Постаті.

[Свідомий]

Георгій Вороний – математик, який випередив свій час на століття
Основоположник геометрії чисел, його роботи знаходять широке застосування в сучасних дослідженнях

28 квітня 1868 року народився Георгій Вороний. Видатний український вчений, один із основоположників нового розділу математики – геометрії чисел, його роботи знаходять широке застосування і в сучасних дослідженнях.

Дитячі роки пройшли у містечку Журавка Полтавської губернії (нині – Чернігівська область). Батьком його був Феодосій Якович Вороний – випускник Київського університету Святого Володимира, ініціатор створення у Києві безоплатних недільних шкіл для робітничої молоді, його громадську діяльність в студентські роки відзначали Олена Пчілка та Іван Нечуй-Левицький.





Середню освіту Георгій здобув у Бердянській та Прилуцькій гімназіях. Ще під час навчання він виявив неабиякі математичні здібності. Тому 1885-го вступив до Петербурзького університету на математичне відділення. На той час, то був найкращий математичний заклад як щодо програми навчання, так і рівня викладацького складу. По закінченню навчання блискуче склав іспити і був залишений при університеті для здобуття професорського звання.

Того року Георгій Вороний узяв шлюб із Ольгою Крицькою. Вона була його землячкою, а ще коханням на все життя. Попри те, що він повністю присвячував себе улюбленій справі – математиці, ніколи не був байдужим до долі рідного народу, а його ставлення до царського режиму було однозначно негативним.

"Наш час тяжкий, ми є не що інше, як жертви страшного державного устрою. Зараз не можна говорити прямо навіть про звичайні безневинні речі – зразу ж потрапиш до рук серцеїдів", – так писав він про ті часи 1887-го.
Після захисту дисертації у 1894 році Вороного призначили до Варшавського університету. Через три роки знову захистився, дисертація на тему “Об одном обобщении алгорифма непрерывных дробей”. Ця праця була удостоєна премії імені Буняковського.

Робота викладача забирала багато часу, тож Георгій навіть під час відпусток присвячував себе дослідам в області математики. А літні канікули дуже любив проводити в рідній Журавці, там ще довго можна було почути приємні спогади односельців про сердечну і дуже порядну родину Вороних.





Його творчу діяльність високо цінують математики. Він був членом багатьох наукових товариств. У 1904-му брав участь у Міжнародному конгресі математиків у Гейдельберзі, де виступив із двома науковими доповідями. Тут же відбулася його зустріч із Германом Мінковським, який з великим інтересом поставився до українського вченого. Діяльність Вороного як науковця і педагога продовжувалась у стінах Варшавського університету з невеличкими перервами аж до останніх днів його життя.

У 1907 році Вороний був обраний Російською академією наук своїм членом-кореспондентом по фізико-математичному відділенню. Ця звістка застала Георгія в Новочеркаську, але в той час його підкосила недуга. Страшні муки спричиняла жовчно-кам’яна хвороба, яка восени перейшла у фазу загострення. Помер видатний математик 20 листопада 1908-го. За заповітом поховали в Журавці. Забальзамоване тіло зберігалося у спеціальному склепі, але на початку 30-х років минулого століття склеп був знищений, і тіло вченого односельці перепоховали в могилу його батька Феодосія Вороного.

За своє коротке життя (всього 40 років) Георгій Вороний написав чимало: шість великих мемуарів і шість статей, опублікованих упродовж 1890-1908 pоків. Вони залишили істотний слід у сучасній теорії чисел глибиною та значущістю результатів, що містяться в них. Георгія справедливо вважають найвеличнішим арифметиком своєї епохи.

З часом з’ясувалося, що його дослідження знайшли застосування в різних галузях прикладних наук: кристалографії, фізиці, астрономії, хімії, мікробіології, комп’ютерній графіці, проблемах штучного інтелекту, проблемах розпізнавання образів, офтальмології. Понад тридцять років тому в науковій термінології набули широкого вжитку такі терміни, як “діаграма Вороного”, “клітина Вороного”, “розбиття Вороного”, “мозаїка Вороного”. У Британії поняття діаграми Вороного “Voronoi diagram” упроваджене навіть у програму шкільної освіти.



У Києві 1993 року започаткували проведення міжнародних конференцій “International Conference on Analytic Number Theory and Spatial Tessellations”. Вони відбуваються раз на п’ять років, і участь у них беруть не лише математики з різних країн світу, але й фахівці з інших галузей, які в своїх дослідженнях використовують діаграми Вороного. Ба більше, в останні десятиліття дослідження діаграм Вороного та їх узагальнення проводяться практично в усіх країнах Європи, у США, Канаді, в країнах Південної Америки, в Японії, Китаї, Австралії, Новій Зеландії. У Сеулі (Південна Корея) є навіть дослідницький центр Вороного. Із ініціативи цього центру, починаючи з 2004 року у різних країнах світу проводяться щорічні міжнародні симпозіуми, присвячені узагальненням діаграм Вороного та їхньому використанню (ISVD).

І сьогодні українці пишаються тим грандіозним внеском, який зробив видатний математик. Його основоположні праці з теорії чисел увійшли у світову математичну скарбницю як символ честі і доблесті людського розуму.

[Свідомий]

Міф про вигадане ім’я Роксолана. Історія Гюррем улюбленої дружини турецького султана Сулеймана І, що була родом з українських земель.
Перша Хасекі Султан, засновниця епохи жіночого султанату, одна з найвпливовіших жінок за всю історію мусульманських країн. Ймовірно у 1515–1520 роках потрапила до татарського полону, була привезена в столицю турецької імперії, де стала найулюбленішою дружиною Сулеймана І. Власним коштом Гюррем будувала мечеті, школи, лікарні для жінок, караван-сараї та кухні в Стамбулі, Едірне, Єрусалимі, Мецці й Медині, опікувалася становищем жінок у гаремах. Сприяла сходженню на престол свого сина Селіма II. Оспівана в літературі, образотворчому мистецтві, музиці та кіно. Входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
На превеликий жаль сучасна наука не знає зі 100% впевненістю, яке ім’я мала дружина султана Сулеймана, до того як стала називатися Гасекі Гюррем.
Венеціанські дипломати у Стамбулі називали султаншу la Rossa або la Rosa — прізвиськом, утвореним від традиційного італійського означення населення Русі — і вказували на її національність: руського (українсько-русинського народу (П'єтро Брагадін, 1526), вона з Русі/русів (А. Реньєр, 1550). Мешканців Московії італійські дипломати чітко ідентифікували як московитів.
Звідки взагалі з’явилося це ім'я як Роксолана, що взагалі не давалося українським дівчатам в першій половині 16 століття. Таке чудернацьке ім’я для Гюрем вигадав посол імператора Священної Римської імперії в Стамбулі барон Ож'є Гіслен де Бусбек у своєму творі «Чотири листи про турецьке посольство» або «Турецькі листи» (1581). Описуючи змагання між жінками Сулеймана (Гюррем та Махідевран) де Бусбек дав їм імена Роксолана та Боспорана, від античних назв сарматських племен — роксолани та боспорани. Численні перевидання твору де Бусбека вже в XVI столітті посприяли поширенню і популяризації вигаданого, міфічного імені в європейських країнах.
Щодо джерел Речі Посполитою та ВКЛ стосовно походження Гюррем, то найдавнішим джерелом тут є твір-поема Самуеля Твардовського «Велике Посольство» (написана між 1621 і 1623, видана в 1633). Згідно з цією поемою дружина Сулеймана була дочкою православного священника з Рогатину. Однак, Твардовський, на жаль, не називає нам справжнього імені Гюррем. Згодом українська літературна традиція 19 століття іменує Гюррем – Анастасією (Настею), а польська традиція (Олександрою). Давні літератори вигадали також прізвище її батька священника назвавши його Лісовським. Утім, версія проте, що Бусбекову Роксолану звали Настею мало під собою підґрунтя народну пісню кодифіковану в першій третині 19 століття на Буковині, про що вказує американська дослідниця Галина Єрмоленко. У пісні співається, що татари вкрали в Рогатин молоді дівку Настю, забрали в Туреччину, де продали до гарему.
Слід відзначити, що жіноче ім’я Анастасія (Настя) були досить поширеним на теренах українських земель 16-17 століття. Так що цілком можливо, Гюррем справді мала таке ім’я дане під час хрещення. А народна пісня, можливо й справді описує долю майбутньої султанші.
Щодо дати народження Гюррем, то більшість дослідників, як турецьких, так і вітчизняних вважають, що вона могла народитися в близько 1504-1505 роках, тоді на момент викрадення Насті було від 10 до 15 років. Про те, що Гюррем була полоненою татар, свідчить і її сучасник Михайло Литвин у памфлеті «Про звичаї татар, литовців і московитян» (1550). Він вказує,, що дружина Сулеймана «то бранка, яку захоплено з нашої землі». Імовірно, її привезли до невільничого ринку в Кафі, звідки дівчинка потрапила на Аврет Пазари (Жіночий Ринок) у Стамбулі, на якому й була куплена. Шейх Кутб аль-Дін аль-Нахравалі, один з релігійних діячів Мекки, був у Стамбулі наприкінці 1557 року й записав у спогадах, що Гюррем стала служницею при дворі Ханчерлі Фатьми-Султан (дочки принца Махмуда, сина султана Баязида ІІ). Ханчерлі Султан подарувала свою служницю в гарем Сулеймана ще до того, як він став султаном. Сулейман посів престол в 1520 році у віці 26 років.
До Гюррем-Роксолани Сулейман мав трьох жінок з якими був одружений. Перша з них Фюлане. Традиційна назва. Дані про справжнє ім'я та роки життя не збереглися. У 1512 році вона народила Шехзаде Махмуда, який помер у 1521 році від натуральної віспи. Згодом Фулане була відправлена в Палаццо Веккіо. Про її подальше життя нічого не відомо. Померла близько 1550 року.
Ґюльфем.Вона увійшла до гарему майбутнього султана Сулеймана близько 1511 року. У 1519 році вона народила шехзаде Мурада, який помер у 1520 році. Після смерті сина Гюльфем була відлучена Сулейманом від церкви, але залишилася в палаці.
Третя жінка — Махідевран Султан (також відома як Гюльбахар — Весняна троянда). Вона була черкешенкою чи албанкою. Була однією з улюблених сімнадцяти наложниць Сулеймана під час його перебування на посаді санджакбея Маніси. У 1515 році вона народила сина Мустафу. Смерть інших синів султана зробила Махідевран матір'ю єдиного спадкоємця престолу. 6 жовтня 1553 року Шехзаде Мустафа був страчений за наказом Сулеймана. Махідевран була вислана до Бурси, довгий час жила у злиднях і мала багато боргів. Згодом новий султан Османської імперії Селім II, який вступив на престол у 1566 році, призначив їй пенсію. Махідевран Хатун померла 3 лютого 1581 року.
Незважаючи на те, що Гюррем народила Сулейману сина вже в 1521 році, султан взяв з нею офіційний шлюб лише в 1530 році. Султан призначив їй посаг у 5 тисяч золотих. Також Сулейман запровадив спеціально для Хюррем титул хасекі султан (султана, особисто відзначена султаном), другий за значущістю в гаремі після валіде — щоб позбавити першості титул баш кадин (головна пані), який за традиційною гаремною ієрархією належав матері старшого сина султана — Махідевран. З Махівдевран Гюррем смертельно ворогувала, збереглися згадки італійських дипломатів про велику бійку яку розпочала Махівдевран з фавориткою Сулеймана.
Після смерті матері султана Айше Хавси Султан у 1534 році Роксолана стала управителькою гарему. Після пожежі 25 січня 1541 в Старому палаці, де розташовувався гарем, домоглася його перенесення до султанської резиденції Топкапи, місця засідань уряду.
Всього Гюррем народила Сулейману шістьох дітей.
шехзаде Мехмед (21 лютого 1521 – 6 листопада 1543)
Міхрімах Султан (21 березня 1522 – 25 грудня 1578)
шехзаде Абдулла (1523 – 1526)
шехзаде Селім (28 травня 1524 – 15 грудня 1574)
шехзаде Баязид (4 травня 1525 – 25 листопада 1561)
шехзаде Джихангір (9 грудня 1529 – 27 жовтня 1553)
Відомо, що Роксолана хотіла, щоб один з її синів став спадкоємцем Сулеймана, тому деякі історики припускають, що вона причетна до страти візира Ібрагіма, місце якого зайняв Рустем-паша, що був одружений на доньці Гюррем Міхрімах та страти шехзаде Мустафи. Мустафа був первісток Сулеймана його матір’ю була колишня фаворитка султана Махідевран. Ймовірно, Роксолані спільно з Рустем-пашею вдалося переконати Сулеймана в зазіханнях Мустафи на султанський трон, що призвело до страти останнього за наказом батька у військовому таборі в місті Ереглі 6 жовтня 1553 року. За однією з версій, великий візир Рустем-паша запропонував Мустафі вступити до армії свого батька і в той же час попередив Сулеймана, що Мустафа йде до нього, щоб убити. Разом з тим турецькі історики зазначають, що Мустафи, коли б прийшов би до влади в Османській імперії після смерті батька, завуалювано погрожував вбити Гюррем та всіх її дітей. Тому Роксолані нічого не лишалося, як захищати своє життя та життя своїх дітей.
Після страти Мустафи, яничари вимагали покарати великого візира Рустема-пашу, вважаючи його причетним до смерті свого улюбленого шехзаде. Роксолана просила султана помилувати їхнього зятя заради дочки, що той і зробив. Згідно донесень італійських дипломатів серед яких був венеціанський посол Домініко Тревізано «Для його величності султана це така кохана дружина, що, — переказують, — відколи він її спізнав, відтоді вже не захотів знати якоїсь іншої жінки: ну, а чогось такого не робив ще ніхто з його попередників, бо в турків є звичай — міняти жінок».
В останні роки життя Роксолана намагалася не розлучатися з чоловіком. Зиму кінця 1557- початку 1558 року вони провели в Едірне, разом повернулися до Стамбулу. За переказами, ще до її смерті султан присягнув не мати інших жінок.
Гюррем померла 15 або 18 квітня 1558 року. Похована в мавзолеї, збудованому на подвір'ї мечеті Сулеймана. Сулейман проводив активну діяльність на її честь, по всій імперії збудував велику кількість об'єктів, присвячених Гюррем. Султан помер в ніч з 5 на 6 вересня 1566 під час військового походу на Угорщину. Тіло падишаха перевезли до Стамбулу і поховали поруч з Роксоланою.
Про Гюррем-Роксолану з 16 століття й до нашого часу в усьому світі створено велетенську кількість художніх творів, поем, п’єс, комедій, трагедій, повістей, віршів, оповідань та романів.
Найвідоміший український літературний твір про Гюррем це історичний роман «Роксолана» класика української літератури Павла Загребельного.
Сучасні оцінки діяльності Роксолани вельми різняться, дехто вважає її української патріоткою, що допомагала рідній землі. Інші, серед яких і Павло Загребельний вважав, «Що не слід тішити себе ілюзіями, вона просто боролася за себе як за особистість». За час правління Сулеймана кримські татари майже кожен рік вчиняли великі або середні людоловські спустошливі набіги на українські землі, частина з яких були спільними татарсько-турецькими. Певно Роксолана і не мала, такої влади, щоб зупинити людоловські напади, що приносили велетенський прибуток як Кримському ханству, так і султанській казні. П’ята частина від офіційного продажу невільника йшла в імперську казну на це існував спеціальний податок.
Безперечно Гюррем мала неймовірну долю і була наділена максимальною владою яку могла мати жінка в мусульманській країні 16 століття. Я вважаю, що Роксолану не слід судити сучасними політичними мірками, в першу чергу вона була жінкою і як кожна мати, вона хотіла щасливого життя для власних дітей, вірогідно це було для неї найголовнішим.
Шкода, але жодних портретів Роксолани-Гюррем написаних з натури не існує. Лише два уявних портрети 1550-х років, які, однак створювалися зі слів венеційських послів, які неодноразово бачили Гюррем на живо. Найстарішим є чорно-білий портрет 1550 року маловідомого митця Матео Паґані, другий кольоровий портрет був написаний близько 1555 року видатним італійським художником Тіціаном Вечелліо. Усі інші художні праці, що зображували кохану жінку султана Сулеймана створювалися на основі цих двох найстаріших малюнків.

