Постаті.

Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

ПРОЗЕВАННЫЙ ГЕНИЙ ИЗ КИЕВА: Сигизмунд Кржижановский

Изображение

История возвращения из небытия текстов Сигизмунда Кржижановского вполне может составить драматический сюжет любой книги или кинофильма.

В далекие 70-е годы прошлого века молодой поэт Вадим Перельмутер (1943) случайно наткнулся в записной книжке поэта Георгия Шенгели (1894–1956) на помещенное в рамку сообщение: «Сегодня, 28 декабря 1950 года, умер Сигизмунд Доминикович Кржижановский, писатель-фантаст, «прозеванный гений», равный по дарованию Эдгару По и Александру Грину. Ни одна его строка не была напечатана при жизни».
Словосочетание «прозеванный гений» неслучайно взято автором некролога в кавычки, ибо он повторил определение, что впервые возникло в стихотворении Игоря Северянина «На закате» (1928), в котором поэт именно этим «утешительным призом» обозначил талант писателя Николая Лескова.

Конечно, Шенгели немного преувеличил в отношении полного отсутствия прижизненных публикаций Кржижановского, так как кое-что написанное автором периодически издавалось, а именно: 6 новелл, несколько очерков и полтора десятка статей.

Все эти тексты развеялись временем по забытым журналам и, по сути, не давали никакого представления о творчестве писателя. Но с момента прочтения Перельмутером траурного уведомления Шенгели началась история возвращения наследия Кржижановского в литературный контекст XX века, а его книги стали доступны читателям.
Вадим Перельмутер отыскал архив писателя, подготовил издание всех его книг, начиная с первой, увидевшей свет в 1989 году, и заканчивая основательным 6-томным собранием сочинений (2001–2013).

Появились первые читатели, первые восторги, первые переводы на другие языки.

К Сигизмунду Кржижановскому, по его меткому выражению, нагрянула «посмертная слава: громыхающая «телега жизни», едущая дальше порожняком» («Записные тетради»).

Было налицо какое-то изощренное жонглирование мыслями, фигурное катание на коньках парадоксов, взрывание вековых пластов устоявшихся истин и широкий взгляд на раскрывающиеся при этом дали и вершины. Кржижановский сел за стол, раскрыл папку, отхлебнул глоток чаю и приступил к чтению своих рассказов
Абрам Арго «Альбатрос»

Сигизмунд Доминикович Кржижановский (1887–1950) прожил 63 года, из них в Киеве он жил 35 лет (1887–1922), а в Москве — вторую половину жизни: с 1922 года и до самой смерти в 1950 году. Именно об этих (конечно, весьма условных) двух периодах жизни и творчества писателя пойдет речь.

КИЕВСКИЙ ПЕРИОД

Герой сегодняшнего повествования родился в Киеве 11 февраля 1887 года в польской католической семье бухгалтера сахаро-рафинадного завода Доминика Александровича и домохозяйки Фабианы Станиславовны Кржижановских. Его отец, отставной офицер, купил домик в районе Демиевка (в то время на окраине города), где прошел весь киевский период жизни будущего писателя.
Учился Сигизмунд Кржижановский в 4-й Киевской гимназии, а после ее окончания поступил на юридический факультет Киевского университета. В студенческие годы, в 1911 и 1912 гг., как упоминал в своей биографии сам писатель, «…совершил две летние образовательные поездки за границу (Швейцария, Италия, Франция, Германия)».

Изображение

Результатом путешествия по Европе стали путевые очерки, а один из них, об Италии, даже был опубликован в 1913 году в газете «Киевская мысль». Параллельно с учебой на юриста Кржижановский изучает классическую филологию и посещает лекции по философии.

Первыми произведениями становятся стихи, которые Сигизмунд пишет с отроческих лет. Некоторые из стихотворений публикуются в молодежном журнале «Рыцарь».

С 1913 года Кржижановский работает помощником присяжного поверенного в суде. И нет сомнений, что он смог бы сделать карьеру на стезе юриспруденции, но судьба уготовила ему иное. В 1918 году писатель бросает юридическую должность и начинает преподавать в Киевской консерватории, театральном институте имени Н. Лысенко, где читает лекции по истории литературы, психологии творчества, теории музыки и театрального мастерства. Но вскоре исторические события вносят в его жизнь коррективы — он вынужден служить в армии, но и здесь на помощь приходит любовь к чтению книг.

