- Маргарита Сергеевна, мне, как директору школы, нужно с вами серьезно поговорить о вашей дочери.
Тяжело вздыхает:
- Я готова. Что она натворила?
- Знаете, Алиса всегда очень прилежно училась… Она любимица учителей, и пример класса, но…
- Но?
- С недавних пор все изменилось.
- Она стала хуже учиться?
- Нет. Но раньше Алиса достигала всего своим усердием и трудолюбием. А сейчас… Как бы вам объяснить… Учителя в один голос утверждают, что она больше не делает домашнее задание… Отвечая, она просто читает из книги!
- Ну, так велите ей закрыть книгу.
- Мы велели.
- И что?
- Она читает из закрытой книги!
- Бред.
- Мне тоже так казалось, пока я не увидела, как она это делает!
Недоверчиво наклонив голову:
- То есть, читает закрытые книги?..
- Да. И еще списывает сквозь спины!
- Что? – хмурится. – Это как?
- Это когда другой ученик сидит впереди нее через две парты, а она, не вставая, на глазах учителя, пишет в своей контрольной точную копию его работы!
- Списывает? Но у нее в дневнике только отличные оценки!
- Да… И в журнале тоже. Но эти оценки… понимаете… сами!
- Что значит сами?
- Сами собой! Их никто туда не ставит! Я видела это собственными глазами! Они возникают просто из ниоткуда!
- У вас тут в школе черти что творится, а виновата моя дочь, получается?!
- Я бы на нее не подумала, но отличные оценки появляются только у Алисы, а плохие – только у Марины, с которой Алисочка конфликтует!
- Пфф! Вы еще скажите, что у Марины прыщи выскакивают, когда она с Алисой конфликтует!
- Вот то-то же и оно! И прыщи, и двойки, и мячом Марине в лицо попали!
- Кто? Алиса?
- Нет! Но как вы думаете, кто сказал: «Чтоб тебе нос мячом расквасили»?
- Вы же не серьезно, Нина Павловна?
- Вполне серьезно! – Распаляется. – А еще ваша Алиса приворот на записочку девочкам из класса делает! И оценки предсказывает! И взгляд у нее недобрый! И черного кота недавно в портфеле принесла!..
- Дети иногда подбирают бездомных животных…
- Да! Но он говорящий!
- Кот? – на лице выражение недоверия и настороженности.
- Да! А еще! – Кричит и рьяно доказывает. – На уборке территории, когда всем сказали подметать листья, она заявила, что глупо так использовать метлы! Села и… улетела…
- Куда? – смотрит как на умалишенную.
Пожимает плечами:
- Сказала, что на Лысую Гору.
- Угу, - кивает, обращается, как с опасным психом.
- А потом, на следующий день, когда физрук не захотел заменить волейбол на квиддич, превратила его в жабу! Вот! – Сует под нос банку с жабой в спортивном костюме с маленьким свистком на шее.
- Мило…
- Мне кажется… - немного успокоившись, - что ваша Алиса… как бы помягче выразиться… Ведьма!
- Не нервничайте, Нина Павловна, только не нервничайте. – Встает, усаживает на диван директрису. Наливает воды, подает стакан. – Все наладится. Сейчас приедут добрые румяные парни… в белых халатах…
Рассеяно:
- Что?
- Я говорю, что обязательно побеседую с Алисой. Такое больше не повторится!
- Спасибо, Маргарита Сергеевна, я всегда знала, что у такой порядочной и ответственной матери вырастет прекрасная воспитанная дочь.
- До свиданья, Нина Павловна. И помните о здоровье.
Выходит из кабинета. Закрывает дверь. Смотрит на маленькую девочку.
- Ююююхуууу! – подпрыгивает.
- Чему ты так радуешься, мам? – недоумевает.
- У тебя наконец-то проявился дар! Полетели, это надо отметить!
Давайте травить байки и истории у камина или печки.
Re: Давайте травить байки и истории у камина или печки.
Одесса.
— Зашедшие пассажиры, обилечивайте свой проезд.
Обращается к рядом стоящему мужчине, задумчиво прислонившемуся к окну.
— Мужчина, отпустите окно, давайте познакомимся.
Я — кондуктор.
Тот молчит, продолжает смотреть в окно.
КОНДУКТОР, трогая за рукав, громче:
— Мужчина, я давно здесь, не ищите меня там.
ПАССАЖИР оборачивается:
—Так вы так кричите, как, будто это я не здесь.
— Таки я вас уже за руку трогаю, а вы все молчите.
— Мало ли кто и за шо меня трогает, таки я должен со всеми знакомиться?
— Хорошо, не будем знакомиться, платите и молчите себе дальше.
ПАССАЖИР возмущенно:
— Нет, вы на нее только посмотрите, мы даже не знакомы, а я уже должен за шо-то платить, а может, вы мне не нравитесь?
— Нет, вы только посмотрите на этого Делона, не можешь заплатить женщине, заплати трамваю.
— Вот пускай трамвай со мной и знакомиться, А вы не морочьте мне голову, у меня проездной)
— Зашедшие пассажиры, обилечивайте свой проезд.
Обращается к рядом стоящему мужчине, задумчиво прислонившемуся к окну.
— Мужчина, отпустите окно, давайте познакомимся.
Я — кондуктор.
Тот молчит, продолжает смотреть в окно.
КОНДУКТОР, трогая за рукав, громче:
— Мужчина, я давно здесь, не ищите меня там.
ПАССАЖИР оборачивается:
—Так вы так кричите, как, будто это я не здесь.
— Таки я вас уже за руку трогаю, а вы все молчите.
— Мало ли кто и за шо меня трогает, таки я должен со всеми знакомиться?
— Хорошо, не будем знакомиться, платите и молчите себе дальше.
ПАССАЖИР возмущенно:
— Нет, вы на нее только посмотрите, мы даже не знакомы, а я уже должен за шо-то платить, а может, вы мне не нравитесь?
— Нет, вы только посмотрите на этого Делона, не можешь заплатить женщине, заплати трамваю.
— Вот пускай трамвай со мной и знакомиться, А вы не морочьте мне голову, у меня проездной)
Re: Давайте травить байки и истории у камина или печки.
Собака потрапив у пастку - його оточили вовки: голодні, люті, готові розірвати. Вже клацнули зубами, як він заговорив:
- Не вбивайте мене. Я можу стати вам у пригоді. Покажу стежки до стад, допоможу на полюванні.
Вовки здивувались - нечасто жертва говорить так. Змилувалися. Прийняли його до зграї.
І собака служив їм вірно, самовіддано - як служить лише той, хто пам’ятає, що мав загинути, але отримав шанс.
Два роки вони були разом. Разом блукали ночами, разом шукали їжу, разом поверталися до лігва під місяцем. Ніхто й не здогадався б, що він - не один із них.
Аж поки не прийшла зима - жорстока, безжальна. Земля замерзла, дичини не стало, серця закам’яніли. І тоді вовки подивились на собаку… і побачили не товариша, не брата - а м’ясо.
Вони його з’їли. Закопали кістки. Поставили могилу. Довго думали, що написати на надгробку.
«Від друзів»? Не підходить. Друзі своїх не їдять.
«Від ворогів»? Але ж два роки були як родина...
Тож написали:
«Від співробітників».
- Не вбивайте мене. Я можу стати вам у пригоді. Покажу стежки до стад, допоможу на полюванні.
Вовки здивувались - нечасто жертва говорить так. Змилувалися. Прийняли його до зграї.
І собака служив їм вірно, самовіддано - як служить лише той, хто пам’ятає, що мав загинути, але отримав шанс.
Два роки вони були разом. Разом блукали ночами, разом шукали їжу, разом поверталися до лігва під місяцем. Ніхто й не здогадався б, що він - не один із них.
Аж поки не прийшла зима - жорстока, безжальна. Земля замерзла, дичини не стало, серця закам’яніли. І тоді вовки подивились на собаку… і побачили не товариша, не брата - а м’ясо.
Вони його з’їли. Закопали кістки. Поставили могилу. Довго думали, що написати на надгробку.
«Від друзів»? Не підходить. Друзі своїх не їдять.
«Від ворогів»? Але ж два роки були як родина...
Тож написали:
«Від співробітників».
Re: Давайте травить байки и истории у камина или печки.
