Постаті.

[Свідомий]

10 вересня 1941 р. у в'язницях Києва радянськими спецслужбами без вироку суду було розстріляно всіх в'язнів. Серед них був і Михайло Донець - видатний український оперний співак (бас), жертва сталінського режиму (1883-1941).
Він був співаком світового рівня. Славетна Марія Заньковецька називала його своїм сином, а нині його ім'я відоме, на жаль, небагатьом.
Максим Рильський, друг Михайла Донця, написав про нього спогади, добився, щоб голос Михайла Івановича звучав по радіо.
"…Донець Михайло Іванович відомий мені як антирадянські налаштована особистість. У період перебування петлюрівських з’єднань у Києві, зустрічав їх із хлібом-сіллю, вивішуючи петлюрівський прапор…" – з доносу на Михайла Донця деяких його колег.
Він народився в багатодітній київській родині. Любов до музики у нього від матері, яка знала багато народних пісень, а батько змайстрував скрипку. Спів восьмирічного Михайла почув київський музикант і регент Олексій Грінченко. Відтоді хлопчик став співати у церковному хорі.
Доля вела його до оперної сцени. У 1913-1941 рр. він був (з перервою) одним з провідних солістів Київського театру опери та балету. У 1924 р. він став першим заслуженим артистом республіки. У 1927 р. він став першим виконавцем партії Тараса Бульби.
Михайло Донець вивчив практично увесь світовий басовий репертуар – понад 130 партій. Він переучив репертуар українською мовою - партії Мефістофеля, князя Галицького, дона Базиліо, Салтана.
"Краще співати маленькі партії до­бре, ніж великі погано.", - говорив Михайло Донець. Він виконав 130 арій оперного репертуару, співаючи однаково неповторно і малі, і великі партії.
Його забрали майже зі сцени оперного театру. Катували й вимагали зізнатися в тих гріхах, яких він не мав. Мав тільки єдиний - український патріотизм.
Так Україна втратила корифея оперового мистецтва, про якого з великим захопленням згадували Іван Козловський, Максим Рильський, Марія Литвиненко-Вольгемут.
У 1955 році справу Михайла Донця закрили "за відсутністю складу злочину".
У 2020 р. у видавництві "Ярославів вал" вийшла книга українського письменника, мистецтвознавця, музикознавця Миколи Кагарлицького "Велич і трагедія Михайла Донця". Автор 40 років по крихті збирав подробиці з життя видатного співака. Це перша фактографічно багата книга про велета національної опери Михайла Донця.
З 1992 р. в Києві іменем Михайла Донця названо вулицю.
Видатна оперна співачка Євгенія Мірошниченко була ученицею дружини Михайла Донця - Марії Донець-Тессейр, оперної співачки і педагога, яка навчалася у Варшаві і Відні, закінчила Міланську консерваторію. Її батько мав французьке походження.

[Свідомий]

РУСЯВА КРАСУНЯ ХАРКІВ'ЯНКА, ЯКА ПОБОРОЛА БРЕХЛИВОГО МОСКОВСЬКОГО БАРИНА

Вразило, наче током ударило з пам’яті вчорашнього дня – розбудило серед ночі, вчора почуте поміж людей:
— А як тепер зветься знаменита вулиця Ломоносова у Києві? Який історичний замінник віднайшли у нашій істореографії, ті, хто займався зміною топоніміки на рідну, милу, національну? Це ж треба було надзвичайно постаратися, щоб перевершити знакову рівність такому знаменитому, у віках уславленому вченому!

Відповідь співрозмовника була така:

— Знаю лишень, що нарекли жіночим іменем. Зовсім молодої дівчини. Здається, нашої світової математичної зірки, от прізвище ще не запам’ятав…

Куди й подівся мій сон. Комп’ютере, рідний брате, ну-мо, посприяй, і за мить уже знаю все. Хочу, щоб і ви запам’ятали, друзі, раз і назавжди це ім’я, позаяк це має важливе пізнавальне, історичне, самоосвітнє, патріотичне, виховне значення.

Отож, сумнівного московитського графа-барина науковця успішно посунула чарівна і незрівнянна українська математична зірка супер світового значення в точних науках Юлія Янівна ЗДАНОВСЬКА. Знаєте, скільки було їй літ, коли вона зненацька покинула наш благородний світ? Лише – 21 Божий рік!!!!!

Юлія Здановська увійшла в нашу епоху неймовірними розумовими здібностями. Народилася в Харкові 4 травня 2000 року. (В цей день за старим стилем християни святкують Свято ікони Божої Матері «Несподівана Радість» та Свято ікони Божої Матері Царевококшайська «Мироносицька».)

Навчалася у звичайній міській школі. Особливо кохалася у математиці. Беручи участь в різноманітних олімпіадах і змаганнях проявляла особливі, виняткові здібності. Слава Богу за те, що в Україні є люди, які проявляють особливий хист у пошуку юних талантів. Вони віднайшли серед тих, хто складає іспити ЗНО на 200 винятково обдароване дитя, перевезли його до столиці поспіль із батьками (!!!), зарахували на навчання до фізико-математичного ліцею Національного університету імені Тараса Шевченка.

Юлія Янівна понад усе хотіла бути не стільки ученим, як звичайною українською вчителькою математики. Прагнула понад усе зробити свої уроки дивом із відкритів царства точних цифр і оригінальних розрахунків. У молодечих душах шукала подібних собі – густо залюблених у світ точних наук. І тільки випустилася з елітного механіко-математичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, не поспішила в наукову лабораторію, хоч запрошень було десятки від наукових вітчизняних і зарубіжних грандів, а поїхала працювати учителем математики та інформатики до звичайної сільської школи на Дніпропетровщині, у славному містечку Юр’ївка. Які ж щасливі ті діти, яким вона читала свої унікальні лекції про світ чисел та можливості інформатики. Казали, що це була дівчина, яка знала все на світі. Для неї не було нічого невідомого. Їй у молодому житті покорилися всі без винятку розумові олімпіади і змагання. Її голова була – справжній безмежний комп’ютер з необмеженим полем інформації …

Але Юлія Янівна попри все була великим, неперевершеним, ідеальним, блискучим патріотом України. Коли почалася ця безглузда рашистська окупаційна війна пані Здановська стала активним волонтером. Буваючи в батьків у Харкові, який постійно розстрілювали московські фашисти, вона завжди чи не першою виявлялася серед числа рятувальників, роздавачів гуманітарних вантажів. Рвалася з вантажами підтримки на передову. 3 березня 2022 року чарівна і незабутня рудоволоса Юлія Здановська опинилася в центрі чергового ворожого нальоту на першу українську столицю. Вибух, і світ зупинився назавжди…

Їй ішов лише 21 рік… На Юлію Янівну Здановську беззаперечно чекало блискуче життєве і наукове майбутнє, бо вона постійно натхненно працювала на своє світоглядне, фахове зростання. Попереду в неї, розповідають знаючі люди, мало статися ряд незвичайних наукових відкрить. Але прийшли, увірвалися в життя України безглузді варвари, які і по нині несуть у наше життя смерті й розруху. Царівни математичних порядків і цифрових, інформаційних загадок нестало!

Як же ж розважливо вчинили ті наші славні, мудрі люди, котрі іменем незрівнянної юної, як тепер кажуть, математикині нарекли головну студентську вулицю столиці України. Адже Юля мешкала тут понад 7 років, що є третиною її золотого і блискучого життя. Нині серед студентів, мешканців багатьох гуртожитків головного університету столиці вулицею Юлії Здановської ходять, які ще не так давно поспіль із нею сиділи за навчальними партами.

