Знаешь,Свидомый,моя ненависть к фашистской РФ уже месяца три как переполнена.Это все равно что ведро воды.Можно его заполнить на четверть,наполовину,потом лить и лить.....но выше чем до краев оно не заполнится.Лишнее уже будет выливаться наружу потому как это выше предела.
Лично мою ненависть можно сравнить с "Полным ведром" где дополнительные аргументы уже неважны.
Истории войны
Re: Истории войны
ПУТЛЕР ХУЙЛО!!!!
Re: Истории войны
Це було сюрпризом: жінці з Новоселівки, яка втратила житло, волонтери встановили модульний будинок
Вона ховалася у погребі, коли прилетіли російські снаряди. Зайнялося все – будинок, сарай, техніка. Жінка з палицею побігла рятувати корову. Господарство жительки Новоселівки Наталії Навозенко знищили 16 березня. Спочатку вона жила у першій вцілілій хаті, яку знайшла, потім її забрали в місто, згодом повернулася в село, а останнім часом жила у халабуді. На вихідних київські волонтери встановили жінці модульний будиночок. Це було сюрпризом.
"Вчора плакала, сьогодні – ні. Сьогодні не буду плакати, сьогодні радісно, ооой", – каже Наталія Навозенко.
На подвір’ї жінки київські та чернігівські волонтери встановлюють модульний будиночок. Спостерігає за робочим процесом і господиня.
"Я сиділа в погребі. Я не знаю, як воно мене не вбило. Кругом обстрілювали, п'ять хат одразу горіло. У мене нема нічого, все. Я подоїла корову, а в мене ні баночки, ні цідилочки, ні їсти нема нічого, ні вдягнутись нема нічого", – розповідає жінка.
Зруйнований будинок жінки. ФОТО: Суспільне Чернігів
Перший тиждень Наталія жила у першій вцілілій хаті, яку знайшла, потім її забрали до міста. До села жінка повернулася наприкінці квітня. Спочатку жила з родичами, останній час – вже на своєму подвір’ї.
Ось тут жила жінка на своєму подвір’ї. ФОТО: Суспільне Чернігів
Тепер матиме власний будиночок.
"Пішов на пенсію, було все. А залишився без нічого абсолютно, залишились бомжами. Тепер будемо у своєму будиночку. Поки відновлять, якщо відновлять старий. Але вже ж нічого відновленню не підлягає – ні залізо, нічого, воно все згоріло", – говорить син Наталії Анатолій Навозенко.
Анатолій Навозенко. ФОТО: Суспільне Чернігів
Встановлення будиночка стало для родини сюрпризом. Наталія каже, і не сподівалася на таку допомогу.
"М-м-м, яка краса! Це наче на світ другий раз народився. Щоб оце у такому пожити після куреня. Ох! Іще б Бог дав водичку! Водичку б! Бо вчора пішла по воду до одного сусіда – замкнуто, до другого – замкнуто. Ну що, прийшла з порожнім відром", – сказала Наталія Навозенко.
Це другий модульний будиночок в області, який за зібрані кошти встановили київські волонтери. У першому, в мікрорайоні Бобровиця, з кінця квітня живе Анатолій Бабенко.
До тих, хто найбільше потребує допомоги, киян спрямовують місцеві волонтери.
"Я сказав Оксані: дай мені контакти тих людей, що реально потребують допомоги. І спочатку ми збирали для іншої жінки, але для неї вже облаштували, переробили гараж їй і зробили будинок", – розповідає засновник благодійного фонду "Есперанса" Альберто Кортес.
Альберто Кортес. ФОТО: Суспільне Чернігів
Тоді будиночок вирішили встановити Наталії. Зробити це мали раніше, але через брак грошей процес затягнувся. На двох будиночках волонтери зупинятися не хочуть, каже Альберто.
"Будуть гроші – будемо робити все. Зараз ми робимо краудфандинг – я показую проблему у своєму Фейсбуці і збираю гроші. Коли у мене є потрібна сума, щоб я закрив всі питання, я вже можу це придбати".
Вона ховалася у погребі, коли прилетіли російські снаряди. Зайнялося все – будинок, сарай, техніка. Жінка з палицею побігла рятувати корову. Господарство жительки Новоселівки Наталії Навозенко знищили 16 березня. Спочатку вона жила у першій вцілілій хаті, яку знайшла, потім її забрали в місто, згодом повернулася в село, а останнім часом жила у халабуді. На вихідних київські волонтери встановили жінці модульний будиночок. Це було сюрпризом.
"Вчора плакала, сьогодні – ні. Сьогодні не буду плакати, сьогодні радісно, ооой", – каже Наталія Навозенко.
На подвір’ї жінки київські та чернігівські волонтери встановлюють модульний будиночок. Спостерігає за робочим процесом і господиня.
"Я сиділа в погребі. Я не знаю, як воно мене не вбило. Кругом обстрілювали, п'ять хат одразу горіло. У мене нема нічого, все. Я подоїла корову, а в мене ні баночки, ні цідилочки, ні їсти нема нічого, ні вдягнутись нема нічого", – розповідає жінка.
Зруйнований будинок жінки. ФОТО: Суспільне Чернігів
Перший тиждень Наталія жила у першій вцілілій хаті, яку знайшла, потім її забрали до міста. До села жінка повернулася наприкінці квітня. Спочатку жила з родичами, останній час – вже на своєму подвір’ї.
Ось тут жила жінка на своєму подвір’ї. ФОТО: Суспільне Чернігів
Тепер матиме власний будиночок.
"Пішов на пенсію, було все. А залишився без нічого абсолютно, залишились бомжами. Тепер будемо у своєму будиночку. Поки відновлять, якщо відновлять старий. Але вже ж нічого відновленню не підлягає – ні залізо, нічого, воно все згоріло", – говорить син Наталії Анатолій Навозенко.
Анатолій Навозенко. ФОТО: Суспільне Чернігів
Встановлення будиночка стало для родини сюрпризом. Наталія каже, і не сподівалася на таку допомогу.
"М-м-м, яка краса! Це наче на світ другий раз народився. Щоб оце у такому пожити після куреня. Ох! Іще б Бог дав водичку! Водичку б! Бо вчора пішла по воду до одного сусіда – замкнуто, до другого – замкнуто. Ну що, прийшла з порожнім відром", – сказала Наталія Навозенко.
Це другий модульний будиночок в області, який за зібрані кошти встановили київські волонтери. У першому, в мікрорайоні Бобровиця, з кінця квітня живе Анатолій Бабенко.
До тих, хто найбільше потребує допомоги, киян спрямовують місцеві волонтери.
"Я сказав Оксані: дай мені контакти тих людей, що реально потребують допомоги. І спочатку ми збирали для іншої жінки, але для неї вже облаштували, переробили гараж їй і зробили будинок", – розповідає засновник благодійного фонду "Есперанса" Альберто Кортес.
Альберто Кортес. ФОТО: Суспільне Чернігів
Тоді будиночок вирішили встановити Наталії. Зробити це мали раніше, але через брак грошей процес затягнувся. На двох будиночках волонтери зупинятися не хочуть, каже Альберто.
"Будуть гроші – будемо робити все. Зараз ми робимо краудфандинг – я показую проблему у своєму Фейсбуці і збираю гроші. Коли у мене є потрібна сума, щоб я закрив всі питання, я вже можу це придбати".
Re: Истории войны
Чому так багато зрадників серед маріупольських вчителів: “Нещодавно розмовляв з одним своїм колегою…”
Досить складно було знайти вчителів, директорів шкіл з Маріуполя, які б погодились говорити про дуже болісне – зраду своїх колег.
«А я скажу вам, чому не хочуть про це говорити. Бо кожен думає, а раптом мені доведеться повертатись в Маріуполь… А ще у мене там квартира, тож краще помовчу. Ми всі втрачаємо. Але ж має бути своя позиція. А її нема», – каже директор ОШ-65 Богдан Хомусяк.
Він говорити погодився.
«Я хочу правди. Я хочу справедливості.
Нещодавно розмовляв з одним своїм колегою. У нього інвалідність. І важко їхати з міста. І так сталося, що у нього квартира зберіглася. І ось він в Маріуполі залишається, телефонує мені. І я його питаю, ну ти за кого? Ти за москалів чи за Україну? А він мені – «я на цю тему не розмовляю, я з тобою розмовляю як з людиною». А я йому: ну як же так? Це що ж виходить, не людська розмова? Про власну країну – це вже не про людське? Такий час, війна. Ну треба ж вже нарешті визначитись», – кажу йому.
Богдан Хомусяк визначився давно. Тому не боїться бути відвертим.
Він пропрацював в системі маріупольської освіти 42 роки. Починав в радянській школі, був свідком змін та їх пробуксовки. Очолював певний час управління освіти Маріуполя. Майже про кожного вчителя, який сьогодні працює в місті, він знає якусь історію, бо дуже-дуже довго він всередині цього котла. Багато знає, а про війну не знав…
«Ми були в повній інформаційній блокаді. Напередодні війни у нас не відбувалось справжніх комунікацій. Нас, директорський корпус, не збирали. Ми не розмовляли. Ми не дивились один одному в очі. Ніхто не обговорював з нами можливий розвиток подій. Ніхто не заявляв своєї позиції. Ніхто не обговорював, що і як треба робити, якщо станеться війна. Тож ми всі, працівники освіти, виявились не готовими до війни. Війна застала нас зненацька.
Що там казати, 24 лютого я пішов на роботу в школу. А потім 25, а потім 26-го… Я ходив до школи і ховав обладнання, комп’ютери, ноутбуки. Намагався зберегти майно. Ховав трудові книжки. Я робив це, доки не почались бомбардування центру міста.
Коли за мною приїхав зять, щоб забрати нас з дружиною, я відмовимся їхати, бо у мене були певні обов’язки, я мав їх виконати. Я не міг їхати. Я чекав якихось зборів. Я думав, буде якесь завдання. Буде опір. Хтось візьме до рук лопату, а хтось – прапор. Задачі по обороні міста. Мали ж бути якісь процеси в місті. Але їх не було».
Так він і проґавив момент, коли можна було виїхати. А потім почались бомбардування. І вже ніхто нікуди не їхав.
«Ми спустились до підвалу. Спочатку сиділи в підвалі свого 152 будинку на вулиці Куїнджі. Майже тиждень ми не могли вийти навіть їжу приготувати, такі інтенсивні були обстріли. Їли сухарики. Діти хворіли, рвали, постійно плакали.
