Забытая победа .

[Свідомий]

Битва на Улі – забутий тріумф литовсько-руського війська

Битва на Улі. 5 лютого 1564 року – дата однієї з найбільших перемог наших предків над московськими загарбниками. Але навряд чи вам трапиться повідомлення про це в засобах масової інформації або у стрічках соцмереж.

Про розгром московитів 1514 року під Оршею не чув хіба що лінивий. Ця подія вивчається навіть у межах шкільної програми з історії України. Та рівно через півстоліття після Орші литовсько-руське військо повторило свій успіх під час Лівонської війни у битві на річці Ула (відомій також, як битва при Чашниках). Чому ж про це в Україні практично ніколи не згадують?



Григорій Ходкевич. Гравюра за авторством Олександра Зубчанінова, виконана наприкінці XIX століття за портретом XVI століття



Миколай Радзивілл. Портрет авторства Домініка Кустоса, написаний наприкінці XVI століття

Відповідь проста: під Оршею литовсько-руською армією командував український (за тогочасною термінологією – руський) князь Костянтин Острозький. На Улі ж командували воєначальники білорусько-литовського походження – Миколай Радзивілл і Григорій Ходкевич. Хоча з приводу останнього можна подискутувати: за однією з найпоширеніших версій, рід Ходкевичів походив із київських православних бояр.

В усьому іншому Орша-1514 та Ула-1564 практично однакові. За кількістю учасників ці битви цілком зіставні. На Улі чисельність московитів була навіть більшою – від 20 до 50 тисяч проти 12-15 тисяч під Оршею. В обох битвах московські загарбники, що вдерлися на терени Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, зазнали нищівної поразки.
Перемогу здобули русько-литовські війська, значну частину яких становили вихідці з українських земель. В обох випадках московські воєначальники або потрапляли до полону, або гинули. Обидві битви відбулися на території сучасної Білорусі – навіть відстань між їхніми місцями невелика, близько 100 кілометрів.

Отже, що відомо про битву на Улі?



Сучасна російська мапа бойових дій Лівонської війни. В нижній частині позначено місце битви на Улі (при Чашниках) 1564 року

Більшість джерел повідомляють, що вона сталася 26 січня 1564 року. Однак, це датування за юліанським календарем. За сучасним григоріанським, враховуючи десятиденну різницю між календарями для XVI століття, коректною датою буде 5 лютого.

За рік до того московити окупували стратегічно важливе місто Полоцьк. Іван Грозний, прагнучи розвинути успіх, спрямував углиб ВКЛ військо боярина Петра Шуйського. Удар скеровувався у напрямку Орша – Мінськ – Новогрудок. Але московити не дійшли навіть до Орші, оскільки на річці Ула неподалік міста Чашники (тепер Вітебська область Білорусі) несподівано їм перекрило шлях 10-тисячне литовсько-руське військо.



Битва на Улі в уявленні німецьких художників XVI століття. Ліворуч – литовсько-руське військо, праворуч – московське



Злочини московитів проти мирного населення під час Лівонської війни. Німецька гравюра 1561 року

Миколай Радзивілл атакував увечері, коли ворог готувався до ночівлі й не очікував нападу. Московські літописи повідомляли, що їхні вояки “доспехи свои и всякой служебный наряд везли в санех”, тож “воеводы не токмо доспехи не успели на себя положити, но и полки стати не успели”.

Битва на Улі тривала недовго і завершилася цілковитим розгромом московитів. Вони втратили від 150 вояків (московські дані) до 20 тисяч (литовські дані), решта безладно втекли з поля бою. Спробував урятуватися й Петро Шуйський. Проте місцеві селяни, впізнавши московського воєначальника, пограбували його, а потім втопили у колодязі.



Приблизно такий вигляд мало московське військо в часи битви на Улі. Картина Сергія Іванова 1903 року



Московська катівня. Картина Аполінарія Васнецова, написана 1912 року

За результатами битви Миколай Радзивілл написав реляцію, в якій стверджував, що переможці захопили весь московський обоз – 5 тисяч возів, навантажених зброєю, обладунками, харчами, одягом, посудом. Втрати свого війська він оцінював всього-на-всього у 20 загиблих і 600-700 поранених. Ще не знаючи про долю свого візаві, Радзивілл резюмував:

“Шуйський святкуватиме масляну вже не в Орші з розгульними дядьками, а в Полоцьку з собаками (московити вважають собак нечистими і не торкаються їх голіруч)”.

