Freedom

Як московити обертали бурятів на «братів»



Чи маємо ми ненавидіти цілий етнос тільки за те, що імперія народила з його середовища манкуртів?
У свіжому інтерв’ю для ЗМІ начальник Національної поліції Київської області Андрій Нєбитов, розповідаючи, що в населених пунктах Київщини вже знайдено 1288 загиблих від руки окупантів мирних громадян і серед них 38 дітей, не оминув увагою і питання етнічної приналежності вбивць: «Якщо говорити про національність, то на першому місці (за жорстокістю ) буряти, на другому чеченці-кадировці, а потім росіяни-слов'яни».

«Буряти — гірші за росіян», - можна прочитати у соцмережах. «Росіяни в окупованих українських містах лише п’ють та мародерствують, а буряти катують і вбивають, отримуючи з цього задоволення».

Слово «буряти» стало для нас мемом війни, синонімом варварства і звірств. Не росіяни, а саме буряти. Як народ.

«Токсична Бурятія. Бійтеся і жахайтеся, бо ще не всі прокляття дійшли до вас, - пише одна дуже відома блогерка, письменниця і громадська діячка. - Кожна жінка з України прокляла увесь ваш той род бурятський. Буряти не боролися за свободу і незалежність, просто продалися за гроші московщині... Ось ми боремося за свободу, а ви прийшли вбивати нас...”»

Біль і розпач як реакція на звірства - зрозумілі. Але замислимося, чи є ті вбивці з монгольськими очима дійсно бурятським народом? Чи справді, їх пращури, дикі “діти тайги й тундри” добровільно продалися у холопство московитам за миску господської юшки?

Офіційна російська історія з цим згодна. У бурятських школах місцевих діточок вчать, що бурятський народ свого часу, рятуючись від “поганих монголів” упав до ніг московського царя з благаннями взяти їх, нещасних під монарше крило. І шляхетні московити навчили їх грамоти, долучили до “великої російської культури” й благ цивілізації.

Але хіба не те саме пишуть у російських підручниках історії про українців?

Справжня історія Бурятії існує. Сибірознавці — російські, німецькі, нарешті, бурятські по крихтах збирали факти для своїх досліджень. У часи російської імперії, а потім у перші роки радянської влади і, згодом, у роки горбачовської перебудови було видано десятки наукових розвідок, які засвідчили: буряти не були слухняними холопами росії, вони були жертвами окупації, терору й справжнього геноциду.

Понад сто років - з 1620 по 1728-й тривали московитсько-бурятські війни, в яких росіяни зазнали безліч поразок, але й винищили сотні тисяч бурятів. І потім, уже, коли народ був поневолений і силоміць приєднаний до імперії, боротьба не припинялася — імперські колонії в Прибайкаллі стрясали бунти, повстання й тривала партизанська війна. Сучасні бурятські історики з числа тих, хто не боїться путінської репресивної машини, свідчать про 200-250 років запеклої визвольної війни.

За часів Хрущова й Брежнєва їхні історичні розвідки були вилучені з обігу і заховані за сімома печатками архівів, а під час правління путіна інформаційний простір від “шкідливого викривлення історії” був зачищений остаточно. Але, за бажання, в інтернеті можна знайти праці чесних бурятських дослідників, які руйнують російські наративи про мирне й за згоди усіх окупованих народів розширення території імперії.
У 2012 році , в Улан-Уде сміливці наважилися видати монографію бурятського історика, доктора наук Володимира Хомутаєва “Присоединение Бурятии к России: история, право, политика.” Рецензентами її виступили інші бурятські вчені — доктор історичних наук Чимиртоджиєв, доктори філософії Урбанаєва і Дугаров... Ця праця — як волання вопіющего в пустелі, можливо, останній зойк зникаючої бурятської інтелігенції, сумна історія про те, як жорстоко й послідовно знищувалася нація.

Отже, коротко пробіжимося її сторінками.



УРОКИ БРАТСЬКОЇ ЛЮБОВІ

Буряти не були ані варварами, ані дикунами. Це — давній народ, який має спільне етнічне коріння з монголами. Існує багато версій виникнення його історичної самоназви - “буряти.”
Але символічною є одна деталь: перші росіяни, які зіткнулися з бурятами, за своєю звичкою — “ковтати” незнайомі голосні звуки, скоротили назву до звичного: “брати”.

Жителів великих улусів називали “великими братами”, а землю, яку пізніше загарбали - “брацкой зємліцей”. Так воно в літописах і офіційному листуванні й побутувало.
І далеко не всі росіяни знають, що місто Братськ і відома свого часу по всьому СРСР Братська ГЕС мали б називатися “бурятськими”, бо збудовані на місцях пограбованих і спалених улусів корінного населення Прибайкалля.
...Хіба не жорстокий жарт історії ? І, хто зна, може саме з нього беруть початок симптоми “братської любові” московитів до інших, поневолених чи приречених ними на поневолення народів? “Любові”, яку ми відчули на власній шкурі...
На час першої зустрічі з росіянами у 1620 році буряти мали розвинуте суспільство і ефективну економіку. Ще з часів імперії хунну навчилися виплавляти залізо і були знаними майстрами по металу — славилися своїми бойовими сокирами, кольчугами, шаблями, виготовляли залізний посуд і вигадливо інкрустовану кінську збрую.



Їх фішкою було скотарство, в якому, як писав один з дослідників, вони досягли “найвищого розвитку, про що свідчать виведені бурятами особливі породи худоби”. Цікава деталь — етнограф і мандрівник Йоган Георг Гмелін писав, що бурятські бики були великими й сильними, так що майже не поступалися українським (!)

Мали буряти й розвинене землеробство, з технологіями, запозиченими у китайців. Вирощували ячмінь, просо, гречку, пшеницю. Причому, як писав історик і економіст М. Н. Богданов, середній бурятський хлібороб мав худоби більше, ніж росіяни, які спеціалізувалися на тваринництві.
Юрти на відміну від інших монгольських народів буряти робили не з повсті, а з дубових колод — це були стаціонарні восьмикутні зруби.
Як писав у листі до столиці один з казачих отаманів — “ у братів лисиць, соболів і бобрів сила-силенна, а білизна й шовки - з самої Бухари. А ще у них коней, корів, овець і верблюдів не злічити”.

