РУСЬ – СПОКОНВІЧНА УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ: ІСТОРИЧНІ ДОКУМЕНТИ ТА ГЕОГРАФІЧНІ КАРТИ
Русь (дав.-рус. Рȣсь, рѹсьскаѧ землѧ, ср.-грец. Ῥωσία, лат. Russia, Ruthenia) — багатозначний термін, що використовувався у різні часи для позначення соціальної групи (корпорації, верстви або стану), етносу (групи родів, племені чи народу), території та держави у Східній Європі з центром у середньому Подніпров'ї.
Русь (однина руси́н) — етнонім, який зазвичай вживають для позначення населення Київської Русі. У ранні часи (до кінця XII — початку XIII ст.) ним позначали лише мешканців Києва та близьких до нього земель: Київського й Переяславського князівств Середньої Наддніпрянщини, а згодом — усе населення держави.
За твердженням Нестора Літописця точною визначеною датою проголошення держави Руси є 852 рік. Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» запитав: «Откуду єсть і пошла Руськая земля»? І сам відповів: «В літо 852 начаша ся прозивати Руськая земля». У «Повісті…» під 852 роком зафіксоване таке повідомлення: «В літо 6360 [852], індикта 15, коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля». Тут же довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…» Далі дається детальна хронологія – скільки літ минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.
Назва “Руська земля” виникла подібно до інших літописних назв (Лядська земля, Болгарська земля, Угорська земля) від спільної назви народів, що заселяли цю територію, згодом етнонім (назва народу) перетворився в політонім (назва політичного утворення). У середньовічних джерелах територія Русі здебільшого обмежувалася Київською, Чернігівською та Переяславською землями й не вживалася на означення Галичини чи Новгородської землі. Після монгольської навали назва поширилась на інші східнослов'янські землі де існували приходи християнської церкви візантійського обряду (так звана – руська віра): з'явилися Біла, Чорна, Червона або Галицька, Мала Русь.
Територія Поділля, яка входила до складу Галицько-Волинської держави, в літописі XIII ст. зустрічається під назвою «Русь Дольная, Понизье».
Походження назви «Русь», а також її етимологія не з'ясовані й лишаються предметом тривалої дискусії. Труднощі локалізації початкової Русі обумовлені характером джерел, вітчизняних та іноземних. У своїй більшості вони містять відомості недостатньо конкретні, а часто й суперечливі.
Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор'ї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція якого невідома. Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене в давніх історичних документах. У східних джерелах переважає термін руси, у візантійських — роси, у західноєвропейських — руси (але іноді й рос, роси), a в давньоруській писемності переважають назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється й росьский («Правда Росьская»). Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь.
Про «народ росів» (Ρώς) у Візантії знали давно, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 р. «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людвика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, зветься рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant].
Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині X ст. (958—962) єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ ... що його греки за міцність тіла називають ... русії» [gens quaedam ... quam a qualitate corporis Graeci vocant... Rusios] [Мельникова E. A. [Комментарий 3 к главе 9] // Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарии, под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосильцева. — Москва: Наука, 1991. — С. 308].
Вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» (близько 956-959 рр.) візантійського імператора Константина VII Порфирогенета (908-959). На відміну від оригінального слов'янського кореня «рус», використовувався співзвучний йому корінь «рос». Таке заміщення відбулось у зв'язку із поширеним з ІХ століття у Візантії ототожненням народу «Русь» із біблійним «князем Росом», таким чином термін отримав вигляд «Росія» замість «Русія».
Прийнято вважати, що найдавніша згадка про русів в арабській літературі належить географу та історику Ібн Хордадбеху (2-га пол. 9 ст.).
Государственность на землях Украины .
Re: Государственность на землях Украины .
В українських документах грецький топонім "Рóссія" був уже широко використовуваним, як мінімум з XI ст. На сьогодні відоме використання цього титулу в печатках митрополитів: Феопемпта (згад. 1039 р.) , Єфрема (згад. 1055 р.), Георгія (1062 — бл. 1075 р.), Миколая (згад. під 1102 р.) та Михаїла (1131-1147), а також деяких князів: Володимира Мономаха, Андрія-Мстислава, дружини князя Олега-Михаїла Святославича († 1115 р.) грекині Феофано. [Ірина ЖИЛЕНКО. До історії використання топоніму «Русь», «Рóссія» в українській історіографії до XVIII ст. та, зокрема, автором "Синопсиса"].
1299 р. київський митрополит Максим, за походженням грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди. До цього прихильно поставився і золотоординський хан. Переселившись на Залісся, київські митрополити і там називалися «руськими». Одні з них іменували себе «митрополитами всія Русі», інші — «митрополитами Київськими і всія Русі».
У 1354-56, 1356 і 1378-1380 роках литовський митрополит теж мав титул митрополита «всія Русі».
У 1448 році Собор православних єпископів, «по повеленію государя», без погодження з Константинопольським патріархом, поставив на митрополита «Київського» — Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви. 1453 року, Московська церква, що канонічно перебувала в складі Київської митрополії, самовільно відокремилася. На відміну від Москви, в Києві Флорентійську унію сприйняли нейтрально, й Ісидор пробув митрополитом Київським до 1458 року. 15 жовтня 1458 р. Константинопольський патріарх Григорій III (Мамма), який був вигнаний своєю православною паствою і кліром в Римі, надав новому уніатському митрополиту Григорію ІІ титул – «Митрополит Київський, Галицький і всія Русі». Цей титул глави православної Київської митрополії носили до анексії Київської православної митрополії Московським патріархатом 1686 року, а греко-католицькі Київські митрополити - до 1806 року. Митрополит Іона (†1461), був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всія Русі». Його наступники на кафедрі вже називалися «Московський і всія Русі».
Перші (після відокремлення московської митрополії) митрополити Київські, Галицькі та всієї Руси — Григорій ІІ, Мисаїл Пструч, Іона, Йосиф Болгаринович були прихильниками Флорентійської унії (унія 1439 р. між східною та західною (Римською) церквами), але підтримували зв'язки з Константинопольським патріархом, й всі (окрім Мисаїла) були затверджені патріархом на митрополитів.
Термін “Русія” у літописах Русі (Київської) не зустрічається. Вперше дане слово кирилицею зустрічається лише у 1387 р. у назві титулу митрополита Київського і “всія Русія” (Рѡсїѧ) Кипріяна (В літо 6895 [1387], априліа 24, соврошилаяся ця книга в Студійськой обителі Кіпріаном смеренним митрополитом Києвским і всія Русія).
Західноєвропейська картографія лише у ХІІ ст. “прописує” Русь на карті світу. Назва стосувалася переважно Середнього Придніпров'я. З часом назва “Русь” починає приживатися по периферії – на заході, а потім на півночі. З'являється вона, в цей період, лише на північноєвропейських картах – в Англії, Ісландії та Нижній Саксонії. На картах XII-XIV ст. містяться форми терміну “Русія” (Русь) з одною літерою і з двома літерами “с” (“Rusia”, “Rucia”, “Russia”). Форма з двома літерами “с” у грецьких текстах зустрічається лише з XIV ст.
Топоніму Rossia міститься на ряді карт XIV-XV століть, в тому числі в Каталонському атласі (1375).
Отже, форма Rosia (Rossia), перейнята з Візантії, зустрічається поряд з формами Russia, Ruscia, Ruzzia, рідше Ruthenia. Форма Rossia міститься в латиномовних текстах Марко Поло, Гільома де Рубрука. Існував ще ряд варіацій назви Русі з буквою «о» в корені (наприклад, Rosie у Андреа Б'янко).
«Всея Руси» - приставка до титулу руських Великих князів Київських. У джерелах вона зустрічається стосовно Всеволода Ярославовича (дав.-рус. Всеволодъ Ӕрославичь; 1030 —1093; Великий князь київський (1076—1077, 1078—1093); Володимира Мономаха (дав.-рус. Володимеръ Всеволодовичь; в хрещенні — Василь; 1053 —1125; Великий князь київський (1113—1125); Юрія Довгорукого (1090 —1157, дав.-рус. Гюрги Володи́мирович, Дюрги Володи́мирович, син Володимира Мономаха; Великий князь київський (1149—1151, 1155—1157); Ростислава Мстиславича (або Мстислава Ізяславича, ім'я правлячого на той момент в Києві князя не названо); Романа Мстиславича (бл.1152 —1205, Великий князь Київський (1201, 1204) і Мстислава Романовича (відомий як Мстисла́в Стари́й, 1156 —1223, Великий князь Київський (1212—1223) (за: Горский А. А. Князь «всея Руси» до XIV века // Восточная Европа в древности и средневековье: политические институты и верховная власть. — М., 2007).
У Іпатіївському літописі під 6709 (1201) роком Роман Мстиславович (батько короля Данила) вперше названий "Великим князем Романом" і «Самодержцем усієї Руси».
На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Мікра Росія (грец. Μικρά Ῥωσία - Mikrá Rhōsía; Мала Росія), тобто «Русь старша, початкова, основна, давніша»), а Залісся й Новгородщину — Мегале Росія (грец. Μεγάλη Ῥωσία - Megálē Rhōsía; Велика Росія), що означало «Русь пізніша, похідна, новостворена». Список єпархій Великої і Малої Русі, датований 1347 р., відносить до Великої Русі 12 єпархій, які перебували під владою київського митрополита, а до Малої Русі - 6 єпархій, які з 1303 р. перебували під владою галицького митрополита (Галицько-Волинська держава), і 1 єпархію, що входить в сферу впливу Литви в 1339-1351 роках. Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем рос («народ Рос»), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.
Монархи Галицько-Волинської держави в XIII-XIV ст. крім княжого титулу стали носити подарований Папою Римським титул королів Русі. На думку Я.Ісаєвича, вони мали на увазі під «Руссю» територію свого князівства. На думку Л. Войтовича, титул був претензійний і поширювався на всю Русь. З приставкою «всея» він відзначений в листі братів Андрія і Льва Юрієвичів до магістра Тевтонського ордену (1316) - duces totius terrae Russiae, Galiciae et Lademiriae («князі всієї землі Русі, Галича і Володимира») і в грамоті князя Юрія Тройденовича (1335 ) - dux totius Russiae Minoris («князь всієї Малої Русі»).
Формулу «всея Руси / Русии / России» великі князі московські вживали з середини 14 ст., починаючи від Семена Гордого (1317–1353; князь московський и великий князь володимирський (1340-1353). На його печатці напис: «печать князя великого Всея Руси». Треба розуміти, що у середньовіччя і ранній модерний час не існувало офіційних назв держав, натомість існували офіційні титули монархів.
1299 р. київський митрополит Максим, за походженням грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди. До цього прихильно поставився і золотоординський хан. Переселившись на Залісся, київські митрополити і там називалися «руськими». Одні з них іменували себе «митрополитами всія Русі», інші — «митрополитами Київськими і всія Русі».
У 1354-56, 1356 і 1378-1380 роках литовський митрополит теж мав титул митрополита «всія Русі».
У 1448 році Собор православних єпископів, «по повеленію государя», без погодження з Константинопольським патріархом, поставив на митрополита «Київського» — Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви. 1453 року, Московська церква, що канонічно перебувала в складі Київської митрополії, самовільно відокремилася. На відміну від Москви, в Києві Флорентійську унію сприйняли нейтрально, й Ісидор пробув митрополитом Київським до 1458 року. 15 жовтня 1458 р. Константинопольський патріарх Григорій III (Мамма), який був вигнаний своєю православною паствою і кліром в Римі, надав новому уніатському митрополиту Григорію ІІ титул – «Митрополит Київський, Галицький і всія Русі». Цей титул глави православної Київської митрополії носили до анексії Київської православної митрополії Московським патріархатом 1686 року, а греко-католицькі Київські митрополити - до 1806 року. Митрополит Іона (†1461), був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всія Русі». Його наступники на кафедрі вже називалися «Московський і всія Русі».
Перші (після відокремлення московської митрополії) митрополити Київські, Галицькі та всієї Руси — Григорій ІІ, Мисаїл Пструч, Іона, Йосиф Болгаринович були прихильниками Флорентійської унії (унія 1439 р. між східною та західною (Римською) церквами), але підтримували зв'язки з Константинопольським патріархом, й всі (окрім Мисаїла) були затверджені патріархом на митрополитів.
Термін “Русія” у літописах Русі (Київської) не зустрічається. Вперше дане слово кирилицею зустрічається лише у 1387 р. у назві титулу митрополита Київського і “всія Русія” (Рѡсїѧ) Кипріяна (В літо 6895 [1387], априліа 24, соврошилаяся ця книга в Студійськой обителі Кіпріаном смеренним митрополитом Києвским і всія Русія).
Західноєвропейська картографія лише у ХІІ ст. “прописує” Русь на карті світу. Назва стосувалася переважно Середнього Придніпров'я. З часом назва “Русь” починає приживатися по периферії – на заході, а потім на півночі. З'являється вона, в цей період, лише на північноєвропейських картах – в Англії, Ісландії та Нижній Саксонії. На картах XII-XIV ст. містяться форми терміну “Русія” (Русь) з одною літерою і з двома літерами “с” (“Rusia”, “Rucia”, “Russia”). Форма з двома літерами “с” у грецьких текстах зустрічається лише з XIV ст.
Топоніму Rossia міститься на ряді карт XIV-XV століть, в тому числі в Каталонському атласі (1375).
Отже, форма Rosia (Rossia), перейнята з Візантії, зустрічається поряд з формами Russia, Ruscia, Ruzzia, рідше Ruthenia. Форма Rossia міститься в латиномовних текстах Марко Поло, Гільома де Рубрука. Існував ще ряд варіацій назви Русі з буквою «о» в корені (наприклад, Rosie у Андреа Б'янко).
«Всея Руси» - приставка до титулу руських Великих князів Київських. У джерелах вона зустрічається стосовно Всеволода Ярославовича (дав.-рус. Всеволодъ Ӕрославичь; 1030 —1093; Великий князь київський (1076—1077, 1078—1093); Володимира Мономаха (дав.-рус. Володимеръ Всеволодовичь; в хрещенні — Василь; 1053 —1125; Великий князь київський (1113—1125); Юрія Довгорукого (1090 —1157, дав.-рус. Гюрги Володи́мирович, Дюрги Володи́мирович, син Володимира Мономаха; Великий князь київський (1149—1151, 1155—1157); Ростислава Мстиславича (або Мстислава Ізяславича, ім'я правлячого на той момент в Києві князя не названо); Романа Мстиславича (бл.1152 —1205, Великий князь Київський (1201, 1204) і Мстислава Романовича (відомий як Мстисла́в Стари́й, 1156 —1223, Великий князь Київський (1212—1223) (за: Горский А. А. Князь «всея Руси» до XIV века // Восточная Европа в древности и средневековье: политические институты и верховная власть. — М., 2007).
У Іпатіївському літописі під 6709 (1201) роком Роман Мстиславович (батько короля Данила) вперше названий "Великим князем Романом" і «Самодержцем усієї Руси».
На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Мікра Росія (грец. Μικρά Ῥωσία - Mikrá Rhōsía; Мала Росія), тобто «Русь старша, початкова, основна, давніша»), а Залісся й Новгородщину — Мегале Росія (грец. Μεγάλη Ῥωσία - Megálē Rhōsía; Велика Росія), що означало «Русь пізніша, похідна, новостворена». Список єпархій Великої і Малої Русі, датований 1347 р., відносить до Великої Русі 12 єпархій, які перебували під владою київського митрополита, а до Малої Русі - 6 єпархій, які з 1303 р. перебували під владою галицького митрополита (Галицько-Волинська держава), і 1 єпархію, що входить в сферу впливу Литви в 1339-1351 роках. Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем рос («народ Рос»), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.
Монархи Галицько-Волинської держави в XIII-XIV ст. крім княжого титулу стали носити подарований Папою Римським титул королів Русі. На думку Я.Ісаєвича, вони мали на увазі під «Руссю» територію свого князівства. На думку Л. Войтовича, титул був претензійний і поширювався на всю Русь. З приставкою «всея» він відзначений в листі братів Андрія і Льва Юрієвичів до магістра Тевтонського ордену (1316) - duces totius terrae Russiae, Galiciae et Lademiriae («князі всієї землі Русі, Галича і Володимира») і в грамоті князя Юрія Тройденовича (1335 ) - dux totius Russiae Minoris («князь всієї Малої Русі»).
Формулу «всея Руси / Русии / России» великі князі московські вживали з середини 14 ст., починаючи від Семена Гордого (1317–1353; князь московський и великий князь володимирський (1340-1353). На його печатці напис: «печать князя великого Всея Руси». Треба розуміти, що у середньовіччя і ранній модерний час не існувало офіційних назв держав, натомість існували офіційні титули монархів.
Re: Государственность на землях Украины .
Іван III теж додав до свого великокнязівського домену приставку — «всія Русі». Уперше “государем и самодержцем всея Руси” Іван III був названий в “Извещении о пасхалии” митрополита Зосими (1492). А 1497 р. на великокнязівській печатці вперше з’являється двоголовий орел — візантійський і імперський державний герб. Цей титул зберігся і в його наступників, але до назви країни він не був причетний. “Проте вони,— пише про наступників знаний дослідник історії російського права В. Сергеєвич, — не обмежуються титулом “государя всея Русі”, а додають до нього старий титул “великого князя Володимирського, Московського, Новгородського і проч.
В 1490-х роках, через два з половиною сторіччя по тому, як зникли всі сліди єдиної Київської Русі, цей титул мав такий самий ступінь вірогідності, яким тішився б і король Франції, якби, воюючи з Німецькою імперією, проголосив себе “володарем усіх франків”. Під ту добу цей титул суперечив окремій ідентичності, якої набули “русини” Литви, відрізняючись від “росіян” Московії. І справді, цей титул видався литовцям таким нереальним, що вони погодились його визнати як мізерну ціну за Іванову прихильність. Тоді вони ні про що й не здогадувались, хоча відступили ідеологічний наріжний камінь територіальних амбіцій, які росіяни потім утверджуватимуть півтисячоліття”. Титул “всія Русі” став незабаром для правителів Московії підставою для виношування анексіоністських планів. Загарбницьку політику середньовічної Московії у російській історіографії часто маскують поняттям “собирания русских земель”. Коли на престол вступив Іван III, Велике князівство Московське було порівняно невеликою державою. Її територія не перевищувала 430 тис. кв. км”. Після загарбання просторих земель Великого Новгорода, які доходили аж до Білого моря та Уралу, територія Московії зросла до понад 2 млн кв. км, тобто збільшилася відразу в шість разів! Це стратегічно зміцнило Московську державу, розпалило її агресивні апетити до інших слов’янських земель.
У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін «Росія» і плутати його з назвою «Русь». В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: «Митрополит Кіевского престола и всея Росіи» (митрополит Мисаїл, 1476 р.), «митрополит Киевъский, Галицький и всея России» (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе «російським» або «роським» народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських «русских».
У самій Московщині терміни «Росия», «Россия» на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва «Россия» вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р.
В 1490-х роках, через два з половиною сторіччя по тому, як зникли всі сліди єдиної Київської Русі, цей титул мав такий самий ступінь вірогідності, яким тішився б і король Франції, якби, воюючи з Німецькою імперією, проголосив себе “володарем усіх франків”. Під ту добу цей титул суперечив окремій ідентичності, якої набули “русини” Литви, відрізняючись від “росіян” Московії. І справді, цей титул видався литовцям таким нереальним, що вони погодились його визнати як мізерну ціну за Іванову прихильність. Тоді вони ні про що й не здогадувались, хоча відступили ідеологічний наріжний камінь територіальних амбіцій, які росіяни потім утверджуватимуть півтисячоліття”. Титул “всія Русі” став незабаром для правителів Московії підставою для виношування анексіоністських планів. Загарбницьку політику середньовічної Московії у російській історіографії часто маскують поняттям “собирания русских земель”. Коли на престол вступив Іван III, Велике князівство Московське було порівняно невеликою державою. Її територія не перевищувала 430 тис. кв. км”. Після загарбання просторих земель Великого Новгорода, які доходили аж до Білого моря та Уралу, територія Московії зросла до понад 2 млн кв. км, тобто збільшилася відразу в шість разів! Це стратегічно зміцнило Московську державу, розпалило її агресивні апетити до інших слов’янських земель.
У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін «Росія» і плутати його з назвою «Русь». В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: «Митрополит Кіевского престола и всея Росіи» (митрополит Мисаїл, 1476 р.), «митрополит Киевъский, Галицький и всея России» (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе «російським» або «роським» народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських «русских».
У самій Московщині терміни «Росия», «Россия» на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва «Россия» вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р.
Re: Государственность на землях Украины .
Великий князь московський Іван IV Грозний у 1547 році проголосив себе царем і був вінчаний на царство, став вживати титул: «Государ, Цар і Великий князь всієї Русії (всеѧ̀ русїи)». Беззастережно титул «імператора» вже з 1554 р. визнавався за Іваном IV протестантською Англією (королева Єлизавета). З особливою наполегливістю Іван Грозний домагався визнання його царського титулу Польською та Литовською державами, однак ні ВКЛ, ні Польське королівство, ні об'єднана Річ Посполита ніколи так і не погодилися з цією вимогою.
Наприкінці 16 ст. – поч. 17 ст. слово «Русія» було змінене на «Росія» під впливом церковно-книжної традиції.
З-поміж ранніх прикладів його підкреслено сумлінного вживання варто згадати привітальні вірші 1591 р. учнів Львівської братської школи на честь її відвідин київським митрополитом Михайлом Рогозою. Школярська муза тут вочевидь перестаралася — в короткому тексті Росія та російський народ згадуються аж сім разів, а митрополита названо «єдиним оком Росії». Зі спалахом у 1620-х рр. активності вченого осередку при Києво-Печерському монастирі, а з 1632 р. — при новоствореному Києво-Могилянському колегіумі Росія взагалі перетворилася на бренд православного інтелектуала. Байдуже, по-руськи, по-польськи чи по-латині він писав, і байдуже, якою була міра його терпимості до всього польського, — над цим горує мода на «справжнє», «питомо православне» іменування Русі. Відтак, на сторінках київських текстів у цілком мирному сусідстві уживаються «латинська» Роксоланія з «антилатинською» Росією — ідеологія ідеологією, а бренд брендом. Ось лише декілька прикладів такої «непослідовності позицій»: у одного з найвищих авторитетів київської ученості, Захари Копистенського, «правовірну Росію» населяють то «народ роксоланський», то «народ російський», причому останній «живе в любові й згоді з народом польським та литовським» (1621 р.); у жалобній поемі 1622 р. ректора Київської братської школи Касіяна Саковича на смерть козацького гетьмана Петра Сагайдачного «Росія» вшановує героя, що вірно служив королю; у трактаті 1638 р. про чудотворення в Києво-Печерському монастирі Афанасій Кальнофойський поміщає віршований надгробок (ясно, власного авторства) герою київського прикордоння Семенові Лику, якого «сплодила Роксоланська та Польська земля» [Roxolańska z Polską ziemią, z której spiodzon]; у шкільній декламації 1646 р. на честь одного з опікунів Києво-Могилянської колегії, Адама Киселя, саму колегію названо «ліцеєм Роксоланської Паллади» [Roxolanae Palladis Lycaeum], а публічну значущість мецената підкреслено тим, що його «Росія називає батьком і Польща батьком» [Rossia te patrem canit atque Polonia patrem] [Яковенко Н. Вибір імені VERSUS вибір шляху (Назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.). 2009].
Термін “Великороссы” вперше використано в 1627 р. в українському словнику «Лексикон словенороський» (Леѯіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє) видатного діяча української культури Памва Беринда (між 1550 та 1570 —1632).
Концепцію триєдиного славенороського народа, згідно з якою українці звуться малоросами, ймовірно висунув український філософ Інокентій Ґізель у праці Синопсис Київський у 1674 р. Далі цю ідею розвив інший український філософ, сподвижник російського царя Петра Першого Феофан Прокопович. Завершили розробку концепції триєдиного російського народу російський історик Татищев та вчений Ломоносов.
На карті італійця А. Біанки 1436 р. над територією північно-східної Русі є напис лат. «Imperio Rosie Magna» (Імперія Велика Росія). Назва «В. Р.» міститься: на карті «Moscovie dite autrement Grande et Blanche Russie» (Московія або Велика й Біла Руссія )1677 р. П. Дюваля (Pierre Du Val); Ніколаса Вісшера молодшого (1649—1702) — Піскатор, «Карта Московії чи Великої Руссі» (лат. MOSCOVIAE seu RUSSIAE MAGNAE Generalis Tabula), 1681 р.
