Вместе вспоминаем о вкладе украинцев в победу во Второй мировой войне
Украина стала одной из главных арен боевых действий Второй мировой войны, а украинцы внесли огромный вклад в победу над нацизмом. Около 7 млн украинцев воевали в составе советской армии, что составляло примерно 23% от общей численности вооруженных сил СССР.
Кроме того, украинцы сражались в армиях союзников: около 120 тысяч — в польской армии, 80 тысяч — в американской, 45 тысяч — в канадской и британской, 6 тысяч — во французской. Сотни тысяч украинцев участвовали в партизанском движении и УПА.
На территории Украины действовали четыре фронта, где украинцы составляли 60–80% личного состава, особенно в стрелковых, артиллерийских и танковых частях.
В 1941 году было мобилизовано 3,2 млн украинцев, а в 1943–1944 годах — еще 4,5 млн. Украинцы участвовали в ключевых событиях, включая освобождение концлагеря Аушвиц/Освенцим и установление флага над Рейхстагом лейтенантом Алексеем Берестом, подписание мира с Японией генералом Кузьмой Деревянко.
Человеческие потери Украины
Вторая мировая война стала национальной трагедией для Украины. По оценкам историков, совокупные демографические потери составили 8–10 млн человек, что эквивалентно четверти населения Украины (ок 40 млн в 1939 году). Из них 3,3 млн — военные потери, а 5,2 млн — жертвы среди мирного населения, включая 3 млн убитых и 2,2 млн умерших от голода, болезней и других последствий войны.
Особенно тяжелыми были потери во время немецкой оккупации. Ок 1,5 млн украинских евреев стали жертвами Холокоста. На принудительные работы в Германию было вывезено 2,4 млн украинцев, из которых 400–450 тыс погибли. Нацисты уничтожили 1,36 млн военнопленных и 4 млн мирных жителей.
После войны сталинский режим провел массовые репрессии народов, живших на территории Украины. Депортация 230 тыс крымских татар, болгар, армян и греков в 1944 году и выселение 76 тыс украинцев в 1947 году.
Героизм украинцев
Украинцы проявили исключительное мужество. Более 2,5 млн были награждены орденами и медалями, 2072 стали Героями Советского Союза, 32 — дважды, а летчик-ас Иван Кожедуб — трижды, сбив 64 вражеских самолета.
Орден Богдана Хмельницкого, учрежденный в 1943 году, стал неофициальной «украинской» наградой. Украинцами среди военачальников были Семен Тимошенко, Родион Малиновский, Иван Черняховский и другие.
Материальные потери и последствия
Украина понесла 40–45% материальных потерь СССР, что составило 285 млрд рублей (в ценах 1941 года). Было разрушено более 700 городов, 28 тысяч сел, 16 тысяч предприятий, 33 тысячи школ и 18 тысяч медучреждений. Промышленность потеряла 81% мощностей, а 10 млн человек остались без жилья. Восстановление довоенной численности населения завершилось только к концу 1950-х годов.
Украина заплатила огромную цену за победу, став эпицентром боев и понеся катастрофические потери. Вклад украинцев в разгром нацизма неоспорим, несмотря на попытки советской и современной российской пропаганды принизить его.
Героизм украинцев на фронтах, в партизанском движении и в тылу стал важной частью победы антигитлеровской коалиции, а их жертвы напоминают о цене свободы.
Но мы чтим все народы, которые сражались против нацизма. Украинцы не делают из этого культ, превращая его в «победобесие». «Никогда снова», а не «можем повторить»!
#аналитика
Їх бісить історична правда.
Re: Їх бісить історична правда.
Как Сталин оправдал геноцид о пропагандистских мифах, которые Россия использует до сих пор
18 мая в Украине отмечают День памяти жертв геноцида крымскотатарского народа. 81 год назад за несколько дней более 200 тысяч крымских татар были депортированы из Крыма в Центральную Азию и Сибирь — за тысячи километров от родного дома.
Без обвинения крымских татар в «массовой измене» невозможно оправдать депортации и тотальную русификацию полуострова. Поэтому концепция «татар-изменников» — одна из ключевых составляющих общероссийского мифа об «исконно русском Крыме».
Миф №1. Крымские татары массово дезертировали в начале войны
Суть мифа: после прорыва нацистов за Перекоп все мобилизованные татары якобы бросили оружие и разбежались по домам.
"...Все призванные в Красную армию составляли 90 тысяч человек, в том числе 20 тысяч крымских татар... 20 тысяч крымских татар дезертировали в 1941 году из 51-й армии во время ее отступления из Крыма...", — писал в докладе Сталину Лаврентий Берия.
На самом деле: в августе 1941 года на полуострове начали создавать 51-ю армию, большая часть которой состояла из жителей других регионов. Из этого числа крымских татар насчитывалось чуть более 5 тысяч. То есть дезертировать из 51-й армии могло количество в четыре раза меньшее, чем докладывали Сталину.
Ни о каком массовом дезертирстве только одного народа не может быть и речи. Необученные новички всех национальностей одинаково разбегались, попав под вышеупомянутый удар Вермахта. Поэтому 20 тысячам крымских татар-«предателей» там взяться было просто неоткуда.
Миф № 2. Крымские татары — «народ-предатель»
Суть мифа: во время оккупации Крыма они якобы массово сотрудничали с нацистами и боролись против партизан.
На самом деле: на оккупированных территориях СССР не было ни одного народа, которому в той или иной степени нельзя было бы вменить сотрудничество с нацистами. Поэтому такие обвинения — не более чем притянутая за уши пропагандистская выдумка. Ведь нельзя обвинять весь народ в «тотальном коллаборационизме».
Концепция «татар-предателей» — одна из ключевых составляющих общероссийского мифа об «исконно русском Крыме». Без обвинения крымских татар в «массовой измене» невозможно обоснование депортации, а без оправдания этого преступления — невозможно объяснить тотальную русификацию полуострова. Все это является лишь попытками оправдать один из многих сталинских геноцидов.
Миф № 3. Депортация была спасением крымских татар
Суть мифа: преступления крымских татар якобы были настолько ужасными и вызывали столько ненависти других жителей Крыма, что депортация стала настоящим спасением. Если бы Сталин решил преследовать коллаборационистов по закону, то пришлось бы расстрелять всех взрослых мужчин, и народ бы попросту исчез. Советские бойцы, вернувшись с фронта, массово начали бы мстить крымским татарам за измену.
На самом деле: все коллаборационисты и так погибли или были наказаны в индивидуальном порядке, поэтому опасность народу не грозила. Зато условия жизни после депортации нанесли сокрушительные потери крымским татарам.
Спустя два года только по официальным подсчетам в Средней Азии погибло до 25% крымчан. Преимущественно самых слабых: женщин, детей, стариков. Их жизни и стали настоящей ценой советского «спасения» крымскотатарского народа.
Путинская Россия продолжает традиции террора: о репрессиях против крымских татар на оккупированном полуострове вы можете прочитать тут.
Летчик Амет-Хан Султан, крымский татарин, дважды Герой Советского Союза. Даже заслуги перед "Советской родиной" не спасли его семью от депортации
18 мая в Украине отмечают День памяти жертв геноцида крымскотатарского народа. 81 год назад за несколько дней более 200 тысяч крымских татар были депортированы из Крыма в Центральную Азию и Сибирь — за тысячи километров от родного дома.
Без обвинения крымских татар в «массовой измене» невозможно оправдать депортации и тотальную русификацию полуострова. Поэтому концепция «татар-изменников» — одна из ключевых составляющих общероссийского мифа об «исконно русском Крыме».
Миф №1. Крымские татары массово дезертировали в начале войны
Суть мифа: после прорыва нацистов за Перекоп все мобилизованные татары якобы бросили оружие и разбежались по домам.
"...Все призванные в Красную армию составляли 90 тысяч человек, в том числе 20 тысяч крымских татар... 20 тысяч крымских татар дезертировали в 1941 году из 51-й армии во время ее отступления из Крыма...", — писал в докладе Сталину Лаврентий Берия.