Из воспоминаний Александра Володина мы можем узнать о начале литературного пути Сигизмунда Кржижановского:

«В 1918 году он, советский солдат, стоял на часах и невозмутимо читал Вергилия, на чем его и поймал комиссар Красной армии С. Д. Мстиславский. Позднее Мстиславский пригласит его на работу в редакцию Большой советской энциклопедии, для которой он сперва будет писать статьи, а затем станет контрольным редактором отдела литературы, искусства и языков».
К этому моменту жизни относится решение Кржижановского стать писателем. Следует отметить, что к настоящей прозе Кржижановский подбирается долго, но в тридцатилетнем возрасте делает сознательный выбор, и вот — первый литературный дебют происходит: в 1919 году рассказ «Якоби и “Якобы”» выходит в свет в журнале «Зори» под псевдонимом Frater Tertius (Третий брат).

Это переломный момент творческого пути Кржижановского, он находит свой стиль, манеру письма, авторский голос. Это начало писательской карьеры в буквальном смысле этого слова. Исследователь литературы Евгения Воробьева очень точно и тонко понимает этот момент в жизни Кржижановского:
«Именно тогда Кржижановский почувствовал себя оригинальным художником, увидел, что обрел свою собственную манеру, тему и жанр. А отсюда — и уверился в том, что писательство может стать основным делом его жизни. И надо сказать, что в этом пункте факты согласуются с данными авторского самоощущения, хотя в именовании периодов коренным образом расходятся».
В 1920 году на литературном вечере, посвященном творчеству Александра Блока, Кржижановский знакомится с актрисой театра Анной Бовшек, и последующие тридцать лет его жизни они будут вместе, а этой женщине суждено сыграть в сохранении творческого наследия писателя главную роль. Встретив музу, Сигизмунд Кржижановский много пишет.

Изображение

Вспоминая об этом периоде жизни писателя, Анна Бовшек в книге «Глазами друга» напишет:

«Последние годы его жизни в Киеве были началом литературной жизни. Именно в эти дни в Киеве рождались и созревали его маленькие философские новеллы, которые три года спустя он объединит в сборник “Сказки для вундеркиндов”».
В 1922 году Кржижановский подготовил книгу к изданию, но судьба распорядилась иначе: «Сказки для вундеркиндов» вышли отдельным изданием только в 1991 году!

В 1922 году, следуя за Анной Бовшек, Кржижановский переезжает в Москву. Начинается новая, важная, но и последняя страница его жизни.
Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

МОСКОВСКИЙ ПЕРИОД

По приезде в Москву Кржижановский селится на Арбате в квартире №5, дома 44, в крохотной «комнатке-квадратуре», скромный быт которой будет неоднократно показан в текстах с различных ракурсов.

В книге «Клуб убийц букв» писатель так описывает эту обстановку: «Кроме стола, служившего кладбищем вымыслов, в комнате моей находились кровать, стул и книжная полка — в четыре длинных, вдоль всей стены доски, выгнувшихся под грузом букв».
20-е и 30-е годы XX века — самые плодотворные в творчестве Кржижановского, ибо в этот период были созданы все главные произведения, составившие основной корпус его творческого наследия.
Несмотря на то что при жизни автора подготовленные им к печати книги так и не увидели свет, архив его текстов находился в идеальном состоянии. Аккуратист в жизни, Кржижановский не доставил никаких хлопот Вадиму Перельмутеру при подготовке своих произведений к публикации. Так, в Собрании сочинений 2001–2013 годов книги публикуются в авторском варианте и в той последовательности, которую обозначил сам писатель.

Всего Кржижановский оставил читателям шесть книг новелл: «Сказки для вундеркиндов», «Чужая тема», «Чем люди мертвы», «Неукушенный локоть», «Мал мала меньше», «Сборник рассказов 1920–1940-х гг.». Повести «Клуб убийц букв» (1926) и «Возвращение Мюнхгаузена» (1927–1928) Кржижановский планировал выпустить отдельным изданием, и они входят в тома его прозы между сборниками рассказов согласно дате их написания.
Московский период жизни писателя был отмечен бурной деятельностью. В 1923 году он работал преподавателем в Камерном театре, где удалось поставить его пьесу по мотивам романа Честертона «Человек, который был Четвергом».

