Украинский народ.

[Свідомий]

Мариуполец издал книгу о пережитом в блокадном городе

Николай Голуб работал электромонтёром на «Азовстали». Во время блокады Мариуполя с семьей и друзьями (всего 11 человек) прятался в подвале одного из домов в центре города.

«Я каждый день делал заметки. Потому что мы жили каждый день как последний. Так создал 25 заметок. Именно столько дней был в блокаде», – рассказывает парень.

А когда вырвался из оккупации, превратил этот мариупольский дневник в книгу «Я і Mariupol».

Все деньги от ее продажи Николай отдает благотворительной организации, которая занимается эвакуацией животных из зоны боевых действий.

В память о своих домашних питомцах, которых не удалось вывезти из полыхающего города.

[Свідомий]

[Свідомий]

340 лет назад в Славянске проживали 199 украинских казаков и 31 русский житель

Об этом, ссылаясь на Переписную книгу города Солёного, пишет краевед Игорь Гулько:

«Сколько украинцев и русских проживало в Славянске в 1683 году? Ответ на этот вопрос дает Переписная книга города Соленого (такое имя было тогда у нашего города). Переписные книги как государственный документ появились в Московском государстве во второй половине XVII века. Проводя подворную перепись, государство стремилось определить количество тяглого (налогооблагаемого) населения мужского пола. Одна из первых переписных книг города Соленого, сохранившаяся до наших дней, датируется 1683 годом. Этот уникальный документ дает возможность понять, что представлял собой наш город 340 лет назад и кто жил в нем. По данным этого документа, в городе в 1683 году проживало 199 украинских казаков во главе с атаманом Тимофеем Навроцким и 31 русский житель.
(Источник: РГАДА, ф. 210, оп. 6д, д. 121)».

[Свідомий]

[Свідомий]

ИЛЬЯ ΜУРОΜΕЦ. ЧУДОТΒОРΗЫΕ ΜОЩИ.

Β 1988 гoду Μежведoмcтвеннaя кoмиccия пpoвелa иccледoвaние мoщей Πpепoдoбнoгo Ильи Μуpoмцa.

Этo был cильный мужчинa, умеpший в вoзpacте 45-55 лет, выcoкoгo pocтa — 177 cм. Делo в тoм, чтo в XII веке, кoгдa жил Илья, тaкoй челoвек cчитaлcя дoвoльнo выcoким, пoтoму чтo cpeдний pocт мужчины cocтaвлял 165 cм.Бoлee тoгo, нa кocтях Ильи учeныe oбнapужили cлeды мнoгих битв — мнoжecтвeнныe пepeлoмы, cлeды oт удapa кoпья, caбли, мeчa. Этo пoдтвepждaлo лeгeнды o тoм, чтo Илья был вoинoм, учacтникoм cpaжeний.

Рoдилcя Илья Μуpoмeц пpимepнo мeжду 1150 и 1165 гг. А пoгиб oн в вoзpacтe oкoлo 40–55 лeт, кaк пpeдпoлaгaют, пpи взятии Κиeвa князeм Рюpикoм Рocтиcлaвичeм в 1204 г., кoгдa Πeчepcкaя лaвpa былa paзгpoмлeнa coюзными Рюpику пoлoвцaми. Πpичинoй cмepти пocлужил, видимo, удap ocтpoгo opудия (кoпья или мeчa) в oблacть гpуди.

Сaмый извеcтный пoдвиг Иoльи Μуpoмцa — пoбедa нaд Сoлoвьем-paзбoйникoм.
Иccледoвaтели cчитaют, чтo Сoлoвей-paзбoйник — не cкaзoчнoе чудище, a тoже pеaльнaя иcтopичеcкaя личнocть, paзбoйник, пpoмышлявший в леcaх пo дopoге к Κиеву. А Сoлoвьем этoгo paзбoйникa пpoзвaли зa тo, чтo oн извeщaл o cвoeм нaпaдeнии cвиcтoм (или, вoзмoжнo, дaвaл cвиcтoм cигнaл cвoeй бaндe к нaпaдeнию).

Сoвpeмeнники oтмeчaли eгo нeвepoятную, нeчeлoвeчecкую cилу, пoэтoму в пaмяти людeй oн ocтaлcя, нaвepнoe, caмым вeликим pуським воином.
Βoпpeки лeгeндaм, Илья Μуpoмeц никoгдa нe cлужил князю Βлaдимиpу Βеликoму. Они пpocтo не мoгли вcтpетитьcя, пoтoму чтo жили в paзные векa. Илья cлужил князю Святocлaву, зaщищaя Руcь.

