Как россия использует массовое переселение украинцев для ассимиляции
Принудительное выселение, изгнание, вывоз в глубь империи – излюбленные методы северного соседа.
Рассказываем основные исторические факты, касающиеся массовых депортаций украинцев.
XVIII век
Практика насильного переселения украинцев с их мест проживания началась ещё при императрице Екатерине Второй. В 1793–94 г.г. 25 тыс. козаков из Черноморского войска переселили на Кубань.
XIX век 1832 г. – переселение козаков в Тверскую область.
XX век 1906 г. — министр Пётр Столыпин организовал массовое переселение украинцев колонизировать Сибирь. До 1913 года из 9 украинских губерний в Азию переместили 1,2 млн селян.
30 января 1930 г. – закон против «кулачества как класса». Было переселено из Украины более 150 тыс. домохозяйств.
Март 1944 г. – постановление «О специальных мерах в западных областях Украины». С начала 1944 г. до декабря 1952 г. советская власть репрессировала полмиллиона украинцев. В 1946-м в ГУЛАГ вывезли 6 350 украинцев, 1947-м – 78 327, 1950-м – 46 208, 1951-м – 18 523, 1952-м – 3 229.
Репрессии против украинцев и высылка их в дальние лагеря продолжались до конца правления советской власти и подавались как борьба с национализмом.
XXI век С начала 2022 года на территорию россии были депортированы или принудительно выехали 2.8 млн украинцев. По официальным данным, рф также принудительно вывезла 19.5 тыс. детей. В самой россии заявляют, что на ее территории находятся до 730 тыс. детей, вывезенных из Украины (эта цифра может быть завышенной по мнению украинского правительства).
Однако точных цифр на сегодня установить невозможно. Как и узнать скольких украинцев держат в российских тюрьмах и застенках на оккупированной территории.
Русский патриотизм — это нечто уникальное; в нем бездна зазнайства; русские считают, что они не похожи ни на один народ и тем кичатся; они с гордостью разглагольствуют о темноте русских крестьян; похваляются своей загадочностью и непостижимостью; твердят, что одной стороной обращены на Запад, другой — на Восток; гордятся своими недостатками, наподобие хама, который оповещает, что таким уж его сотворил Господь, и самодовольно признают, что они пьяницы и невежи; не знают сами, чего хотят, и кидаются из крайности в крайность.
Всегда удивляли финальные сцены Жестокого романса, когда Мокий Парменыч предлагает стать Ларисе его содержанкой и любовницей.
К чему все это? Ну стаскает он ее в Париж на выставку, покрасуется, пустит пыль в глаза иностранцам (покрасоваться перед буржуями для нас всегда важно).
А дальше что? Она начнет его тихо, а то и громко ненавидеть, третировать, шантажировать прижитыми в грехе детьми, тянуть из него деньги, а то и транжирить их специально, чтобы бить по самому больному для купца месту - кошельку. В итоге их совместное существование превратится в адок, который сведет в могилу и ее, и папика-спонсора. Любви-то нет, и фактически она взята насильно, под давлением. Такая ситуация многажды описывалась с натуры тем же Бальзаком, неплохим психологистом.
В чем актуальность этой ситуации? Украина, та же Лариса, которую мы, как пузатый купец, пытаемся не мытьем, так катаньем охмурить и взять к себе, на правах то ли содержанки, то ли падчерицы. Из пустого престижа, имперских амбиций и незакрытого в прошлом гештальта. Не срослось взять кошельком, так теперь пытаемся взять дубьем.
Причем, даже если нам удастся ее или какую-то ее часть неким чудом "получить", что получится в итоге? Украина скажет - "Я твоя, ты хотел этого и взял меня силою, так корми и содержи теперь."
И мы получим зависимую, но ненавидящую нас территорию, исправно опустошающую и без того невеликий российский бюджет, новое Царство Польское, источник головной боли и проблем, мечтающую только о том, чтобы подорвать Россию изнутри и, воспользовавшись замятней, сбежать подальше...
Прошли уже это и с финнами, и с поляками, и с прибалтами и с теми же западенцами, но исправно пытаемся снова наступить на те же грабли.
Несколько дней тому назад я проводил во Францию Владимира Максимова, хорошего писателя и человека нелегкой судьбы. А до этого проводил большого своего друга — поэта Коржавина. А до него Андрея Синявского. Уезжали композитор Андрей Волконский, кинорежиссер Михаил Калик, математик Александр Есенин-Вольпин. И многие другие — писатели, художники, поэты, просто друзья.
А Солженицына выдворили — слово-то какое нашли! — у Даля его, например, нет — словно барин работника со двора прогнал.
Уехали, уезжают, уедут… Поневоле задумываешься. Почему? Почему уезжают умные, талантливые, серьезные люди, которым не просто было принять такое решение, люди, которые любят свою родину и ох как будут тосковать по ней? Почему это происходит?
Задумываешься… И невольно, подводя какие-то итоги, задумываешься и о своей судьбе… И хотя судьба эта твоя, а не чья-либо другая, это все же судьба человека, родившегося в России, всю или почти всю жизнь прожившего в ней, учившегося, работавшего, воевавшего за нее — и не на самом легком участке, — имевшего три дырки в теле от немецких осколков и пуль. Таких много. Тысячи, десятки тысяч. И я один из них…
Почему же, подводя на шестьдесят третьем году своей жизни эти самые итоги, я испытываю чувство непроходящей горечи?