Один из эпизодов «Белого солнца пустыни» снимался в Махачкале. Съемочная группа была уже сильно уставшей, и здесь начался полный разброд. Актеры попадали в пьяные конфликты и драки.
B конце концов, кто-то украл из гримерной актерские костюмы и крупные наручные часы товарища Сухова, которые были гордостью режиссера Владимира Мотыля. Съемка важных эпизодов фильма была на грани срыва.
Мотыль обратился в милицию. Оперативники прочесали близлежащие притоны, но не смогли выйти на след воров, укравших реквизит. В итоге какие-то люди посоветовали режиссеру обратиться к местным блатным, которые смогли бы утрясти все проблемы киногруппы.
И один из дагестанцев свел Владимира Мотыля с местным криминальным авторитетом Али, который в те годы был смотрящим по Махачкале от уголовников. Али провел в заключении несколько лет, был в колонии на особом положении среди воров.
Ha встрече с Мотылем Али выслушал всю историю и сказал, что в его силах вернуть украденное и даже по возможности наказать воров.
Ho в криминальном мире было принято за все платить. Поэтому, чтобы не быть потом обязанным, режиссер предложил дагестанскому авторитету деньги. O какой сумме шла речь, так и осталось загадкой. Зато достоверно известно, что на предложение режиссера Али рассмеялся, сказав, что деньги его не интересуют.
«Hy давай тебя в кино снимем», — сказал Мотыль фразу, которая и прославила в некотором роде смотрящего.
На такое предложение Али сразу же согласился. Специально под него выписали совсем короткую эпизодическую роль. Уже к вечеру после встречи с авторитетом несколько парней принесли к месту базирования киногруппы все украденные вещи. Мотыль сдержал свое слово и снял Али в эпизодической роли, где тот сыграл одного из бандитов.
B конце концов, кто-то украл из гримерной актерские костюмы и крупные наручные часы товарища Сухова, которые были гордостью режиссера Владимира Мотыля. Съемка важных эпизодов фильма была на грани срыва.
Мотыль обратился в милицию. Оперативники прочесали близлежащие притоны, но не смогли выйти на след воров, укравших реквизит. В итоге какие-то люди посоветовали режиссеру обратиться к местным блатным, которые смогли бы утрясти все проблемы киногруппы.
И один из дагестанцев свел Владимира Мотыля с местным криминальным авторитетом Али, который в те годы был смотрящим по Махачкале от уголовников. Али провел в заключении несколько лет, был в колонии на особом положении среди воров.
Ha встрече с Мотылем Али выслушал всю историю и сказал, что в его силах вернуть украденное и даже по возможности наказать воров.
Ho в криминальном мире было принято за все платить. Поэтому, чтобы не быть потом обязанным, режиссер предложил дагестанскому авторитету деньги. O какой сумме шла речь, так и осталось загадкой. Зато достоверно известно, что на предложение режиссера Али рассмеялся, сказав, что деньги его не интересуют.
«Hy давай тебя в кино снимем», — сказал Мотыль фразу, которая и прославила в некотором роде смотрящего.
На такое предложение Али сразу же согласился. Специально под него выписали совсем короткую эпизодическую роль. Уже к вечеру после встречи с авторитетом несколько парней принесли к месту базирования киногруппы все украденные вещи. Мотыль сдержал свое слово и снял Али в эпизодической роли, где тот сыграл одного из бандитов.
Re: Давайте травить байки и истории у камина или печки.
На Сумщині в село, заїхало 4 російські танки. Місцеві сидять по хатам спостерігають з цікавістю за життям ссавців. Танки зупиняються, вилазить екіпаж, з двух танків зливають топливо в інших два і всі уїжджають. А 2 пустих танки стоять посеред села. Місцеві вибігли встромили в танки прапори України і чкурнули по хатам, сидять чекають.
Повертаються перші два танки (видно топливо нарили) бачать 2 танки з українськими прапорами і давай їх розстрілювати. Розхєрачіли танки, під‘їхали поняли що свої, розстроїлися. Місцеві давляться зо сміху тихенько.
2 танки , що лишилися на ходу, поїхали село об‘їжджати (видно загубилися). А там міст на 5 тон для легкових автомобілів. Заїжджає один танк і обвалю’ється міст, танк клює носом в річку тоне весь з екіпажем. Місцеві уже в голос ржуть.
Лишився один танк. Їздив-їздив, найшов ров і перевернувся там. Виліз екіпаж штовхав штовхав, так і лишили той танк там валяться і пішли восвоясі.
Ось так село без єдиного вистрілу з двома лише прапорами України перемогли 4 танки російських
Повертаються перші два танки (видно топливо нарили) бачать 2 танки з українськими прапорами і давай їх розстрілювати. Розхєрачіли танки, під‘їхали поняли що свої, розстроїлися. Місцеві давляться зо сміху тихенько.
2 танки , що лишилися на ходу, поїхали село об‘їжджати (видно загубилися). А там міст на 5 тон для легкових автомобілів. Заїжджає один танк і обвалю’ється міст, танк клює носом в річку тоне весь з екіпажем. Місцеві уже в голос ржуть.
Лишився один танк. Їздив-їздив, найшов ров і перевернувся там. Виліз екіпаж штовхав штовхав, так і лишили той танк там валяться і пішли восвоясі.
Ось так село без єдиного вистрілу з двома лише прапорами України перемогли 4 танки російських
Re: Давайте травить байки и истории у камина или печки.
Одна старушка завела себе щенка алабая. Собачка росла и всё охраняла. Она съедала таз еды за секунду, чесала спину о забор так, что его покосило, даже пыталась одним рывком старушку достать, когда та мимо проходила. Щенку нужно хоть иногда чем-то играть.
А потом старушка умерла. Не из-за щенка. Просто до 90 лет не дожила. И вот дети и внуки приехали в дом, где жила старушка. А там на цепи сидит собачка. И по ее взгляду понятно, что гостям тут рады: не каждый же день вот так разом приезжают сплошные витамины и разнообразная еда. Стали думать, куда ее девать. Усыплять жалко. Жить рядом страшно. Отпустить в мир не по-божески. Мир не настолько грешен, чтобы таким испытаниям его подвергать. Собачку решили отдать в добрые руки. Если надо, доплатить. Для человека, что заберет мохнатого людоеда, ничего было не жалко.
Нашли мужика, который всегда мечтал кормить собачку тазами и за ушами граблями чесать. Какие психологические проблемы только у людей не бывают!
Вызвали ветеринара.
Ветеринару обрисовали план действий. Было решено поставить снотворное и быстро в новый дом перевезти собачку. Успеть перекрестить нового владельца и свечку во здравие поставить не забыть. Или за упокой. Всякое может быть.
В оговоренное время ветеринар прибыл с ружьем. Все ветеринары ужасно отважны. Ветеринарное ружьё для стрельбы шприцами зарядили снотворным и одним выстрелом погрузили собачку в Царство Морфея. Отстегнули от цепи. Положили на брезент и поволокли в машину.
Погрузили собаку в багажник, совмещенный с салоном машины. Ехать спереди решил сам ветеринар. Всё же комфортно ехать должен именно профессионал. Новый владелец мохнатого агрессора был за рулем. Сзади вся бабушкина родня. Едут, общаются. А тут неожиданно собачка начала приходить в себя. Она подняла голову и с интересом посмотрела по сторонам. Везде люди. Сидят. Тоже смотрят. Ветеринар смотрит огромными глазами. Новый хозяин такими же. Даже вперед на дорогу ни разу головы не повернул. Плевать он в тот момент хотел, что находится за рулем.
— Как интересно, — подумала собачка.
— Есть ли там рай? — подумали люди.
Собачка сразу стала в салон, поближе к людям перелезать. А чего ждать? И пока новый хозяин пытался дёрнуть за ручку, чтобы выпрыгнуть из машины, потому что ему и до этого, что он за рулём, было плевать, собачка взяла и всех облизала. И родню бабушки. Всё же не чужие. И нового хозяина. Всё же, считай, родная душа. И ветеринара. Хоть он в неё и стрелял. Не человек, а херня.
Так люди и узнали, что насчёт людоеда ошибались. Ехали всю оставшуюся дорогу мокрые с ног до головы. Сверху — потому что слюни от поцелуев собачки стекали. Снизу — потому что в момент пробуждения собачки всех чувства переполнили в прямом смысле.
