Постаті.

[Свідомий]

Як хлопець з українського села став мільярдером: історія успіху засновника WhatsApp



Уродженець України Ян Кум, який імігрував у США, за 20 років пройшов шлях від виживання завдяки соціальній допомозі до створення найпопулярнішого в світі мобільного месенджера.

Всі ми хотіли б прокинутися одного ранку успішними людьми: мати гроші і всесвітню славу. Нам хочеться досягти певних вершин у своєму житті. Це одна з небагатьох причин, за якими ми звертаємося до історій успіху відомих людей, адже в їхніх історіях ми намагаємося почерпнути цінні поради для себе.

Людина, про яку ми вам сьогодні розповімо, змінила світ, створивши ту річ, про яку зараз знає кожен, хто використовує смартфон – месенджер WhatsApp. Цю людину звуть Ян Кум, він народився і виріс в невеликому селі неподалік від Києва у кінці 70-х.

У 16 років Кум разом з матір’ю емігрував в США. За програмою соціальної підтримки вони отримали маленьку квартиру з двома спальнями. Його батько перебратися за океан так ніколи і не зміг. Мати Кума перевезла валізи, набиті ручками, олівцями і стосом з 20 радянських зошитів, щоб не витрачатися на канцелярію в США. На перших порах вона підробляла нянею, а Ян підмітав підлоги в продуктовому магазині. Сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Коли матері Кума діагностували рак, їм доводилося виживати за рахунок її допомоги по інвалідності. Ян навчився вільно спілкуватися англійською, але ніяк не міг звикнути до поверхневого стилю спілкування американських студентів, постійно згадуючи про українських друзів, з якими пліч-о-пліч провів десять шкільних років.

“Там ти встигаєш дізнатися про людину практично все”, – каже він.

У школі, як і всі хлопці, Ян міг годинами грати з друзями в футбол, а взимку – в хокей. Однак, найбільше до душі йому стали заняття боксом. Напевно, не випадково підліток вибрав саме цей вид спорту, адже він простий і зрозумілий, має суворі правила і вимагає повної самовіддачі. Але головне, що засвоїв Ян від свого тренера – не дивлячись на все, тримати удар.

Оскільки життя було нелегким, Кум віддавав навчанню всі свої сили та без особливих зусиль вступив до Університету Сан Хосе. На одному з підробітків він познайомився зі співробітником Facebook Браяном Актоном, який розгледів у студентові талант і допоміг йому влаштуватися в Yahoo, що була в той час однією з найбільш престижних компаній, мрією багатьох. Заради “роботи мрії” Кум кинув університет.

Саме в Yahoo Кум отримав неоціненний досвід, дізнавшись зсередини інтернет-індустрію і познайомившись з людьми, які потім стануть інвесторами WhatsApp. Кум продовжував підтримувати близьку дружбу з Актоном.

За час роботи в Yahoo Кум зумів назбирати непогані заощадження – близько півмільйона доларів. Вони могли дозволити йому деякий час не хвилюватися про пошук роботи і оцінити, чим він хоче зайнятися тепер. Кум відчував, що майбутнє за “соціальними” проектами і намагався влаштуватися працювати в Facebook, проте отримав відмову.

Кум не розумів, куди докласти свій талант, до тих пір, поки в 2009 році не купив собі iPhone і не усвідомив, наскільки великі перспективи відкриває App Store. Тоді розробник вирішив, що зараз – ідеальний час для створення мобільного додатку.
Буквально через кілька місяців програма вийшла в App Store, проте популярністю не користувалася. Додаток не завантажили і сотні разів. Кум розчарувався і був готовий все кинути і спробувати влаштуватися хоч на якусь роботу, проте його умовили ще трохи почекати.

Допоміг випадок – якраз в цей час Apple реалізувала функцію push-повідомлень в iOS і Кум швидко додав їх підтримку в програму. Кум перепрофілював WhatsApp в повноцінний месенджер і незабаром отримав чверть мільйона завантажень. З тих пір популярність проекту почала зростати вірусними темпами: чим більше з’являлося користувачів, тим швидше починала рости абонентська база.
На початку 2013 року додатком активно користувалися понад 200 мільйонів людей по всьому світу, що перетворило його в безумовного лідера галузі. Після цього стало ясно, що WhatsApp – це всерйоз і надовго, так що розробники вирішили знову зробити програму безкоштовною для скачування.

Доленосним для Яна Кума став 2014 рік, коли Facebook придбав його месенджер WhatsApp за космічні 19 мільярдів доларів. Це була одна з найбільших угод в інтернет-індустрії.

Ян Кум вибрав символічне місце для укладення угоди про продаж месенджера WhatsApp соціальній мережі Facebook. Разом з другим засновником сервісу Брайаном Ектоном і партнером венчурного фонду Sequoia Capital Джимом Гетцем Кум відправився в непримітний нежитловий білий будинок в декількох кварталах від штаб-квартири WhatsApp в каліфорнійському Маунтін-В’ю. Тут раніше розташовувався офіс некомерційної організації North County Social Services, куди 37-річному Куму свого часу доводилося звертатися, щоб отримувати їжу по соціальних талонах. Тепер три ключових для WhatsApp фігури поставили в історичній будівлі підписи під документом, затвердивши угоду, яка відразу зробила засновників месенджера мільярдерами.

Сьогодні Ян Кум – головний виконавчий директор компанії і входить до Ради директорів Facebook. Його стан оцінюється в майже 9 мільярдів доларів. При цьому він залишається простим працьовитим хлопцем. Як і раніше всі будні, а іноді і вихідні проводить на роботі. А ще Ян не любить, коли його називають підприємцем, оскільки таким себе не вважає. І гроші для нього не самоціль. Мовляв, створював компанію зовсім не з метою заробити побільше, а щоб зробити життя людей зручним.

[Свідомий]

Іван Їжакевич – художник, осяяний народною поезією

Іван Їжакевич – український художник, який прославився своїми роботами в книжковій ілюстрації та журнальній графіці, а також станковому живописі. Він писав портрети, історичні полотна та пейзажі, оздоблював церкви й створював ікони. З успіхом працював над настінними розписами. Нині його роботи прикрашають зали багатьох музеїв України. Творчість Їжакевича – це ціла епоха в українському мистецтві.

Народився Іван Сидорович 18 січня 1864-го у Вишнопілі (нині Тальнівський район, Черкаська область) у родині бідних селян. Злидні настільки обсіли сім’ю, що хлопчик навіть не мріяв про школу, самостійно вивчився писати та опанував абетку. Єдине, що тішило душу – казки, народні пісні про козаків та слова Кобзаря, які передавалися в народі з уст в уста. Коли Іванові виповнилося 12, дядько зглянувся на небожа й прилаштував його служкою до архієрея у Братському монастирі. Невдовзі здібного хлопчину відправили до іконописної школи в Києво-Печерській Лаврі. Витримавши іспит, хлопець вступив до рисувального класу й провчився там шість років.





Завдяки своєму таланту по завершенню школи продовжив навчання у майстерні Олександра Мурашка. Та на навчання потрібні були гроші, тому за протекцією видатного художника, Іван Їжакевич став репетитором початкових класів, до нього цю посаду обіймав Микола Пимоненко, який саме подався до Петербурга.

Того ж року педагоги та учні школи Мурашка стали до реставрації старовинних фресок Кирилівського монастиря, Їжакевич також брав у цьому участь.

Невдовзі керівництво школи підготувало Івана до вступу в Петербурзьку Академію мистецтв. Талановитий хлопець був одразу зарахований на другий курс.

Навчання було успішним – Їжакевича хвалили за домашні роботи, а потім нагородили малою срібною медаллю. Єдине, що затьмарювало – катастрофічне безгрошів’я. Іван Їжакевич неодноразово писав звернення до попечителів навчального закладу, щоби його перевели на безкоштовне навчання, підробляв оздоблювачем у журналі. Коли йому відмовили у проханні безкоштовного навчання, довелося покинути академію. Ілюстрування журналу це все, що залишилося. Співпраця з періодикою принесла перше визнання художникові. Він зображував сцени українського побуту, біблійні та історичні мотиви тощо.







У 1890 роках Їжакевич подорожує Україною, замальовує пейзажі, опановує техніку гризайлю – у два кольори. Професійність художника поступово зростає, у нього з’являється власний стиль. Найближчою темою на всі роки для Івана було зображення українських селян, їхній побут, традиції, славне історичне минуле. А ще – Шевченко. Художник захоплюється Кобзарем, ілюструє його вірші та поеми, понад 200 робіт було присвячено Тарасові.

У 1895-му Їжакевич отримав від Петербурзької Імператорської Академії мистецтв свідоцтво на право викладати малювання в навчальних закладах. Невдовзі Іван став викладачем Лаврської школи, на цю посаду він був запрошений Комітетом із охорони пам’ятників старовини(нині Лаврські іконописні майстерні мають ім’я Івана Їжакевича).

У Києві Іван Сидорович розписав Трапезну та Всіхсвятську церкву Лаври, церкву святого Георгія на місці Берестецької битви. Окрім того, Їжакевич пише київські пейзажі, які в 1913 році були впорядковані в альбом кольорових листівок.



У 1917-му працював художником у клубі Куренівського шкіряного заводу, викладав малювання в школі, оздоблював шкільні підручники та хрестоматії.
За два роки разом із однодумцями Їжакевич створив Перший Професійний Союз художників Києва. А в середині 1920 років він став членом Асоціації Художників Червоної України (АХЧУ). У той період було створено чимало робіт, які прикрашали музеї Києва, Харкова, Дніпропетровська та Чернігова.

У 1936-му художник поринув у світ книжкової ілюстрації. Оздобив твори Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Тараса Шевченка (до 125-річчя Кобзаря він підготував понад 30 яскравих робіт, які стали хрестоматійними).







У період німецько-радянської війни Їжакевич жив у Києві та працював над оздобленням книжок українських поетів та письменників.

Іван Сидорович був двічі одружений. Першою дружиною стала Аграфена Яковлева, з якою він познайомився ще під час навчання у Петербурзі. У них народився син Олександр. Коли хлопцеві виповнилося 16, він вкоротив собі віку. У Києві Їжакевич одружився з Марією Івановою. У цьому шлюбі також народився син, якого нарекли Михайлом, у майбутньому він стане композитором. Марія ж загинула під колесами трамваю в 1940 році. Двічі овдовілий художник більше шлюбів не мав.

Помер Іван Сидорович Їжакевич 19 січня 1962, наступного дня після свого 98-річчя. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Художник залишив по собі понад 20 тисяч картин й ілюстрацій, а ще розписав кілька церков і створив ікони більш ніж для 20 храмів.

[Свідомий]

Пам'ятаємо, шануємо!
5 лютого 1940 року у вирі бурхливих кривавих подій другої світової війни тихо відійшла до Бога велика українка. Вона не мала ні краплини ураїнської крові, але у Празі її прощала сумна українська громада...
Народилася Софія Русова 18 лютого 1856 року в аристократичній родині в селі Олешня Городнянського повіту, нині Ріпкінський район Чернігівщини. Батько Федір Ліндфорс — швед за походженням, був відставним офіцером, мати Ганна Жерве — француженка, мила високоосвічена й інтелігентна жінка, рано пішла з життя, коли Софійці ще не було й чотирьох років. Вихованням Софії займався батько і старша сестра Марія та няня, проста українська селянка, про яку з теплотою згадувала Софія все життя.
Початкову освіту дівчинка здобула вдома. В десять років вона вступила до третього класу найпрестижнішої у Києві школи — Фундуклеївської жіночої гімназії, яку закінчила у 1870 році з золотою медаллю. Раптова смерть батька у 1871 році змінює життя Софії. Вона глибоко осмислює своє духовне призначення, вирішує присвятити своє життя педагогічній справі. Тому 1871 року Софія в свої п’ятнадцять років разом із старшою сестрою відкрила в Києві перший україномовний дитячий садок. Далі зблизилась духовно з членами патріотичної Старої Громади. Цьому сприяло близьке знайомство з сім’єю відомого українського письменника М. Старицького, діти якого відвідували її садочок і який познайомив сестер з родинами українського композитора М. Лисенка та інших видатних діячів нашої культури: М.Драгоманова, В.Антоновича, П. Чубинського, П. Житецького, Ф. Вовка, О. Русова. Сестри Ліндфорс надають у вечірні години приміщення дитячого садка для зібрань Громади та репетицій п’єс українською мовою, яка на той час, згідно з валуєвським указом, була під забороною. Софія також бере діяльну участь у виставах, включається у вивчення української культури, мови, етнографії, фольклору. З того часу її життя назавжди пов’язується з боротьбою за відродження самобутності українського народу, його мови, культури, освіти. У 1874 році Софія одружилася з Олександром Русовим. Протягом періоду з 1880-го по 1905 рік її заарештовували п’ять разів, проте це не схитнуло переконань, а лише посилило їх, загартувало волю у боротьбі за національно-культурне відродження України.
Революція 1905 року дає Софії надію на визволення України з-під гніту царської імперії. Вона працює в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови. З її ініціативи був скликаний з’їзд народів, на якому порушувалось питання надання повної автономії кожному народу в економічному і культурному житті, створення шкіл з рідною мовою навчання. За участю Русової була видана безцензурна збірка „Кобзаря” Шевченка. А у 1906 році Софія друкує „Український буквар” в основу якого взяла розробки О. Потебні. Це був сміливий крок, бо таких підручників українською мовою московитська цензура не пропускала.
З утворенням Української Народної Республіки Русова входить до Центральної Ради і Секретаріату освіти, де очолила дошкільний і позашкільний відділи. 7 листопада 1917 року ця невгамовна жінка виступила співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства. Були підготовлені плани про відкриття українських гімназій в містах України. Русова розробляє концепцію українського дитячого садка, яку виклала у праці „Дошкільне виховання” (1918 р.). З відкриттям у Кам’янці-Подільському українського університету на запрошення Івана Огієнка, ректора університету, Софія викладає там педагогіку. Науковець входила до Міністерства освіти Української Народної Республіки і за доби Центральної Ради, і Гетьманату, і Директорії. У період визвольних змагань 1917–1920 років Софія Русова написала понад 15 ґрунтовних праць, серед них: „Нова школа”, „Націоналізація школи”, „Позашкільна освіта та засоби її проведення”, „У дитячому садку”, підручники: „Український буквар” (ІІ видання), „Початкова географія”, „Методика початкової географії”, „Початковий підручник з французької мови”... Після приходу до влади більшовицького уряду Русова зневірилась у можливості національного відродження України, зазнає переслідувань з боку нової влади і це змушує її виїхати до Чехословаччини, яка на той час стала осередком української культурної еміграції.
Оцінюючи сьогодні роль цієї великої жінки в розвитку педагогічної думки в Україні, можна стверджувати, що її творчий доробок є внеском у скарбницю не лише української, а й світової педагогіки. Її ідеї не обмежені часовими рамками, бо є глибоко науковими, народними, просякнуті ідеями гуманізму, спрямовані в майбутнє. Як мудре гасло звучить і сьогодні заклик Софії Русової: „В наші часи бути гарним педагогом – це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди й Науки. Тільки великими зусиллями таких апостолів Україна матиме чесних діячів-патріотів, вмілих практичних робітників і соціально об’єднану, інтелектуально розвинену народну масу”.
А вона була гарним педагогом, справжнім апостолом Правди і Науки! Світла пам‘ять!
Публікація: Ігор Ходак,

