Артем Лоик

[Anella2]

Подумала, и решила открыть отдельную тему. Настолько интересна и показательна эта история.
Артем Лоик - очень хороший современный репер . Родом из Полтавы. На "музыкальном небосклоне появился в начале 10-х годов в одном из талант-шоу. Привлек к себе внимание очень качественными композициями: чувство текста, качественные сами тексты, очень четкая дикция, ощущение внутренней ритмики строки, великолепный голос и умение им владеть... И вата... Такая ватность железобетонная. Беспросветная... Особенно проявилось это в его нашумевшей "Звездной стране". Не хочу ее здесь воспроизводить Ну в РФ его заметили и начали носить на руках. Очень высоко оценил Артема Лепс. У них есть несколько совместных работ. Вместе они выступали и на "Новой волне" в 2013 году

Ну и потом тоже выступали и вместе и отдельно... Лоик переселился в Москву. Типичная такая в общем-то история.
По весне Лоик вернулся в Украину и начал писать вот такие потрясающие вещи. От ваты не осталось и следа. За "Звездную страну "извинился, написав "Зоряну краину".

Я писав це коли були вуста у молоці,
так ненавидите, що нагадуєте, молодці!
Та не вам відповідаю, ваші викрики до лампи,
а тому, — хто зі мною шлях долає із «талантів»!

Тільки їм, "розкладую" детально, по полицях:
був наш Крим, паляниця ще не стала полуниця,
був і я, молодий, зелений і на все готовий,
і «страна» була, якою тоді правив Янукович!

І цю пісню я читав відверто, як завжди,
але час ішов, я ріс, і сам собі сказав «зажди»,
сам себе перебудовував пірнаючи у працю,
і мені вистачає сили сказати: «я помилявся!»

Не про дев'яте травня, — це день пам'яти понині,
але не свято, де всі нажираються як свині!
У Львові була вчинена навмисно провокація,
а я тоді ходив собі стежками Скоропадського…

Дуже важко змінюватись після тридцяти,
та ніколи не пізно вчитись, любити і рости!
Я писав: «Звездная страна» та йдуть роки…
Зіркова країна вибач за мої лапки!

"Кто тебя выдумал?", — мої предки невидимі,
загартовані війнами, окупантом зневільнені,
де народ прокидається і німим не прикинувся,
де від гучного снаряда, нарешті і я прокинувся!

Країна де не тліли, а вогнем писали повість
і хай втрачали тіло, та ми не втрачали совість!
Де погрози спростували, де свобода і протести,
де ми разом повставали, помирали і воскресли!

2

Ще зі школи, говорили гордо із за парт
"отвечать на русском — круто, українською — зашквар…"
І ми всі себе русифіковували власноручно,
поки кращі твори геніїв випльовув підручник…

Так росла, не розуміючи весела молодь,
що для того, щоб стерти народ — потрібно стерти мову!
І я бігав російськими римами по мінусам,
і шукав хто винен, та догнав тепер, що винен сам!

Пропаганда спалювала сторінки наших поетів,
та я звалюю, — як у Бредбері «по Фаренгейту»!
І продовжую лінію гнути всім на зло вам,
лиш не забудьте пом'янути не злим тихим словом…

Не пізнав мого життя, кажеш я перевзуваюсь,
ні я змінюю взуття, коли із нього виростаю!
А ти ходиш у одному, коменти немов доноси,
чужі зачовгані думки за іншими доносиш!

Я був тим, яким мене зростили дев'яності,
та весь час шукав рідний Сіон, як Нео у Вачовскі!
Так писав «Звездная страна» та йдуть роки:
Зіркова країна вибач за мої лапки!


"Кто тебя выдумал?", — мої предки невидимі,
загартовані війнами, окупантом зневільнені,
де народ прокидається і німим не прикинувся,
де від гучного снаряда, нарешті і я прокинувся!

Країна де не тліли, а вогнем писали повість
і хай втрачали тіло, та ми не втрачали совість!
Де погрози спростували, де свобода і протести,
де ми разом повставали, помирали і воскресли!

Ну и дальше в том же духе и с такой же силой, интеллектом, выразительностью, харизмой.

Текст
Я не червоний! Я Багряний!
Я не римую для партера!
І це не рими, це є рани!
Та я не Мельник! Я Бандера!

Мете снігами моє літо…
Із батьківщини Симоненка
я до кінця йду, як Теліга!
І вірю в крила, як Костенко!

Я був, як ти невидимо русифікованим,
вважав у стаді себе стильним і підкованим…
І аж з полтавського дивану у москву забрів,
не треба в здивуванні підіймати своїх брів…

Я слухав музику, казав «какая разніца»…
Не думав що напишу пісню, як наразі ця.
Російські фільми, вночі книгами долистую
і вже дитина говорить моя російською…

Їхні зірки зривали оплески, овації,
іще не бомби, та рак асиміляції…
Невидимі кулі потрапляли в наші голови,
були одягнені ми, так культурно були голими…

І ми та більшість, яка мовчала вісім літ,
а може говорила тихо, та не так, як слід!
Та ось снаряди накривають золоті поля,
якщо ти зараз не прокинувся, то вже ніяк.

Я не червоний! Я — Багряний!
Я не римую для партера!
І це не рими, це є рани!
Та я не Мельник! Я Бандера!

Мете снігами моє літо…
Із батьківщини Симоненка
я до кінця йду, як Теліга!
І вірю в крила, як Костенко!

І все повторюється люди, як уже було,
смерть дуже любить цілувати незалежного,
того нескореного воїна, якого мить
навіть не бачили, неначе того бога ми!

Який уперто свободу свою так не віддасть,
та ще по ходу рятує таких несмілих нас…
Таких невпевнених в бою і самовпевнених
в тилу під пивом за столом і за паперами…

Ми довго в стороні стояли наче судії,
та я сповідуюсь сьогодні в моїй студії!
Словом підпалюю минуле і його золу,
кидаю римами цими під біт у рило злу!

І зеленіють моїх віршів несміливі стебла,
по тій дорозі, що веде лиш до самого себе…
Друже, снаряди накривають золоті поля,
якщо ти зараз не прокинувся, то вже ніяк!

[Anella2]

Текст:

Не цілуй мене кулями...
Не питай мене: «воно як?»...
Най гримить тобі мій амінь :
де б не була — не була твоя!

Не вкривай мене пагорбом,
не кради золоті поля,
ти й на троні сидів рабом,
а я, де б не була, — не була твоя!