Широкая литературная и философская эрудированность писателя стала причиной того, что в 1925 году его пригласили стать контрольным редактором в «Большой советской энциклопедии», в отдел литературы, искусства и языков.
В это же время Кржижановский создает много текстов по теории литературы и театра. Пишет статьи о творчестве Шекспира, Эдгара По, Бернарда Шоу и входит в число ведущих специалистов, изучающих их творчество.

Параллельно Кржижановского приглашают приобщиться к новому виду искусства того времени — кинематографу. В 1930 году он становится одним из сценаристов фильма «Праздник святого Йоргена», но его имя в титрах забыли указать.

В 1931 году Кржижановскому удается издать книгу «Поэтика заглавий», и кажется, что судьба ему улыбнулась. Друзья писателя пытаются использовать публикацию как шанс для продвижения в печать его прозы. Они обращаются к литературному инквизитору того времени — Максиму Горькому.
В 1932 году ему передают несколько текстов Кржижановского, и отзыв великого пролетарского писателя стал смертным приговором для возможной публикации книг писателя. Текст письма Горького от 17 августа 1932 года весьма мутноват, но вердикт однозначен — «празднословие» и «праздномыслие» литературы Кржижановского никому не будет интересно: «Я думаю, что сочинения гражданина Кржижановского едва ли найдут издателя. А если и найдут такового, то, конечно, вывихнут некоторые молодые мозги, а сие последнее — нужно ли?»

Авторитет Горького при коммунистическом режиме столь абсолютен, что даже в конце 80-х годов прошлого века в одной из редакций Вадиму Перельмутеру, мечтающему издать книгу Кржижановского, напомнили, что автора, которого раскритиковал сам Горький, опубликовать невозможно.

Изображение

К счастью, режим рухнул, и тексты писателя заново родились, как вчера написанные. А тогда Кржижановский был готов к такому повороту событий и особо не обиделся, так как Горький для него литературным авторитетом не был и он довольно скептически относился к творчеству советского идола.
С тех пор Кржижановский «пишет в стол» и его начинает одолевать беспокойство, что случись что-нибудь с его бумагами — восстановить их будет невозможно, ибо большинство из неизданных текстов существовали в единственном экземпляре, а чтобы застраховаться и сделать машинописные копии — денег не было.

Однажды в «Записных тетрадях» автор напишет: «Сон: как хоронят мои рукописи в мусорном ведре», а в письме к Анне Бовшек с горечью констатирует: «Я не знаю, где наша литература, может, на книжных витринах, а может, в ящиках для рваной бумаги».
К счастью для автора и для читателей, почти все написанное Сигизмундом Кржижановским сохранилось и обрело вторую жизнь. Имя писателя отныне литературоведы ставят в один ряд с гениями предыдущих эпох: Т. А. Гофманом, Э. По, Ф. Кафкой и Х. Л. Борхесом. И это не запоздалая лесть, а искренняя и точная констатация места, которое в пространстве литературы XX века занимает творческое наследие киевлянина Сигизмунда Доминиковича Кржижановского.

Место захоронения писателя неизвестно, но его имени и творчеству, несомненно, суждено бессмертие. И пусть в завершение автор говорит сам, а мы, пусть с опозданием, но услышим его и поймем.

ГОЛОС АВТОРА: «ЗАПИСНЫЕ ТЕТРАДИ» И «АФОРИЗМЫ»

«Из всех идей наибольшую пользу индивидуумам принесла идея пользоваться чужими идеями».

«Быть писателем: расписаться в книге посещений мира».

«Люди каждый день на работу. А мысли не каждый день».

«Область мышления — это такое поле, вспахать на котором хотя бы малую площадь нельзя без знания контуров всего поля».

«Гений: снежный ком, умеющий превратиться в лавину».

«Умная голова на глупых плечах».

«Жизнь писателя: написал — списал — дописал — расписался и…исписался».

«Я стал элементарен от сложности».

«Автор — мышь, думающая, что это она и только она «вытащила репку».

«Мыслитель — не тот, кто верно мыслит, а тот, кто верен мыслям».

«История писателя: сначала он читает, затем его читают, потом читают над ним».

«Жить — это значит втыкать палки в колеса катафалка, на котором меня везут».

«Распни его — и никаких гвоздей».

«Родина — что родинка: обе от природы, и обе ни к чему».

«Говорят, Шекспира не было, а сколько пьес человек написал. Будь он, театрам бы и не провернуть».

«Уха из рыбы чеп — чепуха».

«И. был талантливее гениального Л.».

«Ум среднего роста».

«Мысли прогуливаются вокруг головы».

