Українська філософія представлена літописами, повчаннями, художніми творами та іншим чином. Її особливість проявлена в систематизованих і струнких теоріях навчань Г. Сковороди (засновник першої філософської системи в Україні), П. Юркевича (об'єктивно-ідеалістичне вчення), В. Лесевича (позитивіст започаткувавший «критичний реалізм»), П. Копніна (засновник «київської філософської школи», розробки з гносеології й логіки наукового пізнання), Д. Чижевського (виділив етапи української філософії в історії філософії України), В. Вернадського (перший президент Української Академії Наук у 1918 р.), В. Липинського (консервативний представник української соціології), В. Горського (школа «логіки наукового пізнання») в академічній філософії XIX-ХХ століть; і розчинена в літературній творчості письменників з поетами (М. Гоголь, Т. Шевченко, І. Франко, В. Винниченко розвинувший етичну систему базовану на щасті), у полемічній думці українського Ренесансу XV-XVI ст. (І. Вишенський, З. Копистенський, Г. Смотрицький); у реформаторських ідеях Братських шкіл, у політичних настроях Південного товариства декабристів.
Українська філософська думка може бути складна для сприйняття іноземцями як інша філософська традиція (аналогічно українським народом — чужорідне), що відображає духовно-практичну історію нації, характер ментальності українського етносу, оригінальність України з її соціокультурним тлом, і тільки розуміння усіх цих факторів у взаємодії є умовою розкриття самобутності української філософської думки
Про мову .
Re: Про мову .
Періоди й етапи
У розвитку та в становленні філософії в Україні відокремлені періоди:
Становлення і розвиток філософської думки в Київській Русі;
період філософії українського Відродження та Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії (козацька доба);
період української філософії в культурі романтизму XIX-XX століть;
від 1930-х років до кінця 1980-х років — філософія періоду УРСР, а також філософія української діаспори;
зародження культури незалежної України й формування сучасної філософії XX-XXI століть.
Системно розглядаючи виникнення й розвій української філософії як ланки світового історико-філософського процесу виокремлені етапи:
Світоглядні уявлення «першоукраїнців» язичницько-міфологічної доби як переддень української філософії в V-IX століттях;
філософські погляди українських мислителів у добу Київської Русі з філософсько-теологічним вченням IX-XVI століть;
філософська діяльність пов'язана з виникненням науково-освітніх центрів, братств, колегій зі становленням професійної філософії від XI століття;
формування самобутніх українських філософських концепцій як класична доба української філософії в XVIII столітті;
сучасна академічна, фахово-освітня українська філософія в XIX-XXI століттях.
У розвитку та в становленні філософії в Україні відокремлені періоди:
Становлення і розвиток філософської думки в Київській Русі;
період філософії українського Відродження та Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії (козацька доба);
період української філософії в культурі романтизму XIX-XX століть;
від 1930-х років до кінця 1980-х років — філософія періоду УРСР, а також філософія української діаспори;
зародження культури незалежної України й формування сучасної філософії XX-XXI століть.
Системно розглядаючи виникнення й розвій української філософії як ланки світового історико-філософського процесу виокремлені етапи:
Світоглядні уявлення «першоукраїнців» язичницько-міфологічної доби як переддень української філософії в V-IX століттях;
філософські погляди українських мислителів у добу Київської Русі з філософсько-теологічним вченням IX-XVI століть;
філософська діяльність пов'язана з виникненням науково-освітніх центрів, братств, колегій зі становленням професійної філософії від XI століття;
формування самобутніх українських філософських концепцій як класична доба української філософії в XVIII столітті;
сучасна академічна, фахово-освітня українська філософія в XIX-XXI століттях.
-
Слобожанский
- Сообщения: 3765
- Зарегистрирован: Май 5, 2021, 9:18 pm
- Контактная информация:
Re: Про мову .
Да Более того над ним издевается практически каждый россиянин .Ну я уже приводил примеры это Лавра ПеЧерская ,это очки на глазах это нисчяк и в натуре .А прикинь какое издевательство для русского языка слова гаджет,монитор и даже презерватив .Ведь любое не скрепное слово это издевательство .))))Кстати ты слушал как над русским языком издевается дон-дон Кадыров?))))Слобожанский писал(а): ↑Февраль 21, 2023, 6:25 pmПолучаєца, шо я с дєтства іздєваюсь над рускім язиком))
Re: Про мову .
«Горд жить в Украине». Ведущий родом из России поразил своим владением украинским языком
Мало кому известно, что украинский ведущий Алексей Суханов родом из России. Алексей вплоть до 2014 года жил и работал в РФ. Однако, вскоре Суханов принял решение, окончательно сменив место жительства. Сейчас Леша является полноправным гражданином Украины.
Не так давно ведущий похвастался в своем Инстаграме, что он получил украинский паспорт. Суханов не только обосновался в Киеве, но и выучил украинский язык. Сейчас Алексей ведет передачу исключительно на украинском, восхищая поклонников.
«Классный», «Алексей, вы лучший», «Уважаю вас за вашу позицию», «Спасибо, что вы с нами», «Уважаю вас как человека», «Теперь вы наш», «Говорит на украинском в отличие от многих наших звезд», «Учитесь, уважаемые»,- пишут пользователи Сети.
Ну и какие проблемы у Леши?Никаких.Его кто то насилует ,притесняет ?Нет .Пример всем украинцам и не украинцам .
Мало кому известно, что украинский ведущий Алексей Суханов родом из России. Алексей вплоть до 2014 года жил и работал в РФ. Однако, вскоре Суханов принял решение, окончательно сменив место жительства. Сейчас Леша является полноправным гражданином Украины.
Не так давно ведущий похвастался в своем Инстаграме, что он получил украинский паспорт. Суханов не только обосновался в Киеве, но и выучил украинский язык. Сейчас Алексей ведет передачу исключительно на украинском, восхищая поклонников.
«Классный», «Алексей, вы лучший», «Уважаю вас за вашу позицию», «Спасибо, что вы с нами», «Уважаю вас как человека», «Теперь вы наш», «Говорит на украинском в отличие от многих наших звезд», «Учитесь, уважаемые»,- пишут пользователи Сети.
Ну и какие проблемы у Леши?Никаких.Его кто то насилует ,притесняет ?Нет .Пример всем украинцам и не украинцам .
Re: Про мову .
Про історичну неєдність росіян та українців. чи існувала спільна мова на Русі?
Таку абстракцію як самосвідомість вкрай важко вловити у давніх суспільствах, особливо серед неписьменного населення. Мова ж залишає по собі значно більше слідів, отже, може вважатися об’єктивним показником людської єдності. Тож чи була на Русі одна мова, а значить – і один народ?
Між 2014 та 2020 роком Владімір Путін пережив еволюцію поглядів на українців. Якщо до цього він називав російський та український народи “братськими”, іноді спеціально підкреслюючи їхню окремішність, то потім остаточно схилився до концепту “одного народу”. В основу гаданої єдності він поклав кілька факторів, чільне місце серед яких посідала начебто спільна мова.