Ми її ніколи не забудемо! Як і те, хто на юному корені знищив нашу майбутню наукову зірку. Будьте прокляті у віках убивці з болотних місць!
@Olexandr Gorobets

НА ФОТО: Неперевершена красуня, математик Юлія Янівна Здановська, чиї іменем названа головна студенська вулиця Києва.

[Свідомий]

Хто дивився «Катрусин кінозал»?
21 вересня - день пам'яті Катерини Лозовенко - улюбленої ведучої телепрограм "На добраніч, діти" і "Катрусин кінозал" (1946-2017).

Вона народилася в Києві. З дитинства мріяла працювати на телебаченні.
У 1970 році після закінчення акторського факультету Кивського інституту театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого прийшла працювати режисером у дитячу редакцію Українського телебачення.

У той час в ефір виходила легендарна передача «На добраніч, діти», ведучими якої були культовий Дід Панас, Надія Батурина, Наталя Лотоцька.
Ще однією ведучою у дуеті з лялькою стала Катерина Лозовенко, яка виходила в ефір щовівторка з 1972 р. - "На добраніч, діти" з тьотею Катею і Катрусею.
Трохи пізніше зʼявився ще одна програма "Катрусин кінозал", яка стала найпопулярнішою серед дітей і проіснувала аж 15 років.
(Зізнавайтеся, хто дивився?).
Після кожного випуску в редакцію мішками надходили листи від дітей, посилки з одягом для Катрусі. На конвертах писали: "Київ, тьоті Каті і Катрусі". І листи знаходили свого адресата.
Після зміни керівництва "Катрусин кінозал" повільно почали витіснятися "Мультфiльмом на замовлення". В інтерв’ю Катерина Лозовенко розповіла: "Все робилося для того, щоб я пішла з редакції. Це сталося майже одночасно зі зникненням програми "На добранiч, дiти" з Дідом Панасом».
Як це часто трапляється у нашій історії, архівних записів "Катрусиного кінозалу" не залишилося.
Пів року Катерина Лозовенко була без роботи. Телезірка і улюблена ведуча українських дітей приходила у редакцію, але їй не давали виходити в ефір. Приходили оберемки листів з вимогою повернути "Катрусин кінозал". Але вони залишалися без відповіді. Катерині навіть не дали попрощатися з дітьми в ефірі.
"Катруся… Вона мені принесла стільки творчої радості, що я дякую Богу за це. А погане вже відійшло, забулося. Я не тримаю ні на кого образ. Адже в моєму житті цього просто могло і не статися. Таке щастя у мене тривало цілих п'ятнадцять років.", - згадувала Катерина Лозовенко в одному з інтерв'ю.
Памʼятаємо…

Ця історія схожа на історію легендарного хіт-параду «Територія А» та інших культових українських проектів. Як тільки вони ставали супер популярними - завжди знаходилися ті, хто знищував їх. Знищували усе, що виховувало в українцях украінців, гуртувало їх, формувало.
Шкода, що в Україні надто мало людей, готових захищати своє не лише коментарями у соцмережах.
І величезна вдячність усім, хто стоїть на захисті України і українського.

[Свідомий]

Мико́ла Семе́нович Само́киш (Самокиша) 25 жовтня 1860, Ніжин, Чернігівська губернія, — 18 січня 1944, Сімферополь, — український художник-баталіст, майстер анімалістичного жанру, графік і педагог. Академік малярства (1890) і Дійсний член Імператорської Академії мистецтв (1913), Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1937), Лауреат Сталінської премії другого ступеня (1941).

Твори Миколи Самокиша відзначаються динамічністю композиції, досконалим малюнком, стриманим колоритом. Біографія Самокиша 1930 р. назвала його «блискучим ілюстратором» і «найкращим баталістом України та Росії» і художника називали «поетом коней». Він створив понад 11 тисяч картин, малюнків, офортів переважно на батальні та мисливські сюжети. Як педагог, Самокиш збагатив своїм напрацюванням теорію і практику української мистецької освіти.З 1898 разом з Сергієм Васильківським працював над альбомом, що мав бути продовженням Шевченкової «Живописная Украина» — «З української старовини», з текстом Дмитра Яворницького (1900)Всі портрети в альбомі виконав аквареллю Сергій Васильківський, а малюнки — Микола Самокиш. Пояснювальний текст був складений відомим українським археологом та істориком, професором Дмитром Яворницьким. Багато часу та праці витратив Микола Семенович на збирання та вивчення матеріалів для цього альбому. Біля сотні зображених предметів військового спорядження, одягу, побуту є результатом замальовок зі старовинних речей в музеях та приватних зібраннях України, Петербурга, Кракова та Парижа
Микола Самокиш приділяв велику увагу вивченню народної орнаментальної традиції: розписів, вишиванок, оздоблення тканин тощо. Величезне зацікавлення у митця викликала виставка народного українського мистецтва, що відбулася у Харкові під час проведення у 1902 році XII Археологічного з'їзду. Близьке ознайомлення з експонатами виставки спонукало Самокиша до видання альбому 40 кольорових літографованих таблиць «Мотиви українського орнаменту» яке побачило світ 1902 року. Зарисовки він робив на харківській виставці, в Київському історичному та Полтавському музеях, в приватних зібраннях, а також в селах та селищах України, головним чином Полтавської, Київської та Чернігівської губерній. Альбом вперше дав можливість широким колам російського суспільства познайомитися з кращими взірцями українського орнаменту, створеними невідомими художницями-самородками. Біографи Самокиша стверджують, що через брак коштів альбом був надрукований у Празі. Згодом Микола Самокиш повторив видання у Харкові або Петербурзі близько 1904 року
З 1911 року кожного літа працював в Україні («Табун коней», 1914), з 1928 приїжджав в Харків для роботи, а з 1938-го проводив там по півроку. В цей період він задумав та створив цикл творів на теми з історії України («Голод у Криму 1921-22», «Полювання»Значна кількість творів Самокиша присвячена Запорозькій Січі, подвигам її безстрашних захисників, котрі відстоювали свободу та незалежність України від кримського ханства, султанської Туреччини та польської шляхти («Козак на коні» (1889), «Козаки на чатах» (1912), «Запорожці обідають» (1917), «Абордаж турецької галери запорожцями» (1930), «Бунт на Січі» (1932) Дуже типовим в цьому відношенні є полотно "Похід запорожців в Крим" (1934 рік), на якому зображене Запорізьке військо в усій його характерності. До цього полотна безпосередньо прилягають за темою картини "Запорожці відбивають полонених" та "Під Бахчисараєм". В останній роботі зображено похід запорожців у Крим на чолі з Іваном Сірком в 1675 році, коли вони, увірвавшись через Перекопський перешийок, дійшли до Гезлева (Євпаторії), Карасубазара (Білогірська) та столиці ханства — Бахчисарая, звільнивши сім тисяч українських невільників

Чільне місце у творчості Самокиша посідає серія історичних картин, присвячених національно-визвольній війні українського народу в 17 ст. Першою з цього циклу є картина «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ у 1648 році» (1929). Для картини художник попередньо зібрав дуже великий історичний матеріал, в чому йому поміг давнішній друг — директор Дніпропетровського історичного музею професор Дмитро Яворницький. Лице Хмельницького Самокиш писав з гравюри XVII століття Гондіуса.
До числа творів з історії визволення українського народу належить написана в 1930 році картина «Битва козацьких повстанців з польськими гусарами при Жовтих Водах в 1648 році». Теми боротьби українського народу проти іноземних поневолювання та панського іга присвячені картини «Повстання українських селян на чолі з Іваном Богуном» (1930), «Бій Богуна з Чернецьким під Монастирищем у 1653 році» (1931), «Бій під Царичанкою 1709 р.», «Похід запорожців на Крим» (1934), «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким» (1934), «Гетьманці» (1934), «Харківська фортеця 18 ст.» (1936)