[Свідомий]

Саша Путря з Полтави: Дівчинка-індиго, яка за 11 років життя створила понад 2000 картин



Саша (Олександра) Путря – юна талановита художниця, яка померла в 11 років від лейкемії. За своє коротке життя створила 2280 малюнків та композицій. Нагороджена посмертно Золотою медаллю Христа Спасителя «За життя гідне людини» (1998 р.), Орденом Святого Миколи Чудотворця «За примноження добра на Землі» (2000 р.), старовинною іконою в срібному окладі «Христос Вседержитель» (2001 р.), національною премією Всеіндійського дитячого об’єднання «Неру Бал Саміті» – «Каласарі Авангард» (2001 р.). В Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) ім’ям Саші Путрі названа зала дитячої творчості.



2 грудня 1977 року в Полтаві народилася Олександра Путря – одна з найбільш незвичайних художниць за всю історію образотворчого мистецтва. Саша прожила на Землі всього 11 років, але за цей час вона встигла створити 2279 робіт: 46 альбомів з малюнками, безліч виробів і навіть технічних креслень, які повинні були, на її думку, допомогти дорослим досягти Місяця і зробити асфальтове покриття доріг без тріщин. Малювання для Сашеньки було таким же природним, як сон і їжа, нерідко воно замінювало їй друзів і дитячі ігри.



Уже в три роки Саша впевнено тримала в руках олівець і пензлик. Малювала вона, не перестаючи, і часто засинала вся забруднена фарбами. Її батько зробив з маленької спальні художню майстерню і намагався навчати дівчинку за академічною програмою, але натрапив на делікатну відсіч. Як художник Саша формувалася самостійно, керуючись власними враженнями та уявою.





Коли дівчинці виповнилося п’ять років, їй поставили страшний діагноз – лейкоз. Намагаючись абстрагуватися від болю, Саша почала присвячувати набагато більше часу своєму улюбленому заняттю. В цей час на зміну кумедним звірятам і казковим персонажам прийшли образи з індуїстської філософії, а також вражають уяву автопортрети – то у вигляді багаторукого бога Шиви, а то і зовсім в образі дорослої індіанки, в очах якої відбилася глибока печаль за нашу Землю.





Саша боролася за життя шість років, після чого попросила батьків відпустити її. Незадовго до свого відходу вона попросила тата прикласти руку до білого аркуша і обвела її. Потім зверху приклала свою руку і виконала з нею те ж саме. Закінченим малюнок був знайдений вже після 24 січня 1989 року, коли дівчинки не стало. На ньому була зображена зірка Сіріус, на яку Сашенька мріяла полетіти.



З 1989 року відбулося більше ста персональних виставок Саші Путрі в багатьох країнах світу, про дівчинку було знято кілька документальних фільмів і написана документальна повість. На стіні дитсадка, де вона виховувалася, встановлено меморіальну дошку і відкритий музей. У Полтаві працює Дитяча художня галерея імені Саші, в якій під егідою Фонду захисту і підтримки талановитих дітей проводяться міжнародні конкурси дитячого малюнка.

[Свідомий]

Володимир Малик: Історія – це океан – це колиска життя

Володимир Малик (справжнє прізвище Сиченко) – видатний український письменник. Автор низки історичних та пригодницьких романів. Він відомий далеко за межами Батьківщини, адже його твори перекладалися багатьма іноземними мовами. За свою літературну працю Малик був удостоєний премії імені Лесі Українки.



Володимир Кирилович народився 21 лютого 1921 року в селі Новосілки на Київщині. Початкову освіту здобув у середній школі сусіднього села. Вдома мати, дідусь і бабця розповідали хлопцю про славне минуле наших пращурів. Він зростав серед українських народних пісень. Коли навчився читати, то настільною книгою став шевченківський “Кобзар”. Він уголос читав домашнім твори Тараса Григоровича, бо мама була неписьменною, а молодший брат ще не ходив до школи.

По закінченню навчання (1938 рік) вступив до університету на філологічне відділення. Тоді ж почав віршувати. З початком німецько-радянської війни навчання довелося перервати. Малик вступив до лав нерегулярних збройних формувань. Потрапив у полон і був вивезений до Німеччини в концентраційний табір.

Два роки Володимир провів неначе в пеклі. Лише в жовтні 1945-го він повернувся додому. Проте доля колишніх полонених у Радянському Союзі була сумнозвісною, їх, як неблагонадійних або таких, що буцімто погодилися працювати на німців, просто відправляли у новий табір – ГУЛАГ. Малика теж могли відправити, але він був надто хворий (проблеми з серцем), тому помирати його відправили додому. Проте, мати зуміла виходити сина. Він не помер.



По закінченню війни почав працювати викладачем у Ясногородській середній школі, та продовжив навчання на заочному відділенні.

Після отримання диплому перебрався у Лубни (Полтавщина). Саме тут Малик надихнувся героїчною минувшиною і задумав оспівати народних звитяжців у своїх творах. Але спочатку вивчав історію, відвідував архіви, де збирав необхідну інформацію. Їздив у Карпати та на Поділля, знайомився із нащадками Кармалюка та Довбушів.

З-під пера Володимира Малика народилися казки для дітей. Найвідоміші з них – “Чаріний перстень”, “Микита Кожум’яка”, “Месник з лісу”, “Червона троянда”. Окрім того, автор створив повісті “Чорний екватор”, “Двоє над прірвою”, “Слід веде до моря”.

У 1968-му Володимир Малик написав історичний роман “Посол Урус-Шайтана”, за рік вийшов ще один – “Фірман-султан”. У цих творах автор описав боротьбу українського народу за свободу і незалежність у другій половині ХVІІ століття. Із 1976 до 1977-го вийшли ще два романи “Чорний вершник” і “Шовковий шнурок”. Ці праці стали тетралогією “Таємний посол”. У 1983-му за “Посол Урус-Шайтана”, “Шовковий шнурок” та “Князь Кий” (написаний до 1500-річчя заснування Києва) письменника вшанували літературною премією імені Лесі Українки.

Письменник – це людина, яка мислить образами, картинами і має набуту чи вроджену здатність відтворювати їх словами на папері. Письменник – це покликання, але літературна праця вимагає багато часу. Треба зібрати матеріяли, скомпонувати їх, написати. Та ще більше часу треба на переписування та шліфування тексту”, – говорив Володимир Малик. Першу свою повість Володимир Кирилович переписував десять разів, аж поки не вдовольнився результатом. Останній роман письменника – “Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім”. У цій праці автор описав події сивої давнини, а саме похід князя Ігоря на половців.

Володимир Малик також відомий літературний критик. Він рецензував твори українських письменників.

Видатний письменник помер 31 серпня 1998 року. Проте, своїм нащадкам він залишив у спадок цілу низку історичних романів, якими зачитуються й нині. Для майстра слова це і є найбільше визнання, бо його твори живуть, а разом із ними живе й автор.

“Історія – це застигле, давно відшуміле життя. Багатьом воно здається мертвим. А для мене – ні. Бо я знаю історію, і вона для мене, мов жива. Я чую далекий тупіт кінських копит орд Батия, що йдуть на Київ, уловлюю гіркий запах татарських вогнищ на стоянках, бачу тисячі худих, темних, жилавих батирів зі шкіряними хурджунами – мішками для здобичі, які треба наповнити добром киян. Але спершу тих киян треба перемогти, полонити або вбити, і тільки тоді все добро їхнє стане твоїм. Перш ніж стати письменником, я прочитав тисячі книжок – і не тільки про індійців чи шпигунів, а й наукових – і збагатив свою пам’ять знаннями про історію власного народу та історію людства. Тому історію я порівнюю з океаном. Незнаюча людина скаже – це безконечна водна пустеля. А для мене – це колиска життя. Інакше я нічого не написав би”, – так говорив письменник у своєму останньому інтерв'ю 1998 року, яке було опубліковане в 2018-му в газеті "Макарівські вісті".


2001 року Лубенська міська рада разом із Фондом імені Володимира Малика “Слово” заснували премію імені письменника. ЇЇ присуджують за творчі здобутки, присвячені історії рідного краю. Вручають щороку напередодні дня народження Володимира Малика.

[Свідомий]

Василь Сидор – “Шелест” – незламний борець за Україну

Василь Сидор – “Шелест” – один із провідних діячів Української повстанської армії та Організації українських націоналістів, борець за відновлення самостійної соборної Української держави. Проте його ім’я і через понад сотню років після народження залишається мало відомим у нашому суспільстві.

Василь Дмитрович з’явився на світ 24 лютого 1910 року в селі Спасів, що нині належить до Сокальського району Львівщини. Батьки були селянами, але змогли дати синові хорошу освіту. Він закінчив гімназію в місті Перемишль і вступив на юридичний факультет Львівського університету. Певний час служив у лавах Війська Польського, був поручником резерву.



З юних років Василь виховувався в атмосфері любові до рідного краю та прагненні до незалежності України, поневоленої кількома країнами – Радянським Союзом, Польщею, Румунією, Чехо-Словаччиною. Він став членом молодіжної скаутської організації “Пласт”, співпрацював із товариством “Просвіта”. Згодом вступив до Організації українських націоналістів та активно поширював ідеї ОУН на Холмщині й Волині.
Така діяльність не залишилася осторонь польської влади, і в 1935 році Василя вперше ззарештували – на першому курсі університету. Через півтора роки вдалося вийти з тюрми на волю та навіть поновитися у виші. Але в 1937-му – новий арешт і два роки перебування в камерах Львівської в’язниці.

У вересні 1939-го спалахнула Друга світова війна. Німеччина, Словаччина, а згодом і Радянський Союз напали на Польщу. У часи краху польської державності Василь Сидор вийшов на свободу й повернувся до активної роботи в лавах ОУН, підтримавши Степана Бандеру після фактичного розколу організації.



Дружина Василя Сидора Надія Романів, зв’язкова ОУН

У 1940-1941 роках Василь викладав у Кракові на курсах підготовки підпільників, яких засилали до Радянської України. Нелегально їздив і до західних областей УРСР, організовуючи там українське підпілля. В оперативній роботі використовував псевдонім “Шелест”.

Із початком німецько-радянської війни влітку 1941-го Василь Сидор командував другою сотнею українського батальйону “Нахтіґаль” (“Соловей”) у складі німецького абверу – військової розвідки та контррозвідки вермахту. Націоналісти розраховували, що здобутий досвід і військова підготовка стануть у пригоді під час боротьби за незалежність України.

Проте співпраця з Німеччиною не виправдала себе. Нацисти розпочали репресії проти ОУН, а вже на початку 1942 року розформували українські батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”, створивши на їхній основі 201-й шуцманшафт-батальйон (батальйон охоронної поліції СД). Він дислокувався на територію Білорусі та провадив боротьбу проти радянських партизанів.



Василь Сидор з дружиною Надією Романів

У листопаді 1942-го під час відпустки Василь Сидор разом із іншим членом ОУН Юліаном Ковальським приїхали до Києва. Вистежили та застрелили двох агентів гітлерівської служби безпеки, які були причетні до арештів оунівців і вбивства крайового провідника ОУН Дмитра Мирона – “Орлика”.

Наприкінці 1942-го німці розформували 201-й батальйон, а на початку наступного року заарештували Василя Сидора. Проте йому вдалося втекти та перейти на нелегальне становище. Саме в цей період почалося формування Української повстанської армії, яка на початковому етапі існування вела боротьбу проти нацистських окупантів, їхніх союзників та радянських партизанів.
Василя у званні майора призначили членом Головного військового штабу УПА та керівником крайового військового штабу ОУН на Волині. А вже від січня 1944-го, коли довелося вступити в боротьбу і проти Червоної Армії та радянських спецслужб, Василь Сидор – “Шелест” став заступником провідника ОУН на західноукраїнських землях і командиром оперативної групи УПА-Захід.