На самом деле: в августе 1941 года на полуострове начали создавать 51-ю армию, большая часть которой состояла из жителей других регионов. Из этого числа крымских татар насчитывалось чуть более 5 тысяч. То есть дезертировать из 51-й армии могло количество в четыре раза меньшее, чем докладывали Сталину.
Ни о каком массовом дезертирстве только одного народа не может быть и речи. Необученные новички всех национальностей одинаково разбегались, попав под вышеупомянутый удар Вермахта. Поэтому 20 тысячам крымских татар-«предателей» там взяться было просто неоткуда.
Миф № 2. Крымские татары — «народ-предатель»
Суть мифа: во время оккупации Крыма они якобы массово сотрудничали с нацистами и боролись против партизан.
На самом деле: на оккупированных территориях СССР не было ни одного народа, которому в той или иной степени нельзя было бы вменить сотрудничество с нацистами. Поэтому такие обвинения — не более чем притянутая за уши пропагандистская выдумка. Ведь нельзя обвинять весь народ в «тотальном коллаборационизме».
Концепция «татар-предателей» — одна из ключевых составляющих общероссийского мифа об «исконно русском Крыме». Без обвинения крымских татар в «массовой измене» невозможно обоснование депортации, а без оправдания этого преступления — невозможно объяснить тотальную русификацию полуострова. Все это является лишь попытками оправдать один из многих сталинских геноцидов.
Миф № 3. Депортация была спасением крымских татар
Суть мифа: преступления крымских татар якобы были настолько ужасными и вызывали столько ненависти других жителей Крыма, что депортация стала настоящим спасением. Если бы Сталин решил преследовать коллаборационистов по закону, то пришлось бы расстрелять всех взрослых мужчин, и народ бы попросту исчез. Советские бойцы, вернувшись с фронта, массово начали бы мстить крымским татарам за измену.
На самом деле: все коллаборационисты и так погибли или были наказаны в индивидуальном порядке, поэтому опасность народу не грозила. Зато условия жизни после депортации нанесли сокрушительные потери крымским татарам.
Спустя два года только по официальным подсчетам в Средней Азии погибло до 25% крымчан. Преимущественно самых слабых: женщин, детей, стариков. Их жизни и стали настоящей ценой советского «спасения» крымскотатарского народа.
Путинская Россия продолжает традиции террора: о репрессиях против крымских татар на оккупированном полуострове вы можете прочитать тут.
Летчик Амет-Хан Султан, крымский татарин, дважды Герой Советского Союза. Даже заслуги перед "Советской родиной" не спасли его семью от депортацииRe: Їх бісить історична правда.
Казацкий город: рассказываем о том, кто на самом деле основал ДнепрРоссийская историография и пропаганда сотни лет утверждали, что город Екатеринослав (ныне Днепр) был основан Екатериной II 20 мая 1787 года на пустом месте. На самом деле задолго до российской императрицы немецкого происхождения эти земли уже были заселены.
Еще в IX веке Монастырский остров служил местом отдыха княжеских дружин Киевской Руси перед походами на юг. По исследованиям академика Бориса Рыбакова, здесь находилось древнерусское городище Пересечень – важный торговый и военный центр уличей, связывавший Киевскую землю с кочевниками. А в XVI–XVII веках на этих землях возникли многочисленные казацкие поселения.
Новый и Старый КодакОдним из ключевых казацких центров был Новый Кодак, центр паланки Запорожской Сечи, основанный в XVII веке. Это было оживленное местечко с населением около 5 тыс. человек и с развитой инфраструктурой: базарами, паромными переправами через Днепр и административными учреждениями, включая военный двор.
В 1645 году здесь построили деревянную церковь, где хранилась чудотворная икона Новокодакской Божьей Матери. По преданиям, она спасала казаков в битвах и от эпидемий. Новый Кодак лежал на чумацком пути в Крым, что обеспечивало здесь активный товарооборот.
На другом берегу Днепра развивался Старый Кодак, расположенный у польской крепости Кодак, возведенной в 1635 году. Казаки под предводительством Ивана Сулимы захватили крепость уже в год ее строительства.
Слобода Половица и другие поселенияМежду Новым и Старым Кодаком возникла слобода Половица, расположенная вдоль современного проспекта Яворницкого. Это поселение стало основой для будущего Екатеринослава. Но именно казаки заложили его экономический фундамент.
Другие казацкие поселения на территории Днепра включали Сухачевку, Диевку, Мандрыковку и Игрень. Эти общины были экономически активными: казаки занимались рыболовством, торговлей зерном и солью из Крыма.
Казацкие поселения были экономическим сердцем региона Запорожье. Днепровские пороги привлекали осетров, которые стали основой рыболовного промысла. Археологические находки, включая монеты из Польши, Швеции и Нидерландов, подтверждают международный характер торговли.
Лоцманская КаменкаПоселение славилось уникальной профессией лоцманов. Они проводили плоты через пороги, используя специальные весла – бабайки. Лоцманы имели собственный устав, жили по запорожским обычаям, выбирали сотников и десятников, а половина их заработка шла на общественные нужды.
Куда все делосьРоссийская империя, в частности Петр I и Екатерина II, целенаправленно уничтожала казацкое наследие. В 1709 году казацкие местечки были сожжены, а в 1711 году разрушена крепость Кодак. После ликвидации Сечи в 1775 году часть казаков переселили, а память об их поселениях пытались стереть.
Советская власть продолжила это, превратив остатки крепостей в карьеры. В Лоцманской Каменке казацкие традиции сохранялись до начала XX в, когда строительство Днепровской ГЭС затопило пороги, положив конец профессии лоцманов.
Казацкие поселения сформировали экономическую, военную и культурную основу современного Днепра. Они существовали задолго до имперского Екатеринослава, а их влияние прослеживается в археологических находках, топонимике и традициях.
Re: Їх бісить історична правда.
21 мая 2025 года на Петербургском международном юридическом форуме советник президента РФ Антон Кобяков заявил, что распад СССР в 1991 году был проведен с нарушением юридической процедуры, а значит, Советский Союз «юридически существует». Поэтому войну в Украине можно считать «внутренним процессом».
На самом деле, это утверждение не только противоречит историческим фактам и международному праву, но и игнорирует юридическую несостоятельность самого создания СССР, включая нелегитимность прихода большевиков к власти.
Незаконность прихода большевиков
Большевики захватили власть в октябре 1917 года путем вооруженного переворота, свергнув Временное правительство. Кстати, оно и само обладало лишь временной и ограниченной легитимностью, будучи сформированным после отречения царя, а не избранным всенародным голосованием.
Выборы в Учредительное собрание в ноябре 1917 года большевики с треском проиграли, набрав лишь 24% голосов против почти 49% у эсеров.
Вместо уважения к воле народа большевики разогнали Собрание в январе 1918 года. Чем не откровенный акт узурпации, подрывающий любые претензии на правовую легитимность?
Юридическая несостоятельность создания СССР
Создание СССР в 1922 году также имело сомнительную правовую основу. Договор об образовании СССР был принят в условиях, когда республики находились под контролем большевиков. Они установили власть через военную силу и репрессии, без проведения референдумов или широкого общественного обсуждения.
Процесс формирования Союза сопровождался подавлением национальных движений и игнорированием принципа самоопределения. «Присоединение» балтийских республик в 1940 году произошло в результате ультиматумов и военного давления, основанных на секретных протоколах пакта Молотова-Риббентропа о разделе сфер влияния в Европе.
Исторический контекст распада СССР
Распад СССР в 1991 году стал результатом системного кризиса, начавшегося задолго до перестройки. Гласность и демократизация привели к росту национальных движений. В 1988–1991 годах республики, в том числе и УССР, приняли декларации о государственном суверенитете.
Беловежские соглашения, подписанные Россией, Украиной и Беларусью, констатировали прекращение существования СССР. 25 декабря Горбачев сложил полномочия, а 26 декабря Верховный Совет СССР официально прекратил существование Союза.
Кобяков, ковыряясь в носу, утверждает, что распускать СССР должен был Съезд народных депутатов, создавший Союз в 1922 году. Однако к 1991 году республики уже действовали как суверенные государства, что подтверждалось референдумами. В Украине 90,3% граждан проголосовали за независимость 1 декабря 1991 года.