[Свідомий]

Еммануїл Мисько – неперевершений майстер скульптурного портрета

21 травня 1929 року народився Еммануїл Мисько. Автор близько 250 скульптурних портретів, барельєфів, меморіальних таблиць, пам’ятників, який лишив глибокий слід у культурній спадщині заходу України. Увесь його життєвий і творчий шлях пов’язаний зі славетним містом Львовом. Так, насамперед, візитівкою міста і майстра є скульптура короля Данила Галицького, яка зустрічає гостей у Львівському міжнародному аеропорту.

Дитинство майбутнього митця минало у селі Середніх Бескид Карпат, нині Польща. Односельчанин зумів зацікавити і заохотити хлопця до малювання. Коли настав час вступати до інституту, підготовку до вступних іспитів взяла на себе художниця Олена Кульчицька. Завдяки їй Еммануїла було зараховано до вишу, його вчителем був скульптор і професор Іван Сивера. Саме тоді сформувалася його любов до творення портретів, він ніби серцем відчував суть людини, її душу і переживання.





У 1970-х роках його скульптурні зображення стають хрестоматійними. Ці портрети немов невелика біографія їхніх власників, у яких відбивався сенс життя. Його рукам належать скульптури Олекси Новаківського, Олени Кульчицької, Леопольда Левицького, Миколи Бідняка, Зеновія Кецала, Зеновія Флінти, патріарха Йосипа Сліпого, письменників Олеся Гончара, Романа Іваничука, Романа Федоріва, Михайла Косіва, Ігоря Калинця, академіка Олега Романіва.

“В скульптурі Еммануїлу Петровичу завжди вдавалося трансформувати свою особисту філософію, спроектовану на епоху, у смислові портрети. Йому важливо було вхопити "нерв", пульсування вдачі у виразі обличчя, особливому повороті голови і вкласти частку себе, щоб висвітити портрет і зсередини силою власного духу”, – сказав про Миська мистецтвознавець Роман Яців.





У 1988 році Мисько став ректором Львівської академії мистецтв, був очільником Клубу творчої молоді у Львові. У той час це було чи не єдине місце, де молодь могла спокійно спілкуватися із досвідченими майстрами. Як згадувала одна із присутніх на зібраннях:

“Еммануїл Петрович навчав нас бути чесними і щирими, не фальшивити, щоб не руйнувати душі, бо тоді творчість стає бездуховною. Його працездатність завжди дивувала. Він, здавалося, міг ліпити завжди. Не чекав натхнення — воно постійно перебувало в його серці. Так, після відвідин його творчої майстерні ми знали, що Еммануїл Петрович наприкінці розмови скаже: “А тепер оглянемо мою нову роботу”. У портретах митець умів вловити найхарактерніше в людині: усміх, погляд, задуму, що виявляло глибину душі, внутрішнє життя. Він добре знався не лише на образотворчому мистецтві, а й на поезії й музиці. Тож як цікаво збігав час у творчих розмовах!”.

Цикл портретів служителів церкви було створено після повернення з Риму. Еммануїл Мисько, отримавши аудієнцію у Папи і благословення, був схвильований до глибини душі. Він розповідав, що бачив, як під час молитви над головою святійшого струменіло сяйво. Для митця це було переосмисленням усього буття.

Ще одне вагоме місце у творчому доробку митця складають меморіальні скульптури, зразки яких належать до високомистецької пластики української культури. У цьому напрямку для Миська важливими були монументалізм і лаконічність. Через доповнений тематичний антураж художник намагався добитися повного розкриття образу, особливостей характеру чи інших індивідуальних рис особистості. Руки митця створювали і динамічні образи, сповнені внутрішньою динамікою, персонажів військових професій. Зовсім відмінний був підхід до формування жіночих портретних зображень, призначених для меморіалів. Виразною особливістю цієї галереї образів у творчості скульптора є реалістичне виокремлення внутрішньої рівноваги і гармонії.



Так за роботою, у постійному натхненні і пошуках нових форм для передачі душі у портреті добігло кінця життя видатного майстра. Помер у Львові 12 березня 2000 року. Похований на Личаківському цвинтарі.

[Свідомий]

Кирило Стеценко: Ритм – душа музики

Кирило Стеценко – видатний композитор, хоровий диригент і громадський діяч – народився 24 травня 1882 року в селі Квітки Канівського повіту Київської губернії. Батько – сільський маляр-самоук, розписував храми, писав ікони. Саме від нього син успадкував хист до пензля, а від матері – любов до музики.

У сім років хлопця віддали до сільської церковнопарафіяльної школи. Тут його спів почув дяк, який навчив хлопця нотної грамоти та взяв до церковного хору. Та батьки плекали надію, що Кирило піде батьковим шляхом, бо ж малював чудово. У 1892 році, на зароблені в наймах сестрою кошти, його відправили до Києва в художню школу Миколи Мурашка. Жив хлопець у дядька, і той допоміг небожу ще вступити й у Софійську духовну школу.

Під час навчання хлопець зрозумів, що йому ближче музика. Його здібності помітили й викладачі. У 13 років Кирило був не просто провідним хористом, а диригентом учнівського хору. Самотужки опанував гру на фортепіано та на слух підбирав почуту мелодію.