Постараюсь по мере возможности быть кратким.
Случилось так, что в тридцать пять лет я неожиданно для себя и для всех стал писателем. Причем сразу известным. Возможно, нескромно так говорить о себе, но это было именно так. Первая моя книга «В окопах Сталинграда», которую вначале немало и поругивали, после присуждения ей премии стала многократно издаваться и переиздаваться. Потом появились и другие книги. Их тоже и ругали, и хвалили, но издавали и переиздавали. И мне стало казаться, что я приношу какую-то пользу. Свидетельство этому — 120 изданий на более чем 30 языках мира.
Так длилось до 8 марта 1963 года, когда с высокой трибуны Н.С. Хрущев подверг, как у нас говорится, жесточайшей критике мои очерки «По обе стороны океана» и выразил сомнение в уместности моего пребывания в партии. С его легкой руки меня стали клеймить позором с трибун пониже, на собраниях, в газетах, завели персональное партийное дело и вынесли строгий выговор за то, что в Америке я увидел не только трущобы и очереди безработных за похлебкой. Само собой разумеется, печатать меня перестали.
Падение Хрущева кое-что изменило в моей судьбе. Оказалось, что в Америке есть кое-что, что можно и похвалить, и злополучные очерки вышли отдельной книжкой. На какое-то время передо мной открылся шлагбаум в литературу, пока в 1969 году опять не закрылся — я подписал коллективное письмо в связи с процессом украинского литератора Черновола и позволил себе выступить в день 25-летия расстрела евреев в Бабьем Яру.
Заведено было второе персональное дело, закончившееся вторым строгим выговором, и наконец, почти без передыха, в 1972 году родилось третье партийное дело. На этот раз без всякого уже повода — за старые, как говорится, грехи — опять подписанное письмо, опять Бабий Яр… Тут уже из партии исключили. Как сказано было в решении: «…За то, что позволил себе иметь собственное мнение, не совпадающее с линией партии».
Так отпраздновал я — чуть ли не день в день — тридцатилетие своего пребывания в партии, в которую вступил в Сталинграде, на Мамаевом кургане, в разгар боев.
С тех пор я как писатель, то есть как человек, не только пишущий, но и печатающийся, перестал существовать. Рассыпан был набор в журнале «Новый мир», запрещено издание двухтомника моих произведений в издательстве «Художественная литература», изъяты из всех сборников критические статьи, посвященные моему творчеству, выпали мои рассказы из юбилейных сборников об Отечественной войне, прекращено производство кинофильмов по моему сценарию о Киеве. Одним словом, не получай я 120 рублей пенсии, пришлось бы задумываться не только о творческих своих делах.
За десять лет три персональных дела — это значит, по три-четыре, а то и шесть месяцев разговоров с партследователями, объяснений в парткомиссиях, выслушивания всяческих обвинений против тебя (а в последнем случае просто клевета и грязь)… Не слишком ли это много?
Оказывается, не только не много, но даже мало.
17 января сего, 1974, года девять человек, предъявив соответствующий на это ордер со всеми подписями, в течение 42 часов (с перерывом, правда, на ночь) произвели в моей квартире обыск. Нужно отдать должное — времена меняются, — они были вежливы, но настойчивы. Они говорили мне «извините» и рылись в частной моей переписке. Они спрашивали «разрешите?» и снимали со стен картины. Без зуботычин и без матерных слов они обыскивали всех приходящих. А женщин вежливо приглашали в ванную, и специально вызванная сотрудница КГБ (какая деликатность, ведь могли бы и сами!) раздевала их донага и заставляла приседать, и заглядывала в уши, и ощупывала прически. И все это делалось обстоятельно и серьезно, как будто это не квартира писателя, а шпионская явка.
К концу вторых суток они все поставили на место, но увезли с собой семь мешков рукописей, книг, журналов, газет, писем, фотографий, пишущую машинку, магнитофон с кассетами, два фотоаппарата и даже три ножа — два охотничьих и один ножик хирургический. Правда, два из семи мешков были заполнены журналами «Пари матч», «Лайф» и «Обсерватер» и часть вещей уже возвратили (в том числе и ножи, поняв, очевидно, что я никого резать не собирался), но основное: мои черновые, даже не перепечатанные на машинке рукописи до сих пор еще изучаются.
В ордере на обыск сказано, что он производится у меня как у свидетеля по делу № 62. Что это за дело, мне до сих пор неизвестно, кто по этому делу обвиняется — тоже тайна. Но по этому же делу у пятерых моих друзей в тот же день были произведены обыски, а трое были подвергнуты допросу. На одного из них, коммуниста-писателя, заведено персональное партийное дело. Всех их в основном расспрашивали обо мне. Что же касается меня самого, то я после обыска шесть дней подряд вызывался на допрос в КГБ к следователю по особо важным делам.
Как сказано было в том же ордере, цель обыска — «обнаружение литературы антисоветского и клеветнического содержания». На основании этого у меня были изъяты, кроме моих рукописей, книги Зайцева, Шмелева, Цветаевой, Бердяева, «Один день Ивана Денисовича» на итальянском (!) языке (на русском не взяли), однотомник Пушкина на языке иврит (вернули), «Житие преподобного Серафима Саровского» (вернули), «Скотный двор» Оруэлла оставили себе, немецкие и украинские газеты периода Сталинградской битвы, ну, и упомянутые «Пари матчи», которые вернули, но не все, какие-то — в частности, номер, посвященный Хрущеву (октябрь 1964-го), — показались предосудительными.