Автор : Tatavhalate
А потом старушка умерла. Не из-за щенка. Просто до 90 лет не дожила. И вот дети и внуки приехали в дом, где жила старушка. А там на цепи сидит собачка. И по ее взгляду понятно, что гостям тут рады: не каждый же день вот так разом приезжают сплошные витамины и разнообразная еда. Стали думать, куда ее девать. Усыплять жалко. Жить рядом страшно. Отпустить в мир не по-божески. Мир не настолько грешен, чтобы таким испытаниям его подвергать. Собачку решили отдать в добрые руки. Если надо, доплатить. Для человека, что заберет мохнатого людоеда, ничего было не жалко.
Нашли мужика, который всегда мечтал кормить собачку тазами и за ушами граблями чесать. Какие психологические проблемы только у людей не бывают!
Вызвали ветеринара.
Ветеринару обрисовали план действий. Было решено поставить снотворное и быстро в новый дом перевезти собачку. Успеть перекрестить нового владельца и свечку во здравие поставить не забыть. Или за упокой. Всякое может быть.
В оговоренное время ветеринар прибыл с ружьем. Все ветеринары ужасно отважны. Ветеринарное ружьё для стрельбы шприцами зарядили снотворным и одним выстрелом погрузили собачку в Царство Морфея. Отстегнули от цепи. Положили на брезент и поволокли в машину.
Погрузили собаку в багажник, совмещенный с салоном машины. Ехать спереди решил сам ветеринар. Всё же комфортно ехать должен именно профессионал. Новый владелец мохнатого агрессора был за рулем. Сзади вся бабушкина родня. Едут, общаются. А тут неожиданно собачка начала приходить в себя. Она подняла голову и с интересом посмотрела по сторонам. Везде люди. Сидят. Тоже смотрят. Ветеринар смотрит огромными глазами. Новый хозяин такими же. Даже вперед на дорогу ни разу головы не повернул. Плевать он в тот момент хотел, что находится за рулем.
— Как интересно, — подумала собачка.
— Есть ли там рай? — подумали люди.
Собачка сразу стала в салон, поближе к людям перелезать. А чего ждать? И пока новый хозяин пытался дёрнуть за ручку, чтобы выпрыгнуть из машины, потому что ему и до этого, что он за рулём, было плевать, собачка взяла и всех облизала. И родню бабушки. Всё же не чужие. И нового хозяина. Всё же, считай, родная душа. И ветеринара. Хоть он в неё и стрелял. Не человек, а херня.
Так люди и узнали, что насчёт людоеда ошибались. Ехали всю оставшуюся дорогу мокрые с ног до головы. Сверху — потому что слюни от поцелуев собачки стекали. Снизу — потому что в момент пробуждения собачки всех чувства переполнили в прямом смысле.
Автор : Tatavhalate
Re: Давайте травить байки и истории у камина или печки.
У учительницы первого класса возникли трудности с одним из учеников.
Она спросила:
- Что с тобой, мальчик?
Мальчик ответил:
- Я слишком умный для первого класса. Моя сестра в третьем, а я умнее ее!
Думаю, я тоже должен учиться в третьем!
Для учительницы это было уже слишком. Она повела мальчика к директору и
объяснила всю ситуацию. Директор подумал и сказал мальчику:
- Я проведу тест, и если ты не сможешь ответить на какой-нибудь из вопросов,
то вернешься обратно в первый класс, и будешь вести себя хорошо.
Мальчик согласился.
- Сколько будет 3 x 3?
- 9
- Сколько будет 6 x 6?
- 36
И так было с каждым вопросом, на который, по мнению директора,
третьеклассник должен знать ответ. Тогда директор повернулся к учительнице и
сказал:
- Думаю, мальчик может пойти в третий класс.
Тогда преподавательница ответила,
- У меня тоже есть свои вопросы: Что есть у коровы в количестве 4, а у меня
только 2?
Мальчик, после паузы ответил:
- Ноги.
- А что есть такого в твоих брюках, чего нет в моих?
- Карманы.
- Что делает мужчина - стоя, женщина - сидя, а пес - на трех лапах?
Теперь глаза директора на самом деле выпучились широко, но прежде чем он
успел, что-то сказать, мальчик ответил:
- Подает руку.
- Какое слово в английском языке начинается с F и заканчивается на K и
означает много жара и волнений?
- Firetruck (Пожарка).
- Какое слово начинается с F и заканчивается на K? Если этого нет, тебе
приходится работать руками?
- Fork (Вилка).
- Это есть у всех мужчин, у кого-то это длиннее, у кого-то короче.
Мужчина дает это своей жене, после свадьбы?
- Фамилия.
- У какого органа нет костей, есть мышцы и много вен. Он пульсирует и
отвечает за занятия любовью?
- Сердце.
Директор с облегчением выдохнул и сказал учительнице:
- Отправьте его на х*й в Гарвард! На последние 7 вопросов я сам ответил
неправильно.
Она спросила:
- Что с тобой, мальчик?
Мальчик ответил:
- Я слишком умный для первого класса. Моя сестра в третьем, а я умнее ее!
Думаю, я тоже должен учиться в третьем!
Для учительницы это было уже слишком. Она повела мальчика к директору и
объяснила всю ситуацию. Директор подумал и сказал мальчику:
- Я проведу тест, и если ты не сможешь ответить на какой-нибудь из вопросов,
то вернешься обратно в первый класс, и будешь вести себя хорошо.
Мальчик согласился.
- Сколько будет 3 x 3?
- 9
- Сколько будет 6 x 6?
- 36
И так было с каждым вопросом, на который, по мнению директора,
третьеклассник должен знать ответ. Тогда директор повернулся к учительнице и
сказал:
- Думаю, мальчик может пойти в третий класс.
Тогда преподавательница ответила,
- У меня тоже есть свои вопросы: Что есть у коровы в количестве 4, а у меня
только 2?
Мальчик, после паузы ответил:
- Ноги.
- А что есть такого в твоих брюках, чего нет в моих?
- Карманы.
- Что делает мужчина - стоя, женщина - сидя, а пес - на трех лапах?
Теперь глаза директора на самом деле выпучились широко, но прежде чем он
успел, что-то сказать, мальчик ответил:
- Подает руку.
- Какое слово в английском языке начинается с F и заканчивается на K и
означает много жара и волнений?
- Firetruck (Пожарка).
- Какое слово начинается с F и заканчивается на K? Если этого нет, тебе
приходится работать руками?
- Fork (Вилка).
- Это есть у всех мужчин, у кого-то это длиннее, у кого-то короче.
Мужчина дает это своей жене, после свадьбы?
- Фамилия.
- У какого органа нет костей, есть мышцы и много вен. Он пульсирует и
отвечает за занятия любовью?
- Сердце.
Директор с облегчением выдохнул и сказал учительнице:
- Отправьте его на х*й в Гарвард! На последние 7 вопросов я сам ответил
неправильно.
Re: Давайте травить байки и истории у камина или печки.
Найбагатша людина в Огайо померла не в розкішному маєтку.
Він помер о 3:17 ночі на холодній підлозі шкільного коридору, поруч із гудучим автоматом із перекусами, повз який усі проходили щодня.
Його звали Артур «Арті» Ванс.
Йому було 74.
Для шкільної ради він був Працівником №509 — рядком у бюджеті, який регулярно пропонували скоротити, щоб закупити більше планшетів у класи.
Для вчителів — мовчазним прибиральником у синьому комбінезоні.
Для учнів — просто Старим Арті, який тихо наспівував джаз, витираючи розлиті енергетики.
Поліцейський звіт був сухим: природні причини, зупинка серця.
Історію закрито.
Але це була не вся правда.
Справжня правда пролунала наступного ранку в шкільному спортзалі.
Директор дотримався протоколу: коротке оголошення, десять секунд мовчання і повернення до занять.
Раптом із верхніх рядів із гуркотом упав металевий стілець.
Підвівся Джейс.
Високий, кремезний, стартовий лайнбекер. Хлопець, за яким полювали університети.
Він плакав.
— Він був не просто прибиральником, — сказав він тремтячим голосом.
— Він навчив мене фізики.
Кілька місяців тому Джейс був на межі втрати стипендії. Батька звільнили. Грошей на репетиторів не було. Одного вечора він сидів на підлозі роздягальні й думав, що його майбутнє закінчилось.