У 1897 році Кирило Григорович закінчив школу. Тепер перед ним постало питання про подальшу освіту. Оскільки сім’я була дуже бідною, то найкращим варіантом стала Київська духовна семінарія. Там він міг продовжити не тільки здобуття освіти, а й займатися музикою.
Щоб заробити хоч який гріш, хлопець став помічником керівника церковного хору (регента) при Михайлівському монастирі. Ця праця приносила не лише матеріяльну підтримку, а й значно більше – Кирило отримав доступ до величезної нотної бібліотеки монастиря. Усе це сприяло швидкому музичному розвитку. Семінарист не лише отримував навички роботи з хором, а й сам пробував писати композиції. Така віддача музиці мала й свої недоліки, в отриманому атестаті відмінно було лише з музичних дисциплін.

У 1899 році Стеценко познайомився з Миколою Лисенком. Участь у хоровій капелі під орудою видатного композитора зробила Кирила причетним до демократичних кіл української інтелігенції, дала змогу запозичувати досвід видатного композитора та зробити власний життєвий вибір на користь професії народного вчителя й вивчення музичного фольклору.



У 1903 році Стеценко, закінчивши семінарію, став викладачем музики у Київській вчительській школі. На літніх канікулах Кирило викладав співи на педагогічних курсах. Спілкуючись із вчителями, переймав у них онови викладання предмету, водночас створював власну методику подачі музики в школах.
Та Кирило розумів, що його музичної освіти замало, тому в 1904-му, коли відкрилася Музично-драматична школа Лисенка, він став відвідувати заняття. За два роки Стеценко вже видав шкільну збірку “Луна”, до якої ввійшли не тільки старанно відібрані народні та пісні інших авторів, а й власні композиції. З одного боку цю працю схвально сприйняли, з іншого – звинуватили в українофільстві за “малоросійські” пісні.

Окрім педагогічної діяльності Стеценко ініціював створення хорових концертів на робітничих околицях Києва. Це була перша самостійна спроба композитора популяризувати українську пісню. Народний хор, до складу якого входили переважно робітники, став не лише популярним, а й отримав визнання громадськості.



Сидять: Арсен Бакалінський, Кирило Стеценко, Микола Лисенко, Яків Гулак-Артемовський

У 1907 році Кирила заарештували. Його підозрювали в приналежності до таємної організації. Щоправда, за відсутністю доказів його скоро відпустили, але як “неблагонадійного” заслали до Александровська-Грушевського (нині місто Шахти Ростовської області РФ). Одразу ж по приїзді, Стеценко почав клопотати про повернення на Батьківщину, він тяжко переживав вигнання, відчуваючи себе відірваним від рідної домівки.
Друзі не кинули Кирила в біді, тому невдовзі він отримав пропозицію обійняти вакантне місце вчителя співу білоцерківській гімназії. Повернувшись, Стеценко не тільки вчителював, а й організував учнівсько-викладацький хор. У репертуарі були українські народні пісні, твори Миколи Лисенка, та класичні. В цей період композитор створив чимало власних творів, а ще працював над обробкою колядок і щедрівок.

У 1909-му Стеценко отримав дозвіл і повернувся до Києва. Брався за будь-яку роботу, адже на його плечах лежала турбота про рідних – дружина, троє дітей, брат із сім’єю, хворий батько. Через надмірне навантаження здоров’я композитора погіршилося. Лікарі радили їхали в Тиврів (Поділля). У 1910 році, зібравши родину, вирушив у Вінницьку область.



Спочатку Стеценко працював вчителем співів у місцевому духовному училищі. Тут він познайомився із Миколою Леонтовичем та Яковом Степовим. У межах Тиврівського періоду композитор створив кілька опер для дітей, низку кантат і романсів, збирав й обробляв народні колядки. Проте матеріяльна скрута змусила податися у сільські священники, аби прогодувати родину.
Починаючи з 1917 року Кирило Григорович працював в музичному відділі Генерального секретарства Освіти УНР. За гетьманату Павла Скоропадського працює в музвідділі “Дніпросоюз”. У цей період він розробляє низку освітніх проєктів, займається організацією хорових колективів, завдяки йому виник Народний хор, пізніше на основі якого утвориться капела “Думка”.

Під час урочистостей з нагоди проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року диригував хором, який виконав були виконані твори “Молитва за Україну”, “Вічний революціонер” тощо. У цей період Стеценко пише кантату “У неділеньку святую”, музику до поеми “Гайдамаки”, та ще чимало хорів і романсів.
Із 1920 року вже за більшовицької влади Кирило Стеценко організовує гастролі Україною з Другою мандрівною капелою. І хоча вони тривали трохи більше як місяць та виявилися важкими, через нестабільну ситуацію в країні. По поверненню диригент дізнався, що музично-хорову секцію ліквідували.



Онук композитора скрипаль Кирило Стеценко-молодший на могилі діда. Фото: mus.art.co.ua

Знову матеріяльна скрута, Стеценко переїздить до Веприка, де отримує парафію. Там він організовує сільський хор, з яким їздить виступати по селах Київщини. Останньою роботою композитора стала опера “Іфіґенія в Тавриді” за однойменною драмою Лесі Українки.
У 1922-му, причащаючи хворого селянина Стеценко підхопив тиф. Його ослаблений організм не мав сили боротися з інфекцією, 29 квітня того ж року видатного композитора не стало.

Кирило Стеценко залишився в історії мистецтва як автор опер, вокально-інструментальних творів, обробок народних пісень. Він був одним із найпослідовніших продовжувачів справи великого українського композитора Миколи Лисенка, розвивав і збагачував національний напрям в українській музиці. Творчість Кирила Стеценка разом із внеском його сучасників Миколи Леонтовича й Олександра Кошиця справедливо належить до золотої скарбниці української музики.

[Свідомий]

Микола Костомаров: від “чудесної дитини” до етнопсихолога

Один науковець не вважав себе серйозним письменником і в своїх творах часто бував не тільки ліриком, але й передусім – істориком. 16 травня – день народження історика, письменника і – як сьогодні формулюють – навіть етнопсихолога. Улюбленим числом у нього було 13. Це – Микола Костомаров (1817–1885).

Про нього знають переважно фахові філологи: історик, один з членів харківської школи романтиків, колега Тараса Шевченка, один зі співтворців Кирило-Мефодіївського братства, один з авторів “Книги буття українського народу“. Доктор наук.



Але він міг би й не відбутися. Бо з самого народження став заручником експерименту. Так, по батькові Костомаров походив з бояр (а прізвище пішло від назви села Костомарове), але мав кров і козаків-переселенців, бунтівничу вдачу. А мати, Тетяна Мельникова, була українською селянкою – кріпачкою Івана Костомарова (прізвище у кріпаків не відігравало жодної ролі, бо могли давати за поміщиком або з інших причин). І сам майбутній учений та письменник був незаконний. Уже потім батьки побралися, а так – син з народження був кріпаком і, за іронією долі, став кріпаком… власного батька. Мабуть, цей факт і примусив Івана Петровича Костомарова до вінця – адже потрібен був спадкоємець, а як передавати землі та все майно кріпаку?

Долю Костомарова-молодшого і долю його матері міг би описати Кобзар, якби вже творив того періоду. Батько Костомарова, дворянин, військовий, був великим оригіналом – за спогадами самого ж сина. Наприклад, безуспішно намагався прищепити своїм українським селянам вольтеріанство. Принципово хотів одружитися не з дворянкою, а з кріпачкою. Також надав своїй нареченій освіту, віддавши її до московського пансіону. Але треба сказати, що тої доби ідеї “ходіння в народ” і шлюби з кріпачками вже розгорялися. Тому Тарас Шевченко, який на схилі життя хотів принципово одружитися саме з селянкою, не виняток. Така пішла мода у різночинців і навіть деяких дворян – народників. А життя Костомарова – бажання довести іншим і собі, що він має право на місце під сонцем і не згірший, ніж інші.

І народження, і все життя вирішило за Костомарова: він працюватиме на Україну. І не тільки тому, що мати – українка, а й тому, що Воронежчина (згодом – Харківська губернія), де народився він, часто-густо була заселена українськими селянами, ще довго там чулась українська мова.

Батько приніс Костомарову користь у тому, що дав синові гарну домашню освіту – наприклад, багато читав уголос, у тому числі складні книги. Змалечку Микола ознайомився з містифікацією Макферсона – “Оссіановими піснями” (шотландська старовина), одним з маніфестів романтизму. Чи не звідси потім інтерес ученого до народної культури? Адже романтизм, який потім розвине Костомаров, базувався якраз на фольклорі та історії. Білінгва, як і багато інших тодішніх українських романтиків, Костомаров обрав українську самоідентичність – можливо, на честь матері. І, на противагу батькові-атеїсту, був до кінця життя дуже релігійним. А від екзотики, якою захоплювався в дитинстві (наприклад, марив про Латинську Америку, неясно уявляючи, що це таке), перейшов до вивчення України.



У московському пансіоні малому Костомарову було несолодко. З одного боку, його називали “чудесна дитина”, вражені здібностями та інтелектом (хлопчик явно переріс оточення), з іншого – нудні заняття не могли викликати стимулу пізнавати. Уже тоді Костомаров хотів справжньої науки, а не рутини. Може, тому навіть сьогодні його історичні праці читаються легко, факти не втомлюють, а викликають інтерес. Наприклад, прекрасно читається праця про Івана Мазепу з оригінальними і дотепними коментарями до історичного портрета гетьмана.

Далі можна згадати прислів’я: не було б щастя, та нещастя допомогло. Малий Костомаров раптово захворів, і з Москви його забрали додому. Як писав сам учений, причиною хвороби стало отруєння. Хлопчика отруїв “дядько” (кріпак-вихователь), який хотів таким чином забратися геть з Москви додому. А далі – навчання в рідному Воронежі.

1833 р. стається горе. Убивають батька Костомарова. Дім розграбовано. Івана Костомарова по-звірячому вбивають кріпаки – а потім каються, що вони це вчинили. Від них виступає з каяттям на панській могилі кучер. Мотивував тим, що “барин” сам не раз казав їм, що Бога немає – і тому селяни вирішили, що їм усе дозволено. Їх заслали на Сибір, а з членів земської управи найбільше винний, засідатель, отруївся… Історія, гідна детективу, мелодрами – і просто трагедія. Звісно, усе це наклало відбиток на вдачу Миколи Костомарова.

Далі починається період навчання в Харкові – історико-філологічний факультет. Наука – а точніше, пошуки справжньої науки. Вимогливому Костомарову випадає місія: створити справжню науку. Завдяки йому і його колу про Харків стали казати як про інтелектуальну столицю – і плоди старання майбутніх романтиків там видно досі.

І саме з Харківським університетом пов’язано виникнення нашого романтизму. У Німеччині таку роль відіграли Єна і Гайдельберг, у нас – Харків і Львів. Костомаров цікавиться козацьким минулим (згадуючи своє коріння), стає відомим як поет. Його псевдонім – “Ієремія Галка”. У поезії автор описує гетьманів, козаків, вигаданих та історичних героїв. І вдається до езопової мови – наприклад, один з його ідеалів – незалежний співець Митуса (доба Київської Русі).

