Все что нужно знать о Украине.

[Свідомий]

Геноцид, который удалось предотвратить: как украинские миротворцы спасли тысячи жизней в боснийской Жепе

Распад Югославии в начале 1990-х годов привел к самой кровавой войне со времен Второй мировой. В Боснии и Герцеговине ситуация усугублялась этнической и религиозной мозаикой: здесь веками бок о бок жили разные народы. Разгоревшаяся здесь война унесла, по разным оценкам, от 89 до 105 тысяч жизней, 65% из которых были мусульмане-боснийцы.

Осажденная Жепа
Весной 1993 года ООН объявила мусульманские анклавы на контролируемых боснийскими сербами территориях «зонами безопасности». За охрану небольшого поселения Жепа в горах Восточной Боснии отвечал батальон украинских миротворцев из 240-го отдельного спецбатальона.

В мае 1995 года глава боснийских сербов Караджич подписал секретную директиву о ликвидации мусульманских анклавов, фактически призывая создать для их жителей невыносимые условия существования.

11 июля сербы захватили Сребреницу. Миротворцы не смогли предотвратить здесь трагедию: более 8 тысяч мужчин и мальчиков-мусульман были убиты. Следующей целью стала Жепа, в которой вместе с местными жителями находились сотни беженцев из Сребреницы.

Меж двух огней
С 7 июля начались интенсивные артобстрелы Жепы, а с 13 июля армия сербов усилила наступление. 79 украинских миротворцев оказались между молотом и наковальней: боснийские мусульмане настаивали, чтобы миротворцы защищали их или передали все оружие, сербы требовали покинуть анклав.

Условия обороны были катастрофическими: нехватка воды, еды и медикаментов, постоянные обстрелы и блокада. Ситуацию усугубляла давящая атмосфера после падения Сребреницы — местные жители умоляли украинских военных не покидать Жепу, опасаясь массовых убийств. В таких условиях украинским военным пришлось самостоятельно принимать решения.

Переговоры
Ключевой фигурой стал полковник Николай Верхогляд – замкомандующего сектором Сараево, который по поручению командования ООН прибыл в блокированную Жепу и взял на себя инициативу организации переговоров с обеими сторонами.

В ходе эмоциональных и опасных переговоров, украинцам удалось согласовать схему гуманного вывоза гражданских:
семьи не разделялись (в отличие от Сребреницы);
в каждый автобус с беженцами садился как минимум один украинский миротворец для личной охраны людей;
конвои сопровождались бронетранспортерами, а маршрут контролировали украинские военные и представители ООН.

Эвакуация и события после
По официальным данным ООН, из Жепы с помощью украинцев было эвакуировано около 5 тысяч человек; сами миротворцы считают, что эта цифра вдвое больше, учитывая беженцев из других регионов и Сребреницы.

Несмотря на все заслуги украинских миротворцев, события в Жепе неоднозначно трактовались на международной арене. Международный трибунал по бывшей Югославии позже квалифицировал эвакуацию как «насильственное перемещение населения».

Но почти все эксперты и непосредственные участники событий, от командующего миротворцами генерала Руперта Смита до спецпосланника ЕС Карла Бильдта, отмечают, что украинские миротворцы спасли тысячи жизней, а организация вывоза под их контролем предотвратила новую резню.

Забвение
Трагическую историю о массовых убийствах в Сребренице знают во всем мире. Лишь в России ее упорно не хотят признавать. А вот историю о массовом спасении украинцами мусульман в Жепе, расположенной всего в 20 км от Сребреницы, не знают даже в Украине.

В 2021 году командир миссии Николай Верхогляд был посмертно награжден званием Героя Украины. Награждение других участников этих событий так и не состоялось.

[Свідомий]

После атаки на Киев вирусным стало фото целующейся пары в разбитом окне

В соцсетях распространилось фото пары, которая целовалась на фоне выбитых окон их киевского дома после российской атаки 14 ноября.