Та й опальний український гетьман Дем’ян Многогрішний, засланий у Сибір царем, спокушав у листах 1689 року багатствами бурятів: “У Китай вони їздять постійно”, привозячи звідти “золото, срібло, оксамит і шовк та дзеркала”.
Тож буряти не були дикунами. Дикуни прийшли до них із теренів Московії.
У ті часи безкраїми просторами Сибіру вешталися різношерсті “банди” (це вираз Хомутаєва) висланих у Сибір казаків, різноплемінних втікачів від “царської милості”, колишніх каторжан, нечистих на руку промисловиків, підручних царських воєвод та інших “романтиков с большой дороги”. Багато лиха вони завдали малим народам континенту. Але саме їх монархія минулих і нинішніх років прославляє як героїчних “освоювачів Сибіру”.

РОСІЯНИ: ХИЖАКИ Й ВАРНАКИ

Російський етнограф Афанасій Щапов у своєму передсмертному зізнанні описав російське населення Сибіру як “хижацьке й варнацьке”. Інший російський дослідник - І. Г. Прижков уточнював: “російське населення жило без усякої релігії, а священники були невігласами і п’яницями”.

“Історія засвідчила, пише В. Хомутаєв, що російські правителі виховували в народу не моральні устої, а ниці, злодійські навички - як вбити і грабувати “ворога”.
Коли на початку 17 століття легенди про бурятські багатства досягли російських вух, усі ці незліченні орди посунули на Прибайкалля. До загарбників доєдналися й селяни, переселені до Сибіру з центральної росії. Вони вели відстале сільське господарство, випалюючи ліси й розорюючи згарища, з тим, щоб, виснаживши грунт, пересуватися далі й палити ліси знову. Родючі лани бурятів, які вже навчилися підживлювати ріллю послідом коней і корів, були для них ласим шматком.

Вже з 1620 року, з височайшего позволєнія Москви почалися перші набіги на бурятську територію казачих банд. Ці спроби були відбиті досить обороноздатною армією місцевих феодалів. Утім це не зупинило загарбників, їх ставало все більше - найманці стягувалися з усіх острогів Сибіру, а згодом до них доєдналися ще й кількатисячні загони стрільців -регулярної армії московських царів.

“Брати” для всіх колонізаторів - казаків, воєвод, промисловиків, поселенців, каторжан і розбійників були центральним об’єктом і засобом нажитися їх землями, їх природними багатствами — хутром, худобою і нарешті “дівками”, - писав російський професор Ф. Г. Виноградов у 1927 році.- Бурятія розглядалася як область де можна й потрібно наживатися, а тому денно й нощно тривали грабунки. Жоден воєвода, жоден губернатор не йшов звідти з порожніми кишенями... Сибір став простором дикунського свавілля”.
Раніше німецький дослідник Сибіру Йоган Ебергард Фішер підкреслював, що “служилиє люди різніх гатунків часто влаштовували криваві побоїща між собою за право грабувати братських, і своїм насиллям змушували бурятів братися за зброю”.

“Ясак з братов во всі роки йняли винятково шаблею й кров’ю”, описував нрави російських “покорителів” радянський історик Ф.А. Кудрявцев у 1930-40 роки. Він і його колега Г. Н. Румянцев, навели десятків записів свідків про факти звірств казаків над бурятськими жінками й дітьми. “Не гріх полегшити душу свою на нехристях поганих” - переповідають вони заповідь семейських козаків 18 ст. в Бурятії.

ЖІНОК І ДІТЕЙ РУБАЛИ “НА ПЕНЬ”

Російських селян змушували збирати збіжжя на бурятських полях для воєвод і отаманів, залишаючи сім’ї корінних жителів помирати з голоду. А коли буряти повставали проти цього, над ними чинили нелюдську розправу, “рубали в пень (тобто розрублювали тіла на частини — пояснює Хомутаєв) і жінок, і дітей, які біля грудей (немовлят)” - цим вихвалялися один перед одним ватажки сибірських казаків

“Приводом для численних повстань 1650 років послужили, зокрема, звірства Івана Похабова і його диких казачат, - пише Хомутаєв. - Похабов був управляючим двох острогів - Братського і Балаганського. Посіпаки Похабова убивали людей, забирали майно й худобу, а бурятських жінок продавали у рабство. Похабов був лідером з продажу полонених бурятів. Разом з іншими отаманами він був справжнім работорговцем, і це - у 17 столітті! Доля полонених буряток була ще страшнішою за долю чоловіків, бо казаки вирізнялися “особливо дикунським блудом”.
“Переможеного не вбивають!”- це правило було закладене у свідомість бурятського воїна, і воно зіграло з народом злий жарт, коли відпущені під чесне слово московити, оговтавшись збиралися із силами й з новою жорстокістю ішли вбивати жінок і дітей.
Натомість росіяни жодного милосердя до полонених бурятів не виявляли.
Ось що писалося в дослідженні, назва якого говорить сама за себе: “Пісня бурят, розіп’ятих в Іркутську. Нотатки ВСОРГО. Іркутськ, 1890 р.”: “Зазвичай полонених не вбивають, але годують, більш-менш по-людськи утримують і повертають противнику. Російські ж казаки були вільні від будь-яких норм моралі: змагаючись за пограбування інородців, вони насамперед полонених гвалтували, а потім вбивали, часто-густо застосовуючи дикунські екзекуції, наприклад вирізаючи ножами шматки м’яса з їхніх тіл”.