Коли після розгрому Кирило-Мефодіївського братства Костомарову закидатимуть (сучасною мовою) конформізм, той мовчить, але за нього промовляють твори – у тому числі образ Митуси. Скромний науковець робить свою справу. До речі, і сьогодні ці тексти цікаво почитати: легкий стиль, але якщо вдуматися – сильний стрижень. І це попри те, що вже сяяла зірка Кобзаря, і сам Костомаров не звеличував себе як великого поета. Проте він творить – і географія для нього не відіграє ролі: однаково легко пишеться і в Харкові, і в Києві, на Хрещатику.

Пише Костомаров і прозу, і віршовані драми про оборону козаками рідної землі… Не цурається й античності. На перший план виходить постать нескореного. Наприклад, історика Кремуція Корда, який протистояв імператору.

Оповідання і легенди читаються захоплено, бо це не етнографізм, а Література. Наприклад, відомий сюжет про вбивство за гроші – оповідання “Сорок лет”. Голос з-під землі каже: “Покараю в сорок лет”. Покара вбивці – який досяг усього неправдою – не земний кінець, а духовна деградація. Парвеню шокований поглядами свого підрослого “вченого” сина, який – принциповий безвірник. Далі у сина і його батька – крок до майбутніх злочинів. Яблучко від яблуні недалеко падає.

Або така легенда – “Дитяча могила”: батьки знаходять нечистий скарб, але його можна добути тільки руками безгрішної дитини. І диявол забирає до себе в яму доньку жадібних батьків до себе – “за гроші”. Новоспечені багатії ридають, але нічого більше не можуть вдіяти. Здавалося б, такі сюжети є у фольклорі, їх можна було почути від старих людей, при скіпці чи за куделею, але… як щиро і майстерно оброблені – це вже самостійні твори.

1840 рік. Над головою Костомарова та інших українських інтелігентів починаються згущатися хмари. Забороняють захист його дисертації, присвяченій Берестейській унії – за те, що ідея йшла врозріз із тодішньою ідеологією. Хоча книга вийшла друком. Доводиться захищатися про народну “руську” поезію – цього разу успішно. Матеріал у Костомарова був зібраний з різних тем, ще за юних літ, і створити нову книгу для вченого не було проблеми.



Починається і романтичний період Костомарова: учений закохується у свою ученицю, талановиту піаністку Аліну Крагельську (1831–1908), про що колоритно напише Оксана Іваненко в романі “Тарасові шляхи”, давши вустами панночок-пансіонерок ущипливий портрет викладача, в якому тільки Аліна розгледіла оригінальну натуру. Готувалися до весілля – учений і артистка. Але буквально в день перед вінцем нареченого заарештують. Згодом Аліна вийде за іншого. А потім, через багато років, удова Кисіль, нарешті стане дружиною Костомарова. Ці непрості стосунки згодом опише Віктор Петров-Домонтович у романі “Аліна й Костомаров” (1929). Досі одні вважають Аліну недосвідченою дівчинкою, інші – фатальною жінкою…

І, звичайно, з іменем Миколи Костомарова пов’язане Кирило-Мефодіївське братство, про яке стільки написано, і ще напишуть. Скажемо лише два слова: сам Костомаров був скоріше релігійним романтиком, вірив в особливу місію українського народу – майбутнього визволителя слов’янства. Шевченковий радикалізм був ученому чужий. Але й принципів Костомарова виявилося досить, щоб заарештувати цього позірно тихого “книжкового хробака”.

Учений, який захоплювався сферою несвідомого і розкопав стільки документів, був занадто розумним для царату. Коли кажуть, що Костомаров отримав тільки рік тюрми, слід висунути контраргумент: факт, що вчений сидів у Петропавловській фортеці й занапастив свою репутацію (треба знати, що це означало на той час!), означав громадянську смерть.

Участю у братстві титулований науковець і знаний письменник (чиїм талантом захоплювалось і київське начальство – наприклад, київський губернатор Іван Фундуклей, який хотів попередити про арешт – але Костомаров так і не зайшов на запрошення!) наче перекреслив усе, чого досяг. Він, “незаконний” син пана і кріпачки, вирощений у морганатичному шлюбі. Він, дуже талановитий учений – але відданий чомусь “немодній” українській темі. Адже досліджував її не на рівні вареників чи “малороссийских” романсів, а від джерел. Та таких, що декому й не подобалися.



До 1856 р. він був під поліцейським наглядом. Нарешті імператор Олександр-Визволитель змиває цю ганебну пляму – і Костомаров може вільно мандрувати. Звичайно, популярні тоді Франція, Італія, Німеччина (осередок філософії – а як тут ще не згадати фольклористику, братів Ґрімм?), Швеція… І ближче знайомство зі слов’янами. Наприклад, у Чехії спілкується з відомим там романтиком Вацлавом Ганкою. Костомаров тихий, але впертий, часу не гає, а працює, обростає знайомствами. Він не скорився ворогам, а просто зачаївся, пішов у підпілля. Так, пречудово писав і на російські теми (“Стенька Разін”, або інші дослідження – про розкольників), але духовно він удома в Україні.

І окреме питання – “Слов’янська міфологія”. Справжній скарб. Адже Костомаров ретельно і серйозно наголосив на нашому праві мати свою міфологію. І застерігав од підробок, закликав вірити науковим джерелам – бо тоді, на жаль, була псевдоміфологія, поетична, яка не мала нічого спільного з віруваннями наших предків. Наприклад, виявляється, не було бога Леля – це вигадка, що прижилась як любовний символ. Книга Костомарова читається просто як роман.

Тихий, Костомаров виявляє себе і як організатор. Бо ж саме він заснував знаменитий журнал “Основа”, без якого годі уявити нашого романтизму. “Основа” – це був єдиний український періодичний часопис того періоду. Тільки два роки – 1861 – 1862 – виходить цей журнал, але він змінив нашу свідомість.

У житті Костомарова були й овації, і запізніле визнання, але… яким він був? Член різних авторитетних товариств, постать номер один у вітчизняній науці, визнаний в інших країнах. А сам був – типовим науковцем, заглибленим у себе, і міг здаватись іншим диваком. Його життя склалося не так щасливо, як хотілося б, але по-справжньому щасливим він був під час творення. Якщо Тарас Шевченко був неприборканим полум’ям, то його побратим Микола Костомаров теж горів, але не пожежею, а наче під склом у світильнику, наче обернений у себе, проте і цей вогонь був сильним. Лаврів Костомаров не хотів, а любив справу задля неї. Лаври здобув заслужено, але надто тяжкою ціною.

Отже, читаючи українську міфологію – будьмо вдячні Костомарову. Знайомлячись з об’єктивними фактами про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу чи інших діячів – завдячуймо також цьому історику. Та й просто – чом би не почитати любителям історії поезії та прозу з народного життя або про героїчні моменти? І, звісно, Костомаров був одним з тих, хто заявив про те, що ми, українці, існуємо і маємо право на буття.

[Свідомий]

Трагедія інженера Андерса

2 червня 1868 року народився Федір Андерс – творець першого в Україні дирижабля. Біографічні дані про цю неординарну особистість вкрай скупі. Місцем народження, за різними версіями, є Київ або Біла Церква. Імовірно, рід Андерсів мав німецьке коріння, але вже давно оселився в Україні, прийнявши православ’я. Батько, Фердинанд Богданович, півстоліття працював токарем на київському заводі “Арсенал”.

Часто пишуть, що Андерс навчався у реальному, а потім – землемірному училищах, однак документальних підтверджень цього факту немає. Значно пізніше його донька Наталія повідомляла дослідникові Степану Карацубі, що батько вже у 50-річному віці екстерном закінчив Київський політехнічний інститут. Проте в документах КПІ Андерс ніде не згадується. А сімейний архів був знищений донькою 1941 року, коли німці наступали на Київ.

Більш детально життя Федора Андерса прослідковується з початку 1910-х років. На той час він мешкав у Києві. З документів Інституту рукопису НБУВ імені В. І. Вернадського навіть відома точна адреса: вулиця Фундуклеївська (нині Богдана Хмельницького), будинок 50, квартира 17.

Федір Фердинандович працював інженером, входив до складу ради Київського товариства повітроплавання. 1910 року опублікував брошуру під розлогою назвою “Как самому построить аэроплан в один месяц без мотора при расходе в 385 рублей”. Аргументуючи свої слова численними малюнками і кресленнями, автор із завзяттям стверджував: “Конструкция аэроплана так проста, что построить его, имея точные общие и детальные чертежи и размеры, уже не представляет особенной трудности”.



Проте, із конструюванням аероплана щось пішло не так, бо невдовзі Андерс охолонув до авіації та зацікавився повітроплаванням. Його захопила ідея побудувати дирижабль, який можна було б використовувати для перевезення пасажирів на далекі відстані, а можливо й у воєнних цілях.

На особисті кошти та благочинні внески Федір Андерс почав збирати дирижабль м’якої конструкції – тобто без внутрішнього каркасу, з м’якою оболонкою, в яку закачували водень. Роботи відбувалися на подвір’ї садиби Мікуліних (вулиця Бульварно-Кудрявська, 33 – зараз тут фабрика “Поліграфіст”). Родина Мікуліних була не байдужа до технічного прогресу і підтримувала енергійного інженера. Син господаря, Олександр Мікулін, у подальшому став відомим розробником авіаційних двигунів.

Довідково: дирижабль (від фр. dirigeable – керований) – літальний апарат легший за повітря, наповнений газом аеростат, який має двигуни і може рухатися незалежно від напряму повітряних потоків. Дирижаблі активно використовувалися у першій третині XX століття.
Восени дирижабль був готовий. Конструктор назвав його на честь рідного міста – “Київ”. Ємність оболонки становила 890 м³, довжина – 35,5 м, діаметр – 6,8 м. До балону прикріплювалася “лодія” з двигуном Anzani потужністю 25 кінських сил, а також металевий “кошик” для пасажирів. Апарат міг одночасно підняти у повітря двох-трьох людей.



Перший політ “Києва” відбувся надвечір 22 жовтня 1911 року. Місце пілота зайняв сам Андерс. Дирижабль піднявся у повітря із саду Купецького зібрання (нині Хрещатий парк), пролетів над Подолом, Оболонню до Вишгорода і назад до Куренівки. Газета “Киевлянин” так передавала враження спостерігачів:

“Глазам собравшейся публики открылось невиданное поразительное зрелище. Большой, желтый рыбообразный аэростат, медленно летавший над Подолом, казался каким-то фантастическим чудовищем, сказочной воздушной рыбой, вынырнувшей из морских глубин и плавающей по воздуху над городом. Странное рыбообразное существо не летело, а именно плыло по воздуху и глухой треск мотора казался недовольным ворчанием чудовища”.
Годі й казати, що таке диво одразу привабило охочих “покататися”. Конструктор встановив тариф для пасажирів: 50 копійок з дорослих, 27 копійок зі студентів і гімназистів. Ціну слід визнати надзвичайно демократичною. За 50 копійок тоді можна було купити, наприклад, 2 кілограма борошна або два десятки яєць.