«Как писатель — с кем я. С большинством или с меньшинством? Если считать по числу голов, я в меньшинстве, но если брать по числу мыслей, разве я не в большинстве?»

Автор: Мартин Гал
Украинский писатель
Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Походження, самоідентифікація та вплив: чому Гоголь український, а не російський письменник

Розповідаємо про українського письменника Миколу Гоголя.

Походження
Письменник належав до старовинного козацького роду Гоголів-Яновських. Микола Васильович був нащадком наказного гетьмана Правобережжя Остапа Гоголя. Також серед його предків — представники козацько-старшинських сімей Дорошенків, Мазеп, Лизогубів, Скоропадських, Паліїв.

Мова
Перший ректор київського університету Михайло Максимович зазначав, що українську мову Микола Гоголь «знав ґрунтовно і володів нею досконало».
Влітку 1829 р. у листі до матері Микола Васильович писав, «твір мій, якщо колись вийде, буде іноземною мовою…». По-російськи писати доводилося, тому що іншою мовою його не видавали б.

Самоідентифікація
Під час відпочинку у Карлсбаді у 1840 р. в. у готельній книзі письменник записався як «Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou» (Микола Гоголь, українець, що живе в Москві).

Колекціонування
Гоголь із юнацтва захоплювався українськими піснями, легендами та анекдотами. Він випустив цілу наукову статтю під назвою «Про малоросійські пісні», в якій зазначив, що російська музика тужлива і виражає забуття життя, а «у малоросійських піснях музика злилася з життям».

Нелюбов до росії
Критик Костянтин Аксаков зазначав, що Гоголь не любить росію. Він звертав увагу на те, як гарно автор описував Україну, а «природа росії не помилувана, і погода навіть вся мокра і брудна».

«Мертві душі», на думку Аксакова, найбільша сатира на дореформене російське життя, що досягла межі паскудства, злиднів, економічного та духовного зубожіння.

Вплив
За словами теоретика націоналізму Дмитра Донцова, українця з нього зробили Гоголь, Шевченко, Куліш та Стороженко. А завдяки перекладам матері Олени Пчілки, Леся Українка змалку читала Гоголя українською.
Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Микола Аполлонович Байков народився у Києві у 1872р. письменник і натураліст.
Творчу спадщину Байкова склали книги: «У нетрях Маньчжурії» (1934), «Великий Ван» (1936), «Білим світом» (1937) — усі видані в Харбіні. Ці книги принесли автору популярність (видавалися в Китаї, Англії , Франції , Японії ). На початку 40-х у Японії заговорили навіть про «бум Байкова». Японський письменник Кікуті Кан назвав повість "Великий Ван" "першокласним твором світової анімалістичної літератури". Пізніше були опубліковані повісті «Тигриця» (Харбін, 1940), «Чорний капітан» (Тяньцзінь, 1943) та збірки оповідань «Тайга шумить» (Харбін, 1938), «Біля вогнища» (Тяньцзінь, 1939), «Сказо Тяньцзінь, 1940), "Наші друзі" (1941), "Шухай" (1942), "Тайгові шляхи" (1943).
Під час Другої світової війни влада Японії хотіла використати популярність Байкова. У листопаді 1942 року він став одним із шести письменників, які представляли літературу Маньчжоу-Го на скликаному в Токіо з'їзді літераторів «Великої Східної Азії».
З приходом 1945 року в Маньчжурію Радянської армії Байков зазнав переслідувань — 73-річного дослідника природи ледь не знищили в Смерші . Його книги було вилучено з усіх бібліотек та спалено. З надзвичайними труднощами родині Байкових у грудні 1956 року вдалося переїхати до Австралії , де він і помер від атеросклерозу . Його останнім твором стала книга «Прощавай, Шухай!».
Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

27 грудня минає 103 роки з дня вбивства червоною москвою (1920) українського письменника, теоретика мистецтва Миколи Давидовича Бурлюка (4 травня 1890 р., слобода Котельва, Охтирський повіт, Харківська губернія; нині Полтавська область - м.Херсон, УНР).
Життєпис. Він був видатним представником мистецької родини, яка, говорячи сучасною мовою, задавала тренд у мистецтві початку XX ст. Поет, прозаїк, теоретик нового мистецького напряму – футуризму. Його життєвий шлях виявився коротким, оскільки більшовики репресували його ще задовго до тотального винищення генерації “розстріляного відродження”.