Кто может дать точное определение понятия «антисоветский»?
В свое время антисоветскими были такие писатели, как Бабель, Зощенко, Ахматова, Булгаков, Мандельштам, Бунин, — сейчас же их издают и переиздают, хотя и не злоупотребляют размерами тиражей.
Ну, а речь, допустим, ныне здравствующего В.М. Молотова на сессии Верховного Совета в октябре 1939 года — как надо рассматривать: как про- или антисоветскую? А ведь он в ней, переосмысливая понятие агрессии, говорил, что воевать против гитлеризма нельзя, так как война с идеей (гитлеризм — это идея!) — абсурд и преступление. Если бы нашли, например, у меня газету с этой речью — ее изъяли бы или нет?
А речи Берии? Его биографию с громадным потретом в Большой Советской Энциклопедии подписчикам рекомендовали вырезать, а вместо нее прислали страничку про Берингово море. А миллионы погибших при Сталине — это что, советские или антисоветские действия? Кто ответит на это?
Итак, затрудняясь дать точное определение понятию «антисоветский», я понимаю, что фашистская газета остается фашистской газетой, но архив писателя — это все же архив писателя. Он для работы, он и просто собрание интересующих писателя по тем или иным причинам вещей. Утверждаю, не боясь ошибиться, что архивы таких писателей, как Максим Горький, Алексей Толстой или Александр Фадеев, по количеству так называемой клеветнической литературы во многом превосходят мой. Не ошибусь, если скажу, что и у многих из ныне здравствующих и занимающих положение писателей подобных материалов не меньше, а может быть, и побольше, чем у меня. Но ни обысков у них не проводят, ни допросам не подвергают.
Обыск — это высшая степень недоверия государства к своему гражданину. Допрос — это обидная и оскорбительная (при всей внешней вежливости) форма выпытывания у тебя, зачем и для чего ты хранишь ту или иную книгу, то или иное письмо. И вот я задаю себе вопрос: с какой целью это делается? Запугать, устрашить, унизить? Впрочем, куда унизительнее рыться в чужих письмах, чем смотреть, как в них роются люди, получающие за это зарплату, и немалую, и считающие, что, увозя из библиотеки писателя стихи Марины Цветаевой, принесли государству пользу. Кому все это выгодно? Кому это нужно? Неужели государству? А может, думают, что, попугав, пригрозив, принудят на какие-то шаги?
Во многих инстанциях — а сколько у меня их было, и высоких, и пониже, и всесильных, и послабее — мне говорили — кто строго, кто с улыбкой, — что давно пора сказать народу, по какую сторону баррикад я нахожусь. Как сказать? И подсказывали. Кто попрямее, кто более окольными путями, что вот, дескать, есть газеты, а в газету люди — и какие люди! — пишут письма… А вы что же?
И вот тут мне остается только удивляться. Неужели кто-либо мог серьезно подумать, что порядочный человек может позволить себе включиться в этот позорный поток брани, который вылился на голову достойнейших людей нашей страны — Сахарова и Солженицына? Неужели такой ценой зарабатывается право работать и печататься? А ведь вам, уважаемый товарищ, — говорили мне во всех инстанциях, с улыбкой или без улыбки, — надо писать и писать. Читатель ждет не дождется, все в ваших руках…
И я могу ответить. Прямо и не лукавя. Нет, пусть лучше уж читатель обойдется без моих книг, он поймет, почему их не видно. Он, читатель, ждет. Но не пасквилей, не клеветы, он ждет правды. Я никогда не унижу своего читателя ложью. Мой читатель знает, что я писал иногда лучше, иногда хуже, но, говоря словами Твардовского, «…случалось, врал для смеха, никогда не лгал для лжи».
Но тут же сразу возникает другой вопрос. И куда посложнее. Писатель может не печататься, но не может не писать, не может молчать. Это его обязанность, это его долг. Но как его выполнить, когда в любую минуту вежливые люди с ордером могут к тебе войти и не остывшие листы того, что ты пишешь, забрать и унести?
У меня унесли не дописанную еще работу — небольшую, но очень важную для меня — о Бабьем Яре, о трагедии сорок первого года, о том, как сровняли после войны с берегами овраг глубиной в сорок метров, замыли его и чуть не забыли, а потом на месте расстрела поставили скромный камень, а памятника до сих пор нет; о том, как приходят туда люди с венками, цветами каждый год 29 сентября и какие события там происходят.
И вот рукопись унесли и альбом с моими фотографиями Бабьего Яра на всех этапах его замывания тоже унесли. И пленку тоже… Вернут ли? Не знаю… Рукопись я восстановлю. Опять придут, опять заберут. И так что же? До скончания века? А пленку? Сожгут?
Вот я и подошел к концу невеселых своих размышлений и подведения каких-то итогов. А друзья уезжают. И я их не отговариваю, хотя знаю, что у каждого есть своя (а может быть, у всех общая?) причина на столь решительный и, может быть, даже трагический шаг. Не отговариваю, хотя каждый из уехавших друзей — это отщипнутый от сердца кусочек. И не только твоего сердца, но и сердца России. Не отговариваю, а просто вытираю слезу. И задумываюсь. Очень крепко задумываюсь…
Кому это нужно? Стране? Государству? Народу? Не слишком ли щедро разбрасываемся мы людьми, которыми должны гордиться? Стали достоянием чужих культур художник Шагал, композитор Стравинский, авиаконструктор Сикорский, писатель Набоков. С кем же мы останемся? Ведь следователи из КГБ не напишут нам ни книг, ни картин, ни симфоний.