Сонце сховалось за хмари,
забагато зомбі, сука, набоїв замало...
Холодно, темно і сиро,
нічого проб'ємось, ЗСУ сила…

Треба поспати годинку,
та як заснути орки в моєму будинку…
Окуповане село, незвані гості,
Боже, дай мені сили, диявол, дай мені злості…

Дай мені лють безлімітну,
таку, щоб навіки осліпнуть...
І різать свиней не вагаючись…
Я вдома, ми разом, я засипаю чи

це усе насправді… Тебе бліду
бачу, кричу, — мама я уже іду!
Прокидаюсь… Від власного крику…
Помолитись би… Та не знаю молитви.

Не цілуй мене кулями...
Не питай мене: «воно як?»...
Най гримить тобі мій амінь :
де б не була — не була твоя!

Не вкривай мене пагорбом,
не кради золоті поля,
ти й на троні сидів рабом,а
я, де б не була, — не була твоя!

Холодно… Завтра буде жарко…
дивлюсь в землю, в землі корні…
Раніше мама просила не знімати шапку,
а тепер бронік.

Смішно… А завтра буде весело…
Відбиваю чуже село… А хтось моє село…
Не знаю та маю надію…
Саня швидко вирубається, я так не вмію…

Мабуть, витримки бракує…
Хоть би тато не поліз на кулі…
Як ті суки заваляться в двір…
Старий точно наламає дрів…

Щоб знущались, не дасть того…
Він упертий… Люблю його…
Боже, зло накажеш коли ти?
Помолитись би… Та не знаю молитви.

Не цілуй мене кулями...
Не питай мене: «воно як?»...
Най гримить тобі мій амінь:
де б не була — не була твоя!

Не вкривай мене пагорбом,
не кради золоті поля,
ти й на троні сидів рабом,
а я, де б не була, — не була твоя!

Україна не буде твоя, хуйло,
ти, мабуть не розслухав, тобі чулось «хелоу»,
українець у неволі — це вічні бунти,
думаєш від Бога урятує бункер?

Знову, ніяк не засну…
Зупинить ЗСУ, як зупинить весну —
неможливо… Тримайся, мама…
Забагато орків, сука, набоїв замало…

[Anella2]

Син… Ти за кордоном, а я зараз тут...
І знаю тобі боляче та рани заростуть,
а поки, друже, тримайся і рук не опускай,
зайди в іншу кімнату, в цій глючить Скайп…

І камеру включи, о, тепер я тебе бачу,
ну, розповідай, що нового бусурманчик?
Чому мовчиш? Чому ховаєшся за маму?
Час розриває невидиму ниточку між нами…

Та не порве, чуєш сину, не порве ніколи!
І ти повернешся додому, де ми знову разом
замовимо картоплю фрі і "нап'ємся" коли,
наперекір усім нудним дорослим наказам!

Дістанемо усіх твоїх супергероїв,
увесь цей час вони стояли за твій дім горою…
Я розкажу всю правду, бо, сину, брехати гріх,
тут були зомбі та не ті, що у тебе в грі…

Ніч несе до твоїх пліч,
два вигнутих крила, заточених, як ніж...

Лети до мене!

Ріж, ці кілометри між,
якими пролягла, наша нескінчена ніч

від тебе і до мене...

Син… А що у тебе в школі? Множення?
Ну в цьому, як завжди, лиш мама допоможе нам!
Ти там дивись за нею, захищай і заступайся,
пробивай прямий, тому хто буде розпускати пальці!

А що там "по дівчатам"? Чого замовк?
Дівчата то ще не найбільші проблеми синок…
У мене все нормально… Тільки за вами сумую
і це холодне літо, як не будь перезимую…

Човен правиш ти за мене поки там,
пам'ятаєш, той хто більше робить, той і капітан…
Справжній… А тому не бійся праці…
Щоб путіну було гірше — частіше посміхайся!

Ти вже достатньо знаєш… Бо ця війна без "спросу"
зробила … Тебе за один день дорослим…
І ти не віриш більше у мої казки що я
тобі перед сном читаю щодня…

Ніч несе до твоїх пліч,
два вигнутих крила, заточених, як ніж...

Лети до мене...

Ріж, ці кілометри між,
якими пролягла, наша нескінчена ніч

від тебе і до мене...

[Anella2]

Артем Лоік :
Ця війна докорінно змінила життя кожного з нас... Жорстока, кривава, нелюдська боротьба за право бути незалежними.
Незламні сини і дочки України нині стоять на захисті Батьківщини, і твердо переконані:
«Якщо ворог прийшов відібрати рай,
Я його затягну за собою в пекло!"
Ми ж благаємо повернутися живими та впевнені у якнайшвидшій перемозі!
Роботи виконали студенти Національно університету Полтавської політехніки ім. Ю. Кондратюка спеціальностей «Архітектура та містобудування» та «Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація» Полтавської політехніки



Текст:

Небо на тебе лютує, — не заступи за межу,
хай я тебе не врятую, — я тебе не залишу…
Сонце заходить за обрій, — не зігріва від дощу,
але повтрюю вкотре — я тебе не відпущу…

Тільки якщо ти палаєш — Бог помічає свічу,
хай ти мене проклинаєш — я тебе перехрещу!
Ніч перекреслює слово — не заступи за межу…
Вірю побачимось знову — я тебе не залишу!

Очі на тата підійме син,
є та мета, та відніме сил,
є що сказати, — немає слів,
плакати час — та немає сліз!

Ти поясини йому що і як,
тільки після, не тисни, яким був я…
Син забився за тебе, мов цуценя,
та прошу тебе тільки не зупиняй…

Мені час іти та я стою завмер,
не дивись так на мене я ще не вмер!
Я сказав не «прощай», а «до зустрічі»
твоя віра не дасть злу задуть свічі,

а тому дивись лише на мене так,
мовби не на війну я іду, а так…
Тільки лиш по дорозі
бездушному зомбі, якщо ти не проти, піджарю танк!

Небо на тебе лютує, — не заступи за межу,
хай я тебе не врятую, — я тебе не залишу…
Сонце заходить за обрій, — не зігріва від дощу,
але повтрюю вкотре — я тебе не відпущу…

Мила, щоб в теплі твої обійми
знов повернутись — в руці обійма.
Бог один знає навіщо спускає
на голови вільні постійні війни.

А може це люди, які рабами
по сусідству мовчали, кнути горбами
тримали, — сил дали рукам тирану,
сину, не загасити рокам ту рану!