Конституции СССР (1924, 1936, 1977) и союзных республик формально закрепляли право на выход из состава Союза. Статья 72 Конституции СССР 1977 года формально закрепляла право на выход из состава Союза. Хотя отсутствие прописанного механизма делало это право практически неосуществимым до начала демократических процессов в 1990-х годах.
Международное сообщество признало независимость постсоветских государств, а Россия как правопреемница СССР заняла место в Совете Безопасности ООН, что закрепило легитимность распада.
Тезис Кобякова о юридическом существовании СССР противоречит факту признания Россией собственной государственности как правопреемницы СССР. Если СССР «существует», то легитимность органов власти РФ, созданных на основе РСФСР, также под вопросом.
Что только не придумают путинские холопы, чтобы оправдать военную агрессию. Половцев и печенегов, а также карт уже мало.
На самом деле, это утверждение не только противоречит историческим фактам и международному праву, но и игнорирует юридическую несостоятельность самого создания СССР, включая нелегитимность прихода большевиков к власти.
Незаконность прихода большевиковБольшевики захватили власть в октябре 1917 года путем вооруженного переворота, свергнув Временное правительство. Кстати, оно и само обладало лишь временной и ограниченной легитимностью, будучи сформированным после отречения царя, а не избранным всенародным голосованием.
Выборы в Учредительное собрание в ноябре 1917 года большевики с треском проиграли, набрав лишь 24% голосов против почти 49% у эсеров.
Вместо уважения к воле народа большевики разогнали Собрание в январе 1918 года. Чем не откровенный акт узурпации, подрывающий любые претензии на правовую легитимность?
Юридическая несостоятельность создания СССРСоздание СССР в 1922 году также имело сомнительную правовую основу. Договор об образовании СССР был принят в условиях, когда республики находились под контролем большевиков. Они установили власть через военную силу и репрессии, без проведения референдумов или широкого общественного обсуждения.
Процесс формирования Союза сопровождался подавлением национальных движений и игнорированием принципа самоопределения. «Присоединение» балтийских республик в 1940 году произошло в результате ультиматумов и военного давления, основанных на секретных протоколах пакта Молотова-Риббентропа о разделе сфер влияния в Европе.
Исторический контекст распада СССРРаспад СССР в 1991 году стал результатом системного кризиса, начавшегося задолго до перестройки. Гласность и демократизация привели к росту национальных движений. В 1988–1991 годах республики, в том числе и УССР, приняли декларации о государственном суверенитете.
Беловежские соглашения, подписанные Россией, Украиной и Беларусью, констатировали прекращение существования СССР. 25 декабря Горбачев сложил полномочия, а 26 декабря Верховный Совет СССР официально прекратил существование Союза.
Кобяков, ковыряясь в носу, утверждает, что распускать СССР должен был Съезд народных депутатов, создавший Союз в 1922 году. Однако к 1991 году республики уже действовали как суверенные государства, что подтверждалось референдумами. В Украине 90,3% граждан проголосовали за независимость 1 декабря 1991 года.
Конституции СССР (1924, 1936, 1977) и союзных республик формально закрепляли право на выход из состава Союза. Статья 72 Конституции СССР 1977 года формально закрепляла право на выход из состава Союза. Хотя отсутствие прописанного механизма делало это право практически неосуществимым до начала демократических процессов в 1990-х годах.
Международное сообщество признало независимость постсоветских государств, а Россия как правопреемница СССР заняла место в Совете Безопасности ООН, что закрепило легитимность распада.
Тезис Кобякова о юридическом существовании СССР противоречит факту признания Россией собственной государственности как правопреемницы СССР. Если СССР «существует», то легитимность органов власти РФ, созданных на основе РСФСР, также под вопросом.
Что только не придумают путинские холопы, чтобы оправдать военную агрессию. Половцев и печенегов, а также карт уже мало.Re: Їх бісить історична правда.
1920 рік: УНР просить США визнати незалежність України. Відповідь — «не можна послаблювати Росію».
12 травня 1920 р. Українська народна республіка (УНР) офіційно звертається до уряду США з проханням визнати Українську Народну Республіку як незалежну державу: “Memorandum to the Government of the United States on the Recognition of the Ukrainian People’s Republic”.
Український дипломат Юліан Бачинський передав Меморандум Державному секретарю США (Бейнбриджу Колбі).
В документі близько 30 сторінок. Були представлені етнічні та історичні аргументи. Але, найбільше уваги було приділено економічному обгрунтуванню – які корисні копалини, яку їжу Україна може надати США і Європі:
«…Доцільність вимоги України щодо існування як самоврядної нації ґрунтується не лише на расових, етнологічних та історичних засадах.
Існують першочергові економічні міркування, які наполегливо вимагають її допущення до кола вільних націй.
Український народ населяє територію площею 330 000 квадратних миль із населенням 45 000 000 осіб.
Ця територія є не лише цілком самодостатньою, але фактично однією з найбагатших областей на поверхні землі.
Чотири п’ятих усієї її площі лежать у межах поясу глибоких чорноземів, що дають щедрі врожаї пшениці, ячменю, жита, вівса, цукрових буряків, фруктів, тютюну та овочів.
Під українською етнографічною територією залягають мінеральні багатства: вугілля, нафта, залізо, марганець, сіль, фосфати, каолін, графіт та багато інших речовин комерційної вартості.
У нормальний довоєнний період Україна постачала на експорт близько 5 000 000 тонн зерна щороку. Переважна частина цього зерна була пшеницею.
Останні три роки, зокрема 1919 рік, дали добрі врожаї в Україні.
На теперішній момент, коли Західна Європа неспроможна прогодувати себе, Україна має надлишок зерна від врожаїв 1917, 1918 та 1919 років у кількості не менш ніж 10 000 000 тонн різних видів зернових.
Окрім цього, країна може гарантувати мінімальний щорічний експорт:
- від 300 000 до 600 000 тонн цукру;
- 9 000 тонн тютюну;
- 17 000 тонн насіння цукрових буряків;
- 10 000 тонн пряжі льону та конопель.
Окрім цих продуктів, Україна щороку експортувала до війни:
- 65 000 тонн яєць;
- 6 500 тонн сирих шкір;
- 12 000 тонн свинини та забитої птиці;
- 9 000 тонн яловичини;
- 240 000 голів великої рогатої худоби;
- 15 000 голів коней;
- 130 000 свиней;
а також значні обсяги вовни, пір’я та хмелю.
Щодо мінеральних ресурсів, Україна може у короткий час експортувати:
- до 100 000 тонн марганцевої руди щороку;
- 500 000 тонн залізної руди;
та значні кількості фосфатів, солі й соди.
Після відновлення транспортної системи вона зможе постачати від 6 000 000 до 10 000 000 тонн вугілля та коксу, а також бензол, толуол, антрацен, фенол, нафталін та інші цінні похідні кам’яновугільної смоли; близько 90 000 тонн кам’яновугільної смоли; сірчану кислоту, амонійні солі та багато інших сировинних і напівоброблених продуктів.
Якщо країна, що володіє такими надзвичайними природними багатствами, не може існувати самостійно, яким чином можна виправдати незалежність Італії, Греції, Польщі, Югославії, Фінляндії та інших європейських держав, чиї природні ресурси є значно скромнішими?..»
Ці цифри не вплинули. Фактично, США не визнали УНР, дотримуючись політики збереження територіальної цілісності колишньої Російської імперії.
Позиція США була викладена у ноті Державного секретаря 10 серпня 1920 р.: «..Уряд Сполучених Штатів у своїй зовнішній політиці керується відданою дружбою до Росії. Ми не бажаємо, щоб Росія, перебуваючи безпорадною під владою нерепрезентативного уряду, була ще більше послаблена політикою її розчленування…
…Уряд Сполучених Штатів виходить із принципу територіальної цілісності колишньої Російської імперії..
…Єдиними винятками з принципу територіальної недоторканності колишньої Російської імперії є Польща, Фінляндія та Вірменія…». /Foreign Relations of the United States, 1920, Vol. III/.