То хто ж тут був варваром?
У 1640 році, пишуть джерела того часу, загони Василія Власьєва зненацька напали на улус бурятського князя, бурятів убили, а захоплених буряток “старих і молодих і немовлят, які біля грудей” побили з піщалей (тобто розстріляли з рушниць-піщалей).
Навіть царя Петра Першого, знаного своєю звичкою особисто рубати голови тим, хто його зрадив, і того, вразили звірства, які чинили росіяни над бурятами: “Після безчинства повбивали всіх (бурятів-ред) у Селингінському, Удинському Іллінському й Кабанському острогах, тіла їх кинули у Селенгу у ріку, а жінок і дітей розділили й продали” , зазначалося в підписаному ним указі, й зауважувалося, що ці звірства штовхають бурятів на союз з ворожими росії монголами й Китаєм.

Один з лідерів бурятського національно-визвольного руху 20-го століття, перекладач, засновник сучасного бурятського алфавіта, автор багатьох робіт з історії Бурятії Елбек- Доржи Ринчино писав що “у сибірського росіянина немає іншого ставлення до бурятів окрім як до інородців, “тварі бездушной”.
Метою просування росіян у Сибір, пише у своїй розвідці історик Кудрявцев, було не принесення цивілізації, а хижацьке захоплення “землиці і народів”. Це були колоніальні війни. Буряти були вигнані з родючих земель, з теренів, де жили й поховані їх пращури, а тоді й депортовані в тундру й тайгу, чужі для них природні ареали.

На своїй рідній землі вони були визнані “інородцями”.

Доктор історичних наук Б. Р. Зориктуєв у своїх роботах першим назвав ці дії “геноцидом бурятського народу”.

НІЧИМ НЕ КРАЩІ ЗА ГІТЛЕРА

Буряти воювали за свою землю, гинули але не здавалися. В місцевому епосі лишився спогад про мужнього князя Чупчугуя, який чинив запеклий опір загарбниками, а оточений московитами, відмовився здаватися зі словами: “А чи не знаєте ви, хто такий Чупчугуй? Живим я вам у руки не здамся”, і був живцем спалений казаками з усією сім’єю і підданими в юрті.
Сили, які протистояли у цій сторічній війні, були надто нерівними. Бурятська еліта, а слідом за нею і всі, хто міг тримати в руках шаблю, були винищені. “Братська” любов росіян завершилася тим, чим завершується завжди.

Лише у 1917 році на короткий час здалося, що засяяв промінчик надії. 25 квітня під головуванням Е. Д. Ринчино зї’зд у Читі спробував хоч частково відновити справедливість, схваливши проєкт бурят-монгольської автономії.



На жаль, цей промінчик швидко згас. Російське населення знову поклало око на бурятські землі. Дезертири з фронту своєрідно сприйняли заклик більшовиків “Землю - селянам” і взялися жорстоко відбирати її в бурятів та масово уганяти у братського народу худобу.
Бурнацком (Бурятський національний комітет) тоді в ухвалених документах дав неперевершену характеристику “братським” відносинам: “Чим поступливішими були буряти до росіян щодо землі, тим непримиреннішими й непоступливішими стають вимоги росіян”. І це нам знайомо, правда ж?

Росіяни привселюдно заявляли, що “з часом вони зовсім покінчать з бурятами”. А коли корінне населення для захисту земель від чужих зазіхань створило “бурятські національні підрозділи “Улан-Сагда”, то більшовики охарактеризували їх як “поліцейські каральні загони” (А.В. Сушко “Про особливості бурятсько-російських конфліктів у роки революції і громадянської війни”). Останню спробу набуття самостійності було швидко придушено.
Розв’язка наступила у 1954 році. Саме тоді всі злочини росіян щодо бурятського народу були поховані під грифом секретно, більшість наукових розвідок, де доводився факт геноциду, знищено, а згаданих радянських істориків - авторів цих робіт змусили відректися від своїх поглядів.

Відтоді по підручниках історії бурятських школярів вчать, що ніякого геноциду ніхто не чинив, а буряти самі попрохалися до складу росії. Та великодушно погодилася й принесла корінному народові Прибайкалля багато радості й щастя.



Е. Д. Ринчино

В. Хомутаєв натомість називаєтаку політику росії “расизмом”. “Усі російські царі, пише він, нічим не кращі за Гітлера, бо об’єднані однією рисою — генетичною неспроможністю вирішувати проблеми інтенсифікації господарства своєї країни, а тому намагалися об’єднати народ проти так званих “інородців”, заохочуючи його відбиранням чужого майна, захопленням територій, підкоренням чужих сіл і міст”.
Згаданий уже Е. Д. Ринчино свого часу писав прямим текстом: “Джерела категорично засвідчують, що не може бути й мови про добровільне приєднання і “розселення (тобто виселення у непридатні для ведення господарства землі ) бурятів. Буряти зазнали поразки й були окуповані росією.” Немає жодного документа який би підтвердив таку добровільність, погоджується з ним Хомутаєв. І додає: Як немає жодного свідчення про добровільне приєднання до росії інших народів Сибіру.

РУСИЗМ-РАСИЗМ ВІД ПУТІНА

У часи Брежнєва придумали, як поховати національну свідомість народів, колонізованих росією. Було проголошено утворення “нової історичної общності — радянський народ”, в якому має бути відсутнім поділ людей за національністю. У багатьох автономіях РСФСР цьому курсу чинили опір, і “лише керівництво Бурятії прозвітувало про повне переведення шкіл з бурятської мови на російську”, з гіркотою констатує Хомутаєв. Бурятська мова фактично опинилася поза освітою, поза законом.

Позиція керівників Бурятсько автономії буде зрозумілою, якщо знати, що за короткий час, як зазначає дослідник, “представники титульного етносу були остаточно витиснені з виконавчих органів державної влади республіки”.
Усе це після 2000 року, уже в період правління путіна, дало привід росіянину В. А Тишкову, автору книги “Реквієм за етносом”, урочисто проголосити, що бурятська нація фатально приречена і сьогодні бурятів слід називати “громадянською російською нацією”.

“Ця ідея була класично втілена в неоімперских зусиллях з деетнізації держави й перетворення суверенних республік у складі федерації в безправну територіальну провінцію унітарної держави”, підсумовує Хомутаєв у своєму дослідженні 2012 року.



