Freedom

Чим для кожного з нас загрожує "особливий статус" Донбасу

"Особливий статус" Донеччини і Луганщини у складі України торкнеться безпосередньо усіх нас. Щодня ми відчуватимемо на собі наслідки цього рішення. Численні соціологічні дослідження упродовж років показують, що абсолютна більшість громадян України не підтримує "особливого статусу". Це радше здорова інтуїтивна позиція, яка базується на природному спротиві ворогу та його ультиматумам. Але я певен, що навіть ті, хто проти, не до кінця усвідомлюють, наскільки жахливими будуть наслідки Мінських домовленостей.

Нарощуючи військову присутність на нашому кордоні, Росія має до України конкретну офіційну вимогу – це впровадження Мінських домовленостей, які передбачають "особливий статус" для так званих "народних республік". Лавров й інші представники кремлівської кліки прямим текстом заявляють, що виконання Україною "Мінська" й надання Донбасу "особливого статусу" вирішить проблему.

Тож давайте спробуємо зазирнути у майбутнє і уявити, чому нас так до цього підштовхує Росія і до чого призведе таке нібито мирне врегулювання. Трансформуємо ці, здавалося б, абстрактні положення законів і домовленостей у прості побутові та повсякденні обставини для звичайного громадянина, тобто для кожного з нас.

Перше і засадниче. Прийняття Мінських домовленостей як основи врегулювання, є фактичним визнанням Україною того, що то була не російсько-українська війна, а якийсь внутрішній конфлікт. Там жодного слова про збройну агресію Росії, а лише про наше примирення з нібито "повсталими" республіками Донбасу. Це закладає основу для довготривалої політичної і правової відповідальності за усе це України, а відповідно і кожного її громадянина.

Отже, друге – про подолання соціально-економічних наслідків війни та окупації Донеччини і Луганщини. Якщо ми фактично визнаємо, що це було внутрішнє "громадянське протистояння" в Україні, а Росія тут майже ні до чого, то тягар відбудови – це проблема самої України. Тільки за офіційними розрахунками Кабміну і лише станом на минулий рік відновлення Донеччини і Луганщини обійшлося б у $20 млрд. Треба пам'ятати, що окрім заліза і бетону, війна має своїм наслідком купу соціальних питань – сироти, інваліди, ветерани ЛДНР, яким потрібна буде пенсія, реабілітація та лікування тощо. Але зупинимося поки на $20 млрд, хоч авторитетні українські і західні аналітики ще кілька років тому називали суму в рази більшу.

Що ж це означатиме для нашого державного бюджету. Аби відновити зруйнований Донбас, нам доведеться чотири роки жодної копійки не витрачати на Збройні сили і озброєння (у 2022 році бюджетне фінансування цієї сфери становить близько $5 млрд). Або ж на два з половиною роки повністю припинити фінансування сфери охорони здоров'я всієї держави. Або на чотири роки цілковито відмовитися від фінансування освіти. Чи, наприклад, на п'ятнадцять років забути про виплату субсидій. Або на сто років зупинити соціальні виплати українським породіллям. Додайте сюди чинник часу. До прикладу, фахівці з розмінування кажуть, що цей процес на окупованій території триватиме кілька десятиліть.

На поверхні очевидний висновок: відновлення всього зруйнованого війною та окупацією стане непосильною ношею для України. А ще відволікатиме увагу і ресурси від багатьох інших питань, з якими ми досі не впоралися. Ця проблема і постійні дискусії довкола неї постійно виснажуватимуть державу та кожного з нас.

Хтось скаже, що ми можемо розраховувати на фінансову допомогу західних партнерів. Однак і тут виникає два запитання. Яких масштабів і якого цільового призначення буде ця допомога? І чи не призведе це до згортання інших програм західної допомоги для підтримки реформ і розвитку всієї України?

Третє – безпека і провокації на вулицях наших міст.