Потім до нас в підвал спустились якісь місцеві рецидивісти, кримінальники. Почались постійні погрози, розбірки, пияцтво. Ми сиділи в підвалі 12-поверхівці. Там було темно, ніякого світла. Були перегородочки. І ось сидимо ми за однією перегородкою, а за іншою – вони там гвалтують, насильство чинять. І ми, старі, нічого не могли з цим подіяти. Ось де був справжній жах. Сидіти в тому підвалі було найстрашніше, що ми пережили в Маріуполі».
Але в середині березня в їх будинок було пряме потрапляння снаряду, він був повністю зруйнований. І Богдан Хомусяк разом з декількома сусідами перебрався в приватний сектор на Правому березі. Власниця одного з будинків пустила людей в підвал.
Спочатку 21, потім залишилось 14 чоловік.
«Люди дуже різні зібрались, різних думок. Були серед нас і росіяни, які люто ненавиділи нас. А коли побачили перших денеерівців, побігли їм чайок готувати», – пригадує Богдан Адамович.
Їх з дружиною врятувала і вивезла з міста дочка.
Вона виїхала разом з чоловіком в перші дні війни в село під Маріуполем. Але коли розпочались інтенсивні бомбардування, кожного дня благала чоловіка поїхати по батьків. Він побоювався. Бо маленька дитина на руках, страшно залишити їх. Але в кінці кінців погодився.
«Приїхали, зупинились біля «Порт-Сіті», а дочка через все місто побігла пішки аж до автовокзалу, ми там жили. Вона підійшла до нашого будинку – а він зруйнований. Наш під’їзд перетворився на купу цегли. У дочки трапилась істерика. Вона кричала без зупинку. Вискочили на її крики денеерівці, стали питати, чого вона репетує. Сказали, що в будинку немає нікого, і що якісь люди переховуються на Правому березі. Тож вона побігла.
А ми в цей час як раз виповзли зі свого підвальчика, взяли лопати та почали трохи розгрібати двір від цегли та скла. Худі, брудні – справжні бомжи. Вона побачила нас і аж заплакала…»
Так і врятувались. Спочатку виїхали до селища Республіка, а далі –до батьківської хати Богдана Хомусяка, на Львівщину.
Досить складно було знайти вчителів, директорів шкіл з Маріуполя, які б погодились говорити про дуже болісне – зраду своїх колег.
«А я скажу вам, чому не хочуть про це говорити. Бо кожен думає, а раптом мені доведеться повертатись в Маріуполь… А ще у мене там квартира, тож краще помовчу. Ми всі втрачаємо. Але ж має бути своя позиція. А її нема», – каже директор ОШ-65 Богдан Хомусяк.
Він говорити погодився.
«Я хочу правди. Я хочу справедливості.
Нещодавно розмовляв з одним своїм колегою. У нього інвалідність. І важко їхати з міста. І так сталося, що у нього квартира зберіглася. І ось він в Маріуполі залишається, телефонує мені. І я його питаю, ну ти за кого? Ти за москалів чи за Україну? А він мені – «я на цю тему не розмовляю, я з тобою розмовляю як з людиною». А я йому: ну як же так? Це що ж виходить, не людська розмова? Про власну країну – це вже не про людське? Такий час, війна. Ну треба ж вже нарешті визначитись», – кажу йому.
Богдан Хомусяк визначився давно. Тому не боїться бути відвертим.
Він пропрацював в системі маріупольської освіти 42 роки. Починав в радянській школі, був свідком змін та їх пробуксовки. Очолював певний час управління освіти Маріуполя. Майже про кожного вчителя, який сьогодні працює в місті, він знає якусь історію, бо дуже-дуже довго він всередині цього котла. Багато знає, а про війну не знав…
«Ми були в повній інформаційній блокаді. Напередодні війни у нас не відбувалось справжніх комунікацій. Нас, директорський корпус, не збирали. Ми не розмовляли. Ми не дивились один одному в очі. Ніхто не обговорював з нами можливий розвиток подій. Ніхто не заявляв своєї позиції. Ніхто не обговорював, що і як треба робити, якщо станеться війна. Тож ми всі, працівники освіти, виявились не готовими до війни. Війна застала нас зненацька.
Що там казати, 24 лютого я пішов на роботу в школу. А потім 25, а потім 26-го… Я ходив до школи і ховав обладнання, комп’ютери, ноутбуки. Намагався зберегти майно. Ховав трудові книжки. Я робив це, доки не почались бомбардування центру міста.
Коли за мною приїхав зять, щоб забрати нас з дружиною, я відмовимся їхати, бо у мене були певні обов’язки, я мав їх виконати. Я не міг їхати. Я чекав якихось зборів. Я думав, буде якесь завдання. Буде опір. Хтось візьме до рук лопату, а хтось – прапор. Задачі по обороні міста. Мали ж бути якісь процеси в місті. Але їх не було».
Так він і проґавив момент, коли можна було виїхати. А потім почались бомбардування. І вже ніхто нікуди не їхав.
«Ми спустились до підвалу. Спочатку сиділи в підвалі свого 152 будинку на вулиці Куїнджі. Майже тиждень ми не могли вийти навіть їжу приготувати, такі інтенсивні були обстріли. Їли сухарики. Діти хворіли, рвали, постійно плакали.
Потім до нас в підвал спустились якісь місцеві рецидивісти, кримінальники. Почались постійні погрози, розбірки, пияцтво. Ми сиділи в підвалі 12-поверхівці. Там було темно, ніякого світла. Були перегородочки. І ось сидимо ми за однією перегородкою, а за іншою – вони там гвалтують, насильство чинять. І ми, старі, нічого не могли з цим подіяти. Ось де був справжній жах. Сидіти в тому підвалі було найстрашніше, що ми пережили в Маріуполі».
Але в середині березня в їх будинок було пряме потрапляння снаряду, він був повністю зруйнований. І Богдан Хомусяк разом з декількома сусідами перебрався в приватний сектор на Правому березі. Власниця одного з будинків пустила людей в підвал.
Спочатку 21, потім залишилось 14 чоловік.
«Люди дуже різні зібрались, різних думок. Були серед нас і росіяни, які люто ненавиділи нас. А коли побачили перших денеерівців, побігли їм чайок готувати», – пригадує Богдан Адамович.
Їх з дружиною врятувала і вивезла з міста дочка.
Вона виїхала разом з чоловіком в перші дні війни в село під Маріуполем. Але коли розпочались інтенсивні бомбардування, кожного дня благала чоловіка поїхати по батьків. Він побоювався. Бо маленька дитина на руках, страшно залишити їх. Але в кінці кінців погодився.
«Приїхали, зупинились біля «Порт-Сіті», а дочка через все місто побігла пішки аж до автовокзалу, ми там жили. Вона підійшла до нашого будинку – а він зруйнований. Наш під’їзд перетворився на купу цегли. У дочки трапилась істерика. Вона кричала без зупинку. Вискочили на її крики денеерівці, стали питати, чого вона репетує. Сказали, що в будинку немає нікого, і що якісь люди переховуються на Правому березі. Тож вона побігла.
А ми в цей час як раз виповзли зі свого підвальчика, взяли лопати та почали трохи розгрібати двір від цегли та скла. Худі, брудні – справжні бомжи. Вона побачила нас і аж заплакала…»
Так і врятувались. Спочатку виїхали до селища Республіка, а далі –до батьківської хати Богдана Хомусяка, на Львівщину.
Re: Истории войны
«Я поїхав, але я все ще в Маріуполі, розумієте? Я стільки бачив, такого, чого б ніколи не хотів бачити.
Я бачив зірваний український прапор. Ми закопали його з онуком, щоб зберегти. На звалищі біля школи знайшли (плаче). Бачив як горіли школи. 66-а пала у мене на очах. Спочатку в неї влучив снаряд, а потім вона спалахнула. Серце крається. Це такий біль…»
Ще більший біль – знати, що окупанти хазяйнують в його рідній школі. 65-та ОШ найменше постраждала серед маріупольських шкіл. Одне влучання снаряду, без пожару та сильної руйнації, пошкоджена спортивна зала. От і все. Навіть вікна всі вціліли, окрім одного, напроти центрального входу.
«Не розумію, нащо вони полізли всі вікна замінювати, якщо вони цілі були», – каже директор.
Оскільки Богдан Хомусяк співпрацювати з ворогом не погодився, росіяни знайшли іншу кандидатуру на посаду директора. Школу очолила Голікова Світлана Олександрівна. Вона тривалий час працювала завучем 21-ї школи в Кальміуському районі, потім стала там директоркою. Ось тепер вирішила перебратись ближче до центру міста.
«Звісно, директорка там Голікова. Але, думаю, насправді зараз в школі заправляє справами моя заступниця, Кузьменко Світлана Володимирівна. Вона організовує процес. Кажуть, що набирають до 900 чоловік. Не знаю, чи то правда.
Заступник директора по господарський частині лишилась в місті Дегтяр Ольга Анатоліївна. Лишилися вчителі – шість чи сім чоловік. Вчителька математики Івлева Надія Євгенівна (не володіла української мовою, родом з росії. Вона завжди казала – допрацюю до пенсії і поїду в росію). Вчителька французької мови Ноздрікова, так само росіянка. Ще одна вчителька французької, Лариса Леонтівна Алтин. Вчителька математики Сугак Тетяна Іванівна. Вони гарні вчителі – ну тобто як фахівці. Але виявляється, що вони погані громадяни. Лишилася ще завуч початкових класів Новікова Вікторія Вікторівна. Вона одна з тих, кому нічого не заважало поїхати. Незаміжня, квартира в Маріуполі зруйнована… Але вирішила залишитись.
Разом близько 10 чоловік погодились співпрацювати з 80 вчителів школи. Ви уявляєте, як воно їм зараз – працювати в Маріуполі? Там же зараз все дихає смертю!»
Богдан Адамович каже, що весь час думає про те, чому саме стільки освітян в Маріуполі виявились зрадниками. Співають гімн росії так само легко, як півроку тому стояли під українськими прапорами.
«Стояли, але ж не співали, розумієте про що я? Коли у нас звучав Гімн України, співали декілька учнів і декілька вчителів. А інші всі мовчали.
А у мене мрія була. Цього року наша 65-а школа буде святкувати ювілей, і я хотів, щоб всі разом – всі без винятку – заспівали гімн України. Нарешті, щоб усвідомили, де ми живемо. На жаль так не сталось. Бо дуже ліберальна у нас країна. Дуже ліберальна навіть до своїх ворогів».
Хомусяк каже, що чисто по-людськи йому шкода цих вчителів.