Πpaвocлaвнaя цеpкoвь не coмневaлacь в пoдлиннocти мoщей. Илья Μуpoмец был пpичиcлен к лику cвятых уже в 1643 гoду и cтaл oдним из 69 угoдникoв Κиевo-Πечеpcкoй лaвpы.
Телo Ильи Μуpoмцa, зaхopoненo в пещеpaх Лaвpы, нетленнo и нaхoдитcя в cocтoянии мумификaции.

От мoщей Ильи Μуpoмцa пpoиcхoдят иcцеления тех, ктo cтpaдaет бoлезнями пoзвoнoчникa и у кoгo пapaлизoвaны нoги. Илья и пocле cмеpти пpoдoлжaет cвoе cлужение людям…

[Свідомий]

[Свідомий]

[Свідомий]

[Плохой танцор]

Я читал (давно уже) что у амазонок был матриархат и были они в экзотических странах (племена).Вряд ли это применимо просто к женщинам-воинам.
Может я неправ,но так отложилось в мозгу.Облом раскапывать откуда инфа.

[Свідомий]

[Плохой танцор]

Настоящий Украинец и Киевлянин! Выздоровления ему!!

[Свідомий]

[Свідомий]

🥹Monobank придбав будинок для 98-річної Лідії Степанівни, яка подолала близько 10 кілометрів під обстрілами, щоб покинути окуповану частину села Очеретине на Донеччині.
Її власний дім зруйнували російські війська.

Наприкінці квітня Олег Гороховський повідомив, що Monobank купить Лідії Степанівні будинок: «І вона в ньому обовʼязково доживе до того моменту, коли ця гидота зникне з нашої землі».

Нині він повідомив, що Лідія Степанівна вже з новим будинком.

[Свідомий]

[Свідомий]

Бентежить чиєсь наполегливе й дуже хворобливе ліплення ідеального українця. Уперта романтизація та поетизація нації. Один запевняє, що всі до одного хазяйновиті й гостинні. Інший тлумачить про виняткових борців за свободу, які ставлять інтереси власної нації понад усе. Та життя показує зовсім інше.

Отож змізкували концепцією й оспівуємо по закутках того першосортного козака. Відкидаємо всіх, хто не дотягує до цього почесного звання та наступаємо на власні граблі. А слід раз і назавжди визнати, що українці, як французи, італійці, американці – дуже різні. Так, у нас є спільні й несамовито привабливі риси. Ми щирі, веселі, волелюбні, роботящі, співочі, завзяті, щедрі. Войовничі, сміливі, сини свого народу. У нас і жито колоситься, і яблука з гарбуз, і кукурудза з тополю. Вміємо лікуватися ромашкою та чистотілом, смачно готувати практично з нічого (для будь-якої жінки не проблема зварганити свинячі ніжки з коцюрупками). Завжди прийдемо на поміч: обігріємо, віддамо останню сорочку. Разом з тим маємо купу недоліків. Полюбляємо перебільшити чи збрехати. Взяти те, що погано лежить (іншими словами – вкрасти). Побажати: «Хай тебе качка копне» чи «щоб тобі повилазило». Позаздрити, попліткувати, полаятися. Куди не кинь оком – черговий інцидент, публічний хейт, побиття різками. Свій свого забиває палицями, таврує, шельмує, бо гуртом добре й батька бити.

Ми хитрі заднім розумом, і навіть у халепі спроможні відшукати власну вигоду. Полюбляємо випити з приводу й без. Без особливих докорів втручаємось в інші життя та роздаємо поради. Вчимо, як слід любити, ненавидіти, їсти, спати, радіти та сумувати. Ганимо політиків, бо краще знаємо, як керувати країною, розвивати сільське господарство та піднімати економіку. На таких питаннях розуміються всі: від двірника до бджоляра з птахівницею. Бачимо чужих дітей і не бачимо власних. Знаємо, як пасинкувати помідори, клеїти шпалери, качати прес та клепати косу, хоча город споглядали лише в підручнику з біології за шостий клас, а про ремонт в курсі від сусіда. Той дрелить стіну вже другий рік. А ще в кожного своя єдино правильна точка зору. Тверда та непорушна, тому й кажуть: «На два українця – три гетьмани».

Відтак нам ще вчитися й вчитися, бо балакаємо сумішкою, забуваємо про повагу та толерантність, ділимо світ на чорне й біле. Неспроможні обʼєднатися надовго. Так, на місяць-другий, максимум на рік. Можемо віддати останнє й забрати останнє. Живемо, як писав Іван Драч: «Кожен українець – це троїсті музики: одне – думає, друге – каже, третє – робить».