“Росія Путіна, пише він, повернулася в епоху Миколи ІІ і жере сама себе”. Історик не бачить майбутнього у “путінського русизму-расизму”...

У 2018 році Бурятію було підпорядковано адміністрації Далекосхідного федерального округу і наразі вона хоч і має свого президента, але фактично призначуваного безпосередньо Путіним.

...Я не знаю, що сталося з авторами цього дослідження, чесними бурятськими істориками, активістами Конгресу бурятського народу. Чи на волі вони? Чи ще живі? Знаю, що справи з бурятською ідентичністю кепські.

Пам’ятаю, що десь після 2014 року в росії набув розголосу відкритий лист (а по-суті публічний донос) однієї дівчини з Бурятії, яка “настучала” на своїх батьків -”націоналістів”, бо вони, бачте, “змушували” її спілкуватися вдома бурятською мовою. “Мені соромно за них, писала дівчинка у листі. Я не хочу, щоб з мене робили бурятку, я — росіянка!”...

Ті, хто прийшов вбивати українців на українську землю, скоріш за все, не відчувають себе бурятами. А ким? Не помилюся, якщо скажу — вони бачать себе воїнством путіна. Це ті, кого в Османській імперії називали яничарами, а Чингіз Айтматов у своєму романі “Бураний полустанок” - манкуртами. У них від бурятів лишився хіба що отой розріз очей, натомість у грудях - кам’яне серце людини без роду і племені, слухняного раба імперії.
Чи може етнос, стосовно якого протягом кількох сотень років творився справжній геноцид, викликати нашу ненависть тільки через те, що на згарищах його улусів імперія народила манкуртів?

Чи маємо ми ненавидіти чеченців як етнос тільки за те, що москва народила і виховала в його середовищі Кадирова? Чи винні тувинці, так само свого часу загарбані, пограбовані й майже знищені росією, в тому, що кров їх спільних пращурів тече у мертвих венах Шойгу? Хіба винна Україна, що уродженець її теренів і людина з українським прізвищем обстрілює з літака ракетами місто, де живе його мати? І чи не лютує в школах, окупованих росією українських земель чорне “побєдобєсіє”, скероване на те, щоб виростити покоління нових “токсичних бурятів”, тільки зовні схожих на нас? Російська імперія діяла так завжди.

І ще одне. Під Селенгінськом, поблизу Байкала є місце, яке називають Паддю Убієнних. У ті часи, про які йдеться, сибірські казаки влаштували тут криваву бійню, позбавивши життя тисячу повсталих бурятів А керував каральною операцією згаданий уже колишній гетьман українського Лівобережжя Дем’ян Ігнатович, більше відомий як Дем’ян Многогрішний. Відправлений царатом у заслання, він відпрацьовував прощення вірною службою росії. Славився колишній гетьман своєю винятковою жорстокістю, і цю свою жорстокість випробував на вільнолюбних бурятах.



Сучасні українські історики намагаються виправдати Ігнатовича, мовляв, якби він не убивав, то убили б його. А перейти на бік повсталих ніяк не міг, бо був, мовляв, православним, а ті - “інородцями”. Бурятам же було байдуже, хто перед ними — українець чи московит, вони захищали свою волю.
Посилаючи прокляття на “весь рід бурятський”, не забудьмо й про це.
Імідж українців у цій ситуації рятує хіба те, що Многогрішний був ставлеником Москви і завжди виявляв до неї лояльність, а вислали його до Сибіру через доноси старшини, яку допік, даючи волю рукам. Та й заплатив за смерті селенгінських бурятів сповна — у боях з ними загинув його син Петро. А сам він, згорьований втратою, подався ченцем у монастир, де й помер у безвісті.

Євген Якунов

Я думаю все гораздо проще.
Дело не в национальных особенностях,традициях и вероисповедании.
Наибольшее число пушечного мяса-выходцы из самых нищих регионов РФ.Им обещают заработать за день столько сколько они получали у себя за месяц.
Вот и весь "секрет" боевых Бурятов и иже с ними.
Многие Японские камикадзе в ВМВ шли на смерть не за императора а за продовольственную помощь их семьям.

Ерзя і мокша – втрачені ідентичності великих народів



Як свідчать останні опитування близько 90 відсотки жителів України вважають себе українцями. Мова не про етнічне походження – я, наприклад, наполовину ерзя, частково поляк, ще меншою часткою українець з кримсько-татарськими коренями – теж самоідентифікую себе українцем. Хоча корені свої пам’ятаю і не приховую. Як і опитані – в анкеті були питання щодо етнічного походження респондентів. Йдеться саме про самоусвідомлення.

Це, звичайно, соціологія. Але – цифра красномовна. Якщо порівняти її з даними переписів населення, то у 1989 українцями себе називали 73% жителів України, у 2001 – 78%. Можна, говорити, що люди інших національностей їдуть з України, звідси і приріст. Проте їдуть так само й українці. Отже, головним поясненням буде саме ріст національної самосвідомості. Та я не про це.
Я про сусідню країну, колишнього “старшого брата”. Згідно перепису населення Російської Федерації 2010 року, “русскімі” себе визнали трохи менше 78% жителів країни. У порівнянні з попереднім переписом 2002 року цифра впала на більш, ніж 4%. Які там вже фактори впливають на цей процес – хай розбираються росіяни. Мене завжди цікавило інше. Хто ж такі ці “русскіє”, або “славянє”, як вони люблять себе називати?

Мій батько, етнічний ерзя родом з глухого мордовського села, мав у п’ятій графі “молоткастого та серпастого” гордий запис – “русскій”. Хоча угро-фінське походження було прописано в нього на обличчі куди красномовніше запису в паспорті. І таких в його селі було кожен другий, не рахуючи першого. З мордвою (саме так офіційно називають представників народів ерзя та мокша в РФ) ситуація зовсім не виняткова. Багато хто чув про вепсів, іжорців, хантів, мансів, водь, бесермян, чудь, меря, зирян? Це далеко не всі фіно-угорські народності. І всі вони практично зникли. Бо стали “русскімі”.
Мета мого допису – зовсім не принизити когось (росіян також, яке б етнічне походження вони не мали) за національно ознакою. Я просто хочу зрозуміти – чому росіяни так комплексують та стидаються свого коріння. Ну що такого, що ти не слов’янин, а угро-фін чи балт, приміром? Чому це треба всіляко приховувати, як щось негідне і негарне? Чому так вперто Росія чіпляється за міф про свою “слов’янськість”?