«Я ж розумію, що кожен з них хоче влаштувати своє особисте життя. У тієї ж Сугак чоловік загинув. І вона каже, залишусь поруч. Але ж і у іншої нашої вчительки, Русанової, теж чоловік загинув. Але вона не пробачила, вона поїхала. Вона має свою позицію. Тобто ситуації схожі, а люди чинять по-різному. Вони за національністю обидві гречанки – але ж різні.
Кожен робить власний вибір. На жаль, багато хто – не на користь своєї країни. Можливо, так склалось ще й тому, що люди відчули себе кинутими на призволяще. У нас же вчителі звикли, що ними керують. Власної позиції не мають. Що їм кажуть – те вони і роблять. А тут бах – і ніхто нічого не каже. І вони вже розгубились, не знають без вказівки, як треба вчинити. Може тому такий високий рівень колабораціонізму серед маріупольських педагогів».
Але ж так склалось не сьогодні. В сфері освіти власна позиція ніколи не віталась. Ось і прийшли до того, що вчителі, які б мали нести принципи – ніяких принципів самі не мають, власної позиції не мають (навіщо, якщо від цього одні проблеми), тож і навчити їм не можуть, вважає Хомусяк.
Він каже, що з тих десяти вчителів, які зрадили державі, половина – завжди була не громадянами. І це було відомо всім. Але ці люди продовжували виховувати дітей в такому ж дусі, які і самі вони є. Але це нікого не хвилювало.
“Важливо сказати, що є серед маріупольських вчителів і ті, хто залишився в місті, але принципово відмовляється від співпраці. Це дуже сильна позиція. Цими людьми рушать два почуття – страх і надія. Страх вже панував над ними навесні. Тепер вони тримаються надією”.
Діти
Але ж у цій історії про вчительство є і іншій бік – діти. Деякі з них живуть в постійному дисонансі. Народились в Україні, іншої країни не знають, а батьки весь час країну кривдять, дивляться в бік росі. В школі ці діти співають гімн України. Дома дивляться російські канали. Тепер в місто прийшли окупанти. І вже не треба співати про Україну.
Скоро Україна поверне свої території, і дітям знову доведеться пристосовуватись до нових умов, нової правди.
«Це велика трагедія. Буде глибока ломка і глибока невіра. Як у тому фільмі – червоні прийшли, білі прийшли, змінюємо капелюха. Нас чекає дуже болісний процес в суспільстві через всі ці речі, – вважає Богдан Хомусяк. – І результатом всіх цих процесів є великий ризик взагалі втратити цих дітей в моральному та психологічному плані. Бо залежно від того, як довго буде тривати окупація, як довго ці діти будуть піддаватися впливу, їх свідомість буде змінюватись. І не кожен вистоїть. Ми бачимо це на прикладі Донецька.
Ті діти, які ходили в 4-5 клас школи, і яких батьки не захотіли евакуювати на контрольовану українську територію, зараз йдуть вбивати нас. Їм по 18 років і вони воюють проти України. Я бачив таких в Маріуполі. Зайшов, палець до рота притиснув, мовляв, мовчи. В одній руці пістолет, в іншій – автомат. В очах – влада. Заходить у підвал, і перше питання: «Є серед вас зелені?» Ми навіть не одразу зрозуміли, про що він. Виявляється прибічників Зеленського розшукує.
Якщо не хочете, щоб ваших дітей спіткала така доля – треба вивозити їх з окупації.
Буквально сьогодні розмовляли про це з вчителем історії Ахозовим – він грек, але він і українець. Виїхав з Маріуполя. Обговорювали роль та відповідальність батьків за долю дитини. І я хочу сказати, щоб там не проголошували окупанти, але більшість батьків в Маріуполі виявилась відповідальною і виїхала заради дітей. Вивезли дітей звідти.
На жаль, не всі. І тепер в них спрацьовує обивательська логіка: хай краще вчиться читати та писати, ніж сидить дома.
Але ж він буде вчитись не тільки читати. Він буде вчитись ненавидіти свою крану».
Колаборанти
«У мене був друг, відомий вчитель, директор відомої в Маріуполі 40-ї школи Дисконтов Олександр Яковлевич. Він за своєю суттю був сталіністом. Ми часто з ним сперечались з різних питань. Але мені було цікаво з ним розмовляти, бо він був розумною людиною, багато читав, багато знав. І часто ми обговорювали єврейське питання, бо Дисконтов був сталіністом і євреєм одночасно. Його батько будував завод «Азовсталь», був в керівних рядах компартії. Тому і Олександр Яковлевич дуже багато цікавого знав.
Він був ідейний опонент для мене. Але це була людина з позицією, принципова була людина.
Коли до нас приїжджав Янукович (в драмтеатрі була зустріч), і увімкнули гімн партії регіонів, всі присутні піднялись і стояли. І лише дві людини у всьому залі залишились сидіти – це я і мій ідейний опонент Дисконтов. Бо ми ж не партійні, чому ми маємо вставати під партійний гімн? А інші – ні. Вони як всі. Без позиції.
На жаль більша частина вчителів, директорів шкіл в Маріуполі своєї позиції не мають, принципів – не мають. Навіть більше скажу – значна частина працівників освіти є неосвіченими людьми. Ось що ми мали до початку війни і ось до чого це все призвело. Кадрова політика в сфері освіти – провальна. І влада має це визнати».
Я бачив зірваний український прапор. Ми закопали його з онуком, щоб зберегти. На звалищі біля школи знайшли (плаче). Бачив як горіли школи. 66-а пала у мене на очах. Спочатку в неї влучив снаряд, а потім вона спалахнула. Серце крається. Це такий біль…»
Ще більший біль – знати, що окупанти хазяйнують в його рідній школі. 65-та ОШ найменше постраждала серед маріупольських шкіл. Одне влучання снаряду, без пожару та сильної руйнації, пошкоджена спортивна зала. От і все. Навіть вікна всі вціліли, окрім одного, напроти центрального входу.
«Не розумію, нащо вони полізли всі вікна замінювати, якщо вони цілі були», – каже директор.
Оскільки Богдан Хомусяк співпрацювати з ворогом не погодився, росіяни знайшли іншу кандидатуру на посаду директора. Школу очолила Голікова Світлана Олександрівна. Вона тривалий час працювала завучем 21-ї школи в Кальміуському районі, потім стала там директоркою. Ось тепер вирішила перебратись ближче до центру міста.
«Звісно, директорка там Голікова. Але, думаю, насправді зараз в школі заправляє справами моя заступниця, Кузьменко Світлана Володимирівна. Вона організовує процес. Кажуть, що набирають до 900 чоловік. Не знаю, чи то правда.
Заступник директора по господарський частині лишилась в місті Дегтяр Ольга Анатоліївна. Лишилися вчителі – шість чи сім чоловік. Вчителька математики Івлева Надія Євгенівна (не володіла української мовою, родом з росії. Вона завжди казала – допрацюю до пенсії і поїду в росію). Вчителька французької мови Ноздрікова, так само росіянка. Ще одна вчителька французької, Лариса Леонтівна Алтин. Вчителька математики Сугак Тетяна Іванівна. Вони гарні вчителі – ну тобто як фахівці. Але виявляється, що вони погані громадяни. Лишилася ще завуч початкових класів Новікова Вікторія Вікторівна. Вона одна з тих, кому нічого не заважало поїхати. Незаміжня, квартира в Маріуполі зруйнована… Але вирішила залишитись.
Разом близько 10 чоловік погодились співпрацювати з 80 вчителів школи. Ви уявляєте, як воно їм зараз – працювати в Маріуполі? Там же зараз все дихає смертю!»
Богдан Адамович каже, що весь час думає про те, чому саме стільки освітян в Маріуполі виявились зрадниками. Співають гімн росії так само легко, як півроку тому стояли під українськими прапорами.
«Стояли, але ж не співали, розумієте про що я? Коли у нас звучав Гімн України, співали декілька учнів і декілька вчителів. А інші всі мовчали.
А у мене мрія була. Цього року наша 65-а школа буде святкувати ювілей, і я хотів, щоб всі разом – всі без винятку – заспівали гімн України. Нарешті, щоб усвідомили, де ми живемо. На жаль так не сталось. Бо дуже ліберальна у нас країна. Дуже ліберальна навіть до своїх ворогів».
Хомусяк каже, що чисто по-людськи йому шкода цих вчителів.
«Я ж розумію, що кожен з них хоче влаштувати своє особисте життя. У тієї ж Сугак чоловік загинув. І вона каже, залишусь поруч. Але ж і у іншої нашої вчительки, Русанової, теж чоловік загинув. Але вона не пробачила, вона поїхала. Вона має свою позицію. Тобто ситуації схожі, а люди чинять по-різному. Вони за національністю обидві гречанки – але ж різні.
Кожен робить власний вибір. На жаль, багато хто – не на користь своєї країни. Можливо, так склалось ще й тому, що люди відчули себе кинутими на призволяще. У нас же вчителі звикли, що ними керують. Власної позиції не мають. Що їм кажуть – те вони і роблять. А тут бах – і ніхто нічого не каже. І вони вже розгубились, не знають без вказівки, як треба вчинити. Може тому такий високий рівень колабораціонізму серед маріупольських педагогів».
Але ж так склалось не сьогодні. В сфері освіти власна позиція ніколи не віталась. Ось і прийшли до того, що вчителі, які б мали нести принципи – ніяких принципів самі не мають, власної позиції не мають (навіщо, якщо від цього одні проблеми), тож і навчити їм не можуть, вважає Хомусяк.
Він каже, що з тих десяти вчителів, які зрадили державі, половина – завжди була не громадянами. І це було відомо всім. Але ці люди продовжували виховувати дітей в такому ж дусі, які і самі вони є. Але це нікого не хвилювало.
“Важливо сказати, що є серед маріупольських вчителів і ті, хто залишився в місті, але принципово відмовляється від співпраці. Це дуже сильна позиція. Цими людьми рушать два почуття – страх і надія. Страх вже панував над ними навесні. Тепер вони тримаються надією”.
Діти
Але ж у цій історії про вчительство є і іншій бік – діти. Деякі з них живуть в постійному дисонансі. Народились в Україні, іншої країни не знають, а батьки весь час країну кривдять, дивляться в бік росі. В школі ці діти співають гімн України. Дома дивляться російські канали. Тепер в місто прийшли окупанти. І вже не треба співати про Україну.
Скоро Україна поверне свої території, і дітям знову доведеться пристосовуватись до нових умов, нової правди.