Відомо, що в битві відзначилися представники русько-української знаті, зокрема князь Роман Сангушко і Філон Кміта-Чорнобильський.



Князь Роман Сангушко. Портрет, написаний невідомим художником у XVIII столітті

Перемога на Улі поклала край планам Московії вдертися вглиб Великого князівства Литовського. Вона до певної міри врівноважила шанси литовців і московитів на загальну перемогу в Лівонській війні. Через три місяці на бік ВКЛ перейшов царський намісник в Лівонії князь Андрій Курбський, якого інколи називають першим російським дисидентом і політичним біженцем. Іван Грозний відреагував на це запровадженням опричнини – жорстоких репресивних заходів проти московської знаті.



Пам’ятні камені, встановлені в сучасній Білорусі на місці битви

Водночас, московитам вдалося втримати Полоцьк. Неспроможність повернути його власними силами спонукала ВКЛ до подальшого зближення з Польщею, результатом чого стала поява на політичній мапі світу Речі Посполитої.

[Свідомий]

Річ Посполита кількох народів: утопія чи реальність?

У вересні 1658 року відбулась дуже непересічна подія нашої історії – укладення Гадяцької угоди між Гетьманщиною і Річчю Посполитою. Оцінки цього договору, зазвичай, є поляризованими. За російського і радянського панування Гадяч-1658 категорично засуджували як нібито “антимосковську змову”, а Гетьмана Івана Виговського – як “зрадника українського народу”. В сучасній Україні, навпаки, відчувається схильність до ідеалізації угоди. Навіть можна натрапити на думку, що то був початок євроінтеграції України, і якби Гадяцькі домовленості вдалося реалізувати у повному обсязі, “ми б зараз жили, як у Литві й Польщі”.

Обидві точки зору є типовими прикладами заідеологізованого підходу, а також примітивного перенесення реалій новітньої доби на події середини XVII століття. Варто також нагадати, що історія не має умовного способу, тому будь-які розмірковування на кшталт “що було б, якби…” є непрофесійними і несерйозними для будь-якого історика. Та все ж, спробуємо розібратися: чи існував реальний шанс перетворити польсько-литовську Річ Посполиту на державу польського, литовського,білоруського і українського народів?

Гадяч: Генезис

Українсько-московський союз зразка 1654 року виявився дуже нетривким. Непорозуміння і конфлікти між обома сторонами почали виникати ще напередодні його укладення – як-от відмова московських послів присягати від імені царя на Переяславській раді. Вже 1656 року Московія підписала Віленське перемир’я із Річчю Посполитою і намагалася обмежити суверенітет Війська Запорозького у царині зовнішньої і внутрішньої політики. У відповідь Богдан Хмельницький налагодив союзницькі відносини зі Швецією, Трансільванією і Бранденбургом (Раднотська коаліція протестантських держав). А вже від початку 1657 року почалися переговори зі, здавалося б, запеклим ворогом – Польщею.

Після смерті Хмельницького та обрання Гетьманом Івана Виговського, Московське царство почало підтримувати антигетьманську опозицію на Лівобережжі та Запорозькій Січі. На розриві відносин із Московією став наполягати новий-старий союзник козаків – кримський хан Мухаммед IV Гірей, вкрай вороже налаштований щодо московитів. “Останньою краплею” став наказ царя Олексія Романова про призначення своїх воєвод до Чернігова, Ніжина, Білої Церкви, Корсуня, Полтави й Миргорода. Це грубо порушувало Московські статті 1654 року. Полковник Іван Богун, відомий своїм запальним характером, тоді заявив: “Нам воєводи не потрібні, жінок та дітей наших переписувати приїхали? Ти до нас в Чигирин воєводою їдеш? Не здоровий від нас виїдеш!”.



Гетьман Богдан Хмельницький. Гравюра Вільгельма Гондіуса 1651 року



Гетьман Іван Виговський. Портрет із колекції Василя Тарновського, виконаний за мініатюрою з літопису Самійла Величка

Розчарування у “московській орієнтації” спонукали Івана Виговського активізувати переговори з представниками короля Яна ІІ Казимира. Зі свого боку, для Речі Посполитої в умовах війни з Московією і Швецією, а також перманентної загрози з боку потужної Османської імперії, було вкрай бажано замиритися хоча би з Гетьманщиною. Ще краще – привернути її на свій бік.