В інтерв’ю ТАСС 20 лютого 2020 року Путін проігнорував можливі заперечення українців проти ототожнення їх із росіянами, пославшись на мовний аргумент:
“В.Путін: Але я вже багато разів казав: я вважаю, що ми один і той самий народ.
А.Ванденко: Українцям це дуже не подобається.
В. Путін: Не знаю, подобається це чи ні, але якщо подивитися на реалії, це так і є. Розумієте, до XI–XIII століття ми не мали жодної різниці в мові. І тільки внаслідок полонізації у тієї частини українців, яка жила на території, що знаходилася під владою Речі Посполитої, лише десь, на мою думку, у XVI столітті з'явилися перші мовні відмінності”.
Таку ж думку знаходимо у сумнозвісній статті “Про історичну єдність росіян та українців” 21 липня 2021 року:
“І росіяни, і українці, і білоруси – спадкоємці Стародавньої Русі, яка була найбільшою державою Європи. Слов'янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об'єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв'язками, владою князів династії Рюриковичів”.
Але наскільки це правда?
Якщо дуже коротко – абсолютно неправда. Хоча суперечки про справжню кількість і становище мов населення Русі тривають й досі, очевидно, що про “одну мову” не може йтися. З’ясуймо детальніше.
На світанку слов’янської історії певна мовна єдність існувала. Не будемо заглиблюватися у безодню дебатів про приналежність археологічних культур І–V століть, зазначимо лише, що візантійському дипломату Пріску Панійському у 440-450-х роках уже були відомі окремі слов’янські слова, як-от “мед”. На користь цієї єдності – і дані порівняльного мовознавства, і здоровий глузд.
Сама назва “слов’яни”, найвірогідніше, означає спільноту, яка має “слово”, тобто розмовляє зрозуміло для інших спільнот. Натомість поняття “німці” означає “німі”, тобто нездатні говорити зрозумілими словами. Традиція називати “німцями” усіх західних європейців дожила у Східній Європі до XVII століття.
Чи розмовляли ці праслов’яни реально однією мовою, чи низкою взаємно зрозумілих діалектів – ми не знаємо, однак на той момент це не так вже й важливо. Важливіше, що “подрібнення” мов у нашій частині світу мали однакову логіку. Спочатку із загального індоєвропейського масиву виокремилася балто-слов’янська прамова, а з неї – і слов’янська прамова (або низка діалектів). Однак цей процес мало нагадував дерево, як це полюбляли малювати лінгвісти у ХІХ столітті: з одним стовбуром і рівномірно відгалуженими гілками – від більших до менших. Радше це скидається на дельту великої ріки, де окремі рукави одночасно зливалися і розділялися, зближувалися та віддалялися, не перетинаючись, перехрещувалися тощо.
Тож уже під час Великого розселення слов’ян з VI по VIIІ століття мовна єдність була порушена. Традиційно прийнято ділити слов’янські мови, а відтак – народи на три великі групи: західну, східну та південну. Але реальна ситуація набагато складніша (настільки, що я не ризикну її описувати, щоб не схибити). На одні слов’янські діалекти впливали інші слов’янські діалекти, а також чужі мови – народів, що опинилися по сусідству. Консенсусною є точка зору про вплив балтських мов на білоруську, фіно-угорських та іранських – на російську, іранських та тюркських – на українську.
І хоча ми не можемо вповні довіряти “Повісті временних літ” у цьому питанні – як значно пізнішому джерелу порівняно із самим процесом – тим не менше, її автор чітко окреслив різницю між назвами тих півтора десятка вождівств і племінних союзів, яких позначають як “східних слов’ян”. Одну групу становили назви на “-яни”: волиняни, деревляни, поляни, сіверяни; іншу – на “-ичі”: кривичі, дреговичі, в’ятичі, радимичі (цікаво, що і у західних слов’ян, і у південних теж можна побачити групи назв з аналогічними закінченнями, а деякі назви взагалі ідентичні нашим). Є й певні винятки, але саме винятки.
Це не означає, що перші були предками українців, а другі – решти народів. Це майже нічого достовірно не означає, окрім, можливо того, що “-яни” розселялися першими і ближче до спільної прабатьківщини, а “-ичі” – пізніше і далі. Однак якщо ці назви справді мають значення, а не вигадані літописцем з нуля, то вони демонструють наявність двох окремих груп, тобто відсутність єдності на теренах Русі уже в той час – задовго до самої Русі.
То невже давньоруська мова – цілковитий міф?
Ні. Спільна мова на Русі була, і то навіть не одна, але жодної єдності населенню вона аж ніяк не додавала, тому що нею мало хто розмовляв в реальному житті.
Мовна ситуація в ХІ – ХІІІ століттях виглядала так. На верхньому “поверсі” співіснували дві справді спільні мови. Одна – та сама знаменита давньоруська мова, яка так бентежить Путіна. Але правильніше її називати “давньокиївською книжною” мовою або “київським койне”, тому що у повсякденні вона була набутком лише невеликого кола столичних інтелектуалів і поза Києвом її навряд чи використовували. Зате саме нею творилися літописи (“Повість”), закони (“Руська правда”), нонфікшн (“Повчання Володимира Мономаха”) та художня література (“Слово о полку Ігоревім”). Вона забезпечувала правильне діловодство по всій Русі та серйозно вплинула на пізніші літературні мови всіх східнослов’янських народів.
Другою мовою – ще більш універсальною та ще менш повсякденною – була церковнослов’янська. Її створили Кирило і Мефодій на основі одного з болгарських діалектів суто для релігійних потреб, і завдяки своєму сакральному статусу вона служила інструментом комунікації Русі з південними слов’янами. Цією мовою відправляли служби, писали духовні тексти, її берегли від проникнення простонародних слів (зате дуже активним був зворотній процес).
Знання обох цих мов було доступне не більше ніж 1% населення Русі, і могло створювати у них почуття приналежності до спільного культурного простору. Але, як я вже зазначав у минулій статті, якщо це і було так (а є й протилежні аргументи), то все одно нічого не говорило про широкі народні верстви.
Аналогічна ситуація склалася у Західній Європі, де королів та єпископів пов’язувала одна релігійно-ділова мова – латина (а з нею – і культурно-юридичний спадок Риму). Але якщо нікому до голови не приходить казати про існування “єдиної латинської народності”, то навіщо ж живити химеру “єдиної давньоруської народності”?
На нижньому поверсі все було ще складніше – ми навіть не знаємо, скількома мовами спілкувався простолюд! Якщо взяти “залізобетонний” критерій, то вийде щонайменше дві: північна (новгородсько-псковська) та південна (київська). Доказами їхнього існування є берестяні грамоти на півночі та графіті на стінах Святої Софії на півдні. Налічується від 20 до 30 пунктів, за якими ці мови відрізняються, і для південної уже зі зламу ХІ і ХІІ століть характерні питомо українські риси. Передовсім “іфікація”, потім – кличний відмінок, повноголосся в іменах.
