України грецькою формою назви держави Русь, додавши до неї ще одну “с” - Россія. Отака от історична іронія...
Метрополія досі не здатна визнати, що Україна завжди була і залишається головним культурним донором російської імперії. Саме українське візуальне, музичне, театральне мистецтво, філософія і релігія, книгодрукування і освіта стали основоположними для їхньої “великої” культури.
Re: Это их культура...великая
"Вєлікая русская" музика
У ХVII-XVIII ст. музикантів та співаків з України, де вже панує барокова культура, запрошували до Московії в “промислових об’ємах” – переважна більшість викладачів музики, композиторів, а також півчих були українцями. Саме вони заклали основу російської музичної культури. Столиця імперії всмоктувала найталановитіших, і там створювались найкращі умови для їхньої самореалізації. Серед музичних геніїв, яких переманила метрополія, – українці Максим Березовський та Дмитро Бортнянський, які започаткували європейську класичну музику в Російській імперії. Етнічні українці, з українською освітою, українським мелосом і музичними традиціями у прошивці, вони завжди презентувались як росіяни. Саме їхній “музичний почерк”, за оцінкою російського музикознавця Бориса Асаф'єва, вплине згодом на творчість Глінки (що мав, окрім всього, польське походження), а далі – на Чайковського (україно-французького-австрійського походження), Римського-Корсакова і Бородіна.
"Вєлікій русскій" живопис
«Как литература московская, – пише академік Фьодор Буслаєв, - во второй половине ХVII века была под сильнейшим влиянием южнорусской, из которой она вносила в северо-восточную Русь (пам’ятаємо, що в цих цитатах слово Русь вжите авторами в ідеологічному сенсі – ред.) западные идеи, так и живопись московская той эпохи, без сомнения, многими успехами обязана мастерам южнорусским, произведениями которых были украшены как рукописи, так и старопечатные книги». Українські малярі-іконописці були дуже популярними на Московії і отримували там багато замовлень. Через це на них скаржились старовіри (противники так званої Никонівської реформи) – «образы святыя пишут неподобно: очи слузгами, лицы румянныя за плотию жирны и дебелы, ризы нѣмецкія». “Численні гравюри і так звані «народні картинки» в великому числі експортувалися на Москву”, – пише український культуролог Іларіон Огієнко. Як і в музиці, так і в живописі – саме українські художники-класицисти Антон Лосенко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський заклали базу російського образотворчого мистецтва. Втім, Росія досі не визнає їх як українців, а будь-яка спроба заявити наші права на ці імена відразу ж висміюється. Адже згідно з російською імперською пропагандою у кращих колоніальних традиціях, в Україні не може бути ніякого класицизму, ніякого професійного мистецтва, максимум – наївне народне. Століттями експлуатуючи творчий потенціал України, Московія відмовляє їй навіть у жесті вдячності чи поваги, а натомість таврує всіх, хто посмів нагадати про національну приналежність цих творців, “печерними націоналістами” (при цьому апропріація на користь російського етносу, хронічна імперська зверхність росіян – це ніякий не націоналізм і не шовінізм, не переплутайте).
Росіяни завжди з цинічністю торгівця ясиром (за влучною метафорою О. Забужко), перебирають відомих українців у пошуках кращих, кого б можна привласнити. А так, як Україна століттями не мала “доступу мікрофона” і за неї завжди говорив цинічний колонізатор, то й не дивно, що світ навіть не здогадувався:
Іван Айвазовський, Казимир Малевич, Ілля Рєпін (Ріпин), Давид Бурлюк, Олександра Екстер, Соня Делоне, як і багато-багато інших імен, не є ніякими Russians.
У ХVII-XVIII ст. музикантів та співаків з України, де вже панує барокова культура, запрошували до Московії в “промислових об’ємах” – переважна більшість викладачів музики, композиторів, а також півчих були українцями. Саме вони заклали основу російської музичної культури. Столиця імперії всмоктувала найталановитіших, і там створювались найкращі умови для їхньої самореалізації. Серед музичних геніїв, яких переманила метрополія, – українці Максим Березовський та Дмитро Бортнянський, які започаткували європейську класичну музику в Російській імперії. Етнічні українці, з українською освітою, українським мелосом і музичними традиціями у прошивці, вони завжди презентувались як росіяни. Саме їхній “музичний почерк”, за оцінкою російського музикознавця Бориса Асаф'єва, вплине згодом на творчість Глінки (що мав, окрім всього, польське походження), а далі – на Чайковського (україно-французького-австрійського походження), Римського-Корсакова і Бородіна.
"Вєлікій русскій" живопис
«Как литература московская, – пише академік Фьодор Буслаєв, - во второй половине ХVII века была под сильнейшим влиянием южнорусской, из которой она вносила в северо-восточную Русь (пам’ятаємо, що в цих цитатах слово Русь вжите авторами в ідеологічному сенсі – ред.) западные идеи, так и живопись московская той эпохи, без сомнения, многими успехами обязана мастерам южнорусским, произведениями которых были украшены как рукописи, так и старопечатные книги». Українські малярі-іконописці були дуже популярними на Московії і отримували там багато замовлень. Через це на них скаржились старовіри (противники так званої Никонівської реформи) – «образы святыя пишут неподобно: очи слузгами, лицы румянныя за плотию жирны и дебелы, ризы нѣмецкія». “Численні гравюри і так звані «народні картинки» в великому числі експортувалися на Москву”, – пише український культуролог Іларіон Огієнко. Як і в музиці, так і в живописі – саме українські художники-класицисти Антон Лосенко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський заклали базу російського образотворчого мистецтва. Втім, Росія досі не визнає їх як українців, а будь-яка спроба заявити наші права на ці імена відразу ж висміюється. Адже згідно з російською імперською пропагандою у кращих колоніальних традиціях, в Україні не може бути ніякого класицизму, ніякого професійного мистецтва, максимум – наївне народне. Століттями експлуатуючи творчий потенціал України, Московія відмовляє їй навіть у жесті вдячності чи поваги, а натомість таврує всіх, хто посмів нагадати про національну приналежність цих творців, “печерними націоналістами” (при цьому апропріація на користь російського етносу, хронічна імперська зверхність росіян – це ніякий не націоналізм і не шовінізм, не переплутайте).
Росіяни завжди з цинічністю торгівця ясиром (за влучною метафорою О. Забужко), перебирають відомих українців у пошуках кращих, кого б можна привласнити. А так, як Україна століттями не мала “доступу мікрофона” і за неї завжди говорив цинічний колонізатор, то й не дивно, що світ навіть не здогадувався:
Іван Айвазовський, Казимир Малевич, Ілля Рєпін (Ріпин), Давид Бурлюк, Олександра Екстер, Соня Делоне, як і багато-багато інших імен, не є ніякими Russians.
Re: Это их культура...великая
"Вєлікій русскій" балет
Ще один потужний бренд “вєлікай русской культури” не пройшов перевірку на національну приналежність. Відома українська балерина і блогерка Вікторія Зварич (дякуємо за допомогу у створенні матеріалу), ділиться власними спостереженнями: під її відео росіяни постійно залишають коментарі типу «русская балетная школа – самая лучшая», «украинский балет – это смешно». Але пригадаймо – ще у кінці XVIII - поч. ХІХ ст., згадуючи розкішні постановки Дмитра Ширая, засновника першого в Україні кріпацького театру опери та балету, московський князь Шаліков у своїй книзі «Мандрівка до Малоросії» писав: «Блискучий балет вразив нас. Солісти подібні до блискавиці, багаті костюми, прекрасні декорації, чудовий оркестр. Усе це приголомшує, зачаровує вас. Старовинна наша столиця – одна з найзаможніших у світі, - ніколи не мала такого балету!». А далі події розвивались за звичною “злочинною схемою” – метрополія висмоктує найкраще і найталановітіше, привласнює і видає за своє. Тому українці Серж Лифар, Вацлав Ніжинський, путініст Сергій Полунін, Марія Абашова, Леонід Сарафанов та багато інших для всього світу були росіянами, не дивлячись на своє українське походження.
«Найкраща у світі» балетна школа Ваганової (вірменки за походженням, до речі) була ексклюзивною ще й тому, що на всі інші школи було накладено негласне табу. Після Другої світової війни в Ленінграді створюють головну балетну школу Союзу, а всі республіканські мають бути її контрольованими сателітами, що постачають столиці свої найкращі кадри. Створення культу Ваганової було частиною “освітнього” процесу. І якщо інші відомі школи – англійська, французька, американська – існують просто як мистецькі системи, то школа Ваганової була стає потужним ідеологічним пропагандистським інструментом для Імперії Зла. Натомість імена українських легенд балету, яким вдалося вирватись з цього “культурного концтабору” (як, до прикладу, Марина Березовська – співзасновниця West Australian Ballet, яка готувала танцівників, що ставали першими солістами Королівського балету, чи винахідниця балетної пачки харків’янка Варвара Каринська), повністю зачищались з інформаційного поля. Століття гіпнотичної пропаганди про велич російського балету досягли успіху, і лише останні події каталізували перші тектонічні зрушення на цьому полі.