Загалом “Київ” виконав близько 150 польотів і перевіз майже 200 пасажирів. Іноді вдавалося досягнути швидкості до 40 км/год і висоти понад 1000 м.



Взимку Андерс модернізував апарат, встановив удвічі потужніший німецький двигун NAG, збільшив об’єм оболонки до 1000 м³. Це дало змогу брати додаткового пасажира. У період простою чи негоди дирижабль зберігався у спеціальному елінгу на Куренівському аеродромі (район сучасного проспекту Степана Бандери і метро “Почайна”).
Біда трапилася 12 вересня 1912 року, коли дирижаблем керував старший син Андерса – Володимир. Вилетівши з Києва, він здійснив посадку біля села Жукин Остерського повіту Чернігівщини через проблеми із двигуном. Під час ремонту дирижабль вибухнув і згорів. Володимир дивом залишився живий.

Та Федір Андерс вже працював над проектом дирижабля “Київ-2”, який міг підняти 12 осіб. У червні-жовтні 1913 року модель апарата демонструвалася на Всеросійській виставці в Києві, розташованій в районі Троїцької площі й сучасного НСК “Олімпійський”. Але побудувати “Київ-2” не вдалося за браком коштів. До того ж, військове міністерство Російської імперії відхилило прохання конструктора прийняти його на службу разом із дирижаблем.



Перша світова війна і революція серйозно завадили подальшій конструкторській діяльності Федора Андерса. До того ж, його спіткала особиста трагедія – смерть обох синів. Молодший, Федір, воював за більшовиків у складі 1-ї Української радянської дивізії Миколи Щорса і 1919 року загинув під Житомиром (вірогідно, в бою з військами УНР). Старший, Володимир, у лютому 1920-го розбився на літаку під Одесою.

Відомо, що на початку 1920-х років Федір Андерс працював над проектом гігантського дирижабля об’ємом 44 000 м³, швидкістю 150 км/год і вантажопідйомністю 100 пасажирів. Але і цей задум залишився на папері. 31 травня 1926 року конструктор помер і був похований на Байковому кладовищі.



Майже через півстоліття на будинку, де мешкав Федір Фердинандович, встановили меморіальну дошку. Неподалік аеропорту “Жуляни” колись існувала вулиця його імені. Вона вже давно зникла, і нагадуванням є тільки зупинка громадського транспорту “Вулиця Федора Андерса”. Та ми маємо пам’ятати про нашого піонера дирижаблебудування. Адже в сучасному світі інтерес до цих літальних апаратів поступово відроджується.

Владлен Мараєв

[Свідомий]

Георгій Добровольський – перший загиблий космонавт українець

Георгій Добровольський був одним із перших підкорювачів космосу. Тих, хто сміливо йшов цим сповненим небезпек, незвіданим шляхом. Він віддав своє життя заради високої мети – освоєння космосу людиною.

Георгій з’явився на світ 1 червня 1928 року в Одесі, у міському районі Ближні Млини, на провулку Герцена, будинок 5. Там його батьки орендували житло у грецької родини Діаманді. Невдовзі після народження хлопчика батьки розлучилися, і мати, Марія Каменчук, виховувала сина самотужки. Їй доводилося працювати прибиральницею, продавчинею, щоби прогодувати себе та дитину.



До початку німецько-радянської війни Георгій закінчив шість класів у середній школі № 99. Йому було всього 13 років. Але вже тоді, влітку-восени 1941-го, він брав участь в обороні Одеси від німецьких і румунських військ. Допомагав рити окопи, гасив запалювальні бомби.
У період окупації – а Одеса входила до складу румунської зони Трансністрії – юнак здійснив спробу долучитися до руху опору. Йому десь вдалося знайти пістолет, але під час облави Георгія заарештували й румунський військово-польовий суд засудив його до 25 років каторжних робіт. Однак майбутньому космонавту вдалося звільнитися: за однією версією, він утік за підробними документами, за іншою – був викуплений місцевими мешканцями в охоронців тюрми.



Одразу після того, як в Одесі знову встановився радянський режим, Георгій Добровольський подав документи на зарахування до мореходного училища. Але потім товариш розповів про Одеську спецшколу військово-повітряних сил, і Георгій вирішив вступати туди разом із ним. Далі була Чугуївська військова авіаційна школа, Військово-повітряна академія в Моніно під Москвою. Доброволський служив у винищувальних авіачастинах, зокрема, на Донбасі. Опанував кілька типів бойових і тренувальних літаків, налітав понад 330 годин і дослужився до звання підполковника військово-повітряних сил СРСР.

Шлях Георгія до космосу почався 1962 року. На той час вже відбувся політ Гагаріна, кількох інших радянських і американських космонавтів, зокрема й нашого земляка Павла Поповича. Добровольському також запропонували вступити до загону радянських космонавтів. Після дуже ретельного відбору, численних тестів і медичних перевірок, у січні 1963-го його зарахували до загону.



Однак, самого цього факту було замало. Далеко не всі члени загону змогли побувати в космосі. Для Добровольського від зарахування до польоту минуло понад вісім років. Спочатку він проходив загальнокосмічну підготовку, потім працював за програмою польоту навколо Місяця, відпрацьовував на наземних тренажерах елементи стикування космічних апаратів.

Але й політ 1971 року міг не відбутися. Річ у тім, що Георгія спочатку призначили до складу дублюючого екіпажу корабля Союз-11. Летіти мали Олексій Леонов, Петро Колодін і Валерій Кубасов. Однак за два дні до старту в Кубасова лікарі виявили затемнення у легені. Із польоту зняли весь екіпаж – адже космонавти завжди тренуються разом і відпрацьовують свої дії до автоматизму. Їх замінили дублерами – Георгієм Добровольським, Віктором Пацаєвим і Владиславом Волковим. В інтерв’ю Георгій казав:

“Я боявся тільки одного: щоб не розділили екіпаж. До кожної людини, якою б унікальною вона не була, треба час на “притирання”. Зараз у нас так: він поворухнув рукою, а я, не дивлячись, вже уявляю, що він робить. Я задав йому час – і абсолютно впевнений, що він увімкне потрібну клавішу, – не замислююся, не перевіряю. Втратити напарника перед польотом було б дуже погано”.
6 червня 1971 року ракета-носій з кораблем Союз-11 стартувала, а 7 червня корабель виконав стикування з орбітальною станцією “Салют”. Загалом політ Добровольського, Волкова і Пацаєва тривав майже 24 доби. Екіпаж виконав широку програму випробувань систем космічної станції, медично-біологічних досліджень, астрофізичних експериментів, які становили велике значення для цілої низки наук – метеорології, геології, географії, океанології.

Однак 30 червня під час повернення на Землю сталася трагедія – розгерметизація спускного апарату. Однією з головних причин загибелі космонавтів стало те, що вони летіли без скафандрів – лише в польотних костюмах. А все тому, що Радянський Союз намагався водночас і зекономити, і випередити США у “космічних перегонах”: без скафандрів у космічний корабель можна було помістити трьох космонавтів. Тоді як американці літали тільки вдвох, але в скафандрах.







До Волкова, Добровольського та Пацаєва в космічному польоті загинула тільки одна людина – Володимир Комаров у 1967 році. Усім трьом членам екіпажу посмертно присвоїли звання Героїв Радянського Союзу. На честь Георгія Добровольського названо вулиці в багатьох містах України, Казахстану, Білорусі, Росії. В Одесі йому встановлено пам’ятник. Іменем Добровольського названо кратер на Місяці та астероїд 1789, відкритий 1966 року.

У своєму останньому інтерв’ю перед польотом Георгій Добровольський на запитання “що вам найбільше подобається у житті?” – відповів:

“Відчуття вільного польоту. Це просто передати неможливо – настільки приємне це відчуття: керувати своїм тілом. Боїться людина при цьому чи не боїться? Так, боїться. Але це особливе. Це не страх. Це коли у тебе всі нерви, всі м’язи напружені, і ти весь спрямований на те, щоби трансформувати все у чіткий, правильний рух”.

[Свідомий]

Борис Грабовський – піонер на ниві світового телебачення

Мар'яна Шевелєва

26 травня 1901 року народився Борис Грабовський – український винахідник, який першим у світі створив електронну систему передачі на відстань рухомого зображення і здійснив на практиці його трансляцію. А ще син відомого поета-революціонера Павла Арсентійовича Грабовського.

Народився Борис Павлович у Тобольську. Його матір Анастасію Лук’янову було заслано в ті краї за революційну діяльність на п’ять років. Там до неї почав чіплятися жандарм. Щоб захистити дівчину від домагань, Павло Грабовський одружився з нею. У цьому шлюбі і з’явився син, якого назвали на честь Бориса Грінченка. Але батько радів появі малого недовго, бо трохи більше ніж за рік помер. Перед кончиною написав листа до Грінченка: “Стрінете мого маленького сина, так допоможіть йому прибитися до якогось щиро українського гурту. Незабаром сподіваюся смерті. України так і не побачу”.



Борис Павлович з батьками, 1902



Гімназист Борис Грабовський, 1916

Овдовіла дружина разом із півторарічним сином перебралися до Одеси. Потім до Харкова. Попри те, що Анастасія відбула покарання у Сибіру, по поверненню до України знову активно виступала проти самодержавства. Через те родину безкінечно переслідували. Вихованням Бориса займалася бабуся. Таке неспокійне життя познайомило малого зі зброєю. Вже у шість років син Анастасії умів стріляти із револьвера, а у десять – із “Вінчестера”. Такі не зовсім дитячі захоплення у майбутньому перетворилися на один із винаходів Грабовського – гвинтівка, кулі якої летіли зі швидкістю чотири тисячі метрів за секунду.

Коли померла бабуся, Анастасія разом із 14-річним сином перебралися до міста Токмак у Киргизїї. Це була втеча від переслідувань, адже їй загрожувала в’язниця, а Борису – повне сирітство. Тут він закінчив школу і пішов добровольцем до Червоної Армії. Звідти, помітивши жагу до наук, хлопця направили до спецшколи. Саме там 21-річний Борис захопився фізикою, і трохи згодом пішов на підготовчі курси Ташкентського університету. Там йому траплялися на очі публікації і дослідження про “електричну телескопію”. Це так захопило юнака, що єдиною його мрією стало створення приладу для передачі по радіо рухомого зображення, а навчання відсунулося на другий план.



Віддаючи всього себе винаходу, він зрозумів, що його знань недостатньо. Переїхав до Саратова, до тітки, і там разом із фізиком-математиком Миколою Піскуновим та інженером Віктором Поповим створили проект – радіотелефот. Професор Борис Розінг допоміг запатентувати винахід у 1925 році. А спецкомісія виділила кошти на подальший розвиток приладу. Це дало змогу працювати у Москві і Ленінграді.