У 1946-му він отримав звання полковника УПА, став заступником головного командира УПА Романа Шухевича, був нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги 1-го класу. У 1947-му став крайовим провідником ОУН Карпатського краю.



Василь Сидор – “Шелест” з дружиною Надією Романів

Перебуваючи в підпіллі, Василь одружився з Надією Романів. У подружжя народилася дитина, яка невдовзі померла. Тяжко переживаючи втрату, жінка підтримувала чоловіка та допомагала йому, працювала архіваріусом крайового проводу ОУН.
У вкрай тяжких і нерівних умовах Василь Сидор кілька років керував боротьбою проти радянського режиму на західноукраїнських землях. Сталінським спецслужбами вдалося вистежити його навесні 1949 року.

14 квітня в околицях села Осмолода (зараз Рожнятівського району Івано-Франківщини) бійці МДБ УРСР, конспіративно пересуваючись в лісі, натрапили на групу українських підпільників, які будували криївку. Розпочався бій, що тривав близько години. У бою загинули Василь Сидор, його дружина Надія Романів та їхні охоронці. Але пізніше зв’язкова Василя на псевдонім “Зірка” стверджувала, що з “Шелестом” був тільки його 14-річний син від попереднього шлюбу – Зенко. Обставини останнього бою вона передавала так:

“Раннім ранком, над рікою Лімницею біля села Осмолода НКВД оточило приміщення Шелеста. При Сидорові був тільки його син Зенко. Оба кинулись в сторону ріки – в кущі. Зенкові йшов чотирнадцятий рік життя. Хоч Зенко пройшов багато вишколу, то все-таки він був ще дитина. Обидва прочищають собі дорогу автоматами. За хвилину Зенка прошила куля. Щоб не попасти живим у руки більшовиків-енкаведистів, Зенко кидає гранату, а другою себе розриває. Посіпаки з НКВД біжать до Шелеста, щоб схопити його живим (мабуть такий наказ), та він їх косить з автомата. В ту хвилину кулі з ворожого автомата прошили Шелеста”.
Про загибель провідника “Зірка” телефоном повідомила членам ОУН у Львові, сказавши, що в неї “перестала працювати електрика” – це був кодовий сигнал.



Хрест на місці загибелі Василя Сидора, його дружини Надії Романів та 4-х охоронців. Урочище Яла, поблизу села Осмолода.

Вже за часів незалежності України Василя Дмитровича Сидора перепоховали в селищі Перегінське на Рожнятівщині. А в рідному селі Спасів йому встановили пам’ятник.

Мар'яна Шевелєва

[Свідомий]

3 березня 1912 року народився Лев Ребет. Згодом він стане одним із лідерів ОУН, братиме участь у проголошенні відновлення української державності у Львові 30 червня 1941-го.

Народився в Стрию у родині поштового урядовця Михайла Ребета та Катерини Недокіс. Під час навчання у Стрийській українській гімназії він захопився пластовим рухом, у 15 років став членом Української військової організації (УВО), у 17 – вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), а за рік – очолив її провід у Стрийському повіті.

Після вбивства 15 червня 1934 року членами ОУН міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького Лева Ребета разом зі Степаном Бандерою, Миколою Лебедем, Ярославом Карпинцем та іншими діячами ОУН арештовує польська поліція. Однак за браком доказів Ребета відпускають. Невдовзі він очолює Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, і, фактично, відновлює її діяльність, керує розвідкою ОУН. Ребет ще неодноразово затримувався польською поліцією за політичну діяльність. Паралельно він у 1938 році закінчив правничий факультет Львівського університету, здобувши ступінь магістра права.

Після розколу ОУН у 1940 році на мельниківську і бандерівську, Лев Ребет підтримав Бандеру. Попри це, між ними існували протиріччя, які у 1954-му призвели до того, що Ребет та ще один член Проводу ОУН Зиновій Матла створили нові керівні органи Закордонних частин ОУН. Вони удвох так і продовжували очолювати організацію, через що членів цього крила охрестили «двійкарями».

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української Держави Лев Ребет став заступником голови уряду Ярослава Стецька. Коли ж у липні 1941 німці арештували Бандеру та Стецька, Ребет перебрав його обов’язки, ставши одночасно представником ОУН (б) в Українській Національній Раді у Львові, яку очолили доктор Кость Левицький та Митрополит Андрей Шептицький.

Але ця діяльність була нетривалою. Німці, не добившись від Бандери та Стецька відкликання Акту відновлення Української Держави, розпочали арешти інших українських діячів. Лева Ребета затримали 14 вересня 1941 року, і він три роки пробув у нацистському концтаборі Аушвіц (Освенцім). Після звільнення переїхав до Мюнхена, де на той час перебували більшість провідних діячів бандерівського руху.

В еміграції Лев Ребет працював в Українському вільному університеті у Мюнхені, у газеті «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна», очолював редакцію газети «Український самостійник». У 1949 році захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація», видав друком книги «Формування української нації» (1951), «Світло і тіні ОУН» (1954), «Теорія нації» (1956).

Радянські спецслужби полювали на Льва Ребета, вимагаючи його видачі за «співпрацю з нацистами». Було кілька невдалих спроб викрадення. Зрештою, 12 жовтня 1957 року у Мюнхені, на сходах будинку, де була редакція «Українського самостійника», агент КГБ Богдан Сташинський зі спеціально сконструйованого пристрою вистрілив Ребету в обличчя струменем синильної кислоти. Специфіка її дії полягала в тому, що видимих слідів хімічного впливу на тілі не залишалося. Натомість, при вдиханні пари кислоти потрапляли в кров і спричиняли швидку смерть.

Відтак, лікарі причиною смерті Лева Ребета визначили серцеву недостатність. Утім це все було настільки підозріло, що прихильники Ребета навіть підозрювали у вбивстві «бандерівців». Ще більші підозри виникли, коли за два роки той же Богдан Сташинський подібним чином скоїв убивство Степана Бандери. Тоді він випустив подвійну порцію отрути, сліди якої були явно видні. Але обидві смерті так і лишалися загадкою, доки сам Сташинський, який у 1961-му втік із СРСР у Західний Берлін, не здався поліції і розповів усі подробиці цієї спецоперації. На запитання судді: «Чому ви вбили першим Ребета, а не Бандеру?», Сташинський відповів: «Тому що Лев Ребет був небезпечніший для СРСР, ніж Бандера».

Лева Ребета поховали в Мюнхені. У 2010 році його разом з дружиною, Дарією Цісик-Ребет, урочисто перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові.

На світлині Лев Ребет під час перебування в концтаборі Аушвіц.

[Свідомий]

Анатолій Вовк – інженер-хімік, мовознавець, лексикограф

Анатолій Вовк. Його ім’я не дуже відоме в українському суспільстві, хоча цей вчений подвижницькою працею на ниві мовознавства та лексикографії зробив значний внесок у розвиток і поширення українською мови, а отже – у створення незалежної Української державності.

Умови, в яких він працював, були непростими, адже мешкати довелося далеко від Батьківщини, за океаном. А проте вчений, налагодивши тісні зв’язки з багатьма колегами, плідно працював над проблемами української термінології в таких науках, як хімія, кібернетика, механіка, фізика, астрономія, екологія тощо.

Анатолій (Анатоль) Іванович народився 11 березня 1921 року в Ростові-на-Дону в родині вихідців із Галичини, які були переміщені на ці території ще за часів Першої світової війни. Невдовзі сім’я перебралася на Київщину, але там їх спіткало горе – від тифу помер батько хлопчика. Мати з дворічним сином повернулася до Галичини й стала вчителювати по селах. Так минало його дитинство.



У 1939-му Вовк закінчив восьмирічну гімназію в Бродах. Потім вступив до Львівського університету на природничий факультет, студіював хімію. По закінченню вишу у 1944-му виїхав до Німеччини. Там Анатолій працював за фахом:

“Баварське міністерство освіти признало мені, як і іншим випускникам Львівської Політехніки, науковий ступінь Diplom Ingenieur”.
Оскільки в Бродах працювала польська гімназія й українську мову в ній викладали поверхнево, Вовк вивчав її самостійно з допомогою праць професора Івана Огієнка. Особливу увагу він приділяв технічним термінам. Пізніше, перебуваючи в Німеччині, він освоїв терміни “Підручника шофера” за авторством Домбровського (Реґенсбург, 1946).

Підвищував кваліфікацію в Мюнхенській Технічній Вищій школі та в Університеті імені Ґете у Франкфурті-на-Майні. Ці студії перервалися 1947-го у зв’язку з переїздом до Сполучених Штатів.







Перебравшись до США, Анатолій продовжив займатися хімією та проводити досліди в цій галузі. Вчений розповідав:

"Від 1948 р. я є автором численних статтей і дописів на теми природознавства, культури мови, термінології, номенклятури у таких газетах і журналах, як: СВОБОДА, АМЕРИКА, НАШЕ ЖИТТЯ, СЛОВО НА СТОРОЖІ, ВІСТІ УКРАЇНСЬКИХ ІНЖЕНЕРІВ. В ділянці номенклятури хемічних елементів, їхніх груп та сполук я видвигнув ряд нових пропозицій, які мали б цю номенклятуру поліпшити та усучаснити. Вони були надруковані у двох бюлетенях Термінологічної Комісії НТШ та в органі Товариства Українських Іженерів”.
Вовк завжди прагнув популяризувати українську, тому працював над створенням термінології рідною мовою. У 1962-му вже було написано й оприлюднено сім доповідей на ці теми. Зокрема вчений виступав на форумах Національного Товариства імені Шевченка, постійних Конференцій Українських студій тощо.

У 1958-му при НТШ було створено термінологічну комісію, а Вовк став заступником голови комісії. За п’ять років Анатолій отримав членство в товаристві, а в 1966-му став ініціатором заснування Українського Термінологічного Центру (УТЦ), що, згідно зі статутом – автономна гілка НТШ. У 1979 році, був одним із трьох редакторів сторінок культури солов’їної “Мова про мову”, додатку до “Свободи”. Починаючи з 1986 року – член Робочої групи для опрацювання осучасненого правописного словника на базі “Правописного словника” Голоскевича 1930 року.



Однією з фундаментальних праць став “Англо-український словник назв кольорів і кольорознавства” 1986 року, якому науковець присвятив 15 років. Річ у тім, що в англомовних країнах нараховують понад 7,5 тисяч назв кольорів вживаних у побуті, промисловості, торгівлі та в природничих науках. Науковець у своїй роботі кожен колір описав за такими характеристиками: різновидність кольору, тобто який він; ясність чи темнота кольору; інтенсивність кольору і його чистоту (від тьмяних до яскравих). В УРЕ ці терміни перекладають як тональність, світло та насиченість. Важко було добрати українські відповідники до цих ознак, але автор зумів подолати всі перешкоди і, зрештою, видав чималий словник.

"Феномен його [Вовка] полягав в енциклопедичних знаннях української термінології і української мови, яку любив, розвивав і пропагував”, – Марія Ганіткевич доктор фармацевтичних наук, професор Національного університету “Львівська політехніка”.
Більше двох десятиліть Анатолій Вовк присвятив підготовці “Англо-українського словника вибраних термінів і назв”. Він побачив світ як додаток до часопису “Вісті Українських інженерів” у Нью-Йорку. Праця Ататолія суттєво коригує, доповнює та осучаснює відомий “Англо-український словник” Подвезька та Балли, виданий в Радянському Союзі 1974 року.

Цей словник зібрав найпоширеніші англомовні слова в технічних, інженерних, природничих науках (анатомія, астрономія, ботаніка, зоологія, фізика, хімія). Є в ньому і чимало слів “американською англійською”, що відносяться переважно до сфери побуту. Автор мріяв про можливість публікації в Україні, проте до кінця життя його намір так і не вдалося реалізувати. Проте 1998 року “Англо-український словник вибраної лексики. Природничі науки, техніка, сучасний побут” все ж таки вийшов окремим виданням (Нью-Йорк – Львів) при Науковому товаристві імені Тараса Шевченка.



Незадовго до своєї смерти Анатолій Вовк так охарактеризував свою діяльність:

“Своїм новаторством в лексикографії та сміливим і творчим дерзанням в термінології я не придбав собі багато приятелів, бо я мав відвагу стояти за постійні та невтомні новаторські шукання, які не всі люди розуміють однаково. Тому до своїх і людських хиб ставлюсь зі зрозумінням і з толеранцією”.
9 листопада 1992 року Анатолій Іванович Вовк трагічно загинув в автомобільній катастрофі. Похований місті Едісон, штат Нью-Джерсі, США.

[Свідомий]

Микола Бердяєв – філософ XXI століття, який випадково потрапив у XX

18 березня 1874 року в Обухові народився Микола Бердяєв – релігійний філософ, якого вважають одним із найвидатніших мислителів XX століття, а також одним із перших речників християнського екзистенціалізму. Він є автором близько 40 праць.

По материнській лінії Микола Олександрович – нащадок князів Кудашевих. Дід по батьковій лінії – генерал, начальник штабу Війська Донського, прославився тим, що не побоявся відстоювати козацькі вільності перед Миколою I. Прадід теж був генералом. Всі вони були георгіївськими кавалерами. І тому з самого малку готували нащадка до кар’єри військового.