Ще один потужний бренд “вєлікай русской культури” не пройшов перевірку на національну приналежність. Відома українська балерина і блогерка Вікторія Зварич (дякуємо за допомогу у створенні матеріалу), ділиться власними спостереженнями: під її відео росіяни постійно залишають коментарі типу «русская балетная школа – самая лучшая», «украинский балет – это смешно». Але пригадаймо – ще у кінці XVIII - поч. ХІХ ст., згадуючи розкішні постановки Дмитра Ширая, засновника першого в Україні кріпацького театру опери та балету, московський князь Шаліков у своїй книзі «Мандрівка до Малоросії» писав: «Блискучий балет вразив нас. Солісти подібні до блискавиці, багаті костюми, прекрасні декорації, чудовий оркестр. Усе це приголомшує, зачаровує вас. Старовинна наша столиця – одна з найзаможніших у світі, - ніколи не мала такого балету!». А далі події розвивались за звичною “злочинною схемою” – метрополія висмоктує найкраще і найталановітіше, привласнює і видає за своє. Тому українці Серж Лифар, Вацлав Ніжинський, путініст Сергій Полунін, Марія Абашова, Леонід Сарафанов та багато інших для всього світу були росіянами, не дивлячись на своє українське походження.
«Найкраща у світі» балетна школа Ваганової (вірменки за походженням, до речі) була ексклюзивною ще й тому, що на всі інші школи було накладено негласне табу. Після Другої світової війни в Ленінграді створюють головну балетну школу Союзу, а всі республіканські мають бути її контрольованими сателітами, що постачають столиці свої найкращі кадри. Створення культу Ваганової було частиною “освітнього” процесу. І якщо інші відомі школи – англійська, французька, американська – існують просто як мистецькі системи, то школа Ваганової була стає потужним ідеологічним пропагандистським інструментом для Імперії Зла. Натомість імена українських легенд балету, яким вдалося вирватись з цього “культурного концтабору” (як, до прикладу, Марина Березовська – співзасновниця West Australian Ballet, яка готувала танцівників, що ставали першими солістами Королівського балету, чи винахідниця балетної пачки харків’янка Варвара Каринська), повністю зачищались з інформаційного поля. Століття гіпнотичної пропаганди про велич російського балету досягли успіху, і лише останні події каталізували перші тектонічні зрушення на цьому полі.
Re: Это их культура...великая
"Вєлікій русскій" театр
Театральне мистецтво і драматургія, за висловом вже вищезгаданого історика Іларіона Огієнка – «це діло рук наших, українських». Нічого подібного до того Московія не бачила й не чула. Ще в XVII ст. «львовскаго повѣта шляхетской сынъ» Степан Чижинський ставив у Москві «Комедію о Давидѣ с Голіафомъ» та інші вистави. Драматичні твори Симеона Полоцького, Дмитра Туптала, Феофана Прокоповича, Лаврентія Горки та інших цілковито заполонили московський придворний театр. «О школьных пьесах Московской Академии – пише проф. Петров, – можно сделать такое заключение: они пересажены были в Москву из Киевской Академии и культивировались выписанными из Киева учителями, которые весьма часто брали сюжеты, образы представления и мотивы для своих драматических произведений из Киевских школьных пьес». Впродовж усього XVIII ст. українці формували російське театральне мистецтво, про що «на всіх язиках все мовчить», і навіть той факт, що найвідоміший російський драматург Антон Чехов, яким росіяни так пишаються, є українцем – старанно замовчується.
Театральне мистецтво і драматургія, за висловом вже вищезгаданого історика Іларіона Огієнка – «це діло рук наших, українських». Нічого подібного до того Московія не бачила й не чула. Ще в XVII ст. «львовскаго повѣта шляхетской сынъ» Степан Чижинський ставив у Москві «Комедію о Давидѣ с Голіафомъ» та інші вистави. Драматичні твори Симеона Полоцького, Дмитра Туптала, Феофана Прокоповича, Лаврентія Горки та інших цілковито заполонили московський придворний театр. «О школьных пьесах Московской Академии – пише проф. Петров, – можно сделать такое заключение: они пересажены были в Москву из Киевской Академии и культивировались выписанными из Киева учителями, которые весьма часто брали сюжеты, образы представления и мотивы для своих драматических произведений из Киевских школьных пьес». Впродовж усього XVIII ст. українці формували російське театральне мистецтво, про що «на всіх язиках все мовчить», і навіть той факт, що найвідоміший російський драматург Антон Чехов, яким росіяни так пишаються, є українцем – старанно замовчується.
Re: Это их культура...великая
"Вєлікая русская" літєратура
Московити відразу апропріювали середньовічну українську літературу, а за допомогою машини пропаганди поширювали її далі винятково як стародавні зразки літератури московської. Ізборники Святослава, старі літописи, Руська Правда, Слово о полку Ігоревім, Патерик Печерський, Остромирове Євангеліє та інші безцінні твори Москва називає своєю спадщиною, а більшість цих артефактів вивезла з України та безсоромно експонує їх в своїх музеях. “Собственные литературные силы Москвы, - каже проф. Олександр Архангельський, - на первых порах крайне незначительны, - вернее сказать, их совсем нет: и в области литературы до конца XV века Москва живет чужим добром… Но и не только в XIV, а и в XV в. в отношении литературном Москва несравненно ниже Киева ХІІ века”.
Протягом ХVI і XVII ст. в Україні постають значні культурні центри зі своїми друкарнями, школами, науковцями, з'являються літератори і літературні жанри. Все це, за старою схемою, експортується до Московії і стає грунтом для утворення вже їхньої власної літератури. Але навіть і після цього українська література не перестає бути донором російської - чимало українців, таких як Микола Гоголь, Антон Чехов, Максиміліан Волошин, Володимир Гіляровський, Іван Євсєєнко, Володимир Калиниченко, Микола Некрасов, брати Стругацькі, Віктор Фет, Михайло Шолохов, або діячів літератури змішаного походження, – Федір Достоєвський, Олексій Толстой, Корній Чуковський – вважаються російськими письменниками і поетами, приносячи з собою здобутки української культури, національні ментальні риси та навіть українську лексику.
Вдячністю за культурне донорство стали численні заборони і репресії супроти національного розвою України на власній етнічній основі – за останні п'ять століть українську мову забороняли 134 рази, всіляко блокувався і переслідувався розвиток українського мистецтва, книгодрукування, репресовано тисячі українських митців, культурних і громадських діячів, знищено цілі напрямки мистецтва та унікальні артефакти, розграбовано кургани, музейні колекції, спалено рідкісні книгозбірки, висаджено в повітря пам'ятки архітектури, заборонено цілі напрямки наукових досліджень. Україна опиняється в культурній блокаді, а вся пропаганда працює на те, аби зобразити її “недержавним”, недорозвиненим народом – все аби не втратити донора, кров'ю якого довгі століття живилася Росія.
Московити відразу апропріювали середньовічну українську літературу, а за допомогою машини пропаганди поширювали її далі винятково як стародавні зразки літератури московської. Ізборники Святослава, старі літописи, Руська Правда, Слово о полку Ігоревім, Патерик Печерський, Остромирове Євангеліє та інші безцінні твори Москва називає своєю спадщиною, а більшість цих артефактів вивезла з України та безсоромно експонує їх в своїх музеях. “Собственные литературные силы Москвы, - каже проф. Олександр Архангельський, - на первых порах крайне незначительны, - вернее сказать, их совсем нет: и в области литературы до конца XV века Москва живет чужим добром… Но и не только в XIV, а и в XV в. в отношении литературном Москва несравненно ниже Киева ХІІ века”.
Протягом ХVI і XVII ст. в Україні постають значні культурні центри зі своїми друкарнями, школами, науковцями, з'являються літератори і літературні жанри. Все це, за старою схемою, експортується до Московії і стає грунтом для утворення вже їхньої власної літератури. Але навіть і після цього українська література не перестає бути донором російської - чимало українців, таких як Микола Гоголь, Антон Чехов, Максиміліан Волошин, Володимир Гіляровський, Іван Євсєєнко, Володимир Калиниченко, Микола Некрасов, брати Стругацькі, Віктор Фет, Михайло Шолохов, або діячів літератури змішаного походження, – Федір Достоєвський, Олексій Толстой, Корній Чуковський – вважаються російськими письменниками і поетами, приносячи з собою здобутки української культури, національні ментальні риси та навіть українську лексику.
Вдячністю за культурне донорство стали численні заборони і репресії супроти національного розвою України на власній етнічній основі – за останні п'ять століть українську мову забороняли 134 рази, всіляко блокувався і переслідувався розвиток українського мистецтва, книгодрукування, репресовано тисячі українських митців, культурних і громадських діячів, знищено цілі напрямки мистецтва та унікальні артефакти, розграбовано кургани, музейні колекції, спалено рідкісні книгозбірки, висаджено в повітря пам'ятки архітектури, заборонено цілі напрямки наукових досліджень. Україна опиняється в культурній блокаді, а вся пропаганда працює на те, аби зобразити її “недержавним”, недорозвиненим народом – все аби не втратити донора, кров'ю якого довгі століття живилася Росія.
Re: Это их культура...великая
Як бачимо, фундамент російської культури був закладений українцями. Українська культура стала субстратом російської, а згодом українські митці були поставлені у такі умови, що реалізуватись вони могли тільки за умови відречення від власної національної ідентичності – тому творили вже в контурі російської культури і російською мовою. Росія апропріювала безліч українських імен і творів, викрала історичні та мистецькі цінності. Цікаво, що залишиться від цієї "вєлікой" культури, якщо забрати з неї все українське?
Але українські "культурні інвестиції" – це тільки одна складова "успіху" російської культури. Далі буде...
Але українські "культурні інвестиції" – це тільки одна складова "успіху" російської культури. Далі буде...
Re: Это их культура...великая
Віра Агеєва: "Велика російська культура" – це міф, створений великими грошима
Після російського вторгнення в лютому 2022 року в багатьох розмовах, особливо з іноземцями, часто доводиться чути/казати фразу "війна України з Росією почалась не у 2022-му, а в 2014-му".