Коли ОРДЛО стане частиною України з "особливим статусом", кожен з нас не зможе спокійно почуватися на цій території. Особлива небезпека у тих краях чекатиме на українських військових, прикордонників та представників інших офіційних державних інституцій, яких відрядять туди нести службу. Бо відповідно до Мінських домовленостей Україна зобов'язана гарантувати амністію "учасникам подій на території Донецької, Луганської областей", визнати результати "місцевих виборів", які мають відбутися ще під контролем росіян, а також ми маємо погодитися з тим, що згодом "народну міліцію", тамтешні прокуратуру і суди сформують ось ці органи нібито місцевого самоврядування.

Не складно собі уявити, як саме колишні співробітники окупаційних адміністрацій ЛДНР на своїй території ставитимуться до мешканців інших регіонів України. Можна лише поспівчувати тому з нас, кому доведеться мати справу з місцевою "народною міліцією", "прокурорами" чи "суддями". Хоч ми і перебуватимемо формально на території своєї держави, але вона навряд чи зможе чимось нам допомогти у даному разі. Окрім того, в межах однієї держави буде неможливою ефективна співпраця між представниками "правоохоронних" органів ОРДЛО і такими ж інституціями в інших регіонах України. Це створить додаткові колосальні проблеми для системи правопорядку і правосуддя.

Тепер подивімося на безперешкодне пересування мешканців ОРДЛО всією Україною. Після "повернення" цієї "автономії" до складу України її мешканці отримають усі права і такі ж необмежені можливості вільно пересуватися територією країни. Врахуйте, що вже вісім років цих людей ретельно опрацьовує російська пропаганда, для якої Україна – це держава "фашистів" і "кривавих катів". З яким настроєм і яким налаштуванням деякі мешканці ОРДЛО приїжджатимуть до Києва чи Львова. Як довго доведеться чекати на першу провокацію чи серйозний конфлікт на вулиці, у транспорті, студентській аудиторії чи десь у кафе?

Не варто забувати про ще один важливий нюанс. До Верховної Ради негайно повинно бути обрано півтора десятка депутатів-мажоритарників від цих територій. І тут також легко передбачати, з якими поглядами будуть ці "народні обранці". У залі українського парламенту одразу ж з'являться російські триколори, георгіївські стрічки і панегірики Путіну. Навіть не сумнівайтеся в цьому. Росія неодмінно скористається і цими депутатами Верховної Ради, і безперешкодним масовим пересуванням мешканців ОРДЛО територією України для системної диверсійно-підривної роботи. Вільне курсування різних видів транспорту створить чудові логістичні умови для цього.

Четверте. Особливі права на мовне самовизначення ОРДЛО цілком прогнозовано призведе там до офіційного привілейованого становища російської мови. Це зумовить цілковитий підрив сучасної мовної політики України, яка спрямована на підтримку української як державної. Приклад "автономного" Донбасу слугуватиме прецедентом зухвалого нехтування мовним законодавством для деяких інших регіонів. Цим неодмінно скористаються окремі проросійські елементи в місцевих радах Сходу і Півдня. Україномовним громадянам стане значно важче і небезпечніше захищати свої законні права не лише на Донеччині і Луганщині, але й в низці інших регіонів. Те саме відбуватиметься і з політикою національною пам'яті, і зі сферою освіти. Чекайте на відновлення проспектів Жукова і Сталіна, уроків про героя Путіна у школах окремих регіонів. Ситуація може вийти з-під контролю центральної влади. ОРДЛО як автономна, але офіційно повернута до складу України одиниця, задаватиме темп і градус цій непокорі. Усе це відбуватиметься під дбайливим протекторатом і настановами з боку Москви.

П'яте. Таке врегулювання щодо Донбасу фактично відкладає в тривалу невідомість питання виходу Росії з Криму.

Ми можемо говорити про наш подвійний програш. Тому що отримаємо проблемний проросійський Донбас з "особливим статусом" і надовго будемо змушені забути про Крим. Всі довкола України з полегшенням видихнуть, що бойові дії на Сході нарешті припинилися, санкції проти Росії скасують, наступить етап нормалізації відносин. Ну десь колись хтось з-за кордону для годиться згадає, що Крим – це Україна. В реальному житті громадяни України, яких змусили залишити Крим, повинні будуть надовго забути про своє повернення на півострів. У Криму окупаційна адміністрація продовжуватиме і посилюватиме послідовну антиукраїнську і антикримськотатарську політику.