До українського циклу належать твори Самокиша, присвячені великому українському поету та художнику Тарасу Шевченку. У 1911 до 50-річчя з дня смерті поета й 1914 до 100-річчя з дня його народження петербурзьке Товариство ім. Т. Г. Шевченка здійснило два випуски мистецьких творів Шевченка — «Малюнки Т. Шевченка» за художньою редакцією Василя Мате. Заголовні малюнки до цих видань виконав Микола Самокиш. У зв'язку з 125-річчям від дня народження Шевченка, яке відзначали у 1939 році, Самокиш підготував два твори: "Розгін демонстрації в Києві 1914 у соті роковини з дня народження Тараса Шевченка" та "Царські жандарми везуть Шевченка в заслання" (1938)Художника Миколу Самокиша називали «поетом коней» — йому належать перші й найбільш досконалі в українські мистецтві зразки анімалістичного жанру. Коні стали головними героями його перших малюнків. 1929 року він написав: «Я любив дивитися на швидкий біг коня, і кінь у русі мені більше подобався, ніж у спокійному стані. Мені здавалося, що навіть найнекрасивіша, зморена шкапа під час швидкого бігу стає красивою й інтересною»

[Свідомий]

28 жовтня 1895 року в Харкові народився Майк Йогансен (Михайло Герваасійович Йогансен – письменник, перекладач, сценарист, критик та лінгвіст, один із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ. Ще донедавна ім’я культового харківського авангардиста, причетного до численних мистецьких подій, містифікацій і пародійних розіграшів ренесансного пореволюційного десятиліття, було практично невідоме широкому загалу.

Батько Михайла був родом з Латвії, працював вчителем німецької мови. Матір походила з роду старобільських козаків. Хоча німцем Майк Йогансен не був, пізніше він напівжартома поширював такі чутки (а ще про те, що він має шведське й норвезьке коріння), створюючи навколо себе ореол таємничості.

Михайло навчався у Третій харківській чоловічій гімназії разом майбутніми російськими поетами-футуристами Григорієм Пєтніковим та Божидаром та українським географом Юрієм Платоновим. В 1917 році закінчив історико-філологічний факультет Харківського Імператорського університету, де спеціалізувався на вивченні латини, також чудово знав старогрецьку, німецьку і французьку.

Вчителював у школах Харкова, викладав у Харківському інституті народної освіти.

Писати вірші він почав рано, спочатку німецькою й російською, але, як визнав пізніше, "ці вірші автора не задовольняли і були спалені купно щось у 1916 році". Своїм першим літературним досвідом Майк називав вирізьблення на дверях льоху вірша німецькою мовою про старість і смерть — йому було тоді 9 років. Втім, можливо, це було лише однією з його численних містифікацій.

Згодом Йогансен самотужки оволодів англійською, іспанською, непогано знав скандинавські і слов'янські мови, але писати обрав українською — як сам він казав, під враженням від жахів кривавих розправ денікінців у Харкові.

З 1921 року Майк Йоганен тісно спілкується з В. Елланом-Блакитним, М. Хвильовим, В. Сосюрою та іншими харківськими письменниками. Саме вони в 1923 році стали фундаторами Спілки пролетарських письменників «Гарт». В 1925 році Майк Йогансен вийшов із «Гарту» і стає одним з засновників літературного об’єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Після вимушеного саморозпуску організації в січні 1928 року ініціював створення «Техно-мистецької групи А» (1928–1931). Разом з учасниками цієї групи видавав «Універсальний журнал». З ідеї Йогансена народився також позагруповий альманах «Літературний ярмарок» (1928–1930).

У 1927 році, разом з мовознавцями та письменниками Агатангелом Кримським, Всеволодом Ганцовим, Олексою Синявським, Оленою Курило, Сергієм Єфремовим, Миколою Хвильовим, Михайлом Яловим, Миколою Скрипником, Григорієм Голоскевичем, Майк Йогансен долучився до розробки українського «Харківського» правопису.

1934-го вступив до Спілки письменників.

Майк Йогансен був кіноманом. Коли в Харкові постало легендарне ВУФКУ - Всеукраїнське фотокіноуправління, його, неперевершеного лінгвіста й знавця мови, запросили писати титри для німих фільмів.

Українізація кіногалузі наражалася на потужний спротив, але Йогансен відмовлявся опускатись до рівня невибагливої масової аудиторії. Йогансен опускатися відмовлявся. Коли зрозпачені кінопрокатники скаржились директору ВУФКУ Захару Хелмно, що от титрувальник понаписував щось геть неврозуміле, очільник кіноуправління незворушно відповідав: «Він - професор, він знає.» Так і утверджувалася висока планка українського «великого німого».

Саме Йогансен був одним із авторів сценарію першого резонансного фільму Олександра Довженка «Звенигора» (1927). Сценарій Йогансен писав разом із Юрком Тютюнником, амністованим натоді генералом війська УНР, блискучим оповідачем і мемуаристом, невдовзі арештованим ГПУ. Втім, на одеській кінофабриці текст не сподобався, проте молодий режисер Довженко все ж узявся його ставити. В автобіографії згодом писав, що переробив сценарій процентів на дев’яносто - у новій редакції було зроблені ідеологічно «правильні» соціальні акценти.. Після цього Йогансен зняв своє ім’я як сценариста, і про його причетність до появи одного з найкращих українських фільмів двадцятих років майже не згадується.

Про себе він іронічно зазначав: «Писав хороші вірші й погану прозу до 1928 року. В 1928 р. отямивсь й почав писати хорошою прозою... Бисть обікраден многократнє і многообразнє від багатьох поетів. Сам, бувши чоловіком ледачим, не управився нікого обікрасти. Поголившися, пишу елегантно, а неголений пишу могутнє. Із чого читач може справедливо заключити, що зараз у мене вуса виголені, а борода росте».

У своїх численних містифікованих автобіографіях Йогансен писав, що в середньовіччі хотів би бути особистим секретарем Еразма Роттердамського, а "в середині життя свого написав також і великі коментарі до коментарів великого філософа Аверроеса і тим ще раз убезсмертив своє ім’я".

Майк Йогансен був вправним тенісистом, шахістом, любив фотографувати. Добре грав у більярд — одного разу виграв партію у Володимира Маяковського, за що той, програвши, мусив залізти під стіл і декламувати вірш Пушкіна.

Його друг Юрій Смолич згадував: «За все моє життя я не знав людини, талановитішої від Майка Йогансена. Мова — саме про талант. Жодне інше визначення не може характеризувати Йогансена: ні освічений, ні культурний, ні ерудит абощо. Майк був іменно талант і ніщо інше. Він знав дуже багато, але не був знавцем у будь-якій царині життя. Його загальна освіченість була практично безмежною, однак ні в одній галузі знання, в жодній науці його не можна було признати фахівцем. Талановитість Майка Йогансена була своєрідна — різноманітна, всебічна, так би мовити — мастак до чого б не взявся». Словом, справжній чудермайстер - це слово придумав сам Йогансен.