Захисники концепції єдиної давньоруської народності (Петро Толочко чи Владімір Корнілов) звертають увагу на те, що спільних рис у цих мовах начебто більше. Не заперечуючи фактичного підрахунку, зверну увагу на його методологічне безглуздя. Справа в тім, що всі мови на планеті мають спільні риси, і чим мови ближчі – тим більше. Наприклад, окремі мовознавці нараховують у сучасних білоруської та української мов понад 80% спільної лексики. Чи означає це, що ці мови – суть одна? Звісно ні, це ж абсурд. Так само буде абсурдом стверджувати, що якщо спільних рис більше, ніж відмінних, то новгородська і київська мова – це одна. Ні, достатньо буквально однієї відмінності та, найголовніше, усвідомленням мовцями своєї окремішності – і ось уже є дві мови. А то й чотири-п’ять: спитайте у боснійців-сербів-хорватів-чорногорців чи носіїв британських, американських, австралійських та ще кількох десятків різновидів англійської мови.
Якщо ж спиратися на таке доволі оригінальне джерело, як помилки переписувачів книг, то кількість мов на Русі суттєво зростає. Георгій Хабургаєв нараховував п’ять діалектних зон: північно-західну, північно-східну, центральну, південну і південно-західну; а Валерій Іванов теж п’ять, але інших: північно-західну, північно-східну, західну, південно-західну та південно-східну. Григорій Півторак виокремлював на території сучасної Росії північну групу діалектів (псковський, новгородський, ростово-суздальський) та південний діалект басейну Оки, а Юрій Шевельов на території України – київсько-поліський та галицько-подільський діалекти. Клавдія Горшкова розподілила "давньоруську мову" на вісім діалектів: псковський, новгородський, смоленсько-полоцький, ростово-суздальський, рязанський, чернігово-сіверський, галицько-волинський та київський. І хай всі ці поділи є доволі умовними (інакше їх не було б так багато), а накреслені дослідниками кордони не завжди збігаються, ясне одне – жодної спільної розмовної мови на Русі ніколи не існувало.
А ще десь посередині між "поверхами" розташовувалося "купецьке койне", бо цим людям з різних куточків Русі треба було швидко порозумітися один з одним. І тут вже не скажеш, що "київське наріччя" головувало, бо новгородські купці – теж поважна братія.
В минулій статті я вже звертався до прикладів античної Еллади та Німеччини ХІХ століття і зроблю це знову. Кожен з цих країв був у рази меншим за Русь, а в умовах відсутності телефону, телевізору та інтернету відстані мають значення. І в кожному з цих випадків мовної єдності не було: в класичній період у власне Греції було 7 діалектів (у трьох групах), а єдиної німецької мови не існує досі – є «стандартні» німецькі Німеччини, Австрії та Швейцарії, але є і розмовні нижньонімецька та верхньонімецька (з двох груп діалектів) мови, межі яких не збігаються з державними кордонами, а у кількості діалектів сам чорт ногу зломить. Враховуючи історично жалюгідний стан доріг на Русі, немає жодної підстави твердити, що тут регіональні мовні особливості були менш виразними.
Коротше кажучи, якоїсь однієї спільної мови, якою б розмовляли (а не лише читали) більшість мешканців Русі, просто не існувало. Сучасні білоруська, російська та українська мови склалися самостійно і незалежно на основі своїх власних коренів, а не виникли через розпад якоїсь гаданої спільної мови. Таким чином, і підстав твердити, що білоруси, росіяни та українці колись були одним народом, а потім розділилися, просто не існує. І це ще я не кажу про те, що навіть спільна мова не конче означає наявності одного народу (чи англомовний ірландець стає англійцем?).
Тож, в підсумку, Путін не "повертає втрачене історичною Росією", бо нічого спільного російсько-українського в минулому не було, а банально захоплює чужу землю.
Сергій Громенко
кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього
Таку абстракцію як самосвідомість вкрай важко вловити у давніх суспільствах, особливо серед неписьменного населення. Мова ж залишає по собі значно більше слідів, отже, може вважатися об’єктивним показником людської єдності. Тож чи була на Русі одна мова, а значить – і один народ?
Між 2014 та 2020 роком Владімір Путін пережив еволюцію поглядів на українців. Якщо до цього він називав російський та український народи “братськими”, іноді спеціально підкреслюючи їхню окремішність, то потім остаточно схилився до концепту “одного народу”. В основу гаданої єдності він поклав кілька факторів, чільне місце серед яких посідала начебто спільна мова.
В інтерв’ю ТАСС 20 лютого 2020 року Путін проігнорував можливі заперечення українців проти ототожнення їх із росіянами, пославшись на мовний аргумент:
“В.Путін: Але я вже багато разів казав: я вважаю, що ми один і той самий народ.
А.Ванденко: Українцям це дуже не подобається.
В. Путін: Не знаю, подобається це чи ні, але якщо подивитися на реалії, це так і є. Розумієте, до XI–XIII століття ми не мали жодної різниці в мові. І тільки внаслідок полонізації у тієї частини українців, яка жила на території, що знаходилася під владою Речі Посполитої, лише десь, на мою думку, у XVI столітті з'явилися перші мовні відмінності”.
Таку ж думку знаходимо у сумнозвісній статті “Про історичну єдність росіян та українців” 21 липня 2021 року:
“І росіяни, і українці, і білоруси – спадкоємці Стародавньої Русі, яка була найбільшою державою Європи. Слов'янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об'єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв'язками, владою князів династії Рюриковичів”.
Але наскільки це правда?
Якщо дуже коротко – абсолютно неправда. Хоча суперечки про справжню кількість і становище мов населення Русі тривають й досі, очевидно, що про “одну мову” не може йтися. З’ясуймо детальніше.
На світанку слов’янської історії певна мовна єдність існувала. Не будемо заглиблюватися у безодню дебатів про приналежність археологічних культур І–V століть, зазначимо лише, що візантійському дипломату Пріску Панійському у 440-450-х роках уже були відомі окремі слов’янські слова, як-от “мед”. На користь цієї єдності – і дані порівняльного мовознавства, і здоровий глузд.
Сама назва “слов’яни”, найвірогідніше, означає спільноту, яка має “слово”, тобто розмовляє зрозуміло для інших спільнот. Натомість поняття “німці” означає “німі”, тобто нездатні говорити зрозумілими словами. Традиція називати “німцями” усіх західних європейців дожила у Східній Європі до XVII століття.