Народився Микола Давидович Бурлюк у слободі Котельва Охтирського повіту Харківської губернії (нині селище, районний центр Полтавської області). Сімейним гніздом було село Рябушки Лебединського повіту Харківщини (зараз це Лебединський район Сумщини), де Бурлюки мешкали вже протягом кількох поколінь. Батько, Давид Федорович (1856-1915), належав до міщанського стану, був управителем Черно-Долинського заповідника графа Мордвинова в с.Чорнянка біля Каховки, через що 1898 р. перевіз родину на Херсонщину.
Усе покоління Бурлюків, до яких належав Микола, виявило неабиякий хист до мистецтва. Вважається, ці здібності передалися від матері – Людмили Йосипівни (1861-1923). Найстарший брат Давид став поетом-футуристом і художником, творчим наставником і близьким другом В.Маяковського. Другий брат Володимир – художником-новатором. Старша сестра Людмила – також художницею і літераторкою.
Зростаючи під впливом таких близьких родичів, Микола Бурлюк наче був приречений торувати свій шлях у мистецтві. Від 1901 р. до 1909 р. він закінчив повний восьмикласний курс Херсонської чоловічої гімназії, після чого поїхав до столиці російської імперії – санкт-петербурга.
Там юнак став студентом історико-філологічного факультету місцевого університету. Але довго вагався між словесністю та математикою. Перевівся на фізико-математичний факультет, потім назад на історико-філологічний, а потім знову на фізмат, який врешті-решт і закінчив у 1914 р. перед самим початком Першої світової війни. Після цього він вступив до московського сільськогосподарського університету, але не встиг його закінчити, оскільки пішов добровольцем на фронт.
Він прожив лише 30 років, а вся його активна літературна діяльність вклалася у короткий період 1910-15 рр. Безперечно, він не встиг повною мірою розкрити свій талант. Але літературознавці відзначали, що творчість Миколи перебуває на стику трьох напрямків – імпресіонізму, футуризму й акмеїзму. Починав публікувати поезії у збірці “Студія імпресіоністів”. Але з 1912 р. під впливом старших братів приєднався до групи футуристів “Гілея”. Ця назва була запозичена з “Історії” давньогрецького письменника Геродота – той називав Гілеєю пониззя Дніпра, тобто майбутню Херсонщину, де й мешкала родина Бурлюків. “Гілейці” пропагували експериментальне, “ліве” мистецтво, багато експериментували з поетичними формами, намагалися провокувати суспільство, “дати ляпаса смакам громадськості”.
Однак творча манера Миколи суттєво відрізнялася від того ж таки Давида Бурлюка, Володимира Маяковського, Велимира Хлєбникова, була сповнена ліричних і міфологічних мотивів, характеризувалася посиленою образністю, музикальністю. Це зближувало Миколу із символістами та акмеїстами, зокрема, з Миколою Гумільовим. Він брав участь у засіданнях їхнього поетичного об’єднання “Цех поетів” і навіть відмовився підписати футуристичний маніфест “Ідіть до чорта!”, де містилися випади проти акмеїстів.
Поет Бенедикт Лівшиць так згадував Миколу Бурлюка: “Микола, високий і повнолітній юнак, був поетом. Сором’язливий, він червонів щоразу, коли до нього зверталися – навіть ще більше, ніж коли йому доводилося висловлюватися самому. Він мовчки терпів образи, й за це брати, кепкуючи, називали його Христом. Він тільки нещодавно почав писати, але був справжнім поетом, тобто мав свій власний, неповторний світ, який не вкладається в його рахітичні вірші, але безсумнівно він існував”.
Корній Чуковський – на той час вже авторитетний літературний критик – писав про Миколу: “У своїх коротких, убогих, старовинних, блідих, неголосних віршах він таїть якусь сором’язливу скаргу. І боязку якусь мрію. Він найцнотливіший із усіх футуристів: скаже чотири рядки, і мовчить, і в цих умовчаннях, в паузах відчуваєш якусь серйозну значущість”.
1916 р. Микола Бурлюк пішов до російської армії, закінчив школу інженерних прапорщиків і був направлений на Румунський фронт. Але невдовзі почалася революція з калейдоскопічною зміною політичних режимів.
Він не хотів воювати, прагнув працювати за спеціальністю – агрономом, але його постійно мобілізовували до різних протиборчих військових формувань. Так він встиг побувати у лавах Армії УНР, Української Держави, білогвардійців, навіть червоної армії. 1920 р. взагалі переховувався від мобілізацій на нелегальнім становищі, мешкаючи на Херсонщині.
Після того, як більшовики витіснили війська Врангеля з Криму, і Таврія повністю опинилася під їхнім контролем, Микола Бурлюк був змушений стати на облік, як колишній офіцер. Однак його одразу заарештували, щойно виявивши факти попередньої служби в білогвардійських військах.
27 грудня 1920 р. Микола Бурлюк був розстріляний в Херсоні як “підозріла особа, яка будь-якої миті може підняти зброю задля придушення влади робітників і селян”. У нього залишилася дружина й син, якому виповнився лише рік. Старший брат Давид Бурлюк пізніше визнавав, що його брата знищили ні за що – “про всяк випадок”. Такими були реалії жорстокого часу.
Вшанування пам'яті. Сумський поет Олександр Вертіль першим в історії України здійснив переклад віршів Миколи Бурлюка рідною для нього українською мовою. 2014 р. у київському видавництві «Ярославів Вал» вийшла друком збірка «Поети брати Бурлюки. Тонкофінгерпринт», в якій зібрані 140 віршів Давида та Миколи Бурлюків. Це видання-білінгва: вірші друкуються і в оригіналі, і в перекладі. Вступне слово до збірки «Давид і Микола Бурлюки. І довкола» написав відомий український культуролог і вчений Вадим Скуратівський, післямову «Чукурюк!» - знаний мистецтвознавець, професор Дмитро Горбачов.
Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Українська підпільниця - польська співачка Анна Герман.