Одним з чільних захоплень Майка були мандри. Йогансен мріяв "поїхати до Америки, щоб подивитись, як живуть люди, подивитись на Нью-Йорк, на фордівський завод, на трансокеанську залізницю». Він хапався за будь-яку можливість кудись поїхати: із делегацією, яка перевіряла стан колективізації у болгарських поселеннях чи життя єврейських колоністів у степах півдня України. Власним коштом поїхав на тиждень до Дагестану.

Від кінця 1920-х він жив у квартирі № 12 будинку "Слово". Майк тримав собак і любив полювання – незвична аристократична розвага для будівничих комунізму. За спогадами сусідів, мисливська рушниця могла лежати в нього навіть на письмовому столі.

Йогансен вірив у совєцькій лад, який для нього асоціювався з добром. Вірив у те, що релігія має відійти. Втім, членом компартії він не був.

У 1933 році в будинку «Слово» почались масові арешти. Першим з будинку забрали Михайла Ялового. Застрелився Микола Хвильовий.

За Майком Йогансеном прийшли 18 серпня 1937 року. Забрали до Києва, тримали у Лук’янівській в’язниц. На допитах Йогансен поводився з властивою йому гідністю: не приховував своїх політичних поглядів, не свідчив проти побратимів по перу, зокрема захищав від наклепів Остапа Вишню.

Його звинуватили в участі в українській націоналістично-терористичної організаці - нібито Майк та його "соратники" планували замах на керівництво комуністичної партії — мали розстріляти їх з мисливської рушниці.

26 жовтня 1937 року Майка Йогансена засудили до розстрілу з конфіскацією майна. Наступного дня вирок було виконано.

28 березня 1958 року Майк Йогансен був повністю реабілітований посмертно.

[Свідомий]

У НЬОМУ НЕ БУЛО НІЧОГО АМЕРИКАНСЬКОГО, ВІН БУВ СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ
120 років тому:
25.10.1904 – у Нью-Йорку в США народився Білл (Володимир) Титла, всесвітньо відомий американський мультиплікатор українського походження, член Американської кіноакадемії та Національного товариства анімації. Батьки Петро та Марія Титла емігрували з містечка Підгайці на Тернопільщині. Змалку копіював комікси, а невдовзі сам почав малювати. Закінчив Школу індустріального дизайну у Нью-Йорку. В 16 років отримав перше замовлення – виконати титульні написи для компанії Paramount Animation Studio, а після завершення навчання у школі дизайну довірили створювати образи мультфільмів. У 1922 щоби покращити матеріальний стан влаштувався на студію John Terrys Studio і невдовзі став високооплачуваним аніматором цієї студії. В той час анімація не вважалася мистецтвом, а талановитий юнак мріяв про славу справжнього мистця. Здобувши необхідні фінансові спроможності у 1928 виїхав до Парижу, де вивчав рисунок, живопис та скульптуру. Також студіював у Варшавській школі мистецтв, відвідав батьківщину батьків на Тернопільщині. 1934 повернувся до США. Вражений мистецькими шедеврами побаченими в Європі, зрозумів, що не зможе досягнути такого рівня то ж знищив чимало своїх малюнків. Працював на студії Terrytoons, отримував великі гонорари, проте без задоволення від роботи, оскільки студія продукувала низькопробні мультфільми. Згодом переїхав до Голівуду та влаштувався на студії Волта Діснея (Walt Disney Animation Studios). Став одним із перших аніматорів студії, працював над знаними повнометражними анімаційними фільмами «Білосніжка і семеро гномів», «Піноккіо», «Фантазія», «Дамбо». Одружився з актрисою та моделлю Адріен ле Клерк (1938).

В подружжі народилися син Петро та донька Тамара, які стали фотохудожниками. В творчих пошуках маленький син Петро став прообразом при створенні малюнка слоненята Дамбо. У 1943 працівники студії розпочали страйк проти Волта Діснея через звільнення внаслідок кризи частини персоналу. Не маючи особистих претензій до Діснея, Володимир Титла з солідарности підтримав товаришів та звільнився із студії, про що згодом шкодував до кінця життя. Повернувся працювати до Terrytoons, співпрацював із Famous Studios (власність Paramount Pictures), Tempo Production. Останні чотири роки свого життя мистець, який вважався одним з найкращих художників-мультиплікаторів, перебував у пошуках роботи. Помер на своїй фермі в Іст-Лайм, США 1968. У 1998 посмертно відзначений нагородою «Діснеївські легенди».

Попри народження на чужині та все життя прожите поза Україною відчував себе українцем, добре володів українською мовою, любив слухати записи українських пісень. Родина Титлів спонсорувала реставрацію одного крила Львівської академічної бібліотеки. У 2005 дружина мистця Адріен Титла видала книжку про чоловіка «Діснеївський гігант» у якій зокрема написала: «У ньому не було нічого американського, він був справжнім українцем. Дуже сентиментальний, ніжний та дбайливий. Він часом міг слухати українські народні пісні, йому дуже подобалося танцювати. Незважаючи на десятки років, прожитих у місті, Володимира завжди тягнуло до землі. Він був закоханий у коней, корів, з одержимістю працював на своїй фермі, просто жити не міг без неї».

[Свідомий]

Гордість України.
Максим Созонтович Березовський (27.10.1745-04.04.1777), український композитор, диригент, співак, класик європейської музики, представник новаторського раннього класичного стилю в українській музиці.
М. Березовський народився у м. Глухові на Сумщині. З раннього дитинства проявив неабиякий хист до музики.
Початкову музичну освіту майбутній композитор отримав у Глухівській музичній школі, яка була заснована у Глухові за ініціативи Гетьмана Данила Апостола. Тут учні за 2 роки навчання вивчали нотну грамоту, різні види хорового співу, гру на бандурі та на цимбалах. Вищу музичну освіту Березовський здобув у Києво-Могилянській академії. Саме у цей період Березовський починає писати свої перші хорові концерти та музичні твори. Тут з’являються його перші духовні твори – канти.
Завдяки чудовим вокальним здібностям, М. Березовський стає співаком придворної співочої капели у Петербурзі. Там він вчиться композиції у придворного капельмейстера Франческо Цопписа, досконально вивчаючи секрети майстерності італійської композиторської школи. У цей же період 15-ти річний композитор пише ряд хорових концертів, які завойовують широке визнання у публіки.
У 1760-х рр. Березовський, який служить придворним камер-музикантом, створює ряд хорових церковних концертів – “Приидите и видите”, “Вси языцы”, “Тебе бога хвалим”, “Господь воцарися”, “Хвалите господа с небес”.
М. Березовський - один із засновників хорального напрямку, автор перших зразків камерно-інструментального та оперного жанрів у вітчизняній музиці. Разом із Д. Бортнянським, М. Березовський створив новий класичний тип хорового концерту.
Творчий доробок композитора великий, але, на жаль, багато його творів не зберіглося. Серед творів, що відомі сьогодні - концерти «Не отвержи мене во время старости», «Остригну сердце», «Милость и суде воспою», «Слава в вышних Богу», опера «Демофонт», «Іфігенія» (не закінчена), літургії св. Іоанна Златоустого та інших.
Його композиторська майстерність отримала безліч схвальних відгуків сучасників – хвалили за хороший смак та мелодійність творів. Хоровий концерт класичного типу М. Березовського об’єднав традиції вітчизняного церковного співу «а капела» (без інструментального супроводу) зі співом італійських хорових шкіл.
У 1769-1771 рр. Березовського навчається в Болонській філармонічній академії. Цей найбільш престижний навчальний заклад з XVII ст. готував музикантів для всієї Європи.
Вчителем М. Березовського став знаменитий Падре Джованні Баттіста Мартіні. Навчання в Академії тривало 3 роки, і 15 травня 1771 р. М. Березовський представив свою екзаменаційну роботу з композиції, підписану Massimo Beresovski. Цей рукопис – є єдиним твором, написаним рукою самого композитора, який дійшов до наших часів та зберігається архівах Академії. Після вдалих іспитів М. Березовський одержав почесне звання Академіка музики, статус іноземного члена Болонської академії. Протокольний рукопис «антифону» Березовського, підписаний «Massimo Berezovsky», до сих пір зберігається в архіві Болонської академії.
Тріумфом перебування Березовського в Італії стала постановка в Ліворно його опери «Демофонт». Тут він також написав “Сонату для скрипки та чембало”, “Симфонію” та три клавірні сонати.
На жаль, велика частина спадщини композитора втрачена.
Серед численних духовних творів збереглися лише Літургія та кілька духовних концертів. Серед них – “Господь воцарився”, що є найбільш раннім зразком класичного хорового циклу, і “Не отвержи мене во время старости”, що став своєрідною кульмінацією творчості композитора.
Небагаточисельні зразки творчості Березовського дозволяють говорити про широту жанрових інтересів композитора, про органічне поєднанні в його музиці національної мелодики із загальноєвропейськими прийомами та формами розвитку.
У наші дні творча спадщина українського композитора входить до репертуарів багатьох європейських хорових колективів. Поряд з Д. Бортнянським та А. Веделем М. Березовський – один з найталановитіших українських композиторів XVTII ст., залишив нащадкам унікальні зразки духовної музики, що відносяться до «золотого віку» української музики.
В рідному місті композитора, у Глухові встановлено пам’ятник видатному українському композитору - Максиму Березовському, який вперше в історії української музики поєднав у своїй творчості досвід західноєвропейської музичної культури з давніми традиціями українського хорового співу.