Але попри всю свою очевидність, це твердження так само має велику хибу, породжену українським надто добрим серцем і надто короткою пам'яттю. Адже насправді теперішня війна проти Росії – це, не більше, не менше, як чергова фаза протистояння, що розпочалося, коли після смерті Богдана Хмельницького Москва взяла курс на повну окупацію України.
Лише з цього погляду нинішня російсько-українська війна може бути потрактована в найбільш відповідний спосіб – як остання антиколоніальна війна в Європі.
Усі попередні спроби українського народу відвоювати свою окремішність, на жаль, зазнавали поразки. І за Виговського, і за Мазепи, і за Петлюри та Скоропадського. Кожна така поразка коштувала Україні не лише державності, але й оберталась хвилями небачених різанин, терору і геноцидів.
Не осягнувши цієї тяглості боротьби та жахливих історичних травм, зрозуміти природу спротиву українців у теперішній війні буде неможливо.
Буча та Маріуполь дали чітко зрозуміти, що Росія та її імперська суть не змінюються, а отже, такі слова як заслання, репресії чи й Голодомор дуже швидко можуть перекочувати з підручників історії в заголовки новин.
Власне, щоб спробувати зрозуміти природу російського імперіалізму, яке місце в ньому відведене Україні, як собі давали раду з ним кілька поколінь українців у ХІХ-ХХ століттях і як не повторити їхніх помилок, "Українська правда" поговорила з літературознавицею Вірою Агеєвою.
Пані Віра, одна з найвідоміших публічних інтелектуалок нинішньої доби, от уже кілька років предметно займається якраз темою російського імперіалізму та його трагічного впливу на нашу історію.
"Насправді нічого нового Путін не робить"
– Ви у своїх останніх книгах описуєте два покоління української інтелігенції, які жили в умовах російського імперіалізму: спершу була власне Російська імперія, потім імперія більшовицька. Сьогоднішній путінізм, чи рашизм – це щось нове? Чи це той самий старий імперіалізм, з яким українська інтелігенція вже мала свій трагічний досвід?
– Я страшенно дивуюся, коли наші сучасники дивуються і – схоже, щиро, – вигукують: "Ах, росіяни не можуть так поводитися". Мовляв, це буряти, це якісь не-росіяни тощо.
Мені це завжди нагадує знамениту казку про тролів, які розбили дзеркало, скалка впала Каю в око, і він почав світ бачити по-тролячому. Ми, українці, дуже довго дивилися в це дзеркало, сприймали світ через російську літературу, культуру великої ери. А тепер ми ці тролячі скалки не можемо повитягувати. Тому що насправді нічого нового росіяни не роблять.
Петро І заборонив книжки, надруковані в Києві, і одразу ж було зроблено все, щоб в Києво-Печерській лаврі зруйнувати книгодрукування. Це перше.
Далі, щоб не згадувати все ХVIII століття, зупинімось на ХІХ-му – два укази про заборону української мови. Це ж не просто укази про заборону мови. Це укази про заборону книгодрукування і – окремим пунктом в Емському указі – заборона будь-яких перекладів українською. Тобто закрити шлях на Захід, розбити будь-які інші дзеркала й залишити одне-єдине – Росію.
Зараз часто чути порівняння Путіна з Гітлером. Але, як на мене, це відбувається тільки тому, що дуже мало хто завдає собі труду подивитися, що було в Києві в 1918-20 роках. Отам-то справді дуже прямі аналогії з сьогоденням.
Коли прийшли "муравйовці", перше, що вони зробили – прицільними ударами знищили садибу Михайла Грушевського на Паньківській в центрі Києва. Що зробили ці, сучасні, першим? Вони не пошкодували окремої ракети спеціально націленої на музей Сковороди.
Або в 1919-му році сяк-так утвердилася в Україні радянська влада. Збройно вони виграли, але культурно Київ їх не прийняв. І що роблять загарбники? Перейменували всю топоніміку: якраз 1919-го вулиця Миколаївська (нині Городецького ) стала вулицею Карла Маркса, Прорізна стала Якова Свердлова, а Хрещатик – це мало хто пам'ятає – мав назву "вулиця Воровського". Будь-яка імперія, а тим більше Російська, позбавляє окупованих історичної пам'яті. Зараз вони роблять те саме на окупованих територіях.
Віра Агеєва, одна з найвідоміших публічних інтелектуалок нинішньої доби
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ВІРИ АГЕЄВОЇ
– За ті кількасот років імперського наративу, який став панівним ще, мабуть, після Хмельницького, чи виділяла Росія для України якесь особливе місце? Чи ми не відрізнялися від інших поневолених Росією народів нічим?
– Я не згодна, що аж від Хмельницького. Все-таки від XVIII століття, ще за доби Мазепи у росіян не було сили. Але щодо класичної імперії, то українські "особливості" були. Я десь недавно в Людмили Старицької-Черняхівської (культурна діячка зламу ХІХ-ХХ століть, дочка Михайла Старицького – УП) вичитала, як вона описує добу останніх гетьманів, десь часи Данила Апостола.
І виявляється, був такий, я не знаю наскільки гласний, указ з Москви, який заохочував змішані шлюби. І от до Києва погнали всіх цих бояр одружуватись з гетьманівнами, шляхтянками тощо. А для місцевих дівчат, за описами, це було як смерть – приходить немите, нечесане, з цими бородами страшними, неосвічені всі.
В радянському ХХ столітті аналогом цьому був, скажімо, розподіл випускників вищих навчальних закладів. Зі Львова посилали десь там у Калугу, з Калуги – у Львів. І отак цей "адін народ" і будувався.
Я дуже люблю сюжети в "Танго смерті" Юрія Винничука і в "Музеї покинутих секретів" Оксани Забужко, коли російські офіцери опиняються в міжвоєнному Львові, який для них абсолютна якась Європа, і їхні жінки носять нічні сорочки в театр, думаючи, що це сукні. Це справді культурна прірва була.
– В цьому контексті чи можна казати, що Україна була колонією? Адже вона завжди була якось залучена до самої побудови цієї імперії.
– Бачите, є різні точки зору, але… Якщо визнати, що Росія є імперією, а вона є, то так – ми були колонією. Нас завоювали збройно – ми стали колонією.
Але до нашої честі, ми були колонією, яка ніколи не втратила свою ідентичність, принаймні, культурну. Для мене стало очевидно після 2014-го року, що культурний спротив України ніколи не припинявся.
Класику треба читати. Я страшенно люблю малесеньке оповідання Олекси Стороженка "Вуси".
Стороженко – український шляхтич, який разом із великою кількістю інших таких же зробив чудову кар'єру в Російській імперії. І от він пише оповідання "Вуси". Оповідачем є полтавський шляхтич, якого обрали в дворянське представництво. І от вони приходять, ці обрані полтавські дідичі, на прийом до присланого з Петербурга губернатора. З самого початку ми – це ми, а то він – чужий, інший. І от заходить цей губернатор і чогось починає кричати, як несамовитий. Виявляється, місцевий шляхтич порушив припис – прийшов з вусами. А вуса заборонені височайшим указом імператора!
Але що ж, їсти треба, служити треба. І ось шляхтич цей зголює вуса, впадає в страшну депресію, плаче, повертається додому – апокаліпсис, дружина ридає, коханка не хоче дивитися, собаки навіть загавкали. І чоловік аж захворів.
Але, знову-таки, українці вміли дати собі раду, знайшли якийсь там підпункт до того указу, що коли вийшов на пенсію зі званням військовим і правом носити мундир, то можна вуса носити. Та фінал цього оповідання Стороженка дуже сумовитий: єдине, що я заслужив, вірою і правдою воюючи – це право носити вуса.
Але подумайте про інше. От жили тут, скажімо, Квітки, Стороженки, Гребінки – місцева шляхта – і нащо їм були ці московити? В них був "і ставок, і млинок, і вишневий садок", – але зброя їхня програла, їх завоювали…
Чому ще так неохоче визнають, що Росія імперія? Тому що переважно імперії захоплювали культурно нижчі за них народи, м'яко кажучи. А тут росіяни культурно вищий народ завоювали. Варвари прийшли до цивілізованих.
Зараз ця імперія в конвульсіях, і нам треба не дивуватися, що вони "не такі – вони так не могли вчиняти". Нам треба показувати, які ми.
Бо в них нічого не бачу нового. От, знову-таки, приклад – Володимир Вакуленко, який загинув в Ізюмі в окупації. А скільки таких у радянській окупації загинуло українських письменників?
"В 30-ті роки історик – це була найбільш розстрільна професія"
– Що вражає, коли читаєш ваших "Марсіан на Хрещатику", що було кілька поколінь еліти, чиї імена зараз для людей звучать справді, як імена якихось марсіан. І йдеться не тільки про фізичне знищення…
– Передовсім не фізичне. Фізичне знищення – це лише етап, так би мовити. Спершу будинок Грушевського розбили, а потім уже його самого повернули й знищили.
Все починається з переписування історії. В 30-ті роки історик – це була найбільш розстрільна професія, ніхто не йшов учитись на історичні факультети. Будь-яка імперія забороняє підпорядкованим розповідати свою власну історію. Але росіяни це робили з максимальною брутальністю. Ви подумайте, ми всі тавровані уже багато поколінь – спочатку "кляті мазепинці", потім були "кляті петлюрівці" і нарешті "кляті бандерівці".
І декому в Москві, та і в нас, як бачимо з останніх подій, ті "бандерівці" досі не розвиднілися, досі та скалка із дзеркала з ока не випала.
– Як із цим боротись?