Пів свого життя, я був у полоні зазомбовоного ставлення до цієї знаменитої польської співачки, яка з дитинства, майже 10 років прожила в Україні і щиро полюбила цей край, що був у складі комуністичного СРСР.

Анна Герман мала голландсько - німецьке коріння і її предки переселилися в Україну. Вона ні полька, ні росіянка, ні українка, хоча всі її вважали польською співачкою. Я не буду описувати її досягнення в СРСР і комуністичній Польщі. Це всім відомо! Так треба було.
Нагадую читачам, що батька Анни чекісти розстріляли в концтаборі НКВД в Казахстані.

Нещодавно мені потрапила в руки, чисто випадково, подарувала колега по праці, книгу Анни Карванської-Байляк під назвою "Во ім'я Твоє". Це про відчайдушну боротьбу наших дівчат на Закерзонні у лавах УПА і польські катівні в УБ (Щось на зразок НКВД).

Саме автор цієї книги спогадів - Анна Карванська воювала в сотнях " Бурлаки" та "Крислача" і 14 років найжахливіших польських тюрем.. Правда, термін було зменшено.

Хочеться звернутися до галичан, до всіх нащадків, хто переніс Акцію "ВІсла", хто був депортований в СРСР чи на колишні німецькі землі, вставати при вимові імені співачки і її мами Ірми, що довгі роки допомагали українським патріотам, засудженим і звільненим нашим дівчатам, які опинилися лише у стареньких платтях і подертих жакетах.

Анна Карванська ( з-Закерзоння) рейдувала і по Надсянню і Мостиському районі, доки не попала в руки карателям. Вона описує як Анна Герман допомагала їй, її коліжанкам, в тюрмі і на волі, як допомагала грішми і одягом, ще й постійно перевозила в СРСР гроші, одяг та харчі і через надійні руки передавала нашим політв'язням в Казахстан та Сибір. Якщо наші дівчата не мали ні копійки, Анна передавала батькам і братам та сестрам свої гроші і часто не брала їх у дівчат.