[Свідомий]

23 жовтня виповнюється 138 роів від дня народження Харитона Славоросова (Семененка) - українського авіаінженера, спортсмена, учасника Першої світової війни, жертви сталінського терору (1886-1941).
Народився в Харитон Семененко в селянській родині на Чернігівщині. Потім родина переїхала до Одеси. Харитон з відзнакою закінчив народну школу, ремісниче училище і школу корабельних машиністів-механіків. Пізніше почав працювати у велоремонтній майстерні. Захопився велоспортом, брав участь у змаганнях, взяв спортивне псевдо- Славоросов. Мрії про небо привели його до майстерні Михайла Єфімова, де він погодився працювати безкоштовно.
Потім працював механіом товариства "Авіата" князя Любомирського у Варшаві, де Харитон Славоросов блискуче здав іспит на пілота-авіатора, отримав призначення працювати першим пілотом "Авіати" і інструктором. У 1912 р. Харитон Славоросов викупив свій аероплан і взяв участь у великих міжнародних авіаційних змаганнях у Відні.
А на своєму аероплані "Блеріо" він здійснив показовий проліт під мостом через Віслу і посів на змаганнях третє місце в загальному заліку, що забезпечило йому запрошення до роботи в італійській фірмі "Капроні".
Харитон Славоросов встановив нові світові рекорди. У січні 1913 р. він встановив світовий рекорд швидкості з пасажиром. Про нього писали всі європейські газети, його називали "сміливим поетом швидкості".
Під час Першої світової війни перебував у лавах французької добровольчої армії. Після демобілізації працював на авіаційному заводі в Петрограді.

Після жовтневого перевороту 1917 р. Харитон Славоросов навчався на механіко-математичному факультеті Томського технологічного інституту, три роки працював на посаді технічного директора Середньоазіатського відділення Добролету, потім - головним інженером авіаційного заводу ів московському авіаційному інституті.
У грудні 1930 р. його звинувактили у шпигунстві на користь французької розвідки. Один з перших авіаторів імперії. Харитон Славоросов загинув у в'язниці в 1941 р.

[Плохой танцор]

23 жовтня виповнюється 138 роів від дня народження Харитона Славоросова (Семененка) - українського авіаінженера, спортсмена, учасника Першої світової війни, жертви сталінського терору (1886-1941).
Народився в Харитон Семененко в селянській родині на Чернігівщині. Потім родина переїхала до Одеси. Харитон з відзнакою закінчив народну школу, ремісниче училище і школу корабельних машиністів-механіків. Пізніше почав працювати у велоремонтній майстерні. Захопився велоспортом, брав участь у змаганнях, взяв спортивне псевдо- Славоросов. Мрії про небо привели його до майстерні Михайла Єфімова, де він погодився працювати безкоштовно.
Потім працював механіом товариства "Авіата" князя Любомирського у Варшаві, де Харитон Славоросов блискуче здав іспит на пілота-авіатора, отримав призначення працювати першим пілотом "Авіати" і інструктором. У 1912 р. Харитон Славоросов викупив свій аероплан і взяв участь у великих міжнародних авіаційних змаганнях у Відні.
А на своєму аероплані "Блеріо" він здійснив показовий проліт під мостом через Віслу і посів на змаганнях третє місце в загальному заліку, що забезпечило йому запрошення до роботи в італійській фірмі "Капроні".
Харитон Славоросов встановив нові світові рекорди. У січні 1913 р. він встановив світовий рекорд швидкості з пасажиром. Про нього писали всі європейські газети, його називали "сміливим поетом швидкості".
Під час Першої світової війни перебував у лавах французької добровольчої армії. Після демобілізації працював на авіаційному заводі в Петрограді.

Після жовтневого перевороту 1917 р. Харитон Славоросов навчався на механіко-математичному факультеті Томського технологічного інституту, три роки працював на посаді технічного директора Середньоазіатського відділення Добролету, потім - головним інженером авіаційного заводу ів московському авіаційному інституті.
У грудні 1930 р. його звинувактили у шпигунстві на користь французької розвідки. Один з перших авіаторів імперії. Харитон Славоросов загинув у в'язниці в 1941 р.

Вот спрашивается,зачем он вернулся в "Советы"? Ведь так хорошо начиналось...
Ведь он-ровесник Сикорского.Но видимо Сикорский был умнее...

[Свідомий]

Про смерть Сковороди Срезневський записав таке:

…Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. — «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» — спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку! — відповів Сковорода. — І так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» — «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий.

На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…».

[Свідомий]

22 листопада 1801 року народилася цікавенна особистість - Володимир Даль - український письменник і лексограф німецько-данського походження. Товариш Т. Г. Шевченка, член знаменитого Товариства мочеморд, друг Євгена Гребінки. Якщо ви не знали - саме Даль є автором казки "Курочка Ряба". Але в історії Володимир Даль залишився передусім завдяки авторству словника, на створення якого поклав понад 53 роки.

І от що цікаво. Це зараз той словник завдяки старанням московської пропаганди та імперської цензури називається "Толковый словарь живого великорусского языка". Але у першому виданні назва була дещо іншою: "Толковый словарь великоруского наречия руского языка". Правда, цікаво?

Ще цікавіше те, що "руским" (саме так - Даль писав це слово з однією літерою "с") языком Даль вважав українську мову, а "великорускую", тобто російську - призвідною від неї. Слово вченому:

"Вы, кажется, первые замѣтили сходство сѣвернаго великорусскаго нарѣчія или говора съ южнымъ, новгородскаго съ кіевскимъ. Это потому, что на югѣ сидѣли славянѣ, а во - всей Великоруссіи чухны разныхъ помолѣній; затѣмъ Кіевъ сдѣлалъ выселокъ въ Новгородъ - промежутокъ постепенно обрусѣлъ, бѣлоруссы вдвинулись пѣшкомъ до Москвы - обрусѣвшіе стали говорить нѣсколько иначе, а сѣверъ сохранилъ говоръ ближайшій къ южному, колыбели своей..." (З листа М. Максимовичу, 1848).