Тоді зайшов Арті — прибирати.
Він не засміявся.
Він сів поруч.
Щовечора. До одинадцятої.
Протягом чотирьох місяців.
До пенсії Арті був інженером. Він пояснював швидкість і крутний момент краще за будь-який застосунок. Саме завдяки йому Джейс вступає до коледжу.
Потім підвелася тиха дівчина в завеликій худі.
— Він мене годував.
Інфляція вдарила по її родині. Оренда зросла. Холодильник був порожній. Вона перестала обідати, щоб молодший брат мав вечерю.
Арті застав її в туалеті, коли вона пила воду з-під крана, щоб заглушити голод.
Наступного дня він дав їй подарункову картку в супермаркет.
Сказав, що «виграв її і вона йому не потрібна».
Щопонеділка він її поповнював.
Почали вставати інші учні.
— Він полагодив мені окуляри, щоб я не боявся сказати прийомним батькам, що знову їх зламав.
— Він проводжав мене до машини після репетицій, бо знав, що я боюся темної стоянки.
— Він був першою дорослою людиною, якій я наважився сказати правду про себе.
З останнього ряду підвелася дівчина з пофарбованим волоссям.
— Він відговорив мене стрибнути з мосту.
Запала тиша.
Він не викликав поліцію.
Він приніс каву.
Він слухав.
Він залишився до заходу сонця.
Десять секунд мовчання перетворилися на дві години вдячних історій.
Пізніше адміністрація відкрила його комірку.
Вони чекали побачити мийні засоби.
Натомість знайшли притулок.
Їжа для голодних дітей. Зимові куртки. Підручники для підготовки до SAT.
І зошит.
Це був не щоденник. Це був список.
«4 жовтня — Сему потрібні зимові черевики, розмір 11».
«12 жовтня — Хлоя знову плаче в бібліотеці. Перевірити у вівторок».
«3 листопада — Джейс розібрався з фізикою. Йому потрібна віра в себе».
Він бачив усіх.
Похорон відбувся через три дні.
Дочка Арті прилетіла з міста. Вона чекала близько десяти людей. Вона вважала батька відстороненим і таким, що «не реалізував свій потенціал».
Коли вона відчинила двері церкви, черга тягнулася навколо кварталу.
Учні. Батьки. Медсестри. Механіки. Поліцейські.
Один чоловік підійшов до неї й сказав:
— Твій батько спіймав мене, коли я крав з автомата. Замість поліції він купив мені сендвіч і спитав, чому я голодний. Сьогодні я громадський захисник.
Вона зламалася.
— Я думала, він був просто прибиральником…
— Ні, — тихо сказав Джейс.
— Він був дідусем для всіх, у кого його не було.
Шкільна рада перейменувала новий учнівський центр на честь Артура Ванса.
Але найболючіша правда прийшла пізніше.
Людина, яка дбала про всіх, померла на самоті.
Шість годин про це ніхто не знав.
І ось думка, яку варто забрати з собою сьогодні:
Десь поруч із тобою живе свій Арті.
Можливо, це втомлена касирка.
Тихий сусід.
Прибиральник у твоєму офісі.
Ми живемо в культурі, яка обожнює гучних, багатих і помітних
і не помічає тих, хто насправді тримає цей світ.
Не чекай похорону, щоб їх побачити.
Підійми очі.
Подякуй.
Поцікався.
Бо іноді найсильніші серця б’ються на самоті, у темряві.
Він помер о 3:17 ночі на холодній підлозі шкільного коридору, поруч із гудучим автоматом із перекусами, повз який усі проходили щодня.
Його звали Артур «Арті» Ванс.
Йому було 74.
Для шкільної ради він був Працівником №509 — рядком у бюджеті, який регулярно пропонували скоротити, щоб закупити більше планшетів у класи.
Для вчителів — мовчазним прибиральником у синьому комбінезоні.
Для учнів — просто Старим Арті, який тихо наспівував джаз, витираючи розлиті енергетики.
Поліцейський звіт був сухим: природні причини, зупинка серця.
Історію закрито.
Але це була не вся правда.
Справжня правда пролунала наступного ранку в шкільному спортзалі.
Директор дотримався протоколу: коротке оголошення, десять секунд мовчання і повернення до занять.
Раптом із верхніх рядів із гуркотом упав металевий стілець.
Підвівся Джейс.
Високий, кремезний, стартовий лайнбекер. Хлопець, за яким полювали університети.
Він плакав.
— Він був не просто прибиральником, — сказав він тремтячим голосом.
— Він навчив мене фізики.
Кілька місяців тому Джейс був на межі втрати стипендії. Батька звільнили. Грошей на репетиторів не було. Одного вечора він сидів на підлозі роздягальні й думав, що його майбутнє закінчилось.
Тоді зайшов Арті — прибирати.
Він не засміявся.
Він сів поруч.
Щовечора. До одинадцятої.
Протягом чотирьох місяців.
До пенсії Арті був інженером. Він пояснював швидкість і крутний момент краще за будь-який застосунок. Саме завдяки йому Джейс вступає до коледжу.
Потім підвелася тиха дівчина в завеликій худі.
— Він мене годував.
Інфляція вдарила по її родині. Оренда зросла. Холодильник був порожній. Вона перестала обідати, щоб молодший брат мав вечерю.
Арті застав її в туалеті, коли вона пила воду з-під крана, щоб заглушити голод.
Наступного дня він дав їй подарункову картку в супермаркет.
Сказав, що «виграв її і вона йому не потрібна».
Щопонеділка він її поповнював.
Почали вставати інші учні.
— Він полагодив мені окуляри, щоб я не боявся сказати прийомним батькам, що знову їх зламав.
— Він проводжав мене до машини після репетицій, бо знав, що я боюся темної стоянки.
— Він був першою дорослою людиною, якій я наважився сказати правду про себе.
З останнього ряду підвелася дівчина з пофарбованим волоссям.
— Він відговорив мене стрибнути з мосту.
Запала тиша.
Він не викликав поліцію.
Він приніс каву.
Він слухав.
Він залишився до заходу сонця.
Десять секунд мовчання перетворилися на дві години вдячних історій.
Пізніше адміністрація відкрила його комірку.
Вони чекали побачити мийні засоби.
Натомість знайшли притулок.
Їжа для голодних дітей. Зимові куртки. Підручники для підготовки до SAT.
І зошит.
Це був не щоденник. Це був список.
«4 жовтня — Сему потрібні зимові черевики, розмір 11».
«12 жовтня — Хлоя знову плаче в бібліотеці. Перевірити у вівторок».
«3 листопада — Джейс розібрався з фізикою. Йому потрібна віра в себе».
Він бачив усіх.
Похорон відбувся через три дні.
Дочка Арті прилетіла з міста. Вона чекала близько десяти людей. Вона вважала батька відстороненим і таким, що «не реалізував свій потенціал».
Коли вона відчинила двері церкви, черга тягнулася навколо кварталу.
Учні. Батьки. Медсестри. Механіки. Поліцейські.
Один чоловік підійшов до неї й сказав:
— Твій батько спіймав мене, коли я крав з автомата. Замість поліції він купив мені сендвіч і спитав, чому я голодний. Сьогодні я громадський захисник.
Вона зламалася.
— Я думала, він був просто прибиральником…
— Ні, — тихо сказав Джейс.
— Він був дідусем для всіх, у кого його не було.
Шкільна рада перейменувала новий учнівський центр на честь Артура Ванса.
Але найболючіша правда прийшла пізніше.
Людина, яка дбала про всіх, померла на самоті.
Шість годин про це ніхто не знав.
І ось думка, яку варто забрати з собою сьогодні:
Десь поруч із тобою живе свій Арті.
Можливо, це втомлена касирка.
Тихий сусід.
Прибиральник у твоєму офісі.
Ми живемо в культурі, яка обожнює гучних, багатих і помітних
і не помічає тих, хто насправді тримає цей світ.
Не чекай похорону, щоб їх побачити.
Підійми очі.
Подякуй.
Поцікався.
Бо іноді найсильніші серця б’ються на самоті, у темряві.
Re: Давайте травить байки и истории у камина или печки.