Все було майже готове до виготовлення діючої установки. Навіть передано замовлення до заводу, але в якийсь момент прилад дав збій, і комісія поставила хрест на винаході.
Допомогти пережити тяжкий удар допомогла зустріч із дівчиною, яка згодом стане його дружиною. Ліда Жигунова працювала друкаркою у Розінга, допомагала з підготовкою проекту на патент. Дівчина була донькою відомого петербурзького архітектора і колишнього мільйонера Олексія Жигунова. На момент знайомства Лідія була повною сиротою, у якої на руках були молодші брати і сестри, та й сама хворіла на невиліковні сухоти.

Попри все, Борис узяв шлюб із дівчиною. Молода сім’я оселилася у Саратові. Щоправда, зовсім скоро виявилося, що клімат категорично не підходить хворій жінці. До того ж увага спецорганів до колишньої мільйонерки не давала вільно жити. Ліда змушена була зі своїми “дітьми” переїхати в інше місце. Вибір пав на сонячний Ташкент.





Борис Павлович Грабовський (праворуч) і Микола Піскунов, радянські винахідники, із побудованою ними телевізійною трубкою
Там Борис продовжував втілювати у життя свою мрію. Дослідницьким кабінетом йому слугувала стара стайня, яка входила у обійстя винайнятого дому. Працювати над винаходом допомагав лаборант Іван Бєлянський.

Через два роки труди Грабовського принесли свої плоди: на маленькому екрані з’явилося рухоме зображення – це була рука дружини і її силует. Але такий омріяний тріумф закінчився сумно. Борис хотів продемонструвати у Москві свій винахід і відправив його поштою, але коли посилка дісталася столиці, від неї лишилися купа розбитих скелець і металу.

Грабовского розбив справжній нервовий зрив. До всіх потрясінь і ще одна величезна втрата – померла його дитина. Грошей не було навіть на похорон, маленьке тільце поховали прямо у коробці з-під розбитого телефота. Немов символічне поховання мрії всього життя і маленької душі, Борис назавжди забув про свій винахід. Йшов поговір, що саме Москва порадила “забути” про дослідження у цій галузі.

У 1933-му сім’я переїхала до Бішкеку. Борис пішов у лаборанти при Середньоазіатському державному університеті. Як винахідник він не міг вседіти на місці. Розробив концепцію підводного зварювання, (обговорював її із Євгеном Патоном). Ще він створив трикрилий планер, невеликий гелiкоптер, апарат для допомоги в комунікації глухонімих і прилад, покликаний полегшити орієнтацію сліпих людей. Йому належать 12 патентів та авторських свідоцтв, а також понад 50 заявок на винахід.



Оптика і передачальна трубка телефоту, 1926

Коли Грабовський жив у Бішкеку, американці оголосили про прорив у сфері телебачення. Російський емігрант Володимир Зварикін створив копію “телефота” Грабовського, і електронну систему телебачення запустили у масове виробництво. Сам першовідкривач дізнався про це випадково. У 60-х йому потрапив на очі роман Мітчела Вілсона “Брат мій, ворог мій”. На сторінках якого було розказано про дослідження українського науковця, про його винахід і навіть про те, що першою рухомою картинкою була рука його дружини Ліди. Це була справжня диверсія.
Взявши роман і свій патент на винахід Борис Грабовський поїхав до столиці. І домігся того, що саме його визнали першовідкривачем цієї галузі. Президент Міжнародної асоціації преси з радіотехніки й електротехніки Євген Айсбері у французькому науково- технічному журналі “Телевізіон” написав:

”Фактично стовідсоткову телевізійну систему, що використовує трубки з катодними променями, запропоновали ще 1925 року російські винахідники Борис Грабовський, Віктор Попов, Микола Піскунов. На жаль, чудовий винахід не оцінили гідно в роки, коли панувала механічна система телебачення”. До цього визнання приєдналася і всесвітня організація ЮНЕСКО.
Через рік після світового визнання серце винахідника зупинилось. Ця сумна подія трапилася 13 січня 1966 року у Бішкеку. Там він і похований.



У 1989 році у світ вийшла збірка документів та креслень геніального вченого під назвою “Борис Павлович Грабовський – винахідник телефоту”. Збірник мав немаленький тираж, був переданий до бібліотек, та на полиці магазинів. Але “завдяки старанням” спецслужб, швидко, таємно і безшумно всі до одного примірники були вилучені.

[Свідомий]

Григорій Чухрай – український режисер, якому аплодували Канни
Він відзняв усього вісім картин, але увійшов у світову історію кіномистецтва

Марися Тишкевич -

23 травня 1921 року у Мелітополі народився відомий український кінорежисер, сценарист Григорій Чухрай. Його фільмам аплодували Канни, він заснував експериментальну кіностудію, створив один із найпремійованіших фільмів вітчизняного кінематографу “Баладу про солдата”. Він відзняв усього вісім картин, але увійшов у світову історію кіномистецтва.
Мати була українкою, батько – єврей. Вони розійшлися, коли малому виповнилося три роки. Хлопчик зостався із матір’ю, виховувався вітчимом, якого по службі направляли то до Москви, то назад до України. Саме вітчим заклав у виховання хлопчика кращі людські риси. Отак, живучи то в одному місті, то в інших, Григорій Чухрай здобував освіту.





У серпні 41-го, коли юнакові було 20, він пішов добровольцем у Повітряно-десантні війська, а згодом потрапив на фронт. Воював на 1-му і 2-му Українських фронтах, пройшов Сталінградську битву, неодноразово як десантник був закинутий у тил ворога. По закінченню війни отримав багато нагород. Пізніше він напише книгу-спомин “Моя війна”.

Після фронту єдиним бажанням Григорія було продовжити навчання. Тоді він обрав ВГІК. На екзаменах з історії мистецтва та класичної літератури не зміг відповісти на жодне питання, тому в душі лютуючи на себе, не витримав і в серцях вигукнув:
“Якщо хто-небудь в бою не виправдовував наших надій, то не тому, що не знав прийомів бою або поводження зі зброєю, а тому, що в критичний момент йому не вистачило почуття обов'язку і власної гідності. Я намагався підтримувати ці почуття. У мистецтві буду робити те ж саме”.
Тоді такий патріотизм роззброїв приймальну комісію і Григорій Чухрай був зарахований. До речі, своє слово він не порушив і вважав, що за кожен фільм, як і за людський вчинок треба відповідати.

Після закінчення навчання Григорій довго працював асистентом режисера. Режисерську роботу почав на Київській кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка, працюючи над кольоровим фільмом “Назар-Стодоля” та іншими картинами.



Кадр з фільму “Назар Стодоля”

Як режисер-постановник, і вже у “Мосфільмі”, він дебютував із картиною “Сорок перший”, відзнятою за однойменною повістю Бориса Лавреньова. Перші конфлікти виникли зі сценаристом, який мав на меті “вичесати” картину так, щоб насамперед, вона сподобалася керівництву. У режисера було своє бачення. Тому він повністю відійшов від тексту і відзняв фільм так, як хотів. У той час таке свавілля було недопустимим, на нього посипалися скарги і доноси.
Фільм назвали “білогвардійськими помиями” і мало не довели справу до суду. Кар’єра молодого режисера от-от мала обірватися. Але допоміг випадок, фільм потрапив на очі Хрущову. Подивившись, він сказав: “Відправляйте у Канни”.

На міжнародному фестивалі стрічка здобула приз “За оригінальний сценарій і виняткові художні досягнення”. Після цього Чухрай отримав змогу знімати далі.

Свій найголовніший фільм – “Балада про солдата” – Григорій Чухрай задумав ще під час війни. Цією картиною режисер хотів вшанувати пам’ять всіх загиблих. Але знову його стрічка була розкритикована з ідеологічних міркувань, бо вона не викликала патріотичних відчуттів у глядача.

Від Григорія вимагали вирізати деякі сцени, але він категорично відмовився. У результаті цього картину заборонили. Але знову Хрущов, переглянувши картину, велів відправляти у Канни. Там він отримав нагороду “За кращий фільм для молоді”, “За високий гуманізм і виняткові художні якості”. Фільм увійшов у скарбницю найбільш премійованих фільмів. Серед призів (всього їх більше сотні) – британська премія BAFTA, датська “Боділ”, призи фестивалів у Сан-Франциско, Варшаві, Мілані.



Кадр з фільму “Балада про солдата”

Але Григорій проявив себе не тільки як талановитий режисер, а і як талановитий керівник. Десять років очолював Експериментальну кіностудію, яка, на відміну від інших, з точки зору економіки повністю себе сама забезпечувала.
Цьому сприяли екзотичний у межах радянської планової економіки принцип особистої зацікавленості співробітників (наприклад, зарплата режисера залежала від успіху його фільму в прокаті), і більш скрупульозний підхід до витрат – зйомки картини планувалися довше, а здійснювалися швидше, співробітників працювало менше, але працювали вони ефективніше. За його очільництва вийшли такі легендарні фільми як: “Раба любові”, “Біле сонце пустелі”, “Іван Васильович змінює професію”.





Ще у творчому доробку режисера не менш відомі картини: “Чисте небо” (1961, Головний приз Московського міжнародного кінофестивалю), “Жили-були старий зі старою” (1965), “Пам’ять” (1971), “Трясовина” (1978).
Особисте життя, як і фільм на екрані, було пронизане справжніми почуттями і щирістю. Свою дружну Іраїду він зустрів у 1942-му. Вона разом із подругами, після занять у педагогічному інституті, ходили рити окопи, а ввечері – на танці. Там і зустрілись із Григорієм.

Війна порозкидала закоханих по різних містах. Цілих два роки хлопець шукав свою кохану, без якої життя уже не тямив, та все марно. Як остання надія – написав до газети замітку про пошук Іраїди і сталося чудо, дівчина побачила її. У 44-му, 9 травня вони одружилися. Тоді рясно цвів бузок і для молодої жінки це були найкращі квіти. Кожного року на їхню річницю подружнього життя вона отримувала величезний букет бузку. Разом пара прожила більше 50-ти років. Син і донька пішли батьковими стежками.



Останні роки свого життя Григорій дуже хворів, переніс кілька інфарктів, майже не ходив. Помер легендарний режисер 29 жовтня 2001 року.

Володар більше 100 міжнародних премій усього за вісім відзнятих стрічок. Кожен знімав за сценарієм, який придумував сам, бо не уявляв, як можна працювати за чужою роботою. Кожен фільм він пропустив через власне серце і свої відчуття. Навіть після смерті його картини беруть участь у ретро-кінофестивалях і отримують нагороди.

[Свідомий]

Олександр Богомолець: Жити до 150 років

Олександр Богомолець. Видатний рід Богомольців подарував світові багатьох учених, воєначальників, богословів, митців, державних діячів. Його коріння – на теренах сучасної Білорусі й прослідковується вченими-генеалогами аж до пізнього Середньовіччя – часів існування Великого Князівства Литовського.
Десь на межі XVII-XVIII століть шляхтичі Богомольці переселилися на Лівобережну Гетьманщину, Чернігівщину, служили в козацьких полках. Батько видатного вченого – Олександр Михайлович Богомолець – був земським лікарем із Ніжина, закінчив медичний факультет Київського університету Святого Володимира, після чого одружився із Софією Миколаївною Присецькою.