Ще раз: Володимир Даль вважав російську мову похідною від української. Більше того, сам же він, завдяки цьому своєму словнику й був одним з творців сучасної росіської мови, наближаючи її до української та білоруської разом з Жуковським, Пушкіним та іншими товаришами. Почалося все з Ломоносова, який колись вчився у Києві й почав переробляти мову москвинів на "руську".

Саме Ломоносова та його послідовників ще у 1778 році шпетив російський лінгвіст та літературний критик Федір Григорович Карін за те, що вони (увага!) "...спотворюють російську мову слов`янізмами".

Для довідки: 1957 року, у журналі "Питання мовознавства" №5 було, опублікувано матеріали дослідження російської мови, яке провів професор Макс Фасмер. За висновками знаменитого лінгвіста, 30% слів сучасної роської мови - українського походження, понад 50% - запозичення з інших мов і лише 1% - власне московських слів...

P.S.
А нам своє робить. Тримаємо стрій, воюємо, працюємо, навчаємося, допомагаємо ЗСУ та волонтерам і вивчаємо історію. Не ту, що її написано на замовлення кремля, а справжню.

Павло Бондаренко

[Свідомий]

Це - обкладинка "Life Magazine", 1966 р. На ній - фото ТЕРРІ САВЧУКА "Юкі" (28 грудня 1929, Вінніпег, Манітоба, Канада - 31 травня 1970, Нью-Йорк, США) - легендарного канадського хокеїста, найкращого воротаря НХЛ 1952, 1953, 1955 та 1965 років. Він відомий як "людина 400 шрамів" та "воротар № 1 світового хокею".

Прізвисько "Юкі" (Ukey) Террі отримав через українське походження, саме так тоді називали в НХЛ етнічних українців. Він народився у цей день, 28 грудня 1929 р. в робітничому передмісті Вінніпеґа в родині українських емігрантів і був третім сином подружжя. Його назвали Тарасом.

Захопившись хокеєм услід за старшим братом Михайлом (Майком), вже в 15 років Террі став місцевою знаменитістю: його взяли до юнацької вінніпезької бейсбольної команди Elmwood Giants і водночас він дебютував в місцевій хокейній команді Winnipeg Monarchs, вражаючи своєю фізичною підготовкою та цілеспрямованістю. Невдовзі вже кілька найкращих клубів будуть битися за Террі, а він стане справжньою зіркою хокею.

Всього Террі провів 1034 матчі. Здобув 447 перемоги в регулярних чемпіонатах, серед них рекордні 103 "сухі".

Важко уявити, що при цьому він мав чимало проблем зі здоров'ям. З дитинства страждав від болю в спині, який не дозволяв йому випрямити спину (звідси його відома горилоподібна поза воротаря на напівзігнутих колінах). Перелом руки в дитинстві і небажання сказати про нього батькам мали фатальні наслідки - в результаті одна рука була значно коротшою за іншу. Досить рано виявилося, що Террі має артрит. А до цього додалося безліч травм - сильно ушкоджене шайбою око в підлітковому віці, перерізані ковзаном всі сухожилля на лівій руці під час гри (причому Террі тоді протримався до завершення півтайму, незважаючи на біль та кровотечу).

Попри все, долаючи біль і самого себе, Террі не просто виходив на лід, він перемагав, чого б йому це не коштувало. І навіть вигравав Кубки Стенлі.

У 1954 році він потрапив у страшну автомобільну катастрофу і переламав ребра та порвав легені. Але йому вдалося знову вижити, відновитися і уже через рік він вкотре завоював Кубок Стенлі в складі своєї команди.
Та, здавалося, нещастя просто переслідують його. У нього виявили мононуклеоз, здолати який було практично неможливо, через конфлікт його передали в інший клуб, дружина покинула. Вихід Террі шукав спершу в алкоголі, потім покинув хокей і спробував жити "нормальним" життям, працював менеджером. Але таке життя його не тішило.

Після двох дуже складних операцій на хребті в 1966 році Террі Савчук нарешті зміг випрямити спину і тоді зізнався про секрет своєї воротарської пози. А також повернувся у спорт. Знову були перемоги, Кубок Стенлі, а також нові травми, конфлікти. Зрештою трагічна сварка і бійка з товаришем по клубу завершилася тяжкими травмами, несумісними із продовженням кар'єри. Очевидно, це було єдине, що могло відібрати у 40-річного Террі волю до життя. Йому вже не було заради чого перемагати себе...

Diaspora.ua 2019
Цей допис Diaspora.ua вперше було опубліковано 28 грудня 2019 року. Відтоді його вже передрукували під своїм ім'ям чимало фейсбук-сторінок та інтернет-видань. Наголошуємо, що використання дописів Diaspora.ua можливе лише за умови активного посилання на сторінку та згадки на початку тексту!

#УД_Канада #УД_хокей #УД_Террі_Савчук #УД_28_грудня

[Плохой танцор]

Первого ноября 1959 года нападающий «Рейнджерс» Эдди Батгейт нанес один из важнейших бросков в истории для хоккейных вратарей. Шайба после его пушечного щелчка угодила в лицо голкиперу «Монреаля» Жаку Планту. Окровавленный вратарь ушел в раздевалку, а спустя 45 минут шокировал своего тренера и весь хоккейный мир.

Легендарный коуч «Монреаля» Тоу Блэйк еще терпел, когда Плант использовал маску на тренировках, но категорически был против того, чтобы вратарь надевал ее на матчи.
Считалось, что защита будет мешать обзору, поэтому безопасностью голкиперов жертвовали ради результатов команды. Шайбы регулярно попадали в лицо вратарям, а один из лучших голкиперов в истории хоккея Терри Савчук собрал не только коллекцию переломов, но и 400 швов. К концу карьеры он был похож на героя фильма про Франкенштейна.
После очередного попадания шайбы Жак Плант решил, что с него хватит. Он вернулся на лед спустя 45 минут, но спрятал сломанный нос за маской. Это был первый матч НХЛ, который вратарь отыграл с защитой лица. Всю свою дальнейшую карьеру канадец провел в ней. Вскоре его привычку переняли и другие голкиперы.

[Свідомий]

Украинец, который опередил братьев Райт: о невероятной истории Федора Мелеса

История богата именами изобретателей, которые опережали свое время. Одним из таких новаторов был Федор Мелес – казак, монах и мечтатель, который еще в XVIII веке пытался создать летательный аппарат.

Этот человек, родившийся в казацкой семье, задолго до братьев Райт собирался покорить небо. Но его стремление к свободе и изобретательность обернулись жестокими наказаниями и многолетним заключением в сибирских монастырях.

От учебы в Европе до ссылки в Сибирь
Федор Мелес появился на свет на хуторе недалеко Золотоноши (современная Черкасская область). Получив образование, вероятно, в Киево-Могилянской академии, он отправился в Европу. Здесь он изучал различные науки, узнал больше о западной философии.

Однако его жизнь резко изменилась в 1756 году, когда российские власти арестовали его в Гамбурге. Формальной причиной стала самовольная отставка из монашества. До путешествия в Европу Федор под именем Феофилакт принял постриг, став иеромонахом. Но истинной причиной его ареста был свободолюбивый нрав и антироссийские взгляды.

Суд приговорил Мелеса к пожизненному заключению в монастырях Сибири. Там, столкнувшись с постоянными пытками и унижениями, он задумал невероятное — создать аппарат для полета и улететь.