Чи розмовляли ці праслов’яни реально однією мовою, чи низкою взаємно зрозумілих діалектів – ми не знаємо, однак на той момент це не так вже й важливо. Важливіше, що “подрібнення” мов у нашій частині світу мали однакову логіку. Спочатку із загального індоєвропейського масиву виокремилася балто-слов’янська прамова, а з неї – і слов’янська прамова (або низка діалектів). Однак цей процес мало нагадував дерево, як це полюбляли малювати лінгвісти у ХІХ столітті: з одним стовбуром і рівномірно відгалуженими гілками – від більших до менших. Радше це скидається на дельту великої ріки, де окремі рукави одночасно зливалися і розділялися, зближувалися та віддалялися, не перетинаючись, перехрещувалися тощо.
Тож уже під час Великого розселення слов’ян з VI по VIIІ століття мовна єдність була порушена. Традиційно прийнято ділити слов’янські мови, а відтак – народи на три великі групи: західну, східну та південну. Але реальна ситуація набагато складніша (настільки, що я не ризикну її описувати, щоб не схибити). На одні слов’янські діалекти впливали інші слов’янські діалекти, а також чужі мови – народів, що опинилися по сусідству. Консенсусною є точка зору про вплив балтських мов на білоруську, фіно-угорських та іранських – на російську, іранських та тюркських – на українську.
І хоча ми не можемо вповні довіряти “Повісті временних літ” у цьому питанні – як значно пізнішому джерелу порівняно із самим процесом – тим не менше, її автор чітко окреслив різницю між назвами тих півтора десятка вождівств і племінних союзів, яких позначають як “східних слов’ян”. Одну групу становили назви на “-яни”: волиняни, деревляни, поляни, сіверяни; іншу – на “-ичі”: кривичі, дреговичі, в’ятичі, радимичі (цікаво, що і у західних слов’ян, і у південних теж можна побачити групи назв з аналогічними закінченнями, а деякі назви взагалі ідентичні нашим). Є й певні винятки, але саме винятки.
Це не означає, що перші були предками українців, а другі – решти народів. Це майже нічого достовірно не означає, окрім, можливо того, що “-яни” розселялися першими і ближче до спільної прабатьківщини, а “-ичі” – пізніше і далі. Однак якщо ці назви справді мають значення, а не вигадані літописцем з нуля, то вони демонструють наявність двох окремих груп, тобто відсутність єдності на теренах Русі уже в той час – задовго до самої Русі.
То невже давньоруська мова – цілковитий міф?
Ні. Спільна мова на Русі була, і то навіть не одна, але жодної єдності населенню вона аж ніяк не додавала, тому що нею мало хто розмовляв в реальному житті.
Мовна ситуація в ХІ – ХІІІ століттях виглядала так. На верхньому “поверсі” співіснували дві справді спільні мови. Одна – та сама знаменита давньоруська мова, яка так бентежить Путіна. Але правильніше її називати “давньокиївською книжною” мовою або “київським койне”, тому що у повсякденні вона була набутком лише невеликого кола столичних інтелектуалів і поза Києвом її навряд чи використовували. Зате саме нею творилися літописи (“Повість”), закони (“Руська правда”), нонфікшн (“Повчання Володимира Мономаха”) та художня література (“Слово о полку Ігоревім”). Вона забезпечувала правильне діловодство по всій Русі та серйозно вплинула на пізніші літературні мови всіх східнослов’янських народів.
Другою мовою – ще більш універсальною та ще менш повсякденною – була церковнослов’янська. Її створили Кирило і Мефодій на основі одного з болгарських діалектів суто для релігійних потреб, і завдяки своєму сакральному статусу вона служила інструментом комунікації Русі з південними слов’янами. Цією мовою відправляли служби, писали духовні тексти, її берегли від проникнення простонародних слів (зате дуже активним був зворотній процес).
Знання обох цих мов було доступне не більше ніж 1% населення Русі, і могло створювати у них почуття приналежності до спільного культурного простору. Але, як я вже зазначав у минулій статті, якщо це і було так (а є й протилежні аргументи), то все одно нічого не говорило про широкі народні верстви.
Аналогічна ситуація склалася у Західній Європі, де королів та єпископів пов’язувала одна релігійно-ділова мова – латина (а з нею – і культурно-юридичний спадок Риму). Але якщо нікому до голови не приходить казати про існування “єдиної латинської народності”, то навіщо ж живити химеру “єдиної давньоруської народності”?
На нижньому поверсі все було ще складніше – ми навіть не знаємо, скількома мовами спілкувався простолюд! Якщо взяти “залізобетонний” критерій, то вийде щонайменше дві: північна (новгородсько-псковська) та південна (київська). Доказами їхнього існування є берестяні грамоти на півночі та графіті на стінах Святої Софії на півдні. Налічується від 20 до 30 пунктів, за якими ці мови відрізняються, і для південної уже зі зламу ХІ і ХІІ століть характерні питомо українські риси. Передовсім “іфікація”, потім – кличний відмінок, повноголосся в іменах.
Захисники концепції єдиної давньоруської народності (Петро Толочко чи Владімір Корнілов) звертають увагу на те, що спільних рис у цих мовах начебто більше. Не заперечуючи фактичного підрахунку, зверну увагу на його методологічне безглуздя. Справа в тім, що всі мови на планеті мають спільні риси, і чим мови ближчі – тим більше. Наприклад, окремі мовознавці нараховують у сучасних білоруської та української мов понад 80% спільної лексики. Чи означає це, що ці мови – суть одна? Звісно ні, це ж абсурд. Так само буде абсурдом стверджувати, що якщо спільних рис більше, ніж відмінних, то новгородська і київська мова – це одна. Ні, достатньо буквально однієї відмінності та, найголовніше, усвідомленням мовцями своєї окремішності – і ось уже є дві мови. А то й чотири-п’ять: спитайте у боснійців-сербів-хорватів-чорногорців чи носіїв британських, американських, австралійських та ще кількох десятків різновидів англійської мови.
Якщо ж спиратися на таке доволі оригінальне джерело, як помилки переписувачів книг, то кількість мов на Русі суттєво зростає. Георгій Хабургаєв нараховував п’ять діалектних зон: північно-західну, північно-східну, центральну, південну і південно-західну; а Валерій Іванов теж п’ять, але інших: північно-західну, північно-східну, західну, південно-західну та південно-східну. Григорій Півторак виокремлював на території сучасної Росії північну групу діалектів (псковський, новгородський, ростово-суздальський) та південний діалект басейну Оки, а Юрій Шевельов на території України – київсько-поліський та галицько-подільський діалекти. Клавдія Горшкова розподілила "давньоруську мову" на вісім діалектів: псковський, новгородський, смоленсько-полоцький, ростово-суздальський, рязанський, чернігово-сіверський, галицько-волинський та київський. І хай всі ці поділи є доволі умовними (інакше їх не було б так багато), а накреслені дослідниками кордони не завжди збігаються, ясне одне – жодної спільної розмовної мови на Русі ніколи не існувало.