Президентом США в цей час був Вудро Вільсон.
12 травня 1920 р. Українська народна республіка (УНР) офіційно звертається до уряду США з проханням визнати Українську Народну Республіку як незалежну державу: “Memorandum to the Government of the United States on the Recognition of the Ukrainian People’s Republic”.
Український дипломат Юліан Бачинський передав Меморандум Державному секретарю США (Бейнбриджу Колбі).
В документі близько 30 сторінок. Були представлені етнічні та історичні аргументи. Але, найбільше уваги було приділено економічному обгрунтуванню – які корисні копалини, яку їжу Україна може надати США і Європі:
«…Доцільність вимоги України щодо існування як самоврядної нації ґрунтується не лише на расових, етнологічних та історичних засадах.
Існують першочергові економічні міркування, які наполегливо вимагають її допущення до кола вільних націй.
Український народ населяє територію площею 330 000 квадратних миль із населенням 45 000 000 осіб.
Ця територія є не лише цілком самодостатньою, але фактично однією з найбагатших областей на поверхні землі.
Чотири п’ятих усієї її площі лежать у межах поясу глибоких чорноземів, що дають щедрі врожаї пшениці, ячменю, жита, вівса, цукрових буряків, фруктів, тютюну та овочів.
Під українською етнографічною територією залягають мінеральні багатства: вугілля, нафта, залізо, марганець, сіль, фосфати, каолін, графіт та багато інших речовин комерційної вартості.
У нормальний довоєнний період Україна постачала на експорт близько 5 000 000 тонн зерна щороку. Переважна частина цього зерна була пшеницею.
Останні три роки, зокрема 1919 рік, дали добрі врожаї в Україні.
На теперішній момент, коли Західна Європа неспроможна прогодувати себе, Україна має надлишок зерна від врожаїв 1917, 1918 та 1919 років у кількості не менш ніж 10 000 000 тонн різних видів зернових.
Окрім цього, країна може гарантувати мінімальний щорічний експорт:
- від 300 000 до 600 000 тонн цукру;
- 9 000 тонн тютюну;
- 17 000 тонн насіння цукрових буряків;
- 10 000 тонн пряжі льону та конопель.
Окрім цих продуктів, Україна щороку експортувала до війни:
- 65 000 тонн яєць;
- 6 500 тонн сирих шкір;
- 12 000 тонн свинини та забитої птиці;
- 9 000 тонн яловичини;
- 240 000 голів великої рогатої худоби;
- 15 000 голів коней;
- 130 000 свиней;
а також значні обсяги вовни, пір’я та хмелю.
Щодо мінеральних ресурсів, Україна може у короткий час експортувати:
- до 100 000 тонн марганцевої руди щороку;
- 500 000 тонн залізної руди;
та значні кількості фосфатів, солі й соди.
Після відновлення транспортної системи вона зможе постачати від 6 000 000 до 10 000 000 тонн вугілля та коксу, а також бензол, толуол, антрацен, фенол, нафталін та інші цінні похідні кам’яновугільної смоли; близько 90 000 тонн кам’яновугільної смоли; сірчану кислоту, амонійні солі та багато інших сировинних і напівоброблених продуктів.
Якщо країна, що володіє такими надзвичайними природними багатствами, не може існувати самостійно, яким чином можна виправдати незалежність Італії, Греції, Польщі, Югославії, Фінляндії та інших європейських держав, чиї природні ресурси є значно скромнішими?..»
Ці цифри не вплинули. Фактично, США не визнали УНР, дотримуючись політики збереження територіальної цілісності колишньої Російської імперії.
Позиція США була викладена у ноті Державного секретаря 10 серпня 1920 р.: «..Уряд Сполучених Штатів у своїй зовнішній політиці керується відданою дружбою до Росії. Ми не бажаємо, щоб Росія, перебуваючи безпорадною під владою нерепрезентативного уряду, була ще більше послаблена політикою її розчленування…
…Уряд Сполучених Штатів виходить із принципу територіальної цілісності колишньої Російської імперії..
…Єдиними винятками з принципу територіальної недоторканності колишньої Російської імперії є Польща, Фінляндія та Вірменія…». /Foreign Relations of the United States, 1920, Vol. III/.
Президентом США в цей час був Вудро Вільсон.
Re: Їх бісить історична правда.
Ця війна може стати найганебнішою сторінкою в історії Московської імперії. І цілком можливо — останньою.
Бо імперії зазвичай гинуть не від зовнішнього удару, а від власної жадоби і ненависті.
Московія нападала на Русь-Україну не один раз. Це стара традиція.
Один із найжорстокіших нападів стався у 1169 році, коли суздальський князь Андрій Боголюбський привів на Київ військо суздальців, смолян і половців.
Два дні вони грабували і палили місто, яке весь світ знав як «матір городів руських».
Розграбували церкви і монастирі, виносили святині, грабували навіть Софійський собор.
Це був не просто військовий напад.
Це була спроба зламати центр Русі і привласнити її спадщину.
Але історія іноді вміє відповідати.
У ніч з 28 на 29 червня 1174 року Андрій Боголюбський був убитий власним оточенням. Його рубали мечами, кололи піками, різали шаблями.
За літописами, йому навіть відрубали праву руку.
Так закінчив життя князь, який намагався зруйнувати Київ і забрати його історію.
Історія імперій часто повторюється.
Ті, хто приходить грабувати Київ, рано чи пізно платять за це.
Питання лише в часі.
Анатолій Герасимчук.
Бо імперії зазвичай гинуть не від зовнішнього удару, а від власної жадоби і ненависті.
Московія нападала на Русь-Україну не один раз. Це стара традиція.
Один із найжорстокіших нападів стався у 1169 році, коли суздальський князь Андрій Боголюбський привів на Київ військо суздальців, смолян і половців.
Два дні вони грабували і палили місто, яке весь світ знав як «матір городів руських».
Розграбували церкви і монастирі, виносили святині, грабували навіть Софійський собор.
Це був не просто військовий напад.
Це була спроба зламати центр Русі і привласнити її спадщину.
Але історія іноді вміє відповідати.
У ніч з 28 на 29 червня 1174 року Андрій Боголюбський був убитий власним оточенням. Його рубали мечами, кололи піками, різали шаблями.
За літописами, йому навіть відрубали праву руку.
Так закінчив життя князь, який намагався зруйнувати Київ і забрати його історію.
Історія імперій часто повторюється.
Ті, хто приходить грабувати Київ, рано чи пізно платять за це.
Питання лише в часі.
Анатолій Герасимчук.
Re: Їх бісить історична правда.
Очень часто в чат рулетке встречаются фейки с уст россиян о том что настоящая Руськая церковь это московская церковь именно потому что после разгрома Киева ордой митрополит Киевский перебрался в Владимир а потом в Москву .Но так ли это?Давайте вспомним откуда православие на Руси.С Константинополя .Именно Константинополем утверждались митрополиты на Руси.После разгрома Киева действительно Митрополит бежал во Владимир .А вот дальше интересный нюанс .российские источники указывают что по инициативе ордынского прихвостня Ивана Калиты (Кулхан)митрополит Петр переехал в москву .Вот так званая инициатива это был силовое принуждение .Калита был любимчиком хана Узбека .За разгром Твери ,которая восстала против Орды,Калите было даровано право москву называть княжеством .Для усиления своей власти и оправдания права на захват территории Руси Калита за бороду и притянул митрополита в москву ,обозначив москву как центр руських земель .Но это только в головах ордынских выхрестов .Москва украла ярлык но не душу Москва создала свою ордынскую церковь которая служила ханам .Поэтому в 1448 году московская ордынская церковь отделилась от Константинополя .Вспомним все эти байки о Третьем Риме .Киевский митрополит нужен был ордынской москве лишь как мандат на право руських земель .
Но правда в том что митрополия это не только митрополит.Митрополит переехал,вернее его переехали а православный люд на Руси остался .И уже после того как Русь стала частью ВКЛ Константинополь восстановил Киевскую митрополию с ее материнским подчинением Константинополю .И Киевская митрополия в Киеве была признана канонической в отличии от того что было в Москве .