У Московії назву «Велика Росія» вперше вжито в «Апостолі», надрукованому 1565 р. в Москві І.Федоровим та П.Мстиславцем. У надрукованому 1577 р. у Московській Слободі «Псалтирі» теж вжито назву «Великія Росіи». До титулу московських. царів термін «Велика Росія» увійшов у 16 ст., зокрема, 1584 р. цар Федір Iванович титулувався як самодержець "всея Великія Россия".
Після Переяславської угоди (1654), а також завоювання білоруських земель Речі Посполитої цар Олексій Михайлович (1655) іменувався в титулі: «Божою милістю Великий Государ, Цар і Великий князь, всієї Великої й Малої, й Білої Росії самодержець… (Божиею милостью Великий Государь Царь и Великий князь, всея Великия и Малыя и Белыя Росии самодержец…).
Назва «Московія» на географічних картах з'являється в кінці XV ст.
1525 р. (жовтень). Венеція. Перша рукописна карта Московії була створена італійським картографом Баттіста Агнесе (Battista Agnese; бл. 1500— 1564).
Наприкінці 16 ст. – поч. 17 ст. слово «Русія» було змінене на «Росія» під впливом церковно-книжної традиції.
З-поміж ранніх прикладів його підкреслено сумлінного вживання варто згадати привітальні вірші 1591 р. учнів Львівської братської школи на честь її відвідин київським митрополитом Михайлом Рогозою. Школярська муза тут вочевидь перестаралася — в короткому тексті Росія та російський народ згадуються аж сім разів, а митрополита названо «єдиним оком Росії». Зі спалахом у 1620-х рр. активності вченого осередку при Києво-Печерському монастирі, а з 1632 р. — при новоствореному Києво-Могилянському колегіумі Росія взагалі перетворилася на бренд православного інтелектуала. Байдуже, по-руськи, по-польськи чи по-латині він писав, і байдуже, якою була міра його терпимості до всього польського, — над цим горує мода на «справжнє», «питомо православне» іменування Русі. Відтак, на сторінках київських текстів у цілком мирному сусідстві уживаються «латинська» Роксоланія з «антилатинською» Росією — ідеологія ідеологією, а бренд брендом. Ось лише декілька прикладів такої «непослідовності позицій»: у одного з найвищих авторитетів київської ученості, Захари Копистенського, «правовірну Росію» населяють то «народ роксоланський», то «народ російський», причому останній «живе в любові й згоді з народом польським та литовським» (1621 р.); у жалобній поемі 1622 р. ректора Київської братської школи Касіяна Саковича на смерть козацького гетьмана Петра Сагайдачного «Росія» вшановує героя, що вірно служив королю; у трактаті 1638 р. про чудотворення в Києво-Печерському монастирі Афанасій Кальнофойський поміщає віршований надгробок (ясно, власного авторства) герою київського прикордоння Семенові Лику, якого «сплодила Роксоланська та Польська земля» [Roxolańska z Polską ziemią, z której spiodzon]; у шкільній декламації 1646 р. на честь одного з опікунів Києво-Могилянської колегії, Адама Киселя, саму колегію названо «ліцеєм Роксоланської Паллади» [Roxolanae Palladis Lycaeum], а публічну значущість мецената підкреслено тим, що його «Росія називає батьком і Польща батьком» [Rossia te patrem canit atque Polonia patrem] [Яковенко Н. Вибір імені VERSUS вибір шляху (Назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.). 2009].
Термін “Великороссы” вперше використано в 1627 р. в українському словнику «Лексикон словенороський» (Леѯіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє) видатного діяча української культури Памва Беринда (між 1550 та 1570 —1632).
Концепцію триєдиного славенороського народа, згідно з якою українці звуться малоросами, ймовірно висунув український філософ Інокентій Ґізель у праці Синопсис Київський у 1674 р. Далі цю ідею розвив інший український філософ, сподвижник російського царя Петра Першого Феофан Прокопович. Завершили розробку концепції триєдиного російського народу російський історик Татищев та вчений Ломоносов.
На карті італійця А. Біанки 1436 р. над територією північно-східної Русі є напис лат. «Imperio Rosie Magna» (Імперія Велика Росія). Назва «В. Р.» міститься: на карті «Moscovie dite autrement Grande et Blanche Russie» (Московія або Велика й Біла Руссія )1677 р. П. Дюваля (Pierre Du Val); Ніколаса Вісшера молодшого (1649—1702) — Піскатор, «Карта Московії чи Великої Руссі» (лат. MOSCOVIAE seu RUSSIAE MAGNAE Generalis Tabula), 1681 р.
У Московії назву «Велика Росія» вперше вжито в «Апостолі», надрукованому 1565 р. в Москві І.Федоровим та П.Мстиславцем. У надрукованому 1577 р. у Московській Слободі «Псалтирі» теж вжито назву «Великія Росіи». До титулу московських. царів термін «Велика Росія» увійшов у 16 ст., зокрема, 1584 р. цар Федір Iванович титулувався як самодержець "всея Великія Россия".
Після Переяславської угоди (1654), а також завоювання білоруських земель Речі Посполитої цар Олексій Михайлович (1655) іменувався в титулі: «Божою милістю Великий Государ, Цар і Великий князь, всієї Великої й Малої, й Білої Росії самодержець… (Божиею милостью Великий Государь Царь и Великий князь, всея Великия и Малыя и Белыя Росии самодержец…).
Назва «Московія» на географічних картах з'являється в кінці XV ст.
1525 р. (жовтень). Венеція. Перша рукописна карта Московії була створена італійським картографом Баттіста Агнесе (Battista Agnese; бл. 1500— 1564).
Re: Государственность на землях Украины .
1525 р. Перша друкована карта Московії.
Перша друкована карта Московії була виявлена порівняно недавно і в 1993 р. придбана Російським державним архівом стародавніх актів. За змістом вона дуже близька карті Московії Баттіста Агнесе. Б. А. Рибаков вважає цю опубліковану карту «первинним, чорновим начерком, зробленим після від'їзду Дмитра Герасимова з Італії між липнем і жовтнем 1525 г.» (Рибаков 1994). Однак, навряд чи доречно називати її «чорновим начерком»; вона цілком закінчена і підготовлена до друку. І вона не може вважатися первинною щодо карти Баттіста Агнесе, бо в такому разі в цій останній географічна інформація друкованої карти відобразилася б повніше (Кудрявцев О. Ф., 2020).
У другій пол. XVII ст. продовжував використовуватися і варіант «Русія». В обох варіантах, в умовах характерної для допетровського часу відсутності стандартизації, варіювалися написання з однією і з двома буквами «с». Остаточне затвердження написання через «о» і з двома «с» відбулося в епоху Петра I, який проголосив в 1721 р. Російську імперію.
В західних джерелах, зокрема і в картографічних, XV-XVI ст. Україна здебільшого виступала під назвою “Русі”, а народ називався “русами”, «рутенами», або “рутенцями”, включаючи й українських (запорозьких козаків). Європейці фіксували в цей період, що “руси” й “московити” говорять різними мовами та називали ці мови відповідно “руською” і “московитською”. Разом з тим, особливо у XVIII ст. у дипломатичних документах та картографічних джерелах Московію все частіше починають називати “Росією”. Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми “Русь” і “Росія”, то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України. Якщо європейці картографи XV-XVII ст. досить чітко розрізняли “Русь” і “Московію”, тобто Україну і Росію, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши “Русь” (Україну) з “Росією” (Московією).
Матвій Меховський, польський історик та географ, (Tractatus de duabus Sarmatiis, 1517 р.): “Після того як ми сказали про Сарматію Азійську, звану Скіфією, залишається сказати про Сарматію Європейську, і в ній перш за все зустрічається (occurit) Руссія, що колись називалася Роксоланією. Її східний кордон (latus) пролягає по pіці Танаїс (Tanai) і болотах Меотійським, що відокремлює Aзію від Європи. ...поблизу гір Сарматських мешкає плем'я Рутенів (Rutenorum)... Руссія ж на півдні обмежена Сарматськими горами і р. Тірасом, яку жителі називають Нестром (Niestr). На сході закінчується Танаїсом і Меотидою (Meotidibus), і островом Таврськими (Taurica). На півночі (межує) Литвою (Lithuania), на заході з Польщею”.
У Гадяцькій угоді (укладена 16 вересня 1658 р. між Річчю Посполитою і Гетьманщиною; передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського»): “наскрізним політонімом нашої держави та етноатрибутивом виступають лише найдавніші самоідентифікаційні назви: стародавня Русь (“starożytna Ruś”), мова руського народу (“język narodu ruskiego”), князя руського (“w. xcia littgo, ruskiego”), гетьман руських військ (“hetman wojsk ruskich”), уряди руського народу (“narodu ruskiego urzędy”), гетьман князівства Руського (“hetman xięstwa Ruskjego”), обивателів Руської землі (“obywateli Ruskiej ziemie”), війська руські запорозькі (“wojska ruskie zaporoskie”), до великої руської булави (“do bulawy wielkiej ruskiej”) та ін. Лише раз ужито хоронім Україна: “знайдуючимся на Украині позволилисмо въ містахъ [...] торговатъ...” [Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). Київ-Львів. 2004].
Поза сумнівом, що “Московщина” (Росія) вкрала (загарбала) нашу (українську) назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, геополітичним — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої могутньої країни була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї держави й це дало Московщині, привласнити хоча й підроблену, але, все ж таки, давню історичну спадщину Київської Русі. Розв'язувати проблему зміни назви імперії (і то не повною мірою) зміг аж Петро І, який у 1713 і 1721 роках видав укази про офіційне перейменування. Він розсилав по дворах і посольствах держав депеші, у яких вимагав називати Московію в офіційному листуванні Росією, інакше листи від них він просто не прийматиме. 1721 р. в Москві після перейменування постала нагальна потреба написати нову версію історії з обґрунтуванням спадкоємності назви «российская» від княжої Русі. Але у царя Петра I до цього руки не дійшли.
На багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія.
Ідею створення нової історії Російської імперії «блискуче» втілила в життя імператриця Катерина II. Вона видала письмові вказівки з вимогою перестати населенню Московії називатися московитами під страхом смертної кари. 4 грудня 1783 р. за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі. Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом». «Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів. Тоді ж за вказівкою імператриці провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили. Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 р. Вона стала еталоном для майбутніх істориків XIX ст. і лягла в основу «Истории государства Российского» Миколи Карамзіна Ця 12-томна праця вийшла друком у 1816-1829 роках. Цей твір відкрив історію Росії для широкої публіки. Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» у 1806 р., однак не закінчив через смерть у 1826 р. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане.
Отже, історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.
Перша друкована карта Московії була виявлена порівняно недавно і в 1993 р. придбана Російським державним архівом стародавніх актів. За змістом вона дуже близька карті Московії Баттіста Агнесе. Б. А. Рибаков вважає цю опубліковану карту «первинним, чорновим начерком, зробленим після від'їзду Дмитра Герасимова з Італії між липнем і жовтнем 1525 г.» (Рибаков 1994). Однак, навряд чи доречно називати її «чорновим начерком»; вона цілком закінчена і підготовлена до друку. І вона не може вважатися первинною щодо карти Баттіста Агнесе, бо в такому разі в цій останній географічна інформація друкованої карти відобразилася б повніше (Кудрявцев О. Ф., 2020).
У другій пол. XVII ст. продовжував використовуватися і варіант «Русія». В обох варіантах, в умовах характерної для допетровського часу відсутності стандартизації, варіювалися написання з однією і з двома буквами «с». Остаточне затвердження написання через «о» і з двома «с» відбулося в епоху Петра I, який проголосив в 1721 р. Російську імперію.
В західних джерелах, зокрема і в картографічних, XV-XVI ст. Україна здебільшого виступала під назвою “Русі”, а народ називався “русами”, «рутенами», або “рутенцями”, включаючи й українських (запорозьких козаків). Європейці фіксували в цей період, що “руси” й “московити” говорять різними мовами та називали ці мови відповідно “руською” і “московитською”. Разом з тим, особливо у XVIII ст. у дипломатичних документах та картографічних джерелах Московію все частіше починають називати “Росією”. Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми “Русь” і “Росія”, то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України. Якщо європейці картографи XV-XVII ст. досить чітко розрізняли “Русь” і “Московію”, тобто Україну і Росію, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши “Русь” (Україну) з “Росією” (Московією).
Матвій Меховський, польський історик та географ, (Tractatus de duabus Sarmatiis, 1517 р.): “Після того як ми сказали про Сарматію Азійську, звану Скіфією, залишається сказати про Сарматію Європейську, і в ній перш за все зустрічається (occurit) Руссія, що колись називалася Роксоланією. Її східний кордон (latus) пролягає по pіці Танаїс (Tanai) і болотах Меотійським, що відокремлює Aзію від Європи. ...поблизу гір Сарматських мешкає плем'я Рутенів (Rutenorum)... Руссія ж на півдні обмежена Сарматськими горами і р. Тірасом, яку жителі називають Нестром (Niestr). На сході закінчується Танаїсом і Меотидою (Meotidibus), і островом Таврськими (Taurica). На півночі (межує) Литвою (Lithuania), на заході з Польщею”.
У Гадяцькій угоді (укладена 16 вересня 1658 р. між Річчю Посполитою і Гетьманщиною; передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського»): “наскрізним політонімом нашої держави та етноатрибутивом виступають лише найдавніші самоідентифікаційні назви: стародавня Русь (“starożytna Ruś”), мова руського народу (“język narodu ruskiego”), князя руського (“w. xcia littgo, ruskiego”), гетьман руських військ (“hetman wojsk ruskich”), уряди руського народу (“narodu ruskiego urzędy”), гетьман князівства Руського (“hetman xięstwa Ruskjego”), обивателів Руської землі (“obywateli Ruskiej ziemie”), війська руські запорозькі (“wojska ruskie zaporoskie”), до великої руської булави (“do bulawy wielkiej ruskiej”) та ін. Лише раз ужито хоронім Україна: “знайдуючимся на Украині позволилисмо въ містахъ [...] торговатъ...” [Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). Київ-Львів. 2004].
Поза сумнівом, що “Московщина” (Росія) вкрала (загарбала) нашу (українську) назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, геополітичним — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої могутньої країни була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї держави й це дало Московщині, привласнити хоча й підроблену, але, все ж таки, давню історичну спадщину Київської Русі. Розв'язувати проблему зміни назви імперії (і то не повною мірою) зміг аж Петро І, який у 1713 і 1721 роках видав укази про офіційне перейменування. Він розсилав по дворах і посольствах держав депеші, у яких вимагав називати Московію в офіційному листуванні Росією, інакше листи від них він просто не прийматиме. 1721 р. в Москві після перейменування постала нагальна потреба написати нову версію історії з обґрунтуванням спадкоємності назви «российская» від княжої Русі. Але у царя Петра I до цього руки не дійшли.
На багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія.
Ідею створення нової історії Російської імперії «блискуче» втілила в життя імператриця Катерина II. Вона видала письмові вказівки з вимогою перестати населенню Московії називатися московитами під страхом смертної кари. 4 грудня 1783 р. за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі. Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом». «Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів. Тоді ж за вказівкою імператриці провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили. Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 р. Вона стала еталоном для майбутніх істориків XIX ст. і лягла в основу «Истории государства Российского» Миколи Карамзіна Ця 12-томна праця вийшла друком у 1816-1829 роках. Цей твір відкрив історію Росії для широкої публіки. Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» у 1806 р., однак не закінчив через смерть у 1826 р. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане.
Отже, історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.
Re: Государственность на землях Украины .
Імперська схема історії була непорушною до 1904 р., коли її блискуче спростував видатний історик Михайло Грушевський. У свої знаменитій статті «Звичайна схема «руської» історії…» він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос і що твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – це повна фікція: «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності, – писав Грушевський. – Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».
В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.
Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву “Русь”, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж “Московія” зникає, і залишається лише “Руссія” або “Руссія” з прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як “Росія”.
Назва «Руссія» (Russia) блукає географічними картами XII – поч. XVІІІ ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії. Що цікаво, що назва “Rossia” міститься і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.
1154 р. Мухаммад аль-Ідрісі. Карта світу. Карта аль-Ідрісі подає не тільки територіальне розміщення України, а й уперше на карті міститься назва “Rusia” (Русія, тобто Русь). На карті написи – “Ard al Rusia” – земля Русі (територія Правобережної та Лівобережної України), “muttasil ard al Rusia” – з’єднана земля Русі, “minal Rusia al tuani” – від Русі залежні. Позначено та підписано річки – Дніпро, Дністер, Дунай, а також Київ (Kiau) та ін. українські міста.
1190 р. Гоноріус Аугустодуненсіс. Карта світу “The Sawley Map”. Українські землі на карті позначені як “Ruſſia” (Руссія, тобто Русь). Топонім “Руссія” розташований на річці біля Карпат (можливо це р. Дністер, або р. Прут). Сучасна Росія позначена іншими назвами.
Межа ХІІ–ХІІІ ст. Солійська карта. Назва “Руссія” (Dascia et Russia) міститься біля гирла Дунаю на англійській Солійській карті (Карті Генріха Майнцського).
На Ісландській карті сер. ХІІІ ст. теж вже фігурує назва “Rusia” (Русія). На цій мапі позначені лише три міста у Європі: Рим, Константинополь і Київ (Kio).
На карті Джона Воллінгфордського сер. ХІІІ ст. написи – “Russia” (Руссія), “Comannia” (Куманія – “Половецька земля”).
На німецькій Ебсторфській карті ХІІІ ст. показано державу Русь (Rucia regio), позначено Київ (Kiwen), Карпати. У легенді карти вказано античні народи (скіфи, алани, даки, сармати, гети, калліпіди).
На англійській Герефордській карті, яка датується межею XIII і XIV ст., зафіксовані слов'яни (Sclavi) і Русь (“Hec et Rusia” – “тут є Русія”). На карті нанесені річки Дон та Дніпро, Азовське море.
В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.
Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву “Русь”, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж “Московія” зникає, і залишається лише “Руссія” або “Руссія” з прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як “Росія”.
Назва «Руссія» (Russia) блукає географічними картами XII – поч. XVІІІ ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії. Що цікаво, що назва “Rossia” міститься і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.
1154 р. Мухаммад аль-Ідрісі. Карта світу. Карта аль-Ідрісі подає не тільки територіальне розміщення України, а й уперше на карті міститься назва “Rusia” (Русія, тобто Русь). На карті написи – “Ard al Rusia” – земля Русі (територія Правобережної та Лівобережної України), “muttasil ard al Rusia” – з’єднана земля Русі, “minal Rusia al tuani” – від Русі залежні. Позначено та підписано річки – Дніпро, Дністер, Дунай, а також Київ (Kiau) та ін. українські міста.
1190 р. Гоноріус Аугустодуненсіс. Карта світу “The Sawley Map”. Українські землі на карті позначені як “Ruſſia” (Руссія, тобто Русь). Топонім “Руссія” розташований на річці біля Карпат (можливо це р. Дністер, або р. Прут). Сучасна Росія позначена іншими назвами.
Межа ХІІ–ХІІІ ст. Солійська карта. Назва “Руссія” (Dascia et Russia) міститься біля гирла Дунаю на англійській Солійській карті (Карті Генріха Майнцського).
На Ісландській карті сер. ХІІІ ст. теж вже фігурує назва “Rusia” (Русія). На цій мапі позначені лише три міста у Європі: Рим, Константинополь і Київ (Kio).
На карті Джона Воллінгфордського сер. ХІІІ ст. написи – “Russia” (Руссія), “Comannia” (Куманія – “Половецька земля”).
На німецькій Ебсторфській карті ХІІІ ст. показано державу Русь (Rucia regio), позначено Київ (Kiwen), Карпати. У легенді карти вказано античні народи (скіфи, алани, даки, сармати, гети, калліпіди).
На англійській Герефордській карті, яка датується межею XIII і XIV ст., зафіксовані слов'яни (Sclavi) і Русь (“Hec et Rusia” – “тут є Русія”). На карті нанесені річки Дон та Дніпро, Азовське море.
Re: Государственность на землях Украины .
1325-1339 р.р. Ангеліно Дульсерт (Dulcert Angelino, Angellino de Dalorto) – картограф другої чверті XIV ст. До нашого часу збереглися три карти-портолани Дульсерта Анґеліно.
1. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується 1325-1330 рр. Приписується Анґеліно . Легенда: «Hoc opus fecit Agellinus de da lorto ano dni m ccc xxy, de mense martii, camposuit hoc» (має нечітку римську дату, яку було прочитано як MCCCXXII, MCCCXXV та MCCCXXX). Зберігається: Італія, Флоренція, бібліотека Томазо Корзіні.
2. Портолан Середземного та Чорного морів. Дана карта портолан не датована. Дослідники портоланів відносять його виготовлення до 1327-1340 рр.: А. Ю. Гордєєв – до 1327 р., H. Winter – 1327 1330 рр., M. Destombes – 1335 р., T. Campbell (Тоні Кемпбелл) – 1339 р., R. Pujades (Рамон Пуядес) – 1340 р. Зберігається: Велика Британія, Лондон, Британська бібліотека, Additional MS 25691.
3. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується серпнем 1339 р. Виготовлений на о. Мальорка. Всього 176 топонімів. Легенда: "Hoc opusfecit angelino Dulcert ano MCCCXXXVIIII de mense augusti in ciuitate maioricarum" (Цю роботу було виконано Анґеліно Дульсертом у місяці серпні 1339 року в місті Мальорка). Зберігається: Франція, Париж, Національна бібліотека, відділ карт та планів, GE B 696. [А. Гордєєв. АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ ДУЛЬСЕРТА АНҐЕЛІНО 1325-1339 pp. 2013].
Всі три портолани Середземного і Чорного морів мають приблизно однакові формати: перший – 1070×660 мм, другий – 1025×540 мм, третій – 1020×750 мм.
На його першому портолані (1325-1330 рр.) Середземного та Чорного морів є напис “RUTENIAM” (біля витоків Дніпра).
На другому портолані (1327) Середземного та Чорного морів є напис “Civit de Leo” (Львів). Це одне із перших зображень Львова. На інших українських землях більше ніяких міст не позначено, навіть Києва, виняток – густа мережа ойконімів на узбережжі Чорного моря. Це, швидше за все, тому, що друга половина XIII перша половина XIV ст. – постмонгольсько золотоординський період спустошення і занепаду цього простору. Київ було вперше звільнено з під золотоординського панування литовсько руськими військами після битви на ріці Ірпінь у 1321 р.
Між написами «Civit de Leo» та «mont de Lusom /rossie» (гори Русі) на карті нанесено лінії румбів і напрям вітру – «Grecho» (Ґреко) – північно західний. Лінії румбів відходять також і від Львова.
Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест, який "виростає" з півмісяця. Цей прапор згадується також у творі іспанського подорожника, ченця ордену Францісканців середини XIV ст. «Книга знань про всі королівства...» (Libro del conosçimiento de todos los reynos y tierras y señoríos que son por el mundo, et de las señales et armas que han cada tierra y señorío por sy y de los reyes y señores que los proueen)
У «Книзі знань про всі королівства, землі й володіння, що є у світі, а також герби і знаки кожної землі й володіння, або королів й володарів, що керують ними» згадується Руське королівство. Воно розташоване на схід від Польщі й називається королівством Львівським (Leon). Німці звуть його Люнбреком (Lunbrec). Це королівство має 5 великих міст: Львів (Leon), Київ (China / Chiva), Володимир (Basadino), Турів (Trues) і Сівер (Çever). Королівство межує із Romania (Візантією) та Швабським королівством (Suava / Suana). Львівський король має за прапор зелений стяг із червоним хрестом. На окремих таблицях вказано львівський герб — червоний хрест-якір. Цей самий герб зустрічається в «Каталанському атласі» 1375 року як герб Польщі. Зелені прапори із цим гербом стоять на карті у Львові й Кракові, позначаючи межі Польського королівства [Book of the Knowledge of All the Kingdoms, Lands, and Lordships that are in the World / translated by C. Markham. — London, 1912; Marino, Nancy F. El libro del conoscimiento de todos los reinos = The book of knowledge of all kingdoms. — Arizona Center for Medieval and Renaissance Studies, 1999].