Полет, который не состоялся
Зимой 1762 года Мелес, находясь в Тобольске, решился на отчаянный шаг. Из мешков для муки и веревок он начал мастерить крылья. Вероятно, в Европе он мог узнать о первых попытках европейских мечтателей (того же да Винчи) покорить небо.

Двое суток он трудился, скрываясь от стражи на островке среди реки. План был прост — дождаться попутного ветра и улететь в Украину. А это без малого 3000 км!

Суровый сибирский мороз помешал его планам. Из-за холода он не смог завершить работу и был вынужден сдаться. Когда Мелеса привели на допрос, он с уверенностью заявил:
«Если бы подул нужный ветер, я мог бы добраться до Украины за один день».
Судьи признали его безумцем, одержимым дьяволом. Наказание было жестоким — каждую неделю его подвергали 40 ударам плетью.

От плети до канцелярии губернатора
После 10 лет мучений, благодаря губернатору Тобольска и связям с гетманом Кириллом Разумовским, Федора Мелеса освободили. Дальнейшая его судьба остается неизвестной. Вероятно, он остался служить в канцелярии тобольского губернатора.

Хотя попытка полета Мелесе не удалась, сам факт того, что за полтора века до первых авиационных экспериментов человек пытался создать летательный аппарат, поражает. Возможно, если бы история сложилась иначе, имя Федора Мелеса стояло бы в учебниках рядом с именами Отто Лилиенталя и братьев Райт.


#интересное

[Свідомий]

Флаг над Рейхстагом и флаг над Иводзимой: о двух символических событиях Второй мировой войны, в которых приняли участие украинцы

Вторая мировая война стала эпохой невиданных испытаний, в которой миллионы людей проявили мужество и стойкость. Среди них особое место занимают украинцы, чей вклад в победу над фашизмом трудно переоценить.

Два символических события — поднятие флагов над Рейхстагом и Иводзимой — ярко иллюстрируют героизм украинцев, воплощенный в подвигах Алексея Береста и Майкла Стренка.

Эти эпизоды не только вошли в историю, но и стали символами триумфа союзных сил. Примечательно, что на знаменитых снимках обеих событий самих героев не сразу можно заметить: Береста вырезала советская цензура, стирая его имя из официальной истории, а Стренка частично закрыли фигуры сослуживцев, увековеченные в кадре.

Майкл Стренк: Флаг над Иводзимой
На другом конце света, на Тихоокеанском театре войны, сержант Майкл Стренк, американец украинского происхождения, вписал свое имя в историю.

Он родился 10 ноября 1919 года в селе Ярабина (ныне Словакия) в семье этнических украинцев. Его родители эмигрировали в США, где Майкл вырос и в 1939 году вступил в Корпус морской пехоты. К 1945 году он стал опытным сержантом, участвовавшим в боях против японских сил.

23 февраля 1945 года, после ожесточенных сражений за гору Сурибати на острове Иводзима, Стренк оказался старшим по званию среди шестерых морских пехотинцев, поднявших американский флаг.

Этот момент запечатлел фотограф Джо Розенталь, создавший снимок «Поднятие флага на Иводзиме» — одну из самых узнаваемых военных фотографий XX века.
Сам Майкл не дожил до конца битвы: 1 марта он погиб от взрыва снаряда. Прах Стренка позже перезахоронили на Арлингтонском кладбище.

Алексей Берест: Знамя Победы над Рейхстагом
Уроженец села Горяйстовка на Сумщине был одним из тысяч советских солдат, участвовавших в Берлинской операции. 30 апреля 1945 года, в разгар штурма Рейхстага, 24-летний лейтенант Берест возглавил группу, которой поручили водрузить Знамя Победы над зданием немецкого парламента.

Вместе с Михаилом Егоровым и Мелитоном Кантарией он пробился через разрушенные этажи, преодолевая яростное сопротивление врага. Берест, обладая недюжинной силой и отвагой, лично руководил операцией: он поднимал товарищей по «живой лестнице» там, где обстрелы разрушили пути, и первым выбрался на крышу, чтобы установить знамя.

Этот подвиг стал кульминацией долгого пути Алексея через войну. Однако его героизм не ограничился поднятием флага.

В ночь на 2 мая Берест, переодевшись в форму советского полковника, вел переговоры с остатками гарнизона Рейхстага, вынудив их капитулировать.

Несмотря на решающую роль в этих событиях, Берест не получил звания Героя Советского Союза при жизни. Лишь в 2005 году президент Украины посмертно удостоил его звания Героя Украины.

В 1953 году, работая заведующим райотделом кинофикации, Берест был несправедливо обвинен в ущербе на 5,5 тысячи рублей и приговорен к 10 годам тюрьмы. По амнистии срок сократили вдвое, а после трех лет заключения его реабилитировали. Алексей погиб в 1970 году, спасая ребенка из-под колес поезда.

Украинцы во Второй мировой
Подвиги Береста и Стренка — лишь вершина айсберга. Более 6 миллионов украинцев сражались в рядах Красной армии, а около 250 тысяч — в армиях союзников: США, Великобритании, Канады и других стран. На завершающих этапах войны украинцы составляли значительную часть личного состава наступавших советских фронтов.

Эти два поднятия флагов — над Рейхстагом и Иводзимой — символизируют не только победу над врагом, но и вклад украинцев в глобальную борьбу за свободу. Алексей Берест и Майкл Стренк, каждый на своем фронте, доказали, что героизм не знает границ.

[Свідомий]

Рассказываем историю украинского героя, который боролся за свободу Европы, но его не пустили в СССР

Василий Циквас прошел через ад Второй мировой, получил высшие награды от Норвегии и Польши, но не смог вернуться домой. Советские власти закрыли перед ним двери, и ему пришлось доживать жизнь в чужой стране.

Василий родился в 1914 году в селе Новоселки-Гостинные (ныне Львовская область). После распада Австро-Венгрии эти земли отошли Польше, и Василий автоматически стал польским гражданином.

В 20 лет его призвали в польскую армию. После службы, в 1937 году, он уехал на заработки во Францию, где устроился на автомобильный завод. В сентябре 1939 года началась Вторая мировая война, и Циквас пошел в ряды польского сопротивления.

Битва за Нарвик и подвиг украинца
В 1940 году войска Гитлера вторглись в Норвегию, стремясь захватить стратегически важный порт Нарвик. Польская бригада, куда входил Василий Циквас, высадилась в окрестностях города, чтобы помочь союзникам выбить немцев.

Отряд Цикваса получил задачу зачистить от врага горную местность у фьорда Бейсфьорд. Это был тяжелый бой, немецкие пулеметчики заняли выгодные позиции, а у поляков не хватало боеприпасов.

Когда его подразделение попало в засаду, Василий Циквас взял инициативу на себя. Он один забросал вражеский бункер гранатами, прикрывая отход товарищей, но сам получил тяжелое ранение в ногу. Его сочли погибшим, и родителям во Львов отправили похоронку.

Однако он выжил. Василия переправили в Великобританию, где врачи сначала хотели ампутировать ногу, но все же сумели спасти ее. Рана оставила огромный шрам на всю жизнь. После выздоровления он продолжил службу в польской армии в Великобритании.

Высшие награды и встреча с королями
За подвиг под Нарвиком Циквас был награжден высшей военной наградой Польши — орденом Virtuti Militari. Позже он получил и высшую награду Норвегии — Военный крест с мечом.

Церемония вручения прошла в Лондоне. Награду Василию лично вручил король Норвегии Хокон VII, а благодарность выразили король Великобритании Георг VI и будущая королева Елизавета II.