– Треба просто розповідати правду. Необхідне невтомне просвітництво. Немає іншого способу. І все-таки за 30 років щось ми зробили. Ось ті 600 тисяч українських громадян, які в перші дні війни повернулися в Україну, це ж ті, хто вже розумів, що відбувається.
– Але повертаючись у 20-30-ті, як так сталося, що еліти цілої країни не помітили насування власного знищення? Була перша якась хвиля міграції, а далі не втікав ніхто, ніяких масових протестів чи всенародних повстань. Це оця наша вічна сліпота "шашликів у травні" чи щось інше?
– По-перше, селянські повстання потрясали Україну: і Холодний Яр скільки воював, і маса інших повстань була у 20-ті. Потім колективізація – знову селянські повстання. І лише Голодомор 33-го року був єдиним способом для Сталіна придушити ці повстання.
Щодо їхньої сліпоти. По-перше, майже всю першу половину 20-х років при владі ж у Харкові були "боротьбисти", українська еліта: Василь Еллан-Блакитний, Олександр Шумський, Микола Скрипник. Нам зараз здається, що як "ліві" погляди, то це якесь тавро, це уже не українці. Але ж Центральна рада була якраз дуже "ліва", і не в останню чергу тому і програла, що на "лівий" лад вирішувала земельне питання, а це не всіх задовольняло.
Але, так чи так, у столичному Харкові була українська влада. Було два гасла, під яким жило те покоління. "Хай червона, аби она" – тобто хай червона, аби Україна. І оте знамените "Влада ваша, а земля – наша".
У Євгена Плужника є дуже промовисті рядки про це, що "...кількох губерень чи округ тепер, що на землі становлять Україну – УСРР".
У них була Українська держава. Бо коли кажуть, що УНР програла, то це правда лише почасти. Вона виборола культуру. Вона навіть політичний суверенітет програла не повністю. Що не кажи, а 91-го року в нас були кордони, уряд, якісь державні інституції. Це все наслідок боротьби УНР.
І я маю абсолютне переконання, що якби в 20-ті роки за тої знаменитої політики українізації не постала україномовна освіта, ми би з вами зараз розмовляли російською. Тоді в кожному українському селі діти пішли в українську школу. Потім у містах українську освіту викорінили майже цілковито, але в селах школи лишилися, в маленьких містечках теж лишилися.
– Про це гарно Грицак пише у своїй "Глобальній історії України", що УНР програла, але її опір змусив Леніна рахуватися з українцями.
– Уже як про політику говорити. Сталін як народний комісар у справах національностей хотів, щоб Україна увійшла в склад Російської Федерації як автономія. Це ж наші домоглися, що ми увійшли як окрема союзна держава.
"Я розумію, звідки добровольці. Але де взялися у нас такі генерали?"
– Є така думка, що Путіну не вдався його бліцкриг, тому що Україна мала 30 років, щоб написати і хоч трохи вивчити свою історію. Я говорив якось із друзями з влади в Харкові, і вони кажуть, що місто врятувало те, що Україна встигла виростити десяток тисяч чоловіків, які відчули себе українцями. Ви погодитеся з таким поглядом?
– Абсолютно. Для мене ще є інша така емоційна дивовижа: де взялися у нас такі генерали? Я розумію тих, хто пішов добровольцем, я знаю своїх студентів, з яких дехто і загинув. Але де взялися в нас такі генерали? Уже що-що, а елітоцид проводився росіянами більш ніж послідовно. А все-таки не викорінили. І може, той дядечко, якому вуса сказали зголити, може, він якраз своїх дітей правильно виховав.
Щодо Харкова я не зовсім згодна ось в якому сенсі. Моя книжка "Марсіани на Хрещатику" закінчується розділом про дві столиці. Це цікавий сюжет. Що відбулося? Громадянська війна, російсько-українська, розбитий Муравйовим Київ, злигодні, воєнний комунізм, голод... Що робити радянському режиму, який утвердився? Він хапає столицю і перетягує її в Харків. Це ж затратна така от операція. Для чого вона?
По-перше, оцей "петлюрівський Київ" їм так і не підкорився, не визнав їх. Ми багато говоримо про 33-й рік, це правильно. Але 21-го року навколо Києва стояли "заградотряды", які не пускали продовольство в місто. Більшовики хотіли просто виморити його голодом… Це, до речі, сюжет "Дівчинки з ведмедиком" Домонтовича. Ось чому "неокласики" поїхали в Баришівку, і всі інші такі сюжети розгортались.
Але не дуже помагало. Тому пізніше "совєти" вирішили опустити Київ до розряду губернського, звичайного собі обласного міста й перенести столицю. Крім того, Харків обстрілювати легше, якщо що – поруч кордон: приїхали, постріляли...
Але що в результаті вони отримали? Вони отримали потужне харківське відродження, вони отримали Хвильового, ВАПЛІТЕ, літературну дискусію. І вони ж у Харкові не на голому місці постали: був Квітка-Основ'яненко, був Харківський університет, був Михайло Косач. Те, що Харків – "русский город" – це велика пропагандистська брехня. Це вони після Другої світової масштабно його русифікували. Але який Харків "русский", коли там "сватання на Гончарівці" і маса іншого.
– У вас у "Марсіанах…" є такий щемкий момент про те, як Максим Рильський радиться зі своїм другом про те, чи писати "Пісню про Сталіна". Як ви думаєте, оцей вибір – відмовитися від своєї ідентичності чи вижити, – якби росіяни захопили Київ, знову б перед нами постав?
– Якби зараз захопили Київ, то тут було б те, що зараз Маріуполь. Тут би уже не про "пісні про Сталіна" йшлося. Звичайно, завжди знаходяться ті, хто йдуть служити режимові, але тут би був Маріуполь.
Дякую, що згадали про Рильського. Мене страшенно дратують спроби "реформ", що от давайте всю радянську епоху викинемо і викреслимо. Це йде від незнання. Зовсім недавно Київрада пропонувала список на декомунізацію топоніміки, в який внесли Бажана і Тичину.
Логіка така, що давайте все викорінимо, тому що "хто був там справжнім українцем, той загинув, вижили одні прислужники і негідники". Я думаю, єдиний, хто від цього виграє, це знову-таки Росія. Треба зрозуміти, що і ті, хто не служив режиму, гинули, і хто служили режиму – гинули теж. Це був великий терор як державна політика.
Але ця історія з Рильським, вона дуже показова. Він же не сам захотів творити пісні про Сталіна. Був такий Андрій Хвиля, тодішній начальник всієї більшовицької пропаганди в Україні, й у нього був хороший смак. Він викликав найкращого поета Максима Рильського і найкращого композитора Левка Ревуцького. І це було ноу-хау, ще ніхто не робив такого, українці першими написали "Пісню про Сталіна".
Ні Максиму Тадейовичу, ні Левку Миколайовичу не хотілося це писати. Але вони прийшли до Дмитра Ревуцького, який був старшим братом Левка і вчителем Рильського в гімназії. І Дмитро їм сказав, що, хлопці, ви не повинні гинути за це. Напишіть Хвилі пісню і працюйте для української культури.
Якщо уявити, скільки зробив Максим Рильський після "Пісні про Сталіна", то за що його таврувати? Не треба думати, що, підписавшись на таку співпрацю, вони стали запроданцями. Вони після цього всі працювали, як могли, на українську культуру.
І коли кажуть, що давайте викинемо двох геніальних поетів, Бажана і Рильського, бо вони писали про Сталіна, то це якась неповага до себе, брак національної гідності, якщо хочете.
"Ви колись чули про "велику польську" чи "велику французьку" культуру? Мабуть, ні"
– До речі, про іншу частину публіки, яка в той же час проявилась у Києві. Там теж у "Марсіанах…" ви описуєте тих, кого зараз називають "хорошими русскими". Вони під час революції приїхали в Київ і заснували своє арт-кафе "Х.Л.А.М." "Хороші рускі" тоді і тепер, вони змінилися? Чи це те саме у ставленні до українців і України?
– Нічого не змінилося. Усе було уже. А як інакше? Вони "великая русская культура", а ми тут – околиця. А українці – це, як будь-яка колонія, позиціонувалися як такі ліниві південці, фемінізовані чоловіки, таке якесь недолуге, Україна – це гопак, а вони – носії високої культури.
Нічого не змінилося. Росіяни завжди приїжджали сюди нас вчити. І тепер вони ж теж сподівалися, що вони за три дні візьмуть Київ і приїдуть тут розказувати нам, як жити.
– Насамкінець про "великую русскую". Є певне засліплення нею, особливо в людей на Заході. Ніби це не носії цієї "великой русской" влаштовували Голодомор чи Бучу, чи Маріуполь. Чому ця "великая культура" не працює як запобіжник від геноцидів, агресії й усього іншого?
– А можна питання до вас зустрічне? Ви колись чули про "велику польську культуру"? Мабуть, ні. І про "велику французьку", мабуть, не чули. Але в нас барабанні перетинки болять від словосполучення "вєлікая русская культура". Міф великої російської культури – це імперський міф, який створений великими грошима.
Зараз у нас унікальний шанс, по-перше, зруйнувати цей міф, показавши світу, що ця велич – це 2-3 письменники, які спромоглися зробити насправді на всю велику російську літературу 3-4 великих романи. Треба з цим працювати.
Зараз от виявилося, що весь так званий російський малярський авангард, яким вони так гордилися у світових музеях, це у великій мірі харківський і київський авангард. Нам треба представити своїх, нам треба показати свою культуру.
Європа – це там, де є барокова архітектура, правильно? Так от, в Росії, за винятком Стародубщини, яка була частиною нашої Гетьманщини, справжньої барокової архітектури і немає.