Львів та регіон названо «Леон» через подібність назви з іспанським королівством Леон, поглинутим у XIII ст. Кастилією і трансформованим пізніше у Кастилію Леон. Щодо кольорів, то у XIX ст., наприклад, всі тодішні п’ять дільниць міста Львова мали власні барви. Червоний і зелений були закріплені за середмістям та Краківським (західним) передмістям відповідно [І. Ровенчак, 2013].
На третьому портолані (1339 р., зі збірок Паризької Національної бібліотеки, складеного на Мальорці) Середземного та Чорного морів підписано назви країн: на схід від Львова – Русь (RUTENIA - великими літерами; біля витоків Дніпра) та на захід від нього – Польща (Polonia). Ліворуч напис montes Rossie (гори Русі) і малюнок гір, з яких у бік Чорного моря витікає Дніпро. Нижче “гір Русі” ще кілька дрібних написів Rossia.
На карті зображено Львів (Civita de Leo) як європейське місто і теж з прапором. Під значком міста напис латинською мовою: «До цього міста прибувають купці із прянощами, які пізніше вирушають через Ґотландське море до Фландрії, здебільшого у Брюґґе". Ґотландське – це колишня назва Балтійського моря».
Києва на цій карті немає. Натомість в українських причорноморських степах на Лівобережжі є країна ALIANIA (Аланія), на Правобережжі – країна BURGARIA, на схід від Аланії – країна Куманія (QVMANIA). Під написами ALIANIA та QVMANIA зображені символи влади Золотої орди (тамга Бату (Батия) з півмісяцем). На краю карти на схід від Причорномор’я, зображений хан Узбек і ті ж символи.
1. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується 1325-1330 рр. Приписується Анґеліно . Легенда: «Hoc opus fecit Agellinus de da lorto ano dni m ccc xxy, de mense martii, camposuit hoc» (має нечітку римську дату, яку було прочитано як MCCCXXII, MCCCXXV та MCCCXXX). Зберігається: Італія, Флоренція, бібліотека Томазо Корзіні.
2. Портолан Середземного та Чорного морів. Дана карта портолан не датована. Дослідники портоланів відносять його виготовлення до 1327-1340 рр.: А. Ю. Гордєєв – до 1327 р., H. Winter – 1327 1330 рр., M. Destombes – 1335 р., T. Campbell (Тоні Кемпбелл) – 1339 р., R. Pujades (Рамон Пуядес) – 1340 р. Зберігається: Велика Британія, Лондон, Британська бібліотека, Additional MS 25691.
3. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується серпнем 1339 р. Виготовлений на о. Мальорка. Всього 176 топонімів. Легенда: "Hoc opusfecit angelino Dulcert ano MCCCXXXVIIII de mense augusti in ciuitate maioricarum" (Цю роботу було виконано Анґеліно Дульсертом у місяці серпні 1339 року в місті Мальорка). Зберігається: Франція, Париж, Національна бібліотека, відділ карт та планів, GE B 696. [А. Гордєєв. АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ ДУЛЬСЕРТА АНҐЕЛІНО 1325-1339 pp. 2013].
Всі три портолани Середземного і Чорного морів мають приблизно однакові формати: перший – 1070×660 мм, другий – 1025×540 мм, третій – 1020×750 мм.
На його першому портолані (1325-1330 рр.) Середземного та Чорного морів є напис “RUTENIAM” (біля витоків Дніпра).
На другому портолані (1327) Середземного та Чорного морів є напис “Civit de Leo” (Львів). Це одне із перших зображень Львова. На інших українських землях більше ніяких міст не позначено, навіть Києва, виняток – густа мережа ойконімів на узбережжі Чорного моря. Це, швидше за все, тому, що друга половина XIII перша половина XIV ст. – постмонгольсько золотоординський період спустошення і занепаду цього простору. Київ було вперше звільнено з під золотоординського панування литовсько руськими військами після битви на ріці Ірпінь у 1321 р.
Між написами «Civit de Leo» та «mont de Lusom /rossie» (гори Русі) на карті нанесено лінії румбів і напрям вітру – «Grecho» (Ґреко) – північно західний. Лінії румбів відходять також і від Львова.
Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест, який "виростає" з півмісяця. Цей прапор згадується також у творі іспанського подорожника, ченця ордену Францісканців середини XIV ст. «Книга знань про всі королівства...» (Libro del conosçimiento de todos los reynos y tierras y señoríos que son por el mundo, et de las señales et armas que han cada tierra y señorío por sy y de los reyes y señores que los proueen)
У «Книзі знань про всі королівства, землі й володіння, що є у світі, а також герби і знаки кожної землі й володіння, або королів й володарів, що керують ними» згадується Руське королівство. Воно розташоване на схід від Польщі й називається королівством Львівським (Leon). Німці звуть його Люнбреком (Lunbrec). Це королівство має 5 великих міст: Львів (Leon), Київ (China / Chiva), Володимир (Basadino), Турів (Trues) і Сівер (Çever). Королівство межує із Romania (Візантією) та Швабським королівством (Suava / Suana). Львівський король має за прапор зелений стяг із червоним хрестом. На окремих таблицях вказано львівський герб — червоний хрест-якір. Цей самий герб зустрічається в «Каталанському атласі» 1375 року як герб Польщі. Зелені прапори із цим гербом стоять на карті у Львові й Кракові, позначаючи межі Польського королівства [Book of the Knowledge of All the Kingdoms, Lands, and Lordships that are in the World / translated by C. Markham. — London, 1912; Marino, Nancy F. El libro del conoscimiento de todos los reinos = The book of knowledge of all kingdoms. — Arizona Center for Medieval and Renaissance Studies, 1999].
Львів та регіон названо «Леон» через подібність назви з іспанським королівством Леон, поглинутим у XIII ст. Кастилією і трансформованим пізніше у Кастилію Леон. Щодо кольорів, то у XIX ст., наприклад, всі тодішні п’ять дільниць міста Львова мали власні барви. Червоний і зелений були закріплені за середмістям та Краківським (західним) передмістям відповідно [І. Ровенчак, 2013].
На третьому портолані (1339 р., зі збірок Паризької Національної бібліотеки, складеного на Мальорці) Середземного та Чорного морів підписано назви країн: на схід від Львова – Русь (RUTENIA - великими літерами; біля витоків Дніпра) та на захід від нього – Польща (Polonia). Ліворуч напис montes Rossie (гори Русі) і малюнок гір, з яких у бік Чорного моря витікає Дніпро. Нижче “гір Русі” ще кілька дрібних написів Rossia.
На карті зображено Львів (Civita de Leo) як європейське місто і теж з прапором. Під значком міста напис латинською мовою: «До цього міста прибувають купці із прянощами, які пізніше вирушають через Ґотландське море до Фландрії, здебільшого у Брюґґе". Ґотландське – це колишня назва Балтійського моря».
Києва на цій карті немає. Натомість в українських причорноморських степах на Лівобережжі є країна ALIANIA (Аланія), на Правобережжі – країна BURGARIA, на схід від Аланії – країна Куманія (QVMANIA). Під написами ALIANIA та QVMANIA зображені символи влади Золотої орди (тамга Бату (Батия) з півмісяцем). На краю карти на схід від Причорномор’я, зображений хан Узбек і ті ж символи.
Re: Государственность на землях Украины .
1375 р. Авраам Крескес (Cresques Abraham; 1325-1387) та його син Ієгуда Крескес, єврейські картографи. В їхньому Каталонському атласі поміщена мапа “Panel 4 – Eastern Europe” (Східна Європа), що має червоно-синій напис “ROSSIA” (на правому березі Дніпра). Ліворуч зображені гори, підписані: “munt lussom de rossia”. Належність міст позначена прапорами. На карті зображено Львів (civitat de Leo), Київ (Chiva). Львів позначено як європейське місто із прапором, герб якого зустрічається в кастильському гербовнику “Книга знань про всі королівства”. Київ розміщено в cередній течії Дніпра. В українських причорноморських степах, на Лівобережжі – країна “CCUMANIA”, на Правобережжі – країна “BURGARIA”, на схід від Куманії (CCUMANIA) – країна “ALIANIA” (Аланія).
1380 р. (близько). Гілейм Солері (Guillem Soleri), каталонський картограф. На його карті-порталані на північ від Чорного моря, поблизу витоку Дніпра напис “Rossia”(Русь, Россія).
1457 р. Паоло Тосканеллі (Paolo dal Pozzo Toscanelli; 1397–1482), флорентійський вчений. На його карті світу (перевидана 1912 р.), що виконана в птолемеївському стилі, вздовж Дніпра з півночі на південь нанесено надпис “Roßia” (Русь, Росія). Також є напис Roпia (права сторона слова, в цьому випадку, згладжена і більше нагадує літеру “П”) поблизу Дністра (в Галичині).
Карта Світу 1459 р. венеціанського монаха Фра Мауро або Мавро (Fra Mauro) – одне з перших історичних джерел, в якому згадуються і виділяються три «кольорові» частини Русі: Червона Русь (Rossia Rossa), Чорна Русь (Rossia Negra), Біла Русь (Rossia Biancha).
1380 р. (близько). Гілейм Солері (Guillem Soleri), каталонський картограф. На його карті-порталані на північ від Чорного моря, поблизу витоку Дніпра напис “Rossia”(Русь, Россія).
1457 р. Паоло Тосканеллі (Paolo dal Pozzo Toscanelli; 1397–1482), флорентійський вчений. На його карті світу (перевидана 1912 р.), що виконана в птолемеївському стилі, вздовж Дніпра з півночі на південь нанесено надпис “Roßia” (Русь, Росія). Також є напис Roпia (права сторона слова, в цьому випадку, згладжена і більше нагадує літеру “П”) поблизу Дністра (в Галичині).
Карта Світу 1459 р. венеціанського монаха Фра Мауро або Мавро (Fra Mauro) – одне з перших історичних джерел, в якому згадуються і виділяються три «кольорові» частини Русі: Червона Русь (Rossia Rossa), Чорна Русь (Rossia Negra), Біла Русь (Rossia Biancha).
Re: Государственность на землях Украины .
Кілька "темних сторінок" із найдавнішої історії Львова
Мабуть, чи не кожен львів’янин, коли його запитати: коли і ким був заснований Львів, тут-же відповість: у 1256 році князем Львом або його батьком королем Данилом Романовичем. І... будуть неправі. Бо, під 1256 роком знаходиться лише одна із ранніх (і, далеко не перших) згадок про Львів
На цій картині - папський нунцій на аудієнції у галицького короля
По-перше, вас ніколи не цікавило: чому це князь Лев, на відміну від свого батька короля Данила, ніколи не вживав королівського титулу? Або, чому, попри численні згадки у західноєвропейських писемних джерелах галицько-волинської держави (в часи князювання Льва) під назвою "королівство Русі", самого короля тоді у нас, як виглядає, не було..? Чи, може, отой таємничий володар Галицької Русі був, але з якихось причин мав інший титул?
Ця думка не така вже й безпідставна, якщо згадати, що саме після поїздки князя Данила у ставку до монгольського хана у Золоту Орду (де йому було вручено ярлик - пайцзу на право княжіння) ці наші галицько-волинські землі на довгі роки підпали під могутній протекторат володарів Степу.
А, за майже сорок років князювання Льва Даниловича, то галицька Русь взагалі була настільки щільно інкорпорована у ногайську Орду, що більшість бойових виправ на литовців, поляків та ін., війська Льва Даниловича здійснювали спільно з ногайською Ордою (у Леонтія Войтовича є кілька праць присвячених взаємовідносинам Льва Даниловича з могутнім Ногаєм).
По-друге, всі ми знаємо, що давньоруські князі для особистого ствердження документації, яка виходила із їх канцелярій, використовували підвісні свинцеві печатки. Так було прийнято у всій тодішній Русі і від часів правління того, чи іншого, князя залишалися відтиснуті на свинці (і підвішені колись до пергаментних звитків) печатки.
Причому, від часів правління деяких давньоруських князів (скажімо, Київщини, Чернігівщини, Переяславщини та ін.) до нашого часу дійшло по кілька десятків таких свинцевих печаток.
Але..! Науці не відомо жодної (!) печатки князя Лева і його батька Данила. А, це, прошу собі уявити - майже вісімдесят років. Так само, жодної печатки невідомо князя Романа Мстиславича - батька короля Данила.
Печатка князя Володимира Всеволодовича Мономаха
На цю тему, Олександр Алфьоров висловив здогад, що вищезгадані галицько-волинські князі у той час, на відміну від решти Русі, вже почали використовувати воскові печатки (які не збереглися з огляду на органічний матеріал, з якого були зроблені) і які ставилися безпосередньо на самі документи, а не підвішувалися на двох шнурках до пергаментного звитку.
Але, тут виникає питання: на жодному із вцілілих документів, які вийшли із канцелярій цих галицько-волинських князів, немає навіть слідів воскових печаток (за винятком одного маловиразного знаку на одній з грамот князя Льва, який прийнято називати "зубом").
Припущення про запровадження воскових печаток на теперішніх західноукраїнських землях могло б бути робочим, якби не одне "але": така сама ситуація із відсутністю князівських печаток існує в Галичині і в раніший період. Наприклад, в часи князя Ярослава Осьмомисла. Хоча саме з періоду його правління ми знаємо близько трьох десятків свинцевих підвісних печаток його сучасника - галицького митрополита Козьми.
Апелювати до того, що ніби-то у той час канцелярії галицьких князів перейшли на західноєвропейську традицію документації з використанням воскових печаток, мабуть, не варто, оскільки у той час галицька Русь, згідно із свідченням візантійського хроніста Никити Хоніята (кін.ХІІ століття) була топархією Візантійської імперії, тобто автономною провінцією Візантійської імперії.
Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього гасла: "союзний Риму народ" - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний.
На якийсь особливий статус Галицької Русі у ХІІ - на початку ХІІІ столітті вказує й той факт, що Романа Мстиславича майже всі тогочасні західноєвропейські хроністи називають королем (rex), а не просто князем (dux). Зійшовши на престол, король/князь Роман Мстиславич одразу відновив союз з Візантією про що опосередковано свідчить факт перебування близько 1200 року галицького посольства в Константинополі в складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара.
Своєрідним і чи не найпотужнішим "провідником" візантійських новацій при дворі короля/князя Романа Мстиславича могла бути його дружина Єфросинія-Анна, яка була донькою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела (помер 1204 року) і яка стала матір'ю майбутнього короля/князя Данила Романовича.
На цій картині - князь Роман Мстиславич - батько короля Данила. Цікаво, що Романа Мстиславича майже всі тогочасні західноєвропейські хроністи називають королем (rex), а не просто князем (dux)
По-третє (повертаючись до теми найдавнішого Львова), судячи з усього, те місто, яке за часів короля Данила або князя Лева, отримало свою сьогоднішню назву, існувало на цьому місці і раніше. От, тільки, назви його ми досі не знаємо.
Так виглядає, що сучасна історична наука, хоч-не хоч, а змушена буде повернутися (з певними уточненнями) до призабутої гіпотези Дениса Зубрицького який вважав, що місто під назвою Львів існувало вже задовго до династії Романовичів, тому воно за словами Дениса Зубрицького "…не могло бути засноване ані князем Львом, ані його батьком – королем Данилом". Назва міста, на думку цього вченого, походить "…не від князя Льва, а від лева – царя звірів".
Своїми міркуваннями, у цьому напрямку, Денис Зубрицький мимоволі підняв із небуття маловідому донедавна фахівцям фразу вченого голландця середини ХVII століття Андреаса Целлярія про те, що "…сумнівно, чи був цей Лев засновником міста, яке існувало ще до нього, як про це можна судити на підставі багатьох даних. Про Льва можна хіба сказати, що він це місто відновив, відбудував та зробив більш укріпленим".
Які, з відомих на сьогодні, писемних джерел підтверджують таке раннє – ще "доЛевове" походження Львова?
Наприклад, давня історіографічна традиція відносить побудову храма св.Йоана Хрестителя у Львові до 1236 року, тобто до часу появи у Львові перших домініканських ченців, а, можливо й їх постійної стації. Також і у праці домініканця Ігнація Ходикевича "Про справи, які діялися у руській провінції ордену домініканців" йдеться про те, що Йоакинф Одровонж у 1233 р. керував у Львові будівництвом невеликого храму св. Йоана Хрестителя.
По-друге, незалежно від вищеназваних львівських домініканських письмових джерел інформацію про існування міста (яке пізніше стало Львовом) ще в "доЛевовий" період, подає малознаний донедавна фахівцям твір французького домініканця Мішеля Лє Кієна (1661-1733 роки), який довгі роки був бібліотекарем домініканського монастиря Сен-Оноре в Парижі, "Християнський Схід" ("Oriens Christianus") і в якій автор подає історію, єпархіальний поділ та ієрархічну структуру всіх Східних Церков, в т.ч. Церкви Київської.
Наприклад, перераховуючи єпископські кафедри, підпорядковані Київській митрополії, Мішель Лє Кієн називає тринадцять міст і серед них Львів, час заснування якого датує 1240 роком.
Хоча у вищеназваних двох пунктах йшлося про існування/заснування Львова вже у 1230-х роках (і не пізніше 1240 року), однак на сьогоднішній день є поважні дані які вказують на ще більш ранній період заснування Львова.
Мова, насамперед, йде про два джерела:
Перше - Тверський літопис, у якому під 1241 роком записано, що під час походу хана Батия "на угры" його перестрів угорський король Бела біля "Солоной рекы", на якій стоять "грады велиньские: Изборско, Львов Великий, Велинь".
Хоча згадка Львова під цим доволі раннім роком й викликала певні сумніви в одного з колег, однак один з кращих дослідників даної тематики Іван Паславський ретельно проаналізувавши й інші (в т.ч. західноєвропейські) писемні джерела, прийшов до висновку, що "…не можна цілком відкидати його (Тверського літопису - М.Б.) повідомлення, в тому числі й звістку про Львів" під 1241 роком.
До цього додам, що якщо вже станом на цей рік Львів був "великий", то, очевидно, мусіло пройти немало часу щоб він сягнув саме такого рівня, а отже початки його заснування "відсуваються" у ще глибші часи.
Друге - у нещодавно опублікованому Ігорем Мицьком витягу з родоводу руських князів Святополк-Четвертинських, який був укладений Ф. і К. Жабіцькими (Луцьк, 1793) згадується про спорудження у Львові на кошти князя Святополка ІІ Ізяславича (1050-1113 рр.) руського кафедрального собору із забезпеченням його відповідними маєтностями (дослівно: "Dalszy ciąg potomstwa Michała Swiatopołka xiążecia Kiiowskiego… Jerzy syn trzeci, xiąże Swiatopołk w Kiiowie cerkwie fundował, wierchy złocić kazał, we Lwowie cerkiew dla katedry Ruskiej wystawił, y dobra ponadawał").
Причому, згадка про фундування давньоруського владичного храму у Львові в цьому документі йде одразу після згадки про соборну церкву св. Архистратига Михаїла, яку князь Святополк ІІ (в хрещенні – Михаїл) почав будувати 11 липня 1108 року і від золотоверхих бань якої і весь кафедральний собор з монастирем почали іменувати Михайлівським Золотоверхим.
Отже, якщо достовірною є згадка про золочення бань згаданого собору в Києві, то не маємо підстав сумніватися і в правдивості повідомлення про будівництво у Львові, на кошти цього володаря, руського кафедрального храму.
Зведення останнього розглядаю як реалізацію певного плану на розроблення якого могла мати вплив дружина князя Святополка ІІ Ізяславича, яка була дочкою візантійського імператора Олексія І Комнина при дворі якого завжди було особливе ставлення до Галицької Русі, зокрема до її володарів (тривкі династично-родинні зв'язки).
Нагадаю тут також, що саме в ті роки, а саме: 20 липня 1104 р. дочка звенигородського і перемишльського князя Володаря Ростиславича (який був правнуком Великого князя Київського Ярослава Мудрого) вийшла за сина візантійського імператора Олексія Комнина – Ісаака.
Зважаючи на вищенаведене, можу припустити, що з огляду на цілу низку об'єктивних обставин (тогочасна міжнародна ситуація, міждинастичні стосунки та ін.) заснування Львова могло відбутися не пізніше початку ХІІ століття і могло бути пов'язане із реалізацією певних планів, які виношувала Візантійська імперія після укладення союзу з Галицькою державою князя Володимирка.
Вибір для назви нашого міста саме цього неруського, а грецького імені – Лев, яке, безумовно, було чуже для місцевого давньоруського середовища, могло бути пов'язане не з хижим звіром та його якостями (як це прийнято вважати), а з християнською символікою, в якій саме лев є одним із символів Христа (пор.: "І один із старців сказав мені: не плач, ось лев від коліна Іудиного, корінь Давидів, переміг і може розкрити цю книгу і зняти сім печатей її".
На ранньохристиянському сході зображення лева (льва Іуди) було священним символом могутності імператорської влади.
Крім того, одним з першопочаткових намірів у будівництві Львова могла бути потреба династичного некрополя – місця упокоєння світських і духовних владик (яких тогочасні стольні гради Галич і Звенигород, не мали), оскільки відомо, що починаючи з ХІ століття візантійські можновладці та їх сателіти відмовилися від захоронень за античними традиціями і перейшли до поховань в аркасоліях, розташовуючи їх у параклесіопах і на галереях храму.
Тобто, на той час в Галицькій Русі визріла об'єктивна потреба для централізованого місця упокоєння і вшанування князів, княгинь та членів їхніх родин, а також вищих церковних достойників.
Отож, загалом, так виглядає, що на сьогоднішній день не має якихось поважних заперечень щодо ймовірності існування Львова вже у ХІІ ст. Окрім вищезгаданої нещодавно опублікованої Ігорем Мицьком згадки з родоводу руських князів Святополк-Четвертинських про будівництво у Львові князем Святополком ІІ Ізяславичем (1050-1113 рр.) кафедрального собору і забезпечення його маєтностями, маємо й археологічні дані.
На цьому фото - фрагмент півциркульних арок романського стилю, які залишилися від давньоруського кафедрального собору і рештки якого використали домініканські будівничі під час спорудження свого монастиря у Львові (пл.Музейна1, внутрішній дворик). Зразу під цими арками, у підземеллі збережені великі фрагменти приміщень, викладених брусковою цеглою (яка вийшла із вжитку до середини ХІІІ століття) та фрагменти мурувань із застосуванням плінфи. Результати досліджень цих об"єктів опубліковані у низці моїх статей 2012-2013 років та монографії 2014 року
Мається на увазі відкриття на Високому Замку у Львові кам'яної круглої наріжної вежі, збудованої за часів короля/князя Романа Мстиславича та чим раз зростаюча кількість археологічних матеріалів ХІ-ХІІ століть з розкопок в центральній частині Львова, які мають виразно міський характер (у тому числі результати моїх розкопок, проведених під колишнім костелом єзуїтів на пр.Свободи у 1997 році).
Із огляду на вищенаведене припускаю, що заснування Львова у ХІІ століття могло бути суто русько-візантійським проектом з метою:
- пошанування Господа в назві міста (лев є одним із символів Христа), тим більше з огляду на ймовірний намір розташувати у ньому династичний некрополь. Існуючі на той час дохристиянські за походженням назви інших княжих столиць – Галича і Звенигорода, не несли у собі християнського відзнакування;
– наблизити рівень, спосіб життя й упокоєння галицько-руських правителів до відповідних традицій візантійського імператорського дому.
Микола Бандрівський
Археолог, доктор історичних наук
Мабуть, чи не кожен львів’янин, коли його запитати: коли і ким був заснований Львів, тут-же відповість: у 1256 році князем Львом або його батьком королем Данилом Романовичем. І... будуть неправі. Бо, під 1256 роком знаходиться лише одна із ранніх (і, далеко не перших) згадок про Львів
На цій картині - папський нунцій на аудієнції у галицького короля
По-перше, вас ніколи не цікавило: чому це князь Лев, на відміну від свого батька короля Данила, ніколи не вживав королівського титулу? Або, чому, попри численні згадки у західноєвропейських писемних джерелах галицько-волинської держави (в часи князювання Льва) під назвою "королівство Русі", самого короля тоді у нас, як виглядає, не було..? Чи, може, отой таємничий володар Галицької Русі був, але з якихось причин мав інший титул?