То може досить ліпити бездоганного галичанина, степовика, полтавця? Того, що відрізняє яєчню від яєшні, вправно розмахує шаблею, влучно лається «Заший ротяку по саму сраку» та у вірній тональності співає «Козаки йдуть», адже українець може бути не лише порядним та свідомим, а й запроданцем, брехуном, крадієм. Не тільки патріотом, а й пристосуванцем. Не виключно воїном, а й утікачем. Такий наш код. Наш спільний ген чи особливість національного характеру. А ген вперта річ. Її не виріжеш скальпелем, не вирвеш з коренем, наче восьмий зуб, не забілиш вапном, оскільки яке коріння, таке й насіння. Посієш українця, виросте українець, а не англієць чи швед.

Ірина Говоруха

[Свідомий]

Чи існували давні українці?

Всі ми знаємо, що на Близькому Сході знаходиться держава Єгипет, яку відвідали вже мільйони українців. У школі ми вчимо, що крім Єгипту сучасного, є ще й Давній Єгипет. Тисячі років тому тут жили люди, які не розмовляли нинішньою арабською мовою, але вони були давніми єгиптянами. Отже Давній Єгипет існував і існували давні єгиптяни, але чомусь не існувало Давньої України і давніх українців. Чи це дійсно так, чи просто політикани наклали табу на назви Давня Україна і давні українці, щоб штучно розірвати зв'язок часів?

З нашої дивної офіційної історії ми довідуємося, що спочатку в Україні жили трипільці, які створили найдавнішу у світі Трипільську цивілізацію або культуру. Потім вони кудись ділися. Не то випаровувалися, не то відлетіли на іншу планету. Після них ніби з неба впали скіфи. Таж сама історія трапилася і з сарматами. Після їх «відльоту» невідомо звідки взялися анти. Потім, послідовно, виникли русини і українці. Зв'язку між ними ніякого. Дивна і потворна історія і історики, які її проповідують. Так навіть у принципі не буває. Звичайно, міграційні процеси завжди були і будуть, але ядро нації завжди залишалося на своїй землі. Тим більше, що це земля благодатна і родюча, і «пхатися» невідомо куди, скажімо в болота і піски холодної Росії чи пустелі Азії було нам абсолютно ні до чого. Популяційний надлишок відходив, виганяли злочинців і нероб, але кидати чудові ландшафти заради набагато гірших ніхто не збирався. Це не якесь там відкриття, це очевидні речі.

То яке відношення до нинішніх українців мають, скажімо, трипільці чи анти? Як вони пов'язані з нами, сучасними українцями? Це питання має абсолютно просту відповідь. Науковці твердять, що нації, організовані точно так, як і людські родини. У кожного з нас є предки: батьки, діди, прадіди і прапрадіди. У них можуть бути невідповідні вашому прізвища, але вони ваша пряма рідня. Генетична рідня. Їхні гени, їхні галогрупи знаходяться у вас і визначають ваш зовнішній вигляд, вашу силу, ваші таланти.
Точно так і з давніми українцями (трипільцями, скіфами, сарматами, антами, русинами). Вони співвідносяться між собою і з нами, українцями нинішніми, як пов'язані у родині між собою ваші прадід, дід, батько і ви. А майбутні українці будуть вашими дітьми, онуками і правнуками. Так же пов'язана з нинішньою Україною і України Давні, тобто Трипілля, Скіфія, Сарматія, Антія, Київська Русь. Та й усі перехідні між ними форми української держави. Так, саме української, а не якої іншої. Це добре розуміють в інших країнах світу. Розуміють територіальну і генетичну спадковість нації. Скажімо, нинішній Таїланд за багатовікову історію власного існування і нинішні тайці мали щонайменша п'ять назв. Але історія цієї держави чітко наголошує на тому, що Сіам чи то Чианг-Май, це Давній Таїланд, а не щось інше. І сіамці, це нинішні тайці, точніше батьки сучасних тайців.

Зараз генетика досягла такого рівня, що за аналізом крові можна визначити з якого села походить ваш батько. Національні галогрупи навіть сусідніх народів іноді досить суттєво відрізняються. У нас таких досліджень або не проводять, або ж вони є засекреченими. А ось іноземні генетики вже давно визначили, що за набором галогруп українці набагато ближчі до шведів, ніж до росіян. А росіяни натомість ближчі до поляків. Саме своєрідність галогруп українського населення і вказує на те, що первісно, генетично пов'язане з українською землею, її водою, їжею, сонячною і земною радіацією населення, ядро нації, ніколи цю землю не покидало, передаючи власну своєрідну генетику своїм предкам, тобто нам з вами.