Одна женщина ссорилась с мужем. Он раздражал, спорил, ошибался, покупал не то, забывал важное, чашку чайную не мыл иногда, храпел… С годами все это надоело, конечно. Женщина ругала мужа, он огрызался, пытался защититься, оправдаться…
Вот так шла жизнь. Дети выросли и жили отдельно.
Жена часто думала о том, как могла бы сложиться ее судьба. Вот если бы она не вышла замуж за своего мужа, а нашла кого-нибудь поинтереснее. Побогаче. Покрасивее! Наверное, она поторопилась. Зря отдала молодость такому человеку. Скучному, неинтересному, не очень удачливому… Сейчас вот приходится его терпеть, как терпят старого облезлого кота с его закидонами и лужами.
От этих мыслей женщина ещё больше злилась и раздражалась. Когда нужно кого-то терпеть и уговаривать себя, этот человек раздражает. Да ещё как!
И ночью жена старалась отодвинуться от мужа подальше. И ругала его за храп. Как ты надоел, - так она говорила раздраженно.
И однажды ночью женщине приснился страшный сон. Про мужа; про то, что его больше нет. Нет - и все. И она закричала. Заплакала. И проснулась от того, что муж ее обнимал и встревоженно спрашивал: "что ты плачешь, Леночка? Ты чего?"…
И жена зарыдала в голос. Потому что в этот миг поняла, что никто никогда в жизни больше не назовёт ее уменьшительным именем. В пятьдесят восемь лет, - "Леночкой" никто больше не назовёт. И никто не обнимет ночью, не спросит: мол, чего ты плачешь? Никому дела нет до нашего плача по ночам…
И никто не будет терпеть нас с нашими привычками, криками, раздражением, требованиями…Близких очень мало. А тот, кто обнимет ночью - тот вообще один. Больше никто. Один. Вот этот толстоватый усатый человек рядом. Который обнимает, спрашивает, тёплый и живой…
Потом жена обняла мужа и уснула. Они были вдвоём; самые близкие люди.
И жена спала и храпела. Она не знала, что храпит иногда…
И потом они все равно иногда ссорились. Это бывает со всеми. Но жена больше ни о чем не жалела. И больше берегла мужа.
Потому что одному плохо. И дело до нас есть единицам, которые спят рядом. И храпят иногда…
И, может, они тоже могли найти кого-то получше. Богаче, красивее, добрее и терпеливее…
Но выбрали нас. И терпят. И любят. И живут рядом, пока не придёт время расставаться.
И лучше бы оно не пришло как можно дольше…
Бондаренко
Вот так шла жизнь. Дети выросли и жили отдельно.
Жена часто думала о том, как могла бы сложиться ее судьба. Вот если бы она не вышла замуж за своего мужа, а нашла кого-нибудь поинтереснее. Побогаче. Покрасивее! Наверное, она поторопилась. Зря отдала молодость такому человеку. Скучному, неинтересному, не очень удачливому… Сейчас вот приходится его терпеть, как терпят старого облезлого кота с его закидонами и лужами.
От этих мыслей женщина ещё больше злилась и раздражалась. Когда нужно кого-то терпеть и уговаривать себя, этот человек раздражает. Да ещё как!
И ночью жена старалась отодвинуться от мужа подальше. И ругала его за храп. Как ты надоел, - так она говорила раздраженно.
И однажды ночью женщине приснился страшный сон. Про мужа; про то, что его больше нет. Нет - и все. И она закричала. Заплакала. И проснулась от того, что муж ее обнимал и встревоженно спрашивал: "что ты плачешь, Леночка? Ты чего?"…
И жена зарыдала в голос. Потому что в этот миг поняла, что никто никогда в жизни больше не назовёт ее уменьшительным именем. В пятьдесят восемь лет, - "Леночкой" никто больше не назовёт. И никто не обнимет ночью, не спросит: мол, чего ты плачешь? Никому дела нет до нашего плача по ночам…
И никто не будет терпеть нас с нашими привычками, криками, раздражением, требованиями…Близких очень мало. А тот, кто обнимет ночью - тот вообще один. Больше никто. Один. Вот этот толстоватый усатый человек рядом. Который обнимает, спрашивает, тёплый и живой…
Потом жена обняла мужа и уснула. Они были вдвоём; самые близкие люди.
И жена спала и храпела. Она не знала, что храпит иногда…
И потом они все равно иногда ссорились. Это бывает со всеми. Но жена больше ни о чем не жалела. И больше берегла мужа.
Потому что одному плохо. И дело до нас есть единицам, которые спят рядом. И храпят иногда…
И, может, они тоже могли найти кого-то получше. Богаче, красивее, добрее и терпеливее…
Но выбрали нас. И терпят. И любят. И живут рядом, пока не придёт время расставаться.
И лучше бы оно не пришло как можно дольше…
Бондаренко
Re: Давайте травить байки и истории у камина или печки.
Шейх Абдулла. Радянський солдат, який вибрав Афганістан
Пильна стежка вела через гори Гіндукуша до невеликого будинку на околиці Герата. 23 лютого 2013 року представники російського пошукового загону йшли на зустріч із людиною, яку шукали цілий рік. Тричі домовленості зривалися, і ось четверта спроба.
У дверях з'явився високий худорлявий чоловік у афганському перахані. Руки його дрібно тремтіли, обличчя смикалося від нервового тику - наслідки тяжкого поранення, отриманого тридцять три роки тому.
– Ти – Хакімов? - Запитав один з росіян.
- Я був ним, - хрипко відповів чоловік ламаною російською.
Так закінчилися пошуки рядового Бахретдіна Шарафовича Хакімова, який зник безвісти 7 вересня 1980 року в провінції Герат. І так почалася історія про те, як радянський солдат став афганським цілителем Шейхом Абдуллою.
Бій у Шинданда
Бахретдін Хакімов народився 1960 року в Самарканді. Військову підготовку проходив у Ташкенті, потім навчався у Москві. За його словами, до Афганістану він потрапив у 1977 році, хоча в офіційних документах значиться інша дата – грудень 1979 року. Служив у 101 мотострілецькому полку 5-ї гвардійської мотострілецької дивізії, дислокованому в Гераті.
Сьомого вересня 1980 року в районі повіту Шинданд його підрозділ вступив у бій із моджахедами. Двадцятирічний солдат отримав тяжке поранення в голову. Його товариші відступили, вважаючи пораненого загиблим. Бахретдін залишився лежати на полі бою, стікаючи кров'ю. Щойно дихає, його підібрали місцеві жителі.
Почалася болісна боротьба за життя. Спочатку афганський цілитель – худжра – лікував молодого солдата травами. Потім з'явилися французькі медики, які у тій місцевості. З голови та спини витягли уламки, у прямому сенсі повернули з того світу.
Хакімов вижив, хоча наслідки поранення – тремтіння в руках та нервовий тик на обличчі – залишилися з ним назавжди. І отримані травми голови давали себе знати: він почав плутати дати, забувати російські слова.
Кинутий
Перші п'ять років Бахретдін жив однією надією – повернутися додому. Він вірив, що його шукатимуть, що товариші не забули про нього, що командування надішле за ним людей. Щодня він вдивлявся в далечінь, чекаючи на радянських солдатів. Зв'язатися сам із владою він не міг – не було ні телефонів, ні можливості надіслати листа. Він був відрізаний від світу, один на чужій землі.
– Спочатку я мріяв повернутися до Радянського Союзу, – розповідав потім Хакімов. - Я не знав, як влаштовано життя тут, був один. Я дуже хотів поїхати, але нам не було ні листування, ні зв'язку.
Батьки Хакімова отримали повідомлення: «Пропав безвісти». Фактично, це означало смерть. Батько вже помер на той час, а мати померла, так і не оговтавшись від горя через втрату сина.
Перші роки Бахретдін з тугою дивився на старі фотографії, які дивом збереглися за нього. Чекав, сподівався. Але листи не надходили. Допомоги не було. Поступово надія танула, перетворюючись на гірке розуміння – його покинули.
- Казали, що я загинув. А уряду начхати на нас! - З образою згадував він через десятиліття.
З роками прийшло усвідомлення: він виявився покинутим напризволяще, як і десятки інших солдатів. Повернутись додому йому вже не судилося. Молодому хлопцеві довелося пристосовуватися до життя нових реаліях.