Тільки до ніжних твоїх долонь
згоден склонитися у полон,
я б із радістю скинув свій патронташ
та Аполлон покидає наш Вавілон…

Ти мене тим мене памятай,
я прийду із поетом в його куплеті,
якщо ворог прийшов відібрати рай,
я його затягну за собою в пекло!

[Anella2]

- Кривавий тан.


Текст:

Марширують добровольці у кривавий тан,
визволяти Україну із її кайдан!
Окупант горить, прапор майорить,
хто не вирив яму ще собі то має рить!

В землю пада зомбі, скоро виростуть квітки,
наші на концерт Кабзона роздають квитки!
Закриваю вікна, відкриваю "Заповіт",
падає літак рашиста — дяка за політ!

Ангел не відступить, шаленіє Сатана!
Це наша країна, суки, більше не страна!
Зареве Дніпро! Вилізе із берегів!
Плюсуємо добро! Мінусуєм ворогів!

Тільки з волі Бога вимикається ліхтар
нашої душі, а тому ще летить Ікар!
Я звертаюсь римами до тебе «руський мір»
у нас пломеніють крила, а не рила, зрозумів!

Будемо і ми не ми, як будемо німі!
Ліпше крики у крові, ніж мовчати у ярмі!
Заведемо на світанці наші кулеметні танці,
якщо стрінеш українців ти забудеш про спартанців!

Марширують добровольці у кривавий тан,
визволяти Україну із її кайдан!
Окупант горить, прапор майорить,
хто не вирив яму ще собі то має рить!

Дивиться Шевченко на нас із небесних місць,
як його нащадки тут перевіряються на міць!
Для кремлівських тих ослів, що моляться на культ,
хай не вистачило слів, зато вистачає куль!

Скільки вечорів під снарядами і світань…
Думав як зайдеш на наші землі стрінемо з вітань?
Думав намалюєш зетку і ти Зоро, але тут
якщо намалюєш зетку, Рафаель, ти скоро труп!

Під крики сирен на електричному стільці,
прориваються вірші, мовби Січові Стрільці!
Заряджаю своє слово і палю у далечінь,
дали прикурить тому кому падлюки дали чин!

Кровавим чорним оловом випльовую рядки!
Мов картоплини голови закидують в грядки
бездушні окупанти, для імперії підкови,
до зустрічі в ніде, в нізащо і в ніколи!

Марширують добровольці у кривавий тан,
визволяти Україну із її кайдан!
Окупант горить, прапор майорить,
хто не вирив яму ще собі то має рить!

Кто-то что-то говорил про войну культурных кодов....



Вибачай, що я без мату, розкладаю ту русню,
все, що я не досказав, — доскаже Поворознюк!
Моя муза плакала неначе Лобода у сторіс,
та мій голод до правди у цьому пеклі раз у сто зріз!

І тому я! Розклав її детально по поличках!
І знайшов два кольори, які намалював Павличко!
Є! Це реп, яким він і повинен бути!
Літери мої тут нагинають твої букви!

Рими заточені, як домаха,
піджарюємо зомбі і не ходимо до Мака,
зетки лізуть, як комахи та помирають до маху,
урок не вивчили — завдання знищити — домаха!

Пау! Стріляю, як колись на сучих батлах!
Може і не варто, та я бив, як булава там вату!
Зараз ходять не до школи діти, а до бомбосховищ!
І навряд чи мене, сука, заспокоїть Арестович!

Лють виходить з моїх текстів, як з окопу воїн,
окупантам не достатньо глузду, нам же недостатньо
свободи волі!
Будуємо свій корінь!
Я був де завгодно, друже, та ніколи не був в хорі!

Як Костенко словом перемелю раші кості!
Ми поїхали? Та тільки мізками зі злості!
Наші землі не залишимо, відпишемо стусанів,
Медведчук хотів убити Стуса, чи убив він Стуса? Ні!

Тому за ним лінію зігну!
тому душу, немов Жанну Дарк тягне до вогню!
Тому чутно навіть небесам сильний зліва стук,
коли нам співає про червоні мальви Івасюк!

Кляті орки ваші корки разом з вами буде жерти
смерть, бо ви вже зрозуміли хто тут жертва!
Ми вільний народ і свободи Отче задля
поет точе перо, військовий точить шаблю!

Так молода вітка та попробуй нас зламати,
родіна рашистів не жаліє, як зла мати!
Все жене на кулі, пише зетки і мовчить,
діти ходять ніби клони струнко в голові мов чіп!

Волі там не було і немає і не буде зроду!
Які б шмотки не наділи — не сховати робу!
Якщо світ лише вистава, — цю метафору ти чув,
то на кожного бєзрукова є наш Миколайчук!

Моє слово, моя ти єдиная нині зброя,
ми не повинні тут загинути обоє!
Леся Українка знала силу Аполона:
куля зупиняє одного, слово — міліони!

Вот так...

[Anella2]

Текст:

Миру не було і не буде,
розвели серця і дороги,
знайте, ми не зомбі — ми люди!
І йдемо лише до перемоги!

Миру не було і не буде,
розвели серця і дороги,
знайте, ми не зомбі — ми люди!
І йдемо лише до перемоги!

У руці не кава,
у думці «де ти ма»
у душі - канава,
удома дитина...

У серці пустеля,
у кулі прощення,
у землі постелять,
у війні хрещення.

У словах німую,
римами не вмію,
у липні зимую,
в юності сивію...

В котловані мерзну,
засинаю в ранку,
сплю і їду в "мерсі",
прокидаюсь в танку.

Не стріляю — сію,
в небо даю візу,
і дивлюсь росію
тільки в тепловізор!

Поруч побратими,
ми стіна, ми опір,
з крилами за спини,
з душами на отвір!

З вірою безмежною,
з тільки Україною
і тільки незалежною,
мрію у крові мою

окропіте віршами,
пам'ятайте в Банковій,
вміли червоніти лиш
від крові окупанта ми!

Миру не було і не буде,
розвели серця і дороги,
знайте, ми не зомбі — ми люди!
І йдемо лише до перемоги!

Миру не було і не буде,
розвели серця і дороги!
Знайте, ми не зомбі — ми люди!
І йдемо лише до перемоги!

Ми страшні у злобі,
ви смішні артисти
з зетками на лобі,
тільки, сука, ми нацисти!

Смішно, та не дуже,
не розійдемось краями,
ой димлять, мій друже,
тут далеко не кальяни…

Точимо ножі,
не точилами, а кров'ю,
ви стояли за режим,
а ми тут стоїмо за волю!