“Вічний мир, який ніколи не буде розірваний”

Над текстом договору безпосередньо працювали: від Гетьманщини – переяславський полковник Павло Тетеря (він же Мошковський) і київський підкоморій (суддя) Юрій Немирич; від Речі Посполитої – волинський каштелян Станіслав Казимир Беневський (представник Польщі) та смоленський каштелян Казимир Людвик Євлашевський (представник Литви). Цікаво, що Беневського пов’язувало з Тетерею давнє знайомство: він був промоутером його чиновницької кар’єри ще до початку Хмельниччини. Обидва – і Беневський, і Євлашевський – розпочали мирні переговори з козаками ще за життя Богдана Хмельницького.

Гадяцький договір підписали 16 вересня (за григоріанським календарем) 1658 року. Оригінал документа, очевидно, не зберігся. Він відомий в копіях, які зберігаються в Україні, Польщі та Росії.



Гетьман Павло Тетеря (Мошковський). Портрет із колекції Василя Тарновського, виконаний за мініатюрою з літопису Самійла Величка



Юрій Немирич. Мініатюра з сайту encyclopediaofukraine.com



Копія Гадяцього договору 1658 року з фондів ЦДІАК України

Основні положення угоди можна звести до таких пунктів:

1) Військо Запорозьке (Гетьманщина) перетворюється на Велике Князівство Руське і стає рівноправним членом триєдиної (польсько-литовсько-української) Речі Посполитої;

2) до складу Великого Князівства Руського (ВКР) належать три воєводства – Київське, Чернігівське і Брацлавське. Українські делегати вимагали приєднання також західноукраїнських і південнобілоруських земель – тобто всіх теренів, які контролювали козаки в період найвищого піднесення Хмельниччини. Але поляки рішуче заперечили;

3) Іван Виговський до кінця життя має залишатися Гетьманом ВКР і першим сенатором у трьох воєводствах. Після його смерті козаки оберуть чотирьох кандидатів, одного з яких король Речі Посполитої призначить новим Гетьманом ВКР;

4) військо ВКР має складатися з 30 тисяч козаків (14 полків) і 10 тисяч найманців;

5) за поданням Гетьмана ВКР по 100 козаків із кожного полку могли пройти нобілітацію (введення до суспільного стану шляхти);

6) в Речі Посполитій забезпечувалася свобода православного віросповідання “так далеко, як сягає мова народу руського”. На теренах ВКР дозволялося вільно сповідувати католицтво. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширюватися на нові території (українські представники вимагали взагалі скасувати Берестейську церковну унію). Православний київський митрополит отримував місце в Сенаті Речі Посполитої;

7) Києво-Могилянська колегія отримувала статус академії та зрівнювалася у правах із Ягеллонським університетом у Кракові. На території ВКР мали заснувати ще один вищий навчальний заклад.

Принагідно зауважимо, що концепція “Великого князівства Руського” була не нова. Таке державне утворення вже існувало раніше – у 1430-х роках за правління Свидригайла Ольгердовича. До того ж, сама назва вказувала на спадкоємність державотворчих традицій Гетьманщини від Давньої (Київської) Русі.

Всупереч поширеним уявленням, Гадяцька угода НЕ була спрямована проти Московського царства. Іван Виговський і його оточення до останнього воліли уникнути конфлікту зі східним сусідом. За їхнім наполяганням до тексту договору додали положення про те, що козацьке військо звільняється від участі в польсько-московській війні. За винятком ситуації, коли московити самі б напали на Річ Посполиту.



Українська козацька держава за Гетьмана Івана Виговського. Мапа з сайту ukrmap.su

Однак, керівники Гетьманщини звернулися із “Маніфестацією до іноземних володарів” (імовірний автор документа – Юрій Немирич), у якій обґрунтували причини розриву союзу із Московією. До таких причин зарахували намагання позбавити Військо Запорозьке законних прав і свобод, роздмухування громадянської війни, введення військ на територію України і спустошення деяких місцевостей, зневажливе ставлення до особи Гетьмана і до його послів. Тобто, козаки подбали про легітимацію своїх дій в очах зарубіжних політичних еліт. До речі, півстоліття по тому Іван Мазепа не спромігся на аналогічний крок, коли укладав союз зі Швецією.