В 1596 году Киевская Митрополия разделилась .Часть приняла Брестскую унию и известна сейчас под именем Греко католической церкви Руси-Украины.А часть осталась верна Православию .И только в 1686 году Киевская митрополия была разными махинациями присоединена к Московскому патриархату .Нужно отметить что после отделения от Константинополя московское православие ушло в такие ордынские дебри что православием его назвать было трудно .Московская церковь полностью подчинялась ханам и была частью ханского орудия держать покоренных в узде .Именно поэтому московская церковь была лишена уплаты дани и имела различные ханские вольности .
И только с обьединением Киевской митрополии с московским патриархатом в московском православии начались реформы .Петр Первый и Никон начали приводить московскую церковь к православным канонам Константинополя .Тогда и появились староверы кинувшиеся в бега по лесам .Петр строил европейское государство и ему нужна была европейская история государства .И за основу была взята история Руси-Украины .Именно украинцами -русинами был заложен европейский фундамент Российской империи .Украинские просветители массово переселялись на московию приводя ее к европейским нормам .Затем хлынула научная волна из самой Европы .Было запрещено упоминание о московии.С подачи Феофана Прокоповича и других украинских просветителей общее государство Украины-Руси,Беларуси-Литвы и московии было названо на греческих лад Россией .
Но правда в том что митрополия это не только митрополит.Митрополит переехал,вернее его переехали а православный люд на Руси остался .И уже после того как Русь стала частью ВКЛ Константинополь восстановил Киевскую митрополию с ее материнским подчинением Константинополю .И Киевская митрополия в Киеве была признана канонической в отличии от того что было в Москве .
В 1596 году Киевская Митрополия разделилась .Часть приняла Брестскую унию и известна сейчас под именем Греко католической церкви Руси-Украины.А часть осталась верна Православию .И только в 1686 году Киевская митрополия была разными махинациями присоединена к Московскому патриархату .Нужно отметить что после отделения от Константинополя московское православие ушло в такие ордынские дебри что православием его назвать было трудно .Московская церковь полностью подчинялась ханам и была частью ханского орудия держать покоренных в узде .Именно поэтому московская церковь была лишена уплаты дани и имела различные ханские вольности .
И только с обьединением Киевской митрополии с московским патриархатом в московском православии начались реформы .Петр Первый и Никон начали приводить московскую церковь к православным канонам Константинополя .Тогда и появились староверы кинувшиеся в бега по лесам .Петр строил европейское государство и ему нужна была европейская история государства .И за основу была взята история Руси-Украины .Именно украинцами -русинами был заложен европейский фундамент Российской империи .Украинские просветители массово переселялись на московию приводя ее к европейским нормам .Затем хлынула научная волна из самой Европы .Было запрещено упоминание о московии.С подачи Феофана Прокоповича и других украинских просветителей общее государство Украины-Руси,Беларуси-Литвы и московии было названо на греческих лад Россией .
Re: Їх бісить історична правда.
ВОНИ НЕ ЗУПИНЯТЬСЯ, ПОКИ ВВАЖАТИМУТЬ КИЇВ СВОЇМ
Можна домовитись про паузу. Можна назвати це «миром». Але це не буде завершення.
Московит не зможе зупинитися.
Бо проблема не в політиці і не в конкретних людях. Проблема — в самій конструкції їхньої держави.
Вона побудована на підміні.
Московське царство взяло собі ім’я Русі.
На давньогрецький манер — Росія.
Їхня церква називає себе «всея Русі».
У міжнародному форматі — вони RUS.
Але є факт, який неможливо обійти: столиця Русі — це Київ.
І тут виникає базовий конфлікт.
Держава, яка називає себе як Русь,
не може існувати без Києва.
Це системна неповноцінність.
Вони або відмовляються від привласненого, або намагаються довести його силою.
Третього не існує.
Саме тому війна буде повертатися. Не через емоції і не через конкретні рішення. Через логіку.
ЧОМУ ВОНИ НАМАГАЮТЬСЯ ЗНИЩИТИ НАС
Із цього випливають не лише територіальні претензії. Звідси — спроба знищити нашу ідентичність. Бо поки існуємо ми — руйнується їхня конструкція.
Сотні років це вже відбувається. Переписування історії, знищення мови, виселення людей, репресії, голод. Це не випадковість — це системність.
У їхньому уявленні ми — «молодший брат», народ без власної державності, якому нібито «дали» історію через покликаного ними князя.
Звідси народжуються і всі інші міфи.
Про «пустий степ».
Про Маріуполь, Одесу та інші міста, яким приписали імперські дати заснування — ніби до цього тут нічого не існувало.
І будь-яка спроба це заперечити автоматично стає «виходом за межі офіційної історії».
Але реальність інша. Україна — це не 300 років під Москвою. Це тисячолітня тяглість. І наш початок державності не з Русі починається.
Державу формує нація. А націю формує етнос зі спільною культурою, мовою, історичним походженням. І саме це намагались знищити.
Як наголошує Павло Гриценко — директор Інституту української мови НАН України:
«Українці мають знати одне: українська мова на цих теренах – дуже давня.
Українці — це автохтонний етнос, який сформувався на своїй території.
Хай науковці їх називають антами, склавинами, мені байдуже. А чому? Тому що коли народ кидають з місця на місце, мова деформується і структурно веде себе інакше. Українська ж зберегла свою структуру. Це ми маємо зрозуміти.
Мова тримає етнос навіть тоді, коли зникають державні інституції».
Українська земля пам’ятає держави ще з VIII століття до н. е. — з кордонами, армією, монетами, символами влади. Державна тяглість не зникала.
Тому ми не потребували і не кликали князя собою правити, як це робили вони.
Але історію пише переможець.
І московит її тоді написав.
СЬОГОДНІ КЛЮЧОВЕ ПИТАННЯ — ІНШЕ
Коли Україна відновить свою історію?
На державному рівні.
Вже зараз є книги Анатолія Герасимчука, які придбали тисячі людей, що хочуть знати історію, яка відповідає дійсності.
Але нас — мільйони.
Автор відзначений Літературно-мистецькою премією імені Валерія Нечипоренка — за найвизначніший твір, що збагачує історичну пам’ять, національну свідомість і самобутність України.
Вони тут:
rus-ukraine.com.ua
«Від Русі до України. Відновлення історії»
«Чий Крим. Війни в степах України»
Ці книги надруковані без жодного гранту чи фонду.
Можна домовитись про паузу. Можна назвати це «миром». Але це не буде завершення.
Московит не зможе зупинитися.
Бо проблема не в політиці і не в конкретних людях. Проблема — в самій конструкції їхньої держави.
Вона побудована на підміні.
Московське царство взяло собі ім’я Русі.
На давньогрецький манер — Росія.
Їхня церква називає себе «всея Русі».
У міжнародному форматі — вони RUS.
Але є факт, який неможливо обійти: столиця Русі — це Київ.
І тут виникає базовий конфлікт.
Держава, яка називає себе як Русь,
не може існувати без Києва.
Це системна неповноцінність.
Вони або відмовляються від привласненого, або намагаються довести його силою.
Третього не існує.
Саме тому війна буде повертатися. Не через емоції і не через конкретні рішення. Через логіку.
ЧОМУ ВОНИ НАМАГАЮТЬСЯ ЗНИЩИТИ НАС
Із цього випливають не лише територіальні претензії. Звідси — спроба знищити нашу ідентичність. Бо поки існуємо ми — руйнується їхня конструкція.
Сотні років це вже відбувається. Переписування історії, знищення мови, виселення людей, репресії, голод. Це не випадковість — це системність.
У їхньому уявленні ми — «молодший брат», народ без власної державності, якому нібито «дали» історію через покликаного ними князя.
Звідси народжуються і всі інші міфи.
Про «пустий степ».
Про Маріуполь, Одесу та інші міста, яким приписали імперські дати заснування — ніби до цього тут нічого не існувало.
І будь-яка спроба це заперечити автоматично стає «виходом за межі офіційної історії».
Але реальність інша. Україна — це не 300 років під Москвою. Це тисячолітня тяглість. І наш початок державності не з Русі починається.