Гради нас не спинять,
орки ви непотріб,
а ми з крилами за спини,
а ми з душами на отвір!

Летимо, як вихор,
голосно, як вирок,
соло ми, а ви хор
німоти і бирок!

Ви з робами, ціпками,
з номером на камені,
з кімнатами, як камерами,
з волею, як камеді.

В цей полум'яневий час
б'ємось не питай чого?
Ми діти Шухевича
і внуки Сагайдачного!

Як колись то збруєю,
загуркочем зброєю,
з колисок отруєні
— волею!

[Anella2]

Текст:

«Милий, як ти там?
Крик мій не має слів…
Боже, на небесах
може ти осліп!

Не вини, я його тобі не віддам!
Не мани, його муки тільки мені!
Милий, як ти там?
На війні!»

Не бійся, кохана, у мене рівномірний пульс,
я заспокою хамів і до тебе повернусь!
Я знаю тобі боляче чекати, та усе ж
мене перенесла колись і це перенесеш…

Жартую… Скучаю за тобою і сумую,
вибач, що на певний час тебе лишив вдома саму я!
Та ми є одне, я довго так шукав своє ребро,
хай, маленька ти далеко десь, та тут ти моя бронь!

Пам'ятаєш, після клубу ми гуляли уночі
і до нас пристали п'яні, несвідомі глядачі,
моя самооборона мутувала в самосуд,
пам'ятаєш, що зробив із ними, те роблю і тут.

Бо коли Бог ліпив людину його демон відволік
і випадково вийшов зомбований чоловік,
з'їв "прикази", написав на лобі путін і т.д.
але Бог створив і нас, щоби виправити те!

«Милий, як ти там?
Крик мій не має слів…
Боже, на небесах
може ти осліп!

Не вини, я його тобі не віддам!
Не мани, його муки тільки мені!
Милий, як ти там?
На війні!»

Не бійся кохана і небо словом не гніви,
поки перевчаю хамів говорити нам на ви!
Поки перевчаю орків ходити без голови,
вони і так всі безголові, тому мила не лови

мене на грубощах, нехай виховала війна,
та я не дуб іще, просто де вогняна стіна,
і там де ходить кляча із косою з ночі і до рання,
гірше упасти духом ніж упасти від поранення.

Тому ми вигадуємо жарти, капітан
їх запалює і ми танцюємо кривавий тан!
Намагаємось, як можемо не думати про все це,
та невидима куля суму летить у наше серце!

І хай крила підбиті у мрії,
я тримаю слово немов сина тримала Марія!
Повернуся, як і обіцяв нехай згинає втома,
хай до того сам Бог знає скільки снарядів до дому!

«Милий, як ти там?
Крик мій не має слів…
Боже, на небесах
може ти осліп!

Не вини, я його тобі не віддам!
Не мани, його муки тільки мені!
Милий, як ти там?
На війні!»

[Anella2]

Вообще - до мурашек - не то слово

Боже,скільки нам іще гребти,
в океані, де хвилі твої клюють наші хребти?
Боже,скільки нам іще брести
по замінованій дорозі залишаючи хрести?

Боже,скільки нам іще молитв
із очей неуловимо лить…
Скільки нам іще спалить
у вогні для тебе хат і збудувати сірих плит...

Боже,скільки нам іще терпіть?
Подивись, тече по тілу кров солона, а не піт!
Боже,скільки нам іще тремтіть
за дітей, що від сирен прокинулись не від трембіт?

Боже,скільки нам іще сіток,
може все наше життя лише відос твій у тік-ток?
Боже,я тримаю твій квиток:
він у грудях моїх б'ється — дякую за біток!

І я не читаю — кричу,
і все виливаю на лист…
І благаю Тебе — почуй,
і гукаю Тебе — спустись!

І я заряджаю свій вірш,
і все римами плачу…
І гукаю тебе — спустись!
І благаю тебе — почуй!

Сину,так болить тобі, проте
я точив тебе, як камінь, щоб отримати шедевр.
Сину,та камню сил не вистача
зрузуміти скульптора, який б'є його весь час.

Сину,щоб ти захотів свободи, —
біля кордонів твоїх посилив сволоту…
Щоб ти знав, яка сила в тобі є, —
я наслав на тебе зграю збожеволівших гієн.

Сину,щоб почув своїх дідів, —
прогримів тобі снарядом, та я того не хотів.
Сину,закурив вогнями дим,
щоб побачив ти нарешті свій забутий рідний дім!

Сину,щоб ти знав де рідний край, —
дав диявола сусіда, тому не жалій — карай!
Сину,щоб помітили ліхтар —
потрібна темнота.

І я не читаю — кричу,
і все виливаю на лист…
І гукаю тебе — почуй,
і благаю тебе — молись!

І я заряджаю свій вірш,
і все римами плачу…
І благаю тебе — молись!
І гукаю тебе — почуй!

А я не читаю — кричу,
і все виливаю на лист…
І благаю Тебе — почуй,
і гукаю Тебе — спустись!

А я заряджаю свій вірш,
і все римами плачу…
І благаю тебе — молись!
І гукаю тебе — почуй!

[Anella2]

Текст:

Чи люблю тебе не питай,
бо любов моя не мине...
Ти за край ідеш... Так за край!
Щоб залишити мені мене.

Я хотіла тобі дати рай,
та Диявол його не мине…
Не щади його, а карай!
Щоб залишити мені мене.

Ствол 415 міліметрів, а тому
смерть не довго до мене в економкласі летіла,
та я відпросився у старої знову додому,
у мене на землі залишилось незакінчене діло.

Затягнув"пальоний" турнікет і двинув у темряву,
воля до життя сильніша будь-яких панацей,
у смерті руки трусяться немов би від тремору,
дала маху і я лізу з того світу на цей!

І хватаюсь за землю, що є сили і духу,
і в багні серед бруду — віднаходжу коріння,
і беруся за нього, як за мамині руки,
а у грудях грохоче моя Україна…

Кращі люди не вагаючись засіяли небо,
гірші люди не вагаючись чекають плоди,
а я лізу по землі і її мої ребра
орють для голів сліпої орди.

Чи люблю тебе не питай,
бо любов моя не мине...
Ти за край ідеш... Так за край!
Щоб залишити мені мене.

Я хотіла тобі дати рай,
та Диявол його не мине…
Не щади його, а карай!
Щоб залишити мені мене.

Видно землі ці плетені тьмою,
по кордонах вузлами ці ниті,
та поки я живу і ці землі за мною, —
я заставлю чортів їх цінити!