Та Микола ще з ранніх літ зрозумів, що прислуговування у будь-якому прояві для нього не допустиме. Прагнув всіляко розірвати зв’язки зі своїм “панським” минулим. Презирливо ставився до аристократії. Вважав, що в Російській імперії не було аристократичних традицій, а тільки чванливість, презирство до “нижчих”, нетерпимість і відраза до не собі подібних. З роками він напише, що розрив із навколишнім середовищем, вихід зі світу аристократичного у світ революційний був основним фактом його біографії.

У 20 років вступив на природничий факультет Київського університету, а через рік перейшов на юридичний. Та за чотири роки його відрахували. Причиною став арешт. Бердяєва вважали ідейним лідером київського марксистського осередку, він вів гурток самоосвіти, возив через кордон прокламації. Хоча сам Микола говорив, що в рукописах, вилучених під час обшуку, не було нічого “спеціально політичного”. Але, вилетівши з тріском з університету, диплом так і не отримав.





Дружина Бердяєва Лідія Юдифівна Трушева

Поступово відійшовши від марксистських поглядів, почав сповідувати християнський містичний реалізм. Цей поворот до християнства припав на час “російського ренесансу”, який у свою чергу був продовженням європейської кризи раціоналістичного світобачення. У Петербурзі до кола спілкування Бердяєва входять Дмитро Мережковський, Василь Розанов, Олександр Блок, Андрій Бєлий, Лев Шестов, Микола Лоський. Вони видають часописи на релігійно-філософські теми.

Микола Бердяєв після 1917 року спершу досить успішно працював в умовах більшовицького режиму, заснував спілку письменників, був організатором Вільної академії духовної культури. Там він читав лекції з філософії та богослов’я і був її головою до 1922 року. В Державному інституті слова був викладачем етики і навіть обирався професором Московського університету.





Лідія Бердяєва, Микола Бердяєв, Аделаїда Герцик, Даніїл Жуковський

Невдовзі Миколу Олександровича арештували, але відпустили. Фелікс Дзержинський, який особисто вів допит, був глибоко вражений бесідою із філософом і визнав його ні в чому не винним. А через два роки знову арешт та вигнання з “червоної” Росії за кордон на так званому “філософському кораблі” (умовна назва каральної кампанії за ініціативою Володимира Леніна по засланню відомих діячів науки, медицини і літератури, нелояльних до влади більшовиків). Все життя він прожив в еміграції, без права повернення на Батьківщину. Туга за рідним краєм ятрітиме серце філософа до останнього, але завдяки висланню він зберіг своє життя.

Саме за кордоном Микола Бердяєв розгорнув бурхливу діяльність. Став організатором нової релігійної-філософської академії, проявив себе як філософський публіцист, есеїст. Найбільшу увагу приділяв новим тоталітарним рухам у Європі, кризі мистецтва.

"Витоки та сенс російського комунізму" – ця книжка Бердяєва одразу після своєї появи у знаковому 1937 році стала “класичною в осягненні власне російського варіанту марксизму, що під гаслами свободи перетворився на страхітливий тоталітаризм, у розумінні його глибинних підвалин, коріння у народній психології і в кризових явищах індустріальної доби”.
У міжвоєнний період Бердяєв досліджував шлях європейського людства до часу цивілізованого варварства. Розвиток людини спрямований на її ж самознищення за допомогою винайденої техніки і машин. Втрату здатності, протиставити прогресу оновлений духовний злет. А злет може відбутися тільки з добровільного дисциплінування власних сил і навіть з певного аскетизму.



У той час, коли популярність мислителя набирала повних обертів на просторах Західної Європи і Азії, творчість Бердяєва у Радянському Союзі замовчувалася і перебувала під забороною. Незадовго до своєї смерті він написав: “Я дуже відомий в Європі та Америці, навіть в Азії і Австралії, перекладений багатьма мовами. Є тільки одна країна, в якій мене майже не знають, – це моя Батьківщина”. Перед смертю Микола Олексійович з ностальгією згадував свій рідний Київ і називав його найгарнішим містом Європи. Зі щемом у душі згадував і Лавру, і церкви Печерська, особняки й сади Липок, Хрещатик, Софію, єврейсько-ремісничий Поділ, Дніпро, Царський сад і цвинтар біля Аскольдової могили, де поховано предків філософа.

1947 році Кембриджський університет присвоїв Бердяєву ступінь почесного доктора, і висунув на здобуття Нобелівської премії. Та 23 березня 1948 року прямо під час роботи за своїм столом обірвалося життя великого філософа.



Нині Бердяєва читають і перевидають. Найбільшої популярності в сучасному світі, як не дивно, філософ здобув у Китаї. Філософія мудреця, вихідця із України, спрямована у майбутнє: “Я звернений до століть прийдешніх”. Невипадково його називають філософом XXI століття, адже спадщина пройнята високим пафосом свободи та поваги до людської особистості, яка в наш час покликана відіграти особливу роль.

[Свідомий]

Микола фон Василько – буковинський аристократ, фінансист Української революції
Мар'яна Шевелєва

Микола лицар фон Василько (Микола Миколайович Василько, нім. – Nikolaus Ritter von Wassilko) – представник української еліти Австро-Угорської імперії, який протягом двох десятиліть захищав інтереси свого народу з парламентської трибуни у Відні. Яскравий репрезентант титулованого дворянства, він пережив складну особисту еволюцію від румунсько-німецької до української ідентичності, щоб зрештою прислужитися на ниві творення української національної державности.

Рід Васильків, за сімейними переказами, походив від теребовлянського князя Василька Ростиславича (правнука Ярослава Мудрого), який жив наприкінці XI – на початку XII століття. У наступні століття під впливом Молдавського князівства рід зволощився (тобто, румунізувався). Коли Буковина відійшла до Австрійської імперії, Васильки були одними з найбагатших землевласників краю. 1855 року імператор Франц Йосиф І фон Габсбург надав їм титул баронів Серетських (von Serecki – від назви річки й міста Серет), а в жовтні 1918-го останній імператор Карл І фон Габсбург в останні дні існування імперії надав Василькам графський титул.




У такій магнатській родині з’явився на світ Микола Василько. Це сталося 25 березня (за іншими даними, 21 березня) 1868 року в маєтку в селі Слободзія-Комарівці – нині Лукавці Вижницького району Чернівецької області. Як було заведено у дворян, до 10-річного віку хлопець отримував домашню освіту, а потім його відправили до приватної школи “Терезіанум” у Відні, заснованої імператрицею Марією-Терезією ще в середині XVIII століття. Далі був юридичний факультет Чернівецького університету.

Політичну кар’єру Микола Василько починав у лавах румунського руху, адже його батьки позиціонували себе румунами. Але там не склалося, і Василько почав шукати інших можливостей. Це привело його спершу до старорусинсько-москвофільського табору, а потім зрештою до українського. Позначився вплив українського громадсько-політичного діяча й лікаря Василя Воляна, одруженого з тіткою Миколи Василька.

Замолоду Василько мав репутацію справжнього бонвівана. Він безтурботно протринькував кошти батьків на юнацькі розваги. Але у 24 роки втратив батька, тому довелося споважніти та зайнятися численними клопотами зі спадщиною і маєтностями. Микола одружився з представницею шляхетного роду Ольгою Гергель, яка принесла йому величезний посаг. У цьому шлюбі народився син Гамількар-Микола та доньки Віра, Тетяна й Надія. Після раптової смерті жінки Василько одружився вдруге – з віденською акторкою Джетті Вінклер, відомою під псевдонімом Ґерда Вальде.



Микола Василько із дружиною Джетті Вінклер. Париж. Ейфелева вежа

1898 року Миколу Василька обрали депутатом Буковинського крайового сейму. Свій перший виступ він розпочав українською мовою. А вже наступного року його обрали депутатом австрійського парламенту (райхсрату Цислейтанії) від українців Буковини. До складу законодавчого органу він незмінно переобирався до самого розпаду Австро-Угорської імперії восени 1918 року.

За період парламентської діяльності Микола Василько регулярно вдавався до лобіювання українського інтересу у Відні. Його стараннями Буковинську митрополію поділили на українську та румунську, заснували українську гімназію в місті Вижниця, замінили низку чиновників на Буковині, які не володіли українською мовою. 1903 року Василько увійшов до депутатського об’єднання “Вільнодумний союз”, який вимагав підвищити платню вчителям, заснувати селянський банк, скасувати низку застарілих податкових зборів. Діючи у спілці з депутатами від Галичини, увійшов до Українського клубу, а потім – до Українського парламентського союзу, ставши заступником його керівника Костя Левицького.

У 1909-1910 роках Микола Василько особливо відзначився на ниві боротьби з москвофільством. Він довів, що москвофільський рух на Буковині й Галичині підтримується на кошти, що надходять з Російської імперії. Зрештю, австрійська влада закрила низку москвофільських періодичних видань і навчальних закладів.



Степан Йосипович Смаль-Стоцький та Микола Миколайович Василько

Під час Першої світової війни політична позиція Миколи Василька полягала в тому, щоб домогтися об’єднання всіх українських етнічних земель Австро-Угорщини в окремий автономний коронний край. 1915 року він став заступником голови Загальної української ради у Відні, яка претендувала на те, щоб представляти інтереси всього українського народу. Ініціював створення Гуцульсько-буковинського легіону у складі австро-угорської армії, яким командував його двоюрідний брат Стефан Василько фон Серетський. Сприяв укладенню Брест-Литовського мирного договору між Центральними державами й Українською Народною Республікою 9 лютого 1918 року.

У жовтні 1918-го Австро-Угорщина почала розвалюватися. У Львові постала конституанта – Українська Національна Рада, яка проголосила створення Української держави, а з 13 листопада – Західної-Української Народної Республіки. Микола Василько перейшов на службу ЗУНР. Маючи численні, напрацьовані десятиліттями зв’язки у Відні, він дістав призначення послом ЗУНР в Австрії. У листі до керівника уряду ЗУНР Костя Левицького Василько зазначив:

“Не хочу, щоб ця війна, котра потягнула за собою великі жертви та між українцями, скінчилася без признання суверенної України”.

На дипломатичній ниві Микола Василько захищав ідею соборності української нації та держави. Влітку 1919-го його призначили послом УНР у Швейцарії, а вже в наступні роки він керував одразу п’ятьма українськими амбасадами – у Швейцарії, Німеччині, Італії, Австрії та Угорщині. Водночас виділяючи особисті кошти на їхнє утримання, адже бюджетних коштів УНР хронічно бракувало. Як казав сам Василько:

“Мій уряд для своїх видатків за кордоном має лише мою особисту касу – чи вона довго витримає цей колосальний іспит?”.
Крім того, він фінансово підтримував і багатьох українських політиків, які вимушено опинилися за кордоном.

Міністр праці УНР Йосип Безпалко згадував:

“День і ніч працює той чоловік, немає тут визначнішого чоловіка, з яким би він не зумів нав’язати зносини. Щоб зміряти працьовитість Василька, я скажу, що дістаю від нього денно два листи ділового змісту і знаю напевно, що він їх десятками розсилає на всі сторони світу, тим часом, коли наше берлінське кореспонденційне бюро висилає у світ одну й ту паршивеньку нотатку про українську справу й ту не щодня”.

Сили поступово залишали Василька. 2 серпня 1924 року він помер у баварському курортному містечку Бад-Райхенгалль від нападу астми. Лідер УНР Симон Петлюра, який користувався фінансовою допомогою небіжчика, писав:

“Несподівана смерть М. Василька від астми мене приголомшила і вибила з рівноваги, позбавивши мене і того матеріального ґрунту, на якому я за останні два роки стояв. Про М. Василька дехто з наших громадян думав по-своєму. Але я мав нагоду трохи ближче пізнати і його самого, і його патріотичну працю. Ось через що оцінюю його смерть як дуже дошкульну втрату для цілої нашої справи. Щоб провадити певну працю, треба мати мені і матеріальний ґрунт, і незалежність. Все це урвалось у зв’язку зі смертю М. Василька, який з патріотичних мотивів з особистих засобів підтримував мене фінансово останніми часами”.



Похований Микола Василько на православному цвинтарі Теґель у Берліні. Протягом тривалого часу його могила вважалася втраченою. Тільки в 2013 році її вдалося віднайти та впорядкувати. А 2015 року іменем Василька названо вулицю в Чернівцях.

[Свідомий]

Олександр Литовченко – історичний живописець з Полтавщини

Олександр Литовченко. Його нерідко називають художником побутового жанру, адже у своїх картинах він приділяв велику увагу інтер’єру, одягу й іншим деталям. Щоби втілити на полотні свій задум якнайточніше, митець багато часу присвячував вивченню матеріялів, що стосуються тієї чи іншої епохи. Годинами сидів над документами, старанно занотовував і замальовував до альбому предмети історичної минувшини.

Олександр Дмитрович народився 26 березня 1835 року в Кременчуці на Полтавщині. Батько працював учителем малювання, але прибутків те вчителювання майже не приносило, тому жили Литовченки бідно. Саме тому художник не дуже любив згадувати своє дитинство. Проте він відзначав, що змалку тягнувся до живопису, батько, бачачи синове захоплення, навчав основам.



Портрет Литовченко. Художник Іван Крамськой

Зрештою, дитяче хобі переродилося у велику любов до живопису. Саме вона погнала хлопця до Петербурга, де здійснилася його найзаповітніша мрія – він став студентом Академії мистецтв, хоча ледь витримав вступні іспити.