Нове життя
Старійшина села, який виходив молодого солдата, взяв його під опіку, навчив своєму ремеслу знахаря. Місцеві жителі, афганці, до яких Хакімов прийшов зі зброєю, належали до нього «як до сина та брата». Польові командири – Ісмаїл-хан та інші впливові люди Герата – допомагали йому влаштуватися.
Щоб вижити в Афганістані, а також від сильної образи на радянське командування, яке кинуло його вмирати на полі бою, Бахретдін прийняв іслам. Він отримав нове ім'я Шейх Абдулла.
- Я був злий через те, що радянська армія кинула нас у біді, - зізнавався Хакімов. – Чому нас ніхто не шукав? Чому їм не було до нас діла?
Шейх Абдулла добре освоїв місцеві мови. Фарсі його навчав один із командирів моджахедів, пушту він вивчив, живучи в пуштунському селі. Він почав говорити, думати і відчувати афганською. Чужбина поступово ставала другою Батьківщиною.
- Мені подобається жити з цими людьми, - говорив він через роки. – Вони доглядали мене, коли я був поранений. І тому я тут і лишився.
Дві сім'ї
В Афганістані Шейх Абдулла одружився з дівчиною-пуштункою із Шинданда. У них народилася дочка, але пологи закінчилися трагічно – молода мама померла. Бахретдін залишився сам із дитиною на руках. Через роки він одружився вдруге, вже у Гераті. Друга дружина Джаміля стала йому справжньою опорою.
– Місце мого тимчасового перебування стало моїм основним, – зізнавався він. - І тепер я зовсім перестав думати про повернення.
Шейх Абдулла отримав афганський паспорт. Займався цілительством, як навчав його старий художній. Російська мова майже забула, говорила з сильним акцентом і з великими труднощами. Згадувати російські слова доводилося довго, болісно.
- Я вважаю себе громадянином Афганістану, - говорив він в одному з інтерв'ю.
Знайдений
У 2013 році брат Хакімова, Шароф,побачив у фотозвіті пошукових систем знайоме обличчя. Він дізнався про старшого брата, який пішов на війну ще в його дитинстві. Комітет у справах воїнів-інтернаціоналістів при СНД, створений у 1992 році, вже понад двадцять років шукав зниклих солдатів. За цей час було знайдено близько тридцяти людей. Хакімов став одним із них.
Заступник голови Комітету Олександр Лаврентьєв цілий рік шукав у провінції Герат. Зустрічі зривалися тричі. Нарешті, 23 лютого 2013 року, помічники з-поміж місцевих жителів змогли привезти Шейха Абдуллу до міста. На прес-конференції Хакімов стримано посміхався, тримаючи у руках мобільний телефон. Йому зателефонували брат та сестра – один жив в Узбекистані, інша у Москві. Вони не бачилися понад тридцять років. Голоси рідних тремтіли від сліз та хвилювання.
Бахретдін дізнався про страшну новину: мати померла незабаром після отримання повідомлення про те, що син загинув.
Вибір
Олександр Лаврентьєв запропонував Хакімова повернутися на батьківщину, зустрітися з родичами, почати нове життя в Росії. Представники російського уряду були наполегливими. Вони приїхали за ним через тридцять років – тоді, коли він уже не чекав, не сподівався, не мріяв про повернення. Але Шейх Абдулла похитав головою. Звернення представників влади видалося йому грубим, спроба умовити – примусом. Його намагалися змусити кинути все нажите і поїхати з ними, немов у нього тут не було ні сім'ї, ні життя, ні прав.
– Мене врятували та вилікували афганці, – твердо сказав він журналістам. – Я хочу служити цьому народу все моє життя. Я не хочу повертатися до країни, яка обдурила мене та послала на війну. Я хочу жити та померти тут, хочу бути тут похований.
Ці слова пролунали і прикро, і трагічно. Радянський солдат обрав тих, хто колись був його ворогом. Вибрав тих, хто зігрів, вилікував, дав нове життя. Вибрав тих, хто не кинув його вмирати. Досі Хакімов не міг вибачити товаришам по службі, які залишили його на полі бою, і радянську владу, яка навіть не намагалася шукати. Образа, що збиралася тридцять років, не давала йому спокою.
– Я залишився тут, щоб компенсувати збитки, які я зробив, – пояснював він своє рішення.
У Росії в нього залишилися брат та сестра. Але вони не бачилися з того часу, як його відправили на війну тридцять п'ять років тому. Останній раз вони розмовляли телефоном, потім почали спілкуватися через соціальні мережі. Зв'язок був, але зустрічатися Шейх Абдулла не хотів.
- Якби вони хотіли, вони могли б сюди або до Кабулу приїхати і зі мною зустрітися, - говорив він із гіркотою.
Останні роки
Після зустрічі з пошуковими системами справи наближалися до завершення – оформлялися документи для можливого повернення. Але відповіді так і не надійшло. Шейх Абдулла залишився в Афганістані. У нього тут було спокійне та тихе життя, сім'я, робота. Він влаштувався працювати у Гератський музей Джихада – меморіальний комплекс, присвячений війні. Там, серед експонатів та фотографій, працював доглядачем колишній радянський солдат. Ісмаїл-хан, впливовий колишній польовий командир і губернатор провінції, який знав його багато років, говорив:
– Абдулла – дуже хороша людина. Він не хотів повертатися до Росії. Тут він двічі одружився. Ми вирішили, що йому підійде робота в музеї, де він може своїми словами розповісти правду про війну.
Шейх Абдулла показував відвідувачам музею свою фотографію серед портретів інших радянських солдатів, які зникли безвісти.
– Усі ці люди живі, – стверджував він. – Давно обзавелися сім'ями та щасливо живуть в Афганістані.
Дружина Джаміля підтримувала його вибір:
- Моєму батькові та братам він подобається. Сім'я щаслива, що я одружилася з ним. Ми не думаємо про те, що він із Росії чи Радянського Союзу. Він став справжнім афганцем. За його словами, він був спокійний та задоволений життям. Афганістан прийняв його, дав йому дім, сім'ю, повагу. Тут його не судили за минуле, тут йому не треба було ні перед ким виправдовуватись.
Холодна зима
28 грудня 2022 року у північній частині Герата стався нещасний випадок. Бахретдін Хакімов, якому було близько 62 років, отруївся чадним газом із несправного обігрівача. Глава судово-медичного управління Герата Ахмад Шах Мушфік заявив, що жодних ознак насильницької смерті не було виявлено.
Так закінчилося життя радянського солдата, який став афганським цілителем. Людину, яку Батьківщина вважала загиблою, а він вважав Батьківщиною Афганістан. Бахретдін Хакімов назавжди залишився там, де був поранений та врятований – на землі, яку колись прийшов завойовувати, а потім полюбив і вибрав.
В експозиції музею Джихаду досі зберігається його фотографія – серед осіб інших «неповернених», тих, хто з різних причин залишився на чужій землі, що стала рідною.
І ця історія – не тільки про війну, зраду та забуття. Це історія про те, як людяність і милосердя часом виявляються сильнішими за політику та ідеологію. Про те, як вороги стають сім'єю. І про те, що будинок – це не завжди місце, де ти народився, а іноді місце, де тебе врятували.
Пильна стежка вела через гори Гіндукуша до невеликого будинку на околиці Герата. 23 лютого 2013 року представники російського пошукового загону йшли на зустріч із людиною, яку шукали цілий рік. Тричі домовленості зривалися, і ось четверта спроба.
У дверях з'явився високий худорлявий чоловік у афганському перахані. Руки його дрібно тремтіли, обличчя смикалося від нервового тику - наслідки тяжкого поранення, отриманого тридцять три роки тому.
– Ти – Хакімов? - Запитав один з росіян.
- Я був ним, - хрипко відповів чоловік ламаною російською.
Так закінчилися пошуки рядового Бахретдіна Шарафовича Хакімова, який зник безвісти 7 вересня 1980 року в провінції Герат. І так почалася історія про те, як радянський солдат став афганським цілителем Шейхом Абдуллою.
Бій у Шинданда
Бахретдін Хакімов народився 1960 року в Самарканді. Військову підготовку проходив у Ташкенті, потім навчався у Москві. За його словами, до Афганістану він потрапив у 1977 році, хоча в офіційних документах значиться інша дата – грудень 1979 року. Служив у 101 мотострілецькому полку 5-ї гвардійської мотострілецької дивізії, дислокованому в Гераті.