А насчет баррикад… Я на баррикадах никогда не сражался, но в окопах, и очень мелких, неполного профиля, сидел. И довольно долго. Я сражался за свою страну, за народ, за неизвестного мне мальчика Витю. Я надеялся, что Витя станет музыкантом, поэтом или просто человеком. Но не за то я сражался, чтобы этот выросший мальчик пришел ко мне с ордером, рылся в архивах, обыскивал приходящих и учил меня патриотизму на свой лад.
Центр Разумкова взял за основу для одного из вопросов советско-имперскую мифологему о братстве русского и украинского народов и предложил респондентам на выбор три варианта: «всегда были и остаются братскими народами», «раньше были, но больше — нет» и «никогда не были братскими народами».
Выяснилось, что целых 44% жителей свободной Украины теперь предпочитают считать, что украинцы и русские вообще никогда не были братскими народами. И еще 46% говорят, что раньше они таковыми были, но больше не являются.
То есть, тезис о «братстве» теперь отвергают 90% украинцев. В 2017 году таких было две трети, а соглашались с этим тезисом 27% респондентов.
«Особенно заметные перемены в сравнении с 2017 годом произошли в восточном и южном регионах», — отмечают в Центре Разумкова.
В ходе опроса в 2017 году больше половины жителей этих регионов Украины, которые традиционно рассматривались как пророссийские, считали, что русские и украинцы «всегда были и остаются братскими народами». Теперь там таких всего 7%.
На радикальную позицию — «никогда не были братьями» — большинство не перешло, таких нашлось 34% на востоке и 21,5% на юге, но теперь до двух третей местных жителей соглашаются с тезисом, что украинский и русский народы раньше были братскими — но больше ими не являются.
«Чистки» в Минобороны Шойгу продолжаются: на России задержан бывший замминистра обороны Дмитрий Булгаков
Генерал армии Дмитрий Булгаков задержан по делу о коррупции, сообщили в Следственном комитете.
Булгакову, занимавшему в 2008-2022 годах должность заместителя Министра обороны, избрана мера пресечения в виде заключения под стражу. Генерал находится в СИЗО «Бутырка», с ним проводятся следственные действия.
Дмитрий Булгаков на посту замминиста отвечал за материально-техническое обеспечение российской армии. В сентябре 2022 года Булгакова освободили от должности в связи с переходом на другую работу.
«Чистки» в Минобороны РФ идут уже несколько месяцев, и скорее всего будут продолжаться.
Свідомий писал(а): ↑Июль 26, 2024, 3:45 pm
«Чистки» в Минобороны Шойгу продолжаются: на России задержан бывший замминистра обороны Дмитрий Булгаков
Генерал армии Дмитрий Булгаков задержан по делу о коррупции, сообщили в Следственном комитете.
Булгакову, занимавшему в 2008-2022 годах должность заместителя Министра обороны, избрана мера пресечения в виде заключения под стражу. Генерал находится в СИЗО «Бутырка», с ним проводятся следственные действия.
Дмитрий Булгаков на посту замминиста отвечал за материально-техническое обеспечение российской армии. В сентябре 2022 года Булгакова освободили от должности в связи с переходом на другую работу.
«Чистки» в Минобороны РФ идут уже несколько месяцев, и скорее всего будут продолжаться.
Спочатку вони вб’ють твоїх митців.
Заб’ють за гаражами художниць, доведуть до самогубства поетів, згноять у таборах журналістів та істориків, розстріляють священників, а музикантів змусять співати їхні пісні.
Потім вони відкриють кінотеатри, літературні школи і консерваторії. Ти будеш дивитись кіно в кінотеатрі імені Пушкіна, вчитись в консерваторії імені Глінки і слухати оперу в театрі імені Маяковського.
А ще вони завалять твої книгарні і музичні магазини своєю продукцією. Ти й не помітиш, як в тебе на книжковій поличці з’явиться «Золотая серия русской класики», а улюбленою музичною групою стане «Алиса», яка буде розривати колонки піснею про «Небо славян»
Ти будеш дивитись «Грозовые ворота» і "9 роту", ненавидіти «чеченів» і думати,
що наші ніколи таке не знімуть.
Одного разу ти будеш в Києві і підеш в музей Булґакова, бо музей «шістдесятництва» буде здаватись тобі провінційним і непривабливим.
А якось в книгарні тобі трапиться на очі самотня книга українською мовою, з дешевою обкладинкою та невідомим тобі автором, і ти подумаєш, що з літературою в нас зовсім не вийшло.
Вони завжди казатимуть тобі, що їх культура – «вєлікая», а твій Шевченко – то так, провінціал, що випадково підкорив столицю.
Ти точно подивишся кілька серіалів про Пушкіна і Єсєніна, і навіть не знатимеш, що існують Панас Мирний чи Валер’ян Підмогильний.
Потім вони зруйнують твій будинок і вигонять тебе з дому, знову вбиватимуть твоїх письменників, руйнуватимуть книгарні, церкви та бібліотеки.
І ти зрозумієш, що все почалося спочатку. Тільки цього разу ти застав новий початок і можеш його усвідомити.