Так що Європа закінчується на нас: ми в Європі, вони – поза нею.
Микола Зеров 100 років тому закликав вивчити свою традицію, бо час, який ми тратили на пильне читання російської літератури, це час, який ми вкрали у читання свого. А у нас, повірте, теж велика культура.
Роман Романюк, УП
Після російського вторгнення в лютому 2022 року в багатьох розмовах, особливо з іноземцями, часто доводиться чути/казати фразу "війна України з Росією почалась не у 2022-му, а в 2014-му".
Але попри всю свою очевидність, це твердження так само має велику хибу, породжену українським надто добрим серцем і надто короткою пам'яттю. Адже насправді теперішня війна проти Росії – це, не більше, не менше, як чергова фаза протистояння, що розпочалося, коли після смерті Богдана Хмельницького Москва взяла курс на повну окупацію України.
Лише з цього погляду нинішня російсько-українська війна може бути потрактована в найбільш відповідний спосіб – як остання антиколоніальна війна в Європі.
Усі попередні спроби українського народу відвоювати свою окремішність, на жаль, зазнавали поразки. І за Виговського, і за Мазепи, і за Петлюри та Скоропадського. Кожна така поразка коштувала Україні не лише державності, але й оберталась хвилями небачених різанин, терору і геноцидів.
Не осягнувши цієї тяглості боротьби та жахливих історичних травм, зрозуміти природу спротиву українців у теперішній війні буде неможливо.
Буча та Маріуполь дали чітко зрозуміти, що Росія та її імперська суть не змінюються, а отже, такі слова як заслання, репресії чи й Голодомор дуже швидко можуть перекочувати з підручників історії в заголовки новин.
Власне, щоб спробувати зрозуміти природу російського імперіалізму, яке місце в ньому відведене Україні, як собі давали раду з ним кілька поколінь українців у ХІХ-ХХ століттях і як не повторити їхніх помилок, "Українська правда" поговорила з літературознавицею Вірою Агеєвою.
Пані Віра, одна з найвідоміших публічних інтелектуалок нинішньої доби, от уже кілька років предметно займається якраз темою російського імперіалізму та його трагічного впливу на нашу історію.
"Насправді нічого нового Путін не робить"
– Ви у своїх останніх книгах описуєте два покоління української інтелігенції, які жили в умовах російського імперіалізму: спершу була власне Російська імперія, потім імперія більшовицька. Сьогоднішній путінізм, чи рашизм – це щось нове? Чи це той самий старий імперіалізм, з яким українська інтелігенція вже мала свій трагічний досвід?
– Я страшенно дивуюся, коли наші сучасники дивуються і – схоже, щиро, – вигукують: "Ах, росіяни не можуть так поводитися". Мовляв, це буряти, це якісь не-росіяни тощо.
Мені це завжди нагадує знамениту казку про тролів, які розбили дзеркало, скалка впала Каю в око, і він почав світ бачити по-тролячому. Ми, українці, дуже довго дивилися в це дзеркало, сприймали світ через російську літературу, культуру великої ери. А тепер ми ці тролячі скалки не можемо повитягувати. Тому що насправді нічого нового росіяни не роблять.
Петро І заборонив книжки, надруковані в Києві, і одразу ж було зроблено все, щоб в Києво-Печерській лаврі зруйнувати книгодрукування. Це перше.
Далі, щоб не згадувати все ХVIII століття, зупинімось на ХІХ-му – два укази про заборону української мови. Це ж не просто укази про заборону мови. Це укази про заборону книгодрукування і – окремим пунктом в Емському указі – заборона будь-яких перекладів українською. Тобто закрити шлях на Захід, розбити будь-які інші дзеркала й залишити одне-єдине – Росію.
Зараз часто чути порівняння Путіна з Гітлером. Але, як на мене, це відбувається тільки тому, що дуже мало хто завдає собі труду подивитися, що було в Києві в 1918-20 роках. Отам-то справді дуже прямі аналогії з сьогоденням.
Коли прийшли "муравйовці", перше, що вони зробили – прицільними ударами знищили садибу Михайла Грушевського на Паньківській в центрі Києва. Що зробили ці, сучасні, першим? Вони не пошкодували окремої ракети спеціально націленої на музей Сковороди.
Або в 1919-му році сяк-так утвердилася в Україні радянська влада. Збройно вони виграли, але культурно Київ їх не прийняв. І що роблять загарбники? Перейменували всю топоніміку: якраз 1919-го вулиця Миколаївська (нині Городецького ) стала вулицею Карла Маркса, Прорізна стала Якова Свердлова, а Хрещатик – це мало хто пам'ятає – мав назву "вулиця Воровського". Будь-яка імперія, а тим більше Російська, позбавляє окупованих історичної пам'яті. Зараз вони роблять те саме на окупованих територіях.
Віра Агеєва, одна з найвідоміших публічних інтелектуалок нинішньої доби
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ВІРИ АГЕЄВОЇ
– За ті кількасот років імперського наративу, який став панівним ще, мабуть, після Хмельницького, чи виділяла Росія для України якесь особливе місце? Чи ми не відрізнялися від інших поневолених Росією народів нічим?
– Я не згодна, що аж від Хмельницького. Все-таки від XVIII століття, ще за доби Мазепи у росіян не було сили. Але щодо класичної імперії, то українські "особливості" були. Я десь недавно в Людмили Старицької-Черняхівської (культурна діячка зламу ХІХ-ХХ століть, дочка Михайла Старицького – УП) вичитала, як вона описує добу останніх гетьманів, десь часи Данила Апостола.
І виявляється, був такий, я не знаю наскільки гласний, указ з Москви, який заохочував змішані шлюби. І от до Києва погнали всіх цих бояр одружуватись з гетьманівнами, шляхтянками тощо. А для місцевих дівчат, за описами, це було як смерть – приходить немите, нечесане, з цими бородами страшними, неосвічені всі.
В радянському ХХ столітті аналогом цьому був, скажімо, розподіл випускників вищих навчальних закладів. Зі Львова посилали десь там у Калугу, з Калуги – у Львів. І отак цей "адін народ" і будувався.
Я дуже люблю сюжети в "Танго смерті" Юрія Винничука і в "Музеї покинутих секретів" Оксани Забужко, коли російські офіцери опиняються в міжвоєнному Львові, який для них абсолютна якась Європа, і їхні жінки носять нічні сорочки в театр, думаючи, що це сукні. Це справді культурна прірва була.
– В цьому контексті чи можна казати, що Україна була колонією? Адже вона завжди була якось залучена до самої побудови цієї імперії.
– Бачите, є різні точки зору, але… Якщо визнати, що Росія є імперією, а вона є, то так – ми були колонією. Нас завоювали збройно – ми стали колонією.
Але до нашої честі, ми були колонією, яка ніколи не втратила свою ідентичність, принаймні, культурну. Для мене стало очевидно після 2014-го року, що культурний спротив України ніколи не припинявся.
Класику треба читати. Я страшенно люблю малесеньке оповідання Олекси Стороженка "Вуси".
Стороженко – український шляхтич, який разом із великою кількістю інших таких же зробив чудову кар'єру в Російській імперії. І от він пише оповідання "Вуси". Оповідачем є полтавський шляхтич, якого обрали в дворянське представництво. І от вони приходять, ці обрані полтавські дідичі, на прийом до присланого з Петербурга губернатора. З самого початку ми – це ми, а то він – чужий, інший. І от заходить цей губернатор і чогось починає кричати, як несамовитий. Виявляється, місцевий шляхтич порушив припис – прийшов з вусами. А вуса заборонені височайшим указом імператора!
Але що ж, їсти треба, служити треба. І ось шляхтич цей зголює вуса, впадає в страшну депресію, плаче, повертається додому – апокаліпсис, дружина ридає, коханка не хоче дивитися, собаки навіть загавкали. І чоловік аж захворів.
Але, знову-таки, українці вміли дати собі раду, знайшли якийсь там підпункт до того указу, що коли вийшов на пенсію зі званням військовим і правом носити мундир, то можна вуса носити. Та фінал цього оповідання Стороженка дуже сумовитий: єдине, що я заслужив, вірою і правдою воюючи – це право носити вуса.
Але подумайте про інше. От жили тут, скажімо, Квітки, Стороженки, Гребінки – місцева шляхта – і нащо їм були ці московити? В них був "і ставок, і млинок, і вишневий садок", – але зброя їхня програла, їх завоювали…
Чому ще так неохоче визнають, що Росія імперія? Тому що переважно імперії захоплювали культурно нижчі за них народи, м'яко кажучи. А тут росіяни культурно вищий народ завоювали. Варвари прийшли до цивілізованих.
Зараз ця імперія в конвульсіях, і нам треба не дивуватися, що вони "не такі – вони так не могли вчиняти". Нам треба показувати, які ми.
Бо в них нічого не бачу нового. От, знову-таки, приклад – Володимир Вакуленко, який загинув в Ізюмі в окупації. А скільки таких у радянській окупації загинуло українських письменників?
"В 30-ті роки історик – це була найбільш розстрільна професія"
– Що вражає, коли читаєш ваших "Марсіан на Хрещатику", що було кілька поколінь еліти, чиї імена зараз для людей звучать справді, як імена якихось марсіан. І йдеться не тільки про фізичне знищення…
– Передовсім не фізичне. Фізичне знищення – це лише етап, так би мовити. Спершу будинок Грушевського розбили, а потім уже його самого повернули й знищили.