Ніхто з більшовиків не міг запідозрити видатну співачку у прямій допомозі нашим учасникам національно - визвольних змагань і колишнім воякам УПА.
~~~
Від Svitlana Hordiichuk

Изображение
Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Спочатку було слово, а потім російська ракета: українські письменники, які загинули від рук окупантів

Сьогодні, у Всесвітній день письменника, розповідаємо про талановитих українців, життя та творчість яких обірвала росія.

Володимир Вакуленко (1972-2022)
Автор понад десяток книг, у тому числі дитячих, учасник Революції Гідності та волонтер. 2020 року випустив антологію білоруської поезії «Живе Білорусь! За нашу та вашу свободу!». Активно друкувався у журналах та альманахах.

Рашисти позбавили його життя під час окупації села Капітолівка Харківської області. Тіло письменника виявили у жовтні 2022 року у похованні серед 319 інших убитих окупантами мирних українців. У Вакуленка залишився неповнолітній син – дитина має інвалідність і потребує допомоги.

Вікторія Амеліна (1986-2023)
Письменниця, член Української організації ПЕН. засновниця Нью-Йоркського літературного фестивалю у Донецькій області. Разом з командою вона документувала військові злочини росії на деокупованих територіях.

Дівчина разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників потрапила під обстріл у Краматорську та померла від поранень 1 липня 2023 року.

Микола Кравченко (1983-2022)
Ветеран батальйону «Азов», кандидат історичних наук, поет та прозаїк, був співзасновником першого ветеранського видавництва «Орієнтир», започаткував літературний конкурс імені Анатолія Лупиноса, святкування Дня українського коміксу та нагороду української Вікіпедії «Вікімеч». Микола писав художні твори, дитячі казки, робив літературний переклад віршів та писав власні. Мріяв видати збірку казок, проілюстровану дружиною.

Микола Кравченко тримав оборону Києва у складі Азовської ТРО. Загинув у березні 2022 року від російського снаряду. У письменника залишилися дружина та маленька дочка.

Євген Баль (1943-2022)
Морський офіцер, капітан першого рангу, писав вірші та статті, видав три книги. Дочка Євгена розповідає, що після повномасштабного вторгнення батько поїхав вступати до лав ТРО, але його не взяли за станом здоров'я.

24 лютого застало Баля у селі Мелекіне біля Маріуполя. Незабаром окупанти прийшли до нього з обшуком та виявили фото з українськими морпіхами. 78-річного Баля відвезли до селища Мангуш Донецької області, де катували, а згодом відпустили. У квітні 2022 року він помер унаслідок тортур.

Артем Довгополий (1994-2022)
Його вірші увійшли до колективних збірок, а видати свою власну талановитий поет так і не встиг.

Артем Довгополий служив у Державній прикордонній службі. І хоча контракт минув, він повернувся до армії, щоб захищати Україну від російського вторгнення. Довгополий був заступником командира взводу, загинув 4 серпня 2022 року у бою під Бахмутом.

Олександр Бережний (1965-2022)
Автор чотирьох поетичних збірок, працював стрільцем воєнізованої охорони «Придніпровської залізниці». З початком війни Олександр записався до добровольців. Він загинув 4 травня під час виконання бойового завдання біля Старого Салтова на Харківщині.

На війні Олександр теж писав – побратими передали його дружині блокнот із віршами, який він підписав: "Харків. Вірші під обстрілами. Він і Вона". Вдова планує видати збірку цих поезій на згадку про чоловіка.

Нагадаємо також, що про письменників та поетів, які зараз захищають Україну на фронті, ми писали раніше тут.
Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Изображение

От шо ви думаєте, коли дивитесь на цю світлину. Доречі абсолютно реальну)
Думаєте, який симпатичний юнак. Можливо навіть романтичний.
Звали цього юнака Данило. Прізвище - Терпило. Але в історію він увійшов під своїм позивним - Отаман Зелений.
Так от, цей романтичний юнак, навіть в юридичній площині забрав у Московії всі претензії на землі України.
Як, спитаєте?
А дуже просто, у 1919му, коли його армія у 30 тисяч вояків вибила червоних з Києва, він захопив ще й Переяслав і 15 липня 1919 року денонсував Переяславську угоду 1654 року.
Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

Свідомий
Сообщения: 30798
Зарегистрирован: Май 5, 2021, 7:06 pm
Контактная информация:

Re: Постаті.

  • Цитата
  • Залогинтесь, чтобы отметить сообщение лайком

Сообщение Свідомий »

4 травня минає 186 років з дня викупу Т.Г.Шевченка з кріпацтва (1838 р.) за 2,5 тис. рублів асигнаціями. Ця сума на той час була еквівалентна 45 кг чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського – вихователя спадкоємця престолу, який розіграли в лотереї. Імпреза відбулася у палаці польського графа – віолончеліста та композитора Михайла Вієльгорського (Вєльгурського).