А ще десь посередині між "поверхами" розташовувалося "купецьке койне", бо цим людям з різних куточків Русі треба було швидко порозумітися один з одним. І тут вже не скажеш, що "київське наріччя" головувало, бо новгородські купці – теж поважна братія.
В минулій статті я вже звертався до прикладів античної Еллади та Німеччини ХІХ століття і зроблю це знову. Кожен з цих країв був у рази меншим за Русь, а в умовах відсутності телефону, телевізору та інтернету відстані мають значення. І в кожному з цих випадків мовної єдності не було: в класичній період у власне Греції було 7 діалектів (у трьох групах), а єдиної німецької мови не існує досі – є «стандартні» німецькі Німеччини, Австрії та Швейцарії, але є і розмовні нижньонімецька та верхньонімецька (з двох груп діалектів) мови, межі яких не збігаються з державними кордонами, а у кількості діалектів сам чорт ногу зломить. Враховуючи історично жалюгідний стан доріг на Русі, немає жодної підстави твердити, що тут регіональні мовні особливості були менш виразними.
Коротше кажучи, якоїсь однієї спільної мови, якою б розмовляли (а не лише читали) більшість мешканців Русі, просто не існувало. Сучасні білоруська, російська та українська мови склалися самостійно і незалежно на основі своїх власних коренів, а не виникли через розпад якоїсь гаданої спільної мови. Таким чином, і підстав твердити, що білоруси, росіяни та українці колись були одним народом, а потім розділилися, просто не існує. І це ще я не кажу про те, що навіть спільна мова не конче означає наявності одного народу (чи англомовний ірландець стає англійцем?).
Тож, в підсумку, Путін не "повертає втрачене історичною Росією", бо нічого спільного російсько-українського в минулому не було, а банально захоплює чужу землю.
Сергій Громенко
кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього
Re: Про мову .
В украинском языке насчитывается около 256 тысяч слов.
Украинский язык отличается от родственных славянских языков тем, что в нем есть седьмой восклицательный падеж.
Сложно сказать, когда точно зародился украинский язык, из-за малого количества письменных находок. Существует версия о происхождении украинского языка в результате распада древнерусского языка на украинский, русский и белорусский. А некоторые исследователи считают, что украинский происходит от праславянского языка и начал формироваться за несколько тысячелетий до нашей эры.
В 1933 году из украинского правописания исключили букву "ґ" из идеологических соображений. Коммунисты считали, что украинцы с помощью этой буквы пытаются приблизиться к западному стилю речи и отдаляются от русского языка. Максим Рыльский и Павел Тычина безуспешно пытались вернуть "ґ" в алфавит. Букву вернули в алфавит в 1990 году .
Украинский язык пытались запретить много раз - чаще всего называется число в 134 попытки запрета. Наш язык пережил 4 века репрессий и лингвоцида. Самым известном документом о запрете украинского языка считается Валуевский циркуляр, который должен был русифицировать украинцев.
Очень важной частью украинского языка являются его диалекты - уникальные для каждого региона. Вместе с изучением литературной нормы украинского важно также помнить и сохранять особенности своего диалекта.
Среди произведений на украинском языке больше всего переводов имеет "Завещание" Тараса Шевченко. Стихотворение перевели на 140 языков мира.
Самой популярной в мире песней украинского происхождения можно назвать рождественскую песню "Щедрик". Иностранцам она известна как "Carol of the bells".
Среди украинских слов чаще всего используют существительное "рука", прилагательное "великий", глагол "бути" и местоимение "він".
Важной частью украинского фольклора являются народные сказки. Самыми древними украинскими сказками считаются "Пан Коцкий", "Соломенный бычок", "Котигорошко", "Девушка и Месяц", "Ох", "Ивасик-Телесик".
Украинский язык отличается от родственных славянских языков тем, что в нем есть седьмой восклицательный падеж.
Сложно сказать, когда точно зародился украинский язык, из-за малого количества письменных находок. Существует версия о происхождении украинского языка в результате распада древнерусского языка на украинский, русский и белорусский. А некоторые исследователи считают, что украинский происходит от праславянского языка и начал формироваться за несколько тысячелетий до нашей эры.
В 1933 году из украинского правописания исключили букву "ґ" из идеологических соображений. Коммунисты считали, что украинцы с помощью этой буквы пытаются приблизиться к западному стилю речи и отдаляются от русского языка. Максим Рыльский и Павел Тычина безуспешно пытались вернуть "ґ" в алфавит. Букву вернули в алфавит в 1990 году .
Украинский язык пытались запретить много раз - чаще всего называется число в 134 попытки запрета. Наш язык пережил 4 века репрессий и лингвоцида. Самым известном документом о запрете украинского языка считается Валуевский циркуляр, который должен был русифицировать украинцев.
Очень важной частью украинского языка являются его диалекты - уникальные для каждого региона. Вместе с изучением литературной нормы украинского важно также помнить и сохранять особенности своего диалекта.
Среди произведений на украинском языке больше всего переводов имеет "Завещание" Тараса Шевченко. Стихотворение перевели на 140 языков мира.
Самой популярной в мире песней украинского происхождения можно назвать рождественскую песню "Щедрик". Иностранцам она известна как "Carol of the bells".
Среди украинских слов чаще всего используют существительное "рука", прилагательное "великий", глагол "бути" и местоимение "він".
Важной частью украинского фольклора являются народные сказки. Самыми древними украинскими сказками считаются "Пан Коцкий", "Соломенный бычок", "Котигорошко", "Девушка и Месяц", "Ох", "Ивасик-Телесик".
Re: Про мову .
“Російськомовні українці говорять, що важко перейти на державну мову”. 0сь приклад: у Львові китаєць захистив кандидатську дисертацію українською
В історії Львівської політехніки іноземний аспірант уперше підготував наукове дослідження українською мовою. Про це повідомляє пресслужба Львівської політехніки.
Там розповідають, що до Львова Ше Сяньнін приїхав шість років тому, після завершення бакалаврату в університеті провінції Хенань. Спочатку його зарахували на підготовче відділення, де він вивчав українську мову. Потім вступив до магістратури, на прикладну механіку, а після її завершення – до аспірантури, хоча коли їхав в Україну, то чіткого наміру залишатися тут в аспірантурі не мав.
“З-поміж країн, у яких я міг навчатися, а це Україна, Білорусь, Молдова, Азербайджан, Казахстан, вибрав саме Україну, тому що тут добре готують інженерів-механіків. І я знав, що в Україні дуже гарно. Дізнався, що у Львівській політехніці є хороша база з моєї спеціалізації”, – розповідає Ше Сяньнін.