І це далеко не всі "сюрпризи", які ми відчуємо після "мирного врегулювання" на ось цих російських умовах. Коли міркуєш про викладене вище, неможливо слухати маніпулятивні заяви наших політиків про існування буцімто різних версій читання Мінських домовленостей або про те, що нібито існує вигідний для України порядок виконання положень цього документу. Мовляв, спочатку безпековий компонент, а потім політичний. У таких випадках мені завжди хочеться запитати лише про одне. Яка різниця, в якій послідовності ми забезпечимо Донбасу ось цей дикий, абсолютно вигідний для Росії, "особливий статус"? Як не крути, коли не зроби, наслідки для України і для кожного з нас будуть однаковими. До речі, "формула Штайнмаєра" - це все те саме. І не слухайте політиків, які обманюють усіх нас, що є якась погана "формула Штайнмаєра" і хороші Мінські домовленості. Це відверта брехня.

Під час дискусії про цю проблему завжди виникає запитання про те, а що варто робити, аби не потрапити в цю жахливу пастку. Якщо відповідати тезово, то Україні треба провести добре підготовлену дипломатичну роботу для інформування міжнародної спільноти про те, чому Мінські домовленості є нікчемними з правової точки, суперечать національним інтересам України, а їхня реалізація призведе до масштабних кризових процесів в Україні, що матиме величезні негативні наслідки для всього континенту. Паралельно необхідно готувати інші переговорні пропозиції, які б відповідали факту російсько-української війни, українському законодавству і міжнародному праву (те, чи погодиться на них Кремль, нас має турбувати меншою мірою). Незмінним пріоритетом для України повинен стати розвиток оборонного сектору, санкційна стратегія проти Росії та імператив щодо згортання назавжди відносин з РФ у всіх сферах державної політики. Також, вже зараз треба готуватися до етапу, який наступить після нашої перемоги і поразки ворога. Йдеться про тривалий період спеціального режиму на звільнених від окупантів територіях. Відновлення там суверенітету повинно відбуватися поетапно, під особливим контролем центральної влади, з урахуванням надскладних обставин. Ну і, звичайно ж, ще вчора необхідно було починати системно опрацьовувати питання відшкодування Росією збитків, спричинених збройною агресією та окупацією. На момент закінчення війни ми і весь світ повинні знати, скільки агресор завинив Україні.

Автор: Михайло БАСАРАБ

Лично моё мнение-Минские соглашения утратили свою актуальность ввиду того что они никогда не соблюдались и не имеют никакого сдерживающего эффекта.То есть ВООБЩЕ никакого.
Дата подписания 2015-год.Время активных боевых действий которые надо было хоть как-то приостановить.
Сейчас 2022 и Оооочень многое изменилось.Например то (повторюсь) что седьмой год они не выполняются абсолютно.

Российское вторжение на Донбасс — это война не за территории

Павел Казарин



Теоретически эти слова должны нас успокаивать. Должны вселять уверенность, что Киев не согласится на перекраивание границ. Что любая возможность вернуть сине-желтое знамя на оккупированные территории является приоритетом.

Далее текст на языке оригинала

Але якраз у таких заявах немає нічого заспокійливого. Хоча б тому, що завдяки гібридній війні Україна — більше не гібридна держава.

Завжди існує спокуса почати вигадувати своє минуле з сьогодення. Заднім числом загладжувати кути, вирівнювати дороги, пом’якшувати протиріччя. Але в тім і штука, що довоєнна Україна могла похвалитися чим завгодно, крім суверенітету.

1991-го року Україна отримала незалежність не внаслідок своїх діяльних зусиль. Її національно-визвольний рух важко було порівняти за масштабами з тими, що існували в Польщі чи Литві. Ці країни прагнули втекти з тюрми заради власної незалежності. На відміну від України, яка здобула свободу тільки тому, що тюрма розвалилася.
Можливо, саме тому подальші 23-и роки існування країни були добою гібридної незалежності. Отримане задарма цінується значно менше, ніж відвойоване самостійно. На два пострадянські десятиліття країна застрягла в міжчассі, намагаючись сформулювати сенс свого існування.