В Академії Олександру знання давалися легко, за свої роботи він тричі отримував золоті та срібні відзнаки. У 1861 році за картину “Харон перевозить душі померлих” був нагороджений малою золотою медаллю. Але життя у Петербурзі вимагало чимало коштів, тому довелося влаштуватися ретушером у салоні фотографії.
21 листопада 1863 року стався знаменитий “заколот чотирнадцяти”. 14 найкращих випускників Імператорської Академії мистецтв на чолі з Іваном Крамським відмовилися брати участь у конкурсі на велику золоту медаль до 100-річчя Академії. Вони демонстративно вийшли з цього закладу, тим самим протестуючи проти класичного академічного напрямку в живописі та заснувавши свою, національну школу реалістичного живопису. Унаслідок Олександр вийшов із ІАМ зі званням класного художника 2-го ступеня.

Невдовзі Олександр Литовченко долучився до “Петербурзької художньої артілі”, а після її розпаду, увійшов до “Товариства пересувних виставок”, які мали досить серйозний вплив на розвиток художнього мистецтва. Саме на цих виставках Литовченко експонував свої картини.













Надалі працював як історичний живописець, чимало уваги приділяв релігійному живопису, а ще писав портрети. У своїх картинах детально зображував побутові елементи: посуд, меблі, костюми. Писав ікони, а також долучався до розпису церков, за що був ушанований орденом святої Анни 3-го ступеня.

У 1868 році за картину “Сокольничий” він отримав звання академіка. Визнання надихнуло митця, і він вирішив здобути ще й звання професора. Академія пішла на зустріч, йому виділили майстерню, де художник майже чотири роки писав картину на історичну тематику часів Івана Грозного. У 1874 році полотно постало перед очі комісії. Але рада вирішила, що ця картина не тягне на професорство. Її визнали незадовільною в історичному контексті. Сам митець був не згоден із визначенням комісії і вимагав від них детальніших вказівок на помилки, але отримав відмову. Оскільки колегія не вважала за потрібне пояснювати своє рішення. Відтоді художник відійшов від Академії та до самої смерти ненавидів усе, що з нею пов’язане.











Петро Польовий, літературознавець і перекладач у своїх спогадах про художника так характеризує його:

“Він уявлявся мені простою, наївною людиною, але надзвичайно добродушною і симпатичною. Приємно вражала мене його допитливість, його бажання дізнатися якомога більше про улюблену історичну минувшину, його жадібність у збиранні та накопиченні про неї відомостей і всякого роду матеріялів. Як тільки побачить нові фотографії, нові книги з археології, то зараз же вхопиться за них, і просить дати йому на час – і все випитує мене, і витягує невідоме йому і пристрасно улюблене”.
Кращими творами художника вважаються: “Іван Грозний показує свої багатства англійському послу Горсею” (1875) і “Цар Олексій Михайлович і архієпископ Новгородський Никон біля труни святого чудотворця Філіпа, митрополита Московського” (1886), а також кілька портретів, особливо мальовані чорним олівцем, Андріївського та Вельямінова-Зернова.

Помер Олександр Литовченко 16 червня 1890 року. На останок, за свою віддану працю на ниві прославляння історії Російської імперії він отримав неоднозначний відгук про свою творчість. Мовляв, внесок Литовченка у живопис є доволі обмеженим. Попри правильність рисунку, приємність колориту й соковитість манери, композиція залишалася сухою та одноманітною. Головним результатом діяльності Литовченка визнавали його активну участь у товаристві пересувних виставок, яке стало найголовнішою подією російського живопису того періоду.

За своє життя Олександр Дмитрович написав понад п’ятсот робіт. На жаль, від цього величезного творчого доробку до нашого часу дійшли тільки назви, а самих картин не більше двадцяти.

[Свідомий]

Олександр Безредка – імунолог і мікробіолог світового рівня з Одеси

У січні 1907 року в Парижі мікробіолог Олександр Безредка, який працював у лабораторії Мечникова, повідомив, що відкрив метод запобігання анафілактичному шоку. Мечникову здалося, що це блискуче відкриття допоможе запобігти передчасному старінню.

Олександр Михайлович народився 27 березня 1870 року в Одесі. Початкову освіту здобував у гімназії, а потів вступив на фізико-математичний факультет Новоросійського університету. У період студіювання захопився хімією. Перші наукові дослідження він проводив під керівництвом Миколи Зелінського. За публікацію “Досвід історії розвитку стереохімічних поглядів” Безредка нагородили золотою відзнакою.

Ілля Мечников, часто приходив на гостини до Безредків, ділився новинами медицини, чим і зацікавив допитливого Олександра. Зрештою це захоплення переросло у бажання вступити до медичного університету й опанувати науку. Та зробити це виявилося не просто. Ні Київський, ні Московський медичні університети не прийняли абітурієнта. Ні, не тому, що знань бракувало, а тому, що хлопець був юдейського віросповідання. Щоправда, йому пропонували перейти в християнство та стати студентом одного із вишів, утім хлопець відмовився. До кінця життя зберігав вірність юдаїзму.



На допомогу прийшов Мечников, він саме переїжджав у Париж до Пастера, і забрав Олександра із собою, за умови, що той зможе вступити до Сорбонни. Із 1893-го Безредка студент медичного факультету Сорбонни (до речі, його зарахували одразу на другий курс без вступних іспитів).

По закінченню в 1897 році вишу, він продовжив роботу в Інституті Пастера штатним асистентом лабораторії морфологічної мікробіології, якою завідував заступник директора інституту Мечников.

Найгострішими проблемами Парижа на рубежі століть були сифіліс і черевний тиф. Пастер вважав, що проти них повинна допомогти вакцина з живих, але ослаблених збудників. Безредка вирішив піддати тифозну паличку нападу антитіл. Коли вони з різних сторін атакують мікроб, він стає менш активний, і його можна вводити в організм, щоб навчити імунітет із ним боротися. Поки возилися з тифом, виникла нова напасть – анафілаксія





У 1906 році дослідник занурився у вивчення цієї проблеми, намагаючись знайти способи боротьби з анафілактичним шоком (це важка реакція (анафілаксія), що швидко розвивається та супроводжується загрозливим для життя зниженням артеріального тиску) за допомогою десенсибілізації організму. Розробив метод запобігання цьому шокові при сироватковому лікуванні (метод дробової десенсибілізації по Безредку), який досі вважається класичним у світовій науковій літературі отримав назву “метод Безредка”.

У 1910 році Безредка став професором, а в 1916 році – заступником директора Пастерівського інституту. Неабиякої популярності здобули дослідження проблем місцевого імунітету, які професор проводив протягом 12 років із 1913 до 1925-го.



Ілля Мечников та Олександр Безредка

Завдяки численним експериментальним дослідженням Безредка висунув теорію “місцевого імунітету”, згідно з якою у боротьбі організму з інфекцією провідна роль належить виключно явищам місцевої захисної реакції окремих органів і тканин. Теоретичні основи цього вчення розкритикували, оскільки Безредка намагався ізолювати це явище від захисних реакцій цілісного організму. Але ці відкриття і дослідження лягли в основу низки цінних методів профілактичної та лікувальної медицини:

вакцинація по Безредку через рот проти черевного тифу, дизентерії, холери, сибірки, віспи;
вакцинація через шкіру проти стрептококової і стафілококової інфекції;
використання запропонованого ним препарату “антивірус” переважно для лікування гнійних інфекцій.
Учення Безредка знайшло практичне застосування в хірургії, дерматології, гінекології та офтальмології. Також вчений приділяв увагу мікробіології. Кілька років вчений витратив на пошуки найвдалішого живильного середовища для вирощування туберкульозних бактерій. Унаслідок він отримав середовище, яке дозволяє протягом трьох днів вирощувати певну культуру. Останні дослідження вченого були присвячені вивченню способів боротьби зі злоякісними новоутвореннями. Але нагла смерть перервала цікаві досліди з пошуку можливостей специфічної вакцинації проти пухлин. З іншого боку він зміг уникнути трагічної долі, адже за три місяці в Париж увійшли гітлерівські війська.

Помер Олександр Михайлович Безредка 28 лютого 1940 року від серцевого нападу.

[Свідомий]

Стефан Банах: Математика є так давня, як давньою є людина

Стефан Банах – провідний університетський математик, який удостоївся всіх найвищих наукових звань. Із 1919 року викладав у Львівському політехнічному інституті, у 1922-му став викладачем у Львівському університеті. За два роки вже був професором Львівського університету та членом-кореспондентом Польської Академії наук. У 1939-му, після приєднання Львова до України, став деканом фізико-математичного факультету Львівського університету. Сам же вчений говорив: “Математика є найгарнішим і найпотужнішим витвором людського духу. Математика є так давня, як давньою є людина”.

Стефан народився 30 березня 1892-го в Кракові. Цей період біографії оповитий легендами й домислами. Та лист батька Стефана Гречека, написаний у 1943 році, трохи привідкриває завісу таємничості:

“Коли ти народився, я мав 24 роки і 4 місяці. Служив у війську. Без дозволу військового начальника не можна було мені одружитись. Дозвіл на одруження давали тільки тоді, якщо хтось діставав документи, що це покращить комусь існування. Мама твоя [Катажина Банах], маючи професію покоївки, отримувала оплату 5 злотих на місяць. Не було навіть мови про те, щоби дістати дозвіл на одруження. Я також не міг зі своїх доходів дати утримання твоїй мамі. Отже, вирішили за місяць віддати тебе на село на виховання, і я зобов’язавсь платити за тебе, що кожного місяця і виконував”.
Так хлопчик опинився в селі у бабусі. Через кілька місяців мати навідала сина. Потім забрала в Краків і віддала на виховання Францішці Плові. Колись Катажина в неї працювала, жінка своїх дітей не мала, тому охоче забрала малюка.





Гречек дотримував слова й піклувався сином. Про це свідчать шкільні документи Стефана, у яких зазначено опікунство Гречека поряд із Францішкою Пловою.

Стефан Банах початкову освіту здобув у народній школі, потім вступив до Краківської гімназії. Уже тоді хлопцеві найбільше подобалася математика, що ж до інших предметів, то бувало по-всякому, від оцінок “дуже добре” до “задовільно”. Скрутне матеріяльне становище змушувало хлопця займатися репетиторством.

По закінченню гімназії батько перестав фінансово допомагати сину:

“Я поклявся твоїй мамі, що дам тобі допомогу до отримання атестата зрілості. Дальше ти сам мусиш давати собі раду”.
Стефан подався до Львова, щоб заробити гріш – давав приватні уроки. У 1910-му Банах вступив до Львівської політехніки на факультет будови машин. За рік перевівся на факультет інженерії. У 1914 почалася Перша світова війна. До армії його не призвали за станом здоров’я. Банах повернувся до Кракова.

1916 рік став переломним у житті Стефана. Він познайомився з математиком Гуґо Штайнгаузом. Якось вчений у розмові розказав Банаху про задачу, над якою вже довго роздумував, та ніяк не міг вирішити. За тиждень Стефан приніс розв’язок, ставши в такий спосіб співавтором першої наукової публікації.

Штайнгаузер відіграв помітну роль не тільки у становленні Банаха як математика, а й посприяв його сімейному щастю. Він познайомив Стефана зі своєю секретаркою Луцією Браус. Молоді люди закохалися й створили сім’ю. У шлюбі народився син, якого нарекли на честь батька.





Пізніше, завдяки клопотанням Штайнгаузера, Банах став асистентом катедри математики Львівської політехніки. Написав кілька наукових праць. За рік отримав докторський ступінь філософії. У 1924-му його затвердили у званні надзвичайного професора катедри математики Львівського університету й обрали членом-кореспондентом Польської академії знань. У 1927-му став звичайним професором. За два роки світ побачили його підручники з математики для середніх і вищих шкіл. Загалом він був автором та співавтором десяти таких посібників. Найпопулярнішою серед яких стала “Rachunek różniczkowy i całkowy, tom I, Lww 1929”.

Разом з Гуґо Штайнгаузом у 1929 організував видання відомого журналу “Studia mathematica”. Вивчений ним лінійний простір, який отримав назву “простору Банаха”, має і нині велике значення для математики.
Одна з найголовніших праць Банаха вперше побачила світ 1931 року польською мовою. Наступного року вона була опублікована французькою під назвою “Théorie des operations linéaires”, а українська версія в перекладі Мирона Зарицького вийшла тільки 1948-го під заголовком “Курс функціонального аналізу”. Праця здобула високу оцінку спеціалістів, автора 1936 року запросили до Осло (Норвегія) виступити з пленарною доповіддю на Міжнародному математичному конгресі.

Банах разом зі Станіславом Мазуром і Юлієм Шадером став засновником Львівської математичної школи, в якій розроблено значну частину функціонального аналізу. Вчені збиралися для обговорення проблем у кнайпі “Kawiarnia “Szkocka”, тому іноді жартома називалися “шкоцька (шотландська) математична школа”.



У “Шкоцькій” завели бухгалтерський зошит, де з одного боку сторінки записували математичну проблему, а з іншого – її розв’язок. Банах почав ці записи 17 липня 1935 року і до 1941-го їх назбиралося вже 193. Унікальна книга була вивезена Луцією Банах до Вроцлава, так вона змогла пережити Другу світову війну. Донині не всі задачі “Шкоцької книги” вирішені.
Результати досліджень Банаха стали класичними й входять до підручників і монографій із функціонального аналізу. Деякі роботи стосуються теорії звичайних диференціальних рівнянь (Банахове середнє), теорії функцій комплексної змінної.