Кров хотіла втекти та спинилась,
і на тому їй дякую клятій,
я ще дихаю, тому спи мила,
хай попереду біси, та за нами крилаті!

Почекає та небесна гребля,
що описував детально одинокий Данте…
Поки лізу по землі і її мої ребра
витирають від лап окупанта!

Кращі люди за тебе у хмари,
гірші люди за тебе у спальні,
пам'ятаєш набої — замало,
пам'ятаєш, що люті — достатньо.

Чи люблю тебе не питай,
бо любов моя не мине...
Ти за край ідеш... Так за край!
Щоб залишити мені мене.

Я хотіла тобі дати рай,
та Диявол його не мине…
Не щади його, а карай!
Щоб залишити мені мене.

[Anella2]

Текст:

Все, що можу віддаю тобі, благаю, вір же!
Все, що маю з вогнестрільного — це мої вірші!
Ти навчила мене думати і римувати,
і тому я націлюю смертельну риму ваті!

Яка лізе і лізе, як хмара із-за лісу,
та не знає, що наші воїни із заліза!
Ми крокуємо до волі, нас таких доволі,
і наша доля — не долі, вибачайте за недолік!

Зомбі, Україна то є не росія!
Ви хотіли обійняти нас, як Месію?…
Цар у бункері ваш посідіє, полисіє,
доки наш народ і під снарядами — поле сіє!

Україна, ти навчила мене давати відсіч!
Ми коріння пам'ятаємо у нас в крові Січ!
І моє слово на папері із обійми мозку,
може допоможе воїну убити монстра!

Ти запам'ятай очі темноти,
залети за край, там де ти не ти...
І себе впізнай і себе знайди,
дощенту зруйнуй і заново створи!

Хай надія грає знову на одній струні,
все, що мушу — доставати музу із труни,
і писати, і писати, до поки не пізно!
Все, що маю з вогнестрельного — це мою пісню!

Хай дорога на свободу, як кобра петля,
а війна затягнулась — неначе петля!
Поки ваші задолюби від страху присіли,
наші кращі люди одягаються в приціли!

Україна я в собі тебе собі знайду,
нехай хейтери кричать, що я запізно йду
до твоїх розп'ятих рук — тиранами,
вибач, що тобі болить — ті рани ми!

Слово буде бити болітиме голова
та моя чарка не пустіє Бог мій літер долива!
Наша воля і свобода нетерпима була вам,
та не для рук диявола плавилась наша булава!

Ти запам'ятай очі темноти,
залети за край, там де ти не ти...
І себе впізнай і себе знайди,
дощенту зруйнуй і заново створи!

[Anella2]

Артем Лоік - Парадайз

Текст:

Як не важко, то передай:
тут далеко не paradise,
не вдягай голу правду рядками метафор,
а людям її на папері дай…

Як не важко, то набери...
Залишаю свої тобі номери...
Як немає історій для рідної Трої,
тоді ти мою, брате, на, бери.

Цих історій напевно мішок
за плечима та все одно розрива…
Я всадив в нього цілий рожок
і далеко, мій брат, не морозива…

А в очах відбивалося пекло,
лиш червоні на чорному кольори…
Не умію сказати, до тебе далеко,
я жив коло куль, а ти коло рим…

Ти прости, але я по простому…
Тут слово твоє, моє слово там!
Як його обшукали потому,
у нього набиті кишені золота…

«Він прийшов рятувати братів»,
Так я зробив лише кулею з нього труп...
Та я хотів взяти гріх,
щоб убити його іще разу і в аду!

Слухай, Тьома, — не тліти
я прийшов, — а згоріть! Не суди мене тільки!
Знайди краще не панчі, а рими,
які допоможуть сильніше за ліки!

Слухай, Лоїк, — німіти,
нас хотіли навчити холопи від вови,
та хоч кров'ю умийте:
наша мова солов'їна, їхня мова Соловйова!

Як не важко, то передай:
тут далеко не paradise,
не вдягай голу правду рядками метафор,
а людям її на папері дай…

Як не важко, то набери...
Залишаю свої тобі номери...
Як немає історій для рідної Трої,
тоді ти мою, брате, на, бери.

Я крім тебе нікого не слухаю,
та ти мене не дістанеш із лютого...
Слухай, Тьома, я зараз не вдома,
дзвоню серед ночі, — може і злю того…

Я в лікарні, курю лежу…
Слухай, Лоїк, давай там за нас топи!
Ти співав, пам'ятаю, про ту межу…
Заступити за неї — я заступив…

Тільки гад той мене все-таки дістав…
Я не рухаюсь, поки що, лікарі
розказали, — це шок і нема підстав
хвилюватися… Єрунда, старік…

Спинний мозок заділи кулями…
Хай лежу тут та вірю там:
як ми тільки з тобою докуримо,
я піду до людей по твоїм рядкам…

Як не важко, то передай:
тут далеко не paradise,
не вдягай голу правду рядками метафор,
а людям її на папері дай…

Як не важко, то набери...
Залишаю свої тобі номери...
Як немає історій для рідної Трої,
тоді ти мою, брате, на, бери.

[Anella2]

Артем Лоік - Старшакам

Слухай, Тьома, поки б'ю ослів,
напиши про мене пару слів!
Ти не опопсів, малий, бачу оком псів,
встань за мене, поки я за тебе в окоп сів!

Це як у дворі, привіт рокам,
залиши роботу старшакам!
Ми до пекла відправляємо ті кадри оптом,
а від тебе треба тільки рими… ну і квадрокоптер!

Пам'ятаєш у дворі про мій
відпрацьований правий прямий?
Ми охочі бували до бійки,
в школі і на вулиці по різному заходять двійки!

Я ганяв тебе, малу дитину,
щоб ти зараз не підставив тил наш!
І ти знаєш ми за двір повбиваємо, вір:
Україна — це тепер, як двір!

Не віддам своє, дитинство де
там і є мій Джа…
Нехай в крові у своїй тону,
та в небо те не спішить душа!

Слухай Тьома, поки б'ю тварин,
напиши про мене пару рим!
Ми одягнули не загар, а шрами,
не повіриш тут страшніше ніж за гаражами!

Повернусь додому, не зламаюсь, алілуя!
забиваю біля школи, як тоді, стрілу я!
Тільки дочекайся, перевірю твою стійку,
поки ж руки поклади на стіл, а не на барну стійку!