Державу формує нація. А націю формує етнос зі спільною культурою, мовою, історичним походженням. І саме це намагались знищити.
Як наголошує Павло Гриценко — директор Інституту української мови НАН України:
«Українці мають знати одне: українська мова на цих теренах – дуже давня.
Українці — це автохтонний етнос, який сформувався на своїй території.
Хай науковці їх називають антами, склавинами, мені байдуже. А чому? Тому що коли народ кидають з місця на місце, мова деформується і структурно веде себе інакше. Українська ж зберегла свою структуру. Це ми маємо зрозуміти.
Мова тримає етнос навіть тоді, коли зникають державні інституції».
Українська земля пам’ятає держави ще з VIII століття до н. е. — з кордонами, армією, монетами, символами влади. Державна тяглість не зникала.
Тому ми не потребували і не кликали князя собою правити, як це робили вони.
Але історію пише переможець.
І московит її тоді написав.
СЬОГОДНІ КЛЮЧОВЕ ПИТАННЯ — ІНШЕ
Коли Україна відновить свою історію?
На державному рівні.
Вже зараз є книги Анатолія Герасимчука, які придбали тисячі людей, що хочуть знати історію, яка відповідає дійсності.
Але нас — мільйони.
Автор відзначений Літературно-мистецькою премією імені Валерія Нечипоренка — за найвизначніший твір, що збагачує історичну пам’ять, національну свідомість і самобутність України.
Вони тут:
rus-ukraine.com.ua
«Від Русі до України. Відновлення історії» «Чий Крим. Війни в степах України»Ці книги надруковані без жодного гранту чи фонду.
Re: Їх бісить історична правда.
37 років тому, у ніч проти 9 квітня 1989 року за особистим наказом Горбачова солдатами дивізії імені Дзержинського та десантниками було жорстоко розігнано мирну демонстрацію в Тбілісі. Озвіріла солдатня била людей гумовики кийками, а десантура використала в якості "аргумента" саперні лопатки. Під "роздачу" потрапили навіть грузинські міліціонери, які теж діяли проти демонстрантів.
Загинула 21 особа, переважно молоді жінки,кілька сотень отримали поранення. Від саперних лопат також постраждали 37 грузинських міліціонерів.
Горбачов потім божився, що ніяких наказів не давав і дізнався про цей злочин лише вранці. Він завжди був нелюдськи жорстокий і хитрий; спритно ховаючись від відповідальності. Так було з подіями у Тбілісі; так було з трагедією у Нахічевані; так було в Алма-Аті та Вільнюсі.
Взагалі "Горбі" чомусь вважають ледь не демократом з ласкаво примруженими очима. Насправді це був звір ледь не моторошніший за Сталіна. Страшна лицемірна тварюка. Він в житті не мав друзів - тримав поруч лише тих, хто йому був потрібен. Ніхто ніколи не чув від нього ані слова вдячності обслуговуючому персоналу - водям, кухарям, фотографам, покоївкам тощо. Він зневажав кожного, хто був нижчий за нього й плазував перед сильнішими.
І найголовніше - неймовірна жостокість і готовність йти по трупах. По трупах він до влади й прийшов - улюблений учень голови КДБ Андропова. "Людиною з крижаним серцем" називав Горбачова багаторічний міністр іноземних справ СРСР, член Політбюро ЦК КПРС Андрій Громико.
Якщо хто не знав: саме Горбачов та його найближчий поплічник голова КДБ Крючков замислили, спланували й підготували ГКЧП (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению), який мав покінчити з "розгулом демократії" в СРСР, яка вирвався з рук Горбачова, мов джин з пляшки.
Але сам "Горбі" завбачливо й хитро сховався на Форосі під охороною військ та флоту КДБ, що їх надав Крючков, чекаючи на результат перевороту й встановленн в СРСР кривавої диктатури. Членам ГКЧП, які напередодні прилетіли, аби запросити до Москви очолити переворот, заявив: робіть все самі, я хворий. А замість себе послав до Москви персонального "смотрящєго" - маршала Ахромєєва, який мав командувати військами.
Проте все пішло не так. ГКЧП провалився. Владу захопив Єльцин. Горбачов повернувся до Москви не диктатором, а пенсіонером. Ахромєєва, який "надто багато знав", удавили шнуром від портьєр. І з того моменту Михайло Сергійович почав розповідати у своїх лекціях по всьому світу, що він усе життя таємно ненавидів комуністів і вів із системою підпільну боротьбу з ними.
Це дуже допомагало збирати гроші від наївних західних капіталістів на безхмарне й безбідне життя "Горбі", якого там досі важають таким собі добрячком-демократом.
Ну, а об`єднання Німеччини, вивід військ з Афганістану, розрядка та припинення (капітуляція) Холодної війни - то був вимушений крок, тимчасова передишка, аби накопичити сили на подальшу експансію Мроскви. Вона завжди так робила у несприятливих умовах.
Так що, друзі, той, хто зараз сидить десь у підземному бункері, намагаючись підняти проти демократичного світу увесь бруд і все Зло на планеті - це лише продовження Горбачова. Але не таке хитрозроблене й облудливе.
Павло Бондаренко
Загинула 21 особа, переважно молоді жінки,кілька сотень отримали поранення. Від саперних лопат також постраждали 37 грузинських міліціонерів.
Горбачов потім божився, що ніяких наказів не давав і дізнався про цей злочин лише вранці. Він завжди був нелюдськи жорстокий і хитрий; спритно ховаючись від відповідальності. Так було з подіями у Тбілісі; так було з трагедією у Нахічевані; так було в Алма-Аті та Вільнюсі.
Взагалі "Горбі" чомусь вважають ледь не демократом з ласкаво примруженими очима. Насправді це був звір ледь не моторошніший за Сталіна. Страшна лицемірна тварюка. Він в житті не мав друзів - тримав поруч лише тих, хто йому був потрібен. Ніхто ніколи не чув від нього ані слова вдячності обслуговуючому персоналу - водям, кухарям, фотографам, покоївкам тощо. Він зневажав кожного, хто був нижчий за нього й плазував перед сильнішими.
І найголовніше - неймовірна жостокість і готовність йти по трупах. По трупах він до влади й прийшов - улюблений учень голови КДБ Андропова. "Людиною з крижаним серцем" називав Горбачова багаторічний міністр іноземних справ СРСР, член Політбюро ЦК КПРС Андрій Громико.
Якщо хто не знав: саме Горбачов та його найближчий поплічник голова КДБ Крючков замислили, спланували й підготували ГКЧП (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению), який мав покінчити з "розгулом демократії" в СРСР, яка вирвався з рук Горбачова, мов джин з пляшки.
Але сам "Горбі" завбачливо й хитро сховався на Форосі під охороною військ та флоту КДБ, що їх надав Крючков, чекаючи на результат перевороту й встановленн в СРСР кривавої диктатури. Членам ГКЧП, які напередодні прилетіли, аби запросити до Москви очолити переворот, заявив: робіть все самі, я хворий. А замість себе послав до Москви персонального "смотрящєго" - маршала Ахромєєва, який мав командувати військами.
Проте все пішло не так. ГКЧП провалився. Владу захопив Єльцин. Горбачов повернувся до Москви не диктатором, а пенсіонером. Ахромєєва, який "надто багато знав", удавили шнуром від портьєр. І з того моменту Михайло Сергійович почав розповідати у своїх лекціях по всьому світу, що він усе життя таємно ненавидів комуністів і вів із системою підпільну боротьбу з ними.
Це дуже допомагало збирати гроші від наївних західних капіталістів на безхмарне й безбідне життя "Горбі", якого там досі важають таким собі добрячком-демократом.
Ну, а об`єднання Німеччини, вивід військ з Афганістану, розрядка та припинення (капітуляція) Холодної війни - то був вимушений крок, тимчасова передишка, аби накопичити сили на подальшу експансію Мроскви. Вона завжди так робила у несприятливих умовах.
Так що, друзі, той, хто зараз сидить десь у підземному бункері, намагаючись підняти проти демократичного світу увесь бруд і все Зло на планеті - це лише продовження Горбачова. Але не таке хитрозроблене й облудливе.