З цього ми можемо зробити цілком обґрунтований висновок, що всі народи, які жили на нашій території є давніми українцями, нашими прямим пращурами, а сучасна Україна є прямим нащадком Давньої України, як би її в той далекий час не називали сусіди. А що ці назви постійно змінюються говорить хоча б історія з назвою двох сусідніх держав Росії і Білорусії. Українці, хоча й не знали в той час про існування такої науки як генетика, чітко розуміли, що білоруси і росіяни мають різне, але не слов'янське походження. Тому і називали білорусів «литвинами», а росіян «москалями» і «кацапами». Назви Росія і Білорусь є абсолютно штучними. Обидві були офіційно запроваджені у вжиток Катериною ІІ. Причина цього полягає в тому, що Московія захопила Україну і виявила для себе те, яку заглиблену в тисячоліття історію українці мають. Тому, щоб «примазатися» до неї, угро-фінську Московію назвали Росією, а прибалтійську Литву Білоруссю. Ще на карті Боплана 1648 року таких назва немає, а є Московія.

Давня Росія(московія) без України це взагалі повний нонсенс. Всі істерики нинішньої Росії і її претензії до України пов'язані лише з одним. Створення незалежної України забрало в Росії її давню історію, яку вона вкрала в України. Через це історія Росії не йде далі 14 століття. Захоплення ж України заглиблювало історію Росії одразу на декілька тисячоліть вглиб. І росіян не тривожить той факт, що на території Росії не було жодного трипільського поселення. Вони лише наші, українські.
Намагання фальсифікувати історію України продовжується. Нещодавно було заявлено, що скіфи не є пращурами українців, так як вони жили не лише на території України, а по всій Євразії. Дивовижне твердження. Тисячі могил скіфів і їх царів розміщені саме в пониззі Дніпра, тобто в Україні. Якщо скіфи жили по всій Євразії, то тоді виходить, що їх за тисячі кілометрів везли ховати до України, а це вже повна нісенітниця.

Автор статті:
Петро Олексійович Масляк (нар. 27 травня 1948) — український науковець, економіко-географ, професор кафедри географії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор географічних наук. Педагог, вчений, громадський діяч, публіцист, письменник. Відмінник освіти, Заслужений працівник освіти України. Академік Академії наук вищої освіти України.

[Свідомий]

ІВАН БОГУН,

Етнічне походження запорозьких (дніпровських) козаків.

Чи можна називати запорозьких козаків – українцями?

Останніми роками деякі люди розповсюджують неправдиву інформацію про запорозьких козаків, буцімто запорожці не мають жодного відношення до українського народу, або запорозькі козаки походять від: скіфів, сарматів, готів, торків, берендеїв, черкесів-адигів, абхазів, бродників, берендеїв, гіксосів і багатьох інших. Або як пишуть інші автори, запорозькі козаки становлять окремий народ слабко пов'язаний з українцями.

Абсолютна більшість вчених істориків: Яків Новицький, Дмитро Яворницький, Михайло Грушевський, Смолій, Степанков, Брехуненко та багато інших писали, про те, що запорозькі козаки є складовою частиною українського суспільства і сформувалися з представників українського етносу. Розглянемо які є докази щодо цих тверджень.

Перша згадка про українських козаків відноситься до 1489 року, запис зроблений у праці «Хроніка всього світу» Марціна Бельського (1494-1575). Описуючи під 1489 роком похід королевича Яна I Альбрехта проти татар у Східне Поділля, М. Бельський зазначає, що польське військо могло успішно просуватись у подільських степах лише завдяки тому, що шлях йому показували тамтешні козаки, які добре знали свою місцевість.

Бельский першим висунув теорію, про те що дніпровські козаки, як страта населення сформувалися з місцевих людей, що мешкали в Наддніпрянщині та Брацлавщині (Східне Поділля).

Друга згадка про дніпровських козаків відноситься до 1492 року, коли запорожці атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею, про це йдеться у листі великого князя Олександра до хана Менґлі I Ґерая.

Відомі нам імена ватажків українських козаків 15 століття: Василь Жила, Богдан і Голубець. Як бачимо, це традиційні українські імена та прізвиська. Чоловічі Імена Василь та Богдан були досить популярні серед українців 15-17 століть.

Для тих людей, що ставить під сумнів існування українського народу в 15 столітті можна навести таку інформацію, першим найстарішим точно датованим текстом української мови, є опис життя святих – Четья-Мінея 1489 року. А в 1556 році була розпочата робота над Пересопницьким Євангелієм, що стало першим перекладом Біблії українською мовою. Більшість істориків впевнено доказують те, що українці в XII-XIII століттях, остаточно виокремлюються як окремий народ з власною мовою, культурою, менталітетом та етнічною територією.

Треба повідомити, що в 15 ст. і до кінця 16 століття українські козаки ще не виділяються в окрему верству населення. Козаком могла називатися людина будь-якої страти: шляхтич, селянин, міщанин. Козаками звалися навіть князі, якщо вони козакували. Наприклад, Остафій Дашкевич (1455-1535) черкаського старосту в 20-30 роках 16 століття, називали і шляхтичем і козаком. Деякі дослідники вважають, що першим великим ватажком українських козаків в кінці 15 століття був князь Богдан Глинський намісник черкаський, (помер в 1512 році).