Участие в освобождении Европы
После выздоровления Циквас продолжил службу. В составе 1-й польской танковой дивизии он участвовал в высадке союзников в Нормандии в 1944 году.

Василий принимал участие в освобождении французских городов Абвиль, Сент-Омер, участвовал в боях за Антверпен и голландскую Бреду. В 1945 году он пересек немецкую границу и участвовал в штурме Вильгельмсхафена — ключевой базы Кригсмарине.

После капитуляции Германии он оставался в составе оккупационных сил до 1947 года. Тогда польские части распустили, а солдатам предложили вернуться домой.

Запрет на возвращение
Циквас не мог попасть в родное село. Советская власть не жаловала солдат западных армий, а тем более тех, кто сражался за Польшу и получил награды от королей. Въезд в СССР ему запретили.

Василию пришлось осесть в Шотландии, где он сменил имя на Вильгельм Кемпбелл. Там он женился на местной девушке, завел детей. Работал молочником, затем строителем, позже устроился на металлургический завод.

Контактов с родными Циквас-Кемпбелл не имел восемь лет, боясь, что КГБ может навредить его семье. В 1959 году он смог встретиться с сестрой, которую депортировали в Польшу в рамках операции «Висла».

Несостоявшееся возвращение
Всю жизнь Циквас мечтал увидеть родное село. В 1960-х он несколько раз просил визу в СССР, но ему отказывали. Лишь в 1990 году, за год до распада Союза, власти наконец разрешили ему приехать. Однако к тому времени он уже не видел смысла в поездке: родители умерли, а тех, кто его помнил, почти не осталось.

Всю жизнь он не рассказывал семье о войне. Когда внуки спрашивали о наградах, он шутил: «Я их украл!».

Василий Циквас скончался в 2004 году в возрасте 90 лет. Перед смертью он попросил не ставить ему никакого памятника. Сегодня его имя выгравировано на стене Гарнизонного костела в Жешуве вместе с другими воинами, получившими награду от короля Норвегии.

#интересное

[Свідомий]

Пpавда, яку “совєти” pетельно пpиховували

Леoнід Биков загинув в автoкатастрофі за 4 міcяці піcля свого 50-річчя, у квітні 1979 року. Останні роки його життя пройшли не легко - він боровся за долю свого сина Олександра. Олеся (його так кликали в сім‘ї) "совєти" запроторили до психіатричної лікарні. Причиною був конфлікт з командуванням під час служби в армії. Начальство не хотіло відповідати за жорстоке побиття Сашка, тому поступило у своїй класиці жанру - приховали сліди злочину, підставили, зруйнували життя.

Приписали Олесю діагноз шизофренія, тим самим, закривши шлях в нормальне життя. А для того, щоб зняти фальшивий діагноз, знадобилося 10 років, адже лікарі не хотіли братися, щоб не мати проблем з Міноборони. На фоні цього в Леоніду Бикова було декілька інфарктів. Згодом, він звільнився з кіностудії Довженка, а за кілька днів зіткнувся з вантажівкою. Його син продовжив боротьбу за свою долю після смерті батька й регулярно проводив акції протесту.

Його посилали колами: з однієї інстанції в іншу, лікарні, військкомати, комісії і перекомісії, листи в ЦК КПУ, Політбюро СРСР тощо. Олександр хотів зняти обмеження на професію й працювати хоча б шофером чи вантажником, аби просто прогодувати сім’ю. Та Олесь був не зі слабих, 7 березня 1989 року він вийшов на Хрещатик, на голодування. "Совєти", звісно ж, хотіли зробити шоу й підігнали “швидку” з “дурдому”, але люди відтіснили - були часи перебудови.

Згодом син Бикова поїхав у москву з проханням про еміграцію. Стояв з плакатом біля готелю “москва”: “Комуністи, я не хочу з вами жити!”. Тоді його скрутили, відвезли в Матроську Тишу, а через п’ять днів відправили до Києва. Олесь пробував декілька раз втекти, але на кордоні його завжди ловили, заарештували, він голодував 5 днів у камері Виборзького КДБ, його знову клали у "дурку", відправляли до мадярського табору для біженців, занурювали в крижану воду й це далеко не кінець списку того пекла, що "совєти" робили з Биковим молодшим.

Зрештою, подальша доля склалась наступним чином: в 1991 році в Австрії незалежні психіатри визнали Олеся здоровим, а потім він оселився в Канаді (як політичний біженець). До нього приїхали дружина і троє дітей, також в Канаді народилась четверта дитина. Та вертатись в країну, де було зруйновано його життя, Олесь категорично не хотів.

Проте, саме таку країну дуже люблять згадувати добрим словом і ностальгією. Країну пекла. Й дуже люблять пригадувати прекрасне радянське кіно про льотчиків й публікувати красиві портрети Леоніда Бикова. Ось така лицемірна реальність "потєравшихся".

[Свідомий]

Михайло Яримович: про українця, який не пустив СРСР на Місяць і допоміг Армстронгу першим ступити на супутник Землі

Михайло Іванович Яримович народився 13 жовтня 1933 року в польському Білостоці, в українській сім’ї з Тернополя, яка тимчасово перебувала на Підляшші. Невдовзі Яримовичі повернулися на батьківщину — до села Метенів Зборівського району, а згодом оселилися в Тернополі.

Після Другої світової війни родина емігрувала до США, де юний Михайло (Майкл) розпочав свій шлях до вершин інженерної науки. Він вивчав аеронавтику в Нью-Йоркському університеті, а згодом здобув ступінь доктора філософії з інженерних наук у Колумбійському університеті.

Космічна кар’єра та проєкт «Аполлон»
У 26 років Михайло Яримович розпочав кар’єру в галузі космічних досліджень. Уже в 1965 році він став технічним директором проєкту Орбітальної космічної лабораторії з екіпажем у Департаменті оборони США.

Його ключовий внесок — розробка систем електронного керування двигунами, навігації, стабілізації та контролю для космічних кораблів програми «Аполлон».

Саме завдяки його роботі 21 липня 1969 року Ніл Армстронг став першим, хто ступив на Місяць. Яримович утілив у життя ідеї іншого українця Юрія Кондратюка, забезпечивши успіх місії «Аполлон-11» і випередивши радянську космічну програму.

«Зоряні війни» та GPS
У квітні 1986 року президент Рейган призначив Яримовича керівником Центру стратегічної оборонної ініціативи — проєкту, відомого як «Зоряні війни».

Але одним із найвизначніших його досягнень стало створення системи глобального позиціонування (GPS). Ця технологія, спочатку розроблена для військових потреб, нині дозволяє кожному визначати свої координати в будь-якій точці планети. Проста ідея передачі радіосигналів із супутників зробила GPS незамінним інструментом сучасності.

Зв’язок з Україною
Після проголошення незалежності України Яримович активно співпрацював із батьківщиною. Він брав участь у реалізації проєкту «Морський старт», де використовувалася українська ракета «Зеніт-3SL». Національна академія наук України обрала його своїм іноземним членом у 1992 році. Любов до рідної землі він проніс через усе життя, залишаючись активним діячем української діаспори у Вашингтоні.

Сам Яримович скромно оцінював свої заслуги. Приймаючи почесний докторський ступінь від УКУ, він сказав: «Ми працювали день і ніч, щоб потрапити на Місяць раніше за Радянський Союз. Наша команда перемогла, а їхня програма провалилася». Його колеги в NASA говорили про нього: «Той, хто не пустив росіян на Місяць».