Ця думка не така вже й безпідставна, якщо згадати, що саме після поїздки князя Данила у ставку до монгольського хана у Золоту Орду (де йому було вручено ярлик - пайцзу на право княжіння) ці наші галицько-волинські землі на довгі роки підпали під могутній протекторат володарів Степу.
А, за майже сорок років князювання Льва Даниловича, то галицька Русь взагалі була настільки щільно інкорпорована у ногайську Орду, що більшість бойових виправ на литовців, поляків та ін., війська Льва Даниловича здійснювали спільно з ногайською Ордою (у Леонтія Войтовича є кілька праць присвячених взаємовідносинам Льва Даниловича з могутнім Ногаєм).
По-друге, всі ми знаємо, що давньоруські князі для особистого ствердження документації, яка виходила із їх канцелярій, використовували підвісні свинцеві печатки. Так було прийнято у всій тодішній Русі і від часів правління того, чи іншого, князя залишалися відтиснуті на свинці (і підвішені колись до пергаментних звитків) печатки.
Причому, від часів правління деяких давньоруських князів (скажімо, Київщини, Чернігівщини, Переяславщини та ін.) до нашого часу дійшло по кілька десятків таких свинцевих печаток.
Але..! Науці не відомо жодної (!) печатки князя Лева і його батька Данила. А, це, прошу собі уявити - майже вісімдесят років. Так само, жодної печатки невідомо князя Романа Мстиславича - батька короля Данила.
Печатка князя Володимира Всеволодовича Мономаха
На цю тему, Олександр Алфьоров висловив здогад, що вищезгадані галицько-волинські князі у той час, на відміну від решти Русі, вже почали використовувати воскові печатки (які не збереглися з огляду на органічний матеріал, з якого були зроблені) і які ставилися безпосередньо на самі документи, а не підвішувалися на двох шнурках до пергаментного звитку.
Але, тут виникає питання: на жодному із вцілілих документів, які вийшли із канцелярій цих галицько-волинських князів, немає навіть слідів воскових печаток (за винятком одного маловиразного знаку на одній з грамот князя Льва, який прийнято називати "зубом").
Припущення про запровадження воскових печаток на теперішніх західноукраїнських землях могло б бути робочим, якби не одне "але": така сама ситуація із відсутністю князівських печаток існує в Галичині і в раніший період. Наприклад, в часи князя Ярослава Осьмомисла. Хоча саме з періоду його правління ми знаємо близько трьох десятків свинцевих підвісних печаток його сучасника - галицького митрополита Козьми.
Апелювати до того, що ніби-то у той час канцелярії галицьких князів перейшли на західноєвропейську традицію документації з використанням воскових печаток, мабуть, не варто, оскільки у той час галицька Русь, згідно із свідченням візантійського хроніста Никити Хоніята (кін.ХІІ століття) була топархією Візантійської імперії, тобто автономною провінцією Візантійської імперії.
Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього гасла: "союзний Риму народ" - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний.
На якийсь особливий статус Галицької Русі у ХІІ - на початку ХІІІ столітті вказує й той факт, що Романа Мстиславича майже всі тогочасні західноєвропейські хроністи називають королем (rex), а не просто князем (dux). Зійшовши на престол, король/князь Роман Мстиславич одразу відновив союз з Візантією про що опосередковано свідчить факт перебування близько 1200 року галицького посольства в Константинополі в складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара.
Своєрідним і чи не найпотужнішим "провідником" візантійських новацій при дворі короля/князя Романа Мстиславича могла бути його дружина Єфросинія-Анна, яка була донькою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела (помер 1204 року) і яка стала матір'ю майбутнього короля/князя Данила Романовича.
На цій картині - князь Роман Мстиславич - батько короля Данила. Цікаво, що Романа Мстиславича майже всі тогочасні західноєвропейські хроністи називають королем (rex), а не просто князем (dux)
По-третє (повертаючись до теми найдавнішого Львова), судячи з усього, те місто, яке за часів короля Данила або князя Лева, отримало свою сьогоднішню назву, існувало на цьому місці і раніше. От, тільки, назви його ми досі не знаємо.
Так виглядає, що сучасна історична наука, хоч-не хоч, а змушена буде повернутися (з певними уточненнями) до призабутої гіпотези Дениса Зубрицького який вважав, що місто під назвою Львів існувало вже задовго до династії Романовичів, тому воно за словами Дениса Зубрицького "…не могло бути засноване ані князем Львом, ані його батьком – королем Данилом". Назва міста, на думку цього вченого, походить "…не від князя Льва, а від лева – царя звірів".
Своїми міркуваннями, у цьому напрямку, Денис Зубрицький мимоволі підняв із небуття маловідому донедавна фахівцям фразу вченого голландця середини ХVII століття Андреаса Целлярія про те, що "…сумнівно, чи був цей Лев засновником міста, яке існувало ще до нього, як про це можна судити на підставі багатьох даних. Про Льва можна хіба сказати, що він це місто відновив, відбудував та зробив більш укріпленим".
Які, з відомих на сьогодні, писемних джерел підтверджують таке раннє – ще "доЛевове" походження Львова?
Наприклад, давня історіографічна традиція відносить побудову храма св.Йоана Хрестителя у Львові до 1236 року, тобто до часу появи у Львові перших домініканських ченців, а, можливо й їх постійної стації. Також і у праці домініканця Ігнація Ходикевича "Про справи, які діялися у руській провінції ордену домініканців" йдеться про те, що Йоакинф Одровонж у 1233 р. керував у Львові будівництвом невеликого храму св. Йоана Хрестителя.
По-друге, незалежно від вищеназваних львівських домініканських письмових джерел інформацію про існування міста (яке пізніше стало Львовом) ще в "доЛевовий" період, подає малознаний донедавна фахівцям твір французького домініканця Мішеля Лє Кієна (1661-1733 роки), який довгі роки був бібліотекарем домініканського монастиря Сен-Оноре в Парижі, "Християнський Схід" ("Oriens Christianus") і в якій автор подає історію, єпархіальний поділ та ієрархічну структуру всіх Східних Церков, в т.ч. Церкви Київської.
Наприклад, перераховуючи єпископські кафедри, підпорядковані Київській митрополії, Мішель Лє Кієн називає тринадцять міст і серед них Львів, час заснування якого датує 1240 роком.
Хоча у вищеназваних двох пунктах йшлося про існування/заснування Львова вже у 1230-х роках (і не пізніше 1240 року), однак на сьогоднішній день є поважні дані які вказують на ще більш ранній період заснування Львова.
Мова, насамперед, йде про два джерела:
Перше - Тверський літопис, у якому під 1241 роком записано, що під час походу хана Батия "на угры" його перестрів угорський король Бела біля "Солоной рекы", на якій стоять "грады велиньские: Изборско, Львов Великий, Велинь".
Хоча згадка Львова під цим доволі раннім роком й викликала певні сумніви в одного з колег, однак один з кращих дослідників даної тематики Іван Паславський ретельно проаналізувавши й інші (в т.ч. західноєвропейські) писемні джерела, прийшов до висновку, що "…не можна цілком відкидати його (Тверського літопису - М.Б.) повідомлення, в тому числі й звістку про Львів" під 1241 роком.
До цього додам, що якщо вже станом на цей рік Львів був "великий", то, очевидно, мусіло пройти немало часу щоб він сягнув саме такого рівня, а отже початки його заснування "відсуваються" у ще глибші часи.
Друге - у нещодавно опублікованому Ігорем Мицьком витягу з родоводу руських князів Святополк-Четвертинських, який був укладений Ф. і К. Жабіцькими (Луцьк, 1793) згадується про спорудження у Львові на кошти князя Святополка ІІ Ізяславича (1050-1113 рр.) руського кафедрального собору із забезпеченням його відповідними маєтностями (дослівно: "Dalszy ciąg potomstwa Michała Swiatopołka xiążecia Kiiowskiego… Jerzy syn trzeci, xiąże Swiatopołk w Kiiowie cerkwie fundował, wierchy złocić kazał, we Lwowie cerkiew dla katedry Ruskiej wystawił, y dobra ponadawał").
Причому, згадка про фундування давньоруського владичного храму у Львові в цьому документі йде одразу після згадки про соборну церкву св. Архистратига Михаїла, яку князь Святополк ІІ (в хрещенні – Михаїл) почав будувати 11 липня 1108 року і від золотоверхих бань якої і весь кафедральний собор з монастирем почали іменувати Михайлівським Золотоверхим.
Отже, якщо достовірною є згадка про золочення бань згаданого собору в Києві, то не маємо підстав сумніватися і в правдивості повідомлення про будівництво у Львові, на кошти цього володаря, руського кафедрального храму.
Зведення останнього розглядаю як реалізацію певного плану на розроблення якого могла мати вплив дружина князя Святополка ІІ Ізяславича, яка була дочкою візантійського імператора Олексія І Комнина при дворі якого завжди було особливе ставлення до Галицької Русі, зокрема до її володарів (тривкі династично-родинні зв'язки).
Нагадаю тут також, що саме в ті роки, а саме: 20 липня 1104 р. дочка звенигородського і перемишльського князя Володаря Ростиславича (який був правнуком Великого князя Київського Ярослава Мудрого) вийшла за сина візантійського імператора Олексія Комнина – Ісаака.
Зважаючи на вищенаведене, можу припустити, що з огляду на цілу низку об'єктивних обставин (тогочасна міжнародна ситуація, міждинастичні стосунки та ін.) заснування Львова могло відбутися не пізніше початку ХІІ століття і могло бути пов'язане із реалізацією певних планів, які виношувала Візантійська імперія після укладення союзу з Галицькою державою князя Володимирка.
Вибір для назви нашого міста саме цього неруського, а грецького імені – Лев, яке, безумовно, було чуже для місцевого давньоруського середовища, могло бути пов'язане не з хижим звіром та його якостями (як це прийнято вважати), а з християнською символікою, в якій саме лев є одним із символів Христа (пор.: "І один із старців сказав мені: не плач, ось лев від коліна Іудиного, корінь Давидів, переміг і може розкрити цю книгу і зняти сім печатей її".
На ранньохристиянському сході зображення лева (льва Іуди) було священним символом могутності імператорської влади.
Крім того, одним з першопочаткових намірів у будівництві Львова могла бути потреба династичного некрополя – місця упокоєння світських і духовних владик (яких тогочасні стольні гради Галич і Звенигород, не мали), оскільки відомо, що починаючи з ХІ століття візантійські можновладці та їх сателіти відмовилися від захоронень за античними традиціями і перейшли до поховань в аркасоліях, розташовуючи їх у параклесіопах і на галереях храму.
Тобто, на той час в Галицькій Русі визріла об'єктивна потреба для централізованого місця упокоєння і вшанування князів, княгинь та членів їхніх родин, а також вищих церковних достойників.
Отож, загалом, так виглядає, що на сьогоднішній день не має якихось поважних заперечень щодо ймовірності існування Львова вже у ХІІ ст. Окрім вищезгаданої нещодавно опублікованої Ігорем Мицьком згадки з родоводу руських князів Святополк-Четвертинських про будівництво у Львові князем Святополком ІІ Ізяславичем (1050-1113 рр.) кафедрального собору і забезпечення його маєтностями, маємо й археологічні дані.
На цьому фото - фрагмент півциркульних арок романського стилю, які залишилися від давньоруського кафедрального собору і рештки якого використали домініканські будівничі під час спорудження свого монастиря у Львові (пл.Музейна1, внутрішній дворик). Зразу під цими арками, у підземеллі збережені великі фрагменти приміщень, викладених брусковою цеглою (яка вийшла із вжитку до середини ХІІІ століття) та фрагменти мурувань із застосуванням плінфи. Результати досліджень цих об"єктів опубліковані у низці моїх статей 2012-2013 років та монографії 2014 року
Мається на увазі відкриття на Високому Замку у Львові кам'яної круглої наріжної вежі, збудованої за часів короля/князя Романа Мстиславича та чим раз зростаюча кількість археологічних матеріалів ХІ-ХІІ століть з розкопок в центральній частині Львова, які мають виразно міський характер (у тому числі результати моїх розкопок, проведених під колишнім костелом єзуїтів на пр.Свободи у 1997 році).
Із огляду на вищенаведене припускаю, що заснування Львова у ХІІ століття могло бути суто русько-візантійським проектом з метою:
- пошанування Господа в назві міста (лев є одним із символів Христа), тим більше з огляду на ймовірний намір розташувати у ньому династичний некрополь. Існуючі на той час дохристиянські за походженням назви інших княжих столиць – Галича і Звенигорода, не несли у собі християнського відзнакування;
– наблизити рівень, спосіб життя й упокоєння галицько-руських правителів до відповідних традицій візантійського імператорського дому.
Микола Бандрівський
Археолог, доктор історичних наук
Re: Государственность на землях Украины .
Обушок (бойової гиря). Київська Русь, перша пол. ХІІст.
Свинець; лиття. Овал; D –44мм, H –47мм. 110г
Зі збірки Музей Шереметьєвих, Київ (Інв.№12155)
Дві грані цієї овальної бойової гирі з масивним вухом оздоблено зображеннями. З одного боку – тризуб, схожий за формою зі знаком князя Всеволода Ольговича на одній із митних пломб. Цей князь отримав свій перший наділ 1115 року, а помер 1146-го. Обушок, отже, можна датувати першою половиною ХІІст.
Зображення із другого боку нагадує «пташині лапки» – клейма з горщиків. За однією з версій – вони слугували міткою майстра. За іншою – трактувалися як вістря стріли, що летить. Щодо обушка – виду зброї – останнє припущення виглядає більш правдоподібно. Вістря стріли може означати швидкість і влучність удару. Оздоблення княжими знаками зброї – дуже рідкісні випадки, проте відомі вже з ІХст. Основна їхня функція – виокремити очільника армії, під стягами якого воював дружинник.
За описом у: 1000 років української печатки: каталог виставки [...]. Київ, 2013. С.89
Свинець; лиття. Овал; D –44мм, H –47мм. 110г
Зі збірки Музей Шереметьєвих, Київ (Інв.№12155)
Дві грані цієї овальної бойової гирі з масивним вухом оздоблено зображеннями. З одного боку – тризуб, схожий за формою зі знаком князя Всеволода Ольговича на одній із митних пломб. Цей князь отримав свій перший наділ 1115 року, а помер 1146-го. Обушок, отже, можна датувати першою половиною ХІІст.
Зображення із другого боку нагадує «пташині лапки» – клейма з горщиків. За однією з версій – вони слугували міткою майстра. За іншою – трактувалися як вістря стріли, що летить. Щодо обушка – виду зброї – останнє припущення виглядає більш правдоподібно. Вістря стріли може означати швидкість і влучність удару. Оздоблення княжими знаками зброї – дуже рідкісні випадки, проте відомі вже з ІХст. Основна їхня функція – виокремити очільника армії, під стягами якого воював дружинник.
За описом у: 1000 років української печатки: каталог виставки [...]. Київ, 2013. С.89
Re: Государственность на землях Украины .
Случайно обнаружено место грандиозной битвы с участием Богдана Хмельницкого: ученые считают находку беспрецедентной
Ученые Национального музея истории Украины проводили в Черкасской области плановые археологические разведки, во время которых нашли место грандиозной Кумейковской битвы 1637 года (время Речи Посполитой) между казаками и коронным войском. Среди ее участников был Богдан Хмельницкий, занимавший тогда должность писаря, одну из ключевых в Войске Запорожском. Первые находки, сделанные на месте этой баталии, демонстрируются на выставке старинного оружия «През шаблі маєм права!», которая открылась в День добровольца, 14 марта, в Национальном музее истории Украины. На ее открытии мы пообщались с руководителем археологической экспедиции музея кандидатом исторических наук Сергеем Диденко.
«Место битвы под Кумейками — это несколько сотен гектаров»
— Это редкая удача — найти место древней битвы?
— Действительно, огромная, даже беспрецедентная удача. Мы знаем немало сведений о такого рода исторических событиях из письменных источников. Но этит источники, к сожалению, во многих случаях субъективны (в зависимости от того, на чьей стороне симпатии автора), даже неправдивы. А в данном случае есть редкая возможность проверить письменные данные с помощью археологических находок — вещей, которые попали на место наших исследований непосредственно во время битвы. Каждая из них по своей ценности для украинской истории фактически на вес золота. Каждая несет в себе объективную информацию о сражении, которое произошло в среду 6 декабря 1637 (в День святого Николая).
— Кумейковская битва была масштабной баталией?
— Однозначно, масштабной — полем боя стала местность между четырьмя селами: Кумейки, Мошны, Софиевка и Яснозорье. По результатам уже проведенных нами исследований, мы можем локализовать расположение казацкого и польского лагерей, места непосредственных боевых столкновений.
— При каких обстоятельствах вам удалось найти место этой битвы?
— Согласно нашим научным планам, в прошлом году мы проводили археологическую разведку в Черкасской области — исследовали памятники времен древней Руси. В процессе выполнения этой работы удалось зацепиться за археологический материал, датируемый поздним средневековьем. Проанализировав находки, мы пришли к выводу, что они имеют непосредственное отношение к битве под Кумейками. Это село находится в нескольких километрах от места наших раскопок. Замечу, что эта местность до нас почти не исследовалась. Оказалось, что нас ждал щедрый подарок судьбы.
— Что именно вы нашли?
— Сначала мы наткнулись на большое количество пуль от мушкетов (ручного огнестрельного оружия. — Авт.) — за день мы находили их по несколько десятков. Затем нашли детали и обломки холодного и огнестрельного оружия, предметы казацкого быта, обломки польской экипировки, на месте казацкого лагеря даже наручники нашли (вероятно, для пленных). Среди находок — монеты. Очень важно, что все они были отчеканены не позднее 1637 года. Этот факт убедительно свидетельствует о том, что мы обнаружили место, где произошло сражение под Кумейками. Датировка других найденных там вещей тоже соответствует именно тому историческому периоду. На выставке мы представили часть находок.
— Какая из этих находок самая интересная?
— Трудно выделить что-то одно. Но акцентировать внимание можно на наконечнике пики польского крылатого гусара (доспехи таких гусар были украшены перьями). Такие наконечники — очень редкая находка. В коллекциях европейских музеев в основном представлено оружие крылатых гусар конца XVII — XVIII веков. А мы нашли гораздо более ранние образцы — 1630-х годов, которых в музеях мало.
Ученые акцентируют внимание на находке наконечника копья польского крылатого гусара - таких вещей первой половины XVII века в музейных коллекциях очень мало
— На какой глубине вы находили вещи, оставшиеся на поле боя?
— На разной: некоторые лежали почти на поверхности, а определенную часть мы откопали на глубине около полуметра.
— Как правило, металл в наших грунтах хранится плохо. Каково состояние находок с места Кумейковской битвы?
— Как для археологического металла, в основном удовлетворительное. Но, конечно, эти вещи нуждались в первичной консервации — чтобы они не рассыпались в процессе транспортировки. Так что мы выполняли эту работу каждый вечер в нашем полевом лагере. Когда находки были доставлены в музей, ими занялись профессиональные реставраторы.
— От ваших коллег знаю, что в далеком прошлом оружие было очень дорогим, поэтому после завершения сражений его старались унести. На месте баталии под Кумейками, наверное, было то же самое?
— Да. В общем, мы находим только обломки оружия, а большинство наших находок составляют мушкетные пули и предметы казацкого быта. Но ведь это только начало наших раскопок. Чтобы полностью исследовать место битвы под Кумейками (это несколько сотен, а то и около тысячи гектаров), нужно много лет упорного труда.
На выставке представлена часть находок. Среди них вещи, найденные на месте казацкого лагеря
Крайне важно, чтобы нашу работу не испортили черные археологи
— Что известно из письменных источников об этой битве?
— Из них мы знаем, что весной 1637 года на Поднепровье началось большое казацкое восстание против притеснений шляхты. Его возглавил гетман нереестрового казачества Павел Бут. На подавление выступления правительство направило свое лучшее коронное (или так называемое кварцяное) войско, насчитывавшее около 5 тысяч профессиональных воинов (для тех времен это немало). Пятого декабря оно разместилось между селами, которые я вам уже назвал. Причем заняло выгодные с военной точки зрения позиции. На следующий день утром перед поляками появилось казачье войско. Оно продвигалось под прикрытием подвижного лагеря из повозок. Казаки сразу атаковали. Но наткнулись на непроходимое болото перед позициями противника. Поэтому были вынуждены совершить обходной маневр, чтобы зайти в тыл коронному войску. Во время этого маневра фланг казаков атаковали польские подразделения. Казаки сразу же организовали круговую оборону: сначала из шести, а впоследствии — из 12 линий укреплений, построенных из повозок и открывших шквальный огонь из мушкетов по противнику, который шел в наступление. В течение дня казаки успешно отбили три неистовые атаки гусар и панцирной кавалерии. При этом атакующих конников поддерживала артиллерия и мушкетным огнем — драгуны вместе с польско-венгерской пехотой. В ходе боя коронное войско израсходовало почти все боеприпасы.
В конце дня полякам удалось прорвать казацкую оборону, ворваться в лагерь, взорвать запасы пороха казаков и навязать ближний бой. Благодаря военному таланту Дмитрия Гуни казаки во время боя восстановили укрепления лагеря и, сохранив значительную часть войска, отошли в направлении Черкасс.
Война с переменным успехом продолжилась и в следующем 1638 году. В конце концов, закончилась поражением казаков. Но эти события стали своего рода генеральной репетицией победоносной освободительной войны 1648−1654 годов под руководством Богдана Хмельницкого. Важно назвать выдающихся людей того времени, принявших участие в битве под Кумейками: кроме гетмана Павла Бута, это Дмитрий Гуня, ставший гетманом в следующем году, Богдан Хмельницкий (тогда писарь Войска Запорожского). С польской стороны это были: польный гетман коронный Николай Потоцкий, будущий национальный герой Польши, а тогда молодой гусарский поручик Стефан Чарнецкий (о нем упоминается в польском гимне), Гийом Левассер де Боплан, будущий автор карт Украины и произведения «Описание Украины», который в 1637 году командовал польской артиллерией.
— Ученым удавалось найти на территории Украины поля других битв казацкого времени?
—Да, знаменитой битвы под Берестечком, которая произошла в июне 1651 года. Казацкое войско тогда возглавлял гетман Богдан Хмельницкий. Археологические раскопки поля битвы под Берестечком проводил известный археолог Игорь Свешников. Но Игорь Кириллович исследовал места переправ, на которых утонуло немало воинов. Там были найдены очень ценные вещи. Однако территорию, на которой непосредственно произошло сражение, Игорь Кириллович не исследовал — не имел такой возможности.
Кроме этого, сотрудникам Полтавского краеведческого музея удалось локализовать место битвы, которая произошла между казаками и поляками под городком Говтва в 1638 году. Но пока не обнародованы результаты этих исследований.
— Вернемся к вашей находке. Наверное, проблемы в ее исследовании могут создать «черные археологи»?
— Крайне важно, чтобы нашу работу не испортили любители металлодетекторного поиска, которые любят называть себя «черными археологами». Проблема в том, что эти люди не проводят научную фиксацию артефактов. Поэтому полностью теряется научная ценность этих вещей — они оказываются в частных коллекциях, и мы уже никогда не узнаем, где они были найдены, с какими историческими событиями можно их связать. Охотясь на интересные находки, искатели-любители фактически уничтожают вещдоки нашей славной истории. Надеюсь, что, читая это интервью, они поймут, что заниматься поисками древностей без профессиональной подготовки, без ученых — значит наносить непоправимый вред Украине, ставить себя на один уровень с российскими захватчиками, которые пытаются уничтожить наш народ и наши исторические корни.
— Они могут присоединиться к профессиональным экспедициям археологов?
— Да это возможно. В моей группе работают добровольцы, которым я полностью доверяю, потому что они прошли со мной уже много экспедиций. Я уверен в их порядочности и честности.
Игорь Осипчук
Ученые Национального музея истории Украины проводили в Черкасской области плановые археологические разведки, во время которых нашли место грандиозной Кумейковской битвы 1637 года (время Речи Посполитой) между казаками и коронным войском. Среди ее участников был Богдан Хмельницкий, занимавший тогда должность писаря, одну из ключевых в Войске Запорожском. Первые находки, сделанные на месте этой баталии, демонстрируются на выставке старинного оружия «През шаблі маєм права!», которая открылась в День добровольца, 14 марта, в Национальном музее истории Украины. На ее открытии мы пообщались с руководителем археологической экспедиции музея кандидатом исторических наук Сергеем Диденко.