В автобіографії Тарас Шевченко про свій викуп оповідає так: «1837 року Сошенко представив мене конференц-секретареві Академії мистецтв В. І. Григоровичу з проханням – звільнити мене од лихої моєї долі, Григорович передав це прохання В.А.Жуковському. Той попередньо сторгувався з моїм поміщиком і просив К.П.Брюллова намалювати з нього, Жуковського, портрет, щоби розіграти його в приватній лотереї. Великий Брюллов відразу погодився, і незабаром портрет Жуковського був у нього готовий. Жуковський при участі графа М.Ю.Вієльгорського улаштував лотерею на 2500 карбованців асигнаціями, і цією ціною була куплена моя воля року 1838-го, квітня 22-го».

Більшу частину коштів внесли К.Брюллов, В.Жуковський, М.Вільєгорський та ін. Загалом у справі звільнення Т.Г.Шевченка з кріпацтва брали участь понад 20 осіб, частина з яких побажали залишитися невідомими. 22 квітня 1838 р. поміщик П.Енгельгардт, одержавши гроші, підписав відпускну Т.Г.Шевченкові; її засвідчили В.Жуковський, К.Брюллов і М.Вієльгорський. 25 квітня цей документ було вручено Т.Г.Шевченкові В.Жуковським у присутності К.Брюллова, M.Biєльгорського, А.Мокрицького.

Започаткували звільнення Тараса саме українські митці. 1831 р. першим із цих доброчинців став художник І.Сошенко, який проживав тоді в петербурзі і залучив до цієї справи своїх українських колег. Вони й звернулися по допомогу до впливового діяча-українця, вихідця з козацького міста Пирятина – Василя Григоровича, який упродовж 25 років був ученим секретарем петербурзького Товариства заохочення художників і, водночас, конференц-секретарем Академії мистецтв. Вдячний Т.Г.Шевченко присвятив йому видатний твір – поему «Гайдамаки». До них приєдналися відомий художник Олексій Венеціанов, рід якого пов'язаний з м.Ніжином, та популярний тоді поет-пісняр також козацького роду Євген Гребінка. Він перший надрукував поезії Т.Г.Шевченка у своєму журналі «Ластовка». Євген Павлович брав діяльну участь у літературному житті петербурга, співпрацював у багатьох журналах і збірниках, створив гурток, який об'єднував українську мистецьку й літературну інтелігенцію. Є.Гребінка був першим літературним учителем Т.Г.Шевченка ще до визволення з кріпацтва, знайомив його з творами І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, О.Бодянського. «Все оте годувало і ростило поетичний талант Шевченка», – скаже О.Кониський, автор хроніки, присвяченій життєвому та творчому шляху поета.

Завдяки своїм землякам-українцям Т.Г.Шевченко познайомився ще з одним пирятинцем, художником Аполлоном Мокрицьким, який брав активну участь в організації викупу його з кріпацтва. Надзвичайно наполегливо і послідовно займався справою звільнення Тараса композитор, оперний актор і співак Семен Гулак-Артемовський – уродженець козацького містечка Городища, що на Київщині. Він також є автором опери-трагедії «Запорожець за Дунаєм», лібрето до якої писав, радячись із Т.Г.Шевченком.
Вже наступного дня після звільнення Т.Г.Шевченко почав відвідувати класи Академії художеств та майстерню К.Брюллова, і незабаром став улюбленим учнем прославленого живописця.

Тільки тепер зміг Тарас з усією пристрастю і захопленням віддатися улюбленій праці, зазнати радощів повної свободи і незалежності: «…Учуся, нікому не кланяюсь…Велике щастя бути вільною людиною».
Згадуючи про роки занять у майстерні К.Брюллова, Т.Г.Шевченко у «Щоденнику» писав: «Чим займався я в цьому святилищі? Дивно подумати, я займався тоді творенням малоросійських віршів, які згодом впали таким страшним тягарем на мою бідну душу. Перед його (Брюллова) чудовими творами я задумувався і леліяв у своєму серці свого сліпця Кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків. У тіні його вишукано-розкішної майстерні, як у пекучому дикому степу наддніпровському, переді мною маячили мученицькі тіні наших бідних гетьманів. Переді мною стелився степ, усіяний могилами. Переді мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна, у всій непорочній меланхолійній красі своїй. І я задумувався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чарівної принадності. Покликання і нічого більше. Дивно, одначе, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що малярство – моя майбутня професія, мій насущний хліб. І замість того, щоб вивчати його глибокі таємниці, і ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я творив вірші, за які мені ніхто ні гроша не заплатив і які, нарешті, позбавили мене волі і які, незважаючи на всемогутню нелюдську заборону, я все-таки крадькома базграю».
Ответить

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 5 гостей