Консерваторії ім. Глінки і театри ім. Пушкіна – це брехня, в якій ти жив. Улюблені розповіді Чехова і пісні Висоцького – це обман, в який тебе втягнули.
Але ти не застав того початку, бо народився в місті імені Кірова і вчився в школі імені Толстого.
Ти був впевнений, що це нормально, що так і має бути. Ти точно думав, що «не вийшли ми літературою», таке буває, не всім же літературам бути великими. Але ти помилявся.
Єдиною правдою, яку ти колись побачив, була та одна українськомовна книжечка серед сотень російських, яка тримала цю країну в той час, як її топили в Достоєвському.
"Паникерам" в Кремле не рады: z-военкоров, имеющих свою точку зрения, может ждать судьба Гиркина
В начале Курской операции, когда еще не было официальных комментариев ни от Украины, ни от России, z-военкоры активно рассказывали о происходящем. Их настроения были, мягко говоря, паническими, что очень не понравилось Кремлю.
Теперь то на Геббельс-TV, то подконтрольные правительству депутаты взялись бороться с "провокаторами и паникерами". К примеру, депутат Госдумы от "Единой России" Динар Гильмутдинов заявил, что инициирует законопроект, который "будет четко разграничивать степень ответственности тех, кто освещает проведение военных операций".
Иными словами, на законодательном уровне хотят разрешить освещать так называемую "СВО" только пропагандистам федеральных СМИ и силовым ведомствам. А военные блогеры, такие как Юрий Подоляка, Юрий Котенок или Егор Гузенко (Тринадцатый) могут попасть под прицел ФСБ.
"Огромное количество так называемых «военных блогеров» в большинстве транслируют абсолютно фейковую информацию, не имеющую ничего общего с реальным положением дел. В нынешних условиях это реальная угроза для нашей страны, жизни наших соотечественников и военнослужащих российской армии", — возмущается Гильмутдинов.
Поэтому он требует "любой вброс, исходящий от источников, которые не имеют подобной аккредитации, оценивать в рамках Уголовного кодекса РФ и рассматривать как подрыв обороноспособности страны".
При этом "вбросом" чаще всего называют правду, которую Кремль пытается активно скрыть.
Кстати, не так давно владелец Telegram-канала Moscow Calling Андрей Куршин получил 6,5 года тюрьмы за то, что рассказывал о преступлениях армии РФ простив мирного населения Украины.
"Нєнавіжу етіх украінцев". Стрічку "Мирні люди" з перехопленими розмовами окупантів нарешті показують в Україні
"Што ми дєлаєм? Убіваєм гражданскіх дєтєй. – Нєт. Ви не убіваєте гражданскіх дєтєй. Ви фашистов убіваєтє".
Цей та інші фрагменти телефонних розмов між російськими окупантами та їхніми родичами увійшли до документального фільму "Мирні люди". Після резонансних показів у Європі стрічку нарешті показали в Україні – вона відкривала Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. А 29 серпня вийде в широкий український прокат.
Для того, щоб створити кіноісторію про те, яким дегуманізованим і просякнутим насильством є все російське суспільство, а не лише його керманичі, режисерка Оксана Карпович дослідила 31 годину записів телефонних прослуховувань російських військових, яке здійснювала СБУ.
На відео півторагодинний фільм показує жахливі наслідки російського вторгнення – понівечені домівки українців, їхні спроби захиститись і чинити опір. Оксана з командою знімали на деокупованій Київщині, Миколаївщині та Харківщині. Кожен кадр фільму – це порівняння двох реальностей: реальності жертв і реальності катів.
"Мирні люди" створені у копродукції Канади, Франції та України. Бюджет фільму становить 611 тисяч євро. При цьому частка України склала 10% і це – не державне фінансування.
Журналістка УП.Культура Марія Кабацій відвідала українську прем’єру і поговорила з Оксаною Карпович про ідею фільму та про сприйняття його європейськими глядачами.
– Перед прем'єрою на відкритті фестивалю ви сказали, що це особливо хвилюючий показ, бо він відбувається вдома. Хочу спитати вже після показу, яким він для вас був, які були емоції після того, як ви показали вдома свій фільм?
– Для мене вперше в моїй кар'єрі такого рівня подія. Мій попередній фільм також брав участь у фестивалі [Docudays UA] у 2020 році, але це було під час пандемії Covid-19, тому все відбувалося онлайн. Тож не відчувалося так, як зараз. Це вперше я можу показати свою роботу такій великій кількості людей одночасно в рідному кінотеатрі. Тому дійсно це хвилююче. І зараз я відчуваю полегшення, що це сталося.
Я переповнена почуттями вдячності за те, що це все взагалі можливо. Мені досі здається дивом, що це відбувається під час війни, що ми можемо збиратися, показувати й обговорювати кіно в такий складний час. Це диво українського суспільства.
Коли ми говоримо зараз, відбувається перший глядацький показ. Бо показ відкриття був серед гостей фестивалю, колег і режисерів. А зараз це публіка, яка купує квитки, і я чекаю з нетерпінням обговорення, які будуть запитання, чи вони будуть відрізнятися від тих, які я чула на міжнародних фестивалях за кордоном.