Сьомого вересня 1980 року в районі повіту Шинданд його підрозділ вступив у бій із моджахедами. Двадцятирічний солдат отримав тяжке поранення в голову. Його товариші відступили, вважаючи пораненого загиблим. Бахретдін залишився лежати на полі бою, стікаючи кров'ю. Щойно дихає, його підібрали місцеві жителі.
Почалася болісна боротьба за життя. Спочатку афганський цілитель – худжра – лікував молодого солдата травами. Потім з'явилися французькі медики, які у тій місцевості. З голови та спини витягли уламки, у прямому сенсі повернули з того світу.
Хакімов вижив, хоча наслідки поранення – тремтіння в руках та нервовий тик на обличчі – залишилися з ним назавжди. І отримані травми голови давали себе знати: він почав плутати дати, забувати російські слова.
Кинутий
Перші п'ять років Бахретдін жив однією надією – повернутися додому. Він вірив, що його шукатимуть, що товариші не забули про нього, що командування надішле за ним людей. Щодня він вдивлявся в далечінь, чекаючи на радянських солдатів. Зв'язатися сам із владою він не міг – не було ні телефонів, ні можливості надіслати листа. Він був відрізаний від світу, один на чужій землі.
– Спочатку я мріяв повернутися до Радянського Союзу, – розповідав потім Хакімов. - Я не знав, як влаштовано життя тут, був один. Я дуже хотів поїхати, але нам не було ні листування, ні зв'язку.
Батьки Хакімова отримали повідомлення: «Пропав безвісти». Фактично, це означало смерть. Батько вже помер на той час, а мати померла, так і не оговтавшись від горя через втрату сина.
Перші роки Бахретдін з тугою дивився на старі фотографії, які дивом збереглися за нього. Чекав, сподівався. Але листи не надходили. Допомоги не було. Поступово надія танула, перетворюючись на гірке розуміння – його покинули.
- Казали, що я загинув. А уряду начхати на нас! - З образою згадував він через десятиліття.
З роками прийшло усвідомлення: він виявився покинутим напризволяще, як і десятки інших солдатів. Повернутись додому йому вже не судилося. Молодому хлопцеві довелося пристосовуватися до життя нових реаліях.
Нове життя
Старійшина села, який виходив молодого солдата, взяв його під опіку, навчив своєму ремеслу знахаря. Місцеві жителі, афганці, до яких Хакімов прийшов зі зброєю, належали до нього «як до сина та брата». Польові командири – Ісмаїл-хан та інші впливові люди Герата – допомагали йому влаштуватися.
Щоб вижити в Афганістані, а також від сильної образи на радянське командування, яке кинуло його вмирати на полі бою, Бахретдін прийняв іслам. Він отримав нове ім'я Шейх Абдулла.
- Я був злий через те, що радянська армія кинула нас у біді, - зізнавався Хакімов. – Чому нас ніхто не шукав? Чому їм не було до нас діла?
Шейх Абдулла добре освоїв місцеві мови. Фарсі його навчав один із командирів моджахедів, пушту він вивчив, живучи в пуштунському селі. Він почав говорити, думати і відчувати афганською. Чужбина поступово ставала другою Батьківщиною.
- Мені подобається жити з цими людьми, - говорив він через роки. – Вони доглядали мене, коли я був поранений. І тому я тут і лишився.
Дві сім'ї
В Афганістані Шейх Абдулла одружився з дівчиною-пуштункою із Шинданда. У них народилася дочка, але пологи закінчилися трагічно – молода мама померла. Бахретдін залишився сам із дитиною на руках. Через роки він одружився вдруге, вже у Гераті. Друга дружина Джаміля стала йому справжньою опорою.
– Місце мого тимчасового перебування стало моїм основним, – зізнавався він. - І тепер я зовсім перестав думати про повернення.
Шейх Абдулла отримав афганський паспорт. Займався цілительством, як навчав його старий художній. Російська мова майже забула, говорила з сильним акцентом і з великими труднощами. Згадувати російські слова доводилося довго, болісно.
- Я вважаю себе громадянином Афганістану, - говорив він в одному з інтерв'ю.
Знайдений
У 2013 році брат Хакімова, Шароф,побачив у фотозвіті пошукових систем знайоме обличчя. Він дізнався про старшого брата, який пішов на війну ще в його дитинстві. Комітет у справах воїнів-інтернаціоналістів при СНД, створений у 1992 році, вже понад двадцять років шукав зниклих солдатів. За цей час було знайдено близько тридцяти людей. Хакімов став одним із них.
Заступник голови Комітету Олександр Лаврентьєв цілий рік шукав у провінції Герат. Зустрічі зривалися тричі. Нарешті, 23 лютого 2013 року, помічники з-поміж місцевих жителів змогли привезти Шейха Абдуллу до міста. На прес-конференції Хакімов стримано посміхався, тримаючи у руках мобільний телефон. Йому зателефонували брат та сестра – один жив в Узбекистані, інша у Москві. Вони не бачилися понад тридцять років. Голоси рідних тремтіли від сліз та хвилювання.
Бахретдін дізнався про страшну новину: мати померла незабаром після отримання повідомлення про те, що син загинув.
Вибір
Олександр Лаврентьєв запропонував Хакімова повернутися на батьківщину, зустрітися з родичами, почати нове життя в Росії. Представники російського уряду були наполегливими. Вони приїхали за ним через тридцять років – тоді, коли він уже не чекав, не сподівався, не мріяв про повернення. Але Шейх Абдулла похитав головою. Звернення представників влади видалося йому грубим, спроба умовити – примусом. Його намагалися змусити кинути все нажите і поїхати з ними, немов у нього тут не було ні сім'ї, ні життя, ні прав.
– Мене врятували та вилікували афганці, – твердо сказав він журналістам. – Я хочу служити цьому народу все моє життя. Я не хочу повертатися до країни, яка обдурила мене та послала на війну. Я хочу жити та померти тут, хочу бути тут похований.
Ці слова пролунали і прикро, і трагічно. Радянський солдат обрав тих, хто колись був його ворогом. Вибрав тих, хто зігрів, вилікував, дав нове життя. Вибрав тих, хто не кинув його вмирати. Досі Хакімов не міг вибачити товаришам по службі, які залишили його на полі бою, і радянську владу, яка навіть не намагалася шукати. Образа, що збиралася тридцять років, не давала йому спокою.
– Я залишився тут, щоб компенсувати збитки, які я зробив, – пояснював він своє рішення.
У Росії в нього залишилися брат та сестра. Але вони не бачилися з того часу, як його відправили на війну тридцять п'ять років тому. Останній раз вони розмовляли телефоном, потім почали спілкуватися через соціальні мережі. Зв'язок був, але зустрічатися Шейх Абдулла не хотів.
- Якби вони хотіли, вони могли б сюди або до Кабулу приїхати і зі мною зустрітися, - говорив він із гіркотою.
Останні роки
Після зустрічі з пошуковими системами справи наближалися до завершення – оформлялися документи для можливого повернення. Але відповіді так і не надійшло. Шейх Абдулла залишився в Афганістані. У нього тут було спокійне та тихе життя, сім'я, робота. Він влаштувався працювати у Гератський музей Джихада – меморіальний комплекс, присвячений війні. Там, серед експонатів та фотографій, працював доглядачем колишній радянський солдат. Ісмаїл-хан, впливовий колишній польовий командир і губернатор провінції, який знав його багато років, говорив:
– Абдулла – дуже хороша людина. Він не хотів повертатися до Росії. Тут він двічі одружився. Ми вирішили, що йому підійде робота в музеї, де він може своїми словами розповісти правду про війну.
Шейх Абдулла показував відвідувачам музею свою фотографію серед портретів інших радянських солдатів, які зникли безвісти.
– Усі ці люди живі, – стверджував він. – Давно обзавелися сім'ями та щасливо живуть в Афганістані.
Дружина Джаміля підтримувала його вибір:
- Моєму батькові та братам він подобається. Сім'я щаслива, що я одружилася з ним. Ми не думаємо про те, що він із Росії чи Радянського Союзу. Він став справжнім афганцем. За його словами, він був спокійний та задоволений життям. Афганістан прийняв його, дав йому дім, сім'ю, повагу. Тут його не судили за минуле, тут йому не треба було ні перед ким виправдовуватись.
