Ця шведська книга з етнографічною картою поневолених народів була надрукована в 1916 році в Стокгольмі. Редактор шведського видання - Герман Гуммерус.
В ній описують історію поневолення етносів: фінів, балтійців, естонців, латвійців, литовців, білорусів, поляків, євреїв, українців, німців, румунів у Бесарабії, грузинів, черкесів, турків і татарів.
У вступі надрукований текст телеграми зі Стокгольма «Прохання до цивілізованого світу» від поневолених народів до американського президента Вудро Вільсона. Люди благають захистити їх від знищення.
Частина звернення українців: «Ми українці були позбавлені нашої автономії, яку нам урочисто гарантували. Незалежність нашої церкви знищено, нашу мову - якою розмовляють 30 мільйонів людей - заборонено вживати офіційно і у школах. Культурні зібрання припинилися на початку війни, газети і журнали заборонили. В Галичині і Буковині Росія посеред білого дня здійснює намір знищити наше населення. Все, що пов‘язано з Україною, знищується, зневажається і насильно пригнічується. Росія розповідає усім, що вона звільняє Галичину».
Розділ про українців (стр.158-169).
Короткий зміст:
Про українців мало відомо, тому що в інтересах Росії надзвичайно важливо замовчувати факт їхнього поневолення, адже вони були першими з поневолених народів. Українці надічують понад 30 мільйонів і живуть на величезній території від Карпат до Кавказу, від Прип‘яті до Чорного моря - Mare Ruthenicum. Росіяни, звичайно, стверджують, що українці - лише малоросійська гілка російського народу з тією ж самою мовою, релігією і історією. Але єдине, на що вони хоч якимось чином могли б посилатися - це династичний зв‘язок у 1400-х роках, який пов‘язував українські землі з московитською державою. З таким успіхом можна було б стверджувати, що німці і французи - одна нація. Тому що ними теж колись керувала одна династія. В усіх інших сенсах країни жили власним життям. Українські території анексувалися Литвою, Польщею, а потім Росією (східна Україна у 1654 році, а західна в 1795 році). З тих часів продовжується довга історія мільонів мучеників, які пролили свої сльози і кров. Злочинами, кривосвідченнями, замовними вбивствами, стратами і засланнями наближалася Росія до своєї мети - перетворити Україну на свою провінцію, а українців - на росіян. Спочатку країну позбавили політичної автономії, потім - церкви, і зрештою - культури. Україна постійно боролася за свої права, але це не викликало великої уваги у світу.
Президент нової республіки Богдан Хмельницький підписав договір з московитами про те, що українська автономія і закони поважатимуться. Але вже за кілька років російськи бояри переїхали на територію України, зневажали українські закони і поводили себе так, ніби вони завоювали країну. Вони звільнили гетьманів зі своїх посад. А за часів правління Катерини ІІ, повністю позбавили країну автономії і підпорядкували її Росії. Замість гетьмана, якого мали обирати вільно, Україна отримала російського губернатора, українську армію приєднали до російської, а вільних власників земель перетворили на кріпаків у 1781 році.
Але цього, звичайно, було недостатньо. Росія мала приєднати до себе і українську церкву, яка підпорідковувалася напряму патріарху в Константинополі. Вона завжди дратувала царя. Як ознака незалежності. Українські священики були вороже налаштовані, коли вони зустріли бояр, які за наказом царя мали перейняти владу в свої руки. Митрополіт Київський відмовився дати клятву вірності новому володарю. В 1686 році українці були змушені підпорядкуватися патріарху у Москві і пізніше синоду у Петербурзі. Приєднати до себе в релігійному плані цю частину населення було не так вже й складно. Набагато складнішим було у пізніший період приєднати до себе західні українські землі, які були частиною Польщі. Вони не належали до тієї ж самої гілки релігії, а були греко-католиками (уніатами). Знищити цю церкву - стало головною політичною метою росіян. Вона залишалася українською національною церквою.