Подружжя, маючи демократичні переконання, поринуло в революційну діяльність – поширювало заборонену російською владою літературу. Дружина невдовзі стала однією з провідних діячок “Південно-Російського робітничого союзу”. У січні 1881 року її заарештували й ув’язнили в Лук’янівській тюрмі. Там, у камері, 24 травня 1881-го з’явився на світ Олександр Олександрович Богомолець.



Сашко Богомолець із батьком перед подорожжю до Сибіру на побачення з матір’ю. Київ, 1890-1891 роки



Богомолець після закінчення Одеського Новоросійського університету. 1907 рік

Невдовзі після пологів матір заслали на каторгу до Сибіру, звідки вона вже не повернулася – померла через 11 років від сухот. Малого Сашка виховував дідусь по материнській лінії. Батька також заарештували за революційну діяльність і заслали до Казахстану.
Середню освіту хлопець отримав у Ніжинській, Кишинівській і 1-й Київській чоловічих гімназіях та колегії Павла Ґалаґана. Із дитинства дуже багато читав – як художньої, так і наукової літератури. З Кишинівської гімназії навіть був відрахований за так зване “вільнодумство”. Попри все, 1900 року зумів вступити на юридичний, а потім і медичний факультет Київського університету, звідки невдовзі перевівся до Одеського університету.



Там у студентські роки почалася наукова діяльність Олександра Богомольця. Він написав п’ять наукових робіт, серед них – “До питання про будову і мікрофізіологію брунерових залоз”. Залишився працювати на катедрі університету й 1909 року захистив докторську дисертацію. Вважається, що у свої 28 років Олександр став наймолодшим на той час доктором медицини в усій Російській імперії.
У 1910-му Олександр Богомолець одружився з молодшою від себе на десять років Ольгою Георгіївною Тихоцькою – донькою харківського домовласника й онукою генерала часів Кримської війни Сергія Тихоцького. Вона також отримала медичну освіту, згодом працювала дитячим невропатологом. Шлюб виявився щасливим, у ньому народився син Олег, який став патофізіологом, членом-кореспондентом АН УРСР. Його онука – відома українська лікарка, політична та громадська діячка Ольга Богомолець.



Олександр Богомолець після захисту дисертації перейшов на професуру до новоутвореного університету в Саратові. Там він мав можливість активно займатися наукою, розробляв новий напрямок – патофізіологію, керував Вищими жіночими медичними курсами. Під час громадянської війни в Росії розробив план заходів для боротьби з епідеміями тифу й холери.

Більше ніж чверть століття Олександр Богомолець присвятив підготовці першого підручника з патологічної фізіології. Він витримав кілька видань, які щоразу доповнювалися, тож із короткого вступного курсу поступово перетворився на п’ятитомну працю. Саме в “саратовський період” своєї біографії він винайшов “сироватку Богомольця”. Вона активізовувала імунну систему, прискорювала загоєння м’яких тканин та зрощування переломів. “Сироватку Богомольця” активно використовували під час Другої світової війни, вона врятувала життя й поставила на ноги багатьох поранених бійців.

Із 1925 року Богомолець працював у Москві, де створив Інститут гематології та переливання крові, розробив і сприяв упровадженню методики консервації донорської крові, а також дійшов висновку, що група 0(I)Rh(-) має універсальний донорський характер – її можна переливати людині з будь-якою групою крові. У наш час ця практика вважається вже застарілою, а переливання між різними групами крові не дозволяється, хоча група 0(I)Rh(-) справді сумісна з більшістю інших груп.

Від 1930 року й до кінця життя Олександр Богомолець очолював Академію Наук України. На посаді президента він об’єднав різноманітні катедри, лабораторії, комісії, відділи у централізовані інститути, і ця структура в цілому зберігається донині в НАН України. Створив Інститут експериментальної біології та патології та Інститут клінічної фізіології, одним із перших розробляв питання геронтології, боротьби з гіпертонічною хворобою, обґрунтовував здатність практично кожного людського організму до довголіття. У своїй праці “Продовження життя” він писав:

“Нормальне довголіття на даному етапі розвитку людини наука дозволяє визначити в 125-150 років. Немає, проте, підстав вважати і ці цифри граничними”.
Користуючись своїм впливовим становищем у радянській науці, Богомолець неодноразово заступався за багатьох учених, рятуючи їх від переслідувань і репресій у страшні часи сталінського терору.



Олександр Богомолець пішов із життя 19 липня 1946 року. Похований він у Києві на території меморіального дендропарку поряд із садибою Інституту фізіології НАН України, який має його ім’я.

[Свідомий]

Украинцы, о которых узнал весь мир

Юрий Дрогобыч (Котермак) 1450-1494
Уроженец Львовщины, прославленный ученый, астроном, поэт и педагог.

В 31 год стал ректором знаменитого Болонского университета. Автор первой печатной книги написанной украинцем. А еще в числе студентов Юрия Дрогобыча был молодой Николай Коперник.

Юрий Кульчицкий 1640–1694
Украинец, научивший Европу пить кофе, в молодости примкнул к запорожским казакам.

В 1678 году открыл в Вене собственную торговую компанию. Проявил себя во время турецкой осады австрийкой столицы. В качестве награды выбрал 300 мешков кофе.

Сначала разносил кофе по улицам города в кувшинчиках на подносе, но горький напиток не пользовался спросом.

Тогда он добавил в кофе молоко, подсластил медом и сахаром. Так появился знаменитый на весь мир рецепт «кофе по-венски».

Также ему приписывают изобретение круассанов. Рогалики в виде «турецкого полумесяца» подавались в открытой в 1686 году кофейне Кульчицкого.

Николай Карбаченский 1810-1880
Уникальный тенор-контральтино родом из Сумщины.

Отправился в Европу на стажировку, получив для выезда имя Nicola Ivanoff, и отказался возвращаться в империю. После чего его имя было запрещено упоминать в прессе россии.

Подружился со знаменитым композитором Дж. Россини, которого очаровал голос украинца. По протекции Россини Доницетти специально для Николая написал оперу «Любовный напиток».

Лучший тенор своего времени, он 20 лет пел в оперных театрах Италии, Франции, Швейцарии, Англии. Но при этом никогда не забывал родной язык, поражая прославленных метров исполнением украинских песен.

[Свідомий]

Юрій Кондратюк – геніальний винахідник і теоретик космосу
Владлен Мараєв

21 червня 1897 року народився Юрій Кондратюк – український вчений-винахідник, теоретик космічних досліджень, один з основоположників космонавтики, який тривалий час залишався забутим на Батьківщині, зате високо поцінованим далеко за її межами.

У житті цієї непересічної людини було багато таємничого і загадкового – починаючи від імені та закінчуючи досі нез’ясованими датою і обставинами смерті. Народився у Полтаві під ім’ям Олександр Гнатович Шаргей. За лінією матері походив з давнього німецько-шведського дворянського роду Шліппенбахів. У дитинстві залишився повним сиротою, тож виховувався дідусем і бабусею. Зі срібною медаллю закінчив Другу полтавську чоловічу гімназію. 1916 року вступив на механічне відділення Петроградського політехнічного інституту, але невдовзі його мобілізували до царської армії.





В той час тривала Перша світова війна. Пройшовши школу прапорщиків, Олександр Шаргей до початку 1918 року воював на Кавказькому фронті проти турецьких військ. Аби уникнути репресій з боку більшовицької влади за своє дворянсько-офіцерське минуле, він взяв документи на ім’я померлого від туберкульозу уродженця Луцька Юрія Васильовича Кондратюка, і під цим іменем прожив решту життя. Таємницю знали лише кілька людей і зберігали її довгі роки.

Протягом 1920-х років Олександр Шаргей – а відтепер уже Юрій Кондратюк – працював у Південній Україні, на Кубані, Північному Кавказі, у Сибіру, зокрема будував і удосконалював елеватори. За його проектом у місті Камінь (нині Камінь-на-Обі Алтайського краю, Західний Сибір) без жодного гвіздка побудували дерев’яний амбар “Мастодонт” на 13 тисяч тонн зерна, що функціонував до 1990-х років, допоки не був знищений пожежею.



Водночас Кондратюк вивчав основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів. У працях “Тим, хто буде читати, щоб будувати” (1919) і “Завоювання міжпланетних просторів” (1929) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступеневих ракет. Першим сформулював теорію багатоступеневих ракет, запропонував використовувати для ракетного палива деякі метали і неметали та їхні водневі сполуки. Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для вирішення цих проблем.

Чимало ідей Кондратюка (про створення космічних систем, про розрахунки траєкторій польотів для висадки на Місяць) згодом було використано у практичній космонавтиці, зокрема, під час першої в історії висадки американських астронавтів на Місяць у 1969 році. Один з керівників американської космічної програми “Аполлон” Джон Хуболт писав: “Коли я… із завмиранням серця стежив на мисі Кеннеді за стартом ракети, що несла корабель “Аполлон” у напрямку Місяця, я думав у цей час про українця Юрія Кондратюка, який 50 років тому розробив ту саму трасу, якою належало летіти нашим астронавтам. Боже мій!”. На зворотньому боці Місяця іменем Юрія Кондратюка назвали кратер. Його ім’я присвоїли астероїду 3084, а у 2014 році занесли до Галереї міжнародної космічної слави у місті Аламогордо (штат Нью-Мексико, США).



Та в себе на Батьківщині доля видатного вченого склалася трагічно. У 1930 році його заарештували за сфальсифікованим звинуваченням у шкідництві. Після звільнення дозволили працювати над проектами вітряних електростанцій у Криму, Харкові і Москві. Але цю роботу перервала Друга світова війна.

Одразу після нападу Німеччини на Радянський Союз, Юрій Кондратюк записався добровольцем у народне ополчення. Служив рядовим телефоністом, а потім помічником командира взводу на Резервному і Західному фронтах. За однією з версій, загинув у бою 3 жовтня 1941 року. За другою – загинув 23 або 25 лютого 1942 року на території Орловської або Калузької областей. Третя версія – потрапив у полон, працював у конструктора Вернера фон Брауна над розробкою першої в світі балістичної ракети далекої дії “Фау-2” і загинув у німецькому концтаборі. Четверта версія – пережив війну і помер, забутий усіма, 1952 року.



Пам’ятник на місці ймовірної загибелі.



Пам’ятник Юрію Кондратюку в Горішніх Плавнях.



Пам’ятник Кондратюку Юрію Васильовичу у Полтаві.

Талант полтавця з німецько-шведським дворянським корінням знайшов вияв одразу у кількох галузях. Він зовсім трохи не дожив до початку космічної ери людства, не став свідком втілення в життя своїх далекосяжних ідей. Але він був серед тих, без кого людська мрія про польоти у міжпланетному просторі залишалася би тільки мрією.