«Це велика трагедія. Буде глибока ломка і глибока невіра. Як у тому фільмі – червоні прийшли, білі прийшли, змінюємо капелюха. Нас чекає дуже болісний процес в суспільстві через всі ці речі, – вважає Богдан Хомусяк. – І результатом всіх цих процесів є великий ризик взагалі втратити цих дітей в моральному та психологічному плані. Бо залежно від того, як довго буде тривати окупація, як довго ці діти будуть піддаватися впливу, їх свідомість буде змінюватись. І не кожен вистоїть. Ми бачимо це на прикладі Донецька.
Ті діти, які ходили в 4-5 клас школи, і яких батьки не захотіли евакуювати на контрольовану українську територію, зараз йдуть вбивати нас. Їм по 18 років і вони воюють проти України. Я бачив таких в Маріуполі. Зайшов, палець до рота притиснув, мовляв, мовчи. В одній руці пістолет, в іншій – автомат. В очах – влада. Заходить у підвал, і перше питання: «Є серед вас зелені?» Ми навіть не одразу зрозуміли, про що він. Виявляється прибічників Зеленського розшукує.
Якщо не хочете, щоб ваших дітей спіткала така доля – треба вивозити їх з окупації.
Буквально сьогодні розмовляли про це з вчителем історії Ахозовим – він грек, але він і українець. Виїхав з Маріуполя. Обговорювали роль та відповідальність батьків за долю дитини. І я хочу сказати, щоб там не проголошували окупанти, але більшість батьків в Маріуполі виявилась відповідальною і виїхала заради дітей. Вивезли дітей звідти.
На жаль, не всі. І тепер в них спрацьовує обивательська логіка: хай краще вчиться читати та писати, ніж сидить дома.
Але ж він буде вчитись не тільки читати. Він буде вчитись ненавидіти свою крану».
Колаборанти
«У мене був друг, відомий вчитель, директор відомої в Маріуполі 40-ї школи Дисконтов Олександр Яковлевич. Він за своєю суттю був сталіністом. Ми часто з ним сперечались з різних питань. Але мені було цікаво з ним розмовляти, бо він був розумною людиною, багато читав, багато знав. І часто ми обговорювали єврейське питання, бо Дисконтов був сталіністом і євреєм одночасно. Його батько будував завод «Азовсталь», був в керівних рядах компартії. Тому і Олександр Яковлевич дуже багато цікавого знав.
Він був ідейний опонент для мене. Але це була людина з позицією, принципова була людина.
Коли до нас приїжджав Янукович (в драмтеатрі була зустріч), і увімкнули гімн партії регіонів, всі присутні піднялись і стояли. І лише дві людини у всьому залі залишились сидіти – це я і мій ідейний опонент Дисконтов. Бо ми ж не партійні, чому ми маємо вставати під партійний гімн? А інші – ні. Вони як всі. Без позиції.
На жаль більша частина вчителів, директорів шкіл в Маріуполі своєї позиції не мають, принципів – не мають. Навіть більше скажу – значна частина працівників освіти є неосвіченими людьми. Ось що ми мали до початку війни і ось до чого це все призвело. Кадрова політика в сфері освіти – провальна. І влада має це визнати».
Re: Истории войны
А тепер давайте подивимось на маріупольських колаборанітв, пропонує Богдан Хомусяк.
«В’ячеслав Мирошниченко, той що зараз називає себе міністром освіти. Він колись, коли я був начальником управління освіти, просився бути директором школи. Молода людина, нещодавно після інституту. Працював культорганізатором в 27 школі. І одразу – хочу бути директором.
А моїм заступником була Зіновія Дмитрієва по Жовтневому району.
Мене тільки призначили. Я ще погано знав людей. Подивився на цього Мирошниченка і кажу, що мені імпанує, що ви вчитель української мови. Але ж перш ніж стати директором, треба набратись досвіду, мудрості, завучем попрацювати, пройти певний шлях становлення, і відмовив йому.
Але проходить певний час, і до мене приходить Дмітриєва і каже: я беру на себе відповідальність, давайте призначимо Мирошниченка директором вечірньої школи №1. Я відповів, раз берете відповідальність, добре. І він став директором вечірньої школи, а потім, коли звільнилося місце – директором 38-ї школи. Пам’ятаю нашу останню фотографію на площі Свободи. Фотографувались в вишиванках. Нас же мужчин-вчителів дуже мало. І він стояв поруч, разом зі своєю донькою. А тепер він зрадив державі, прапору, своїй вишиванці, через те, що не пройшов по конкурсу і його не призначили директором департаменту освіти. Він маніакальна людина, маленький диктатор, фюрер – ось його психологія.
Давайте подивимось на ще одну зрадницю – Олену Узун. Розповім вам і про неї одну історію.
Я працював директором 45-ї школи на Мирному. А там вона працювала вчителем російської мови і була класним керівником. Дуже авторитарна людина. І вона одному хлопчикові в своєму класі як дала по обличчю, що у нього був синець розміром з її руку. Мати хлопця прибігла, кричала. Знаєте, діти часто пробачають своїм вчителям, яких поважають, такі вчинки. Але вони не пробачили Узун. Серйозний був конфлікт. Для Узун нічим поганим він не закінчився, бо школа в ті часи була авторитарною, і батьки не мали прав, як і діти. Але я дав їй рекомендацію на підвищення – порекомендував призначити Узун в інспекцію по охороні дитинства. Це була моя ідея. Я хотів, щоб вона ніколи більше не мала доступу до дітей, щоб пішла зі школи.
І ось тепер ця авторитарна, деспотична жінка перервала свою пенсію, щоб повернутись до роботи і попрацювати на окупантів.
Тож ви тепер розумієте, які саме люди стають колаборантами. Серед них немає людей з принципами і твердою позицією. Немає!»
Богдан Адамович це каже емоційно. Відчувається, що дуже болить йому. Всі події сильно вплинули на нього. Каже, що більше не зможе повернутися до школи. А ось до Маріуполя повернутися хоче.
«Я повернусь в Маріуполь, бо там залишилась значна частина мого життя. Але я ніколи вже не зможу там жити і працювати. Я за ці місяці під бомбами зрозумів, що все, чому я присвятив своє життя, не має результату. Воно нікому не потрібно. Люди забули, що вони є люди
Коли почалось мародерство, я бачив своїх вихованців, які стали вже батьками, і вони крали все і перли додому, ще до того, як в місті почався голод. Проносили весь цей награбований скарб біля моїх вікон. Ці мої колишні вихованці проходили мимо і питали: «Ви що записуєте нас?» Такий сором…
А чого мені записувати? Я б хотів, щоб мої очі ніколи не бачили цього позору. Мені було противно все це.
Мені здається, Маріуполь дихає смертю. В моєму будинку, де я жив, загинули 46 чоловік. У нас на автостанції була братська могила непохованих людей. Воно у мене все в очах. Я не можу це забути. І коли мені кажуть зараз, «у нас зараз хорошо, тому що світло дали», я в шоці. Я не можу це чути. Як же може бути добре в місті, де тисячі людей загинуло. Їх немає. Їх не повернути. Вони жили б, але не живуть. А комусь «хорошо»! Це якесь моральне падіння, глибину якого мені важко оцінити.
Да, я поїду в Маріуполі. Але не для того щоб там жити, а для того, щоб подивитись деяким людям прямо в очі…»
Про майбутнє Богдан Хомусяк говорить неохоче. Бо як і більшість людей в Україні, він не розуміє, яким воно може бути навіть завтра. Але про майбутню українську школу має розуміння.
«Я не знаю, якою буде майбутня школа в Маріуполі, але я точно знаю: вчителі, які зрадили своїй країні, не мають ніколи більше працювати вчителем.
Вчительство на теренах України і царської росії завжди було реакційною силою. Вчительство завжди слугувало державі, а не суспільству. І якщо люди у державній владі були непорядні, вчительство сліпо виконувало ці непорядні накази.
І доки буде так, доти наша школа не буде виховувати вільних людей, здатних на сміливі рішення і прогресивні вчинки.
Вчителі мають бути вільні люди. Не треба вчити вчителя як треба вчити. Тільки вільні люди можуть виховувати вільних людей. Сподіваюсь, буде так».
«В’ячеслав Мирошниченко, той що зараз називає себе міністром освіти. Він колись, коли я був начальником управління освіти, просився бути директором школи. Молода людина, нещодавно після інституту. Працював культорганізатором в 27 школі. І одразу – хочу бути директором.
А моїм заступником була Зіновія Дмитрієва по Жовтневому району.
Мене тільки призначили. Я ще погано знав людей. Подивився на цього Мирошниченка і кажу, що мені імпанує, що ви вчитель української мови. Але ж перш ніж стати директором, треба набратись досвіду, мудрості, завучем попрацювати, пройти певний шлях становлення, і відмовив йому.
Але проходить певний час, і до мене приходить Дмітриєва і каже: я беру на себе відповідальність, давайте призначимо Мирошниченка директором вечірньої школи №1. Я відповів, раз берете відповідальність, добре. І він став директором вечірньої школи, а потім, коли звільнилося місце – директором 38-ї школи. Пам’ятаю нашу останню фотографію на площі Свободи. Фотографувались в вишиванках. Нас же мужчин-вчителів дуже мало. І він стояв поруч, разом зі своєю донькою. А тепер він зрадив державі, прапору, своїй вишиванці, через те, що не пройшов по конкурсу і його не призначили директором департаменту освіти. Він маніакальна людина, маленький диктатор, фюрер – ось його психологія.
Давайте подивимось на ще одну зрадницю – Олену Узун. Розповім вам і про неї одну історію.
Я працював директором 45-ї школи на Мирному. А там вона працювала вчителем російської мови і була класним керівником. Дуже авторитарна людина. І вона одному хлопчикові в своєму класі як дала по обличчю, що у нього був синець розміром з її руку. Мати хлопця прибігла, кричала. Знаєте, діти часто пробачають своїм вчителям, яких поважають, такі вчинки. Але вони не пробачили Узун. Серйозний був конфлікт. Для Узун нічим поганим він не закінчився, бо школа в ті часи була авторитарною, і батьки не мали прав, як і діти. Але я дав їй рекомендацію на підвищення – порекомендував призначити Узун в інспекцію по охороні дитинства. Це була моя ідея. Я хотів, щоб вона ніколи більше не мала доступу до дітей, щоб пішла зі школи.
І ось тепер ця авторитарна, деспотична жінка перервала свою пенсію, щоб повернутись до роботи і попрацювати на окупантів.
Тож ви тепер розумієте, які саме люди стають колаборантами. Серед них немає людей з принципами і твердою позицією. Немає!»