Є теоретичне припущення, що Богдан Глинський залишився в народній пам’яті українців, як перший козак, на ймення «Мамай». Хоча сам себе князь вважав в першу чергу – шляхтичем.

Перших українських козаків також називали за місцем проживання: «канівці, «кияни», «брацлавці» та найбільше «черкасці». Черкаси – укріплене місто на правому березі Дніпрі, до побудови перших Запорозьких Січей можна назвати козацьким центром навколо цього прикордонного міста гуртувалася найбільша маса козаків українських земель.

Цілком природно, що в першій половині 16 столітті дніпровських козаків іменували «черкасами» Назвою «черкаси» деякі іноземці навіть називали всіх українців-русинів, що це раз підкреслює генетичний зв'язок між запорозькими козаками та українцями.

В 1528 році в грамоті польського короля Сигізмунда Першого до Остафія Дашкевича, вперше було зафіксовано у документах назву козак, як окрему соціальну групу населення Черкас: «Черкасці (міщани) та козаки черкаські». Проте виокремлення козацтва в окрему верству населення тогочасною України тривало довго.

Остаточно (де-факто) дніпровське козацтво виокремлюється в окрему верству українського етносу лише в останній чверті 16 століття. Проте юридично (де-юре) українське козацтво як окремий стан населення тогочасної України виділяється лише в середині 17 ст.

Звернемося також до писемних доказів походження дніпровських козаків. Павел Пясецький (1579-1648) в праці «Хроніка подій в Європі» писав: «Особи, що зараз громаду козаків запорозьких представляють, здебільшого походять з провінцій Польської Русі». Пясецький розумів під Польською Русю: Галичину, Волинь, Брацлавщину Поділля, Київщину та Чернігівщину, тобто традиційну етнічну територію українського народу в 16-му першій третині 17 століття. До речі вже на середину 17 століття, українці завдяки запорозьким козакам, що стали щитом на Півдні, значно розширюють свої етнічні кордони, колонізуючи Правобережну Україну та Слобожанщину.

Французький інженер та картограф Гійом Левассер де Боплан (1600-1673) у своїй монументальній праці «Опис України кількох провінцій королівства польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн» багато місця присвятив запорозьким козакам.
І більш докладно написав про походження запорожців:

«Благородний люд, що нині зветься запорозькими козаками походить від русинів (українців) та сповідує грецьку (православну) віру.

Русини – це традиційна самоназва українців, що домінувала до 19 століття, коли запанував другий етнонім «українці», задля того, щоб протистояти русифікаторській політиці Російській імперії, яка намагалася знищити та поглинути український народ, та стерти історичну пам’ять про козацьких предків.

У 1623 році львівський поет Бартоломей Зиморович написав і видав у Кракові цікаву поему "Пам'ятка Хотинської війни 1621 року". Автор описуючи 40 тисячне військо козаків під проводом Петра Сагайдачного прямо називає козаків «Українцями».

І на останок, згідно з генетичними дослідженями за поліморфізмом Y-хромосоми початку XXI ст. запорозькі козаки етногенетично належали до південного типу східних слов'ян, тобто до українців.

Останні генетичні дослідження просто розвіяли, як вітер попіл, припущення окремих істориків та етнографів про можливе кавказьке чи азійське походження запорожців, або про значну частку даних типів у формуванні українського козацтва.

Також генетичні дослідження розбили химерну теорію про запорозьких козаків, як про окремий народ.

Таким чином ми можемо переконливо стверджувати, що дніпровські (запорозькі) зародилися в надрах українського етносу. Запорожців ми можемо твердо іменувати українцями. Цілком правильно буде називати запорозьких козаків – українськими козаками.

Українці мають повне право пишатися своїми великими козацькими предками, які самовіддано боронили від ворогів рідну, батьківську землю.

[Свідомий]

Щоб знали !
Русини - (від літописного д.-рус. роусинъ) — народ, що становив основне населення Русі, етнонім українців до XVIII—XX ст. Донині зберігся на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США. Первісно слова «ру́син», «руси́нка» вживалися тільки в однині як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слова «русин», «русинка» виникали в Руси-Україні та Білорусі; на відміну від Московії, де після системного фальшування історії була запроваджена нова маніпулятивна самоназва — прикметникова форма «русский». У Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» (лат. Rutheni) вживалися на позначення українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвинам»), або тільки щодо русинів-українців (для відрізнення їх від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського). Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. Ruthenen) було офіційною назвою всіх її українських підданих.

Із потужним розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці». У міжвоєнній Галичині польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення. Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності лемківської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи так званого «політичного русинства» поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують витворений ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити русинів-українців з Карпатського регіону окремим народом.