У 1939 році Львів приєднали до СРСР. Банах став деканом фізико-математичного факультету Львівського університету, водночас обіймав керівну посаду в Інституті математики АН УРСР Львівської філії. Окрім того, завідував катедрою теоретичної механіки Львівського політехнічного інституту.

Під час німецько-радянської війни заняття в університеті не проводилися. У той період Банах, щоби прожити працював донором у протитифозному інституті Вайґля. Там тоді працювали над створенням вакцини проти сипного тифу.
У 1944-му університет знову почав функціонувати. Банах поринув у роботу, відновлював зв’язки з видатними науковцями. Але радів Стефан недовго. Того ж року в нього діагностували рак легенів. Лікар, Олександр Барвінський, докладав усіх зусиль щоби допомогти Банаху, але нічого не міг вдіяти – було надто пізно.

Стефан Банах відійшов у засвіти 31 серпня 1945-го. Йому було 53 роки. Похований на Личаківському цвинтарі.



Його відкриття стали золотим фондом математики XX століття. Польське математичне товариство заснувало премію імені Стефана Банаха. У Львові його іменем названо вулицю. На корпусі Львівського національного університету імені Івана Франка встановлено меморіальну дошку.

[Свідомий]

Василь Іванис – борець за єдність Кубані з Україною

Василь Іванис належав до того покоління кубанських козаків, які зберігали пам’ять про своє українське походження та доклали всіх зусиль для об’єднання кубанців зі своєю історичною Батьківщиною. Революція 1917-1921 років надала їм шанс реалізувати цей намір, але численні несприятливі обставини завадили втілити його в життя. Однак і після цього протягом більше ніж пів століття Іванис був активним діячем політичної еміграції, ніколи не втрачаючи віри у виборення Соборності й Незалежності України.

Василь Миколайович Іванис народився 3 квітня 1883 року в станиці Настасівська Темрюцького відділу Кубанської області (нині – Анастасіївська Слов’янського району Краснодарського краю Російської Федерації). Родина була козацькою, українськомовною – Василь знав свій рід до дідів по обох лініях. Про батьків згадував:

“Батьки були обоє дуже працьовиті. Батько був і добре грамотний, але мав гарячу і крутеньку вдачу. Спалахував, як сірник, і не терпів заперечень. Дружина, діти, робітники і ті, із ким він стикався, шанували його більше зі страху. Мати була неписьменна, але все вміла досконало робити, завжди тиха, безмовна перед чоловіком, від вибуху гніву якого частенько витирала сльози. Над усе любила вона своїх дітей, яких їй Бог послав одинадцятеро, і часто захищала їх від сердитого батька”.

Початкову освіту Василь здобув у станичних школах. У 16 років він спробував вступити до учительського інституту в Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія), але не склав іспити. Не бажаючи далі бути нахлібником у багатодітній родині, вирішив додому не повертатися. Натомість, поїхав до Ростова-на-Дону й вступив у середньотехнічне училище. На життя заробляв собі приватними уроками. Після училища поїхав до Московського комерційного інституту, а завершив вищу освіту (інженер-хімік) у Донському політехнічному інституті, що в Новочеркаську – центрі Області Війська Донського.



Після початку Першої світової війни Василь був мобілізований до російського війська. Брав участь у бойових діях проти турків на Кавказькому фронті, отримав чин підпоручика.

Революцію 1917 року Василь Іванис зустрів на Дону, де дуже скоро виявився надзвичайно жорсткий антагонізм між козаками, більшовиками й “іногородніми” – некозацьким населенням міст і сіл. Більшовицький переворот він зустрів украй неприхильно, оскільки той супроводжувався безладом, погромами, мародерством і позасудовими розправами. У ті часи Іванис не сприймав комуністів усерйоз і був переконаний, що:

“Більшовизм не міг надовго закорінитися, бо все, що його підтримувало, було відпадним продуктом суспільства: лише ледачі недорозвинені робітники й майстри з охотою хапалися за “війну палатам”. Не приходило до голови докладніше проаналізувати росіян, їх безоглядність, а головно те, що більшовицькі кличі в значній своїй частині були підтвердженням фактичного суспільного стану у властивій Росії. Брудна аморальність, страшні прокльони, життя громадами, общинне володіння землею, несамовита темрява з найрізнішими забобонами. Індивідуальної ініціятиви у властивій Росії було мало помітно. Все робилося по чийомусь наказу. Всі ці прикмети добре знав Ленін і його перші співпрацівники, що сперлися на кримінальний елемент в адміністрації і юрбу, з необмеженим потуранням їй спочатку”.

Спершу Василь Іванис взяв участь у боротьбі з більшовиками в лавах білогвардійської Добровольчої армії генералів Корнілова, Алексєєва і Денікіна, яка формувалася на Дону. Влітку 1918 року їм вдалося вигнати “червоних” з Кубані, де відновили роботу органи влади молодої Кубанської Народної Республіки (КНР).



Справа від барона П. Врангеля – Василь Іванис, 1920 рік



Іваниса обрали до складу Надзвичайної крайової ради. За своїми політичними переконаннями він був прихильником відокремлення КНР від Росії (байдуже – “білої” або “червоної) та зближення з Україною аж до укладення федеративного союзу. Але тут одразу виявилися непереборні протиріччя між кубанцями та білогвардійцями, які хотіли тільки “єдиної та неподільної Росії”, а Україну вважали “оперетковою державою”, “вигадкою австрійського Генштабу”. Зрештою, протистояння між кубанськими козаками та Денікіним стало однією з причин поразки Білого руху.

У 1920 році залишки білогвардійських військ відступили до Криму. Разом із ними там опинився і кубанський уряд, адже Кубань окупували більшовики. У цих умовах в уряді остаточно взяли гору самостійницькі настрої, і Василя Іваниса призначили прем’єр-міністром КНР. Деякий час він виконував обов’язки отамана Кубанського війська, тобто фактичного керівника Кубанської Народної Республіки.

Завоювання “червоними” Криму в листопаді 1920-го змусило податися в еміграцію. Василь Іванис пов’язав своє життя з осередками українського життя в Европі. Чехословаччина, Польща, Німеччина стали країнами тимчасовго мешкання в 1920-1940-х роках. Найдовше Іванис затримався у чеських Подєбрадах, де близько десяти років викладав в Український господарській академії. Ще три роки напередодні початку Другої світової війни викладав фізику, хімію, математику в аграрному ліцеї села Черниця (нині Бродівського району Львівської області).

Після війни Василь Іванис, як і чимало його співвітчизників, подалися з Европи за океан. Останньою країною його перебування стала Канада. Попри наявність великої української діаспори, Василь одразу відчув труднощі життя в колосальній відірваності від історичної Батьківщини:

“Національно свідомі поселенці мусять вперто боротися проти асиміляції, за збереження своєї культури, звичаїв, а особливо мови. Урядової підтримки вони не мають, а весь духовий рух свідомо чи якось інакше тут скерований до якнайскоршого переходу на англійську мову і забування своєї. Отже самотужки українці-канадці мусили дбати, щоб власним коштом утримувати церкви, народні доми й при них школи, власні хори, театри, різні культурні й політичні організації. На це все уряд не дає ні цента”.
Василь Іванис мешкав у Торонто, співпрацюючи з Науковим товариством імені Шевченка та займаючись літературною діяльністю. З-під його пера вийшли праці про Симона Петлюру, боротьбу Кубані за незалежність, російський імперіялізм, промисловість та енергетичне господарство України й Північного Кавказу, а також п’ятитомні спогади “Стежками життя”, які є дуже цінним джерелом із вивчення подій 1918-1920 років на Кубані.



В останні роки життя Василь Іванис добре усвідомлював потребу консолідації зусиль української діаспори, розкиданої по цілому світу, дуже переживав через розбрат, який панував між різними політичними течіями й українськими церквами в еміграції.

Василя Іваниса не стало 28 вересня 1974 року. Похований він на українському цвинтарі Святого Володимира у місті Оквілл канадської провінції Онтаріо, де також знайшли вічний спочинок письменник Улас Самчук і багато інших українців, вимушених залишити свою Батьківщину.

[Свідомий]

ОМЕЛЯН ПРІЦАК: УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВЕЦЬ СВІТОВОГО МАСШТАБУ

Енергія, праця й наполегливість можуть зробити з простого студента видатного вченого. Свого часу це довів Омелян Пріцак. Його були раді бачити в найкращих університетах світу, а згодом він і сам долучився до створення Українського інституту Гарварда. Попри цей колосальний здобуток, на батьківщині Пріцак досі відомий лиш у вузькому колі фахівців.

Син солдата Української Галицької армії замість відданого українця міг вирости справжнім поляком. Як так? Справа в тім, що батько Омеляна, Йосип Пріцак, загинув майже одразу після народження первістка, а матір мала твердий намір виховати дитину в польській традиції. Емілія Капко вийшла заміж удруге й разом з родиною переїхала зі львівського села Лука до Тернополя. Батьки записали Омеляна в усіх документах Емілем і віддали в науку до полонізованих учителів. Та коли хлопець у 13 років дізнався про своє походження, то забажав розвивати національну ідентичність. Згодом він про це скаже так: «По-перше, я боровся за право бути українцем. По-друге, я від свого польського оточення навчився двох цінних прикмет, яких так бракує нам, українцям: почуття людської гідності і почуття української національної гідності».

СХІДНИЙ ІНТЕРЕС

З юних років Омелян Пріцак цікавився історією, географією, іноземними мовами. Особливе враження на нього справили наукові праці Михайла Грушевського. Проте допитливий парубок помітив у них певну однобокість: учений спирався здебільшого на українські чи західноєвропейські джерела, тоді як джерела східного походження майже не використовував. Омелян вирішив заповнити цю прогалину. Він присвятив життя студіям з орієнталістики (сходознавства) та вивчав вплив східних народів і цивілізацій на історію України.

У 1936 році він вступив на гуманітарний факультет Львівського університету. Тут він займався історією, а ще посилено вивчав арабську, монгольську, перську, турецьку мови й літератури. Наставником Пріцака був один із учнів Михайла Грушевського – Іван Крип’якевич. Під час навчання у Львові Омелян познайомився з Агатангелом Кримським, легендою тогочасного сходознавства. Саме до нього, в Інститут мовознавства АН УРСР, юнак пішов в аспірантуру.



Але навчання тривало не довго: у 1940 році Пріцака мобілізували й відіслали в Башкирію. Потім він потрапив на фронт, де його взяли в німецький полон.

РУХ НА ЗАХІД
Від долі острабайтера Омеляна врятувало знайомство з німецьким орієнталістом Ріхардом Гартманом. Він допоміг талановитому українцю і з документами, і з продовженням освіти в Інституті сходознавства Берлінського університету. Пріцак завершив навчання уже після війни, в Геттінгенському університеті під керівництвом професора Ганса Генріха Шедера. Там він захистив і докторську дисертацію.

Протягом 1950-х років молодий учений займався наукою, багато викладав у німецьких університетах Геттінгена й Гамбурга. Відвідував з лекціями країни Європи. У науковому світі він виділився своїми сходознавчими розвідками. Саме ці дослідження привернули до Пріцака увагу професури Вашингтонського університету в Сіетлі, а згодом і знаменитого Гарварду.

У 1960-х він переїхав до Сполучених Штатів Америки, де утворився один із найвпливовіших осередків української діаспори. У Гарвардський університет Омеляна Пріцака запросили на кафедру тюркології й лінгвістики. Тут учений продовжив дослідження арабо-перських і турецьких джерел у контексті історії Східної Європи. Вже в перші роки професорської кар’єри він став впливовим викладачем, професором з тюркських та середньоазіатських досліджень, фахівцем з історії України. Але визнання в Гарварді і славу в Україні йому принесли наукові й організаторські зусилля у зовсім іншій царині.





УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОС У США
Омелян Пріцак прагнув створити групу викладачів, які б займалися українськими дослідженнями та були справжніми експертами в цій галузі. Правління Гарвардського університету дало згоду. Для фінансування кафедр історії, мови та літератури України потрібні гроші – кілька мільйонів доларів. На той час це була неймовірна сума. Однак завдяки потужній підтримці української діаспори кошти вдалося зібрати. Так зусиллями небайдужих людей у США відбулися: українознавчий центр, три українознавчі кафедри та Український науковий інститут.

Український інститут розбудовувався ґрунтовно, фахово й утвердився не тільки в Гарвардському університеті та американському науковому світі, а й у світовій науці. У ньому виросла ціла плеяда всесвітньо відомих дослідників, зокрема Франк Сисин, Борис Ґудзяк, Любомир Гайда, Орест Субтельний, Зенон Когут, Григорій Грабович, Роман Процик, Ольга Андрієвська, Віктор Остапчук, Олександр Галенко.

ФАКТ

З-під пера вченого вийшли понад 900 наукових праць. Серед них фундаментальні «Слов’яни і авари», «Половці і Русь», «Походження хозар», «Коли і ким було написано “Слово о полку Ігоревім”». Найголовнішим дослідженням Омеляна Пріцака вважається «Походження Русі», де він дав друге життя норманській теорії створення Давньої Русі та сформулював гіпотезу про причетність хозарів та іудеїв до заснування Києва.

Мало хто знає, але в 1960-х роках Нобелівський комітет з літератури надав Омелянові Пріцаку право номінувати претендентів на Нобелівську премію. У 1967 році він подав кандидатури Павла Тичини, Івана Драча й Ліни Костенко, у 1968-му – Івана Драча, в 1970-му і в 1971-му – Миколу Бажана. У такий спосіб учений докладав зусиль для презентації української художньої літератури на міжнародній арені.

ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ
У 1989 році Пріцак іде з посади керівника Українського інституту Гарварда. На це була поважна причина: він вирішує повернутися в Україну. Тут його обрали іноземним академіком Академії наук, він засновує Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського НАН України і стає його директором. Також ініціює створення академічної Археографічної комісії, енергійно береться за викладання історіософії у Київському університеті імені Тараса Шевченка.

Сімдесятилітній Омелян Пріцак вражав до того ж ще й величезною енергією, умінням згуртувати навколо себе людей із різними зацікавленнями й амбіціями. А ще нас, молодих, приваблювала й чарувала його манера викладати. Вчений із неймовірним авторитетом і визнанням, він (на відміну від, що вже там гріха таїти, багатьох наших університетських викладачів) не повчав, не ставав у позу зверхнього ментора.
— Віра АГЕЄВА, професорка Києво-Могилянської академії

Омелян Йосипович очолював Інститут сходознавства до 1996 року. Справедливо кажучи, його прогресивну позицію сприймали не всі колеги, намагаючись триматися ретроградних наукових стереотипів. Хай там як, але Пріцак знову їде у США. Не стільки через засадничі розбіжності, а через хворобу дружини та погіршення його самопочуття. Його життя обірвалося 29 травня 2006 року в Бостоні, за тисячі кілометрів від батьківщини. І хоч Омелян Пріцак народився в суперечливих умовах, він свідомо обрав служіння на користь української ідеї та робив для неї значно більше за багатьох тих, хто все життя провів в Україні.

[Свідомий]

Розповім Вам про олігарха.
На його честь не назвали вулицю в Києві.
Однак якби не він, третини людей зі шкільних підручників ніколи туди б не потрапили.
Знаєте, як у фільмі "Назад у майбутнє", прибираєш одну людину, і цілий натовп зникає на фото.
Такою людиною для українського ХХ століття є Євген Харлампійович Чикаленко.
Це він любив повторювати, що Україну слід любити до глибини власної кишені.
Якось письменник Мордовець написав про поневіряння українських авторів у російських видавництвах.
Це прочитав Чикаленко і сказав, що платитиме стільки ж, як росіяни, якщо Мордовець писатиме українською.
Десь відтоді він став одним з менеджерів українського культурного руху, як би ми зараз це назвали.
Питав Рєпіна, чи не хоче він писати картини на українські сюжети?

Платив Коцюбинському 1000 золотих карбованців на рік, на той час, дуже пристойні гроші.
Бо так, виявляється, українські письменники мають щось їсти, щоб писати.
Фінансував Грушевського, Винниченка, Франка, Кобилянську. Підтримав матеріально видання "Словаря української мови" Бориса Грінченка.
Чикаленко дав грошей на першу українську щоденну газету, українську школу, книгарню, перше велике українське видавництво.
"Хоч і поганенька "Рада", але все-таки вона свідчить – ми живі як нація, ми ще не вмерли!
Смерть такої газети від анемії – це друге Берестечко, величезний удар по нашому національному рухові".
"Я не раз казав, що коли не матимемо своєї преси, школи, або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями".
Дав гроші на будівництво Академічного дому у Львові.
Йому було важливо, щоб в кімнаті жили один, максимум два студенти, щоб все з комфортом і по-людськи.
Хто передав гроші?
"Один невідомий добродій".
До речі, пізніше в цьому домі збиралися Бандера та Шухевич, але то вже інша історія.
Викупив землю в Алупці, щоб збудувати пансіон для хворих українських письменників.
Євген Харлампійович втратив 8-річну доньку.
І вирішив вшанувати її пам’ять, віддавши частину грошей, які відкладав для посагу доньці, для журналу "Київська старовина" для премії за найкращий твір з історії України.
Саме Євгена Чикаленка зобразив Іван Карпенко-Карий у п'єсі "Хазяїн".
Його дивувало, що Чикаленко не витрачає грошей на себе.

Але Чикаленко міг запросто продати один зі своїх будинків, бо бракувало коштів на газету.
Якщо потрібно було терміново профінансувати черговий український проєкт, він просто відрізав від своїх земель і продавав.
Звідки ж кошти?
Чикаленко був агрономом, напрочуд успішним.
Його книжка "Розмови про сільське хазяйство" за популярністю у селян була другою після Кобзаря.
Півмільйонний тираж, дві великі срібні й одна золота медалі від сільськогосподарських товариств.
Але видання книжки українською Чикаленко добивався 5 років. На своїх землях активно впроваджував трактор замість сохи, використовував технологію чорного пару.
Коли по всій Російській імперії була засуха, у Чикаленка з врожаями все було добре.
Про його погляди.
Чикаленко говорив українською, в дитинстві його дражнили, бо, мовляв, говорить "мужицькою" мовою.
Робив ставку на середніх землевласників, мабуть, зараз їх можна назвати середнім класом.
Один з ініціаторів скликання Центральної Ради.
Власне ідея Центральної Ради народилася у нього вдома. Відмовився бути міністром агрополітики.
Не вважав себе політиком, а тому відмовився бути гетьманом на користь Скоропадського.
"Не сотворений я на перші ролі, ніколи їх не грав і не претендував на їх, а робив те, що мені давало моральне задоволення, а через те й заслуги мої не великі".
"Говорив правду, а не годував цукерками".
Вважав "хочете соціалістичну революцію, отримаєте безкінечну Росію".
"Німці нам не страшні; кацапи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять: коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі.
Вони страшні Україні своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менш грамотним".
А далі, а що далі?
Прийшли більшовики, і він змушений був емігрувати, сподіваючись повернутися, коли Україну звільнять від комуняк. Звісно, землі й маєтки в еміграцію не забереш.
За кордоном жив бідно, збирав в лісі деревину на розтопку. Щоб зібрати йому кошти на операцію на шлунку, знайомі розмістили оголошення в газеті української громади у Сполучених Штатах.
Сам Чикаленко соромився приймати таку допомогу.
"Хотілося б ще трохи пожити, щоб побачити, чим скінчиться доля України, про яку я весь свідомий вік клопотався і про яку дбав.
Всі зайві гроші, що зоставалися від мого скромного життя, я віддавав на українські справи, про які вже й позабував…
Ось чому я не склав собі запасу на старість".
Заповідав розвіяти свій прах у рідному селі Перешори на Одещині.
Вийшло інакше.
Після заплутаної детективної історії урна з його прахом була втрачена.
Я от думаю про той конкурс на кращий твір з історії України.
Ну чому у нас постійно пам'ять як у рибок?
Людина послідовно, регулярно, щедро фінансувала українську культуру, освіту, політику, економіку.
Не знаю, що б без цих зусиль від нас залишилося у ХХ столітті.
А ми навіть вулицю чи станцію метро не можемо назвати на його честь.
Мертвим це вже не потрібно, а от живим було б дуже корисно знати про Євгена Чикаленка.
Знати, що ось так можна.
В коментарях щодо перейменування вулиці питали "до чого тут Лєв Толстой?".
От і я думаю, ну до чого тут взагалі Лєв Толстой.
Христина Морозова

[Свідомий]

“Батьком” першого мобільного телефона був син українських емігрантів

Мартін Купер – син українських емігрантів, який винайшов мобільний телефон.
Без цього маленького пристрою неможливо уявити наше життя і навіть важко зрозуміти, як ми раніше без нього обходились.



Подякувати світ повинен не лише йому, а й його батькам, розповідає Експрес.

Переїхавши у Штати з маленького містечка під Києвом, ті намагались зацікавити сина інженерією з самого малечку. Мартін не протестував і згодом без жодних проблем отримав диплом магістра Іллінойського інституту технологій.

У 1954 році йому вдалося влаштуватись у компанію Motorola. Це зараз її назва відома в усьому світі, а от у ті часи це була малопомітна телекомунікаційна компанія. Справа в тому, що на ринку існував один монополіст – фірма AT & T, яка повністю забезпечувала країну телефонним зв’язком. Саме їй вдалося, здавалось, неможливе – перенести телефони в автомобілі. Хоча все устаткування важило 15 кілограмів, та можливість їхати по місту в автомобілі і спілкуватися зі світом приголомшила людей.

І тільки в компанії Motorola розуміли — такі телефони все одно обмежують людину, приковуючи її до певного місця. Одного дня керівництво зібрало інженерів у своєму кабінеті і в наказовому тоні заявило, що чекає від них інноваційних рішень.

За роботу взявся Мартін Купер – і не минуло 2 місяців, як на столі в боса з’явився перший прототип: довжина 25 см, вага – більше кілограма, заряду акумулятора вистачало на 20 хвилин.



Усі розуміли — це успіх. Залишалось лише ефектно представити свій винахід світу, тобто, сучасними словами, провести яскраву PR-акцію. Довірили її, звісно, Куперу.
3 квітня 1973 року, взявши свій мобільний, Купер вийшов у центр Манхетена, запросивши при цьому журналістів та фотографів. Це була перша мобільна телефонна розмова. Вона увійшла в історію. Диво-пристрій негайно захотіли побачити в Білому домі, кажуть, президент Рейган був зачарований ним.

Втім, простим людям довелося чекати ще 10 років, доки новинка з’явилась у звичайних крамницях. За цей час Motorola вдалося зменшити вагу телефона до 800 грамів. Утім, дозволити їх могли лише багаті. Ціна, м’яко кажучи, кусалась – 3500. За ці гроші можна було купити автомобіль. Невдовзі Мартін Купер заснував власну компанію і став мільйонером.

А от на батьківщині його батьків мобільний зв’язок з’явився ще через десятиліття — 1 липня 1993 року, коли тодішній президент Леонід Кравчук поспілкувався з послом України в Німеччині.

[Свідомий]

Всесвітньо відомі хіти Едіт Піаф написав композитор, родом з Івано-Франківщини

Шарль де Ґолль, який 1966 року відвідав Москву, заходив до Кремля під звуки “Padam… Padam”
Вам щось відомо про Норберта Ґланцберґа?

Цей французький композитор і піаніст народився 12 жовтня 1910 року у Рогатині Івано-Франківської області. Наче нічого шокуючого. Але.

Ви будете здивовані, коли побачите перелік творів Ґланцберґа. Серед них – всесвітньо відомі хіти Едіт Піаф!
На початку 1940-х композитор написав мелодію найвідомішого шансону “Padam… Padam”. 1951-го з’явилися слова, після чого пісня одразу стала шлягером.



Батьки Ґланцберґа, якого від народження звали Натан, були уродженцями Рогатина. У цьому містечку вони жили до народження первістка, опісля переселилися до баварського Вюрцбурга. Музичні здібності Норберт виявив у собі ще з дитинства.
У 20 років Ґланцберґ починає працювати у Берліні, пише кілька композицій для німецьких фільмів. Кар’єра хлопця обривається після приходу до влади Гітлера. Він змушений емігрувати до Франції.

“Там 30-літній піаніст і композитор Ґланцберґ зустрівся з Едіт Піаф. Їй на той час було 25. Її зірка вже почала сходити. Піаф взяла піаніста у свою команду. Вони стали друзями, а потім коханцями.”
– пише Галина Петросаняк.



Піаф щодня по два-три рази посилає Норберту любовні листи. У них вона пише про свою вдячність за професійний розвиток:

“З кожним днем мої пісні мають все більший успіх, усі кажуть, що я розвиваюся фантастично. Цим я завдячую тобі. Це перфекціонізм, якого ти від мене вимагав”.

Але комозитор не розділяв кохання співачки. 1951 року Ґланцберґ одружився з Марічкою Мазурик. 1958 року в них народився син Серж.

Ґланцберґ написав для Едіт Піаф хіти Mon manège à moi, Noel c’est l’amour та пристрасну Le ballet des coeurs.
Подальша музична кар’єра Норберта Ґланцберґа розвивалася в кіно. Його мелодії, зокрема, звучать у фільмах із Бриджіт Бордо – “Занадто красива наречена”, Мариною Владі – “Білява відьма” та інших.

[Свідомий]

Турхан Хатідже. Українка на чолі Османської імперії

Різноманітно оспіваній Роксолані невимовно далеко до ще однієї українки в історії Османської імперії.



Нова мечеть (Yeni Cami) – одна з визначних пам’яток ісламської архітектури, збудована українкою.

Фундаторкою та основним управителем побудови Yeni Cami була українка Турхан (Надія) Хатідже, глава Османської імперії з 1648 року.



Мало хто з гідів Стамбулу знає, що Турхан українка. Більшість з них думає, що грекиня, а Роксолана – це росіянка.
Турхан завжди називала себе Ruthena. Її було захоплено в ясир десь у 12-13 років та подаровано тодішній валіде – Кьосем Сутан, яка збирала наложниць для свого примхливого і розпусного сина Ібрагіма на прізвисько Безумний. 2 січня 1642 р., ймовірно, що у віці 15-16 років, Турхан народила сина Мехмета і стала kadin – королівською жінкою (щось на зразок дружини).

За наступні 14 місяців дві інші наложниці народять майбутніх султанів Сулеймана ІІ та Ахмета ІІ, яких Турхан заборонить синові убивати, адже вони його брати.

Тим часом Ібрагім за допомогою сутенерів розшукував собі нових наложниць і вигадував нові цікаві розваги.
У спогадах тогочасних мандрівників збереглася історія про те, як Ібрагім, ганяючи в саду за дівчатами, раптом звернув увагу на дику теличку, а саме на її статеві органи, які так вразили молодого султана, що він наказав зробити золоті їх копії та розіслати по всій імперії, щоб йому знайшли дівчину, яка мала б точно такі ж.