Під час переписів населення, видачі документів (посвідок про народження, паспортів тощо) етнічне походження нікого не цікавило – записували “русскій”, та й по всьому. Власне, це стосується не лише угро-фінів, а всіх народностей, котрі населяли Росію – всі поступово ставали “русскімі”.
Але – чому ерзя, черемиси, калмики, чуваші etc. з цим погоджуються? Чому не хочуть зберігати мову, культуру, звичаї, котрі значно багатші та древніші за нав’язувані їм “російські”, часто штучно вигадані?

Не я перший ставлю питання – чому втрачені ідентичності у великих (без сарказму!) народів? Про малі народності – чукчів, евенків, орочів, каракалпаків, кетів, кумандійців я взагалі мовчу. Хто з вас чув хоч половину з наведених мною назв? А це навіть не десята частина народів Росії. Ще існуючих. А скількох уже просто немає? Навіть пам’ять про них знайти почасти важко. Таке враження, що будь-які згадки про них хтось старанно підчищає.
“Василий Иванович Чапаев родился 28 января 1887 года в деревне Будайка Чебоксарского уезда Казанской губернии в русской крестьянской семье” – свідчить “Вікіпедія”. Насправді батько Чапаєва – ерзя, мати – напівчувашка, напівросіянка. “Русскій” Василь Іванович не дуже вже й русскій, якщо розібратися. Юрій Гагарін, Василь Шукшин, Лідія Русланова, Валентина Терешкова, Михайло Пуговкін, Володимир Гундяєв (патріарх Кіріл)… Всі вони представники угро-фінських етносів. Якщо про Гундяєва ці відомості ще можна віднайти, то спробуйте сказати сказати, що Гагарін і Терешкова – не “русскіє”.

Ні, з імперської точки зору тут все ясно – коли прибрати слов’янський фактор з офіційної історіографії країни, то втрачається сенс існування метрополії та “собирательская миссия”, тріщать “скрєпи”. Якщо ж розвивати національну самосвідомість, то від залишків імперії, котрими наразі є сучасна Російська Федерація, залишить взагалі лише спогад. Тут все ясно.
Але чому люди так ховають своє походження? Чому соромляться своїх коренів? Чому бути мордвином (чувашем, татарином, кимось іншим) стало в Росії соромно? І чому люди так цураються пам’яті своїх предків? Відповіді в мене немає. Та, власне, хай шукають її новоявлені росіяни.

Чому, власне, я це пишу? Який український інтерес у внутрішньоросійських справах? Якби не війна, я б цього й не робив. Бо, попри мої ерзянські (мордовські) корені, для мене сусідня країна – ворог. А щоб бити ворога, треба його розуміти. От я й ділюсь тим знанням, яке маю. Кілька останніх років я працював у Росії, саме у національних її утвореннях – Чувашії, Якутії, окраїнах – Хабаровському та Приморському краях. І мені ситуація з національними мовами в РФ до болю нагадувала ситуацію з українською. Всі ці мови вивчають в школах. І вивіски ними є. І дублювання на державних органах. І…все. Вони – “другосортні”. Хіба що Якутія тут є деяким винятком.

Якщо ти в Києві спілкуєшся (ще донедавна, згадайте!) українською – ти селюк і не зовсім повноцінний. Два українці, рідною мовою яких є українська, в Києві (Донецьку, Полтаві, Харкові, Чернігові – додайте самі, де) спілкуються каліченою російською. Бо так “престижно”. Так і в Росії. Два чуваші в столиці Чувашії Чебоксарах (змініть національності і міста на свій вибір, знову ж) спілкуються каліченою російською. Знайома картина?

Написати можна ще багато. Прогнозувати, що буде далі з етносами і народами, котрі створили сучасну Росію, як і з нею самою, я не берусь. Проте точно знаю – манкуртство ще нікого до добра не доводило. Україна тому – яскравий приклад. Різниця лише в тому, що українці змогли відродитись з попелу. Зараз ми свідки (і учасники!) саме творення української нації. Котру так само століттям гнобив і нищив російський імперіалізм. Чи відродиться Мордовія, Чувашія, Марій-Ел, Якутія etc.? І – чи хочуть вони цього? Поживемо – побачимо.

Микола Сатпаєв

Олександр Болькін: Український інтерес – допомогти народам Росії стати вільними

Наш сьогоднішній гість – Олександр Болькін, або, як він себе називає, – Сиресь Боляєнь. Він – етнічний ерзя, представник народу, який населяє республіку Мордовія у Росії. Про нього “Український інтерес” вже писав у матеріалі “Засновано в Україні: Рух “Вільний Ідель-Урал”. Сьогодні ми пропонуємо читачам інтерв’ю з паном Олександром, у якому він розповідає про свій народ, про те, як опинився в Україні та чому воював на Донбасі у складі Збройних сил України.

Пане Олександре, як Ви опинилися в Україні?

Я народився в місті Саранськ, це 600 кілометрів на схід від Москви. Жив там, а потім, після закінчення військового училища, мене просто розподілили в Україну, так тут і опинився. Під Житомиром є таке містечко, Озерне. Там служив. В 1991 році, коли Союз почав розпадатись, я був в Києві, була така дилема – залишатись чи повертатись в Саранськ. Але в мене було троє діточок, повертатись не було куди. Мені запропонували залишитись тут, в інституті військово-повітряних сил. Я погодився, спочатку там працював, потім викладав.

А звідки у Вас таке чудове знання української мови? Це ж не рідна?