«Место битвы под Кумейками — это несколько сотен гектаров»
— Это редкая удача — найти место древней битвы?
— Действительно, огромная, даже беспрецедентная удача. Мы знаем немало сведений о такого рода исторических событиях из письменных источников. Но этит источники, к сожалению, во многих случаях субъективны (в зависимости от того, на чьей стороне симпатии автора), даже неправдивы. А в данном случае есть редкая возможность проверить письменные данные с помощью археологических находок — вещей, которые попали на место наших исследований непосредственно во время битвы. Каждая из них по своей ценности для украинской истории фактически на вес золота. Каждая несет в себе объективную информацию о сражении, которое произошло в среду 6 декабря 1637 (в День святого Николая).
— Кумейковская битва была масштабной баталией?
— Однозначно, масштабной — полем боя стала местность между четырьмя селами: Кумейки, Мошны, Софиевка и Яснозорье. По результатам уже проведенных нами исследований, мы можем локализовать расположение казацкого и польского лагерей, места непосредственных боевых столкновений.
— При каких обстоятельствах вам удалось найти место этой битвы?
— Согласно нашим научным планам, в прошлом году мы проводили археологическую разведку в Черкасской области — исследовали памятники времен древней Руси. В процессе выполнения этой работы удалось зацепиться за археологический материал, датируемый поздним средневековьем. Проанализировав находки, мы пришли к выводу, что они имеют непосредственное отношение к битве под Кумейками. Это село находится в нескольких километрах от места наших раскопок. Замечу, что эта местность до нас почти не исследовалась. Оказалось, что нас ждал щедрый подарок судьбы.
— Что именно вы нашли?
— Сначала мы наткнулись на большое количество пуль от мушкетов (ручного огнестрельного оружия. — Авт.) — за день мы находили их по несколько десятков. Затем нашли детали и обломки холодного и огнестрельного оружия, предметы казацкого быта, обломки польской экипировки, на месте казацкого лагеря даже наручники нашли (вероятно, для пленных). Среди находок — монеты. Очень важно, что все они были отчеканены не позднее 1637 года. Этот факт убедительно свидетельствует о том, что мы обнаружили место, где произошло сражение под Кумейками. Датировка других найденных там вещей тоже соответствует именно тому историческому периоду. На выставке мы представили часть находок.
— Какая из этих находок самая интересная?
— Трудно выделить что-то одно. Но акцентировать внимание можно на наконечнике пики польского крылатого гусара (доспехи таких гусар были украшены перьями). Такие наконечники — очень редкая находка. В коллекциях европейских музеев в основном представлено оружие крылатых гусар конца XVII — XVIII веков. А мы нашли гораздо более ранние образцы — 1630-х годов, которых в музеях мало.
Ученые акцентируют внимание на находке наконечника копья польского крылатого гусара - таких вещей первой половины XVII века в музейных коллекциях очень мало
— На какой глубине вы находили вещи, оставшиеся на поле боя?
— На разной: некоторые лежали почти на поверхности, а определенную часть мы откопали на глубине около полуметра.
— Как правило, металл в наших грунтах хранится плохо. Каково состояние находок с места Кумейковской битвы?
— Как для археологического металла, в основном удовлетворительное. Но, конечно, эти вещи нуждались в первичной консервации — чтобы они не рассыпались в процессе транспортировки. Так что мы выполняли эту работу каждый вечер в нашем полевом лагере. Когда находки были доставлены в музей, ими занялись профессиональные реставраторы.
— От ваших коллег знаю, что в далеком прошлом оружие было очень дорогим, поэтому после завершения сражений его старались унести. На месте баталии под Кумейками, наверное, было то же самое?
— Да. В общем, мы находим только обломки оружия, а большинство наших находок составляют мушкетные пули и предметы казацкого быта. Но ведь это только начало наших раскопок. Чтобы полностью исследовать место битвы под Кумейками (это несколько сотен, а то и около тысячи гектаров), нужно много лет упорного труда.
На выставке представлена часть находок. Среди них вещи, найденные на месте казацкого лагеря
Крайне важно, чтобы нашу работу не испортили черные археологи
— Что известно из письменных источников об этой битве?
— Из них мы знаем, что весной 1637 года на Поднепровье началось большое казацкое восстание против притеснений шляхты. Его возглавил гетман нереестрового казачества Павел Бут. На подавление выступления правительство направило свое лучшее коронное (или так называемое кварцяное) войско, насчитывавшее около 5 тысяч профессиональных воинов (для тех времен это немало). Пятого декабря оно разместилось между селами, которые я вам уже назвал. Причем заняло выгодные с военной точки зрения позиции. На следующий день утром перед поляками появилось казачье войско. Оно продвигалось под прикрытием подвижного лагеря из повозок. Казаки сразу атаковали. Но наткнулись на непроходимое болото перед позициями противника. Поэтому были вынуждены совершить обходной маневр, чтобы зайти в тыл коронному войску. Во время этого маневра фланг казаков атаковали польские подразделения. Казаки сразу же организовали круговую оборону: сначала из шести, а впоследствии — из 12 линий укреплений, построенных из повозок и открывших шквальный огонь из мушкетов по противнику, который шел в наступление. В течение дня казаки успешно отбили три неистовые атаки гусар и панцирной кавалерии. При этом атакующих конников поддерживала артиллерия и мушкетным огнем — драгуны вместе с польско-венгерской пехотой. В ходе боя коронное войско израсходовало почти все боеприпасы.
В конце дня полякам удалось прорвать казацкую оборону, ворваться в лагерь, взорвать запасы пороха казаков и навязать ближний бой. Благодаря военному таланту Дмитрия Гуни казаки во время боя восстановили укрепления лагеря и, сохранив значительную часть войска, отошли в направлении Черкасс.
Война с переменным успехом продолжилась и в следующем 1638 году. В конце концов, закончилась поражением казаков. Но эти события стали своего рода генеральной репетицией победоносной освободительной войны 1648−1654 годов под руководством Богдана Хмельницкого. Важно назвать выдающихся людей того времени, принявших участие в битве под Кумейками: кроме гетмана Павла Бута, это Дмитрий Гуня, ставший гетманом в следующем году, Богдан Хмельницкий (тогда писарь Войска Запорожского). С польской стороны это были: польный гетман коронный Николай Потоцкий, будущий национальный герой Польши, а тогда молодой гусарский поручик Стефан Чарнецкий (о нем упоминается в польском гимне), Гийом Левассер де Боплан, будущий автор карт Украины и произведения «Описание Украины», который в 1637 году командовал польской артиллерией.
— Ученым удавалось найти на территории Украины поля других битв казацкого времени?
—Да, знаменитой битвы под Берестечком, которая произошла в июне 1651 года. Казацкое войско тогда возглавлял гетман Богдан Хмельницкий. Археологические раскопки поля битвы под Берестечком проводил известный археолог Игорь Свешников. Но Игорь Кириллович исследовал места переправ, на которых утонуло немало воинов. Там были найдены очень ценные вещи. Однако территорию, на которой непосредственно произошло сражение, Игорь Кириллович не исследовал — не имел такой возможности.
Кроме этого, сотрудникам Полтавского краеведческого музея удалось локализовать место битвы, которая произошла между казаками и поляками под городком Говтва в 1638 году. Но пока не обнародованы результаты этих исследований.
— Вернемся к вашей находке. Наверное, проблемы в ее исследовании могут создать «черные археологи»?
— Крайне важно, чтобы нашу работу не испортили любители металлодетекторного поиска, которые любят называть себя «черными археологами». Проблема в том, что эти люди не проводят научную фиксацию артефактов. Поэтому полностью теряется научная ценность этих вещей — они оказываются в частных коллекциях, и мы уже никогда не узнаем, где они были найдены, с какими историческими событиями можно их связать. Охотясь на интересные находки, искатели-любители фактически уничтожают вещдоки нашей славной истории. Надеюсь, что, читая это интервью, они поймут, что заниматься поисками древностей без профессиональной подготовки, без ученых — значит наносить непоправимый вред Украине, ставить себя на один уровень с российскими захватчиками, которые пытаются уничтожить наш народ и наши исторические корни.
— Они могут присоединиться к профессиональным экспедициям археологов?
— Да это возможно. В моей группе работают добровольцы, которым я полностью доверяю, потому что они прошли со мной уже много экспедиций. Я уверен в их порядочности и честности.
Игорь Осипчук
Re: Государственность на землях Украины .
Разгромил вдвое большее войско Московии: в Киеве открылась выставка о выдающемся полководце князе Константине Острожском и его роде
Князь с Волыни Константин Острожский (1460−1530 годы) был одним из величайших полководцев в истории Украины. В его времена украинские земли входили в состав Великого княжества Литовского. Острожский занимал должность великого гетмана (фактически главнокомандующего). Он командовал войском в 35 битвах, в 33-х из них победил. В частности, в грандиозной баталии под городом Орша: армия, состоявшая из литовцев, украинцев, белорусов и поляков, во главе с Острожским осенью 1514-го разгромила на берегах Днепра почти в 2,5 раза превышающее по численности войско Московии. Подробно об этой битве рассказано в экспозиции обновленной выставки «Князья Острожские: европейское измерение украинской истории», открывшейся в Национальном заповеднике «Киево-Печерская лавра».
«В плен попали оба предводителя войска московитов, а также многие другие воеводы — в общей сложности около 60»
— Под городом Орша сошлись две мощные армии: численность московского войска достигала 80 тысяч, а Великого княжества Литовского — около 35 тысяч (называю цифры, с которыми соглашаются большинство ученых), — рассказала «ФАКТАМ» куратор выставки, заместитель заведующего отделом Национального заповедника «Киево-Печерская лавра» Ирина Шульц.
— Благодаря чему армия во главе с Константином Острожским победила?
— Константин Иванович прибег к военной хитрости: спрятал в посадке артиллерию. Его пехота и конница сделали вид, будто не выдержали натиска огромного войска противника, и начали отходить. Московиты бросились их догонять и тут неожиданно для себя напоролись на залпы замаскированных в посадке пушек. В рядах противника началась паника, он побежал. За ним бросились войска Острожского и начали уничтожать врага.
Здесь следует сказать, что в Национальном музее в Варшаве хранится больших размеров картина XVI века, на которой изображены три разных эпизода (своего рода коллаж) этой грандиозной баталии. На нашей выставке мы демонстрируем точную копию этого полотна. В одном эпизоде изображено, как великий гетман наблюдает за переправой своих полков через Днепр (не очень широкий у Орши). Во втором — князь показан в ключевой момент битвы, когда московиты попали в умело устроенную засаду и не выдержали неожиданного огня из пушек, в панике побежали. На картине мы видим, как Острожский наблюдает за этим. И в третьем эпизоде показано, как он смотрит за маневром татарского войска, бывшего тогда союзником московского.
Ирина Шульц: «На картине XVI века показаны все основные эпизоды битвы под Оршей – это своего рода коллаж (фото автора)
Из исторической хроники мы знаем, что во время и после разгрома московитов по Днепру и его притоку, реке Крапивна, плыло несметное количество их трупов. В плен тогда попали оба предводителя вражеского войска — Иван Челяднин и Михаил Голица, а также многие другие воеводы — в общей сложности около 60.
— Что стало причиной битвы под Оршей?
— Посягательство Московии на Смоленск. В то время он входил в состав Великого княжества Литовского, был одним из важных и мощных оборонительных центров. Чтобы захватить его, московский великий князь Василий III развязал войну, продолжавшуюся 10 лет. Сражение под Оршей стало одним из центральных событий этой войны. Москва тогда рассылала по всей Европе письма о том, что Великое княжество Литовское слабое и не имеет права на существование. Хотя это было наглой ложью. Василий III надеялся таким образом оправдать свою агрессию. После победы под Оршей великий князь Литовский Сигизмунд I написал европейским властителям, что московиты и татары разбиты, многие из них взяты в плен.
На выставке представлена точная цифровая копия картины, на которой изображена грандиозная баталия под Оршей (фото автора)
Часть пленных татар Константин Острожский отправил к себе в Острог, поселил там (в городе до сих пор есть Татарская улица). Кстати, на территории современной Литвы живет немало татар-караимов, попавших туда именно во времена Великого княжества Литовского.
«Великий князь Литовский Сигизмунд I предоставил Острожскому фактически королевскую привилегию»
— Как отпраздновали победу под Оршей?
— Известно, что, когда после этой битвы войско Острожского возвращалось в Вильно, там в честь победителей построили триумфальную арку. К слову, в этом городе сохранились старинные Острые ворота — въезд в историческую часть Вильно. Некоторые литовские историки считают, что она получила такое название в честь Константина Острожского.
Однако в его карьере были не только успехи: уже будучи великим гетманом Литовским (главнокомандующим), во время одной из битв он попал в плен к московитам, находился в неволе 6 лет, к счастью, сумел бежать. И снова стал великим гетманом. Эта должность была едва ли не второй по значимости в Великом княжестве Литовском. Заметьте, что в неславянском и неправославном государстве православный славянин Константин Острожский достиг такого высокого социального положения. В те времена предков современных украинцев называли русинами. Полное название государства было Великое княжество Литовское, Русское и Жемайтийское.
— То есть под Оршей русины вместе с литовцами, белорусами и поляками сражались с московитами?
— Именно так. Для всех подданные московского княжества были тогда московитами.
Но вернемся к Острожскому. Он был не только великим гетманом, но и воеводой Трокским — то есть заведовал замком великого князя Литовского. Должность воеводы Трокского считалась очень почетной, за нее соперничали самые влиятельные роды. Досталась она Константину Ивановичу.
Великий князь Литовский Сигизмунд І предоставил ему фактически королевскую привилегию — опечатывать свои письма, распоряжения и другие документы сургучом красного цвета (во времена средневековья такого рода условности имели большое значение). Причем эта привилегия была распространена на всю семью Острожского. Кстати, этот род входил в число самых богатых на территории Украины. В определенные периоды Острожские были даже богаче главы государства.
Следует также сказать, что иногда Константину Острожскому даже приходилось исполнять обязанности Митрополита Киевского. После битвы под Оршей недалеко от места этой баталии Константин Иванович построил православный Монастырь святого Николая — несмотря на то, что в Великом княжестве Литовском действовал запрет на строительство новых православных храмов. Но для Острожского сделали исключение. К тому же он построил несколько православных церквей (они сохранились) и в самом Вильно. Одну из них несколько лет назад передали украинской общине.
«Внучку Константина Острожского мать закрыла в башне замка, чтобы девушка не виделась с любимым. Но он похитил оттуда невесту»
— Кто из семьи Константина Ивановича основал Острожскую академию?
— Младший сын Василий-Константин — после того, как отсудил наследство отца у дочери своего старшего сводного брата Ильи.
— Почему Василию-Константину пришлось судиться?
— Это непростая история. Расскажу по порядку. Константин Острожский был женат дважды. Первая жена Татьяна Гольшанская родила ему сына Илью. Она умерла в 42 года, и тогда Константин Иванович женился второй раз — на Александре Слуцкой. У них родился сын Василий, о котором вы спрашиваете.
Константин Острожский умер в возрасте 70 лет, и все его огромное наследство перешло к старшему сыну Илье. К сожалению, Илье очень не повезло: он умер от травмы, которую получил, упав с коня. Наследство перешло к его жене и еще тогда не родившейся дочери Галшке (Елизавете). Дочь Галшка выросла, мамы много раз пытались выдать ее замуж за мужчин, которые девушке не нравились. Галшка всем им отказала.
— Потому что у нее был любимый?
— Да, молодой шляхтич Александр Слуцкий. Чтобы они не встречались, мать закрыла Галшку в башне одного из замков. Слуцкий сумел туда добраться и похитил девушку. Но шляхтич Гурков узнал, где прячутся влюбленные, и убил Слуцкого, забрал Галшку силой. Кончилось тем, что она от пережитого сошла с ума.
Галшка Острожская
Это помогло Василию отсудить у нее наследство Острожских. Василию было 4 года, когда отец ушел из жизни. Сын так обожал покойного папу, что в 50 лет взял его имя — подписывался «Константин Константинович». Историки решили для удобства называть его Василий-Константин.
Отсудив наследство, он выделил деньги на величественное надгробие отцу в Успенском соборе Киево-Печерской лавры, а также — создание в Остроге школы и типографии.
Типографию он создал прежде всего, чтобы издать Библию на церковнославянском языке. Почему это было важно? Его друзья говорили: у католиков есть перевод Библии на польский язык, у протестантов — тоже. А у православных перевода Библии нет. Василий-Константин решил восполнить этот пробел: пригласил из Львова знаменитого печатника Василия Федорова, купил оборудование. Но прежде чем приступить к печати, следовало перевести Библию на церковнославянский язык. Для этого Василий-Константин пригласил ученых из Византии и других краев. В конце концов в 1581 году в его типографии была издана первая на украинских землях Библия на церковнославянском языке.
Как получилось с академией? Великий князь Радзивилл говорил Василию-Константину, что у вас (т.е. православных) нет своих школ. Поэтому Острожский решил основать школу, которая впоследствии получила статус академии. К сожалению, она существовала не долго — всего полвека. Одним из ее учеников был будущий гетман Сагайдачный, под руководством которого казаки совершили удачный поход на Москву.
— Кто и почему закрыл Острожскую академию?
— Закрыла ее внучка Василия-Константина Анна-Алоиза. Она была фанатичной католичкой. В 1630 году унаследовала Острог, открыла там иезуитскую школу, а православную Острожскую академию сожгла.
— Вы сказали, что ее дед Василий-Константин дал средства на создание величественного надгробия своему отцу Константину Острожскому в Успенском соборе Киево-Печерской лавры. К сожалению, осенью 1941 года этот собор взорвали. В независимой Украине его отстроили. Воспроизвели ли в нем надгробие Константина Острожского?
— Да, но еще не полностью. Это тоже довольно интересная история. Умер Константин Острожский в 1530 году в Турове (теперь это территория Беларуси). Завещал, чтобы он был похоронен в Киево-Печерской лавре. Ведь это один из самых древних и авторитетных центров православия, к тому же здесь похоронен его прадед Федор, причисленный к лику святых.
Завещание Константина Острожского выполнили. Как я уже говорила, его сын Василий-Константин, который 49 (!) лет был воеводой Киева, оплатил создание роскошного мраморного надгробия. Кстати, во времена Российской империи надгробие закрыли киотом, чтобы прихожане не видели захоронения князя, под предводительством которого было разгромлено московское войско.
Понятно, что в 1941 году в результате подрыва Успенского собора от этого саркофага почти ничего не осталось. Деньги на восстановление надгробия собирали последние несколько лет в Украине, Литве, Польше. Основную часть средств собрал фонд «Корона князей Острожских», созданный литовским предпринимателем и меценатом Робертасом Габулосом. Такой мрамор терракотового оттенка, из которого был сделан саркофаг в XVI веке, уже не добывают. Поэтому подобрали похожий на оригинальный. Новый саркофаг сделали украинские скульпторы Олесь Сидорук и Борис Крылов. В прошлом году в День независимости Украины была открыта первая очередь восстановленного надгробия. На церемонии присутствовали президент Литвы Гитанас Науседа с супругой и министр культуры Украины Александр Ткаченко.
Открытие восстановленного надгробия Острожского состоялось в день 30-летия Независимости Украины. На церемонии присутствовал президент Литвы Гитанас Науседа (фото Национального заповедника «Киево-Печерская лавра»)
Отмечу: пока восстановили именно ту часть надгробия, которая была создана в XVI веке.
— Была еще и другая часть?
— Да, в XVII веке из гипса были сделаны еще и декоративные элементы с изображением герба Острожских и так называемой военной арматуры — копий, сабель, пушек и т. д. Поставлена задача воспроизвести и их.
— А могила прадеда Федора Острожского в Киево-Печерской лавре сохранилась?
— Да. Сейчас мощи участника знаменитой Грюнвальдской битвы Федора Острожского находятся в Дальних пещерах Киево-Печерской лавры.
Следует отметить, что в сентябре нынешнего года улица Московская на киевском Печерске переименована в честь князей Острожских.
На фото в заголовке: Константин Острожский из 35 сражений, в которых он возглавлял войска, победил в 33-х (фото автора)
Князь с Волыни Константин Острожский (1460−1530 годы) был одним из величайших полководцев в истории Украины. В его времена украинские земли входили в состав Великого княжества Литовского. Острожский занимал должность великого гетмана (фактически главнокомандующего). Он командовал войском в 35 битвах, в 33-х из них победил. В частности, в грандиозной баталии под городом Орша: армия, состоявшая из литовцев, украинцев, белорусов и поляков, во главе с Острожским осенью 1514-го разгромила на берегах Днепра почти в 2,5 раза превышающее по численности войско Московии. Подробно об этой битве рассказано в экспозиции обновленной выставки «Князья Острожские: европейское измерение украинской истории», открывшейся в Национальном заповеднике «Киево-Печерская лавра».
«В плен попали оба предводителя войска московитов, а также многие другие воеводы — в общей сложности около 60»
— Под городом Орша сошлись две мощные армии: численность московского войска достигала 80 тысяч, а Великого княжества Литовского — около 35 тысяч (называю цифры, с которыми соглашаются большинство ученых), — рассказала «ФАКТАМ» куратор выставки, заместитель заведующего отделом Национального заповедника «Киево-Печерская лавра» Ирина Шульц.
— Благодаря чему армия во главе с Константином Острожским победила?
— Константин Иванович прибег к военной хитрости: спрятал в посадке артиллерию. Его пехота и конница сделали вид, будто не выдержали натиска огромного войска противника, и начали отходить. Московиты бросились их догонять и тут неожиданно для себя напоролись на залпы замаскированных в посадке пушек. В рядах противника началась паника, он побежал. За ним бросились войска Острожского и начали уничтожать врага.
Здесь следует сказать, что в Национальном музее в Варшаве хранится больших размеров картина XVI века, на которой изображены три разных эпизода (своего рода коллаж) этой грандиозной баталии. На нашей выставке мы демонстрируем точную копию этого полотна. В одном эпизоде изображено, как великий гетман наблюдает за переправой своих полков через Днепр (не очень широкий у Орши). Во втором — князь показан в ключевой момент битвы, когда московиты попали в умело устроенную засаду и не выдержали неожиданного огня из пушек, в панике побежали. На картине мы видим, как Острожский наблюдает за этим. И в третьем эпизоде показано, как он смотрит за маневром татарского войска, бывшего тогда союзником московского.
Ирина Шульц: «На картине XVI века показаны все основные эпизоды битвы под Оршей – это своего рода коллаж (фото автора)
Из исторической хроники мы знаем, что во время и после разгрома московитов по Днепру и его притоку, реке Крапивна, плыло несметное количество их трупов. В плен тогда попали оба предводителя вражеского войска — Иван Челяднин и Михаил Голица, а также многие другие воеводы — в общей сложности около 60.
— Что стало причиной битвы под Оршей?
— Посягательство Московии на Смоленск. В то время он входил в состав Великого княжества Литовского, был одним из важных и мощных оборонительных центров. Чтобы захватить его, московский великий князь Василий III развязал войну, продолжавшуюся 10 лет. Сражение под Оршей стало одним из центральных событий этой войны. Москва тогда рассылала по всей Европе письма о том, что Великое княжество Литовское слабое и не имеет права на существование. Хотя это было наглой ложью. Василий III надеялся таким образом оправдать свою агрессию. После победы под Оршей великий князь Литовский Сигизмунд I написал европейским властителям, что московиты и татары разбиты, многие из них взяты в плен.
На выставке представлена точная цифровая копия картины, на которой изображена грандиозная баталия под Оршей (фото автора)
Часть пленных татар Константин Острожский отправил к себе в Острог, поселил там (в городе до сих пор есть Татарская улица). Кстати, на территории современной Литвы живет немало татар-караимов, попавших туда именно во времена Великого княжества Литовского.
«Великий князь Литовский Сигизмунд I предоставил Острожскому фактически королевскую привилегию»
— Как отпраздновали победу под Оршей?
— Известно, что, когда после этой битвы войско Острожского возвращалось в Вильно, там в честь победителей построили триумфальную арку. К слову, в этом городе сохранились старинные Острые ворота — въезд в историческую часть Вильно. Некоторые литовские историки считают, что она получила такое название в честь Константина Острожского.