Все починається з переписування історії. В 30-ті роки історик – це була найбільш розстрільна професія, ніхто не йшов учитись на історичні факультети. Будь-яка імперія забороняє підпорядкованим розповідати свою власну історію. Але росіяни це робили з максимальною брутальністю. Ви подумайте, ми всі тавровані уже багато поколінь – спочатку "кляті мазепинці", потім були "кляті петлюрівці" і нарешті "кляті бандерівці".
І декому в Москві, та і в нас, як бачимо з останніх подій, ті "бандерівці" досі не розвиднілися, досі та скалка із дзеркала з ока не випала.
– Як із цим боротись?
– Треба просто розповідати правду. Необхідне невтомне просвітництво. Немає іншого способу. І все-таки за 30 років щось ми зробили. Ось ті 600 тисяч українських громадян, які в перші дні війни повернулися в Україну, це ж ті, хто вже розумів, що відбувається.
– Але повертаючись у 20-30-ті, як так сталося, що еліти цілої країни не помітили насування власного знищення? Була перша якась хвиля міграції, а далі не втікав ніхто, ніяких масових протестів чи всенародних повстань. Це оця наша вічна сліпота "шашликів у травні" чи щось інше?
– По-перше, селянські повстання потрясали Україну: і Холодний Яр скільки воював, і маса інших повстань була у 20-ті. Потім колективізація – знову селянські повстання. І лише Голодомор 33-го року був єдиним способом для Сталіна придушити ці повстання.
Щодо їхньої сліпоти. По-перше, майже всю першу половину 20-х років при владі ж у Харкові були "боротьбисти", українська еліта: Василь Еллан-Блакитний, Олександр Шумський, Микола Скрипник. Нам зараз здається, що як "ліві" погляди, то це якесь тавро, це уже не українці. Але ж Центральна рада була якраз дуже "ліва", і не в останню чергу тому і програла, що на "лівий" лад вирішувала земельне питання, а це не всіх задовольняло.
Але, так чи так, у столичному Харкові була українська влада. Було два гасла, під яким жило те покоління. "Хай червона, аби она" – тобто хай червона, аби Україна. І оте знамените "Влада ваша, а земля – наша".
У Євгена Плужника є дуже промовисті рядки про це, що "...кількох губерень чи округ тепер, що на землі становлять Україну – УСРР".
У них була Українська держава. Бо коли кажуть, що УНР програла, то це правда лише почасти. Вона виборола культуру. Вона навіть політичний суверенітет програла не повністю. Що не кажи, а 91-го року в нас були кордони, уряд, якісь державні інституції. Це все наслідок боротьби УНР.
І я маю абсолютне переконання, що якби в 20-ті роки за тої знаменитої політики українізації не постала україномовна освіта, ми би з вами зараз розмовляли російською. Тоді в кожному українському селі діти пішли в українську школу. Потім у містах українську освіту викорінили майже цілковито, але в селах школи лишилися, в маленьких містечках теж лишилися.
– Про це гарно Грицак пише у своїй "Глобальній історії України", що УНР програла, але її опір змусив Леніна рахуватися з українцями.
– Уже як про політику говорити. Сталін як народний комісар у справах національностей хотів, щоб Україна увійшла в склад Російської Федерації як автономія. Це ж наші домоглися, що ми увійшли як окрема союзна держава.
"Я розумію, звідки добровольці. Але де взялися у нас такі генерали?"
– Є така думка, що Путіну не вдався його бліцкриг, тому що Україна мала 30 років, щоб написати і хоч трохи вивчити свою історію. Я говорив якось із друзями з влади в Харкові, і вони кажуть, що місто врятувало те, що Україна встигла виростити десяток тисяч чоловіків, які відчули себе українцями. Ви погодитеся з таким поглядом?
– Абсолютно. Для мене ще є інша така емоційна дивовижа: де взялися у нас такі генерали? Я розумію тих, хто пішов добровольцем, я знаю своїх студентів, з яких дехто і загинув. Але де взялися в нас такі генерали? Уже що-що, а елітоцид проводився росіянами більш ніж послідовно. А все-таки не викорінили. І може, той дядечко, якому вуса сказали зголити, може, він якраз своїх дітей правильно виховав.
Щодо Харкова я не зовсім згодна ось в якому сенсі. Моя книжка "Марсіани на Хрещатику" закінчується розділом про дві столиці. Це цікавий сюжет. Що відбулося? Громадянська війна, російсько-українська, розбитий Муравйовим Київ, злигодні, воєнний комунізм, голод... Що робити радянському режиму, який утвердився? Він хапає столицю і перетягує її в Харків. Це ж затратна така от операція. Для чого вона?
По-перше, оцей "петлюрівський Київ" їм так і не підкорився, не визнав їх. Ми багато говоримо про 33-й рік, це правильно. Але 21-го року навколо Києва стояли "заградотряды", які не пускали продовольство в місто. Більшовики хотіли просто виморити його голодом… Це, до речі, сюжет "Дівчинки з ведмедиком" Домонтовича. Ось чому "неокласики" поїхали в Баришівку, і всі інші такі сюжети розгортались.
Але не дуже помагало. Тому пізніше "совєти" вирішили опустити Київ до розряду губернського, звичайного собі обласного міста й перенести столицю. Крім того, Харків обстрілювати легше, якщо що – поруч кордон: приїхали, постріляли...
Але що в результаті вони отримали? Вони отримали потужне харківське відродження, вони отримали Хвильового, ВАПЛІТЕ, літературну дискусію. І вони ж у Харкові не на голому місці постали: був Квітка-Основ'яненко, був Харківський університет, був Михайло Косач. Те, що Харків – "русский город" – це велика пропагандистська брехня. Це вони після Другої світової масштабно його русифікували. Але який Харків "русский", коли там "сватання на Гончарівці" і маса іншого.
– У вас у "Марсіанах…" є такий щемкий момент про те, як Максим Рильський радиться зі своїм другом про те, чи писати "Пісню про Сталіна". Як ви думаєте, оцей вибір – відмовитися від своєї ідентичності чи вижити, – якби росіяни захопили Київ, знову б перед нами постав?
– Якби зараз захопили Київ, то тут було б те, що зараз Маріуполь. Тут би уже не про "пісні про Сталіна" йшлося. Звичайно, завжди знаходяться ті, хто йдуть служити режимові, але тут би був Маріуполь.
Дякую, що згадали про Рильського. Мене страшенно дратують спроби "реформ", що от давайте всю радянську епоху викинемо і викреслимо. Це йде від незнання. Зовсім недавно Київрада пропонувала список на декомунізацію топоніміки, в який внесли Бажана і Тичину.
Логіка така, що давайте все викорінимо, тому що "хто був там справжнім українцем, той загинув, вижили одні прислужники і негідники". Я думаю, єдиний, хто від цього виграє, це знову-таки Росія. Треба зрозуміти, що і ті, хто не служив режиму, гинули, і хто служили режиму – гинули теж. Це був великий терор як державна політика.
Але ця історія з Рильським, вона дуже показова. Він же не сам захотів творити пісні про Сталіна. Був такий Андрій Хвиля, тодішній начальник всієї більшовицької пропаганди в Україні, й у нього був хороший смак. Він викликав найкращого поета Максима Рильського і найкращого композитора Левка Ревуцького. І це було ноу-хау, ще ніхто не робив такого, українці першими написали "Пісню про Сталіна".
Ні Максиму Тадейовичу, ні Левку Миколайовичу не хотілося це писати. Але вони прийшли до Дмитра Ревуцького, який був старшим братом Левка і вчителем Рильського в гімназії. І Дмитро їм сказав, що, хлопці, ви не повинні гинути за це. Напишіть Хвилі пісню і працюйте для української культури.
Якщо уявити, скільки зробив Максим Рильський після "Пісні про Сталіна", то за що його таврувати? Не треба думати, що, підписавшись на таку співпрацю, вони стали запроданцями. Вони після цього всі працювали, як могли, на українську культуру.
І коли кажуть, що давайте викинемо двох геніальних поетів, Бажана і Рильського, бо вони писали про Сталіна, то це якась неповага до себе, брак національної гідності, якщо хочете.
"Ви колись чули про "велику польську" чи "велику французьку" культуру? Мабуть, ні"
– До речі, про іншу частину публіки, яка в той же час проявилась у Києві. Там теж у "Марсіанах…" ви описуєте тих, кого зараз називають "хорошими русскими". Вони під час революції приїхали в Київ і заснували своє арт-кафе "Х.Л.А.М." "Хороші рускі" тоді і тепер, вони змінилися? Чи це те саме у ставленні до українців і України?
– Нічого не змінилося. Усе було уже. А як інакше? Вони "великая русская культура", а ми тут – околиця. А українці – це, як будь-яка колонія, позиціонувалися як такі ліниві південці, фемінізовані чоловіки, таке якесь недолуге, Україна – це гопак, а вони – носії високої культури.
Нічого не змінилося. Росіяни завжди приїжджали сюди нас вчити. І тепер вони ж теж сподівалися, що вони за три дні візьмуть Київ і приїдуть тут розказувати нам, як жити.
– Насамкінець про "великую русскую". Є певне засліплення нею, особливо в людей на Заході. Ніби це не носії цієї "великой русской" влаштовували Голодомор чи Бучу, чи Маріуполь. Чому ця "великая культура" не працює як запобіжник від геноцидів, агресії й усього іншого?
– А можна питання до вас зустрічне? Ви колись чули про "велику польську культуру"? Мабуть, ні. І про "велику французьку", мабуть, не чули. Але в нас барабанні перетинки болять від словосполучення "вєлікая русская культура". Міф великої російської культури – це імперський міф, який створений великими грошима.