Богдан Адамович це каже емоційно. Відчувається, що дуже болить йому. Всі події сильно вплинули на нього. Каже, що більше не зможе повернутися до школи. А ось до Маріуполя повернутися хоче.
«Я повернусь в Маріуполь, бо там залишилась значна частина мого життя. Але я ніколи вже не зможу там жити і працювати. Я за ці місяці під бомбами зрозумів, що все, чому я присвятив своє життя, не має результату. Воно нікому не потрібно. Люди забули, що вони є люди
Коли почалось мародерство, я бачив своїх вихованців, які стали вже батьками, і вони крали все і перли додому, ще до того, як в місті почався голод. Проносили весь цей награбований скарб біля моїх вікон. Ці мої колишні вихованці проходили мимо і питали: «Ви що записуєте нас?» Такий сором…
А чого мені записувати? Я б хотів, щоб мої очі ніколи не бачили цього позору. Мені було противно все це.
Мені здається, Маріуполь дихає смертю. В моєму будинку, де я жив, загинули 46 чоловік. У нас на автостанції була братська могила непохованих людей. Воно у мене все в очах. Я не можу це забути. І коли мені кажуть зараз, «у нас зараз хорошо, тому що світло дали», я в шоці. Я не можу це чути. Як же може бути добре в місті, де тисячі людей загинуло. Їх немає. Їх не повернути. Вони жили б, але не живуть. А комусь «хорошо»! Це якесь моральне падіння, глибину якого мені важко оцінити.
Да, я поїду в Маріуполі. Але не для того щоб там жити, а для того, щоб подивитись деяким людям прямо в очі…»
Про майбутнє Богдан Хомусяк говорить неохоче. Бо як і більшість людей в Україні, він не розуміє, яким воно може бути навіть завтра. Але про майбутню українську школу має розуміння.
«Я не знаю, якою буде майбутня школа в Маріуполі, але я точно знаю: вчителі, які зрадили своїй країні, не мають ніколи більше працювати вчителем.
Вчительство на теренах України і царської росії завжди було реакційною силою. Вчительство завжди слугувало державі, а не суспільству. І якщо люди у державній владі були непорядні, вчительство сліпо виконувало ці непорядні накази.
І доки буде так, доти наша школа не буде виховувати вільних людей, здатних на сміливі рішення і прогресивні вчинки.
Вчителі мають бути вільні люди. Не треба вчити вчителя як треба вчити. Тільки вільні люди можуть виховувати вільних людей. Сподіваюсь, буде так».
Re: Истории войны
Житель Чернігівщини забрав в окупантів та передав ЗСУ танк, броньовик та три “Камази” снарядів
Житель Ніжинського району Чернігівської області забрав в окупантів військову техніку, якою можна укомплектувати цілий підрозділ.
Житель села Синдаревське Ніжинського району Чернігівської області Павло Струк розшукував покинуту російську військову техніку, щоб потім передати її ЗСУ. ТСН
Про це пише сайт “Національної спілки журналістів України”.
Війна Павла Струка застала в Ніжині. Через відсутність громадського транспорту чоловіка до його рідного села підвезла його племінниця. Після того, як чоловік повернувся до свого села, він побачив колони російської техніки. Згодом він помітив, що одна з БМП окупантів заглохнула. Чоловік вирішив її захопити, щоб передати ЗСУ. Тоді він зателефонував до свого свата, який є військовим у Ніжині.
2 березня чоловік помітив, що з Бахмача на Крути польовими дорогами, в обхід села, йшли росіяни. Колона була величезною: десь 800 танків та іншої техніки. Тоді ЗСУ підірвали міст, а тому частина техніки не встигла проїхати.
“Якраз наші підірвали міст біля Валентійового. Думаю, піду, не вся ж їхня техніка встигла проскочити, щось мало залишитися… У мене є бінокль. Дивлюся, кацапів не видно. І якась техніка стоїть… Виявилося, справді танк, Т-72, правда, зовні трішки обгорілий. Десь нарвався, обстріляли. Танкістів немає. Зате весь боєкомплект на місці і справні акумулятори. Я за телефон, телефоную сватові: “Тут техніка є! Давай, приїзди!” А сам, аби хтось не поцупив знахідку, стеріг… За кілометр від того місця, у Дорогинці, рашисти “літали”, як божевільні”, – загадує чоловік.
Павло Струк встиг передати ЗСУ російські БМП, танк, броньовик “Тайфун”, бензовоз, санітарну машину, БАТ для риття окопів і три “КамАЗи” снарядів. Чоловік каже, що він не розраховує на жодні нагороди, проте хотів би, щоб відзначили його свата, який під обстрілами забирав російську техніку.
Житель Ніжинського району Чернігівської області забрав в окупантів військову техніку, якою можна укомплектувати цілий підрозділ.
Житель села Синдаревське Ніжинського району Чернігівської області Павло Струк розшукував покинуту російську військову техніку, щоб потім передати її ЗСУ. ТСН
Про це пише сайт “Національної спілки журналістів України”.
Війна Павла Струка застала в Ніжині. Через відсутність громадського транспорту чоловіка до його рідного села підвезла його племінниця. Після того, як чоловік повернувся до свого села, він побачив колони російської техніки. Згодом він помітив, що одна з БМП окупантів заглохнула. Чоловік вирішив її захопити, щоб передати ЗСУ. Тоді він зателефонував до свого свата, який є військовим у Ніжині.
2 березня чоловік помітив, що з Бахмача на Крути польовими дорогами, в обхід села, йшли росіяни. Колона була величезною: десь 800 танків та іншої техніки. Тоді ЗСУ підірвали міст, а тому частина техніки не встигла проїхати.
“Якраз наші підірвали міст біля Валентійового. Думаю, піду, не вся ж їхня техніка встигла проскочити, щось мало залишитися… У мене є бінокль. Дивлюся, кацапів не видно. І якась техніка стоїть… Виявилося, справді танк, Т-72, правда, зовні трішки обгорілий. Десь нарвався, обстріляли. Танкістів немає. Зате весь боєкомплект на місці і справні акумулятори. Я за телефон, телефоную сватові: “Тут техніка є! Давай, приїзди!” А сам, аби хтось не поцупив знахідку, стеріг… За кілометр від того місця, у Дорогинці, рашисти “літали”, як божевільні”, – загадує чоловік.
Павло Струк встиг передати ЗСУ російські БМП, танк, броньовик “Тайфун”, бензовоз, санітарну машину, БАТ для риття окопів і три “КамАЗи” снарядів. Чоловік каже, що він не розраховує на жодні нагороди, проте хотів би, щоб відзначили його свата, який під обстрілами забирав російську техніку.
Re: Истории войны
Зі слів українського захисника.
"Ми приїхали в це село і почали займати оборону... хлопці потрохі копати почали.. не окоп, канєшно, а таке, щоб можна було впасти туди під час обстрілу... я не знаю, скільки хвилин пройшло, но я тупо о***їв від того, що побачив... знаєш, коли у людей городи починаються, всі прив'язують на вєлік до рами лопати і йдуть шось сажать... оце була така сама картіна, тільки їхало на мене на цих роверах майже все село... чоловіки, жінки, всі... пригнали і дивляться на мене... ну, типу, командуй! кажуть, синку, де копать?... у мене відібрало мову... стою, як телепень, дивлюсь... вони бігом відкручують свої лопати від вєліків... я зібрався з духом, кажу, не треба нічого, красно дякую, ми самі впораємось! но того вже ніхто не чув... лопати пішли в хід...
за кілька днів суне на нас колона кацапської техніки... у мене необстріляні молоді пацани кричать, танкі пі***ють... тут розвертаюсь, до нас народ із села хмарою валить і кричить, хлопці, танки кацапські пі****ть, шо дєлать??? кажіть, як помагать???... на мене наче відро води крижаної вивернули... дивлюсь на це і плачу... валую їм, бігом назад... ану, по хатам!!!! та ніхто й не думає.... кричу знов, по хатам, б**дь... бєзнадьога, Жень... пруть з голими руками! я малих свої пару смикнув, кажу розверніть бігом їх додому! підбігає до мене мужик, 73 роки і каже, синку, дай гранату... я все життя комунальником пропрацював і знаю, як комунікації під ліс ідуть... зараз трубами на перехрестя вискочу, гранату кину і назад в трубу... клянусь, я чуть не здурів з цих людей...
бій цілий день... арта крайню вулицю накрила... 25 хат горять, но, слава богу, всі живі... ми ж цю техніку довбемо... вони поняли, що не прорвуться, давай пробувать на нас з флангів.. палим їхні танкі, бехі, все що бачимо.... розлітаються їхні т-90... малі хлопці мої спрацювались, крошать... під вечір інтенсивність падає... отходять скоти... малі мої кажуть, може отдохнем?... я собі думаю, потомились хлопці, отпускаю... дивлюсь, скидають броню, кидають зброю і пі***ть бігом місцевим хати тушить... я знов плачу... не можу на це дивиться і сам біжу помагать..."
Задовбетесь "денацифікувати" країну, де населення бігом біжить будувати для армії укріплення, а армія, як вас розбила, біжить рятувати людям хати. Всім вам, рашисти, кінець!!!»
Хочу, щоб такі історії не губилися.
Боже! Бережи Україну!
"Ми приїхали в це село і почали займати оборону... хлопці потрохі копати почали.. не окоп, канєшно, а таке, щоб можна було впасти туди під час обстрілу... я не знаю, скільки хвилин пройшло, но я тупо о***їв від того, що побачив... знаєш, коли у людей городи починаються, всі прив'язують на вєлік до рами лопати і йдуть шось сажать... оце була така сама картіна, тільки їхало на мене на цих роверах майже все село... чоловіки, жінки, всі... пригнали і дивляться на мене... ну, типу, командуй! кажуть, синку, де копать?... у мене відібрало мову... стою, як телепень, дивлюсь... вони бігом відкручують свої лопати від вєліків... я зібрався з духом, кажу, не треба нічого, красно дякую, ми самі впораємось! но того вже ніхто не чув... лопати пішли в хід...
за кілька днів суне на нас колона кацапської техніки... у мене необстріляні молоді пацани кричать, танкі пі***ють... тут розвертаюсь, до нас народ із села хмарою валить і кричить, хлопці, танки кацапські пі****ть, шо дєлать??? кажіть, як помагать???... на мене наче відро води крижаної вивернули... дивлюсь на це і плачу... валую їм, бігом назад... ану, по хатам!!!! та ніхто й не думає.... кричу знов, по хатам, б**дь... бєзнадьога, Жень... пруть з голими руками! я малих свої пару смикнув, кажу розверніть бігом їх додому! підбігає до мене мужик, 73 роки і каже, синку, дай гранату... я все життя комунальником пропрацював і знаю, як комунікації під ліс ідуть... зараз трубами на перехрестя вискочу, гранату кину і назад в трубу... клянусь, я чуть не здурів з цих людей...