Для цього йому як іноземцеві довелося виграти грант на навчання від Китайського стипендійного центру. Відтак він отримав китайську стипендію і бюджетне місце (і теж стипендію) у Львівській політехніці. Ше розповідає, що роки його перебування в Політехніці були цікаві й насичені. Рівнем навчання задоволений, адже кафедральні лабораторії добре обладнані, комп’ютери наповнені сучасними програмами. Ше Сяньнін охоче брав участь у міжнародних конференціях, писав статті, зокрема до видань, що належать до баз даних Scopus, а також до міжнародних фахових видань.
Тема дисертації молодого науковця – “Підвищення ефективності механічного оброблення деталей з титанових сплавів на основі імітаційного моделювання процесу формоутворення”. Саме китайська сторона рекомендувала Ше, щоб його дисертаційне дослідження було пов’язане з темою оброблення титанових сплавів. Науковий керівник відразу був упевнений, що з цим його аспірант упорається добре, адже побачив, що він надзвичайно працьовитий і наполегливий.
У Львівській політехніці Ше Сяньнін охоче долучився до викладання китайської мови в Лінгвістично-освітньому центрі університету, а також започаткував співпрацю із Львівською торгово-промисловою палатою. Хлопець ділиться, що українська мова йому дається дуже нелегко, однак коли їхав до України, то навіть не сумнівався, що мусить вивчити її, адже розумів, що знання мови – єдиний шлях зануритися в середовище країни, де навчатиметься, освоїти ментальність і культуру її мешканців.
Молодий китайський науковець любить гуляти містом. Відвідав фактично всі львівські музеї, театри і храми. Охоче ходить на вистави до оперного театру, захоплюється архітектурою старої частини міста. Ще до карантину встиг побувати в Києві, Одесі, Івано-Франківську, Рівному, Луцьку, Мукачеві. А коли в Україні почалася війна, то батьки щодня наполягали, аби Ше повертався додому.
“Я запевняв їх, що тут усе добре, спокійно, Політехніка працює. Правда, у перші два місяці на вимогу китайської сторони виїхав до Угорщини, а потім, як тільки стало можливим, без вагань повернувся до Львова. Мій друг у Китаї працює журналістом, то я давав йому кілька коментарів про те, що насправді відбувається в Україні, пояснював йому, яка тут ситуація”, – каже Ше.
Також Ше від самого початку війни щедро донатить на ЗСУ. Ше Сяньнін каже, що наразі працюватиме у Львівській політехніці, однак залишатися тут надовго наміру не має, адже хоче повернутися на батьківщину і працювати там викладачем.
В історії Львівської політехніки іноземний аспірант уперше підготував наукове дослідження українською мовою. Про це повідомляє пресслужба Львівської політехніки.
Там розповідають, що до Львова Ше Сяньнін приїхав шість років тому, після завершення бакалаврату в університеті провінції Хенань. Спочатку його зарахували на підготовче відділення, де він вивчав українську мову. Потім вступив до магістратури, на прикладну механіку, а після її завершення – до аспірантури, хоча коли їхав в Україну, то чіткого наміру залишатися тут в аспірантурі не мав.
“З-поміж країн, у яких я міг навчатися, а це Україна, Білорусь, Молдова, Азербайджан, Казахстан, вибрав саме Україну, тому що тут добре готують інженерів-механіків. І я знав, що в Україні дуже гарно. Дізнався, що у Львівській політехніці є хороша база з моєї спеціалізації”, – розповідає Ше Сяньнін.
Для цього йому як іноземцеві довелося виграти грант на навчання від Китайського стипендійного центру. Відтак він отримав китайську стипендію і бюджетне місце (і теж стипендію) у Львівській політехніці. Ше розповідає, що роки його перебування в Політехніці були цікаві й насичені. Рівнем навчання задоволений, адже кафедральні лабораторії добре обладнані, комп’ютери наповнені сучасними програмами. Ше Сяньнін охоче брав участь у міжнародних конференціях, писав статті, зокрема до видань, що належать до баз даних Scopus, а також до міжнародних фахових видань.
Тема дисертації молодого науковця – “Підвищення ефективності механічного оброблення деталей з титанових сплавів на основі імітаційного моделювання процесу формоутворення”. Саме китайська сторона рекомендувала Ше, щоб його дисертаційне дослідження було пов’язане з темою оброблення титанових сплавів. Науковий керівник відразу був упевнений, що з цим його аспірант упорається добре, адже побачив, що він надзвичайно працьовитий і наполегливий.
У Львівській політехніці Ше Сяньнін охоче долучився до викладання китайської мови в Лінгвістично-освітньому центрі університету, а також започаткував співпрацю із Львівською торгово-промисловою палатою. Хлопець ділиться, що українська мова йому дається дуже нелегко, однак коли їхав до України, то навіть не сумнівався, що мусить вивчити її, адже розумів, що знання мови – єдиний шлях зануритися в середовище країни, де навчатиметься, освоїти ментальність і культуру її мешканців.
Молодий китайський науковець любить гуляти містом. Відвідав фактично всі львівські музеї, театри і храми. Охоче ходить на вистави до оперного театру, захоплюється архітектурою старої частини міста. Ще до карантину встиг побувати в Києві, Одесі, Івано-Франківську, Рівному, Луцьку, Мукачеві. А коли в Україні почалася війна, то батьки щодня наполягали, аби Ше повертався додому.
“Я запевняв їх, що тут усе добре, спокійно, Політехніка працює. Правда, у перші два місяці на вимогу китайської сторони виїхав до Угорщини, а потім, як тільки стало можливим, без вагань повернувся до Львова. Мій друг у Китаї працює журналістом, то я давав йому кілька коментарів про те, що насправді відбувається в Україні, пояснював йому, яка тут ситуація”, – каже Ше.
Також Ше від самого початку війни щедро донатить на ЗСУ. Ше Сяньнін каже, що наразі працюватиме у Львівській політехніці, однак залишатися тут надовго наміру не має, адже хоче повернутися на батьківщину і працювати там викладачем.
Re: Про мову .
Зеленському хотіли дати питання на рос. мові – реакція і відповідь Президента – безцінна.
Під час прес-конференції в Києві президенту України Володимиру Зеленському запропонували поставити питання російською мовою. Реакція президента не заставила себе довго чекати.
Президент почав вдягати навушник для перекладу, коли сказали, що запитання може звучати російською від телеканалу FREEДОМ, але журналісти все ж повернулись до державної мови.
Під час прес-конференції в Києві президенту України Володимиру Зеленському запропонували поставити питання російською мовою. Реакція президента не заставила себе довго чекати.
Президент почав вдягати навушник для перекладу, коли сказали, що запитання може звучати російською від телеканалу FREEДОМ, але журналісти все ж повернулись до державної мови.
Re: Про мову .
В Одесі в одному з готелів спалахнув черговий мовний скандал.
Клієнтка називала гривні рублями, ображала працівниць готелю через те, що вони спілкуються українською та заявляла, що "лише селючки" можуть говорити хлопцеві "я тебе кохаю", одна з дівчат не витримала і розплакалася.