Значення
Похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Русі, руського роду, засвідчена в угодах Олега з греками 911 р. (7 разів) та Ігоря 945 р. (6 разів) у Київській Русі, згодом у Галицько-Волинській та Литово-Руській державі. Самоназва «русь» (у множині) і «русин» (в однині) — ця етнонімічна модель була типовою для Давньої Русі — України («мордва» — «мордвин», «литва» — «литвин», «чудь» — «чудин» тощо).

З XV ст. під польським впливом починає використовуватися у множині — русини — для позначення людей руського народу (спільна назва українців та білорусів, у тогочасному латинському написанні Rutheni або Ruteni, пол. rusini, rusacy). Як спільна назва українців і білорусів (білорусинів) етнонім використовувався до XVII–XVIII ст.. У XIX-ХХ ст. використовувався для позначення українців.

З часів Козацької держави назва поступово замінюється на українець, українці (від Україна) або похідні від книжного терміну Малоросія (Мала Русь) назви малоросіянин, малорус, малорос використовувалась у підросійському діловодстві Російської імперії, а серед населення — руські або русини. На українських землях в межах Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) ця назва утримувалася до Першої світової війни, на Закарпатті до 1944 р., на Пряшівщині і Югославії на еміграції в США затрималася ця назва донині: русин, руснак, русин-українець. У «Слові о полку Ігоревім» використовується синонімічна назва русинам у множині «русичі».

Найдовше цей етнонім зберігся за українцями. В сучасності термін русини, або русини-українці зберігся також як самоназва етнографічної групи українців, що проживають на пограниччі Закарпатської України, Словаччини, Польщі, а також у Воєводині. Народи іншого етнічного походження, підлеглі Русі, називались «руські люди» або «рускіє люди», тобто «які належать Русі».

Згадки про Русь і русинів в письмових джерелах

У всіх давньоруських джерелах слово «русин» використовується тільки в однині:

Фрагмент тексту договору Ігоря із греками 945 (ПВЛ, 38 [Архівовано 21 квітня 2011 у Wayback Machine.]; тут «грьчин» використовується в значенні мешканець Візантії', 'грек'), в якому читаємо:

аще ударить мечемъ или копьемъ, или кацемъ любо оружьемъ Русинъ Грьчина или Грьчин Русина, да того деля греха заплатить сребра литр 5, по закону рускому
Фрагмент Повісті врем'яних літ (тут «хрестианинъ» вживається в значені мешканця Візантії, «грек») [Архівовано 23 квітня 2011 у Wayback Machine.]:

О сем, аще кто убьет или хрестьанина русин, или хрестьянинъ русина, да умрет, идѣже аще сотворит убийство. Аще ли убежит сотворивый убийство, да аще есть домовит, да часть его, сирѣчь иже его будеть по закону, да возметь ближний убьенаго, а и жена убившаго да имѣеть, толицем же пребудеть по закону. Аще ли есть неимовит сотворивый убой и убежавъ, да держиться тяжи, дондеже обрящеться, и да умреть.

Аще ли ударит мечем, или бьеть кацѣм любо сосудомъ, за то ударение или бьенье да вдасть литръ 5 сребра по закону рускому; аще ли не имовит тако сотворивый, да вдасть елико можетъ, да соиметь съ себе и ты самыа порты, в них же ходит, да о процѣ да ротѣ ходит своею вѣрою, яко никакоже иному помощи ему, да пребывает тяжа отоле не взыскаема.

О сем, аще украдеть что любо русин у хрестьанина, или паки хрестьанинъ у русина, и ятъ будеть в том часѣ тать, егда татбу сътворит, от погубившаго что любо; аще приготовиться тать творяй, и убьенъ будеть, да не взищеться смерть его ни от хрестьанъ, ни от Руси; но паче убо да возмет свое, иже будеть погубил. Аще вдасть руцѣ свои украдый, да ят будеть тѣм же, у него же будеть украдено, и связанъ будеть, и отдасть тое, еже смѣ створити, и сотворить триичи.
в 1112 році, Ярослав Володимирович (князь новгородський), в грамоті німецьким послам, від імені всіх новгородців, встановлює правила взаємин варягів та русі:

«Оже емати скотъ Варягу на Русине или Русину на Варязе, а ся его заприть, то 12 мужь послухы: идеть роте, възметь свое».
Фрагмент договору Смоленська і Полоцька з німцями (1229) [Архівовано 21 квітня 2011 у Wayback Machine.]:

Или Русьскыи гъсть свои тъварь дасть в дългъ в Ризе или на Гътьскомъ бере(зе) Немьчичю, а нъ дъдълженъ боудеть инемъ, Роусьскомоу же гъстьи напереде възяти. Или Немьчьскыи гъсть въ дългъ дасть Смоленьске свои тъваръ Роусиноу, аче дълженъ боудеть инемъ, Немечьскомоу гъстьи напереде възати.
Немьчичю же не льзе позвати на поле Роусина битъ ся въ Ризе и на Гътьскомь березе, Роусиноу же не льзе позвати Немьчича на поле битъся Смоленьске.
Фрагмент «Ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна, який сам себе іменує русином. (кінець XV століття) :

А в том в Чюнерѣ ханъ у меня взял жеребца, а увѣдал, что яз не бесерменянин — русинъ.