Девушку зовут София, ее муж – иностранный доброволец и военнослужащий полка «Азов». Только два месяца назад он получил тяжелое пулевое ранение.

«10 сентября: он получает ранение в брюшную полость, едва выживает. 15 ноября: прилет в мой дом, где он, еще на костылях, помогает мне убрать стекло», — написала София.

[Свідомий]

[Свідомий]

9 квітня 1638 р. у Варшаві було страчено керівника козацько-селянського повстання проти польсько-шляхетської влади, гетьмана Війська Запорозького Низового Павлюка. Напередодні до столиці Речі Посполитої етапом доставили невеличку групу окайданених заколотників. Серед них були гетьман нереєстровиків Павлюк, колишній гетьман реєстровиків Василь Томиленко, полковник Григорій Лихий, полтавський осавул Гордій Чурай (за одним із джерел: батько української Сафо – Марусі Чурай) та ще один і досі не відомий історикам козацький старшина.
Бранців спочатку піддали допитам, потім – тортурам, а затим – жорстоко стратили.

Козацький гетьман Павло Бут, більш відомий як Павлюк, - дуже цікава, загадкова і суперечлива історична особистість. Дефіцит достовірних історичних відомостей про цю людину згодом породив велику кількість припущень, здогадок і навіть інсинуацій. Історики ніяк не можуть дійти згоди не тільки в питанні оцінки заслуг даного гетьмана (відношення до нього коливається від різко негативного до абсолютно позитивного), а й в таких, здавалося б, елементарних речах, як встановлення його справжнього імені , походження і дати народження.
Павло Бут (Павлюк) увійшов в історію України як один із сподвижників гетьмана Івана Сулими, який у 1635 р. підняв повстання проти Речі Посполитої і зруйнував "найнеприступнішу польську фортецю Кодак" (біля сучасного Дніпропетровська). Разом з Сулимою він був заарештований, доставлений до Варшави, але Сулиму четвертували і розвісили тіло на міських стінах Варшави, а Павло Бут (Павлюк) був помилуваний і відпущений завдяки заступництву великого канцлера Речі Посполитої Томаша Замойського (мотиви вчинку канцлера викликають суперечки істориків й досі).
Повернувшись з Варшави, Павло Бут (Павлюк) організовує потужне антипольське повстання 1637 року (за десять з половиною років до початку війни Богдана Хмельницького у січні 1648-березні 1654 рр.), що охопило величезну територію від Запорізької Січі до Ніжина на півночі і від Білої Церкви до Полтави на сході. Небачений розмах був викликаний маніфестом новообраного гетьмана Бута (Павлюка), в якому він фактично скасовував поміщицьке землеволодіння польських магнатів, оголосивши вільними всіх (!) простих селян, які "захочуть стати козаками", завдяки чому "не можуть більше вважатися підданими панів".
Селяни масово виганяли панів і записувалися в козацтво, хоча рівень військової підготовки колишніх селян і їх озброєння у вигляді вил, кіс і сокир, зрозуміло, не можна було порівняти з польсько-шляхетським каральним військом на чолі з гетьманом Миколою Потоцьким, який топив у крові повстання за повстанням, але й сам втратив близько 1.5 тисячі воїнів. Тоді Потоцький запропонував переговори, а особистий представник короля Адам Кисіль гарантував українцям помилування.
Але суд шляхти у Варшаві не прийняв доводи короля: Павло Бут був страчений дуже жорстоко. Згідно з деякими даними, його четвертували, за іншими - здерли з нього шкіру живцем. Страчені були і багато його соратників. За спогадами сучасників, вся дорога від Дніпра до Ніжина була заставлена ​​кілками з посадженими на них козаками і селянами.

Так українці боролися за свою незалежність, отримуючи гіркі уроки того, що обіцянкам ворога не варто було вірити ні тоді, ні значно пізніше.