І пиши свої пісні, та чесно,
як паршиво залишаються вони та «Честер»!
З ними в пеклі умудрявся не перегоріти,
та ти там не зазнавайся, бо дам на горіхи!

Треба жити, Тьома, далі жить!
«Братіки» хотіли нашої землі? Беріть і жріть!
Твоя мама вихователь, із дітьми сидить в підвалі,
тому я не проти, якщо «братіків» за це підпалять!

Слухай Тьома, не читай казок,
вбий за мене клятий мінусок!
Ну а я покрию орків, як мадам Тюссо,
і заримую до слова — двохсот!

Це як у дворі, привіт рокам,
залиши сволоту старшакам!
Поки ти до музи, я рашистам роблю в пекло візу,
нам від тебе треба тільки рими… Ну і тепловізор!

[Anella2]

Артем Лоік - Сковорода

Козаків не зовуть на війну,
та не закінчилась наша війна...
А я на небо підпитий іду,
світ ловив мене та не спіймав!

Ліквідована Січ та не бунт,
русифікована твереза тюрма,
а я на небо підпитий іду,
світ ловив мене та не спіймав!

Відкриваю з неба візу,
Лоік вам читає реп, — як я читаю катехізис!
Я дивлюсь моє коріння розпускає руки,
мене цінять в Україні і ціна моя — пів штуки.

Ох не даром я Сковорода,
я лив сенси із вина не знав, що так скоро вода
буде заливати хати мізків, нападати з тилу,
але те що я нагрів для вас і досі не остило!

Я піджарив вічні сенси дуже просто!
Як? На плиті зі свого мозку!
В світі, де нас хочуть випрати у сірий, —
краще запитай у мене в книгах, а не в сірі!

В світі, де білі ідуть на чорних урочисто,
забуваючи, що краще не білим бути, а чистим!
Бачу знову сунуть супостати,
тому час не без учасному філософу повстати!

Козаків не зовуть на війну,
та не закінчилась наша війна...
А я на небо підпитий іду,
світ ловив мене та не спіймав!

Ліквідована Січ та не бунт,
русифікована твереза тюрма,
а я на небо підпитий іду,
світ ловив мене та не спіймав!

Не зовуть, у мене там, та зараз не сімдесят п'ятий,
тут поети носять рими, поки слуги носять кляпи,
і клюють себе у лоб митрополити,
треба їх загнати у метро і те метро палити!

Є! Я у трендовій обнові!
Світ ловив мене та вийшло, що він далеко не Нойєр!
Є! Я спростив себе свідомо!
Коли у людей війна у них і дійсно не всі в дома!

Я ходив собі по небесах аскетом,
доки на мою державу не націлили ракети!
І хай править зомбованими не Катерина,
та ми хряпнемо дверима, в дім не пустимо тварину!

Якщо чесно, світ нітрохи не змінився,
тільки проклятим сусідам «уже мало ізвінітся»,
ви «за мір» та я доступно якомога:
нам цей мир і даром не здався без перемоги!

Козаків позовуть на війну,
бо не закінчилась наша війна...
А я із неба підпитий прийду,
світ ловив мене та не спіймав!

Ліквідована Січ та не бунт,
русифікована твереза тюрма,
а я із небо підпитий прийду,
світ ловив мене та не спіймав!

[Anella2]

Снайпери
Ця пісня присвячується Роману, Олександру, В’ячеславу та Івану, військовим снайперам, які мужньо трималися до останнього під Ізюмом.

Дякую, що накрили,
від вогню ваші крила.
Обминіть злу нестриманість,
обманіть, що зустрінемось…

Оборона села — під Ізюмом,
далеченько, та я буду зумом,
приближаю відверто і грубо:
йде до бою снайперська група…

Два снайпери, два на прикриття,
чотири зруйнованих життя…
В руїнах іде на навалу,
щоб Україна своє будувала.

Від орків — штурм — 500 солдат!
Як сказав би баста — солдаут…
У кругу москвічів
колись, бо тепер він гучно мовчить…

А орда, як пухлина — розцвіла,
бій перейшов на вулиці села,
і всі відступили, і стихло,
не всі, — чотири не встигло…

Та стояли вони, не тікали,
їм ті орди були замалі…
І життя їхні кров’ю стікали,
на розхристані груди землі…

Вщент оточені тими тваринами,
не віддавали уперто своє!
І летять їхні кулі між римами
нам по серцям, бо у нас вони є!

Дякую, що накрили,
від вогню ваші крила.
Обминіть злу нестриманість,
обманіть, що зустрінемось…

Оборона села — під Ізюмом,
далеченько, та я буду зумом,
приближаю відверто і грубо:
йде до раю снайперська група…

Вже наступного дня наші сили
позиції знову відбили!
І шукали, як грішники каяття,
чотири зруйнованих життя!

Один був під завалом
після кривавого танку,
у гвинтівці лише два набої зосталось,
його зупинили лиш танком!

Сльози стояли в очах у військових,
навіть у тих, хто давно вже за рискою…
Другий лежав, а навколо
майже півсотні мертвих рашистів…

Для чого пишу я усе це?
Для звільнених вулиць
я стану снайпером, і влучу в серце
для того, щоб подвиги їх не забули!

Скажеш:«римуєш запізно»,
ріжеш навіщо дроти…
Мене попросив передать це вам в пісні
їх побратим.

Дякую, що накрили,
від вогню ваші крила.
Обминіть злу нестриманість,
обманіть, що зустрінемось…
379 комментариев

[Anella2]

Текст:

І коридорами підборами,
ми зустрічаємось по-новому...
І ми говоримо, говоримо, говоримо
різною мовою...

І сидимо за моніторами,
і коментуємо по-новому,
де ми говоримо, говоримо, говоримо
різною мовою...

Не думав, що таке будеш писати,
про снайперів, про ногу і протез,
слова тонкі були, — тепер пузаті,
вони не поміщаються в протест!

Не думав, що таке будеш писати,
все просто, без метафор, як не як,
ти умнічав раніше, ніби Сартр,
ну а тепер читаєш для вояк!

Про мову голосиш неначе нацик,
на ЗСУ збираєш в інстаграм,
ти був нормальний, позитивний пацик,
хоч і бісив бувало наче храм.

Не думав, що тебе так перевзують,
і скільки платять, псевдопатріот?
Іди в окопи поспівай чи в амбразури,
ти лялька лиш у псевдо партій, от!

Чого мовчиш? Немає шо казати?
А «Звьоздная страна»? А Гріша Лєпс?
Твій реп для стада, як «Пузата хата»,
ти згоден? Да? Чи як в ЄС, то «yes»?