Зараз у нас унікальний шанс, по-перше, зруйнувати цей міф, показавши світу, що ця велич – це 2-3 письменники, які спромоглися зробити насправді на всю велику російську літературу 3-4 великих романи. Треба з цим працювати.
Зараз от виявилося, що весь так званий російський малярський авангард, яким вони так гордилися у світових музеях, це у великій мірі харківський і київський авангард. Нам треба представити своїх, нам треба показати свою культуру.
Європа – це там, де є барокова архітектура, правильно? Так от, в Росії, за винятком Стародубщини, яка була частиною нашої Гетьманщини, справжньої барокової архітектури і немає.
Так що Європа закінчується на нас: ми в Європі, вони – поза нею.
Микола Зеров 100 років тому закликав вивчити свою традицію, бо час, який ми тратили на пильне читання російської літератури, це час, який ми вкрали у читання свого. А у нас, повірте, теж велика культура.
Роман Романюк, УП
Re: Это их культура...великая
Российская культура – это не Пушкин и не Достоевский. Это у них на экспорт. Мы сражаемся с безнадежно деградированным средневековым обществом
Мы сражаемся с безнадежно деградированным средневековым обществом. Российская культура – это не Пушкин и не Достоевский. Это у них на экспорт. А их культура – это нынешний кейс с "голой вечеринкой Ивлеевой". Очень симптоматическая и показательная история о том, как российский режим загоняет свою паству в стойло.
Российские власти давно и полностью контролируют представителей российской поп-культуры. Это инструмент формирования и контроля морально-психологического состояния общества. ФСБ делает идолов и затем стадионы плачут и поют вместе с ними песни о "героизме" россиян на Донбассе. Это гораздо сильнее работает, чем убеждать общество в чем-то. Особенно это хорошо работает, если общество нецивилизованное. Одним словом, нужно, чтобы паства была как можно ближе по своему уровню культуры к средневековью.
В России искусственно создана целая армия и культ различного толка "звезд", формирующих настроения. И всей этой армией управляют. Для интеллигенции – актеры театра, для широких масс – поп-певцы и разные волочковы. Но задача у всех общая. Окунуть россиян в искусственный мир и не давать им умственно и эмоционально выйти оттуда.
К примеру, у них могут снимать сотни выпусков ток-шоу о любовниках, внебрачных каких-то детях этих звезд, про их разводы, о том, кто с кем спит. И вся страна обсуждает это и смотрит. У нас, между прочим, эта тема нерейтинговая – замеряли много раз, украинцам это белье чужое неинтересно. Не взлетает, как говорится.
Так вот, так же сейчас их погрузили всем государством в этот бред с Ивлеевой. Это управляемый процесс. Они там сейчас все поделятся на "за" и "против" и будут беспокоиться не войной и их безысходностью, а Ивлеевой и нравственностью их аморальных певцов. Интересно наблюдать, как это делается технологично.
Жар в костер подбрасывают управляемые ФСБ "звезды". Которые "за мораль". В выигрыше российская диктатура. Часть "звезд" Мордора, которых сделали безнравственными, теперь еще больше и упорнее отработают на ФСБ. Напишут и споют теперь "во славу" не только о Донбассе. А паства в очередной раз массово деградировала. ФСБ проверили свои техники погружения в массовый идиотический психоз.
359 230
ЛИЧНЫЙ СОСТАВ
5977
ТАНКИ
329
САМОЛЕТЫ
324
ВЕРТОЛЕТЫ
Гордон
Блоги
Анна Маляр
БЛОГИ
Анна Маляр
АННА МАЛЯР
Заместитель министра обороны Украины в 2021–2023 годах
Все материалы автора
Российская культура – это не Пушкин и не Достоевский. Это у них на экспорт. Мы сражаемся с безнадежно деградированным средневековым обществом
Сегодня, 15:13
Цей матеріал також можна прочитати українською
Мы сражаемся с безнадежно деградированным средневековым обществом. Российская культура – это не Пушкин и не Достоевский. Это у них на экспорт. А их культура – это нынешний кейс с "голой вечеринкой Ивлеевой". Очень симптоматическая и показательная история о том, как российский режим загоняет свою паству в стойло.
Российские власти давно и полностью контролируют представителей российской поп-культуры. Это инструмент формирования и контроля морально-психологического состояния общества. ФСБ делает идолов и затем стадионы плачут и поют вместе с ними песни о "героизме" россиян на Донбассе. Это гораздо сильнее работает, чем убеждать общество в чем-то. Особенно это хорошо работает, если общество нецивилизованное. Одним словом, нужно, чтобы паства была как можно ближе по своему уровню культуры к средневековью.
В России искусственно создана целая армия и культ различного толка "звезд", формирующих настроения. И всей этой армией управляют. Для интеллигенции – актеры театра, для широких масс – поп-певцы и разные волочковы. Но задача у всех общая. Окунуть россиян в искусственный мир и не давать им умственно и эмоционально выйти оттуда.
К примеру, у них могут снимать сотни выпусков ток-шоу о любовниках, внебрачных каких-то детях этих звезд, про их разводы, о том, кто с кем спит. И вся страна обсуждает это и смотрит. У нас, между прочим, эта тема нерейтинговая – замеряли много раз, украинцам это белье чужое неинтересно. Не взлетает, как говорится.
Так вот, так же сейчас их погрузили всем государством в этот бред с Ивлеевой. Это управляемый процесс. Они там сейчас все поделятся на "за" и "против" и будут беспокоиться не войной и их безысходностью, а Ивлеевой и нравственностью их аморальных певцов. Интересно наблюдать, как это делается технологично.
Жар в костер подбрасывают управляемые ФСБ "звезды". Которые "за мораль". В выигрыше российская диктатура. Часть "звезд" Мордора, которых сделали безнравственными, теперь еще больше и упорнее отработают на ФСБ. Напишут и споют теперь "во славу" не только о Донбассе. А паства в очередной раз массово деградировала. ФСБ проверили свои техники погружения в массовый идиотический психоз.
Что нам из этого? Скорее, не нам, а западным партнерам. Очень показательно вырождение и деградация огромного средневекового социума. Потому что это Запад в иллюзиях по поводу возможности говорить и предсказывать действия россиян.
Когда война между такими разными культурами, правила и договоренности не будут работать. Только оружие.
Источник: Ганна Маляр
Мы сражаемся с безнадежно деградированным средневековым обществом. Российская культура – это не Пушкин и не Достоевский. Это у них на экспорт. А их культура – это нынешний кейс с "голой вечеринкой Ивлеевой". Очень симптоматическая и показательная история о том, как российский режим загоняет свою паству в стойло.
Российские власти давно и полностью контролируют представителей российской поп-культуры. Это инструмент формирования и контроля морально-психологического состояния общества. ФСБ делает идолов и затем стадионы плачут и поют вместе с ними песни о "героизме" россиян на Донбассе. Это гораздо сильнее работает, чем убеждать общество в чем-то. Особенно это хорошо работает, если общество нецивилизованное. Одним словом, нужно, чтобы паства была как можно ближе по своему уровню культуры к средневековью.
В России искусственно создана целая армия и культ различного толка "звезд", формирующих настроения. И всей этой армией управляют. Для интеллигенции – актеры театра, для широких масс – поп-певцы и разные волочковы. Но задача у всех общая. Окунуть россиян в искусственный мир и не давать им умственно и эмоционально выйти оттуда.
К примеру, у них могут снимать сотни выпусков ток-шоу о любовниках, внебрачных каких-то детях этих звезд, про их разводы, о том, кто с кем спит. И вся страна обсуждает это и смотрит. У нас, между прочим, эта тема нерейтинговая – замеряли много раз, украинцам это белье чужое неинтересно. Не взлетает, как говорится.
Так вот, так же сейчас их погрузили всем государством в этот бред с Ивлеевой. Это управляемый процесс. Они там сейчас все поделятся на "за" и "против" и будут беспокоиться не войной и их безысходностью, а Ивлеевой и нравственностью их аморальных певцов. Интересно наблюдать, как это делается технологично.
Жар в костер подбрасывают управляемые ФСБ "звезды". Которые "за мораль". В выигрыше российская диктатура. Часть "звезд" Мордора, которых сделали безнравственными, теперь еще больше и упорнее отработают на ФСБ. Напишут и споют теперь "во славу" не только о Донбассе. А паства в очередной раз массово деградировала. ФСБ проверили свои техники погружения в массовый идиотический психоз.
359 230
ЛИЧНЫЙ СОСТАВ
5977
ТАНКИ
329
САМОЛЕТЫ
324
ВЕРТОЛЕТЫ
Гордон
Блоги
Анна Маляр
БЛОГИ
Анна Маляр
АННА МАЛЯР
Заместитель министра обороны Украины в 2021–2023 годах
Все материалы автора
Российская культура – это не Пушкин и не Достоевский. Это у них на экспорт. Мы сражаемся с безнадежно деградированным средневековым обществом
Сегодня, 15:13
Цей матеріал також можна прочитати українською
Мы сражаемся с безнадежно деградированным средневековым обществом. Российская культура – это не Пушкин и не Достоевский. Это у них на экспорт. А их культура – это нынешний кейс с "голой вечеринкой Ивлеевой". Очень симптоматическая и показательная история о том, как российский режим загоняет свою паству в стойло.
Российские власти давно и полностью контролируют представителей российской поп-культуры. Это инструмент формирования и контроля морально-психологического состояния общества. ФСБ делает идолов и затем стадионы плачут и поют вместе с ними песни о "героизме" россиян на Донбассе. Это гораздо сильнее работает, чем убеждать общество в чем-то. Особенно это хорошо работает, если общество нецивилизованное. Одним словом, нужно, чтобы паства была как можно ближе по своему уровню культуры к средневековью.