бій цілий день... арта крайню вулицю накрила... 25 хат горять, но, слава богу, всі живі... ми ж цю техніку довбемо... вони поняли, що не прорвуться, давай пробувать на нас з флангів.. палим їхні танкі, бехі, все що бачимо.... розлітаються їхні т-90... малі хлопці мої спрацювались, крошать... під вечір інтенсивність падає... отходять скоти... малі мої кажуть, може отдохнем?... я собі думаю, потомились хлопці, отпускаю... дивлюсь, скидають броню, кидають зброю і пі***ть бігом місцевим хати тушить... я знов плачу... не можу на це дивиться і сам біжу помагать..."
Задовбетесь "денацифікувати" країну, де населення бігом біжить будувати для армії укріплення, а армія, як вас розбила, біжить рятувати людям хати. Всім вам, рашисти, кінець!!!»
Хочу, щоб такі історії не губилися.
Боже! Бережи Україну!
Re: Истории войны
"Я півтори години залазив під труп, аби зігрітися": історія чоловіка, який дивом вижив після катувань в холодильних камерах в Гостомелі
Борис дивом вижив після катувань російськими нелюдами. Фото: скріншот із відео
Берцями ламали ребра, скручували суглоби, тижнями допитували в аеропорту Гостомеля, а потім везли до росії. Житель Ворзеля розповів головному поліцейському Київщини Андрію Нєбитову моторошні деталі знущань у влаштованих росіянами "ямах смерті" та промислових холодильних камерах.
Російські армійці викрали Бориса разом з іншими цивільними чоловіками ще на початку повномасштабного вторгнення. Цікавилися інформацією про військових, так званими лабораторіями та зброєю. Людей катували та допитували, а не отримавши відповіді - били ще більше.
Російські солдати одягли на нас чорні мішки і скинули в яму. Поставили на коліна і весь час питали: "Де знаходиться бактеріологічна зброя? Де знаходиться Точка-У?". Коли їм пояснювали, що ми цивільні і не можемо цього знати, вони казали, що від нас немає жодної користі. Потім нас поклали у формі зірки, щоб ми повністю розкрили руки і били по ребрах, - з болем пригадував пережите чоловік.
Всього в ямі було кілька десятків чоловіків. Борис розповів, що на його очах катували працівника СБУ. Окупанти прив’язали його до дерева та дерев’яною бітою били по вже розбитій голові та тілу. Ще живого, російські нелюди скинули його в яму. За словами Бориса, закатований прожив ще близько 4-х годин. А потім Борису довелося півтори години залазити під його труп, аби зігрітися. Бо інакше б - не вижив.
Поліція Київщини вже знайшла тіла двох закатованих чоловіків. Один із з них дійсно був співробітником національної академії СБУ. Також правоохоронці знайшли ще одне тіло чоловіка в цивільному одязі. Його особистість наразі встановлюється.
Бачимо, що він був замучений, закатований та застрелений. При ньому були окуляри для зору. Руки були зв’язані, на голові - шапка. А навколо шиї був обмотаний скотч, - розповів Нєбитов.
Після катувань в ямі виживших чоловіків повезли на Гостомель. В промислових холодильних камерах тримали понад півсотні людей. В одній знаходилося 24 цивільних, а в сусідній - 28.
Кілька тижнів люди спали на бетоні, без їжі, води та світла. Їх по черзі приводили на допити в одну із кімнат в приміщенні, де знаходились "орки". Наприкінці березня, після низки допитів та тортур, чоловіків відвезли в Білорусь, а згодом в Брянську область.
В цьому місці, де розташтовані холодильні кімнати, утримували наших українців. Нелюди вибивали у цивільних інформацію, яку вони просто не знали. Ми знайшли чимало доказів того, що людей викрадали прямо на вулицях або з власних будинків. Скільки ще таких місць, де росіяни влаштовували українцям тортури на території Київщини - можна лише здогадуватися. Ми документуємо всі злочини російських армійців, тож настане час і кожен відповість за скоєне, - запевнив Нєбитов.
Борис дивом вижив після катувань російськими нелюдами. Фото: скріншот із відео
Берцями ламали ребра, скручували суглоби, тижнями допитували в аеропорту Гостомеля, а потім везли до росії. Житель Ворзеля розповів головному поліцейському Київщини Андрію Нєбитову моторошні деталі знущань у влаштованих росіянами "ямах смерті" та промислових холодильних камерах.
Російські армійці викрали Бориса разом з іншими цивільними чоловіками ще на початку повномасштабного вторгнення. Цікавилися інформацією про військових, так званими лабораторіями та зброєю. Людей катували та допитували, а не отримавши відповіді - били ще більше.
Російські солдати одягли на нас чорні мішки і скинули в яму. Поставили на коліна і весь час питали: "Де знаходиться бактеріологічна зброя? Де знаходиться Точка-У?". Коли їм пояснювали, що ми цивільні і не можемо цього знати, вони казали, що від нас немає жодної користі. Потім нас поклали у формі зірки, щоб ми повністю розкрили руки і били по ребрах, - з болем пригадував пережите чоловік.
Всього в ямі було кілька десятків чоловіків. Борис розповів, що на його очах катували працівника СБУ. Окупанти прив’язали його до дерева та дерев’яною бітою били по вже розбитій голові та тілу. Ще живого, російські нелюди скинули його в яму. За словами Бориса, закатований прожив ще близько 4-х годин. А потім Борису довелося півтори години залазити під його труп, аби зігрітися. Бо інакше б - не вижив.
Поліція Київщини вже знайшла тіла двох закатованих чоловіків. Один із з них дійсно був співробітником національної академії СБУ. Також правоохоронці знайшли ще одне тіло чоловіка в цивільному одязі. Його особистість наразі встановлюється.
Бачимо, що він був замучений, закатований та застрелений. При ньому були окуляри для зору. Руки були зв’язані, на голові - шапка. А навколо шиї був обмотаний скотч, - розповів Нєбитов.
Після катувань в ямі виживших чоловіків повезли на Гостомель. В промислових холодильних камерах тримали понад півсотні людей. В одній знаходилося 24 цивільних, а в сусідній - 28.
Кілька тижнів люди спали на бетоні, без їжі, води та світла. Їх по черзі приводили на допити в одну із кімнат в приміщенні, де знаходились "орки". Наприкінці березня, після низки допитів та тортур, чоловіків відвезли в Білорусь, а згодом в Брянську область.
В цьому місці, де розташтовані холодильні кімнати, утримували наших українців. Нелюди вибивали у цивільних інформацію, яку вони просто не знали. Ми знайшли чимало доказів того, що людей викрадали прямо на вулицях або з власних будинків. Скільки ще таких місць, де росіяни влаштовували українцям тортури на території Київщини - можна лише здогадуватися. Ми документуємо всі злочини російських армійців, тож настане час і кожен відповість за скоєне, - запевнив Нєбитов.
Re: Истории войны
"Ми зрівняємо Бучу в нуль", – пригрозив російський військовий місцевій мешканці Світлані Яковенко. Також наказав постійно носити на собі білі пов’язки, інакше – розстріл. Виходити з двору суворо заборонив.
44-річна Світлана разом із батьками прожила під російською окупацією два тижні. Весь час – у холодному погребі. Наслідки – плачевні: мама захворіла на гангрену, і їй довелося ампутувати ногу. На додачу російські снаряди перетворили їхній будинок на згарище.
Утім, родина щаслива, що їм вдалося зберегти свої життя – кажуть, це справжнє диво. Адже в чотирьох сусідських дворах росіяни розстріляли 11 людей.
https://life.pravda.com.ua/projects/pry ... /4/252675/
44-річна Світлана разом із батьками прожила під російською окупацією два тижні. Весь час – у холодному погребі. Наслідки – плачевні: мама захворіла на гангрену, і їй довелося ампутувати ногу. На додачу російські снаряди перетворили їхній будинок на згарище.
Утім, родина щаслива, що їм вдалося зберегти свої життя – кажуть, це справжнє диво. Адже в чотирьох сусідських дворах росіяни розстріляли 11 людей.
https://life.pravda.com.ua/projects/pry ... /4/252675/
Re: Истории войны
Світлана Самарська
Вчора пізно ввечері я отримала повідомлення. Нічого не скажу окрім того, що це моя і ваша фб-подруга. Я читала-перечитувала її повідомлення до четвертої ранку...
Феноменальна мужність - чоловіків і жінок. Великі люди великої країни.
Дослівно:
- Ви пишете про історії людей із окупації. Читаю і ридаю. Хочу розказати свою. Але ніхто не знає, що саме відбувалось. Розкажіть зі своєї сторінки, якщо вважатимете за потрібне, бо я таке ніколи не розкажу.
Я з Херсона. Мені 38. Під час окупації зрозуміла неймовірну річ. Ненависть сильніша за інстинкт самозбереження. Я тим виблядкам на броні факи тикала. Вони мені в повітря стріляли. Люди поряд боялися і звинувачували мене в тому, що я їх провокую.
Я. Їх. Провокую. У себе вдома, на своїй землі!
Одного разу йшли з подругою містом. І їхала машина з номерами Херсона - ВТ. Цивільна. З опущеними вікнами. А в авто чотири особи з автоматами. Я сказала "підрси їбні, сцикуни."
Вони почули і зупинились.
Вийшли всі. Нас було дві жінки. А вони, курва, всі вийшли з автоматами.
Питання: хто сказав?
Я кажу: я сказала. А ти запереч. Армія в полі. Біля Миколаєва. Пздй - і воюй. Можу блендер в дорогу дати.
В той час мозок відключився. Я забула, що я не сама, з подругою, що в мене є мама. Просто - лють і ненависть!
Мені сказали сісти в машину. Два орка з автоматами стали поруч. Подруга почала плакати.
А я не знаю, що зі мною стало. Я захотіла їх морально знищити. Я думала, що це мої останні хвилини. То ж я відірвалася.
І тут почалися погрози: я тебя вывезу на пост днр, тебя разорвут, ты в подвале сгниешь. Мы тебя щас насиловать будем.
А я : так я стара. Мені 37. Ви ж по дітях. Ви ж педофіли. У вас на жінок не встає.