Вона українською запевнила, що поважає "українську мову", перепрошує перед усіма, кого образила та обіцяє, що "це більше не повториться".
Жінка, яка образила співробітниць одного з готелів Одеси через те, що вони розмовляли українською мовою, записала відео з вибаченнями перед усіма, кого вона образила.
"Дорогі одесити, я хочу вибачитися за інцидент, який стався тому, що я назвала гривню рублями. Але ця звичка лишилася з мого дитинства, самі розумієте чому. Але я нічого не маю проти гривні і української мови, адже ми живемо в Україні. І хочу також вибачитися перед дівчиною, яку я образила. Я вже вибачилася перед нею, ось вона стоїть поруч" – каже "героїня" відео, що обурило українців.
"І перед всіма людьми, якщо я когось обурила. Слава Україні!" – слухняно додала жінка, запевнивши, що "більше такого не буде".
Скандал, за який вибачалася жінка, розпочався після досить мирного обговорення клієнткою та працівницями сніданків у готелі.
В якийсь момент відвідувачка заявила російською: "Тобто нам не принесуть, мовляв, тільки на 200 рублів їсти це і все?".
Співробітниця готелю поправила клієнтку, зауваживши, що в Україні не рублі, а гривні
"Ну, ви мене зрозуміли: рублі, гривні – це ж одне й те саме" – відреагувала на зауваження гостя
Коли ж співробітниця готелю зауважила, що не одне і те ж, жінка заявила, що в Одесі "завжди були рублі", а її співрозмовниця, вочевидь, "приїжджа", адже одесити, мовляв, не розмовляють українською.
Далі відвідувачка продовжила тему, заявивши, що рублі начебто завжди були в Україні, називати цим словом гривні вона звикла, як звикли усі представники її покоління.
До того ж їй, місцевій, дивно чути в Одесі українську, саме тому, мовляв, вона й запитал, чи дівчата приїжджі. Бо одесити "завжди говорили російською".
Коли ж дівчата заявили, що свідомо обрали українську, співрозмовниця заявила, що говорити українською "не модно", а дівчата, якщо раніше розмовляли російською, "перевзулися" і їм має бути соромно.
Аргументи дівчат, що вони свідомі представники нації, її розлютили, тож вона видала: "І що, ви з хлопцями отак от зустрічаєтеся і кажете: "Я кохаю тебе"? Ну це ж колгосп".
У ході розмови жінка зривалася на крик, доводячи, що ніхто не має права робити їй зауваження, що вона не збирається вчити українську мову і хизувалася дружбою з мером Одеси Геннадієм Трухановим.
На якомусь етапі цього огидного скандалу одна з україномовних дівчат не витримала і розплакалася.
Тут виникає питання хто з цих жінок є жлобом ?
Клієнтка називала гривні рублями, ображала працівниць готелю через те, що вони спілкуються українською та заявляла, що "лише селючки" можуть говорити хлопцеві "я тебе кохаю", одна з дівчат не витримала і розплакалася.
Вона українською запевнила, що поважає "українську мову", перепрошує перед усіма, кого образила та обіцяє, що "це більше не повториться".
Жінка, яка образила співробітниць одного з готелів Одеси через те, що вони розмовляли українською мовою, записала відео з вибаченнями перед усіма, кого вона образила.
"Дорогі одесити, я хочу вибачитися за інцидент, який стався тому, що я назвала гривню рублями. Але ця звичка лишилася з мого дитинства, самі розумієте чому. Але я нічого не маю проти гривні і української мови, адже ми живемо в Україні. І хочу також вибачитися перед дівчиною, яку я образила. Я вже вибачилася перед нею, ось вона стоїть поруч" – каже "героїня" відео, що обурило українців.
"І перед всіма людьми, якщо я когось обурила. Слава Україні!" – слухняно додала жінка, запевнивши, що "більше такого не буде".
Скандал, за який вибачалася жінка, розпочався після досить мирного обговорення клієнткою та працівницями сніданків у готелі.
В якийсь момент відвідувачка заявила російською: "Тобто нам не принесуть, мовляв, тільки на 200 рублів їсти це і все?".
Співробітниця готелю поправила клієнтку, зауваживши, що в Україні не рублі, а гривні
"Ну, ви мене зрозуміли: рублі, гривні – це ж одне й те саме" – відреагувала на зауваження гостя
Коли ж співробітниця готелю зауважила, що не одне і те ж, жінка заявила, що в Одесі "завжди були рублі", а її співрозмовниця, вочевидь, "приїжджа", адже одесити, мовляв, не розмовляють українською.
Далі відвідувачка продовжила тему, заявивши, що рублі начебто завжди були в Україні, називати цим словом гривні вона звикла, як звикли усі представники її покоління.
До того ж їй, місцевій, дивно чути в Одесі українську, саме тому, мовляв, вона й запитал, чи дівчата приїжджі. Бо одесити "завжди говорили російською".
Коли ж дівчата заявили, що свідомо обрали українську, співрозмовниця заявила, що говорити українською "не модно", а дівчата, якщо раніше розмовляли російською, "перевзулися" і їм має бути соромно.
Аргументи дівчат, що вони свідомі представники нації, її розлютили, тож вона видала: "І що, ви з хлопцями отак от зустрічаєтеся і кажете: "Я кохаю тебе"? Ну це ж колгосп".
У ході розмови жінка зривалася на крик, доводячи, що ніхто не має права робити їй зауваження, що вона не збирається вчити українську мову і хизувалася дружбою з мером Одеси Геннадієм Трухановим.
На якомусь етапі цього огидного скандалу одна з україномовних дівчат не витримала і розплакалася.
Тут виникає питання хто з цих жінок є жлобом ?
Re: Про мову .
Неправда.А откуда у одесситов такой мягкий выговор.Ну уж точно не от великороссовTileva писал(а): ↑Март 4, 2023, 8:34 pm 1. В Одессе действительно доминировал и доминирует русский язык общения.
2. В Одессе действительно к украиномовным относились, как к приезжим и сельским жителям, что и было верным по существу.
3. Так было более 100 лет.
4. С учетом этого, не следует педалировать дурацкие конфликты и высказывания не очень умных людей. Часть перейдет на мову, часть останется, как есть. Одесситы очень прагматичны и равнодушны к политическим взываниям (и не такое видели). Будет практический смысл - перейдут, хотя большинство и так отлично знает мову, не будет, так останется.
Украинцы - 622 935 (61,7%), русские - 291 908 (29%), болгары - 13331 (1,32%), евреи - 12380 (1,23%), молдаване - 7606 (0,75%), белорусы - 6401 (0,63%), армяне - 4374 (0,43%), поляки 2058 (0,2%), грузины - 1948 (0,19%), азербайджанцы - 1865 (0,18%), татары - 450 (0,14%)., гагаузы 1399 (0, 14%), арабы - 1066 (0,11%),
Re: Про мову .