[Свідомий]

“Безжалісна кастрація”, або класична дихотомія очікування і реальності

Укладення Гадяцької угоди вже через чотири з половиною роки після підписання союзу із Московією руйнує нав’язуваний стереотип, буцімто козаки воювали з поляками заради “возз’єднання з Росією”. Тому російська і радянська історіографія століттями намагалися максимально дискредитувати і применшити значення Гадяцького договору.

Гадяч-1658 свідчив, що навіть після десяти років надзвичайно жорстокої і виснажливої війни проти поляків, у середовищі козацької еліти існували потужні сили, готові до замирення із ворогом і повернення під скіпетр спільного монарха, але тільки за умови політичної трансформації Речі Посполитої.

Поляки надзвичайно зраділи укладенню Гадяцького договору. Король Ян ІІ Казимир, який перебував під містом Торунь, отримав звістку про це через три тижні й влаштував пишне свято із феєрверками.

Московський уряд, дізнавшись про Гадяцьку угоду, одразу вдався до рішучих дій. Повсюдно розіслали грамоти із закликом до боротьби проти “зрадника Івашки” (тобто, Івана Виговського). Поблизу містечка Варва Прилуцького полку в листопаді 1658 року обрали “альтернативного” промосковського Гетьмана – Івана Безпалого (чи ж не дивина, що подібну тактику створення “альтернативних” урядів для “узаконення” власної експансії Росія застосовує до наших днів?). В оперативному порядку Московське царство підписало перемир’я зі Швецією і спрямувало в Україну армію на чолі з воєводою Григорієм Ромодановським. Маловідомим епізодом цієї агресії є напад на містечко Чорнухи Лубенського полку, яке московити пограбували й спалили, винищивши частину мешканців. Зате і в Україні, і в Росії добре знають про центральний епізод тієї війни – Конотопський розгром московських військ.

Тим часом король Речі Посполитої не квапився надавати реальну військову допомогу козакам. Він сам чекав такої підтримки від українців. А польська шляхта одразу почала вимагати радикального перегляду умов договору.



Король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир Ваза. Портрет роботи Даніеля Шульца, 1660 рік

Найбільшим прихильником Гадяцької угоди серед поляків був її співавтор Станіслав Казимир Беневський. Проте і він трактував її як тимчасову поступку козакам, мріючи про повернення старої Речі Посполитої зразка до 1648 року: “Угода не є вічною. Козаків така сила і такі потужні, що слід радіти, якщо вони на яких-небудь умовах поєднуються з Річчю Посполитою. Дражнити їх зараз, як ми раніше робили, було б найбільшим безглуздям. Самі бачите, в якому стані перебуває Річ Посполита: з одного боку – швед, з іншого – Москва. У таких умовах змагатися з козаками означало б позбутися допомоги, коли її нам з доброї волі пропонують. Треба їх спершу приголубити, а потім, коли з’єднаються з нами, урядники Речі Посполитої зможуть повернути давній лад… Самоуправління Русі як окремого князівства також довго не протримається. Козаки, які нині про це думають, вимруть, а їхні спадкоємці вже не так гаряче будуть це обстоювати, й поволі все вернеться до колишнього стану”.

[Свідомий]

22 травня 1659 року Сейм Речі Посполитої нарешті ратифікував Гадяцький договір, але з кількома принциповими змінами:

1) термін “Велике Князівство Руське” не згадувався (замість цього – Військо Запорозьке або Військо Руське);

2) приватним власникам поверталися всі володіння на теренах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, втрачені за часів Хмельниччини – “однак час повернення визначить його королівська милість після порозуміння з вельможним гетьманом запорозьким”;

3) Гетьман мав відмовитися від будь-яких іноземних протекторів (натяк на Московію і Швецію) і “вічно перебувати у вірності, підданстві й послушенстві” короля Речі Посполитої, при цьому “нічим не порушуючи братерства, досягнутого з його милістю кримським ханом”;

4) Гетьман втрачав право на самостійну зовнішню політику;

5) по смерті Івана Виговського чотирьох кандидатів на Гетьмана висували вже не самі козаки, а суспільні стани Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.