Однако в его карьере были не только успехи: уже будучи великим гетманом Литовским (главнокомандующим), во время одной из битв он попал в плен к московитам, находился в неволе 6 лет, к счастью, сумел бежать. И снова стал великим гетманом. Эта должность была едва ли не второй по значимости в Великом княжестве Литовском. Заметьте, что в неславянском и неправославном государстве православный славянин Константин Острожский достиг такого высокого социального положения. В те времена предков современных украинцев называли русинами. Полное название государства было Великое княжество Литовское, Русское и Жемайтийское.
— То есть под Оршей русины вместе с литовцами, белорусами и поляками сражались с московитами?
— Именно так. Для всех подданные московского княжества были тогда московитами.
Но вернемся к Острожскому. Он был не только великим гетманом, но и воеводой Трокским — то есть заведовал замком великого князя Литовского. Должность воеводы Трокского считалась очень почетной, за нее соперничали самые влиятельные роды. Досталась она Константину Ивановичу.
Великий князь Литовский Сигизмунд І предоставил ему фактически королевскую привилегию — опечатывать свои письма, распоряжения и другие документы сургучом красного цвета (во времена средневековья такого рода условности имели большое значение). Причем эта привилегия была распространена на всю семью Острожского. Кстати, этот род входил в число самых богатых на территории Украины. В определенные периоды Острожские были даже богаче главы государства.
Следует также сказать, что иногда Константину Острожскому даже приходилось исполнять обязанности Митрополита Киевского. После битвы под Оршей недалеко от места этой баталии Константин Иванович построил православный Монастырь святого Николая — несмотря на то, что в Великом княжестве Литовском действовал запрет на строительство новых православных храмов. Но для Острожского сделали исключение. К тому же он построил несколько православных церквей (они сохранились) и в самом Вильно. Одну из них несколько лет назад передали украинской общине.
«Внучку Константина Острожского мать закрыла в башне замка, чтобы девушка не виделась с любимым. Но он похитил оттуда невесту»
— Кто из семьи Константина Ивановича основал Острожскую академию?
— Младший сын Василий-Константин — после того, как отсудил наследство отца у дочери своего старшего сводного брата Ильи.
— Почему Василию-Константину пришлось судиться?
— Это непростая история. Расскажу по порядку. Константин Острожский был женат дважды. Первая жена Татьяна Гольшанская родила ему сына Илью. Она умерла в 42 года, и тогда Константин Иванович женился второй раз — на Александре Слуцкой. У них родился сын Василий, о котором вы спрашиваете.
Константин Острожский умер в возрасте 70 лет, и все его огромное наследство перешло к старшему сыну Илье. К сожалению, Илье очень не повезло: он умер от травмы, которую получил, упав с коня. Наследство перешло к его жене и еще тогда не родившейся дочери Галшке (Елизавете). Дочь Галшка выросла, мамы много раз пытались выдать ее замуж за мужчин, которые девушке не нравились. Галшка всем им отказала.
— Потому что у нее был любимый?
— Да, молодой шляхтич Александр Слуцкий. Чтобы они не встречались, мать закрыла Галшку в башне одного из замков. Слуцкий сумел туда добраться и похитил девушку. Но шляхтич Гурков узнал, где прячутся влюбленные, и убил Слуцкого, забрал Галшку силой. Кончилось тем, что она от пережитого сошла с ума.
Галшка Острожская
Это помогло Василию отсудить у нее наследство Острожских. Василию было 4 года, когда отец ушел из жизни. Сын так обожал покойного папу, что в 50 лет взял его имя — подписывался «Константин Константинович». Историки решили для удобства называть его Василий-Константин.
Отсудив наследство, он выделил деньги на величественное надгробие отцу в Успенском соборе Киево-Печерской лавры, а также — создание в Остроге школы и типографии.
Типографию он создал прежде всего, чтобы издать Библию на церковнославянском языке. Почему это было важно? Его друзья говорили: у католиков есть перевод Библии на польский язык, у протестантов — тоже. А у православных перевода Библии нет. Василий-Константин решил восполнить этот пробел: пригласил из Львова знаменитого печатника Василия Федорова, купил оборудование. Но прежде чем приступить к печати, следовало перевести Библию на церковнославянский язык. Для этого Василий-Константин пригласил ученых из Византии и других краев. В конце концов в 1581 году в его типографии была издана первая на украинских землях Библия на церковнославянском языке.
Как получилось с академией? Великий князь Радзивилл говорил Василию-Константину, что у вас (т.е. православных) нет своих школ. Поэтому Острожский решил основать школу, которая впоследствии получила статус академии. К сожалению, она существовала не долго — всего полвека. Одним из ее учеников был будущий гетман Сагайдачный, под руководством которого казаки совершили удачный поход на Москву.
— Кто и почему закрыл Острожскую академию?
— Закрыла ее внучка Василия-Константина Анна-Алоиза. Она была фанатичной католичкой. В 1630 году унаследовала Острог, открыла там иезуитскую школу, а православную Острожскую академию сожгла.
— Вы сказали, что ее дед Василий-Константин дал средства на создание величественного надгробия своему отцу Константину Острожскому в Успенском соборе Киево-Печерской лавры. К сожалению, осенью 1941 года этот собор взорвали. В независимой Украине его отстроили. Воспроизвели ли в нем надгробие Константина Острожского?
— Да, но еще не полностью. Это тоже довольно интересная история. Умер Константин Острожский в 1530 году в Турове (теперь это территория Беларуси). Завещал, чтобы он был похоронен в Киево-Печерской лавре. Ведь это один из самых древних и авторитетных центров православия, к тому же здесь похоронен его прадед Федор, причисленный к лику святых.
Завещание Константина Острожского выполнили. Как я уже говорила, его сын Василий-Константин, который 49 (!) лет был воеводой Киева, оплатил создание роскошного мраморного надгробия. Кстати, во времена Российской империи надгробие закрыли киотом, чтобы прихожане не видели захоронения князя, под предводительством которого было разгромлено московское войско.
Понятно, что в 1941 году в результате подрыва Успенского собора от этого саркофага почти ничего не осталось. Деньги на восстановление надгробия собирали последние несколько лет в Украине, Литве, Польше. Основную часть средств собрал фонд «Корона князей Острожских», созданный литовским предпринимателем и меценатом Робертасом Габулосом. Такой мрамор терракотового оттенка, из которого был сделан саркофаг в XVI веке, уже не добывают. Поэтому подобрали похожий на оригинальный. Новый саркофаг сделали украинские скульпторы Олесь Сидорук и Борис Крылов. В прошлом году в День независимости Украины была открыта первая очередь восстановленного надгробия. На церемонии присутствовали президент Литвы Гитанас Науседа с супругой и министр культуры Украины Александр Ткаченко.
Открытие восстановленного надгробия Острожского состоялось в день 30-летия Независимости Украины. На церемонии присутствовал президент Литвы Гитанас Науседа (фото Национального заповедника «Киево-Печерская лавра»)
Отмечу: пока восстановили именно ту часть надгробия, которая была создана в XVI веке.
— Была еще и другая часть?
— Да, в XVII веке из гипса были сделаны еще и декоративные элементы с изображением герба Острожских и так называемой военной арматуры — копий, сабель, пушек и т. д. Поставлена задача воспроизвести и их.
— А могила прадеда Федора Острожского в Киево-Печерской лавре сохранилась?
— Да. Сейчас мощи участника знаменитой Грюнвальдской битвы Федора Острожского находятся в Дальних пещерах Киево-Печерской лавры.
Следует отметить, что в сентябре нынешнего года улица Московская на киевском Печерске переименована в честь князей Острожских.
На фото в заголовке: Константин Острожский из 35 сражений, в которых он возглавлял войска, победил в 33-х (фото автора)
Re: Государственность на землях Украины .
Полки – забуті сторінки з історії українського самоврядування
Сергій Коваленко
Навесні 1679 року відбулася масова депортація українського населення з правого берега Дніпра на лівий. Його виконавцями були козацькі полки підмосковської України лівого берега Дніпра, а наказ на проведення депортації було видано московським царським урядом.
Метою виселення українців з прадідівських земель було прагнення Москви позбавити Гетьмана Юрія Хмельницького людського ресурсу, без якого існування української державності на правому березі Дніпра було неможливим. Тож війська лівобережців, слухняно виконуючи волю Москви, перейшли Дніпро та вивели на його лівий берег всю людність, що мешкала між Дніпром і Дністром.
Це була людність Черкаського, Канівського, Білоцерківського, Корсунського, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Паволоцького, Торговицького і Чигиринського полків. Виселення супроводжувалося спаленням осель переселенців, щоб відрізати їм шлях до повернення. Ця депортація була апогеєм так званої “руїни”. На знелюднених землях лишилися тільки згарища.
Щоб закріпити осягнений результат, Москва на переговорах у Бахчисараї, що велися задля завершення Турецько-московської війни 1674-1681 років, наполягала на тому, щоб землі між Дніпром і Південним Бугом лишалися незаселеними. На тому й порішили.
23 січня 1681 року Бахчисарайський мирний договір був підписаний. Ним було встановлено термін у 20 років, впродовж яких вказані землі мали стояти незаселеними. Це й вирішило подальшу долю Юрія Хмельницького. Його урядування ставало непотрібним, бо не було над ким урядувати. Натомість османи віддали межиріччя Південного Бугу й Дністра, які також зазнали спустошення від депортації, але заборона на заселення за договором на них не поширювалася, під урядування Князя молдавського Георгія Дуки. Він мав заселити ці землями своїми підданими.
Положення Бахчисарайського мирного договору 1681 року Москва закріпила ще й на переговорах з Варшавою, укладаючи з нею так званий “Вічний мир” 1686 року. Згідно з цим договором, Річ Посполита відмовлялася від намагань освоювати землі (полки) між Дніпром і Південним Бугом, що лежали на південь від Стугни, і які до 1648 року входили до її складу. Це було аж надмірною пересторогою, бо за Журавненським мирним договором 1676 року між османами й Річчю Посполитою остання відмовлялася від претензій на ці землі і визнавала їх за Військом Запорозьким.
Проте, далеко не завжди так в житті відбувається, як того прагнуть учасники “великої політики”. Українці дуже швидко оцінили переваги територій, вільних від адміністрації будь-яких держав, і почали масово повертатися на землі, які мали б 20 років стояти пусткою. А позаяк необхідна була самооборона, то вони не стали вигадувати нічого кращого, ніж те, що було раніше, і почали відновлювати козацькі полки. Про це маємо лише глухі звістки, бо з відомих причин учасники відновлення полків цього не афішували.
Є відомості про те, що у липні 1682 року полковником у Чигирині був такий собі Уманець, а 1683 року – Гримашевський, полковником у Корсуні в листопаді 1681 року був Іван Губаренко, до 1684 року – Тиміш Филоненко, а від 1684 року – Захар Іскра, до 1685 року полковником у Брацлаві був Сидір Коваленко. Процес відновлення козацьких полків підтримувало і Військо Запорозьке низове (Січ), яке, до речі, Бахчисарайським мирним договором 1681 року було визнане незалежною державою.
Зрештою, уряд османів, побачивши неспроможність Георгія Дуки впоратися з українською стихією, повернув 1683 року на гетьманство Юрія Хмельницького, резиденція якого розташувалася у Немирові (тепер Вінницької області). Цьому немало посприяло й те, що козаки на чолі зі Степаном Куницьким, організовані урядом Речі Посполитої, який призначив його “гетьманом”, окупували того року Молдову й змістили Дуку з князівського престолу. Проте і Юрій Хмельницький довго не протримався. За нез’ясованих обставин (є різні версії) він 1685 року зник з Немирова. Проте, очевидно, впродовж 1683-1685 років, коли він там перебував, його влада була ілюзорною.
Нового імпульсу процесові відновлення українського самоврядування у формі козацьких полків на правому березі Дніпра надала діяльність Андрія Абазина, Семена Палія та Самійла Івановича (Самуся). 1685 року виникли нові полки: Фастівський (Семен Палій), Богуславський (Самійло Іванович).
Станом на 1711 рік, коли відбувся похід Пилипа Орлика до Білої Церкви, на землях, які за Бахчисарайським мирним договором 1681 року мали бути незаселеними, існувало 7 самоврядних адміністративно-територіальних одиниць (полки):
– Богуславський полк (Самійло Іванович);
– Корсунський полк (Андрій Кандиба);
– Канівський полк (полковник невідомий);
– Уманський полк (полковник невідомий);
– Білоцерківський полк (Антін Танський);
– Чигиринський полк (Гнат Ґалаґан);
– Брацлавський полк (Григорій Іваненко).
Проте, над цим самоврядним краєм вільних людей, країни “без пана й холопа”, згущувалися хмари. На Карловицькому конгресі 1698-1699 років, яким було завершено Велику турецьку вiйну 1683-1699 років Речі Посполитої, Габсбурґів, Романових і Венеційської республіки проти османів, що цю війну програли, було вирішено, що всі українські землі на захід від Дніпра (крім Києва й прилеглих територій), якими Річ Посполита володіла до 1648 року, року відновлення української державності у формі Війська Запорозького, мали їй повернутися. 1699 року Сейм Речі Посполитої заборонив козацтво на цій території і на ній почалося відновлення адміністрації Речі Посполитої. На початку 1702 року постанова Сейму була підсилена універсалом Короля Августа “Сильного”.
Це, звісно, наштовхнулося на запеклий опір українців, які звикли тут до вільного життя і самоврядування. 1702 року вони почали повстання, що ввійшло до історії як Повстання Семена Палія 1702-1704 років, якого Річ Посполита здолати так і не змогла. Натомість з’явилися козацькі полки з підмосковської України, очолювані Іваном Мазепою, які окупували місцевості, охоплені повстанням. Це було пов’язано з тим, що в Речі Посполитій до влади прийшов новий Король Станіслав Лещинський – ставленик Шведського королівства, що перебувало у стані війни проти Московського царства. Отже, Річ Посполита перетворювалася на ворога Москви й акція Івана Мазепи була відповіддю на такий поворот подій. Тобто Москва використала повстання Семена Палія, щоб встановити свій контроль над частиною території ворожої держави, якою стала для неї Річ Посполита.
Проте, контроль Москви над територією, охопленою правобережними козацькими полками встановити так і не вдалося. Та й гетьман Іван Мазепа, схоже, не ставив це собі за мету. Фактично, тут залишилося колишнє самоврядування під його номінальною зверхністю, яке тривало до 1711 року і лише трагічна для України поразка військ гетьмана Пилипа Орлика в поході до Білої Церкви поклала йому кінець.
Слідом за тим Москва впродовж 1711-1712 років провела нову депортацію населення правобережних козацьких полків (із площі близько 35 тисяч квадратних кілометрів з населенням близько 200 тисяч осіб) згідно з указом Царя Петра Романова від 23 вересня 1711 року. Вона супроводжувалася політичними репресіями проти тих, хто підтримав Пилипа Орлика в його поході.
Про спосіб, у який мало бути проведено депортацію, 16 грудня 1711 року в Білій Церкві було видано відповідний наказ московського фельдмаршала Бориса Шереметьєва, який рухався з військом від Дністра до Києва. У наказі зазначалося, що висилку населення треба чинити від Немирова (тобто від Південного Бугу) і далі до Дніпра.
Водночас наказувалося “нєміровскую крєпость разоріть, а житєлєй, казаков с іх жонамі і с дєтьмі, і с іх пожиткі вислать за Днєпр”. Після цього московські війська мали рухатися до Дніпра, всіх жителів переганяти за Дніпро “со всєм, а крєпості учіньонниє і жиліщє іх разоріть”.
Відповідно до наказу, мали виселяти лише козаків, але на практиці депортація перетворилася на тотальне виселення. Врятувалися лише ті, хто сховався, що в зимових умовах було складно. І повертатися їм довелося до зруйнованих осель. Час був зимовий і тому смертність переселенців дорогою також була дуже високою.
За оцінками дослідників кількість депортованих становила близько 125 тисяч осіб. На місцях переселення про них також ніхто не дбав. На те “указу” не було. Був “указ” лише на те, щоб перевезти їх через Дніпро і виставити вздовж нього охорону, щоб вони не могли повернутись назад.
Так скінчилося більш як 30-річне “свято української демократії”. Зрештою, масове повернення переселенців назад почалося вже влітку 1712 року попри всі перешкоди, але… вже під владу Речі Посполитої, яка на той час вже знову стала другом Москви.
Пам’ятаймо.
Сергій Коваленко
Навесні 1679 року відбулася масова депортація українського населення з правого берега Дніпра на лівий. Його виконавцями були козацькі полки підмосковської України лівого берега Дніпра, а наказ на проведення депортації було видано московським царським урядом.
Метою виселення українців з прадідівських земель було прагнення Москви позбавити Гетьмана Юрія Хмельницького людського ресурсу, без якого існування української державності на правому березі Дніпра було неможливим. Тож війська лівобережців, слухняно виконуючи волю Москви, перейшли Дніпро та вивели на його лівий берег всю людність, що мешкала між Дніпром і Дністром.
Це була людність Черкаського, Канівського, Білоцерківського, Корсунського, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Паволоцького, Торговицького і Чигиринського полків. Виселення супроводжувалося спаленням осель переселенців, щоб відрізати їм шлях до повернення. Ця депортація була апогеєм так званої “руїни”. На знелюднених землях лишилися тільки згарища.
Щоб закріпити осягнений результат, Москва на переговорах у Бахчисараї, що велися задля завершення Турецько-московської війни 1674-1681 років, наполягала на тому, щоб землі між Дніпром і Південним Бугом лишалися незаселеними. На тому й порішили.
23 січня 1681 року Бахчисарайський мирний договір був підписаний. Ним було встановлено термін у 20 років, впродовж яких вказані землі мали стояти незаселеними. Це й вирішило подальшу долю Юрія Хмельницького. Його урядування ставало непотрібним, бо не було над ким урядувати. Натомість османи віддали межиріччя Південного Бугу й Дністра, які також зазнали спустошення від депортації, але заборона на заселення за договором на них не поширювалася, під урядування Князя молдавського Георгія Дуки. Він мав заселити ці землями своїми підданими.
Положення Бахчисарайського мирного договору 1681 року Москва закріпила ще й на переговорах з Варшавою, укладаючи з нею так званий “Вічний мир” 1686 року. Згідно з цим договором, Річ Посполита відмовлялася від намагань освоювати землі (полки) між Дніпром і Південним Бугом, що лежали на південь від Стугни, і які до 1648 року входили до її складу. Це було аж надмірною пересторогою, бо за Журавненським мирним договором 1676 року між османами й Річчю Посполитою остання відмовлялася від претензій на ці землі і визнавала їх за Військом Запорозьким.
Проте, далеко не завжди так в житті відбувається, як того прагнуть учасники “великої політики”. Українці дуже швидко оцінили переваги територій, вільних від адміністрації будь-яких держав, і почали масово повертатися на землі, які мали б 20 років стояти пусткою. А позаяк необхідна була самооборона, то вони не стали вигадувати нічого кращого, ніж те, що було раніше, і почали відновлювати козацькі полки. Про це маємо лише глухі звістки, бо з відомих причин учасники відновлення полків цього не афішували.
Є відомості про те, що у липні 1682 року полковником у Чигирині був такий собі Уманець, а 1683 року – Гримашевський, полковником у Корсуні в листопаді 1681 року був Іван Губаренко, до 1684 року – Тиміш Филоненко, а від 1684 року – Захар Іскра, до 1685 року полковником у Брацлаві був Сидір Коваленко. Процес відновлення козацьких полків підтримувало і Військо Запорозьке низове (Січ), яке, до речі, Бахчисарайським мирним договором 1681 року було визнане незалежною державою.
Зрештою, уряд османів, побачивши неспроможність Георгія Дуки впоратися з українською стихією, повернув 1683 року на гетьманство Юрія Хмельницького, резиденція якого розташувалася у Немирові (тепер Вінницької області). Цьому немало посприяло й те, що козаки на чолі зі Степаном Куницьким, організовані урядом Речі Посполитої, який призначив його “гетьманом”, окупували того року Молдову й змістили Дуку з князівського престолу. Проте і Юрій Хмельницький довго не протримався. За нез’ясованих обставин (є різні версії) він 1685 року зник з Немирова. Проте, очевидно, впродовж 1683-1685 років, коли він там перебував, його влада була ілюзорною.
Нового імпульсу процесові відновлення українського самоврядування у формі козацьких полків на правому березі Дніпра надала діяльність Андрія Абазина, Семена Палія та Самійла Івановича (Самуся). 1685 року виникли нові полки: Фастівський (Семен Палій), Богуславський (Самійло Іванович).
Станом на 1711 рік, коли відбувся похід Пилипа Орлика до Білої Церкви, на землях, які за Бахчисарайським мирним договором 1681 року мали бути незаселеними, існувало 7 самоврядних адміністративно-територіальних одиниць (полки):
– Богуславський полк (Самійло Іванович);
– Корсунський полк (Андрій Кандиба);
– Канівський полк (полковник невідомий);
– Уманський полк (полковник невідомий);
– Білоцерківський полк (Антін Танський);
– Чигиринський полк (Гнат Ґалаґан);
– Брацлавський полк (Григорій Іваненко).
Проте, над цим самоврядним краєм вільних людей, країни “без пана й холопа”, згущувалися хмари. На Карловицькому конгресі 1698-1699 років, яким було завершено Велику турецьку вiйну 1683-1699 років Речі Посполитої, Габсбурґів, Романових і Венеційської республіки проти османів, що цю війну програли, було вирішено, що всі українські землі на захід від Дніпра (крім Києва й прилеглих територій), якими Річ Посполита володіла до 1648 року, року відновлення української державності у формі Війська Запорозького, мали їй повернутися. 1699 року Сейм Речі Посполитої заборонив козацтво на цій території і на ній почалося відновлення адміністрації Речі Посполитої. На початку 1702 року постанова Сейму була підсилена універсалом Короля Августа “Сильного”.
Це, звісно, наштовхнулося на запеклий опір українців, які звикли тут до вільного життя і самоврядування. 1702 року вони почали повстання, що ввійшло до історії як Повстання Семена Палія 1702-1704 років, якого Річ Посполита здолати так і не змогла. Натомість з’явилися козацькі полки з підмосковської України, очолювані Іваном Мазепою, які окупували місцевості, охоплені повстанням. Це було пов’язано з тим, що в Речі Посполитій до влади прийшов новий Король Станіслав Лещинський – ставленик Шведського королівства, що перебувало у стані війни проти Московського царства. Отже, Річ Посполита перетворювалася на ворога Москви й акція Івана Мазепи була відповіддю на такий поворот подій. Тобто Москва використала повстання Семена Палія, щоб встановити свій контроль над частиною території ворожої держави, якою стала для неї Річ Посполита.
Проте, контроль Москви над територією, охопленою правобережними козацькими полками встановити так і не вдалося. Та й гетьман Іван Мазепа, схоже, не ставив це собі за мету. Фактично, тут залишилося колишнє самоврядування під його номінальною зверхністю, яке тривало до 1711 року і лише трагічна для України поразка військ гетьмана Пилипа Орлика в поході до Білої Церкви поклала йому кінець.
Слідом за тим Москва впродовж 1711-1712 років провела нову депортацію населення правобережних козацьких полків (із площі близько 35 тисяч квадратних кілометрів з населенням близько 200 тисяч осіб) згідно з указом Царя Петра Романова від 23 вересня 1711 року. Вона супроводжувалася політичними репресіями проти тих, хто підтримав Пилипа Орлика в його поході.
Про спосіб, у який мало бути проведено депортацію, 16 грудня 1711 року в Білій Церкві було видано відповідний наказ московського фельдмаршала Бориса Шереметьєва, який рухався з військом від Дністра до Києва. У наказі зазначалося, що висилку населення треба чинити від Немирова (тобто від Південного Бугу) і далі до Дніпра.
Водночас наказувалося “нєміровскую крєпость разоріть, а житєлєй, казаков с іх жонамі і с дєтьмі, і с іх пожиткі вислать за Днєпр”. Після цього московські війська мали рухатися до Дніпра, всіх жителів переганяти за Дніпро “со всєм, а крєпості учіньонниє і жиліщє іх разоріть”.
Відповідно до наказу, мали виселяти лише козаків, але на практиці депортація перетворилася на тотальне виселення. Врятувалися лише ті, хто сховався, що в зимових умовах було складно. І повертатися їм довелося до зруйнованих осель. Час був зимовий і тому смертність переселенців дорогою також була дуже високою.