Чи ти повірив в неньку Україну?
У вольний лет її підбитих крил?
Вона лише для розпалу каміна
американських чи російських сил!

І коридорами підборами,
ми зустрічаємось по-новому...
І ми говоримо, говоримо, говоримо
різною мовою...

І сидимо за моніторами,
і коментуємо по-новому,
де ми говоримо, говоримо, говоримо
різною мовою...

Не думав, що таке буду писати,
про снайперів, про ногу і протез…
Та я відкрию перед вами карти
і розповім детальніше про текст,

про те, як він з’являється під ранок
на білому німому полотні,
перу напитись я даю у ранах,
не на мені ці рани, а в мені.



А потім направляю те перо на
темряву, як ниточку свічі.
В човні до залізничного перона,
з квитком до Запорізької Січі…

Коли пишу, — не я пишу, а слово
бере і пише мною цю ріллю
рядка, я тільки рана у Іова,
я не співаю, люди, я болю!

Мені начхати, що мені говорить
у спину Вавілон мій чи то Рим!
Якщо я хворий, — я навіки хворий
лиш Богом, що спускається із рим!

Ти кажеш мене люди перевзули?
Лиш Бог стягнув пов’язку із очей!
І я згадав себе! Своє минуле!
Своє село, де крила із плечей!

Де я ішов до річки поруч з дідом,
просто ішов, без цілі і причини!
Де я щасливий, мене сонце сліпить,
а у очах сльозиться Батьківщина…

І літо моє, літечко і вишні…
Ти кажеш, перевзули мене? Як ті
слова твої у точку, бо так вийшло:
колись… Дитиною… В російські драні лапті!

Ти кажеш, я мовчу, та замовчати,
мене не змусять Лєпси у багні!
Просто я цілюсь в голови, — не в чарти!
Йому ж сказав і «нєт», і «no», і «ні»!

Ти кажеш, Україна для каміна,
та поперхнуться королі в оселі!
За рік ми стали твердо, як каміння
один до одного, і утворилась скеля!

Про ЗСУ писать недопустимо?
Та розбираю тільки Бога дикцію!
А Він сказав: всі ангели спустились,
і одягнулись у зелений піксель!

[Anella2]

Текст:

Тато, нащо брати
в руки зброю?
Варто, синок, варто
йду до бою!

Тато, тяжкі втрати,
море болю…
Варті, синок, варті
краплі волі.

Знаєш, синок, із моїх казок:
злу не достатньо ні чар, ні сил,
тут вистачає на всіх касок,
та не у всіх є жага носить…

А ось у мене така жага,
що тарабанить із моїх скронь,
раб зупиняється, каже: «га?»,
воїн іде і кричить: «вогонь!»

Я повернусь, не сумуй синок,
ще не устигнеш і закохатись,
ще не устигнеш пізнать станок…
Ще не устигнеш скучить за татом…

Сину, ти знаєш, що я добряк,
та коли виведуть — буде горе…
Раб перед ворогом каже: «так»,
а воїн з ним не говорить.

Тато, нащо брати
в руки зброю?
Варто, синок, варто
йду до бою!

Тато, тяжкі втрати,
море болю…
Варті, синок, варті
краплі волі.

Це моя вулиця, моє місто…
Знаєш, синок, це моя земля!
Україна не десь там, а дуже близько,
не хтось там, а ти і я.

Україна — це те що у тебе зліва
стукає в двері відкритим серцем…
Стукало доки не потемніло...
Тепер воно тільки б’ється!

Стали до бою, та всі ми творчі:
ось тобі в слові мій заповіт:
або станеш рабом і закриєш очі,
або станеш мечем і відкриєш світ!

Та спочатку врятую його для тебе,
давай тільки розпишемо наші кроки:
я не буду прогулюватись у небі,
ти не будеш прогулювати уроки.

Тато, нащо брати
в руки зброю?
Варто, синок, варто
йду до бою!

Тато, тяжкі втрати,
море болю…
Варті, синок, варті
краплі волі.

[Anella2]

З Богом 2

Текст:

Не залиши мене одного
рятуватися уночі,
римуватися на вогонь,
хай дощі у моїй душі…

Не залиши мене одного,
рани римами залижи,
я торкнуся крила Твого,
Не залиши мене… Залиши…

Залиши мене без війни,
без снарядів і без вини,
без сухих материнських сліз,
що мов кулі проходять крізь!

Залиши мене без убивств,
рани римами залижи,
бісеринку з Твоїх намист
залиши, та не залиши.

Боже, я знову в неволі,
пісня не стала новою…
дружба не стала в нагоді,
слово не стало у горлі…

А тому знову пишу я,
знову нікого не чую,
тільки від ангела слово,
знову з ночі до ранку до столу…

А за вікном тихо стине
тіло найкращого сина,
що помирає за матір,
яку зовуть Україна…

Люди замерзли війною,
вона їх вкриває вінками…
Боже, залишися зі мною
хоч би оцими рядками.

Не залиши мене одного
рятуватися уночі,
римуватися на вогонь,
хай дощі у моїй душі…

Не залиши мене одного,
рани римами залижи,
я торкнуся крила Твого,
Не залиши мене… Залиши…

Залиши мене без війни,
без снарядів і без вини,
без сухих материнських сліз,
що мов кулі проходять крізь!

Залиши мене без убивств,
рани римами залижи,
бісеринку з Твоїх намист
залиши, та не залиши.

Боже, я знову у слові
більше живу, ніж у тілі,
вибачте, люди, там солі
більше, ніж ви того хтіли.

А тому кипить моя праця,
серед бітів, а не терцій…
вірю у слово, як в двадцять,
вірю в добро, як у десять.

Вірю у Тебе як можу…
Криво, невміло, наївно…
Не залиши мене, Боже,
як і мою Україну…

Люди замерзли катами,
вини їх вкривають кнутами…
Боже, залишися із нами
не тільки оцими рядками…

Не залиши мене одного
рятуватися уночі,
римуватися на вогонь,
хай дощі у моїй душі…

Не залиши мене одного,
рани римами залижи,
я торкнуся крила Твого,
Не залиши мене… Залиши…

Залиши мене без війни,
без снарядів і без вини,
без сухих материнських сліз,
що мов кулі проходять крізь!

Залиши мене без убивств,
рани римами залижи,
бісеринку з Твоїх намист
залиши, та не залиши.