Світлано, я таке городила, просто я думала, що це мій останній день. Я не думала, що я вирвусь. Я думала, що це все. Люди зникали кожного дня з вулиці, з магазину, з зупинки. Я опустила авторитет головного, він не довів мене до сліз своїми погрозами.
Я не стала просити вибачення. На закид: поедем выяснять вашу позицию по отношению к рф, я відповіла, що у мене суперукраїнська позиція.
- Мені пофіг ваші підвали і блокпости. Я знаю, що ЗСУ вас знайдуть і ви здхнете. І вас собаки з'їдять. А мене знайдуть і перепоховають як людину, як в інших містах.
Мене викинули з машини на трасі . Йшла пішки до Херсона вночі. Комендантська година, транспорту нема, зв'язку нема. Таксі нема. Я далеко не термінатор. Коли все закінчилась, сповзла по стіні в соплях і риданнях.
Але я точно знаю, вони бояться. Більше, ніж ми. Ці с.ки балдіють від того, що ми плачемо. А якщо їм зуби показати, то навіть чотири "подружки" з автоматом - тварі дрожащі. Фу.
Світлано, я хочу, щоб ви розповіли, що вони сцикуни йбні. Якби я почала плакати - мене б не було. Тут нема нічого героїчного. Просто чергова історія з окупантами. Може, хтось мою історію прочитає і для себе зрозуміє, що вони не всесильні, вони ниці тварини. Є сила, яка їх може подавити, але не завжди може наздогнати.
Це ЗСУ)
Вчора пізно ввечері я отримала повідомлення. Нічого не скажу окрім того, що це моя і ваша фб-подруга. Я читала-перечитувала її повідомлення до четвертої ранку...
Феноменальна мужність - чоловіків і жінок. Великі люди великої країни.
Дослівно:
- Ви пишете про історії людей із окупації. Читаю і ридаю. Хочу розказати свою. Але ніхто не знає, що саме відбувалось. Розкажіть зі своєї сторінки, якщо вважатимете за потрібне, бо я таке ніколи не розкажу.
Я з Херсона. Мені 38. Під час окупації зрозуміла неймовірну річ. Ненависть сильніша за інстинкт самозбереження. Я тим виблядкам на броні факи тикала. Вони мені в повітря стріляли. Люди поряд боялися і звинувачували мене в тому, що я їх провокую.
Я. Їх. Провокую. У себе вдома, на своїй землі!
Одного разу йшли з подругою містом. І їхала машина з номерами Херсона - ВТ. Цивільна. З опущеними вікнами. А в авто чотири особи з автоматами. Я сказала "підрси їбні, сцикуни."
Вони почули і зупинились.
Вийшли всі. Нас було дві жінки. А вони, курва, всі вийшли з автоматами.
Питання: хто сказав?
Я кажу: я сказала. А ти запереч. Армія в полі. Біля Миколаєва. Пздй - і воюй. Можу блендер в дорогу дати.
В той час мозок відключився. Я забула, що я не сама, з подругою, що в мене є мама. Просто - лють і ненависть!
Мені сказали сісти в машину. Два орка з автоматами стали поруч. Подруга почала плакати.
А я не знаю, що зі мною стало. Я захотіла їх морально знищити. Я думала, що це мої останні хвилини. То ж я відірвалася.
І тут почалися погрози: я тебя вывезу на пост днр, тебя разорвут, ты в подвале сгниешь. Мы тебя щас насиловать будем.
А я : так я стара. Мені 37. Ви ж по дітях. Ви ж педофіли. У вас на жінок не встає.
Світлано, я таке городила, просто я думала, що це мій останній день. Я не думала, що я вирвусь. Я думала, що це все. Люди зникали кожного дня з вулиці, з магазину, з зупинки. Я опустила авторитет головного, він не довів мене до сліз своїми погрозами.
Я не стала просити вибачення. На закид: поедем выяснять вашу позицию по отношению к рф, я відповіла, що у мене суперукраїнська позиція.
- Мені пофіг ваші підвали і блокпости. Я знаю, що ЗСУ вас знайдуть і ви здхнете. І вас собаки з'їдять. А мене знайдуть і перепоховають як людину, як в інших містах.
Мене викинули з машини на трасі . Йшла пішки до Херсона вночі. Комендантська година, транспорту нема, зв'язку нема. Таксі нема. Я далеко не термінатор. Коли все закінчилась, сповзла по стіні в соплях і риданнях.
Але я точно знаю, вони бояться. Більше, ніж ми. Ці с.ки балдіють від того, що ми плачемо. А якщо їм зуби показати, то навіть чотири "подружки" з автоматом - тварі дрожащі. Фу.
Світлано, я хочу, щоб ви розповіли, що вони сцикуни йбні. Якби я почала плакати - мене б не було. Тут нема нічого героїчного. Просто чергова історія з окупантами. Може, хтось мою історію прочитає і для себе зрозуміє, що вони не всесильні, вони ниці тварини. Є сила, яка їх може подавити, але не завжди може наздогнати.
Це ЗСУ)
Re: Истории войны
Одеситка вukpала з noлону nоpаненого чоловіка-війсьkoвого, хоча раніше готувала його nохорон: неймовірна історія бiйця
Лікарі допомогли підробити документи, а небайдужий чоловік погодився вивести через блокпости.
Людмила Белінська спочатку дізналась, що чоловік-військовий помер, а вже за 10 днів її повідомили, що живий, але в полоні, тож жінка наважилась викрасти свого чоловіка з-під російського конвою,
Кожного дня Руслан разом з Людмилою і Христиною їдуть у реабілітаційний центр. Спочатку навіть з їхньою допомогою він не міг зробити жодного кроку, а сьогодні хоч і важко, але сам іде з ходунками. “Я був в паніці, мені було тяжко змиритися, що я безпомічний”, – каже Руслан.
За ним крадькома спостерігає дружина і радіє кожному його руху. Один раз вона вже втратила Руслана, коли їй подзвонили і сказали, що чоловік загинув під Херсоном. “Ваш чоловік – герой, він загинув, привеземо за день-два. Я кажу це точно він? Так! Три свідки, які бачили, як пробило голову наскрізь, не виживають люди від такого поранення”, – переповідає жінка розмову.
Їй сказали, що під щільним вогнем не можуть забрати тіло, але незабаром спробують це зробити і родина має готуватися до похорону. У цей час Руслан лежав в окопі в селі Олександрівка на Херсонщині. “Мене відтягнули до окопа, щоб мене не переїхала техніка. В окопі я лежав три дні”, – пригадує чоловік.
За три дні, коли бої стихли, мешканці Олександрівки пішли окопами, аби подивитися, чи не має там поранених українських військових. “Вони почули, що я хриплю і мене дістали. Мене поїли яйцями і молоком”, – пригадує чоловік.
Руслана ховали у хліві, але чоловік періодично непритомнів, голова була пробита, двоє чоловіків вирішили доправити його до лікарні, але перехопили росіяни. Вони привезли Руслана до СІЗО, а згодом до лікарні Херсона. На допит приходив їхній капітан. “Він мені пропонував перейти на їхній бік, я вибрав полон”, – розповідає Руслан.
Палата спочатку була під конвоєм російських солдатів, а після операції Руслана вже так ретельно не охороняли. Нейрохірурги видалили частину черепа, почистили рану. Мозок був ушкоджений, що вплинуло на моторику і Руслан не міг підвестися на ноги. Окупанти розуміли, що втекти він не зможе. “Через те, що я 10 днів пролежав без медичної допомоги, пішла гематома, загноєння, довелося видаляти частини кістки, через це такі проблеми”, – розповідає військовий.
На лікарняному ліжку Руслан згадав телефон дружини і за 10 днів після звістки про загибель, їй зателефонували лікарі з Херсона і повідомили, що Руслан живий, але стан його тяжкий. Відтоді вона була на зв’язку з лікаря, але ситуація у Херсоні загострювалася. Ставало сутужно з медикаментами, виїхати і заїхати на окуповану частину ставало все складніше. Пройшов “референдум” і зник український зв’язок.
У вересні, попри небезпеку, Людмила вирішила їхати до окупованого Херсона. Її задача була знайти перевізника, який не просто знає цей маршрут, а який погодиться через десятки блокпостів перевести важкопораненого українського військового, і таку людину вона знайшла. Вона змогла попередити Руслана, що виїжджає і дні очікування перетворюються на вічність. “Немає і немає, я не знаю, що думати і тут відкриваються двері. В мене сльози на очах, я плакав, я не можу говорити”, – стримує сльози чоловік і зараз, коли згадує той момент.
Людмила визнає – її спецоперація була б неможливо без допомоги відчайдушних херсонських лікарів, які тримали з нею зв’язок і запропонували виписати довідку, що Руслан травмувався в наслідок аварії, а не на полі бою. “Зробили дві виписки – для наших і одна, для росіян, що це ДТП”, – розповідає Людмила.
Щоб вийти з лікарні, вони чітко дотримувалися порад небайдужих херсонців. На чорному вході їх чекала автівка, а за кермом машини був чоловік місцевої масажистки, яка приходила до Руслана до лікарні. Ризикуючи, вони привозять пару до поромної переправи. За нею на Руслана і Людмилу чекаю українські перевізники. Вони проходять десятки російських блокпостів, показують довідку про ДТП, але, на щастя, ніхто з росіян їх ретельно не перевіряє.
На першому українському блокпості вони розуміють, що спецоперація вдалася. Людмила по суті викрала свого Руслана з полону. 13 вересня вони повертаються додому до Одеси саме в день народження Руслана. Доньки чекають на батьків з тортом.
Зараз Руслан наполегливо тренується заради своїх доньок, через пошкодження мозку порушена моторика рухів. Але м’язам дають щоденне навантаження, аби мозок згодом згадав, як кінцівками посилати правильні імпульси. “Організм буде використовувати резерви і здорові частини мозку візьмуть на себе функцію пошкоджених. Нейропластичність – це дуже складний процес”, – кажуть в реабілітаційному центрі.
Чоловік прагне для початку почати хоча б самостійно пересуватись квартирою. “Я для цього все роблю, я тренуюся. Першик крок мені дає надію на майбутнє, що я зможу ходити”, – переконує чоловік.
Лікарі допомогли підробити документи, а небайдужий чоловік погодився вивести через блокпости.