Павло Бондаренко
Re: Їх бісить історична правда.
Рівно 65 років тому СРСР відправив у космос Гагаріна. Це був величезний прорив людства у майбутнє. А заодно «занепадаючому Заходу» було показано його місце, продемонстровано небачену науково-технічну міць Радянського Союзу, найпередовішої країни світу. І це є приводом для чергового уроку «історичного лікбезу».
У цій красивій історії, гордості радянського агітпропу і нинішніх кремлівських пропагандистів, є одна невеличка ложечка дьогтю. Ось вам 2 питання: чому запуск Гагаріна був таємним, під грифом «цілком таємно», і чому запустили недосвідченого 27-річного старшого лейтенанта з Богом забутого військового гарнізону?
Відповідь проста: шанси залишитися в живих у першого космонавта людства становили приблизно 40%. Смертельний номер, гірший за ро₴ійську рулетку, коли в барабані револьвера 4 патрони з 7. Гагарін навіть прощального листа написав дружині.
Через смертельний ризик практично ніхто з досвідчених льотчиків не рвався в космонавти, тому й довелося набирати молоденьких «безбашенних» лейтенантиків, яким не було чого втрачати, крім служби в 769-му винищувальному полку, який розташовувався в селищі Луостарі Печензького району Мурманської області.
Гагарін був старшим лейтенантом, льотчиком 3 класу (найнижчий клас) з дуже скромним нальотом — всього 265 годин на всіх типах літаків. Зате був відважним, холоднокровним і готовим ризикувати життям. Вони там усі такі були в загоні космонавтів — юні лейтенанти.
А чому запуск був секретним? Саме тому. Щоб у разі чого світ не дізнався про конфуз. Якби загинув Гагарін, його запуск так і залишився б таємницею. А замість нього так само таємно запустили б 25-річного старшого лейтенанта Германа Титова. А якби й він згорів — 27-річного старшого лейтенанта Григорія Нелюбова.
Гагаріну страшенно пощастило. Він тричі був за крок від смерті, але вижив. І лише після його відносно вдалого приземлення про видатне досягнення повідомили всьому світу. Залишається тільки захоплюватися мужністю і холоднокровністю цієї людини...
А ось американці запустили досвідченого льотчика-випробувача 37-річного майора Алана Шепарда, у якого наліт тільки на реактивних літаках — 3,5 тисячі годин, а загальний — понад 8 тисяч.
Шепард полетів у космос лише через 24 дні після Гагаріна. Його старт транслювали по телебаченню та радіо в прямому ефірі. Надзвичайних ситуацій під час польоту не сталося. І Шепард не писав прощального листа дружині. Не було потреби.
А все чому? Тому, що науково-технічний рівень США був незрівнянно вищим за радянський. До речі, політ Шепарда хоч і був суборбітальним, але по-справжньому керованим — астронавт здійснював ручне керування кораблем. Гагарін був пасажиром. Як пізніше жартував: «Досі не розумію, хто я: «перша людина» чи «остання собака».
А щоб двічі не ходити, розповім і про перший штучний супутник Землі, який СРСР теж запустив, випередивши американців.
Наукового значення СП-1 (супутник найпростіший перший) практично не мав. При масі 83,6 кг він мав усередині лише передавач, який видавав сигнал «біп-біп-біп» на двох частотах, щоб кожен радіоаматор міг їх прийняти, і вентилятор, який цей передавач охолоджував. Решта 50 кілограмів корисного навантаження — акумуляторні батареї. Після того, як вони розрядилися, СП-1 зійшов з орбіти і згорів через 92 дні після запуску.
США запустили свій перший супутник менш ніж через три місяці. Вони б і раніше впоралися, але завадило суперництво між армією і флотом. Армійський «Експлорер» вирішили запускати після «флотського» супутника «Авангард». На жаль, ракета-носій останнього зазнала аварії, і лише після цього Вернер фон Браун отримав дозвіл на запуск «Експлорера».
На відміну від радянського СП-1 «Експлорер» був удесятеро легшим. Акумуляторів мав мінімум, зате для їх підзарядки був оснащений сонячними батареями. Це дозволило набити його серйозною апаратурою — крім передавача «Експлорер» мав лічильник Гейгера, датчик метеорних частинок тощо.
«Експлорер» завдяки надсучасним технологіям пропрацював до сходження з орбіти 12 років, допоміг зробити важливі наукові відкриття, зокрема щодо радіаційних поясів навколо Землі та в дослідженні «сонячного вітру».
Супутник «Авангард» був запущений 17 березня 1958 року, менш ніж через 6 місяців після СП-1. Він також зробив кілька корисних відкриттів. А головне — порівняно з радянським супутником програма «Авангард» була фантастично досконалою.
Ракетоносій був побудований спеціально для виведення супутника на орбіту, на відміну від радянського носія — міжконтинентальної балістичної ракети 8К71, старого дітища німецького генія Греттрупа (яке потім переписали на Корольова). Ви знаєте, хто такий Греттруп? А даремно...
Носій «Авангард» мав стартову масу 10 тонн, а 8К71 — понад 256, для порівняння. Супутник «Авангард» порівняно з СП-1 був зовсім крихітним — усього 16,5 сантиметрів у діаметрі та 1474 грами вагою.
Він досі обертається навколо Землі і, за розрахунками фахівців, ще літатиме кілька сотень років.
Переглянемо ще раз все написане і запитаємо: а де ж радянське лідерство «у космічній гонці», про яке твердила кремлівська пропаганда? Не завжди видиме першості є свідченням більшої прогресивності.
Американці своїх задумів не приховували. Вони заздалегідь оголошували дату того чи іншого старту. Користуючись цим, «радянські» запускали свої проекти раніше — хоча б на кілька днів. Нехай навіть із величезним ризиком для життя космонавтів, у примітивних кораблях. У СРСР ніколи не транслювали старти в прямому ефірі й не продавали квитки всім бажаючим подивитися на запуск. Ось і весь секрет «першості».
До речі, всього лише через 8 років після сенсаційного старту Гагаріна, на Місяць вперше ступила нога людини. І був це американець Ніл Армстронг, тим самим назавжди закривши питання, хто ж крутіший у космосі. Бо СРСР розвалився, так і не реалізувавши численні спроби висадити свого космонавта на Місяць.
А запуск першого супутника і Гагаріна був насамперед політичним актом, залякуванням Заходу: дивіться — якщо ми людину в космос запустили, то й ядерну бомбу можемо з космосу на вас кинути. Бійтеся нас. Звичайно, це був блеф, але він спрацював. Він спонукав США до космічної гонки, і це стало однією з причин краху СРСР.
Павло Бондаренко
Переклад Лариса Войтковська
У цій красивій історії, гордості радянського агітпропу і нинішніх кремлівських пропагандистів, є одна невеличка ложечка дьогтю. Ось вам 2 питання: чому запуск Гагаріна був таємним, під грифом «цілком таємно», і чому запустили недосвідченого 27-річного старшого лейтенанта з Богом забутого військового гарнізону?
Відповідь проста: шанси залишитися в живих у першого космонавта людства становили приблизно 40%. Смертельний номер, гірший за ро₴ійську рулетку, коли в барабані револьвера 4 патрони з 7. Гагарін навіть прощального листа написав дружині.
Через смертельний ризик практично ніхто з досвідчених льотчиків не рвався в космонавти, тому й довелося набирати молоденьких «безбашенних» лейтенантиків, яким не було чого втрачати, крім служби в 769-му винищувальному полку, який розташовувався в селищі Луостарі Печензького району Мурманської області.
Гагарін був старшим лейтенантом, льотчиком 3 класу (найнижчий клас) з дуже скромним нальотом — всього 265 годин на всіх типах літаків. Зате був відважним, холоднокровним і готовим ризикувати життям. Вони там усі такі були в загоні космонавтів — юні лейтенанти.
А чому запуск був секретним? Саме тому. Щоб у разі чого світ не дізнався про конфуз. Якби загинув Гагарін, його запуск так і залишився б таємницею. А замість нього так само таємно запустили б 25-річного старшого лейтенанта Германа Титова. А якби й він згорів — 27-річного старшого лейтенанта Григорія Нелюбова.