Втілення його мрії була вірменкою з походження, важило 150 кг і тому Ібрагім лагідно називав її Кусень Цукру. Такий чудовий султан, що витрачав останні гроші зі скарбниці і залишки розуму на нові еротичні фантазії, набрид яничарам, і вони підняли повстання.



8 серпня 1648 р. яничари скинули Ібрагіма, кохана мамця відправила євнухів його придушити і так султаном став його старший син Мехмет IV, а Турхан мала би стати валіде. Однак, посилаючись на свою молодість та недосвідченість, поступилася свекрусі, яка була регентшею уже двічі.

Через деякий час Кьосем перестала влаштовувати яничар і назрів новий переворот: за допомогою чорних євнухів 2 червня 1651 р. Кьосем було задушено, а Турхан стала Валіде Султан.

За період влади цих жінок змінилося 14 візирів. Імперія не мала коштів для утримання війська. Турхан намагалася знайти вихід, однак зрозуміла, що не зможе вивести імперію з кризового стану. 1656 р. яничари підняли чергове повстання, цього разу повісивши 30 урядовців перед входом до головної мечеті.

Після цього діяння вони організували перший страйк в історії Оттоманської імперії: мешканці Стамбулу закрили свої крамниці та не вийшли торгувати на базари. Страйк тривав аж до призначення нового візира, який отримав властиво султанські повноваження.

Кьопрюлю Мехмет-паша наказав повісити 3000 яничар, після чого страйк було завершено і запанували мир та злагода.

Яничари, та й уся імперія, напевно, одразу побачили переваги жіночого правління, адже управлінське кредо Кьопрюлю, яке він висловив перед смертю Мехмету IV, було таким:

“Ніколи не прислуховуйся до поради жінки, ніколи не дозволяй своїм підлеглим стати надто багатими, тримай казну повною, сам завжди тримайся в сідлі, а армію завжди тримай в поході”.
Наступником Кьопрюлю Мехмета був його син Фазіль Ахмет-паша. Під час їх правління Турхан Султан присвячувала себе благодійності та будівельним проектам. Вона збудувала декілька фортець та завершила побудову Нової мечеті, розпочату 1597 року Сафійє Султан.

Сафійє була венеційкою і тому Нова мечеть має незвичну форму вікон, що нагадують архітектуру Венеції. Можливо, не випадково кахлі, якими викладено стіни двору мечеті, мають не традиційний синій, білий та зелений узор, а переплетення червоного на білому тлі, подібні до українських вишивок, – це закодоване нагадування про рідну землю Надії-Турхан.
Принаймні романтичний Загребельний міг би так вважати, якби постать Турхан його цікавила. На думку французького мандрівника Грело (відвідав Стамбул приблизно 1680 р.), Турхан Султан була однією з найвеличніших жінок, які коли-небудь входили до султанського палацу і перлина Оттоманської архітектури Yeni Camii гідно увінчує її пам’ять. Пам’ять турецького народу.

Цікаво, що саме до Мехмета IV звертався гетьман Дорошенко з проханням про допомогу в боротьбі за незалежність.
Султан написав з того приводу польському послові, що “козаки – свобідний народ, підкорений Польщею”.
Польща не відреагувала, і Мехмет IV розпочав військові дії, що увінчалися мирним договором у Бучачі, за яким король Польщі віддав туркам Поділля – імовірно, рідні землі Турхан. Чи це було важливо Мехметові? Чи знав Дорошенко, що звертається до султана – напівукраїнця? Можливо, турецькі вчені знають відповідь.



Подібно до забутої нами Турхан Хатідже, сотні тисяч інших українок століттями розвивають чужий бізнес, ростять чужих дітей, будують чужі святині, волею-неволею зникаючи з числа українців у чужих краях. Деякі вибиваються наверх завдяки родинним зв’язкам чи умінню адаптуватися.

Їх одиниці порівняно з загальною масою. Ми бачимо заслуги своїх лише тоді, коли нам на них вкажуть чужі – ті, яким тепер належить колишній наш потенціал. І цим фактом втрати ми пишаємося. Це наша національна гордість.

Стрункі й високоосвічені ряди українських нянь, прибиральниць, дружин, робітниць, що згоджуються на те, на що не підуть жительки інших земель, – це жінки від 20 до 50, ті жінки, які мали б виховувати наступне покоління, причому жінки сміливі, витривалі, сильні, підприємливі.

Протягом багатьох століть українки слугують обмінною монетою на життєві блага для їх чоловіків та дітей – і в цій середньовічній позиції немає нічого соціально згубного, адже усе добровільно.

Окрім того, що зв’язок матері та дитини відображає зв’язок громади і громадянина. Принцип “Беріть собі дівчину в обмін на пироги” руйнує суть елементарної людської гідності – права не бути річчю.
Історія забуття Турхан Хатідже – доброї матері та мудрого керівника, що досягла свого становища завдяки силі характеру, поміркованості та вмінню оцінити ситуацію – свідчить про те, що сценарій жіночого життя, а значить, і сценарій життя держави, бачиться нам цінним лише у версії Роксолани – через дуже бажаний приватний альянс.

Через історію успіху одиниць, якою прикриваємо мало презентабельну історію забутих мас.

Історичні праці, на основі яких відтворено життя Турхан, переважно не згадують її національності.

Джерела:
Patrick Balfour The Ottoman Centuries: The Rise and Fall of the Turkish Empire.
J. Freely. Istanbul. The Imperial City.
фото: Yeni Cami: manzara.gen.tr

[Свідомий]

Шевченко любив котів, кинув кар’єру фотографа і мріяв побувати у Римі

Шевченко, якого ми не знали
Яких жінок любив, яким напоям надавав перевагу і з яких елементів метафізики складався його світ? Далеко не все, що варто знати про Шевченка, можемо прочитати в книжках і дізнатись зі шкільної програми. uamodna.com вдалось поспілкуватися з відомим літературознавцем, дослідником творчості Кобзаря – професором Леонідом Ушкаловим, який відкрив кілька таємниць душі та долі народного генія.

Шевченка ми розуміємо настільки, наскільки розуміємо самих себе. Ми дивимось на нього, як у дзеркало. Задля чого? Щоб розуміти Україну, любити її. Шевченківська картина України була барвистою і грандіозною. Він покинув її у чотирнадцять років, тому запам’ятав і описував рідний край таким, яким той здавався в дитинстві. Саме тому найкраще і дуже особливо сприймають сюжети Шевченка діти – з тією серйозністю, на яку не здатні дорослі. Їм легко пояснити його світ – світ не предметний, а світ ідей, які перегукуються між собою. Це прекрасна природа, величні могили, які постають декораціями до історичних сцен, і народні пісні, яких митець знав тисячі. Саме такий шевченків обрій легко подружить малечу з генієм, а дорослим допоможе заново побачити Тараса Григоровича, як реальну живу людину.

До речі, хто чув, як співає Шевченко, той оцінював його голос вище за поезію. Разом з тим Україна у Тараса – це ідилічний пейзаж, який доходить рівно до горизонту.

Саме поняття горизонту мало для нього особливе значення. Дивлячись на світ очима художника, Шевченко замість фарб і пензля використовував слова та описував світ явний і той, який йому завжди хотілось пізнати, як щось нерозривно єдиноціле. Він бачить там, на горизонті, світло свободи, надію. Іронічно і розпачливо на горизонті зникають друзі та близькі під час розлуки; розчиняється старий світ під час частих прощань з минулим у сюрреалістичних снах. Складний ландшафт природи переходить у ландшафт душі, коли він, наприклад, говорить про киргизькі степи.

Метафізичний горизонт служить чудовою ілюстрацією до життя Тараса Григоровича. Горизонт у Шевченка – це межа між явною і прихованою частинами світу. Та лінія, куди він постійно намагався зазирнути і зрозуміти, що ж там ховається. Усі добре пам’ятають сюжет, коли малий Тарас ходив шукати залізні стовпи, що підпирають небо. Він вірив, що за незвіданим і таємничим горизонтом буде кінець зрозумілого світу, щось невідоме, тому марив туди потрапити. Але яким же сильним було розчарування, коли в дорозі горизонт все віддалявся і віддалявся, а згодом, за його обрієм відкрилось таке саме село, як і їхнє. З того юного дитинства для Шевченка горизонт став екзистенційною категорією.

Уже у зрілому віці він писав, що горизонт має для нього невмирущу принадність:

“Мене завжди тягне подивитись, що за ним ховається. Це почуття не дає спокою. І я все життя лишався людиною, яка прагне зазирнути за горизонт, цю безмежну, бентежну межу між явною і прихованою частинами світу”.

І він часто це робив – зазирав за горизонт свого суспільства і за межі свого часу.



Але, що таке час? Ще одна категорія, яку по-особливому сприймав і розумів Шевченко. Він визначав його якось психологічно, порівнював з дощем і відчував певну ілюзорність того, що ми називаємо часом. Адже минулого вже немає, майбутнього ще немає – є тільки те, що ми називаємо нині. Цю невловиму межу між спогадами і сподіваннями Шевченко відчув дуже тонко і багатовимірно. Різний історичний час він не просто інтерпретував у своїх творах, а пропускав через себе, і головне – розумів. Він черпав це розуміння з книг, серцебиття і простору. А єдиний золотий годинник у поета з’явився незадовго до смерті. І, як згадує Костомаров, він тішився ним, як мала дитина.

“Шевченко взагалі був великою дитиною. Великою малою дитиною, – каже професор Ушкалов. – Він мав дуже тонку натуру з раптовими перепадами настрою: то він щасливий, то за мить плаче, то різко знову щасливий. Це психологія тонко зорганізованої душі людини-митця, генія. Таких людей легко травмувати, тому вони ховаються за масками іронії та епатажу. Він був дуже іронічний, разом з тим – дуже спокійний, з вселенським реалізмом, але і з містицизмом в душі. Це ми бачимо з його щоденника, листів і спогадів про нього. Він сприймає світ з гаслом Хмельницького: що буде, те буде, а буде, що Бог дасть. А ще він почувався пророком. Інакше не написав би того, що написав. Відчуття власного пророчого покликання давало йому силу і можливість жити у всіх тих життєвих випробуваннях”.



Щоб молодим людям краще зрозуміти Шевченка, Леонід Ушкалов радить звернутись до листів і щоденника Кобзаря.

“Перше, що мене зачепило – це лист до Миколи Осипова. Він ніколи не писав великих листів. А тут написав довжелезного, де розповідав легенду про розкаяного грішника, проектуючи її на самого себе. Потім варто почитати його щоденник. Колись казали, щоб зрозуміти Шевченка-поета – треба читати Кобзар. Щоб зрозуміти Шевченка-людину – треба читати щоденник. А далі переходити до поезії, прози, до його нотаток, які він робив в археологічних розвідках, працюючи штатним художником.”


Проте, не можливо зрозуміти і повною мірою прийняти Шевченка у якійсь одній його іпостасі. Щоб осягнути його – варто говорити про шевченкізм як такий, що є сумою усіх його творчих та духовних граней – лише так ми зможемо сприйняти поезію Тараса Григоровича, як належить.

Шевченко – постать ренесансного типу. Він актор, співак та режисер, який навіть на засланні пробував робити спектаклі. Його не можна збагнути ані у романтичній стилістиці, ані у трагічній. Адже він – не форматна людина. Скульптор, художник, фотограф. Шевченко є автором понад тисячі полотен: пейзажі, портрети, картини на історичні теми. Зрозуміти Шевченка, не знаючи, що він був прозаїком, драматургом, перекладачем, публіцистом, театральним критиком, неймовірним театралом, мандрівником, винахідником, археологом – не можливо. Він застосовував новаторський спосіб гравюри, експериментував, змішував хімікати, пробував опанувати техніку акватинти.

Також його можна вважати експериментатором у малярстві, поезії та фотографії. Після того як Шевченко повернувся із заслання – він мав стати професійним фотографом. Друзі пропонували організувати йому майстерню, купили техніку, щоб він міг так заробляти на життя, як це робили багато художників. Тарас Григорович пробував фотографувати, але швидко відмовився від цього заняття. Він вважав, що дагеротипія – це не мистецтво, а справа фізики і хімії. А він був митцем. Тому вирішив займатися офортом. Шевченко любив Шекспіра, в оригіналі читав польську поезію, розумів французьку, а його мандрівна бібліотека (бо ж власного дому Кобзар ніколи не мав) була переповнена книгами та літописами з історії.

А найголовніші події у житті Шевченка траплялися навесні: навесні він народився, отримав свободу, навесні вийшов “Кобзар”, навесні опинився за ґратами, знову почув про свободу і… зрештою, навесні Тарас Шевченко помер. А останнє, що спробував він перед смертю – був чай з вершками, який він отримав з рук свого слуги.

Як не дивно, Шевченко вів богемний спосіб життя, адже спілкувався з найбільш освіченою мистецькою елітою свого часу. Він вживав вишуканий алкоголь – наприклад вина “Вдова Кліко” і ром, дуже любив каву – навіть досліджував її історію на українських землях та смакував елітними китайськими та фруктовими європейськими чаями.

А ідеальною жінкою чистого українського типу для Тараса Григоровича була дружина Пантелеймона Куліша.
Проте, професор Ушкалов пропонує не вірити чуткам про їхні стосунки, що заходять далі платонічної дружби та захоплення.

Лише усвідомлення цих багатьох іпостасей Шевченка, дослідження його біографії та знання фактів з його долі, що виходять за межі шкільних підручників, допоможуть нам правильно читати його поезію, розуміти картини і відчувати Тараса ближчим до нас.