Многие одесситы не верят, что в Одессе есть настоящие украинцы, которые живут в этом городе и любят украинский язык, литературу и поэзию, многие считают, что еще с начала строительства города украинцев здесь не было, но… как рассказал журналистам в ходе экскурсии по «украинской Одессе» кандидат исторических наук, доцент кафедры истории ОНУ им.И.И.Мечникова Анатолий Мисечко, украинцы в Одессе были с самого основания города.
Дело в том, что город начинался строиться силам казаков окрестных сел, а именно они-то и были украинцами, и до сих пор в Одессе немало зданий, связанных с украинской громадой в Южной Пальмире.
Остались украинцы в Одессе и через 110 лет после основания города. Оказывается, первая организация «Просвіта» была основана именно в нашем городе в 1905 году. На смену ей (после первого запрета) в 1910 г. пришел «Украинский клуб» (по орфографии того времени – «Клюб»).
Именно 100-летие этого клуба отмечают одесские украинцы В честь этой даты в музее современного искусства по ул.Пушкинской, 32 открыта выставка исторических раритетов, которая продолжит свою работу до 8 июня.
Автор выставки, заслуженный работник культуры Украины, коллекционер Тарас Максимюк сообщил, что начал собирать свою раритетную коллекцию с 1964 года, в то время когда учился в Одесском институте инженеров морского флота. По словам коллекционера, наибольшую ценность представляют материалы, которые касаются одесской Украины, то есть – украинцев в Одессе.
Дело в том, что город начинался строиться силам казаков окрестных сел, а именно они-то и были украинцами, и до сих пор в Одессе немало зданий, связанных с украинской громадой в Южной Пальмире.
Остались украинцы в Одессе и через 110 лет после основания города. Оказывается, первая организация «Просвіта» была основана именно в нашем городе в 1905 году. На смену ей (после первого запрета) в 1910 г. пришел «Украинский клуб» (по орфографии того времени – «Клюб»).
Именно 100-летие этого клуба отмечают одесские украинцы В честь этой даты в музее современного искусства по ул.Пушкинской, 32 открыта выставка исторических раритетов, которая продолжит свою работу до 8 июня.
Автор выставки, заслуженный работник культуры Украины, коллекционер Тарас Максимюк сообщил, что начал собирать свою раритетную коллекцию с 1964 года, в то время когда учился в Одесском институте инженеров морского флота. По словам коллекционера, наибольшую ценность представляют материалы, которые касаются одесской Украины, то есть – украинцев в Одессе.
Re: Про мову .
Сентенция относительно основания города Одесса Екатериной Второй появилась приблизительно в конце 1830-х – начале 1840-х годов XIX века благодаря стараниям историка Аполлона Скальковского, который, по сути, в угоду правящей династии Романовых начал раскручивать этот миф. При этом в рескрипте Екатерины Второй ни о каком основании города не говорится. В нем речь идет о расширении Хаджибейской гавани и устройстве порта, то есть о модернизации хаджибейского, а потом, с 1795 года, одесского порта. Этот рескрипт и есть само доказательство абсурдности идеи о том, что Екатерина Вторая основала город Одессу. Нет в природе указа об основании города как такового. Его искали много лет, но никто нигде не смог найти.
Почему для нас важно говорить об этом сейчас? Потому что, начиная с обретения Украиной независимости и до 2014 года этот миф очень сильно эксплуатировался путинской пропагандой для обоснования идеи "Новороссии". И это был не просто имперский миф, придуманный Скальковским, а коктейль из сталинизма, черносотенства и так далее. И во время событий в Одессе в 2014 году этот миф сыграл очень зловещую роль.
Почему для нас важно говорить об этом сейчас? Потому что, начиная с обретения Украиной независимости и до 2014 года этот миф очень сильно эксплуатировался путинской пропагандой для обоснования идеи "Новороссии". И это был не просто имперский миф, придуманный Скальковским, а коктейль из сталинизма, черносотенства и так далее. И во время событий в Одессе в 2014 году этот миф сыграл очень зловещую роль.
Re: Про мову .
Территория Одесщины входила в Галицкое княжества (XII-XIII вв.), Киевского княжества (XIV-XV вв.), На ее территории располагались поселения запорожцев и казаков Задунайской Сечи, Черноморское казачье войско сыграло решающую роль в отвоевании этих земель в Турции. Фактически с самого переименования Хаджибея на Одессу украинцы составляли большинство в городе (за исключением небольшого промежутка на рубеже XVIII и XIX веков, когда большинство составляли греки), и так до сих пор. Город расцвел и достиг того, что имеет, на вывозе украинской пшеницы в Европу.Одесса - украинский город на украинской земле.Это отнюдь не отрицает огромного вклада представителей всех этнических групп в истории края, его экономические и культурные достижения или, тем более, его этническую пестроту.Лишнее подтверждение тому - выбор 52% родителей первоклассников Одессы для своих детей украинский язык обучения. Кто-то скажет - мало. А можно иначе: несмотря на усилия "выдающихся одесситов" - выходца с побережья Японского моря Алексея Костусева и уроженца Молдовы Сергея Кивалова, большинство одесситов выбрали для своих детей украинский.Поэтому современное буйствование украинофобии в Одессе - наносное и преходящее.
Re: Про мову .
Одесский историк Олег Гава пишет, что по результатам первой ревизии 1718 года (переписи населения) в Российской империи 85% жителей «Новороссии» были украинцами. И хотя доля украинцев на юге Украины постоянно уменьшалась, до самого конца существования империи украинцы составляли более 70% населения всего края.
По данным военного статистика, полковника Генштаба Российской империи А.Шмидта в 1851 году в Херсонской губернии, включая Одесское градоначальство, насчитывалось более 703 тысячи «малороссиян» (около 70%), то есть украинцев, и 30 тысяч «великороссиян» – около 3%.
По данным военного статистика, полковника Генштаба Российской империи А.Шмидта в 1851 году в Херсонской губернии, включая Одесское градоначальство, насчитывалось более 703 тысячи «малороссиян» (около 70%), то есть украинцев, и 30 тысяч «великороссиян» – около 3%.
Re: Про мову .
Как мы знаем русскими в Российской империт обозначали три народа .Поэтому часто украинцев и беларусов просто записывали как русские .Теперь этим манипулирует кремль.Мы знаем что большевики исключительно русскими записали великороссов ,дабы отсечь украинцев и беларусов от Руси .
-
Плохой танцор
- Основатель
- Сообщения: 7438
- Зарегистрирован: Ноябрь 21, 2022, 2:09 pm
- Контактная информация:
Re: Про мову .
Чей "Ваш язык"? Умирающих остатков совка на территории Украины?
Его нахер никому не нужно приватизировать.Его просто выкинут на помойку в нормальных странах.Он будет актуален лишь в сохранившихся частях бывшей РФ.
Скажи мне чей Крым и я скажу кто ты.
Кто сейчас на конференции
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 3 гостя