"Позаблоковість". "Багатовекторність". "Міст між Європою та Росією". Головний зміст українського вибору полягав у відмові від вибору. У збереженні свого "пограниччя". "Транзитності". "Гібридності", якщо на те.

2014-й став для України саме тим, чим мав стати 1991-й. Рік перемоги повстання. Рік вторгнення. Рік, коли почалася історія збройної боротьби за власну свободу.
Москва сама поставила крапку в історії української "багатовекторності". Змусивши країну відповідати на сакраментальні запитання. Спонукавши рубати гордієві вузли й вирішувати. Колишній баланс було порушено — і це дозволило Україні почати справжню українізацію.

І чільним здобутком останніх років став суверенітет.

Україна здобула право самостійно визначати своє майбутнє. Не погоджувати підручники історії з російськими політиками. Не озиратися на окрики Москви й не дослухатися до голосів, що звучать з Кремля. Класичний шлях, який долає будь-яка колонія у момент прощання з метрополією. Україна стала на цей шлях пізніше, ніж її західні сусіди, та краще пізно, ніж ніколи.

І коли українські політики запевняють, що їхній пріоритет — територіальна цілісність, це звучить доволі тривожно.

Тому що російське вторгнення на Донбас — це війна не за території. Москві не потрібні східні регіони України, їй потрібна вся колишня радянська республіка. Підконтрольна, вторинна та буферна. Надзавдання Кремля полягає в тому, щоби вручити Києву Донбас у якості троянського коня. Щоби той виконував функцію повідка для українського суверенітету. Щоби формальна підпорядкованість регіону Києву компенсувалася фактичним контролем Москви.

Якщо офіційна Україна й справді вирішить повернути Донбас — вона зможе досягнути цього доволі швидко. Досить надати регіону автономію. Легалізувати бойовиків за допомогою амністії та виборів. Москва передасть своїм ставленикам контроль над кордоном і збереже вплив на регіон. І якщо "пріоритет" — це "кордони", то політики відзвітують нам про "історичний вихід з глухого кута".

Щоправда, вони замовчуватимуть, яку ціну ми за це заплатимо.

Уся нинішня війна точиться не за території, а за суверенітет. Комусь може здаватися, що лінія фронту — це плацдарм для звільнення Донбасу. Та поки Росія продовжує експансію, справедливіше називати фронт "лінією оборони". Завдання якої — зробити все можливе, щоб доля "ЛДНР" не спіткала Харків чи Одесу.

Якщо Москва побачить можливість обміняти окупований схід на контроль над усією Україною — вона негайно це зробить. Заразом і позбудеться санкцій, статусу ізгоя та звання "загрози світові". Якщо для Києва пріоритетом буде повернення територій за будь-яку ціну — то дуже скоро ми знову повернемося в наше гібридне минуле. У якому до того ж не буде Криму. Натомість з’явиться свій політичний "чорнобиль", за допомогою якого Москва знищуватиме українські перспективи.

Суверенітет важливіший за території. Саме він має слугувати за ті контрольні ваги, на яких Київ зважуватиме ціну будь-якої угоди. Саме за суверенітет Україна б’ється протягом останніх років. І саме його Москва намагається обнулити протягом усієї історії незалежності нашої країни.

Україна не має жодної причини, щоб відмовлятися від Донбасу та Криму. Але так само в неї немає жодної причини погоджуватися на механічну реінтеграцію, якщо в обмін Москва вимагатиме віддати майбутнє країни.

Одно пожелание....не пости огромные простыни.Их никто не читает......Я поставил "Лайки" только потому что знаю что ты фигню не запостишь.
Но это не дело.
Презентуй сжатую мысль от себя и просто подтверждай ссылками.Кто заинтересуется-тот зайдет и проверит.
"Простыни" никто читать не будет.