Гагаріну страшенно пощастило. Він тричі був за крок від смерті, але вижив. І лише після його відносно вдалого приземлення про видатне досягнення повідомили всьому світу. Залишається тільки захоплюватися мужністю і холоднокровністю цієї людини...
А ось американці запустили досвідченого льотчика-випробувача 37-річного майора Алана Шепарда, у якого наліт тільки на реактивних літаках — 3,5 тисячі годин, а загальний — понад 8 тисяч.
Шепард полетів у космос лише через 24 дні після Гагаріна. Його старт транслювали по телебаченню та радіо в прямому ефірі. Надзвичайних ситуацій під час польоту не сталося. І Шепард не писав прощального листа дружині. Не було потреби.
А все чому? Тому, що науково-технічний рівень США був незрівнянно вищим за радянський. До речі, політ Шепарда хоч і був суборбітальним, але по-справжньому керованим — астронавт здійснював ручне керування кораблем. Гагарін був пасажиром. Як пізніше жартував: «Досі не розумію, хто я: «перша людина» чи «остання собака».
А щоб двічі не ходити, розповім і про перший штучний супутник Землі, який СРСР теж запустив, випередивши американців.
Наукового значення СП-1 (супутник найпростіший перший) практично не мав. При масі 83,6 кг він мав усередині лише передавач, який видавав сигнал «біп-біп-біп» на двох частотах, щоб кожен радіоаматор міг їх прийняти, і вентилятор, який цей передавач охолоджував. Решта 50 кілограмів корисного навантаження — акумуляторні батареї. Після того, як вони розрядилися, СП-1 зійшов з орбіти і згорів через 92 дні після запуску.
США запустили свій перший супутник менш ніж через три місяці. Вони б і раніше впоралися, але завадило суперництво між армією і флотом. Армійський «Експлорер» вирішили запускати після «флотського» супутника «Авангард». На жаль, ракета-носій останнього зазнала аварії, і лише після цього Вернер фон Браун отримав дозвіл на запуск «Експлорера».
На відміну від радянського СП-1 «Експлорер» був удесятеро легшим. Акумуляторів мав мінімум, зате для їх підзарядки був оснащений сонячними батареями. Це дозволило набити його серйозною апаратурою — крім передавача «Експлорер» мав лічильник Гейгера, датчик метеорних частинок тощо.
«Експлорер» завдяки надсучасним технологіям пропрацював до сходження з орбіти 12 років, допоміг зробити важливі наукові відкриття, зокрема щодо радіаційних поясів навколо Землі та в дослідженні «сонячного вітру».
Супутник «Авангард» був запущений 17 березня 1958 року, менш ніж через 6 місяців після СП-1. Він також зробив кілька корисних відкриттів. А головне — порівняно з радянським супутником програма «Авангард» була фантастично досконалою.
Ракетоносій був побудований спеціально для виведення супутника на орбіту, на відміну від радянського носія — міжконтинентальної балістичної ракети 8К71, старого дітища німецького генія Греттрупа (яке потім переписали на Корольова). Ви знаєте, хто такий Греттруп? А даремно...
Носій «Авангард» мав стартову масу 10 тонн, а 8К71 — понад 256, для порівняння. Супутник «Авангард» порівняно з СП-1 був зовсім крихітним — усього 16,5 сантиметрів у діаметрі та 1474 грами вагою.
Він досі обертається навколо Землі і, за розрахунками фахівців, ще літатиме кілька сотень років.
Переглянемо ще раз все написане і запитаємо: а де ж радянське лідерство «у космічній гонці», про яке твердила кремлівська пропаганда? Не завжди видиме першості є свідченням більшої прогресивності.
Американці своїх задумів не приховували. Вони заздалегідь оголошували дату того чи іншого старту. Користуючись цим, «радянські» запускали свої проекти раніше — хоча б на кілька днів. Нехай навіть із величезним ризиком для життя космонавтів, у примітивних кораблях. У СРСР ніколи не транслювали старти в прямому ефірі й не продавали квитки всім бажаючим подивитися на запуск. Ось і весь секрет «першості».
До речі, всього лише через 8 років після сенсаційного старту Гагаріна, на Місяць вперше ступила нога людини. І був це американець Ніл Армстронг, тим самим назавжди закривши питання, хто ж крутіший у космосі. Бо СРСР розвалився, так і не реалізувавши численні спроби висадити свого космонавта на Місяць.
А запуск першого супутника і Гагаріна був насамперед політичним актом, залякуванням Заходу: дивіться — якщо ми людину в космос запустили, то й ядерну бомбу можемо з космосу на вас кинути. Бійтеся нас. Звичайно, це був блеф, але він спрацював. Він спонукав США до космічної гонки, і це стало однією з причин краху СРСР.
Павло Бондаренко
Переклад Лариса Войтковська
Re: Їх бісить історична правда.
БОЧКОВ: ПОБЕДОБЕСИЕ: вот она - ИГЛА КОЩЕЯ! Их там уже корёжит от одной мысли, что Путин отменил парад. В СОТЫЙ РАЗ МЫ УВИДЕЛИ - ИХ ИМПЕРИЯ ПОСТРОЕНА НА ВРАНЬЕ. Есть у любой системы точка, в которой сходятся страх, миф и власть.У современной России эта точка — культ Победы. Не память о войне, не скорбь о погибших, не урок истории — а именно культ. Ритуал. Заклинание.
И вот в этом ритуале — вся хрупкость конструкции.
Стоит только сбиться ритму — отменить парад, изменить тон, убрать привычный пафос — и начинается нервный тик. Потому что вдруг выясняется: это не просто праздник. Это каркас. Это подпорка, на которой держится ощущение величия, правоты, исторической миссии.
Когда государство десятилетиями подменяет будущее прошлым, оно становится зависимым от этого прошлого. Как от наркотика. Каждый год — всё громче, всё масштабнее, всё агрессивнее. Не потому что помнят, а потому что иначе — пустота.
И вот здесь возникает главный страх системы: а что, если ритуал не сработает?
Если люди вдруг увидят, что за маршами и лозунгами нет ответа на вопрос «зачем сейчас?». Если прошлое перестанет оправдывать настоящее. Если победа 1945 года перестанет объяснять всё подряд — от бедности до репрессий.
Тогда начинается распад не страны — а мифа.
Империи редко рушатся от внешнего удара. Чаще — от внутренней усталости от собственной лжи. Когда слова перестают совпадать с реальностью настолько, что даже повторение мантры уже не спасает.
Именно поэтому любое отклонение от ритуала вызывает такую бурю. Не потому что парад — это святое. А потому что без него становится видно: за фасадом нет опоры. ПУСТОТА...
И вот в этом ритуале — вся хрупкость конструкции.
Стоит только сбиться ритму — отменить парад, изменить тон, убрать привычный пафос — и начинается нервный тик. Потому что вдруг выясняется: это не просто праздник. Это каркас. Это подпорка, на которой держится ощущение величия, правоты, исторической миссии.
Когда государство десятилетиями подменяет будущее прошлым, оно становится зависимым от этого прошлого. Как от наркотика. Каждый год — всё громче, всё масштабнее, всё агрессивнее. Не потому что помнят, а потому что иначе — пустота.
И вот здесь возникает главный страх системы: а что, если ритуал не сработает?
Если люди вдруг увидят, что за маршами и лозунгами нет ответа на вопрос «зачем сейчас?». Если прошлое перестанет оправдывать настоящее. Если победа 1945 года перестанет объяснять всё подряд — от бедности до репрессий.
Тогда начинается распад не страны — а мифа.
Империи редко рушатся от внешнего удара. Чаще — от внутренней усталости от собственной лжи. Когда слова перестают совпадать с реальностью настолько, что даже повторение мантры уже не спасает.
Именно поэтому любое отклонение от ритуала вызывает такую бурю. Не потому что парад — это святое. А потому что без него становится видно: за фасадом нет опоры. ПУСТОТА...
Кто сейчас на конференции
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 3 гостя