[Anella2]

Артем Лоік - Малюнок

Уночі пишу, читаю зранку,
одягаюсь і кормлю собаку,
з нею кішку, і іду на вулицю,
моє місто оживає вуликом…

У дворі собаку випущу, не стримую,
як свою вночі невиховану риму я…
Сонце світить і напевне посміхається,
а війна, неначе пляшка, не кінчається…

Чи то просто доливають суки літрами,
і ми п’ємо, і ніяк її не вип’ємо…
І крокуєм в синє небо знову синіми,
а цей світ внизу лишається із свинями…

У навушниках співає Латексфауна,
я наспівую їх пісеньку – проста вона,
може дійсно і мені таке забацати,
і сховати свої панчі десь за басом тим…

За вікном війна,
а я на, а я на цей біт
намалюю нам, люю нам
пісню най летить…

За вікном війна,
а я на, а я хоч на мить,
намалюю нам, люю нам
мир, в якому ми…

«Хай гримить на полі техніка,
тил тримає Полтавська політехніка…» –
бубоню під ніс і їду на роботу, де
керівник культури, волонтер я і т.д.

Не гвинтівки заряджаємо, а «радіки»
і концертами збираємо на квадріки,
тепловізори, машини, щоб у голові
якось виправдовувати те, що ми живі…

Сонце посміхається, цілуючи устами
наші очі, поки хлопців хапає до хмар…
тільки воїни не на небі, вони поруч з нами,
пам’ятай про це удома, даючи хабар…

І, поети, ми не маємо права мовчати,
треба виливати пісню у горло, мов чарку!
Хай пече, але беремо свою ноту вище!
Думав не грузити, вибачай, знову не вийшло…

За вікном війна,
а я на, а я на цей біт
намалюю нам, люю нам
пісню най летить…

За вікном війна,
а я на, а я хоч на мить,
намалюю нам, люю нам
мир в якому ми…

[Anella2]

Текст:

«Діти,
на те й лихо, щоб з тим лихом битись!» —
Так писав той, хто вміє молитись
без молитви, світити без світла,
жить без тіла, воскреснуть із літер!

В болоті зла горланю в рупор свій «Отче наш» крізь очерет!
Тече із ран червона рута, а із душі мій чорний реп!
І потім цими кольорами — я обгорну своє життя,
і римами зашию рани, — хрестом, — таке моє шиття!

І понесу в своїх долонях мою країну, як синицю!
Найкращих з нас кати хоронять, Боже, скажи, що це все сниться!
Орки, мріять досить — морем ніколи не стане ставок,
в голові лиш сміття, а не мозок, а тому удома чекає совок!

А мене не водою хрестили, тільки словом, а тому із тилу
дістаю свою риму остилу — так, немов би осколок із тіла!
І те темне болото нас не зупинить, я впевнений, що б не було там,
наша доля така, що по венам тече генетично не кров, а спротив!

«Діти,
на те й лихо, щоб з тим лихом битись!» —
Так писав той, хто вміє молитись
без молитви, світити без світла,
жить без тіла, воскреснуть із літер!

І я вірю, що темінь ота мине, брате, тримаю тебе так, як ти мене
своїм словом, що тихо не промайне повз, а зігріє тебе своїм променем!
Я молюся за тебе як вмію, нехай крила підбиті у мрії,
хай удача тримає тебе на руках, немов сина тримала Марія!

Повертайся живим з побратимами, вип’ємо, помовчимо і потому
розпочнемо життя… Та до того сам Бог знає скільки снарядів до дому!
Так, росія — в’язниця, та ніхто не втече, як в кіно з Шоушенка,
Сон відверто затягнуто, тільки не той, що у римах Тараса Шевченка!

Поверніть наше небо без вибухів, окупанти, без випивки ви бухі
лише лозунгами ваших виблядків! Вибач, знову не видав хіт!
І ми разом крокуємо в пекло допоки в раю, Боже, на самоті ти,
і не знаєм куди себе діти, коли під снарядами плачуть налякані

«Діти,
на те й лихо, щоб з тим лихом битись!» —
Так писав той, хто вміє молитись
без молитви, світити без світла,
жить без тіла, воскреснуть із літер!

[Anella2]

Текст
Правда — її не зігнути.
Крига — нею не напитись.
Зрада — її не збагнути.
Кривда — її не простити!

Люди — як не як повстанці.
Орки — їм не осягнути
край наш, де іде повз танці
правда, яку не зігнути!

Зупинити писати — навряд чи
мені риму приносить снаряд, чи
клята куля у тілі бійця,
який вчить нас іти до кінця!

Я писав, та раніше у стіл,
від людей холод зустрів мене, та я не остив,
думав згодом зав’язати, та все ж,
Бог шепнув мені: «Як взяв — донесеш!»

Тільки це будуть не ніжні хіти,
асфальтовані стежки не для твоєї ходи,
а дорога твоя через непролазні ліси,
там військові зачекались на прості голоси,

загрубили по дорозі, загрубіла душа,
наточили зуби звірі, затупились пісні,
від ковша небесного мені дали відкоша
щоб на землю я спустився, заточився в різні!

Правда — її не зігнути.
Крига — нею не напитись.
Зрада — її не збагнути.
Кривда — її не простити!

Люди — як не як повстанці.
Орки — їм не осягнути
край наш, де іде повз танці
правда, яку не зігнути!

Якщо слово з мого горла зове,
замертвити неможливо живе,
а тому пропоную свої рими, котрі
готувались в Іловайському страшному котлі!

І вони для воїна, що світить собором,
невеликий, та країну закриває собою!
Тому Бог сказав: «Вражай словами з цього вірша й
зійде із рядків урожай!»

Скільки тихих і простих пацанів,
не кричавши і не бивши своїх власних синів,
взяли зброю, і коли прийшов нарешті той час
гаркнули ворогу у перший свій раз!

Та так гучно і так страшно, що ті
не лякались так у вбогому своєму житті!
І допоки полупокер відступавши ледь ліз
у мене виходили не пісні, а культурний Ленд-ліз!


Правда — її не зігнути.
Крига — нею не напитись.
Зрада — її не збагнути.
Кривда — її не простити!

Люди — як не як повстанці.
Орки — їм не осягнути
край наш, де іде повз танці
правда, яку не зігнути!

Правда — її не зігнути.
Крига — нею не напитись.
Зрада — її не збагнути.
Кривда — її не простити!

Люди — як не як повстанці.
Орки, вам не осягнути
край наш, де іде повз танці
правда, яку не зігнути!