За допомогою польського короля Августа, російський цар вільно почував себе. У 1705 році він власноручно вбив кількох українських священників у Полоцьку. А населенню повідомлялося про те, що він - захисник грецької віри.
Розділ Польщі відкрив двері для змін, які почалися так само, як і в 1654 році - з порушення обіцянок. У статті 8 мирного договору у Гродно, який підписали 13 липня 1793 року, цесарінна пообіцяла свято дотримуватися усіх свобод для уніатської церкви. Через два роки, вона закрила усі уніатські дієцезії в анексованих провінціях, крім однієї. І замінила їх на чотири основні російські православній дієцезії. В 1828 році оголосили заборону друкувати церковні книги українською мовою. В 1832 році синод у Полоцьку проголосив завершення діяльності уніатської церкви. Священників насильно змусили передати все церковне майно православній церкві. Протягом 100 років здійснювалися переслідування священників, заарештовували цілі поселення, забирали церкви. Остаточне перетворення відбулося за часи правління Олександра ІІ. Церкву знищили, але не знищили політичну свідомість і мову українців. Українці не припиняли думати, писати, спілкцватися і творити українською мовою, відокремлюючи таким чином себе від росіян.
Ще Петро І дав завдання Івану Мазепі «будь-якою ціною поєднати українців з росіянами». Петро І наказав священикам проводити службу у церквах російською мовою. Він наказав перетворити українську академію в Києві на російську. Катерина ІІ перетворила невпевнені спроби Петра І на державну політику. Малоросія, Лівляндія і Фінляндія мали бути русифіковані. В 1876 році видали наказ:
«Її Величність наказує 18-30 травня 1876 року:
1. Ввозити брошури і книги, надруковані за кордоном (у Галичині) в усі малоросійські губернії заборонено;
2. Друкувати і публікувати переклади оригінальних видань на малоросійську мову в межах країни заборонено, за виключенням: а) історичних документів; б) художньої літератури за умови, що оригінальна орфографія зберігається. Ніякої толерантності до відмінностей від російської орфографії не повинно бути.
3. Театральні вистави малоросійською мовою заборонені.
З того часу і до 1905 року українська мова жила майже виключно підпільним життям. Українські книги і журнали друкувалися і розповсюджувалися таємно. Читачі цієї літератури ризикували своїм положенням і свободою, якби їх помітили. Українська мова, якою розмовляли 35 мільйонів людей, була заборонена у школах, державних установах і офіційних організаціях. В університетах і гімназіях було заборонено використовувати рідну мову.
Завдяки цьому збільшилася кількість аналфабетів серед українського населення до 80%. Це були природні наслідки русифікації, про які влада не турбувалася. Революція принесла певне полегшення для українців. Розпочався національний друк газет, по всій країні почали засновуватися національні організації. Кількість друкованих українських книг зросла з 191 000 екземплярів до 600 000 екземлярів у 1911 році. Укрпїномовна версія Нового Заповіту вийшла накладом у 129 000. У Держдумі було 40 українських представників. Незабаром почалися зміни, які продемонстрували, що Росія не демократична країна. Правила голосування змінили у 1907 році. Кількість польських представників в Думі зменшилася з 37 до 14, кавказців з 29 до 10 і українців з 40 до 0.