– Якраз хочу поговорити про його світову прем'єру в Берліні. Я дивилася короткий ролик на Deutcshe Welle, там у людей після показу питали: як вам фільм? І здебільшого німці розповідали, що їх шокувала не стільки жорстокість російських військових, як жорстокість їхніх мам, доньок, сестер. Хочу у вас спитати, яким було оцей Q&A після цього показу? Що у вас там запитували ці перші глядачі?
– Якщо чесно, зараз не згадаю. Тому що після Берлінале було дуже багато показів, і для мене Берлінале був великим стресом.
Але питання зазвичай повторюються. Були питання стосовно історії України, іноді запитують і такі речі. Все-таки німецька публіка доволі освічена і добре розуміє контекст східної Європи. Було цікаве запитання стосовно російської мови. Глядачка, німкеня, яка вивчає російську, сказала, що для неї досі залишається феноменом, наскільки ця мова сама по собі агресивна. І вона запитувала мою думку про це.
Були запитання, звичайно, стосовно автентичності записів. Це запитання звичні, я до них загалом готова і розумію, що в епоху дезінформації, такого масиву інформації, люди надзвичайно хвилюються. Тому питання автентичності, правдивості того, що вони чують, їх турбують. Вони хочуть знати, чи те, що вони бачать, чують, відповідає дійсності. Тому ці питання звучали в Берліні й звучать будь-де.
– Тоді в Берліні ви зізналися УП.Культура, що вас обурило, що про ваш фільм розповідали, цитуючи допис російської критикині у ФБ.
– Зараз я вже спокійніше ставлюся до того, що відбулося. Що мене тоді вразило? Вона насправді написала позитивний відгук і навела в ньому низку буцімто цитат з фільму. Але коли я їх прочитала, зрозуміла, що це не цитати, бо я знаю цей фільм напам'ять. Це були парафрази, тож вона подавала діалог, а насправді суміш з декількох діалогів.
Коли люди почали масово перепощувати те, що не є насправді навіть цитатами, це був ефект зіпсованого телефону. Чому мене це зачепило? Тому що, знову ж таки, це стосується питання правдивості.
Ми провели шість місяців, обираючи кожен рядок, кожну фразу, їхній порядок у фільмі. І коли це бездумно просто почало перепощуватися, мені здалося, що це зашкодить нашому фільму. Тому така емоційна моя була реакція.
– Я пам'ятаю ці перехоплення, бо як журналістка їх чула, коли СБУ їх починала викладати. Це був просто шок, це неможливо було слухати. Тому хочу спитати: як ви вирішили зробити з цих матеріалів фільм? Чи була у вас потреба звертатися до СБУ за більшою кількістю записів? Загалом скільки годин матеріалу довелося прослухати?
– У нас була приблизно 31 година матеріалу, він весь з відкритого доступу. За винятком однієї години аудіо, яке ми отримали від ГУР вже наприкінці монтажу. Ми зверталися до спецслужб, до СБУ, щоб отримати ексклюзивний, не опублікований матеріал. Мене також цікавив матеріал не різаний. Тому що те, що публікує СБУ, це фрагменти.
Ми зверталися, але отримали відмову і пояснення, що цей матеріал використовується у розслідуванні воєнних злочинів і його не можуть просто так роздавати.
З іншого боку, іноземні журналісти отримали ексклюзивний матеріал, наскільки я знаю. The New York Times робили великий мультимедійний проект, де повідомили, що прослухали дуже багато ексклюзивного матеріалу і ось на його базі зроблено цей проект. І мені прикро, що до мене як до документалістки була недовіра.
Зараз я думаю, що, напевно, все на краще. Те, що я працювала з матеріалом винятково з відкритого доступу, дало мені свободу. Тобто я не мала жодної угоди, жодного впливу і могла робити висловлювання, яке хотіла зробити.
Ідея прийшла, коли я була в березні тут, у Києві. Був короткий період на початку вторгнення, коли я перебувала в безпеці у центральній Україні, але 8 березня я повернулася в Київ і працювала продюсеркою з міжнародними журналістами. Тоді комендантська година дуже рано починалася, Київ був під постійними обстрілами росіян, вони стояли надзвичайно близько до Києва, фактично, ми і вдень, і вночі чули вибухи. І їздили на місця, де ставалися ці обстріли.
І у вільний час, якого в мене було дуже мало, тому що навіть у комендантську годину в готелі ми продовжували працювати, робили новини з балкону, я знаходила сили слухати ці перехоплення. Я не пам'ятаю, які з них я почула першими. Але мені здавалося, що це був неймовірно цікавий матеріал.
Загалом я як кінорежисерка люблю працювати з усними історіями. Я люблю історії звичайних людей. І в цьому випадку в мене було відчуття, що росіяни мені приватно увечері дають коментар про те, що вони роблять і що я слухаю свого роду подкаст чи радіоп'єсу. Цей досвід – слухати і не бачити – надзвичайно інтимний. Він значно інтимніший, ніж коли ми бачимо відео. Голос справляє ефект близькості. У мене було постійне відчуття, що я свідка дуже приватних розмов.
Ефект цієї близькості, текстури цих голосів – часто вони говорили тихо, щоб не чули інші солдати – був надзвичайно цікавий. Ну і, звичайно, зміст. Мені здалося, що це матеріал, з яким обов'язково потрібно щось робити.
– Перейдемо до іншої складової кіно – відео. Ви, по суті, позбавили себе можливості показувати своїх "героїв". Тобто ви не можете їх показувати і вам треба щось водночас показувати. Як обирали відеоряд? Яке завдання ви ставили перед Крістофером (оператор стрічки Крістофер Нанн)?