Дякую за комплімент, що Ви вважаєте моє знання мови чудовим. Звичайно, це не рідна мова. Але це нормальна справа, тут нема нічого – коли з того намагаються зробити щось таке особливе, я так не вважаю. Не буду говорити це стандартне – “треба поважати” і таке інше. Я тут давно живу, це нормально – знати мову. Я був у спецвідрядженні у Лівії і бачив, як діти 12-13 років говорять італійською, англійською, арабською, московською. І це не вважалось чимсь дивним. Тобто тут нема нічого, просто ми звикли до совкового уявлення, що можна знати одну, а дві – це вже взагалі досягнення. Коли ти знаєш декілька мов, ти можеш порівнювати. Українська дуже красива, лаконічна, мелодійна, має дуже багато відтінків. Але я не володію українською, на жаль, так досконало, як Вам здається.

Коли до Вас прийшло розуміння національної приналежності? Що Ви – саме ерзя?

Воно було завжди. Завжди, тому що в мене батько був ерзя. Хоча на той час люди вже були привчені, примушені говорити “мордвин”. І в дитинстві я це чув – “мордвин-ерзя”. Батько був з такого дуже цікавого села, це село (як кажуть росіяни) Папулєво, і знов брешуть. “Колись тут жив тут мордвин Сакулька”. Але цікаво – чому мордвин Сакулька, а село Папулєво? Я дуже багато часу проводив разом з бабусею в тому селі, воно теж впливало на національну свідомість. Бабуся охоче співала, я чув багато чудових пісень, казок від неї.



А потім я став офіцером. І це все відразу забувалось, не було часу. Я прослужив 25 років, було не до того. Ти постійно зайнятий, це основний принцип армії – щоб людина була зайнята, не думала. Але коли в мене стало більше вільного часу, я став думати. А ще був поштовх до цього. Це було в Україні. Тут треба уточнити – чесно кажучи, я ці події (становлення Незалежності – ред.) спочатку не сприймав. Поділ Радянського Союзу на частини мені не сподобався – бо я був нормальний радянський офіцер. А потім став думати просто. Карл Маркс мав рацію – “бытие определяет сознание”, щоб ти не хотів. Було декілька зустрічей – з німцями, з українцями – з людьми, які вже мали погляди нормальні, людські, демократичні. Це еволюційний процес був.

А поштовхом стала зустріч з В’ячеславом Чорноволом, я вже писав і казав про це. Я тоді не знав, хто це такий. Я тоді ще був слухачем інституту, майором армії, тренував групу з рукопашного бою. До мене підійшов викладач, попросив допомогти кільком членам соціалістичної партії “поохранять плакат на памятнике Владимиру Ильичу Ленину, чтобы не сняли”. Ну, ми пішли – я взяв з собою трьох хлопців, не дуже здорових, але розвинутих. Знайшли тих соціалістів, на плакаті було написано “Володимиру Іллічу, прости нас”. Соціалісти, їх було двоє, віддали нам плакат і пішли – вони, напевно, знали, а це був уже 1992 рік, що настрої були різні. Це вже зараз я розумію, що “Володимире Іллічу, прости нас” – це було відверте хамство. Ну, стоїмо, приходять люди, питають нас – що, як. Хтось агресивно, хтось нормально. Підійшла людина, це вже потім мені сказали, що це був В’ячеслав Чорновіл, і каже – “Ви молодці, хлопці. Така активна життєва позиція! А скажіть будь ласка – за що ви просите пробачення у Володимира Ілліча Леніна?”.

Ну, ми всі з вищою освітою, нас добре готували, ми і кажемо – “за те, що не зберегли Радянський Союз”. Він мені і говорить – “не будемо говорити за те, що там було. Але якась у Вас вимова така цікава… Ви, напевно, не русскій?”. Я відповів, що так, я ерзя. А він мені – “О, я там сидів, я знаю ці краї”. І він почав мені говорити, розповідати про мій народ, про мою батьківщину. І я зрозумів, що багато з того, що він мені говорить – я не знаю. Мені стало жахливо, просто шалено соромно. Хлопці, що були зі мною, були з Татарстану, один – з Білорусі. От тоді Чорновіл і говорить – “Хлопці, а чого це ви, ерзянин, два татарини і один білорус, написали плаката українською мовою? Написали б ерзянською, татарською чи білоруською”. Потім прийшли якісь інші люди, агресивно налаштовані, ми вирішили, що не варт ризикувати заради якогось плакату, зібрались і пішли. Соціалісти підійшли, забрали реквізит і в той день соціалістична партія Мороза для мене померла. От ця розмова була для мене сильним поштовхом, дійсно.

А що це за назва “мордва”? Як її сприймають там, у Мордовії? Адже це два народи – ерзя і мокша? І третій, який уже майже зник – шокша?

Про мордву я не буду нічого говорити, бо мордва – це прізвисько. Хто перший назвав так – я не знаю. Але всі ці розмови, що це іранське якесь походження – мерде, мірд тощо – це все неправда. Є інша версія походження того слова. Це, от дивіться – братва, татарва, мордва… Від слова “морда”. Я так можу думати, що перші, кого побачили люди з Києва, це були мокша. Мокші, вони південніше жили, і вони побачили мокшан. Мокшани вони скуласті такі, чорняві, нижня частина обличчя трохи більша. Дуже красивий народ, дуже красиві дівчата у них. Це треба обов’язково підкреслити, бо в нас зараз роздмухують це, нас зараз звинувачують у тому, що я там когось не люблю. Ні, я всіх люблю. Наші мови схожі, вони – мокша, ми ерзя. Може, колись, щось і спільне було, та й було, напевне. Потім ми довгий час жили окремо, у нас відрізняються одяг, культура, пісні, ерзянська і мокшанська мови відрізняються більше, ніж українська і московська. Але навіть при царях говорили “мордвин-ерзя” і “мордвин-мокша”.