Засідання Сейму Речі Посполитої. Гравюра Джакомо Лауро 1622 року
Отже, польська шляхта вперто не бажала йти на поступки козакам і мріяла будь-що повернути свої маєтності в Україні. Політики, які усвідомлювали необхідність переходу польсько-українських відносин на якісно новий рівень, перебували у меншості. Величезна українська делегація на Сеймі (за підрахунками історика Петра Кулаковського – 511 осіб) не змогла заблокувати зміни до угоди, оскільки її члени захопилися виборюванням особистих вигод (шляхетства, маєтностей), а не обстоюванням загальнодержавних інтересів. Тому Гадяцька угода, за влучним висловом Михайла Грушевського і Тетяни Таїрової-Яковлєвої, була “безжально кастрована”, і в такому вигляді не влаштовувала нікого в Україні. Ані Гетьмана, ані козаків, ані селян.



Річ Посполита трьох народів за Гадяцьким договором 1658 року. Мапа з сайту wikimedia.org

Проти Івана Виговського спалахнуло повстання, внаслідок якого вже у вересні 1659 року він втратив владу. Його наступник Юрій Хмельницький відмовився виконувати Гадяцьку угоду, підписавши Переяславські статті з Московією. Проте через рік московські й козацькі війська зазнали поразки від польсько-татарської коаліції. Хмельницький-молодший був змушений домовлятися з переможцями, які диктували свої умови: за Слободищенським трактатом 1660 року Військо Запорозьке могло розраховувати лише на автономію у складі Королівства Польського. Надії на відродження Гадяцького проекту триєдиної Речі Посполитої були фактично поховані в 1667 році, коли Польща і Московія розділили козацьку Україну по Дніпру.

[Свідомий]

Історія: Річниця Конотопської перемоги

7–9 липня Україна відзначає чергову річницю битви під Конотопом – славетної сторінки вітчизняної військової історії.

Передумови для збройного конфлікту між Військом Запорозьким і Московським царством почали визрівати ще за життя Гетьмана Богдана Хмельницького. 1656 року Московія підписала Віленське перемир’я із Річчю Посполитою і почала активно втручатися у внутрішні справи Гетьманщини. У відповідь Хмельницький налагодив союзницькі відносини зі Швецією, Трансільванією і Бранденбургом. Після його смерті та обрання Гетьманом Івана Виговського, Московське царство почало відверто підтримувати антигетьманську опозицію на Лівобережжі та Запоріжжі. Остаточно зневірившись у московській підтримці, Іван Виговський у вересні 1658 року уклав Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою. Згідно з її умовами, козацька Гетьманщина перетворювалася на Велике Князівство Руське і ставала рівноправним членом триєдиної (польсько-литовсько-української) Речі Посполитої.

Підписання Гадяцького договору призвело до відкритої війни між Військом Запорозьким і Московським царством. Навесні 1659 року Москва вирішила завдати вирішального удару. Військо очолив один із близьких радників царя – князь Олексій Трубецькой. Московські сили нараховували від 30 до 50 тисяч вояків, серед яких було багато дворян та елітні відділи кінноти. До Трубецького приєдналися кілька тисяч лівобережних і слобідських козаків на чолі з Іваном Безпалим, вороже налаштованих до Виговського і Польщі.

Та з самого початку похід в Україну загальмувався. У квітні 1659 року розпочалася облога Конотопа. Місто стійко захищали 4500 чоловік під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Такий розвиток подій дав змогу Івану Виговському перехопити ініціативу.

Український Гетьман зібрав під своїми знаменами козаків 8-ми правобережних і 3-х лівобережних полків. Загалом це становило 16–17 тисяч козаків, переважно піхотинців. На боці Виговського виступили такі відомі козацькі полковники, як Іван Богун, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Остап Гоголь, Филон Джеджалій.

Окрім козаків, Гетьман розпоряджався приблизно 4 тисячами найманого війська, серед яких були серби, волохи, німці, поляки. Найбільшим союзником Виговського став кримський хан Мухаммед IV Гірей, який привів під Конотоп з Північного Причорномор’я і Приазов’я 30–40 тисяч вершників.

7 липня 1659 року переважна частина московитів продовжувала залишатися під стінами Конотопа. Назустріч противнику Трубецькой вислав кінноту на чолі з Григорієм Ромодановським, Семеном Пожарським і Семеном Львовим. Вона дійшла до переправи через річку Куколка поблизу села Соснівка (нині Конотопського району Сумської області). З протилежного берега річки підійшли основні сили Виговського. Кримські татари розташувалися у засідці в урочищі Пуста Торговиця за 7 км звідти.