В России искусственно создана целая армия и культ различного толка "звезд", формирующих настроения. И всей этой армией управляют. Для интеллигенции – актеры театра, для широких масс – поп-певцы и разные волочковы. Но задача у всех общая. Окунуть россиян в искусственный мир и не давать им умственно и эмоционально выйти оттуда.
К примеру, у них могут снимать сотни выпусков ток-шоу о любовниках, внебрачных каких-то детях этих звезд, про их разводы, о том, кто с кем спит. И вся страна обсуждает это и смотрит. У нас, между прочим, эта тема нерейтинговая – замеряли много раз, украинцам это белье чужое неинтересно. Не взлетает, как говорится.
Так вот, так же сейчас их погрузили всем государством в этот бред с Ивлеевой. Это управляемый процесс. Они там сейчас все поделятся на "за" и "против" и будут беспокоиться не войной и их безысходностью, а Ивлеевой и нравственностью их аморальных певцов. Интересно наблюдать, как это делается технологично.
Жар в костер подбрасывают управляемые ФСБ "звезды". Которые "за мораль". В выигрыше российская диктатура. Часть "звезд" Мордора, которых сделали безнравственными, теперь еще больше и упорнее отработают на ФСБ. Напишут и споют теперь "во славу" не только о Донбассе. А паства в очередной раз массово деградировала. ФСБ проверили свои техники погружения в массовый идиотический психоз.
Что нам из этого? Скорее, не нам, а западным партнерам. Очень показательно вырождение и деградация огромного средневекового социума. Потому что это Запад в иллюзиях по поводу возможности говорить и предсказывать действия россиян.
Когда война между такими разными культурами, правила и договоренности не будут работать. Только оружие.
Источник: Ганна Маляр
Re: Это их культура...великая
Росіяни – єдиний слов’янський народ, що не має власних колядок, – Юрій Винничук
Росіяни – єдиний слов’янський народ, який не має своїх коляд. І лише на початку ХХ ст. було створено кілька авторських та перекладних коляд однак народ їх ніколи не виконував, а ближче до Нового року росіяни співали “овсени”, які нічого спільного з колядками не мали.
Про це написав відомий український письменник Юрій Винничук у блозі.
“Часто трапляються люди, які авторитетно заявляють якусь небилицю, а коли їм наводиш докази, що все не так, бояться відступити назад і далі товчуть порожнє в пустому. От, наприклад, один унікум вирішив довести, що в росіян теж є коляди. А це дурня. Я розумію, що така інформація може викликати у декого обурення, тому пошлюся на авторитети” – пише Юрій Винничук.
Письменник посилається на словники та відповідні джерела, відтак доводить, що в російській культурі не має колядок і щедрівок історично.
“Святвечір російською мовою звучить кумедно: “святый вечор”, бо скалькований з української мови, а переважно “сочельник” – от соченя – лепёшки на конопляном масле, которые пеклись на Рождество, а из теста делались маски, через которые смотрели на прохожих и по их наружности судили о будущем”. Але далі у тому ж словнику натрапляємо на фразу: “Великорусские колядки сравнительно редки”. Ага! Втішиться хтось. Таки є! Ну, що ж беремо книгу “Поэзия крестьянских праздников” (1970), де опубліковані російські обрядові пісні, і переконуємося, що колядували в Росії лише у прикордонних з Україною областях, там, де жили українці – на Кубані, Курщині, Вороніжчині – та й коляди ці були українські. Ось приклади.
“Толковый словарь Ушакова” стверджує: “Коляда – рождественский обряд, преим. на Украине, сопровождающийся песнями и обходом соседей (теперь исчезнувший”. Ну, бо це за совєтів писалося. А от, що писали до революції. “Словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка (Чудинов А.Н., 1910): “КОЛЯДА – святочный обычай в Малороссии ходить по домам и приветствовать хозяев с праздником”.
Як бачимо “коляда” – навіть не належить до російської лексики. Така сумна правда не одного щирого російського патріота гнітить. Ось і якась панна на своєму ЖЖ зі смутком повідомляє: “То есть таки да, таки русских колядок в собственном смысле слова, наверное, практически нет”.
Не було й свята Різдва такого, як в Україні, і не було Святвечора. “Энц. словарь Ф. Брокгауза и И. Ефрона” повідомляє: “Благосклонное внимание богов, с языческой точки зрения, обуславливалось надлежащим их угощением, жертвоприношениями; отсюда обрядовое употребление хлеба, каши, но особенно свиньи… Последнее поверье приводит нас к культу предков, который рельефно выступает в рождественской обрядности Малороссии и Белоруссии. В “свят вечир” (канун Рождества) вечерний ужин, состоящий в Лубенском уезде, главным образом, из кутьи (ячная, изредка пшеничная) и узвара (отвар сушеных плодов), имеет семейный и в частности поминальный характер”.
Ну, що ж беремо книгу «Поэзия крестьянских праздников» (1970), де опубліковані російські обрядові пісні, і переконуємося, що колядували в Росії лише у прикордонних з Україною областях, там, де жили українці – на Кубані, Курщині, Вороніжчині – та й коляди ці були українські. Ось приклади:
Ходя-походя месяц по небу
Святый вечор добрым людям.
Клича-поклича зарю за собой…
А ось щедрівка з Вороніжчини:
Як на ричци, на Ордане…
Припев:
Щедрый вечер, добрый вечер,
Добрым людям на здоровье.
Божия Матерь ризы брала…
Она брала, тай махала,
Тай на калынку позакидала.
Де ж взялися ангелята,
Взяли ризы та на крылята,
Понесли ризы по пид небесамы,
Та врата Божьи щей отворылись,
Та вси святые поклонились.
Росіяни – єдиний слов’янський народ, який не має своїх коляд. І лише на початку ХХ ст. було створено кілька авторських та перекладних коляд однак народ їх ніколи не виконував, а ближче до Нового року росіяни співали “овсени”, які нічого спільного з колядками не мали.
Про це написав відомий український письменник Юрій Винничук у блозі.
“Часто трапляються люди, які авторитетно заявляють якусь небилицю, а коли їм наводиш докази, що все не так, бояться відступити назад і далі товчуть порожнє в пустому. От, наприклад, один унікум вирішив довести, що в росіян теж є коляди. А це дурня. Я розумію, що така інформація може викликати у декого обурення, тому пошлюся на авторитети” – пише Юрій Винничук.
Письменник посилається на словники та відповідні джерела, відтак доводить, що в російській культурі не має колядок і щедрівок історично.
“Святвечір російською мовою звучить кумедно: “святый вечор”, бо скалькований з української мови, а переважно “сочельник” – от соченя – лепёшки на конопляном масле, которые пеклись на Рождество, а из теста делались маски, через которые смотрели на прохожих и по их наружности судили о будущем”. Але далі у тому ж словнику натрапляємо на фразу: “Великорусские колядки сравнительно редки”. Ага! Втішиться хтось. Таки є! Ну, що ж беремо книгу “Поэзия крестьянских праздников” (1970), де опубліковані російські обрядові пісні, і переконуємося, що колядували в Росії лише у прикордонних з Україною областях, там, де жили українці – на Кубані, Курщині, Вороніжчині – та й коляди ці були українські. Ось приклади.
“Толковый словарь Ушакова” стверджує: “Коляда – рождественский обряд, преим. на Украине, сопровождающийся песнями и обходом соседей (теперь исчезнувший”. Ну, бо це за совєтів писалося. А от, що писали до революції. “Словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка (Чудинов А.Н., 1910): “КОЛЯДА – святочный обычай в Малороссии ходить по домам и приветствовать хозяев с праздником”.
Як бачимо “коляда” – навіть не належить до російської лексики. Така сумна правда не одного щирого російського патріота гнітить. Ось і якась панна на своєму ЖЖ зі смутком повідомляє: “То есть таки да, таки русских колядок в собственном смысле слова, наверное, практически нет”.
Не було й свята Різдва такого, як в Україні, і не було Святвечора. “Энц. словарь Ф. Брокгауза и И. Ефрона” повідомляє: “Благосклонное внимание богов, с языческой точки зрения, обуславливалось надлежащим их угощением, жертвоприношениями; отсюда обрядовое употребление хлеба, каши, но особенно свиньи… Последнее поверье приводит нас к культу предков, который рельефно выступает в рождественской обрядности Малороссии и Белоруссии. В “свят вечир” (канун Рождества) вечерний ужин, состоящий в Лубенском уезде, главным образом, из кутьи (ячная, изредка пшеничная) и узвара (отвар сушеных плодов), имеет семейный и в частности поминальный характер”.
Ну, що ж беремо книгу «Поэзия крестьянских праздников» (1970), де опубліковані російські обрядові пісні, і переконуємося, що колядували в Росії лише у прикордонних з Україною областях, там, де жили українці – на Кубані, Курщині, Вороніжчині – та й коляди ці були українські. Ось приклади:
Ходя-походя месяц по небу
Святый вечор добрым людям.
Клича-поклича зарю за собой…
А ось щедрівка з Вороніжчини:
Як на ричци, на Ордане…
Припев:
Щедрый вечер, добрый вечер,
Добрым людям на здоровье.
Божия Матерь ризы брала…
Она брала, тай махала,
Тай на калынку позакидала.
Де ж взялися ангелята,
Взяли ризы та на крылята,
Понесли ризы по пид небесамы,
Та врата Божьи щей отворылись,
Та вси святые поклонились.
Кто сейчас на конференции
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 3 гостя