Коли прийшла Орда, на той час вже ерзя і мокша були відокремлені і вони ворогували. Бо коли прийшла Орда, мокшани на чолі зі своїм князем Пурєшем, Орду підтримали відразу. Орда не була такою агресивною, як пишуть зараз – у неї не було мети знищити, а була мета окупувати і використовувати. І мокшани це сприймали нормально. А ерзя не сприйняли Орду і навалу, нашим князем був Пурґаз, коли булгари, поряд з якими співіснували ерзя, вийшли проти Орди, то наше військо було з ними. І після поразки булгар, після знищення міст Булгар, Сувар, Іляр, ерзя просто відійшли в ліси і це дозволило нам триматись до 1242 року. А мокшани пішли разом з Ордою далі. Але майже всі загинули на заході, десь в Німеччині.
І коли комуністи спробували реанімувати імперію ще раз, вони зрозуміли, що без підтримки цих народів не можуть впоратись. Коли більшовики дозволили на початку двадцятих років деяке національне відродження, ми миттєво піднялися – у нас було кількадесят видань друкованих, у нас було п’ятнадцять педучилищ, які готували вчителів ерзянської мови, всі прокламації більшовицькі були ерзянською, бо звертались до тих, хто російської не розумів. А в 37-му році вони зрозуміли, що це все занадто далеко пішло і вони знищили нашу еліту. Як всюди – виявили активну частину народу і знищили його. І якщо тут, в Україні, було більше можливостей зберегти пам’ять, то сьогодні ми не знаємо, хто де похований навіть. Це по-перше, а по-друге, там ФСБ досі працює як колишній КДБ.

От за ці сімсот років було кілька періодів, коли ерзяни піднімались досить активно. Ви знаєте багато відомих ерзян, наприклад: Пуркаєв, військовий діяч; патріарх Никон; Чапаєв по батькові ерзя… Історію зараз згадувати важко, бо в Росії немає історії народів Росії, є “История государства Российского”. Тому ці повстання, про які ми зараз говоримо, що вони були народні, “бідні проти багатих”, то неправда. Це були національно-визвольні рухи. Бо навіть, як вони брешуть, соратниця Степана Разіна Альона Арзамаська – “это русская монашка, под началом которой было семь тысяч эрзянских воинов”. На той час ніхто російською й не говорив там, а монашка, якщо вірити цим історикам, напевно, говорила тільки російською.
Сьогодні це все продовжується. Бачите, коли творився Радянський Союз, люди, які його робили, були не дурні. Вони розуміли, що перше, що треба зробити – це розпорошити ці всі сили, перемішати, де треба – посварити, виступити гарантом того, що нічого не буде; Башкортостан, наприклад, був зовсім не такий, як зараз, він був дуже великий. Кордони були спільні з Казахстаном. А більшовики спеціально зменшили його територію, наклали на нього Татарстан, щоб тут були башкири, а тут – татари. Так само це в Чувашії, Марій-Ел, тій же самій Мордовії. Мордовія створювалась як місце, де мають існувати два народи – ерзя і мокша. Це різні народи. Поважні народи, але з різними культурами, мовами, традиціями.

Той народ, який ви згадали, третій, – це народ шокша. Але, за версією фінських учених, які дуже багато зробили для дослідження наших народів, шокша – це п’ятий діалект ерзянської мови, яка має п’ять діалектів. Тому є, фактично, два народи – ерзя і мокша. Мордва залишається для тих людей, які свідомі свого коріння, прізвиськом. В 1991 році пройшов перший конгрес ерзян, який прийняв самоназву “ерзя” і попросив не називати “мордва”. Але інколи я думаю, що дехто на Московщині отримує задоволення від того, щоб образити людину. От коли ми знайомимось, я, приміром, прошу називати мене не Олександр, а Сашко. Нікому не важко і ніяких проблем. А от коли я прошу називати мене не мордва, а ерзя, то реакція зазвичай така: “А чего я тебя должен называть ерзя?”. Українці це зрозуміють, процеси просто “один в один”.
Спасіння українців в тому, що процеси асиміляції, знищення почались в Україні значно пізніше, ніж у нас. Це років триста тому. А в ерзян це почалось, пробачте, ще 1242-го року. Майже вісімсот років. І за цей час можна було зникнути, як зникли, наприклад, меря. Але ми не зникли, ми є. Сто років тому нас було півтора мільйони. Сьогодні нас – 400-600 тисяч.

А чи є зараз якісь процеси національного відродження, самоусвідомлення серед вашого народу?

Колись мені на очі потрапила книга, в якій я прочитав цікаву фразу – “Дайте націоналістам свободу слова, і вони піднімуть свою націю з труни”. Так от, в Росії свободи слова не існує. Так, звичайно, щось там було при Єльцині. І це дуже сильно вплинуло на розвиток ерзянського народу. Це був вибух просто. Ми відродили свої родові моління – Раськень Озкс; були музичні прориви – Володимир Ромашкін; це газети; це фонд спасіння ерзянської мови. А потім вони почали зажимати це. Дивіться – один загинув, інший помер, якісь такі випадки – здорові люди, а у них щось трапляється – то серцевий напад, то ще щось. Офіційно про це ніхто нічого не говорить, але ми думаємо, що це були спецоперації. І сьогодні, коли там садять за репости, говорити про якесь сприяння національному відродженню не можна. Але є інтернет. І от завдяки ньому є зміни.