– Візуальна складова фільму повинна була відтворити мій досвід війни. Перші тижні вторгнення для мене якраз репрезентуються в такому тихому спогляданні за наслідками. За наслідками атак, окупації.
Це, з одного боку, дуже проста ідея, з іншого – в контексті війни і зйомок документального кіно її насправді не дуже просто реалізувати. Тому що статичність потребує часу. Часу, як мінімум, встановити штатив, встановити камеру. Спостереження випадкові, але вони водночас потребують концентрації, уваги, часу, організованості. І цей підхід, коли ми не бігаємо з камерою, надзвичайно складний, коли ми говоримо про війну. Тому що коли світ перевернутий з ніг на голову і все в хаосі, особливо чим ближче ми наближаємося до місця бойових дій, ця статичність вимагає надзвичайного терпіння.
Зараз, коли я передивляюся фільм, то радію, що ми обрали такий шлях. Для мене ця статичність на певному внутрішньому рівні також означала опір: не тікати, а стояти. Стояти і терпляче витримувати біль, витримувати хаос.
Тобто ми одразу зрозуміли, що статичність буде першочерговим підходом до наших зображень. Далі я хотіла концентруватися на широких планах, не дуже наближатися до людей. Мені хотілося створити певну безпечну відстань від того, що ми показуємо. Безпечну передусім для тих, кого ми показуємо.
Мені завжди неприємно лізти до когось дуже близько, це не мій підхід. Мені здається, що є певна комфортна відстань, яка виражає повагу команди до того, кого ми знімаємо. Для мене вона важлива. І це те, що ми обговорювали.
А насправді це природно присутнє в роботах Кріса. Ми з ним давно співпрацюємо, я знаю дуже добре його роботи як фотографа. Наша дружба і творча співпраця почалася з мого відкриття його фотографій в Україні. Це людина, яка завжди працює надзвичайно етично, для якої етика понад усе. І здається, ця етичність якраз виражається в такому м'якому і дещо віддаленому підході до того, що і кого ми знімаємо. Цим я пояснюю інший елемент нашого візуального матеріалу: цю відстань і широту планів.
Далі важливо було відтворити рух у фільмі. Ідея руху через країну, знову ж таки, з одного боку репрезентує мою подорож через Україну 24 лютого. Я здійснила подорож з Краматорська через Харків у центральну Україну, вона тривала 24 години. І побачила, як буквально за одну добу наша країна і географічний простір змінився і одразу став маркований війною. Цей рух у пошуку безпеки чи рух невідомо куди для мене був надзвичайно знаковим. Він справив на мене неймовірне враження, і хотілося його відтворити у фільмі.
Але одночасно цей рух також є алегорією руху окупантів. Тому що те, що ми спостерігаємо в Україні, для нас це вторгнення, з погляду Росії – це експансія, продовження їхнього простору завдяки захопленню нашого. І ось цей рух, набирання, накопичення цих кілометрів теж репрезентований через ці кадри, які ми відзняли в машині.
– Я б хотіла сказати, що Крістофер великий знавець України і Донбасу, зокрема, бо він давно працює в Україні. Пам'ятаю, як в 2017 році, я писала про його поранення після обстрілу. Тому, гадаю, у вас з ним не було проблем із локаціями. Втім, багато з них в кадрі важко впізнати. Я побачила Київщину, а де ще ви знімали?
– Ми знімали на Київщині, Миколаївщині до і після контрнаступу на Харківщині. На Донеччині. коли ділянка між Ізюмом і Донецькою областю була звільнена, ми змогли там проїхати, хоча тоді ще доступ був дуже обмежений до цих місць.
Стосовно Кріса. Нещодавно він сказав, що цей фільм – результат його роботи останніх 8-10 років. Що у "Мирних людях" немає жодного зображення, яке б він не зробив раніше. Тобто це все оригінальні зображення, але це бачення, яке ми відтворюємо, є результатом спостереження і його близьких стосунків з Україною протягом дуже багатьох років.
– Мстислав Чернов, який здобув для України Оскар за "20 днів у Маріуполі", розповідав, що мав низку показів у різних офіційних установах в США, Європі. Ви вже три місяці показуєте фільм по різних країнах, тож чи були у вас такі покази, і якщо не було, чи вони плануються взагалі?
– У нас із таких значущих був показ фрагмента на засіданні ООН в Нью-Йорку. Представник України в ООН був на показі фільму в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, і згодом зробив запит, щоб показати фрагмент на засіданні.
Зараз запрошення часто надходять від посольств в різних країнах. І ми, звичайно, відкриті до цього. Університети також. Ось буквально через місяць буде три покази в університетах Німеччини. Також ми мали показ у Колумбійському університеті, на конференції з вивчення східної Європи.
Насправді наша подорож, я сподіваюся, тільки почалася, і ми ще матимемо запрошення.
– Зараз для документалістики складаються такі умови "ідеального шторму". Через відсутність бюджетів на ігрове кіно вона виходить на передній план. Як документалістам найкраще скористатися цією ситуацією?
– Але ж ми і користаємося, мені здається. З одного боку, ми в ситуації, коли не можемо багато чого робити. По-перше, немає коштів. По-друге, дуже складна ситуація стосунків з Держкіно. Але я спостерігаю за колегами – всі активно і важко працюють.