[Свідомий]

[Свідомий]

Леонід Биков загинув в автокатастрофі за 4 місяці після свого 50-річчя, у квітні 1979 року. І останні його роки пройшли в боротьбі за долю сина Олександра, якого під час служби в армії через конфлікт з командуванням запроторили до психіатричної лікарні. Щоб не відповідати за жорстоке побиття Олеся (як його називали в родині), начальство вирішило сховати кінці у воду. Олеся комісували з діагнозом шизофренія, закривши йому шлях у нормальне життя. Щоб зняти фальшивий діагноз, знадобилося 10 років – лікарі не хотіли за це братися, щоб не сваритися з Міноборони.
Леонід Биков переніс кілька інфарктів, навесні 1979 року звільнився з кіностудії Довженка і за кілька днів, вилетівши на зустрічну полосу, зіткнувся з вантажівкою.
Олесь і після загибелі батька продовжував боротьбу, регулярно проводив акції протесту. «Мене посилали колами, згадував він, – з однієї інстанції в іншу: лікарні, військкомати, комісії і перекомісії, прийомні високих кабінетів, листи в ЦК КПУ, Політбюро СРСР. Я добивався одного – зняти обмеження на професію. Я не просився в космос, хотів працювати шофером або вантажником, чорноробом на будівництві або на лісоповалі. Мені потрібно було годувати сім’ю».
Він був рідкісним відчайдухом. Ось як склалася його подальша доля:
«7 березня 1989 року Олександр вийшов на Хрещатик, на останнє, як розраховував, голодування. Радіо "Свобода", іноземні кореспонденти з камерами. Пішли провокації, підігнали "швидку" з "дурдому", але люди відтіснили – не ті часи, перебудова. Згодос Олександр поїхав у Москву з проханням про еміграцію. На Красну площу не пустили. Став біля готелю "Москва" з плакатом: "Комуністи, я не хочу з вами жити!" Скрутили, відвезли в Матроську Тишу. Через п'ять днів відправили додому, в Київ. Тоді він вирішив рвонути до Фінляндії. При спробі перейти кордон біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ. Ще дві спроби перейти кордон – той самий результат. Депортували. У жовтні зробив останнє "коло пошани": місцева влада – Верховна Рада СРСР – ЦК КПРС. Чергові відмови. "Зустріли" на вокзалі і поклали до божевільні.
«Потім був потяг до Львова, - згадує він, - стоп-кран, 30 метрів до дроту, крижана вода Тиси і стовпчик угорського кордону. Мадярський табір для біженців, рішення про депортацію в Союз і знову крижана вода – але тепер уже на австрійському кордоні».
Він дивом уцілів. Зателефонував матері, сказавши, що житиме в Канаді. Спочатку була Австрія, де незалежні психіатри визнали його здоровим, потім, в 1991 році, – Канада, яка прийняла Олександра Бикова як політичного біженця. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми. У Канаді народилася четверта дитина. Сам він – будівельник. Часто телефонує додому, але приїжджати туди, де було зламано його життя і де все нагадує про батька, не хоче.
Зате «такую страну потерявшие» дуже люблять згадувати прекрасне радянське кіно про льотчиків і публікувати красиві портрети Леоніда Бикова.
(Джой Тарталья).

[Свідомий]

[Свідомий]

Джордж Гершвін: нащадок українського емігранта, видатний музикант Америки, який ледве не відбив дружину в Чарлі Чапліна

26 вересня виповнюється 125 років від дня народження знаменитого композитора та піаніста

Розквіт життя та творчості Гершвіна припав на "ревучі 20-ті" – епоху джазу, мотоциклів, вечірок, мюзиклів та феєрверків. Він творив – як жив і дихав, не знаючи творчих криз і втоми, він однаково легко складав серйозні твори й естрадну музику. Відомий американський співак Майкл Файнштейн сказав про нього: "Спадщина Гершвіна незвичайна: він помер у 1937 році, а його музика так само свіжа і сучасна, ніби він написав її в наші дні"

[Anella2]

Очень интересно и показательно для тех, кого интересуют люди... Символика своеобразная, которую нарочно не создашь.

[Свідомий]

Цей юнак на фото народився в Житомирі 21 липня 1907-го року.
Помер в 36 років – в 1944-му під час чергового допиту гестапо в концтаборі Закзенхаузен…
Що можна встигнути за 36 років?

Ось факти:
-- у три роки навчився читати і писати;

-- у п‘ять написав п‘єсу на три дії і сам її проілюстрував;

-- змалку гарно грав на піаніно і скрипці, чудово малював;

-- у неповні 23 роки захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі за темою "Неолітична розписна кераміка Галичини";

-- першим розробив типологію форм і орнаментів, що дозволило знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію;

-- Працював на кафедрі археології Українського вільного університету, в археологічному відділі Чеського національного музею у Празі, брав участь в експедиціях. А його дослідження друкувалися у спеціалізованих виданнях Англії, Німеччини, Чехії, Югославії:

-- Розробив періодизацію трипільських пам’яток Дністровського регіону, актуальну й донині;

-- Читав лекції у Гарвардському університеті, отримав запрошення на роботу в Римі;

-- Очолював культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (1937) і Революційний Трибунал ОУН (1939–1941).

-- Був заступником Голови ПУН та Голова ПУН на українських землях (з травня 1942);

-- і Головою ПУН ОУН в 1944 році

-- був Поетом…

-- ніколи не побачив свого сина, який народився в рік його смерті…

Це ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ.
Просто погляньте в ці очі…

[Свідомий]

4 жовтня 1957 року у селі Борщівка Лановецького району Тернопільської області народився Ярослав Горошко – легенда і засновник військ спеціального призначення незалежної України. Член ОУН (р).

Військовий. Офіцер. Герой Радянського Союзу, нагороджений орденом Леніна і медаллю "Золота Зірка" (№ 11572), двома орденами "Червоної Зірки", медалями, українським "Золотим хрестом" 1-го ступеня "За особливі заслуги". Був в радянських окупаційних військах в Афганістані. Входив до числа найбільш відомих спецназівців свого часу у світі.

На жаль, в історії України є багато невідомого, багато постатей, про існування яких ми навіть не здогадуємось. А тим більше, що ці люди робили, і що, завдяки їхній діяльності, ми маємо.Проживши всього 37 років, Ярослав встиг зробити стільки, скільки інша людина не могла б зробити і за все життя.

У 1988 р. майор Горошко отримав призначення у місто Ізяслав Хмельницької області в бригаду спеціального призначення на посаду командира батальйону. Таких бригад на теренах України було чотири. У цих частинах бійці проходили особливу фізичну підготовку, навчались умінню діяти в будь-яких географічних широтах, готовності до війни у будь-який момент і, як правило, на території інших держав. Ці бригади підпорядковувались тільки генеральному штабові СРСР. Москва розпорядилась готувати бригаду до передислокації.

У стані підготовки її застав Акт проголошення незалежності України. Група військових на чолі з майором Горошком вирішили не допустити передислокацію бригади в Росію, українізувати її і поставити на службу нашій державі.

Розпочалась боротьба не на життя, а на смерть. Командування бригади було налаштоване проросійськи, але Ярославу вдалося заручитись підтримкою Міністерства оборони України, хоч для цього було потрібно докласти надзвичайних зусиль( адже і в цій структурі було багато колишніх партійних чиновників). У цей час у бригаді загинув рядовий боєць, і керівництво намагалось відкрити кримінальну справу проти майора Горошка, посилаючись на його безвідповідальність.
За сприяння Хмельницької обласної ради вихід із цієї ситуації було знайдено. Але провокації продовжувались. Дезінформуючи командування Прикарпатського військового округу, промосковські сили домоглися звільнення Горошка і 20 його найближчих прихильників з лав Ізяславської бригади. Однак завдяки підтримці Міністерства оборони цей наказ було відмінено. І ось командування бригади пішло на останній авантюрний крок: в обхід українського командування передислокувати весь особовий склад на територію Росії. Завдяки групі військових, на чолі з Ярославом Горошком, було вжито екстрених заходів на всіх рівнях органів влади України, передислокацію бригади вдалось заблокувати. Проте боротьба всередині бригади не припинялась. Загроза фізичної розправи висіла над Ярославом щоденно, тому Міністерством оборони прийняло рішення перевести його на іншу посаду.

Московські спецслужби не пробачили Ярославові Павловичу втрати такого серйозного військового формування. 10 червня 1994 р. підполковник Горошко
був найдений мертвим,з ознаками насильницької смерті під час військових навчань на Дніпрі.

Похований у рідному селі. На похороні до труни „люди в цивільному” не допускали навіть Народних депутатів України.

Кажуть, що коли творив 10-й окремий загін спец.призначення ГУР (Київ, острів Рибальський), то особисто проводив співбесіди з усіма кандидатами.

І ключовим питанням було приблизно таке: "Коли почнеться війна з Росією, москалів стріляти будеш?". І брав лиш тих, хто відповідав впевнено та ствердно.

Він був реальною загрозою для Москви й, очевидно, став першою жертвою гібридної війни.

[Свідомий]

Украинские корни Зигмунда Фрейда

Рассказываем что связывает создателя теории психоанализа с Бучачем, Тысменицей, Бродами и Одессой.

Отцовская линия
Предки Фрейда происходят из города Бучача на Тернопольщине: там жил прадед Эфраим и родился дед Соломон.

Ради продолжения обучения Соломон переехал в Тысменицу. Там он обосновался, женившись на местной девушке, и занимаясь коммерцией вместе с тестем. Вскоре у пары родился сын Якоб – отец Зигмунда Фрейда.

Якоб прожил в Тысменице около 25 лет: занял место отца в семейном бизнесе, рано женился и вскоре овдовел. По ходатайству деда в 1844 году перебрался с двумя сыновьями во Фрайбург (сейчас Пршибор, Чехия), где продолжал вести торговлю.

«Хорошенькая галичанка»
В 1855 Якоб поехал по делам в Вену, где познакомился с семьей Натансонов – земляками из городка Броды Львовской области.

40-летний вдовец посватался к 20-летней Амалии Натансон. Кстати, бабушка Фрейда по линии матери была одесситкой, и до 16 лет Амалия росла в Одессе.

После венчания Якоб увез молодую жену во Фрайбург, где жил с сыновьями от первого брака. Там в мае 1856 года и родился Зигмунд Фрейд.

После первенца, в котором она души не чаяла, Амалия родила супругу еще 5 дочерей и 2 сына.

Сестры
Дольше всех прожила старшая сестра Анна – 97 лет. Выйдя замуж, она перебралась в США. Ее сын и племянник Фрейда - Эдвард Бернейс стал главным теоретиком PR.

В судьбе 4 сестер Зигмунда проявилась трагедия еврейского народа XX века. Роза погибла в фашистском лагере смерти Треблинка. Мария и Паули убиты в концлагере Малый Тростенец под Минском. А Адольфина погибла в Терезиенштадте от голода.

единственная семейная фотография Фрейдов. Зигмунд в верхнем ряду третий слева.