В нас є велика група товаришів різних національностей тут, в Україні. Ми колись створили спочатку Ерзянь Вал, своє товариство. Це був культорологічний клуб, ми видавали книжки, вірші. А потім зрозуміли, що того недостатньо, ми почали розповідати людям про себе, про свою історію. Коли ж почалася Московська агресія проти України, ми з’ясували таку річ – якщо ти говориш з людиною однією з тобою крові московською мовою, він тебе не сприймає. Ти не розумієш – наче ж така сама людина, але, як тільки він чує щось про Україну, у нього з вуст вилітають готові московські штампи. Але коли ти з ним говориш рідною мовою, а я ерзянською говорю трохи краще ніж пересічний ерзя в Росії, він мусить думати і це впливає. Сьогодні люди, які називали мене фашистом і бандерівцем півроку тому, у мене в друзях. Звичайно, впливають і події. У нас загинув чудовий земляк, Григорій Сурайкін. І він загинув з того боку, воюючи на боці російських найманців. І чому я не боюсь говорити про нього – добра людина – бо настільки сильна була пропаганда на початку, особливо потужно працювали мордовські комуністи, вони агітували їхати “спасать людей, спасать христиан, славян от фашистов”. І він поїхав рятувати світ від фашизму. І під Маріуполем він наступив на міну. Я не виправдовую. Але була частина людей, щирих, які пішли рятувати світ. Це вже потім, через рік, там вже нікого не було – бо кого вбили, бо вони щирі, а хто зібрався і втік. Зараз там таких немає. Тобто таке явище було.
Процеси росту національної свідомості – не лінійні процеси. Їх не можна розрахувати. Це все буде зростати. Бо суть в тому, що ресурс імперії вичерпано. Системний потенціал Росії – нульовий. Що вони будують? Щоб яхта в попа була 400 метрів? Що вони хочуть? А що зробили? Типово екстрактивну економічну і політичну системи. Коли вищий клас стурбований виключно тим, як втриматись біля влади. А іншим розказувати, що вони щасливі. І ця політика ведеться вже багато років, вона досягла результату. Але до кінця все одно не вдається. Бо люди кудись виїздять, щось бачать, починають замислюватись. Починають, наприклад, думати – а за що людину посадили? За репост дали три роки. А ось цього явного крадія – не заарештували. Люди роблять висновки.

Ви були на війні?

Так. І на Майдані, і на війні. На Майдан ми прийшли організовано, з земляками. Я був з сином. Є офіційно постраждалим. Я не робив для отримання цього статусу нічого спеціально, просто виявилось, що, коли мене привезли до лікарні, я потрапив у офіційні списки.
Ми допомагали дровами, продуктами. А після Майдану ми приймали участь у волонтерському русі. В мене особисто десь до тридцяти поїздок на фронт. Возили ліки дітям у Слов’янськ, одяг, їжу. Допомагали солдатам. Особливо перші часи, коли було важко.



А потім, у 2015-му році, я пішов в армію. Я колишній військовий, мені стало чогось не вистачати, мені стало шкода – гинуть зовсім молоді хлопці, а я військовий, маю досвід. У військкоматі мені зраділи, але сказали – “підполковник, колишній авіатор. Ми зараз літаками не воюємо, будете замполітом”. Я просився на фронт, закінчив курси у Львові, став заступником командира по роботі з особовим складом, послужив у двох бригадах, повоював трохи.
Потім звільнився, займаюсь Ідель-Уралом, ерзянськими справами, пишу вірші, збираю словники. Упорядковуємо електронний словник.

Ви давно були на батьківщині?

В 2013-му році. Але після Майдану, після війни туди, звісно, поїхати не можу. Є показуха – таблички на ерзянській, фестивалі, концерти. Але це все – фальшивка. Мова не вивчається в дитинстві. Викладання на російській. Національні мови знищуються.

Що таке український інтерес?

На мій погляд, завдання, місія, функція України дуже цікаві. Люди, які почали змінювати українське суспільство, почали зміни на світовому рівні. Бо оці дами в манто на Майдані з шинами, оті хлопці під снайперами… Хто їх примушував? Ніхто. До такого не примусиш. І потенціал України надзвичайно високий. Але для того треба дуже багато робити. Чим скоріше розвалиться Російська імперія, тим менше загине наших українських хлопців. І цим можна багато врятувати і тут, і там. Але шкода, що зараз в українському політикумі багато людей, так би мовити, містечкового масштабу. Хоча поряд з цим є і політики європейського рівня, світового масштабу, це треба розуміти.

Кажуть, що історія розвивається по спіралі. Коли в Москві говорять, що Київ – “мать городов русских“, вони ж розуміють, про що йдеться. Я думаю, в Україні почався перехід на наступну сходинку розвитку людства. Це місце просто приречене на дуже великий успіх. Я вважаю, що на сьогодні системний потенціал Франції, Німеччини, інших країн невисокий. Вони не знають, куди рухатись і що робити. В Україні ця сукупність факторів – територіальна, географічна, ресурсна, людська, оцей потенціал – надзвичайно високі. Але це не головне. Головне – яка тут політична система, економічна система. Так от, люди, які тут живуть, хочуть тут щось змінити. І це визначає потенціал країни. Я впевнений, що Україна змінить економічні і політичні чинники, можливості. І буде дуже швидкий розвиток. Скоріш за все, не за цієї Верховної Ради, бо ця може стати ще гіршою, а за наступної. Буде просто “вибуховий” ріст країни.

А який український інтерес при тому? Треба, щоб ніхто не заважав. Хто зараз заважає? Україні зараз заважають дві речі – це внутрішня і зовнішня. Зовнішня – агресія з боку Росії. Внутрішня – зрушити оту страшенно інертну масу, затягнути якомога більше людей у процес змін, змінитись зсередини.

Ще, я думаю, надзвичайно велика роль України, щоб поміняти життя не тільки українців, а й людей у сусідній країні, в Російській Федерації. На сьогодні дуже багато українців не розуміють, що там коїться. Часто забагато зверхнього ставлення до народів Росії. Треба розуміти, що нас знищують сімсот років. І останні триста років ви в тому приймаєте активну участь – бо українська складова в “русском народе” в рази більша за нашу ерзянську. Треба називати речі своїми іменами – це не мокша, це не ерзя. Це – Російська Федерація.
І український інтерес у тому, щоб вона скоріше розвалилася. При цьому український інтерес, щоб на тому пост-еРеФному просторі виникли нормальні держави. Український інтерес у тому, щоб допомогти цим народам. Це, може, парадоксально, але Сунь Цзи колись казав – “Вбити людину – це не перемога. Перемога – це коли її діти стають друзями твоїм дітям”. От це – перемога. І українці це можуть зробити. Український інтерес – допомогти народам Російської Федерації в боротьбі проти імперії. При цьому, на мій погляд, це стосується і країн Балтії, і Молдови, і Грузії.