Людмила Белінська спочатку дізналась, що чоловік-військовий помер, а вже за 10 днів її повідомили, що живий, але в полоні, тож жінка наважилась викрасти свого чоловіка з-під російського конвою,
Кожного дня Руслан разом з Людмилою і Христиною їдуть у реабілітаційний центр. Спочатку навіть з їхньою допомогою він не міг зробити жодного кроку, а сьогодні хоч і важко, але сам іде з ходунками. “Я був в паніці, мені було тяжко змиритися, що я безпомічний”, – каже Руслан.
За ним крадькома спостерігає дружина і радіє кожному його руху. Один раз вона вже втратила Руслана, коли їй подзвонили і сказали, що чоловік загинув під Херсоном. “Ваш чоловік – герой, він загинув, привеземо за день-два. Я кажу це точно він? Так! Три свідки, які бачили, як пробило голову наскрізь, не виживають люди від такого поранення”, – переповідає жінка розмову.
Їй сказали, що під щільним вогнем не можуть забрати тіло, але незабаром спробують це зробити і родина має готуватися до похорону. У цей час Руслан лежав в окопі в селі Олександрівка на Херсонщині. “Мене відтягнули до окопа, щоб мене не переїхала техніка. В окопі я лежав три дні”, – пригадує чоловік.
За три дні, коли бої стихли, мешканці Олександрівки пішли окопами, аби подивитися, чи не має там поранених українських військових. “Вони почули, що я хриплю і мене дістали. Мене поїли яйцями і молоком”, – пригадує чоловік.
Руслана ховали у хліві, але чоловік періодично непритомнів, голова була пробита, двоє чоловіків вирішили доправити його до лікарні, але перехопили росіяни. Вони привезли Руслана до СІЗО, а згодом до лікарні Херсона. На допит приходив їхній капітан. “Він мені пропонував перейти на їхній бік, я вибрав полон”, – розповідає Руслан.
Палата спочатку була під конвоєм російських солдатів, а після операції Руслана вже так ретельно не охороняли. Нейрохірурги видалили частину черепа, почистили рану. Мозок був ушкоджений, що вплинуло на моторику і Руслан не міг підвестися на ноги. Окупанти розуміли, що втекти він не зможе. “Через те, що я 10 днів пролежав без медичної допомоги, пішла гематома, загноєння, довелося видаляти частини кістки, через це такі проблеми”, – розповідає військовий.
На лікарняному ліжку Руслан згадав телефон дружини і за 10 днів після звістки про загибель, їй зателефонували лікарі з Херсона і повідомили, що Руслан живий, але стан його тяжкий. Відтоді вона була на зв’язку з лікаря, але ситуація у Херсоні загострювалася. Ставало сутужно з медикаментами, виїхати і заїхати на окуповану частину ставало все складніше. Пройшов “референдум” і зник український зв’язок.
У вересні, попри небезпеку, Людмила вирішила їхати до окупованого Херсона. Її задача була знайти перевізника, який не просто знає цей маршрут, а який погодиться через десятки блокпостів перевести важкопораненого українського військового, і таку людину вона знайшла. Вона змогла попередити Руслана, що виїжджає і дні очікування перетворюються на вічність. “Немає і немає, я не знаю, що думати і тут відкриваються двері. В мене сльози на очах, я плакав, я не можу говорити”, – стримує сльози чоловік і зараз, коли згадує той момент.
Людмила визнає – її спецоперація була б неможливо без допомоги відчайдушних херсонських лікарів, які тримали з нею зв’язок і запропонували виписати довідку, що Руслан травмувався в наслідок аварії, а не на полі бою. “Зробили дві виписки – для наших і одна, для росіян, що це ДТП”, – розповідає Людмила.
Щоб вийти з лікарні, вони чітко дотримувалися порад небайдужих херсонців. На чорному вході їх чекала автівка, а за кермом машини був чоловік місцевої масажистки, яка приходила до Руслана до лікарні. Ризикуючи, вони привозять пару до поромної переправи. За нею на Руслана і Людмилу чекаю українські перевізники. Вони проходять десятки російських блокпостів, показують довідку про ДТП, але, на щастя, ніхто з росіян їх ретельно не перевіряє.
На першому українському блокпості вони розуміють, що спецоперація вдалася. Людмила по суті викрала свого Руслана з полону. 13 вересня вони повертаються додому до Одеси саме в день народження Руслана. Доньки чекають на батьків з тортом.
Зараз Руслан наполегливо тренується заради своїх доньок, через пошкодження мозку порушена моторика рухів. Але м’язам дають щоденне навантаження, аби мозок згодом згадав, як кінцівками посилати правильні імпульси. “Організм буде використовувати резерви і здорові частини мозку візьмуть на себе функцію пошкоджених. Нейропластичність – це дуже складний процес”, – кажуть в реабілітаційному центрі.
Чоловік прагне для початку почати хоча б самостійно пересуватись квартирою. “Я для цього все роблю, я тренуюся. Першик крок мені дає надію на майбутнє, що я зможу ходити”, – переконує чоловік.
Re: Истории войны
Загальнонаціональна хвилина мовчання 
34-річна Маргарита Чікмарьова загинула 6 березня 2022 року в Бучі – росіяни обстріляли автомобіль, у якому вона їхала разом з дітьми та чоловіком. Обоє її синів, Матвій та Клим, також загинули.
«Вони від будинку від'їхали на якихось 800 метрів. Маргарита та діти загинули на місці. А Сашко отримав сильне поранення, залишився без ноги. Він був у лікарні, зв'язався лише з кумом і сказав йому, що в нього більше немає родини. Вони обоє так любили своїх синів! Я іноді думаю, що добре, що Рита не бачила Матвія та Клима мертвими, вона б не перенесла цього», – розповіла подруга Маргарити.
Маргарита Чікмарьова була родом із Донеччини. У Бучу переїхала після того, як на Донеччину з війною прийшли росіяни.
«Вони з Сашком – україномовні, й не хотіли, щоб їхній син Матвій ішов там до школи», – розповіла подруга.
У Бучі Маргарита працювала спершу в міській раді, потім – у селищній раді Гостомеля.
У загиблої, окрім чоловіка, залишилися бабуся та сестра, які живуть на Донеччині, а також батько.
34-річна Маргарита Чікмарьова загинула 6 березня 2022 року в Бучі – росіяни обстріляли автомобіль, у якому вона їхала разом з дітьми та чоловіком. Обоє її синів, Матвій та Клим, також загинули.
«Вони від будинку від'їхали на якихось 800 метрів. Маргарита та діти загинули на місці. А Сашко отримав сильне поранення, залишився без ноги. Він був у лікарні, зв'язався лише з кумом і сказав йому, що в нього більше немає родини. Вони обоє так любили своїх синів! Я іноді думаю, що добре, що Рита не бачила Матвія та Клима мертвими, вона б не перенесла цього», – розповіла подруга Маргарити.
Маргарита Чікмарьова була родом із Донеччини. У Бучу переїхала після того, як на Донеччину з війною прийшли росіяни.
«Вони з Сашком – україномовні, й не хотіли, щоб їхній син Матвій ішов там до школи», – розповіла подруга.
У Бучі Маргарита працювала спершу в міській раді, потім – у селищній раді Гостомеля.
У загиблої, окрім чоловіка, залишилися бабуся та сестра, які живуть на Донеччині, а також батько.
Re: Истории войны
Я Киевлянин. Я встретил войну в Киеве. Я был в блокадном Киеве все три недели и много месяцев после.
Тогда у нас не было таких мощных противоракетных комплексов и ракеты практически гарантировано попадали днем и ночью по домам, школам, заводам, станциям и тд.
Скажу вам, что это пиздец. Единственная причина по которой мы, свидетели этого адища, не вспоминаем на каждом шагу те часы, потому что они навсегда въелись в нашу память. А нам хочется от них избавиться. Ибо это не прикольно, это, сука, страшно.
Мы выходили в магазин и ложились спать в коридоре, не зная, сколько проживем еще.
Кто-то включал вытеснение, кто-то панику, а кто-то медленно выстраивал фундамент для ПТСР.
Но суть в том, что гребаный «кинжал», стоимостью 6-10 млн долларов, невозможно было остановить. Эти ебучие ракеты считаются одними из самых крутых в мире. И ни какой храбрости бойцов не хватит, чтобы остановить гипер звуковую ракету.
Чувство безисходности, дорогие мои, ломает даже самых сильных. Чувство безисходности ломает даже авантюристов. Чувство безисходности ломает.
Сегодня Киев самый защищенный город на земле. Благодаря ВСУ и поддержке стран НАТО мы сбили 6 (ШЕСТЬ) кинжалов этой ночью над моим Киевом.
Весь город не спал. Женщины плакали, дети орали, собаки забивались в угол, старики писали прощальные меседжи своим детям. Но Киев не пал сегодня ночью. Он не просто НЕ пал. Он отбил несколько десятков ракет и дронов, среди которых шесть гребаных кинжалов.
Пару царапин от самой зверской атаки. Не все понимают, но это переломный ход войны.
Слава Украине!
Евгений Небоженко .
Тогда у нас не было таких мощных противоракетных комплексов и ракеты практически гарантировано попадали днем и ночью по домам, школам, заводам, станциям и тд.
Скажу вам, что это пиздец. Единственная причина по которой мы, свидетели этого адища, не вспоминаем на каждом шагу те часы, потому что они навсегда въелись в нашу память. А нам хочется от них избавиться. Ибо это не прикольно, это, сука, страшно.
Мы выходили в магазин и ложились спать в коридоре, не зная, сколько проживем еще.
Кто-то включал вытеснение, кто-то панику, а кто-то медленно выстраивал фундамент для ПТСР.
Но суть в том, что гребаный «кинжал», стоимостью 6-10 млн долларов, невозможно было остановить. Эти ебучие ракеты считаются одними из самых крутых в мире. И ни какой храбрости бойцов не хватит, чтобы остановить гипер звуковую ракету.
Чувство безисходности, дорогие мои, ломает даже самых сильных. Чувство безисходности ломает даже авантюристов. Чувство безисходности ломает.
Сегодня Киев самый защищенный город на земле. Благодаря ВСУ и поддержке стран НАТО мы сбили 6 (ШЕСТЬ) кинжалов этой ночью над моим Киевом.
Весь город не спал. Женщины плакали, дети орали, собаки забивались в угол, старики писали прощальные меседжи своим детям. Но Киев не пал сегодня ночью. Он не просто НЕ пал. Он отбил несколько десятков ракет и дронов, среди которых шесть гребаных кинжалов.
Пару царапин от самой зверской атаки. Не все понимают, но это переломный ход войны.
Слава Украине!
Евгений Небоженко .
Кто сейчас на конференции
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 12 гостей