За оцінками дослідників кількість депортованих становила близько 125 тисяч осіб. На місцях переселення про них також ніхто не дбав. На те “указу” не було. Був “указ” лише на те, щоб перевезти їх через Дніпро і виставити вздовж нього охорону, щоб вони не могли повернутись назад.
Так скінчилося більш як 30-річне “свято української демократії”. Зрештою, масове повернення переселенців назад почалося вже влітку 1712 року попри всі перешкоди, але… вже під владу Речі Посполитої, яка на той час вже знову стала другом Москви.
Пам’ятаймо.
Re: Государственность на землях Украины .
Сейчас уже невозможно с достоверной точностью определить, насколько тяжело жилось славянам под властью готов. У древних авторов мы не находим известий о сколь-нибудь значимых попытках освободиться от готского гнета. Вероятнее всего их просто не было. То ли дань была не в тягость, то ли уровень организации был низким. Только наслаждались готы властью над славянами не долго. Где-то ближе к концу четвёртого века впервые сбылись предсказания древних славянских вождей, призывавших свой народ искать счастье в балансировании между Европой и Азией, в законченном виде произнесенные устами любимого народного персонажа: «Заграница нам поможет!!!» **На этот раз помощь пришла из Азии. В Европейскую историю на вздыбленных конях влетели гунны.
Это новое этническое образование сформировалось в II-IV вв. в Приуралье из тюркоязычных хуну, местных угров и ираноязычных сарматов. Попытав счастья в Китае, в 351 г. гунны были вынуждены уйти от границ Империи и двинуться на запад. Здесь они рассчитывали захватить земли и добычу. Поразивши аланов, гунны ударили на готов. Новорожденное, не успевшее сплотиться и окрепнуть государство не могло вынести натиска гуннов и распалось. Часть готов была отброшена на юго-запад, другая вынуждена была примкнуть к полкам гуннским. О силе натиска гуннов и о том ужасе, который внушали они современникам можно судить по словам древнего историка: «Пораженный силой этой внезапной бури, Германрих в течение долгого времени старался дать им решительный отпор и отбиться от них^; но так как молва все более усиливала ужас надвинувшихся бедствий, то он положил конец страху перед великими опасностями добровольной смертью». ***
По вопросу об участии славян в гуннских подвигах, мнения историков разделились. Некоторые из них, считают участие славян в войне на стороне гуннов несомненным ****, другие подозревают, что славяне, которые вели оседлый образ жизни и занимались земледелием, в отличие от кочевых германских и иранских племен, не использовались гуннами в качестве воинов*****, третьи просто отказываются анализировать этот вопрос в виду отсутствия сколько-нибудь достоверной информации.****** Наверняка можно сказать одно — славянские территории гуннов совершенно не интересовали. Как настоящих завоевателей и авантюристов их манил Рим, с его богатствами и возможностями. Сплоченные великим Аттилой, в союзе с десятками племен, среди которых, возможно, были и наши предки, гунны представляли огромную силу. Судьба Рима висела на волоске. Оборваться этому волоску помешал случай, а также военный гений и несгибаемая воля римского полководца Аэция. В одной из величайших битв в истории Европы — битве на Каталаунских полях, в которой, если верить Иордану, пало 165 тысяч воинов с обеих сторон, Аттила был остановлен. Напуганные и обозленные, римляне решили не полагаться больше на фортуну, даму известную своими изменами, и пустили в ход другое оружие, мастерами во владении коим были непревзойденными — интриги, подкуп, шпионаж. В 453 г. великий вождь и завоеватель Аттила заболел и умер. Проводить вскрытие было не в обычаях тех времен, но многие современники не без основания полагали, что он был отравлен.
Как настоящий мужчина, кроме необычайной воинственности Великий гунн отличался и необычайной любвеобильностью, что, как учит история, негативно сказывается на судьбе подданных. Оставив после себя 70(!) детей, примерно, половина из которых были сыновьями, Аттила спровоцировал страшную междоусобицу. Кого из царевичей поддержали в этой войне славяне, неизвестно. Тем не менее, уже через несколько десятилетий после смерти короля, потерпев ряд значительных поражений и потеряв большинство завоеванных территорий, королевство гуннов прекратило свое существование. Часть уцелевших гуннов ушла на Алтай, другие — на Волгу, где, смешавшись с аборигенами, они образовали народ чувашей.
Описываемое нами время интересно еще и тем, что впервые в исторических документах славянин был зафиксирован как непосредственный участник исторического события. Дело было так. Поверженные готы не хотели мириться с ролью подчиненных. Воспоминания о былых победах будоражили кровь. Для поднятия народного духа была необходима «маленькая победоносная война». Избрать объектом для набега один из гуннских станов мог только умалишенный. Поэтому выбрали тех, кто ниже ростом. Как-то некстати под руку попались славяне. Князь Винитар, судя по всему, внучатый племянник Германариха, внук его брата Вультульфа, решил проверить на наших предках остроту готских мечей, температуру готской крови и благосклонность готских богов. Неизвестно, воевал ли удалой князь с союзом славянских племен, столкнулся ли он с небольшим славянским родом или просто напал на потерявшую с перепоя бдительность, славянскую деревню. К чести наших предков, надо сказать, что они смогли организовать сопротивление захватчикам и даже нанести им некоторый урон. За что и поплатились. Готы собрались, повели кампанию более активно и профессионально, и в отместку за содеянное и дабы задать славянам страху распяли вождя их, по имени Божа, с сыновьями и 70 старшими вельможам «чтобы трупы повешенных как ужасный пример удваивали страх покорившихся». ******* Однако, «не долго музыка играла, не долго фраер танцевал». Гуннский царевич Баламбер, то ли от большой любви к нашим предкам, то ли возмущенный дерзостью Винитара, позволившего себе учинить такой беспорядок в его владениях, пошел на последнего войной, и в жестокой схватке лично застрелил «беспредельщика» из лука. Вот такая история. Нам же остается почтить минутой молчания память безвременно погибших в борьбе за независимость храброго Божа и его соратников.
После ухода гуннских племен из степей, примыкавших к границе Небесной империи, в Восточной Монголии и Западной Маньчжурии сформировался союз кочевых племен, которые китайские летописи называли терминами сяньби или вей. Наиболее влиятельными в союзе были племенные объединения жуань-жуаней и киданей. В VI в. жуань-жуани начали продвигаться по следам гуннских племен на запад. В середине VI в. они напали на Кавказскую Албанию, вторглись в пределы Азербайджана и Армении, а оттуда пошил на север. В европейских источниках их называют аварами, в русской интерпретации — обрами.
Авары первые завоеватели, известия о которых мы находим в русских летописях. Каждый уважающий себя автор считает за правило прокомментировать рассказ летописца о поездках обра в повозке запряженной славянскими женщинами. В древних летописях мы встречаем упоминания об организованном отпоре, который оказывали славяне аварам под предводительством полумифических вождей Межамира, Издачича, Хвалибуда. 602-м годом датируется поход, организованный аварским каганом для подавления восстания славян. О подробностях сего предприятия ничего не известно, но не похоже, что бы наши предки в этой борьбе были обласканы богиней Победой. Счастье пришло, откуда не ждали. На этот раз нас спасла Европа. В 796 году король франков Карл (буквально через несколько лет после этого он получил прозвище Великого), нанес аварам страшное поражение в Паннонии. За это благое дело мы до сих пор с трепетным благоговением называем каждого европейского монарха Карлом, или королём. В 867 почти все авары были истреблены болгарами, и остатки их, принимая мало-помалу христианство, исчезли в Венгрии и Болгарии. Когда освободились от авар славянские племена, неизвестно, но уже в первой половине IX века мы застаем их платящими дань другому степному народу — хазарам.
Борис ЛОЗОВСКИЙ
Это новое этническое образование сформировалось в II-IV вв. в Приуралье из тюркоязычных хуну, местных угров и ираноязычных сарматов. Попытав счастья в Китае, в 351 г. гунны были вынуждены уйти от границ Империи и двинуться на запад. Здесь они рассчитывали захватить земли и добычу. Поразивши аланов, гунны ударили на готов. Новорожденное, не успевшее сплотиться и окрепнуть государство не могло вынести натиска гуннов и распалось. Часть готов была отброшена на юго-запад, другая вынуждена была примкнуть к полкам гуннским. О силе натиска гуннов и о том ужасе, который внушали они современникам можно судить по словам древнего историка: «Пораженный силой этой внезапной бури, Германрих в течение долгого времени старался дать им решительный отпор и отбиться от них^; но так как молва все более усиливала ужас надвинувшихся бедствий, то он положил конец страху перед великими опасностями добровольной смертью». ***
По вопросу об участии славян в гуннских подвигах, мнения историков разделились. Некоторые из них, считают участие славян в войне на стороне гуннов несомненным ****, другие подозревают, что славяне, которые вели оседлый образ жизни и занимались земледелием, в отличие от кочевых германских и иранских племен, не использовались гуннами в качестве воинов*****, третьи просто отказываются анализировать этот вопрос в виду отсутствия сколько-нибудь достоверной информации.****** Наверняка можно сказать одно — славянские территории гуннов совершенно не интересовали. Как настоящих завоевателей и авантюристов их манил Рим, с его богатствами и возможностями. Сплоченные великим Аттилой, в союзе с десятками племен, среди которых, возможно, были и наши предки, гунны представляли огромную силу. Судьба Рима висела на волоске. Оборваться этому волоску помешал случай, а также военный гений и несгибаемая воля римского полководца Аэция. В одной из величайших битв в истории Европы — битве на Каталаунских полях, в которой, если верить Иордану, пало 165 тысяч воинов с обеих сторон, Аттила был остановлен. Напуганные и обозленные, римляне решили не полагаться больше на фортуну, даму известную своими изменами, и пустили в ход другое оружие, мастерами во владении коим были непревзойденными — интриги, подкуп, шпионаж. В 453 г. великий вождь и завоеватель Аттила заболел и умер. Проводить вскрытие было не в обычаях тех времен, но многие современники не без основания полагали, что он был отравлен.
Как настоящий мужчина, кроме необычайной воинственности Великий гунн отличался и необычайной любвеобильностью, что, как учит история, негативно сказывается на судьбе подданных. Оставив после себя 70(!) детей, примерно, половина из которых были сыновьями, Аттила спровоцировал страшную междоусобицу. Кого из царевичей поддержали в этой войне славяне, неизвестно. Тем не менее, уже через несколько десятилетий после смерти короля, потерпев ряд значительных поражений и потеряв большинство завоеванных территорий, королевство гуннов прекратило свое существование. Часть уцелевших гуннов ушла на Алтай, другие — на Волгу, где, смешавшись с аборигенами, они образовали народ чувашей.
Описываемое нами время интересно еще и тем, что впервые в исторических документах славянин был зафиксирован как непосредственный участник исторического события. Дело было так. Поверженные готы не хотели мириться с ролью подчиненных. Воспоминания о былых победах будоражили кровь. Для поднятия народного духа была необходима «маленькая победоносная война». Избрать объектом для набега один из гуннских станов мог только умалишенный. Поэтому выбрали тех, кто ниже ростом. Как-то некстати под руку попались славяне. Князь Винитар, судя по всему, внучатый племянник Германариха, внук его брата Вультульфа, решил проверить на наших предках остроту готских мечей, температуру готской крови и благосклонность готских богов. Неизвестно, воевал ли удалой князь с союзом славянских племен, столкнулся ли он с небольшим славянским родом или просто напал на потерявшую с перепоя бдительность, славянскую деревню. К чести наших предков, надо сказать, что они смогли организовать сопротивление захватчикам и даже нанести им некоторый урон. За что и поплатились. Готы собрались, повели кампанию более активно и профессионально, и в отместку за содеянное и дабы задать славянам страху распяли вождя их, по имени Божа, с сыновьями и 70 старшими вельможам «чтобы трупы повешенных как ужасный пример удваивали страх покорившихся». ******* Однако, «не долго музыка играла, не долго фраер танцевал». Гуннский царевич Баламбер, то ли от большой любви к нашим предкам, то ли возмущенный дерзостью Винитара, позволившего себе учинить такой беспорядок в его владениях, пошел на последнего войной, и в жестокой схватке лично застрелил «беспредельщика» из лука. Вот такая история. Нам же остается почтить минутой молчания память безвременно погибших в борьбе за независимость храброго Божа и его соратников.
После ухода гуннских племен из степей, примыкавших к границе Небесной империи, в Восточной Монголии и Западной Маньчжурии сформировался союз кочевых племен, которые китайские летописи называли терминами сяньби или вей. Наиболее влиятельными в союзе были племенные объединения жуань-жуаней и киданей. В VI в. жуань-жуани начали продвигаться по следам гуннских племен на запад. В середине VI в. они напали на Кавказскую Албанию, вторглись в пределы Азербайджана и Армении, а оттуда пошил на север. В европейских источниках их называют аварами, в русской интерпретации — обрами.
Авары первые завоеватели, известия о которых мы находим в русских летописях. Каждый уважающий себя автор считает за правило прокомментировать рассказ летописца о поездках обра в повозке запряженной славянскими женщинами. В древних летописях мы встречаем упоминания об организованном отпоре, который оказывали славяне аварам под предводительством полумифических вождей Межамира, Издачича, Хвалибуда. 602-м годом датируется поход, организованный аварским каганом для подавления восстания славян. О подробностях сего предприятия ничего не известно, но не похоже, что бы наши предки в этой борьбе были обласканы богиней Победой. Счастье пришло, откуда не ждали. На этот раз нас спасла Европа. В 796 году король франков Карл (буквально через несколько лет после этого он получил прозвище Великого), нанес аварам страшное поражение в Паннонии. За это благое дело мы до сих пор с трепетным благоговением называем каждого европейского монарха Карлом, или королём. В 867 почти все авары были истреблены болгарами, и остатки их, принимая мало-помалу христианство, исчезли в Венгрии и Болгарии. Когда освободились от авар славянские племена, неизвестно, но уже в первой половине IX века мы застаем их платящими дань другому степному народу — хазарам.
Борис ЛОЗОВСКИЙ
Re: Государственность на землях Украины .
О нравах славян предисторического периода судить сложно, в виду практически полного отсутствия информации. Тацит говорит о том, что подобно германцам славяне строят дома, носят мечи и сражаются пешими, чем кардинально отличаются от сарматов. Одни писатели хвалят славян за искренность, другие ругают за вероломство. Существует предположение, что «между славянами господствовали постоянно различные мнения; ни в чем они не были между собою согласны, если одни в чем-нибудь согласятся, то другие тотчас же нарушают их решение, потому что все питают друг к другу вражду и ни один не хочет повиноваться другому».* Читаешь подобные сообщения, и диву даешься — как будто сегодня написано!
Если верить Маврикию, то дома свои строили славяне в недоступных местах, вблизи рек и озер. Из соображений безопасности устраивали в своих домах несколько выходов, все необходимые вещи прятали в земле, «не имея ничего лишнего наружи, но живя, как разбойники». Прокопий указывает на неопрятность наших предков, говоря о том, что «они покрыты грязью и всякою нечистотою». Несомненным есть факт распространения многоженства у славян, которое нередко обеспечивалось похищением женщин друг у друга. Иностранцы хвалят наших предков за гостеприимство, отмечая тот факт, что кража для угощения, считалась делом благим и не наказывалась.
Как и большинство арийских племен, славяне поклонялись физическим божествам, явлениям природы и душам усопших, родовым, домашним гениям. Особенностью есть то, что в религии наших предков напрочь отсутствовал героический элемент, который имел огромное значение в верованиях, например, германцев. Объясняют это тем, что «между ними не образовывались завоевательные дружины под начальством вождей-героев, и что переселения их совершались в родовой, а не в дружинной форме».** Даже информацию о легендарном Боже мы черпаем не из собственной исторической памяти, а из рассказов иностранцев.
Вопросы культа и богослужений находились у славян в зачаточном состоянии. Жреческое сословие так и не было сформировано. Отсутствие жрецов частично компенсировалось наличием большого количества волхвов, гадателей, кудесников, ведунов и ведьм. О волхвах славянских мы знаем очень мало, но нет сомнения, что они имеют тесную связь с волхвами финскими по близкому соседству и союзничеству этих двух народов, тем более что по принятии христианства, волхвы преимущественно являются на финском севере и оттуда мутят славянское народонаселение. Отсутствием жрецов, как класса, наверное, можно и объяснить отсутствие у наших предков всякого подобия культовых сооружений. Летописи молчат о событиях, связанных с разрушением храмов древней веры, или устройства в них церквей после принятия христианства. Местами проведения религиозных обрядов, включая жертвоприношения, были, очевидно, естественные капища, прежде всего многоветвистые деревья, преимущественно дубы. Дерево при этом освящалось и становилось само предметом благоговейного уважения, как местопребывание богов, куда они стекались для принятия жертв.
Основные праздники древних славян, слегка адаптированные под христианскую веру, дошли до наших дней. В конце декабря, после зимнего солнцестояния, когда свет начинал брать верх над тьмой, праздновали Коляду, праздник, совпадающий теперь с праздником рождества Христова. Вторым большим праздником считается масленица, выражающая радость по поводу ухода зимы и встречи весны. В этот день, наши предки водили хороводы, «религиозное значение которых и отношение к солнцу не подлежит сомнению». *** 23 июня, в день летнего солнцестояния отмечали день Купалы. Самая короткая ночь в году предназначалась для восхваления огня и воды, почитанию духов предков, гаданиям и веселью. С принятием христианства, праздник стали отмечать в день рождения Иоанна Крестителя — 24-го июня по старому стилю. С переходом на новый стиль дата рождения Иоанна Крестителя сдвинулась на 7 июля, так как православная церковь живёт по старому стилю. В связи с этим праздник потерял астрономическое соответствие солнцестоянию.
Если верить Маврикию, то дома свои строили славяне в недоступных местах, вблизи рек и озер. Из соображений безопасности устраивали в своих домах несколько выходов, все необходимые вещи прятали в земле, «не имея ничего лишнего наружи, но живя, как разбойники». Прокопий указывает на неопрятность наших предков, говоря о том, что «они покрыты грязью и всякою нечистотою». Несомненным есть факт распространения многоженства у славян, которое нередко обеспечивалось похищением женщин друг у друга. Иностранцы хвалят наших предков за гостеприимство, отмечая тот факт, что кража для угощения, считалась делом благим и не наказывалась.
Как и большинство арийских племен, славяне поклонялись физическим божествам, явлениям природы и душам усопших, родовым, домашним гениям. Особенностью есть то, что в религии наших предков напрочь отсутствовал героический элемент, который имел огромное значение в верованиях, например, германцев. Объясняют это тем, что «между ними не образовывались завоевательные дружины под начальством вождей-героев, и что переселения их совершались в родовой, а не в дружинной форме».** Даже информацию о легендарном Боже мы черпаем не из собственной исторической памяти, а из рассказов иностранцев.
Вопросы культа и богослужений находились у славян в зачаточном состоянии. Жреческое сословие так и не было сформировано. Отсутствие жрецов частично компенсировалось наличием большого количества волхвов, гадателей, кудесников, ведунов и ведьм. О волхвах славянских мы знаем очень мало, но нет сомнения, что они имеют тесную связь с волхвами финскими по близкому соседству и союзничеству этих двух народов, тем более что по принятии христианства, волхвы преимущественно являются на финском севере и оттуда мутят славянское народонаселение. Отсутствием жрецов, как класса, наверное, можно и объяснить отсутствие у наших предков всякого подобия культовых сооружений. Летописи молчат о событиях, связанных с разрушением храмов древней веры, или устройства в них церквей после принятия христианства. Местами проведения религиозных обрядов, включая жертвоприношения, были, очевидно, естественные капища, прежде всего многоветвистые деревья, преимущественно дубы. Дерево при этом освящалось и становилось само предметом благоговейного уважения, как местопребывание богов, куда они стекались для принятия жертв.
Основные праздники древних славян, слегка адаптированные под христианскую веру, дошли до наших дней. В конце декабря, после зимнего солнцестояния, когда свет начинал брать верх над тьмой, праздновали Коляду, праздник, совпадающий теперь с праздником рождества Христова. Вторым большим праздником считается масленица, выражающая радость по поводу ухода зимы и встречи весны. В этот день, наши предки водили хороводы, «религиозное значение которых и отношение к солнцу не подлежит сомнению». *** 23 июня, в день летнего солнцестояния отмечали день Купалы. Самая короткая ночь в году предназначалась для восхваления огня и воды, почитанию духов предков, гаданиям и веселью. С принятием христианства, праздник стали отмечать в день рождения Иоанна Крестителя — 24-го июня по старому стилю. С переходом на новый стиль дата рождения Иоанна Крестителя сдвинулась на 7 июля, так как православная церковь живёт по старому стилю. В связи с этим праздник потерял астрономическое соответствие солнцестоянию.
Re: Государственность на землях Украины .
Перелік об’єктів збудованих в Україні на особисті кошти Івана Мазепи
Перелік об’єктів збудованих в Україні на особисті кошти Івана Мазепи.
1. Києво-Печерська Лавра:
а) Троїцька Надбрамна церква (1106—1108; перебудови XVII—XX ст.) відновлена коштом І.Мазепи
б) Успенський собор (1073—1089; перебудова XVII—XVIII ст.) відновлений коштом І.Мазепи (1690) + подарунки.
в) Церква Всіх святих над Економічною брамою (1696—1698) побудована коштом І.Мазепи
г) Кам’яний мур (1696—1701) будувався коштом І.Мазепи: південно-західна башта (башта Івана Кущника, від назви церкви, яку там хотіли відкрити на честь патрона Івана Самойловича; побудована 1696 р.); південна (Часова чи Годинникова, бо в ній до 1818 р. був годинник); північна (Малярна, бо там містилася малярна майстерня); східна (Онуфрієвська — від церкви св. Онуфрія, або Палатна, бо тут містилися палати І.Мазепи) (1698—1701)
д) Церква Різдва Богородиці (1696)
2. Микільська лікарняна церква (кін.1690-х)
3. Трапезна Покрови Богородиці (кін.1690-х)
4. Вознесенська церква (1701—1705)
5. Свято-Троїцький собор Кирилівського монастиря (1695)
6. Микильський собор (1690—1696)
7. Богоявленський собор (1693)
8. Софіївський собор у Києві (1697—1700) часткова перебудова,
9. Дзвінниця та мури Софієвського монастиря у Києві (1699—1707)
10. Дзвінниця Пустинно-Миколаївського монастиря (др. пол. 1690-х)
11. Церква Живоначальної Трійці у Батурині (1692)
12. Церква Св. Миколи у Батурині
13. Воскресенська церква у Батурині
14. Церква Покрови Богородиці у Батурині
15.Собор Вознесіння Господнього Бахмацького монастиря
16. Успенська церква Глухівського монастиря (1692)
17. Трапезна та дзвінниця Глухівського монастиря
18. Успенська мурована трапезна церква Густинського монастиря
19. Мала трапезна церква Густинського монастиря
20. Покровська церква в с. Дігтярівці Новгородсіверського району Чергігівської області (1708—1709 або1710)
21. Церква Пресвятої Богородиці Домницького Різдвяно-Богородицького монастиря (1696)
22. Церква Петра і Павла в с. Іванівському (поч.1700-х)
23. Церква Покрови Пресвятої Богородиці на Січі (1693)
24. Дерев’яний храм Св. Іоанна Предтечі Кам’янського Успенського монастиря
25. Церква Покрови Пресвятої Богородиці Батуринського Крупицького монастиря (поч. 1700-х)
26. Храм Преображения
Лубенського Мгарського монастиря
27. Трапезна церква Лубенського Мгарського монастиря
28. Дерев’яний храм в ім’я Воскресіння Христового в Любечі
29. Мурована Воскресенська церква в Любечі
30. Собор Св. Миколая Макошинського Миколаївського монастиря
31. Церква в с. Мохнатин (1692) іконостас з гербом І.Мазепи,
32. Церква Пресвятої Богородиці у Новобогородицьку (1688)
33. Вознесенський собор у Переяславі (1700)
34. Дерев’яна церква в с. Прачі
35. Дерев’яна церква Св. Іоанна Хрестителя
36. Петропавлівська церква в Рудні (закладна дошка від 10 травня 1698 р.)
37. Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові (1679—1695)
38. Церква Св. Івана Євангеліста з вівтарем в Чернігові
39. П’ятницька церква в Чернігові
40. Борисо-Глібський кафедральний собор в Чернігові (реконструкція, побудова дзвіниці, царські врата Мазепи)
41. Церква Іоанна Предтечі в Чернігові
42. Трапезна з двобанним храмом Всіх Святих в Чернігові
43. Микільська церква у Білій Церкві (1706)
44. Братський Богоявленський монастир
45. Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві (відновлення та перебудова)
46. Корпус Києво-Могилянської академії (1703)
47. Чернігівський колегіум (1701—1702)
48. Хрестовоздвижениський собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря (1689—1709)
Цей список справді вражає будувалися вони причому не тяп ляп, а капітально на віки ці церкви, дзвіниці та колегіуми і досі радують око людей. Мазепа справді був великим меценатом, грошей він не жалів для розбудови рідної країни яку він щиро любив і бажав їй тільки добра
Перелік об’єктів збудованих в Україні на особисті кошти Івана Мазепи.
1. Києво-Печерська Лавра:
а) Троїцька Надбрамна церква (1106—1108; перебудови XVII—XX ст.) відновлена коштом І.Мазепи
б) Успенський собор (1073—1089; перебудова XVII—XVIII ст.) відновлений коштом І.Мазепи (1690) + подарунки.
в) Церква Всіх святих над Економічною брамою (1696—1698) побудована коштом І.Мазепи
г) Кам’яний мур (1696—1701) будувався коштом І.Мазепи: південно-західна башта (башта Івана Кущника, від назви церкви, яку там хотіли відкрити на честь патрона Івана Самойловича; побудована 1696 р.); південна (Часова чи Годинникова, бо в ній до 1818 р. був годинник); північна (Малярна, бо там містилася малярна майстерня); східна (Онуфрієвська — від церкви св. Онуфрія, або Палатна, бо тут містилися палати І.Мазепи) (1698—1701)
д) Церква Різдва Богородиці (1696)
2. Микільська лікарняна церква (кін.1690-х)
3. Трапезна Покрови Богородиці (кін.1690-х)
4. Вознесенська церква (1701—1705)
5. Свято-Троїцький собор Кирилівського монастиря (1695)
6. Микильський собор (1690—1696)
7. Богоявленський собор (1693)
8. Софіївський собор у Києві (1697—1700) часткова перебудова,
9. Дзвінниця та мури Софієвського монастиря у Києві (1699—1707)
10. Дзвінниця Пустинно-Миколаївського монастиря (др. пол. 1690-х)
11. Церква Живоначальної Трійці у Батурині (1692)
12. Церква Св. Миколи у Батурині
13. Воскресенська церква у Батурині
14. Церква Покрови Богородиці у Батурині
15.Собор Вознесіння Господнього Бахмацького монастиря
16. Успенська церква Глухівського монастиря (1692)
17. Трапезна та дзвінниця Глухівського монастиря
18. Успенська мурована трапезна церква Густинського монастиря
19. Мала трапезна церква Густинського монастиря
20. Покровська церква в с. Дігтярівці Новгородсіверського району Чергігівської області (1708—1709 або1710)
21. Церква Пресвятої Богородиці Домницького Різдвяно-Богородицького монастиря (1696)
22. Церква Петра і Павла в с. Іванівському (поч.1700-х)
23. Церква Покрови Пресвятої Богородиці на Січі (1693)
24. Дерев’яний храм Св. Іоанна Предтечі Кам’янського Успенського монастиря
25. Церква Покрови Пресвятої Богородиці Батуринського Крупицького монастиря (поч. 1700-х)
26. Храм Преображения
Лубенського Мгарського монастиря
27. Трапезна церква Лубенського Мгарського монастиря
28. Дерев’яний храм в ім’я Воскресіння Христового в Любечі
29. Мурована Воскресенська церква в Любечі
30. Собор Св. Миколая Макошинського Миколаївського монастиря
31. Церква в с. Мохнатин (1692) іконостас з гербом І.Мазепи,
32. Церква Пресвятої Богородиці у Новобогородицьку (1688)
33. Вознесенський собор у Переяславі (1700)
34. Дерев’яна церква в с. Прачі
35. Дерев’яна церква Св. Іоанна Хрестителя
36. Петропавлівська церква в Рудні (закладна дошка від 10 травня 1698 р.)
37. Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові (1679—1695)
38. Церква Св. Івана Євангеліста з вівтарем в Чернігові
39. П’ятницька церква в Чернігові
40. Борисо-Глібський кафедральний собор в Чернігові (реконструкція, побудова дзвіниці, царські врата Мазепи)
41. Церква Іоанна Предтечі в Чернігові
42. Трапезна з двобанним храмом Всіх Святих в Чернігові
43. Микільська церква у Білій Церкві (1706)
44. Братський Богоявленський монастир
45. Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві (відновлення та перебудова)
46. Корпус Києво-Могилянської академії (1703)
47. Чернігівський колегіум (1701—1702)
48. Хрестовоздвижениський собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря (1689—1709)
Цей список справді вражає будувалися вони причому не тяп ляп, а капітально на віки ці церкви, дзвіниці та колегіуми і досі радують око людей. Мазепа справді був великим меценатом, грошей він не жалів для розбудови рідної країни яку він щиро любив і бажав їй тільки добра
Re: Государственность на землях Украины .
Почему Киев называется Киевом и сколько ему лет?
Сколько Киеву лет?
Давайте разберемся, что мы имеем. А имеем мы несколько версий: легендарную, летописную, археологическую версии, а также первый письменный источник об упоминании Киева.
В легенде точной даты основания Киева у нас нет. В советское время предположили, что легенда о трех братьях относится где-то к концу 5-го началу 6-го века.
Датированная часть "Повести временных лет" начинается с 852-го года. Все до этого года в Повести недатировано и неточное. Скорее всего повесть подает все абстрактно, мол, "когда-то пришли три брата с сестрой". В стиле жили-были... Поэтому дата основания – 852-й год – не совсем верная.
6360 год от сотворения мира, или, как считают, 852-й год от Рождества Христова, является важной датой в истории украинских земель. Именно с того времени мы можем говорить о существовании Руси-Украины. В "Повести временных лет" от этой даты ведётся летоисчисление и сказано, что с того времени наша земля начала называться землей Руськой.
Благодаря дендрохронологии, у нас есть дата 887-й год, после которой можно проследить беспрерывную жизнь города Киева со всеми атрибутами: торговля, ремесло, каменная архитектура. До этого на территории современного Киева было несколько городищ, поселений, порой даже представителей различных археологических культур.
Согласно первому письменному источнику Киев существует с 930-го года. А согласно хронике Стрыйковского Киев основали в 430 году.
Но обо всем по порядку.
1
Хроника Матфея Стрийковского
Мацей или Матвей Стрыйковский – один из первых историков княжества Литовского, автор «Хроники польской, литовской, жмудской и всей Руси». Так вот по мнению Матвея, который жил в 16-м веке, Киев основан вообще в 430-м году. Но эта дата только у него одного и он ни на кого не ссылается. То есть доказательств такой гипотезе нет.
2
Дата 482-й год
В советском союзе решили опираться на дату основания Киева – 482-й год. Тем более, что как раз в то время археолог Пётр Толочко во время раскопок на Старокиевской горе нашел жилища, датированные концом 5-го началом 6-го века. А также тогда в Советском Союзе началась мода на празднование дня города. Плюс под это можно было «выбить» финансирование на книги, а также различные научные работы и культурные мероприятия.
Так и решили, что будут праздновать 1500-летие Киева в 1982-м году.
«Мы сейчас отпразднуем, а если мы ошибаемся, то пусть нас потом поправят следующие поколения», – так сказал Владимир Щербицкий.
В честь этого установили памятник основателям Киева, сделали музей Золотые ворота.
Кстати на Старокиевской горе копают еще с начала 20-го века. Капище нашел Викентий Хвойка в 1907-1908 годах. Затем находили отдельные захоронения в 1930-х и позже. Так что многие нашли до Толочка, но главное, что он нашел жилища кон. 5 нач. 6 ст. и у него ещё были масштабные раскопки на Подоле.
3
«Повесть временных лет»
Летопись Нестора Летописца делится на две части: датированную и недатированную. Датированая, соответственно, указывает даты, недатированная часть, которая описывает события до 940-го года, опирается исключительно на легенды.
Летопись "Повесть временных лет" была написана в начале 12-го века, но она переписывалась и до нас дошел оригинал уже только 14-го века. То есть многое просто могло потеряться по дороге. В летописи, которая называется "Лаврентьевская летопись", точной даты нет. 852 год – это первая четкая дата в Повести, но там вообще речь идет о Византийском императоре.
4
Корни деревьев
Есть такой метод, как дендрохронология – когда исследуют корни деревьев и устанавливают возраст местности, на которой оно растет.
Так вот во время раскопок на Житнем рынке по количеству колец на дереве было установлено, что Киев основан в 887 году. То есть это дендрохронологическая дата.
Не понятно, почему по возрасту дерева можно определить возраст Киева?
Здесь речь идет про культурный слой. Он был непрерывный с определенного периода и в нём оседали вещи, которые свидетельствуют о развитии именно города. Начало этого слоя точно можно проследить по годовым
кольцам деревьев. Археологи собрали много образцов деревьев и составили подробную хронологию и дошли до этой даты. Теоретически город мог существовать и ранее, но подтвержденную точную дату имеем такую.
Итак существуют две версии археологов:
что непрерывная жизнь в Киеве началась с конца 5-го в начале 6-го века и
что непрерывная жизнь в Киеве началась со второй половины 9-го века.
С одной стороны - раскопки Толочко, свидетельствующие о 5-6 веке. С другой свидетельства о том, что со второй половины 9-го-10-го века в Киеве появляется первая каменная постройка - Десятинная церковь. Появляется такой материал, как плинфа - из неё построены Золотые ворота и София Киевская.
Позже на Старокиевской горе, там, где проводил раскопки Толочко, нашли две находки: могильник и капище. Найденные захоронения в могильнике были датированы 8-9 веком. Также были найдены захоронения там, где МИД.
И нашли капище – где приносили в жертву.
И вот странно, что город Киев решили построить на могильнике, ведь тогда нельзя было жить рядом с ним. Могильники были вне города.
Но есть версия, что Ольга рвет с традицией язычества и на месте старых захоронений строят Десятинную церковь, а следовательно здесь начинает жить князь Владимир.
Это соотносится с одной из археологических дат: вторая половина 9-го, начало 10-го века. Причем поселения есть не только на Старокиевской горе, но и на Замковой горе и на Щекавице. Но там нашли только горшки.
Разговоры и споры о возрасте Киева идут уже около 40 лет.
Кстати про киевский Подол.
Можем ли мы сказать, что тогда жили на Подоле?
Скорее всего нет, потому что Днепр разливался, были наводнения. Поэтому Подол был скорее всего летней площадкой, чтобы торговать. Осенью уже все поднимались на гору и жили там.
Наводнения в основном были весенними и торговля налаживалась ближе к лету. Очевидно, что Подол был летне-осенним центром торговли, но средневековая торговля это всегда риск: для чего строить серьезные здания, если на них легко напасть и ограбить и они часто затапливаются. Когда крупных наводнений стало меньше, где-то в 11-12 веках и торговля стала более цивилизованной, то и Подол развился, да и Киев рос, увеличивалось население, всем надо было где-то жить.
Подол обжился позже - по данным археологии в 11-12 веке – поменялся климат и отрегулировалось течение Днепра. Люди жили в двухэтажных теремах.
5
Письменные источники
А вот письменные источники нам говорят о том, что Киев существует с 930-го года.
Потому что князь Игорь при походах на Византию указывал свой адрес так: Киев. Представляете, приблизительно такая запись в византийские хронике. Что на Константинополь напал Игорь, князь из Киева и с ним подписали мирное соглашение, Византия платит деньги, а Игорь не нападает.
Есть еще одно довольно давнее упоминание о Киеве, это – киевское письмо, документ, который был найден в Каирской генизе (месте, где хранятся все священные тексты, написанные на иврите). Письмо датируется 10-м веком и там действительно упоминается Киев, как Qiyob. Но есть одно но.
В этом письме есть эквивалент меры (сорок монет, шестьдесят монет), а использовать меру массово начали уже позже, где-то в 12-м веке. Поэтому скорее всего это письмо 11-го – 12-го века.
Кстати, именно киевскому письму в проекте "Шукай!" посвящена минискульптура, установленная на стене синагоги Бродского на Шота Руставели, 13.
6
Метод монетной датировки
Есть монеты римского времени, но они нам не скажут, когда точно основался наш город Киев. Но они нам могут сказать, когда активизировалась торговля и в каком направлении.
Златник Владимира (монета) интересна нам с точки зрения государства и стремления иметь свои деньги, как византийские императоры. Потому что деньги: арабские или византийские, имели статус долларов или евро. Большинство племен и народов с периферии не имели своей чеканки монет.
А что думаете вы? Сколько Киеву лет?
Верхний город. Узнали Андреевский спуск?
Почему Киев называется Киевом?
Филологи утверждают, что Киев означает "люди Кия, город Кия". И если Кий – это историческая фигура, то Киев назван как раз в его честь.
Но мы не можем утверждать, что Кий – это историческая фигура. И мы не знаем, когда он точно жил (если жил).
Михаил Брайчевский говорил, что Кий нападал на Византию под именем Кувер и жил в конце 6-го в начале 7-го века.
Борис Рыбаков утверждал, что Кий жил под именем Хельбудий и жил в 5-м веке.
Олег Трубачев говорил, что Киев – это славянское слово, "кий" – это палка.
Есть еще лингвистическая версия, что Кий – это хазарское слово, тюркское.
Итак:
либо Кий – это славянское имя, либо восточное (хазарское, тюркское).
Подытожим: большинство версий апеллируют к имени "Кий", но персонаж вполне может быть легендарным.
Например, город назван в честь употребляемого славянского слова – "палки". Может какая-то группа славян активно использовала боевые дубинки и назвались что-то типа "палочные", может в этом был какой-то магический смысл, но это как-то не солидно так трактовать название города, поэтому придумали легенду об основателе Кие.
Версии апеллируют к подходам различных наук. История апеллирует к письменным источникам или ископаемых, а филология к языковым законам. Здесь вопрос в том, кто во что больше верит в логику развития языка или в разбор источников.
Кем же ты был, дорогой Кий? Реальным человеком или мифическим?
И были ли у тебя братья и сестра? Ох и загадок ты нам оставил.
Юлия Бевзенко
Сколько Киеву лет?
Давайте разберемся, что мы имеем. А имеем мы несколько версий: легендарную, летописную, археологическую версии, а также первый письменный источник об упоминании Киева.
В легенде точной даты основания Киева у нас нет. В советское время предположили, что легенда о трех братьях относится где-то к концу 5-го началу 6-го века.
Датированная часть "Повести временных лет" начинается с 852-го года. Все до этого года в Повести недатировано и неточное. Скорее всего повесть подает все абстрактно, мол, "когда-то пришли три брата с сестрой". В стиле жили-были... Поэтому дата основания – 852-й год – не совсем верная.
6360 год от сотворения мира, или, как считают, 852-й год от Рождества Христова, является важной датой в истории украинских земель. Именно с того времени мы можем говорить о существовании Руси-Украины. В "Повести временных лет" от этой даты ведётся летоисчисление и сказано, что с того времени наша земля начала называться землей Руськой.
Благодаря дендрохронологии, у нас есть дата 887-й год, после которой можно проследить беспрерывную жизнь города Киева со всеми атрибутами: торговля, ремесло, каменная архитектура. До этого на территории современного Киева было несколько городищ, поселений, порой даже представителей различных археологических культур.
Согласно первому письменному источнику Киев существует с 930-го года. А согласно хронике Стрыйковского Киев основали в 430 году.
Но обо всем по порядку.
1
Хроника Матфея Стрийковского
Мацей или Матвей Стрыйковский – один из первых историков княжества Литовского, автор «Хроники польской, литовской, жмудской и всей Руси». Так вот по мнению Матвея, который жил в 16-м веке, Киев основан вообще в 430-м году. Но эта дата только у него одного и он ни на кого не ссылается. То есть доказательств такой гипотезе нет.
2
Дата 482-й год
В советском союзе решили опираться на дату основания Киева – 482-й год. Тем более, что как раз в то время археолог Пётр Толочко во время раскопок на Старокиевской горе нашел жилища, датированные концом 5-го началом 6-го века. А также тогда в Советском Союзе началась мода на празднование дня города. Плюс под это можно было «выбить» финансирование на книги, а также различные научные работы и культурные мероприятия.
Так и решили, что будут праздновать 1500-летие Киева в 1982-м году.
«Мы сейчас отпразднуем, а если мы ошибаемся, то пусть нас потом поправят следующие поколения», – так сказал Владимир Щербицкий.
В честь этого установили памятник основателям Киева, сделали музей Золотые ворота.
Кстати на Старокиевской горе копают еще с начала 20-го века. Капище нашел Викентий Хвойка в 1907-1908 годах. Затем находили отдельные захоронения в 1930-х и позже. Так что многие нашли до Толочка, но главное, что он нашел жилища кон. 5 нач. 6 ст. и у него ещё были масштабные раскопки на Подоле.
3
«Повесть временных лет»
Летопись Нестора Летописца делится на две части: датированную и недатированную. Датированая, соответственно, указывает даты, недатированная часть, которая описывает события до 940-го года, опирается исключительно на легенды.
Летопись "Повесть временных лет" была написана в начале 12-го века, но она переписывалась и до нас дошел оригинал уже только 14-го века. То есть многое просто могло потеряться по дороге. В летописи, которая называется "Лаврентьевская летопись", точной даты нет. 852 год – это первая четкая дата в Повести, но там вообще речь идет о Византийском императоре.
4
Корни деревьев
Есть такой метод, как дендрохронология – когда исследуют корни деревьев и устанавливают возраст местности, на которой оно растет.
Так вот во время раскопок на Житнем рынке по количеству колец на дереве было установлено, что Киев основан в 887 году. То есть это дендрохронологическая дата.
Не понятно, почему по возрасту дерева можно определить возраст Киева?
Здесь речь идет про культурный слой. Он был непрерывный с определенного периода и в нём оседали вещи, которые свидетельствуют о развитии именно города. Начало этого слоя точно можно проследить по годовым
кольцам деревьев. Археологи собрали много образцов деревьев и составили подробную хронологию и дошли до этой даты. Теоретически город мог существовать и ранее, но подтвержденную точную дату имеем такую.
Итак существуют две версии археологов:
что непрерывная жизнь в Киеве началась с конца 5-го в начале 6-го века и
что непрерывная жизнь в Киеве началась со второй половины 9-го века.
С одной стороны - раскопки Толочко, свидетельствующие о 5-6 веке. С другой свидетельства о том, что со второй половины 9-го-10-го века в Киеве появляется первая каменная постройка - Десятинная церковь. Появляется такой материал, как плинфа - из неё построены Золотые ворота и София Киевская.
Позже на Старокиевской горе, там, где проводил раскопки Толочко, нашли две находки: могильник и капище. Найденные захоронения в могильнике были датированы 8-9 веком. Также были найдены захоронения там, где МИД.
И нашли капище – где приносили в жертву.
И вот странно, что город Киев решили построить на могильнике, ведь тогда нельзя было жить рядом с ним. Могильники были вне города.
Но есть версия, что Ольга рвет с традицией язычества и на месте старых захоронений строят Десятинную церковь, а следовательно здесь начинает жить князь Владимир.
Это соотносится с одной из археологических дат: вторая половина 9-го, начало 10-го века. Причем поселения есть не только на Старокиевской горе, но и на Замковой горе и на Щекавице. Но там нашли только горшки.
Разговоры и споры о возрасте Киева идут уже около 40 лет.
Кстати про киевский Подол.
Можем ли мы сказать, что тогда жили на Подоле?
Скорее всего нет, потому что Днепр разливался, были наводнения. Поэтому Подол был скорее всего летней площадкой, чтобы торговать. Осенью уже все поднимались на гору и жили там.
Наводнения в основном были весенними и торговля налаживалась ближе к лету. Очевидно, что Подол был летне-осенним центром торговли, но средневековая торговля это всегда риск: для чего строить серьезные здания, если на них легко напасть и ограбить и они часто затапливаются. Когда крупных наводнений стало меньше, где-то в 11-12 веках и торговля стала более цивилизованной, то и Подол развился, да и Киев рос, увеличивалось население, всем надо было где-то жить.
Подол обжился позже - по данным археологии в 11-12 веке – поменялся климат и отрегулировалось течение Днепра. Люди жили в двухэтажных теремах.
5
Письменные источники
А вот письменные источники нам говорят о том, что Киев существует с 930-го года.
Потому что князь Игорь при походах на Византию указывал свой адрес так: Киев. Представляете, приблизительно такая запись в византийские хронике. Что на Константинополь напал Игорь, князь из Киева и с ним подписали мирное соглашение, Византия платит деньги, а Игорь не нападает.
Есть еще одно довольно давнее упоминание о Киеве, это – киевское письмо, документ, который был найден в Каирской генизе (месте, где хранятся все священные тексты, написанные на иврите). Письмо датируется 10-м веком и там действительно упоминается Киев, как Qiyob. Но есть одно но.
В этом письме есть эквивалент меры (сорок монет, шестьдесят монет), а использовать меру массово начали уже позже, где-то в 12-м веке. Поэтому скорее всего это письмо 11-го – 12-го века.
Кстати, именно киевскому письму в проекте "Шукай!" посвящена минискульптура, установленная на стене синагоги Бродского на Шота Руставели, 13.
6
Метод монетной датировки
Есть монеты римского времени, но они нам не скажут, когда точно основался наш город Киев. Но они нам могут сказать, когда активизировалась торговля и в каком направлении.
Златник Владимира (монета) интересна нам с точки зрения государства и стремления иметь свои деньги, как византийские императоры. Потому что деньги: арабские или византийские, имели статус долларов или евро. Большинство племен и народов с периферии не имели своей чеканки монет.
А что думаете вы? Сколько Киеву лет?
Верхний город. Узнали Андреевский спуск?
Почему Киев называется Киевом?
Филологи утверждают, что Киев означает "люди Кия, город Кия". И если Кий – это историческая фигура, то Киев назван как раз в его честь.
Но мы не можем утверждать, что Кий – это историческая фигура. И мы не знаем, когда он точно жил (если жил).
Михаил Брайчевский говорил, что Кий нападал на Византию под именем Кувер и жил в конце 6-го в начале 7-го века.
Борис Рыбаков утверждал, что Кий жил под именем Хельбудий и жил в 5-м веке.
Олег Трубачев говорил, что Киев – это славянское слово, "кий" – это палка.
Есть еще лингвистическая версия, что Кий – это хазарское слово, тюркское.
Итак:
либо Кий – это славянское имя, либо восточное (хазарское, тюркское).
Подытожим: большинство версий апеллируют к имени "Кий", но персонаж вполне может быть легендарным.
Например, город назван в честь употребляемого славянского слова – "палки". Может какая-то группа славян активно использовала боевые дубинки и назвались что-то типа "палочные", может в этом был какой-то магический смысл, но это как-то не солидно так трактовать название города, поэтому придумали легенду об основателе Кие.
Версии апеллируют к подходам различных наук. История апеллирует к письменным источникам или ископаемых, а филология к языковым законам. Здесь вопрос в том, кто во что больше верит в логику развития языка или в разбор источников.
Кем же ты был, дорогой Кий? Реальным человеком или мифическим?
И были ли у тебя братья и сестра? Ох и загадок ты нам оставил.
Юлия Бевзенко
-
aquarius580
- Сообщения: 1975
- Зарегистрирован: Май 22, 2021, 11:29 am
- Контактная информация:
Re: Государственность на землях Украины .
"Нада проста пиристать стрилять" (С)
-
Слобожанский
- Сообщения: 3765
- Зарегистрирован: Май 5, 2021, 9:18 pm
- Контактная информация:
Re: Государственность на землях Украины .
Что там? У меня ссылка не открылась через ТОРaquarius580 писал(а): ↑Апрель 22, 2023, 4:44 pm Это всё правда ?
https://lenta.ru/articles/2023/04/22/week/
Подобные сайты у нас заблокированы, а заходить через впн-ы лениво чаще всего. Желательно цитировать хоть пару ключевых абзацев, чтобы понимать о чем речь
Кто сейчас на конференции
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 7 гостей