Мені здається, що це пов'язано загалом з природою документального кіно. Воно не потребує великих бюджетів. Хороший фільм може насправді зробити будь-хто. Не потрібно багато ресурсів, він не потребує залученості великої кількості людей. Тобто це такий жанр кіно і мистецтва загалом, який можна дійсно створити якісно за наявності невеликих ресурсів.
Однак, не можна недооцінювати його. Він має величезну силу впливу і це дуже часто титанічна праця. Якщо є бюджет, він тільки допомагає, але все-таки є певна свобода в документалістиці. Документальне кіно також може бути реактивним. Тобто це кіно, яке за своєю суттю завжди реагує на те, що відбувається, і не чекає роками чи не відкладає час на написання сценаріїв чи кастинги.
Але документальне кіно також дуже різне. Зараз цікаве відбувається з нашим фільмом: ми показуємо його на різних фестивалях, але ще й у різних секціях. Одночасно потрапляємо в конкурси з ігровим кіно. У секції, які показують більш мистецьке кіно або навпаки – більш сфокусоване на правах людини, на політиці… Тобто ми якимось чином охопили дуже великий спектр можливих ділянок кіно загалом, і це мене неймовірно радує.
Скажімо, на фестивалі в Буенос-Айресі ми змагалися з ігровим кіно й отримали приз за найкращу режисуру.
– Нещодавно закінчився Каннський кінофестиваль. З України там не було жодного режисера, жодного фільму. Натомість там був фільм "Вторгнення" Сергія Лозниці, до якого неоднозначне зараз ставлення. На вашу думку, що треба робити документалістам, кіноспільноті чи, можливо, тому ж таки Держкіно, щоб було чутно найперше наш голос на таких майданчиках?
– Мене радує, що в нас прем'єра була в Берліні, а не в Каннах. Коли ми готували фільм, то обговорювали ідеальні сценарії, де би ми хотіли показати його, де він отримав би найкращу увагу і підтримку, і був би зрозумілий публіці. І тоді ми всі обрали Берлінале як майданчик, де цей фільм оцінять.
Я особисто не маю трепетного ставлення до Канн. Але загалом не байдуже за наші голоси в цілому. У мене немає відчуття, що нас не чують, не бачать… І те, що один рік в Каннах не був наш фільм…
Ну, Сергій Лозниця все ще український режисер, і насправді добре, що цей фільм там був. Інша справа – його позиція. Я ще не бачила його фільм, але наскільки чую і читаю рев'ю, нічого злого для України в цьому фільмі немає.
Ми маємо побачити його, треба дивитися. Навіть російське кіно треба дивитися. Зараз всі відмовляються повністю від російського продукту. Але як ми повинні знати, з ким маємо справу, як можемо відповідати належним чином, якщо абсолютно перестанемо вивчати, що відбувається в них. Я вважаю, що треба подовжувати дивитися дуже критично російське кіно також. Інша справа, це емоційно надзвичайно тригерить, і це може бути певним чином навіть травматично.
Рассказываем в каких странах "ненавистного Запада" живут и учатся дети российских чиновников
Недавно просочилась информация о том, что дети судьи Верховного суда Татарстана оказались гражданами США. Сама семья это тщательно скрывала. По информации СМИ, Ризван и Эльвира Юсупова скрыли, что ездили рожать в Америку. А чтобы дети получили гражданство — все сделали втихую через консульство в США.
Теперь Ризвана Юсупова должны лишить за это должности. В отношении его супруги возбуждено уголовное дело за сокрытие информации о паспорте другого государства. Известно, что старшая дочь судьи живёт в Нидерландах.
Очень хорошая инициатива! Считаем, что такую практику нужно внедрить по всей РФ.
Также хотим напомнить, дети каких высокопоставленных российских чиновников проживают на Западе.
Екатерина Винокурова — дочь министра иностранных дел РФ Сергея Лаврова.
Родилась в США, закончила в Лондоне магистратуру по экономике.
Елизавета Пескова — дочь Дмитрия Пескова — пресс-секретаря Путина.
Долгие годы жила в Париже.
Николай Песков.
Живет в Великобритании.
Илья Медведев — сын бывшего президента России, сейчас заместителя председателя Совета Безопасности Дмитрия Медведева.
Учился в Массачусетском университете США.
Николай Мизулин — сын Елены Мизулиной, члена Совета Федерации.
Учился в Бернском и Оксфордском университетах, а сейчас работает юристом и живет в Брюсселе.
Артем Чечихин — внук главы Росгвардии Виктора Золотова.
Учился в элитной школе в Великобритании.
Анна Чуйченко — дочь министра юстиции Константина Чуйченко.
Училась и проживает в Лондоне.
Ожидаем, что в ближайшее время этих "отцов"-чиновников — "великих патриотов" России — ждет отставка и уголовные дела.
Входят строем пионеры,
Кто с моделью из фанеры,
Кто с написанным вручную
Содержательным доносом.
С того света, как химеры,
Палачи-пенсионеры
Одобрительно кивают им, задорным и курносым..
Иосиф Бродский
1832 г. – переселение козаков в Тверскую область.
Булгакову, занимавшему в 2008-2022 годах должность заместителя Министра обороны, избрана мера пресечения в виде заключения под стражу. Генерал находится в СИЗО «Бутырка», с ним проводятся следственные действия.
Екатерина Винокурова — дочь министра иностранных дел РФ Сергея Лаврова.