Холодна зима
28 грудня 2022 року у північній частині Герата стався нещасний випадок. Бахретдін Хакімов, якому було близько 62 років, отруївся чадним газом із несправного обігрівача. Глава судово-медичного управління Герата Ахмад Шах Мушфік заявив, що жодних ознак насильницької смерті не було виявлено.
Так закінчилося життя радянського солдата, який став афганським цілителем. Людину, яку Батьківщина вважала загиблою, а він вважав Батьківщиною Афганістан. Бахретдін Хакімов назавжди залишився там, де був поранений та врятований – на землі, яку колись прийшов завойовувати, а потім полюбив і вибрав.
В експозиції музею Джихаду досі зберігається його фотографія – серед осіб інших «неповернених», тих, хто з різних причин залишився на чужій землі, що стала рідною.
І ця історія – не тільки про війну, зраду та забуття. Це історія про те, як людяність і милосердя часом виявляються сильнішими за політику та ідеологію. Про те, як вороги стають сім'єю. І про те, що будинок – це не завжди місце, де ти народився, а іноді місце, де тебе врятували.
Re: Давайте травить байки и истории у камина или печки.
ПРО «БУМЕРІВ» АБО 50+ — ЦЕ ЩЕ ТА ГЕНЕРАЦІЯ
Не зв’язуйся з тим, кому за п’ятдесят. Серйозно.
Це не “інше покоління”. Це люди, яких життя тренувало без розминки. Без психологів. Без кнопки “відкотити назад”.
Ми росли не в комфорті — ми росли в реальності.
Тверді, як учорашній батон.
І так само здатні ним виховати.
У п’ять я вже знав настрій матері по звуку кришки каструлі.
У сім носив ключ на шнурку — не як аксесуар, а як символ: “Тепер сам.”
Інструкція проста:
“Їжа в холодильнику. Розігрій. І щоб без бардаку.”
Без нагадувань. Без “ти впораєшся?”.
Ти просто впорався.
У десять — знав, де перекрити воду, як вимкнути пробки і як тікати від собаки так, щоб ще й не виглядати слабаком.
Ми могли зникнути на цілий день.
Без телефону. Без трекера.
Маршрут був простий: двір → гаражі → річка → “додому, як стемніє”.
І якось світ не валився.
Коліна в кірках — нормальний стан.
Рану протер — пішов далі.
Якщо ниєш — чуєш:
“Не відвалилося? Значить, живеш.”
Ми пили воду зі шланга.
Їли хліб із цукром.
Імунітет був такий, що сучасні вітаміни виглядають як маркетинг.
Алергія? Тоді це звучало як ім’я німецької співачки.
Ми лагодили все: скотчем, ізолентою, дротом.
І воно працювало.
Бо головне — не красиво, а щоб трималося.
Майонез був стратегічним запасом.
“Тільки на свята.”
І якщо ти відкрив його без дозволу — лекція про дефіцит і повагу до продуктів гарантована.
Ми перемотували касети олівцем.
Чекали улюблену пісню по радіо, щоб встигнути натиснути “Rec”.
Бачили, як світ мінявся від чорно-білого телевізора до смартфона в кишені.
І так, ми пам’ятаємо телефон із диском у коридорі.
І той страх, коли хтось слухає розмову з іншої кімнати.
Ми бачили похоронні марші під вікнами.
Знали, що життя — це не тільки свято, а й відповідальність.
Росли з розумінням, що ніхто нічого не винен.
І якщо впав — вставай сам.
З правами “щойно отримав” я міг сісти в стару машину й поїхати через пів країни.
Без кондиціонера.
Без навігатора.
З картою, яка складалася в гармошку, і впевненістю: “Розберемось.”
І розбиралися.
Ми виросли без автокрісел, без шоломів, без соцмереж і без фільтрів.
Ніхто не знімав нас на відео, коли ми помилялися.
І ніхто не ставив лайки, коли щось виходило.
Тому ми не кричимо про силу.
Ми просто не панікуємо через 2% батареї.
Не впадаємо в істерику через “не так подивився”.
І можемо мовчати так, що тобі стане ніяково за власну драму.
У нас нервова система, загартована чергами, холодом і “якось буде”.
Ми пережили дефіцит, перебудови, кризи й реальні труднощі — не в стрічці новин, а в гаманці.
Тож не недооцінюй чоловіка 50+.
Він бачив більше, ніж ти встиг перегорнути.
Жив глибше, ніж ти встиг заскролити.
І якщо треба — навчить тебе стояти на ногах.
Без мотиваційних цитат.
Без коучів.
Просто по-справжньому.
Прочитав це — і багато що відгукнулося.
Додав і свої спогади. Ті, що не вигадаєш. Їх можна тільки прожити.
Цікаво, відчуєте, які рядки — саме мої?
Олександр Шаповал
Не зв’язуйся з тим, кому за п’ятдесят. Серйозно.
Це не “інше покоління”. Це люди, яких життя тренувало без розминки. Без психологів. Без кнопки “відкотити назад”.
Ми росли не в комфорті — ми росли в реальності.
Тверді, як учорашній батон.
І так само здатні ним виховати.
У п’ять я вже знав настрій матері по звуку кришки каструлі.
У сім носив ключ на шнурку — не як аксесуар, а як символ: “Тепер сам.”
Інструкція проста:
“Їжа в холодильнику. Розігрій. І щоб без бардаку.”
Без нагадувань. Без “ти впораєшся?”.
Ти просто впорався.
У десять — знав, де перекрити воду, як вимкнути пробки і як тікати від собаки так, щоб ще й не виглядати слабаком.
Ми могли зникнути на цілий день.
Без телефону. Без трекера.
Маршрут був простий: двір → гаражі → річка → “додому, як стемніє”.
І якось світ не валився.
Коліна в кірках — нормальний стан.
Рану протер — пішов далі.
Якщо ниєш — чуєш:
“Не відвалилося? Значить, живеш.”
Ми пили воду зі шланга.
Їли хліб із цукром.
Імунітет був такий, що сучасні вітаміни виглядають як маркетинг.
Алергія? Тоді це звучало як ім’я німецької співачки.
Ми лагодили все: скотчем, ізолентою, дротом.
І воно працювало.
Бо головне — не красиво, а щоб трималося.
Майонез був стратегічним запасом.
“Тільки на свята.”
І якщо ти відкрив його без дозволу — лекція про дефіцит і повагу до продуктів гарантована.
Ми перемотували касети олівцем.
Чекали улюблену пісню по радіо, щоб встигнути натиснути “Rec”.
Бачили, як світ мінявся від чорно-білого телевізора до смартфона в кишені.
І так, ми пам’ятаємо телефон із диском у коридорі.
І той страх, коли хтось слухає розмову з іншої кімнати.
Ми бачили похоронні марші під вікнами.
Знали, що життя — це не тільки свято, а й відповідальність.
Росли з розумінням, що ніхто нічого не винен.
І якщо впав — вставай сам.
З правами “щойно отримав” я міг сісти в стару машину й поїхати через пів країни.
Без кондиціонера.
Без навігатора.
З картою, яка складалася в гармошку, і впевненістю: “Розберемось.”
І розбиралися.
Ми виросли без автокрісел, без шоломів, без соцмереж і без фільтрів.
Ніхто не знімав нас на відео, коли ми помилялися.
І ніхто не ставив лайки, коли щось виходило.
Тому ми не кричимо про силу.
Ми просто не панікуємо через 2% батареї.
Не впадаємо в істерику через “не так подивився”.
І можемо мовчати так, що тобі стане ніяково за власну драму.
У нас нервова система, загартована чергами, холодом і “якось буде”.
Ми пережили дефіцит, перебудови, кризи й реальні труднощі — не в стрічці новин, а в гаманці.
Тож не недооцінюй чоловіка 50+.
Він бачив більше, ніж ти встиг перегорнути.
Жив глибше, ніж ти встиг заскролити.
І якщо треба — навчить тебе стояти на ногах.
Без мотиваційних цитат.
Без коучів.
Просто по-справжньому.
Прочитав це — і багато що відгукнулося.
Додав і свої спогади. Ті, що не вигадаєш. Їх можна тільки прожити.
Цікаво, відчуєте, які рядки — саме мої?
Олександр Шаповал
Кто сейчас на конференции
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 11 гостей