Слов'янські джерела нового і новітнього часу
У праці «Книжка» 1598 року православного полеміста Івана Вишенського, згадується «русь» як одна із самобутніх православних націй, поряд із греками, албанцями, сербами, болгарами, москвою та іншими. Назва «русин» зустрічається у творі Вишенського «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» (1608–1609).

Фрагмент думи XVII століття «Похід на Молдавію»: [Архівовано 14 січня 2007 у Wayback Machine.]:

Ей Іване Потоцький, королю польський.

Ти ж бо то на славній Україні п'єш, гуляєш, А об моїй ти пригоді нічого не знаєш, Що ж то ваш гетьман Хмельницький Русин, Всю мою землю волоську обрушив …
У 1613 році, що припав на внутрішні негаразди в Речі Посполитій, жорстоке й драматичне протистояння Польщі й Москви, річпосполитський політичний та літературний діяч Ян Щасний Гербурт пише «Розмисел про народ руський», де розмірковує про ймовірні причини цього становища [Архівовано 31 березня 2015 у Wayback Machine.]:

Але рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває. Таке й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би й найменша була, приносить смерть.
У 1620 році черкаський підстароста, князь Семен Лико так прокоментував королівський судовий позов, який було написано йому польською [Архівовано 14 січня 2007 у Wayback Machine.]:

...то страхи на ляхи, а я єм русин. Видает король его мл., ж-ем русин, а позви мини по полску шлеть.
Ян Казимир Пашкевич 1621 р. записав вірш «Полска квитнет лациною…» в рукописі Великого статуту литовського першої редакції (1529), зазначивши: «Ян Казимер Пашкевич рукою властною писал. Року тисеча шестсот двадцат первого, мЂсяца августа двадцат второго дня».

Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Полщє не пребудеш,
Без сей в Литвє блазном будеш.
Той Латиа єзик даєт,
Та без Руси не вытрваєт.
Ведзь же юж Русь, иж тва хвала: По всєм свєтє юж дойзрала,
Весели ж се ты, русине,
Тва слава никгды не загине.
Ласло Чопей [Архівовано 3 січня 2011 у Wayback Machine.], з передмови до «Русько-мадярського словника» (1883):

Кто знае нашого русина у Мадярскòй краинѣ, тотъ знае и то, што вòнъ себе русиномъ, руснакомъ и руснякомъ называе, а российского чоловѣка никда не говоритъ, ги за русина, ги за свого, ай ги за маскаля. У Галицѣи простый народъ и векша часть образованыхъ лемъ себе держить за русина, а не российскихъ. У 1881. роцѣ российская газета «С.-Петербургскія Вѣдомости» (203. число) помѣстила кореспонденцию, у котрòвъ алемъ што говорить галичанинъ российскому чоловѣку:

— «Вы не русскій!» — Навѣрное, говорю, русскій. — Вы изъ Россіи? — Изъ Россіи. — Ну, вотъ и значить россіянинъ, а не русскій. Русскіе это только мы, здѣсь, въ Галиціи… Вы и говорите не по-русски, а пороссійски… Нашего языка не знаете…
Изъ вышше сказаныхъ видно, што и филологъ, и историкъ, и самъ народъ, на руськòвъ сторонѣ стоять.
Візантійські джерела
Кінець VIII ст. — у Житті Стефана Сурозького згаданий русинський князь Бравлін.
861 р. — Костянтин-Кирило Філософ (майбутній творець разом з братом Мефодієм слов'янської азбуки) виявив у Криму Євангеліє і псалтир, написані «руськими письменами», і, зустрівшись з людиною, яка промовляла цією мовою, засвоїв розмовну мову і розшифрував писемність.
Західноєвропейські джерела
Перші згадки про русь і русинів у різних джерелах:

У «Хроніці всього світу» Мартина Бєльського (XVI ст.) засвідчено, що Святополк Моравський «тримав руські землі». Святополк «з боярином русинським» хрестили чеського князя Боржівоя.
Близько 904 р., Раффельштеттенський торговий статут (Австрія) говорить про слов'ян, що приходять «з Ругіі». Дослідники досі не встановили, про яку саме «Русь» говориться в джерелі:[джерело?]
«Ругіланд» на Дунаї,
«Рюген» в Балтійському регіоні
Русь-Україна.
992 р. — Хільдесґеймські аннали (XI ст.) згадане про майбутню війну польського князя Болеслава з русами.
1008—1009 роки — Бруно Кверфуртський відвідав Київ і дав опис поїздки в листі королеві Генріху II. Після поїздки до печенігів він попрямував до «пруссів» і був убитий на кордоні «Пруссії» та Русі. У «Житії Ромуальда» 1040 року Петро Даміані, цей Бруно згаданий як місіонер, що хрестив Русь.
1016 р. — англійський король Едмунд II Залізобокий був убитий, а його сини тікали від завойовника англійського престолу Кнута Великого на Русь, розповів Адам Бременський.
до 1035 р. — коментатор Адама Бременського зазначає, що Кнут Великий (†1035 р.) «віддав у дружини свою сестру Естрель (Естрід-Маргарита Данська, донька Свена I Вилобородого) за сина короля Русі» (за одною з версій — це «Вісавальд із Гардарики» Всеволод Володимирович або Гліб-Давид Володимирович, чи Ілля Ярославич, «Сага про Олава Трюґвасона»).
1572 р. — найвидатніший португальський поет Луїш де Камоенш в «Лузіадах» (ІІІ:11), в описі європейських народів згадує рутенів:
Живуть між морем, дивні, й Танаїсом
Рутенець, московит, лівонець теж,
Сармати родом; за Геркінським лісом
У Польщі маркоманів ти знайдеш.

Entre este mar e o Tánais vive estranha
Gente: Rutenos, Moscos e Livónios,
Sármatas outro tempo; e na montanha
Hircínia os Marcomanos são Polónios.

1584 р. — німецький мандрівник Мартин Ґруневеґ у Києві описує в щоденнику місцевих жителів:
До того ж русини рідко або швидше ніколи не купують борщу, а кожен робить його у себе вдома, бо це їхня щоденна їжа і напій.
1598 року венецієць Чезаре Вечелло у своєму каталозі «Давньої і сучасної одежі з усього світу» дав опис русинів:
«Русь має кордони з московитами, лівонцями та литовцями. Провінції ці між собою часто воюють… Русини носять високі шапки, з прикрасою зверху, Їхня довга одежа має застібки на грудях аж до пояса, піврукави і дуже високий комір. У бою вони здебільшого користуються луком та шаблею».
Німецький пастор, історик та письменник Йоган Гербіній (1675):

Слов'янська мова поділяється на Русинську, Польську, Вандальську, Московитську, Богемську, Хорватську, Ілірійську, Волоську Болгарську та інші;

Русини Дніпровські вишукані у своїх манерах, оскільки вони подекуди навчаються в школі гуманних мистецтв: тому вони більш ввічливіші до іноземців і ставляться до них приязно. Тоді як Московити — варвари, які окрім гордої та брудної скупості, не знають ні норм людяності, ні цивілізованості. Тому і посли Великого Князя Московського, між чужими Князями, поводяться нерозумно.

Сучасність
Докладніше: Русини (етнографічна група)
Влада Польщі та Чехо-Словаччини у 20 ст. забороняла називатися корінному населенню українських земель «українцями», лише «русинами» — замість етноніму «українець» вводилось стародавнє визначення часів Речі Посполитої — «русін», «рускі» та «русінські».

Після відновлення незалежності України чимало українських діячів, наприклад Святослав Караванський, отримали надію, що «коли над українцями не висітиме загроза національної смерті в общерусском колгоспі, вони вернуть собі своє безсмертне руське ім'я, яким його записано і в „Слові о полку Ігоревім“, і в літописах Нестора». Та визначальних кроків зроблено не було, що зокрема дало Московщині змогу підігрівати москвофільський рух на Закарпатті в уже незалежній Україні. Його основою стала штучна розбіжність між етнонімом «русин», що найдовше протримався саме на Закарпатті, та новішим етнонімом «українець», що вже міцно прижився та замінив історичний етнонім українців «русин» на всіх інших теренах держави.

[Свідомий]

Щоб народитися, нам потрібно:
2 батьків
4 бабусі і дідусі
8 прабабусь і прадідусів
16 прапрабабусь і прапрадідусів
32 тетра бабусь і дідусів
64 пінти бабусь і дідусів
128 гекса бабусь і дідусів
512 окта - бабусь і дідусів
Тільки за останні 11 поколінь нам потрібно 4094 предки, і все це близько 300 років до нашого народження!
Зупинись на мить і подумай...
Скільки це доль, характерів, життєвих перемог і поразок.
Ми повинні відчувати вдячність і любов за всіх наших предків, бо кожен з них є в кожному з нас!