Что стоит за Минскими???
Добавлено: Февраль 6, 2022, 7:33 pm
Чим для кожного з нас загрожує "особливий статус" Донбасу
"Особливий статус" Донеччини і Луганщини у складі України торкнеться безпосередньо усіх нас. Щодня ми відчуватимемо на собі наслідки цього рішення. Численні соціологічні дослідження упродовж років показують, що абсолютна більшість громадян України не підтримує "особливого статусу". Це радше здорова інтуїтивна позиція, яка базується на природному спротиві ворогу та його ультиматумам. Але я певен, що навіть ті, хто проти, не до кінця усвідомлюють, наскільки жахливими будуть наслідки Мінських домовленостей.
Нарощуючи військову присутність на нашому кордоні, Росія має до України конкретну офіційну вимогу – це впровадження Мінських домовленостей, які передбачають "особливий статус" для так званих "народних республік". Лавров й інші представники кремлівської кліки прямим текстом заявляють, що виконання Україною "Мінська" й надання Донбасу "особливого статусу" вирішить проблему.
Тож давайте спробуємо зазирнути у майбутнє і уявити, чому нас так до цього підштовхує Росія і до чого призведе таке нібито мирне врегулювання. Трансформуємо ці, здавалося б, абстрактні положення законів і домовленостей у прості побутові та повсякденні обставини для звичайного громадянина, тобто для кожного з нас.
Перше і засадниче. Прийняття Мінських домовленостей як основи врегулювання, є фактичним визнанням Україною того, що то була не російсько-українська війна, а якийсь внутрішній конфлікт. Там жодного слова про збройну агресію Росії, а лише про наше примирення з нібито "повсталими" республіками Донбасу. Це закладає основу для довготривалої політичної і правової відповідальності за усе це України, а відповідно і кожного її громадянина.
Отже, друге – про подолання соціально-економічних наслідків війни та окупації Донеччини і Луганщини. Якщо ми фактично визнаємо, що це було внутрішнє "громадянське протистояння" в Україні, а Росія тут майже ні до чого, то тягар відбудови – це проблема самої України. Тільки за офіційними розрахунками Кабміну і лише станом на минулий рік відновлення Донеччини і Луганщини обійшлося б у $20 млрд. Треба пам'ятати, що окрім заліза і бетону, війна має своїм наслідком купу соціальних питань – сироти, інваліди, ветерани ЛДНР, яким потрібна буде пенсія, реабілітація та лікування тощо. Але зупинимося поки на $20 млрд, хоч авторитетні українські і західні аналітики ще кілька років тому називали суму в рази більшу.
Що ж це означатиме для нашого державного бюджету. Аби відновити зруйнований Донбас, нам доведеться чотири роки жодної копійки не витрачати на Збройні сили і озброєння (у 2022 році бюджетне фінансування цієї сфери становить близько $5 млрд). Або ж на два з половиною роки повністю припинити фінансування сфери охорони здоров'я всієї держави. Або на чотири роки цілковито відмовитися від фінансування освіти. Чи, наприклад, на п'ятнадцять років забути про виплату субсидій. Або на сто років зупинити соціальні виплати українським породіллям. Додайте сюди чинник часу. До прикладу, фахівці з розмінування кажуть, що цей процес на окупованій території триватиме кілька десятиліть.
На поверхні очевидний висновок: відновлення всього зруйнованого війною та окупацією стане непосильною ношею для України. А ще відволікатиме увагу і ресурси від багатьох інших питань, з якими ми досі не впоралися. Ця проблема і постійні дискусії довкола неї постійно виснажуватимуть державу та кожного з нас.
Хтось скаже, що ми можемо розраховувати на фінансову допомогу західних партнерів. Однак і тут виникає два запитання. Яких масштабів і якого цільового призначення буде ця допомога? І чи не призведе це до згортання інших програм західної допомоги для підтримки реформ і розвитку всієї України?
"Особливий статус" Донеччини і Луганщини у складі України торкнеться безпосередньо усіх нас. Щодня ми відчуватимемо на собі наслідки цього рішення. Численні соціологічні дослідження упродовж років показують, що абсолютна більшість громадян України не підтримує "особливого статусу". Це радше здорова інтуїтивна позиція, яка базується на природному спротиві ворогу та його ультиматумам. Але я певен, що навіть ті, хто проти, не до кінця усвідомлюють, наскільки жахливими будуть наслідки Мінських домовленостей.
Нарощуючи військову присутність на нашому кордоні, Росія має до України конкретну офіційну вимогу – це впровадження Мінських домовленостей, які передбачають "особливий статус" для так званих "народних республік". Лавров й інші представники кремлівської кліки прямим текстом заявляють, що виконання Україною "Мінська" й надання Донбасу "особливого статусу" вирішить проблему.
Тож давайте спробуємо зазирнути у майбутнє і уявити, чому нас так до цього підштовхує Росія і до чого призведе таке нібито мирне врегулювання. Трансформуємо ці, здавалося б, абстрактні положення законів і домовленостей у прості побутові та повсякденні обставини для звичайного громадянина, тобто для кожного з нас.
Перше і засадниче. Прийняття Мінських домовленостей як основи врегулювання, є фактичним визнанням Україною того, що то була не російсько-українська війна, а якийсь внутрішній конфлікт. Там жодного слова про збройну агресію Росії, а лише про наше примирення з нібито "повсталими" республіками Донбасу. Це закладає основу для довготривалої політичної і правової відповідальності за усе це України, а відповідно і кожного її громадянина.
Отже, друге – про подолання соціально-економічних наслідків війни та окупації Донеччини і Луганщини. Якщо ми фактично визнаємо, що це було внутрішнє "громадянське протистояння" в Україні, а Росія тут майже ні до чого, то тягар відбудови – це проблема самої України. Тільки за офіційними розрахунками Кабміну і лише станом на минулий рік відновлення Донеччини і Луганщини обійшлося б у $20 млрд. Треба пам'ятати, що окрім заліза і бетону, війна має своїм наслідком купу соціальних питань – сироти, інваліди, ветерани ЛДНР, яким потрібна буде пенсія, реабілітація та лікування тощо. Але зупинимося поки на $20 млрд, хоч авторитетні українські і західні аналітики ще кілька років тому називали суму в рази більшу.
Що ж це означатиме для нашого державного бюджету. Аби відновити зруйнований Донбас, нам доведеться чотири роки жодної копійки не витрачати на Збройні сили і озброєння (у 2022 році бюджетне фінансування цієї сфери становить близько $5 млрд). Або ж на два з половиною роки повністю припинити фінансування сфери охорони здоров'я всієї держави. Або на чотири роки цілковито відмовитися від фінансування освіти. Чи, наприклад, на п'ятнадцять років забути про виплату субсидій. Або на сто років зупинити соціальні виплати українським породіллям. Додайте сюди чинник часу. До прикладу, фахівці з розмінування кажуть, що цей процес на окупованій території триватиме кілька десятиліть.
На поверхні очевидний висновок: відновлення всього зруйнованого війною та окупацією стане непосильною ношею для України. А ще відволікатиме увагу і ресурси від багатьох інших питань, з якими ми досі не впоралися. Ця проблема і постійні дискусії довкола неї постійно виснажуватимуть державу та кожного з нас.
Хтось скаже, що ми можемо розраховувати на фінансову допомогу західних партнерів. Однак і тут виникає два запитання. Яких масштабів і якого цільового призначення буде ця допомога? І чи не призведе це до згортання інших програм західної допомоги для підтримки реформ і розвитку всієї України?