Близько 2-ї години дня 8 липня московська кіннота форсувала річку Куколку й атакувала основні сили Виговського. Але московські воєводи сильно недооцінили противника. Атаку було відбито. Після того Виговський відступом заманив московитів у пастку, наразивши їх на удар татарської кінноти. Напад був настільки сильним і несподіваним, що відрізав практично всю московську кінноту від Конотопа. В контратаку перейшло і козацьке військо. Московити потрапили в оточення і зазнали цілковитого розгрому.

Внаслідок битви потрапили у полон двоє з п’яти воєвод князя Трубецького – князі Пожарський і Львов, одні з найдосвідченіших кавалерійських воєначальників московської армії. Загалом ворог втратив, за різними даними, від 5 до 30 тисяч осіб убитими й полоненими. Втрати козаків і татар сягали від 3 до 10 тисяч чоловік.

Основними причинами поразки московських військ у Конотопській битві було те, що вони зав’язли в облозі Конотопа, не мали достатніх розвідувальних даних про сили противника і вкрай недооцінили його, відправивши назустріч менші сили – переважно кавалерію. Цим скористалися Гетьман і кримський хан, які зайняли вигідні позиції і затягнули ворога у пастку.

Відповідно до домовленостей між козаками й татарами, полонених московитів видали татарам. Мухаммед IV Гірей під страхом смертної кари наказав своїм воїнам стратити всіх бранців. Як писав османський хроніст Наїма: “Перед ханським наметом відрубали голови всім значним полоненим, після чого й кожен воїн віддав мечу бранців, які йому дісталися”. Так загинув князь Семен Пожарський, а князь Семен Львов через два тижні помер від поранень.

Російський історик XIX століття Сергій Соловйов писав про наслідки Конотопської битви таке: “Цвет московской конницы… сгиб в один день; пленных досталось победителям тысяч пять; несчастных вывели на открытое место и резали как баранов… Никогда после того царь московский не был уже в состоянии вывести в поле такого сильного ополчения. В печальном платье вышел Алексей Михайлович к народу, и ужас напал на Москву… Царствующий град затрепетал за собственную безопасность… Окрестные жители с семействами, пожитками наполняли Москву, и шел слух, что государь уезжает за Волгу, за Ярославль”.

Проте розвинути свій успіх козакам і татарам не вдалося. Військо Трубецького зняло облогу з Конотопа і, переслідуване противником, відступило у межі Московського царства. Водночас, запорозькі козаки Івана Сірка напали на Крим. Це змусило татарського хана полишити Виговського і швидко повертатися додому.

Більшість українських козаків, селян і міщан не підтримували союз із поляками. Восени 1659 року це призвело до зречення Івана Виговського від гетьманства та приходу до влади молодого й недосвідченого Юрія Хмельницького.

Конотопській битві випало стати однією з найбільш міфологізованих подій нашої історії. Природно, що протягом тривалого часу українські автори намагалися всіляко перебільшити її масштаби та значення, а російські – применшити. За радянських часів ця тема взагалі належала до заборонених, тому більшість людей про неї просто не знали.

Звернемо увагу на три факти. По-перше, сприймати Конотопську битву винятково як перемогу українців над московитами – не зовсім коректно. Хоча б тому, що на боці московитів билася частина слобідського й лівобережного козацтва, а на боці Івана Виговського – частина лівобережного й переважна більшість правобережного козацтва. В цьому контексті Конотопська баталія постає прологом до сумнозвісної доби Руїни.

По-друге, під Конотопом була розгромлена не вся московська армія Олексія Трубецького, а лише її частина – переважно кіннота під командуванням Григорія Ромодановського, Семена Пожарського і Семена Львова. Вже через три з половиною місяці після тяжкої поразки Трубецькой військовою силою змусив нового Гетьмана Юрія Хмельницького підписати вигідні для Москви Переяславські статті, що суттєво обмежували автономію козацької України. Це переконливо доводить, здавалося б, просту істину – ворога необхідно добивати одразу, поки він не встиг оговтатися.

По-третє, надзвичайно важливу роль у битві відіграли кримські татари. Це був яскравий приклад успішної бойової співдружності козаків і кримчан. Тож слава Конотопської перемоги однаковою мірою належить як українському, так і кримськотатарському народам. Та в будь-якому разі, події 1659 року переконливо спростовують старий, але досі поширений міф, нібито українці ніколи в історії не воювали проти росіян і були не здатні до перемог над серйозним противником.

[Walter]

Интересная инфа ...