14 березня 1911 року вступив у силу закон про самоврядування для 6 українських і білоруських губерній (включно з Києвом, Волинню і Поділлям). Цей закон надавав 4% українського населення домінування у земствах. Що призвело до того, що 70-80% населення потерпали від наймасштабнішого порушення своїх прав і були у центрі уваги невеликої групи русифікаторів. В законі для шкіл від 6 лютого 1911 року не було послаблень для українців. Ще менше прав і свобод було в пропозиції закона щодо правової системи від 28 червня 1912 року, який прийняла дума. І в законі про віросповідання від 25 травня 1909 року. І в законі про зміну вірисповідання (від 8 червня). Школа і правова система в Україні залишалися російськими. Адміністративне управління здійснювалося таким чином, що культурні організації, які навіть не були пов‘язані з політикою, ліквідувалися, реєстрація нових видань заборонялася, діяльність існуючих - всіляко ускладнювалася. Листоноші мали уважно записувати прізвище кожної людини, якій надсилалися видання українською і надавати повноцінні звіти. Кожен священник, вчитель, чиновник або працівник якоїсь установи ризикував бути заільненим за те, що був підписником українських видань. Читати біблію в українському перекладі в школах було заборонено. Все українське заборонялося і переслідувалося. Українців цинічно сприймали або як росіян, або як іноземців, в залежності від того, що пасувало більше для того, щоб утискати їх. Навіть коли учням інших національностей дозволили вивчати рідну мову протягом перших двох років в школі, це не дозволялося українцям, тому що «іхньою рідною мовою була російська». Найвищого пункту ця політика досягнула напочатку війни, коли заборонили усі українські видання і організації.
Найбільшим злочином проти України було її економічне виснаження. Тому що Росія поводилася з Україною як зі своєю колонією. В жодній іншій частині країні не була така діспропорція щодо державних потреб і того, що надсилалося для них з провінцій. З 1864 до 1892 року з дев‘яти українських губерній було надіслано 2 899,6 мільйонів рублів до державної каси. В той самий час, коли витрати держави на Україну склалали 1 749 мільйонів рублів. Прибутки складали таким чином 1 150,6 мільйонів рублів. В останні роки ситуація ще більше погіршилася.
Сприятливі природні умови України нешадно використовувалися для того, щоб підтримувати життя в Росії, якій менше пощастило. Доля України була б гіршою, якби Галичині не вдалося уникнути залежності від Росії. З тих пір, як Галичина, після розділу Польщі, підпорядкувалася Австрії, з 1848 року, прокинулося нове національне життя. Завдяки цьому не вдалося провести тотальну русифікацію. В Австрії українці мали свої церкви, школи, гімназії, видавництва і літературу. Саме тому, Галичина і Буковина - території, які могли запалити рух національного відродження в русифікованій Україні, стали головною ціллю для знищення. На щастя, знищити їх не вдалося. Невдача росіян в операціях проти Галичини продемонструвала всьому світові жахи того, що Росія варварськи чинила по відношенню до українців.
Коли у 1914 році росіяни увійшли в Галичину, там проживали 4 000 000 українців, які користувалися 2 450 українськими школами, 13 гімназіями і 15 місцямив університеті. У них було кілька тисяч спілок, бібліотек, наукових організацій, які з часом могли об‘єднатися в академію. Там були два музеї і видавництва, преса, місцеві економічні спілки з багатьма філіалами і тисячами членів, уніатська церква з власним архієпископом у Львові. Тільки-но російський губернатор прибув в Галичину, він заборонив усе це одним своїм підписом.
Українські газети і журнали заборонили. Спілки ліквідували. Музеї розграбували. Українську мову заборонили вживати на офіційному рівні. Почалося переслідування уніатської церкви і насильницьке розповсюдження православних церков.
Архієпископ Львова, граф Андрій Шептицький, який залишився на своєму посту, був заарештований росіянами з порушеннями усіх норм міжнародних законів і відправелений до Росії. Український єпископ Перемишля Мгрек Чечович був змушений витримувати принизливе ставлення від росіян і згодом помер. Більше 400 священників і тисячі селян, які чинили опір, були заарештовані і відправлені до Сибіру.
Це була остання глава страждань українського народу, яку російська влада писала кров‘ю найкращих синів країни з 1654 року.
Українці більше не вірять Росії і благають світ про допомогу у боротьбі проти жахливої тиранії, щоб забезпечити повноцінний політичний, економічний і культурний розвиток великого і вільного народу.
...
....
