Про мову .

[Свідомий]

Про мову. У фб прокотилася хвиля майже розпачу через велику присутність російської в наших містах.
Згадала свої поїздки на схід.
У Покровську (Донеччина) люди розмовляють переважно українською, звісно, суржиком. Просто перехожі, розмови яких чуєш уривками, таксисти, продавці... Але тільки розмовляєш з якимось хоч трохи «начальником» він розспівує (така масковська манера) російські слова з українською фонетикою.
Питаю: «А мама якою мовою говорила? Бабуся які казки розповідала? Які вдома пісні співали?»
Зізнаються у більшості випадків, що українською. Але додають: «От приїхали ми з села, де всі українською розмовляли. А в інститутах і технікумах нас «калхозам» обзивали, зневажливо ставилися, ніби ми нижчий сорт. А кому хочеться бути нижчим сортом? От і переходили на російську. А тепер боремося за наше. От побачите наступного разу все буде у нашому місті ще краще. Перші класи набрали суцільно українські. У місті лишилася лише одна школа російська. Діти самі хочуть українську вчити. Ще й нас патріотизму вчать. Отакі в нас діти».
Цитата не дослівна. Але суть саме така.

Хіба це не підказка, як діяти з тими, хто вперто не хоче розмовляти українською? і не пишіть про толерантність. Ми століттями були толерантними, терплячими, лагідними. Час вимагає твердості, принциповості і великої любові до усього українського.

#анжелікарудницька

[Свідомий]

Сільська, нудна, стражденна: руйнуємо 5 міфів про укрліт

Українські письменники пишуть лише про село та кріпаків, у книжках всі страждають, а потім помирають. Багато хто так думає про шкільну українську літературу. Ілюстраторка Марина Ніколаєва теж мала такі переконання. Як це змінилося та чим дивує та вражає укрліт? Про це вона розповіла Вікенду. А ще про те, як і сама намагається викорінити шкідливі міфи.

Усі нещасні, живуть у селах і страждають, герої одноманітні — саме так ми з однокласниками думали про українську літературу. Я закінчила навчання у 2010 році, ми не вивчали навіть «Місто» Валерʼяна Підмогильного.

Тепер вирішила перечитати дещо зі шкільної програми та твори письменників, яких ми пропустили. Так я відкрила багатьох авторів 1920-х років, а ще інакше поглянула на те, що вивчали у школі. Виявилося, що у нас є міські романи, а героями можуть бути не лише селяни, а й творча інтелігенція. У сюжетах є не тільки страждання, а й кохання, ревнощі та зради, вечірки, відвідування опери, пивниць і борделів, прогулянки Подолом і багато іншого.

Мені хотілося поділитися відкриттями в український літературі, розповісти про героїв, яких я зустрічала в книжках, тож цього року я подала ідею книжкового проєкту на грант від Українського культурного фонду та пройшла конкурс. Тепер реалізую проєкт «Видимі книги» за підтримки УКФ у межах програми «Стипендія». На сторінці проєкту в інстаграмі я коротко з ілюстраціями розповідаю про книги та героїв.

А тепер — до спростування найпоширеніших міфів.

[Свідомий]

Події відбуваються в селі
Кайдашева сім’я з села Семигори, пропащий Чіпка Панаса Мирного з села Піски на Полтавщині, закоханий (або ні) в Мавку Лукаш — селянин з Волині, Іван та Марічка живуть у селі на Гуцульщині поблизу річки Черемош. Здається, цей перелік можна продовжувати вічно.

Звичайно, під владою Російської імперії українські міста швидко русифікувалися, і саме селянству вдалося вберегти частину української культури, традицій і звичаїв. Але про міста наші письменники також писали. Той же Іван Нечуй-Левицький перед «Кайдашевою сім’єю» написав «Хмари» про студентів київської академії на Подолі. Значна частина подій відбувається саме там. У п’єсі «За двома зайцями» Михайло Старицький висміює київських міщан, які тягнуться до вєлікой російськой культури.

Мати Лесі Українки, письменниця Ольга Косач (Олена Пчілка), відправила героїнь своєї повісті «Товаришки» на навчання до Цюріха. Герої встигають побувати й в інших країнах: Люба їде до Відня, гуляє набережною Дуная, відвідує музеї та галереї, ходить обідати в ресторан, а закоханий у неї Кость їде в Париж.

За кордон виїздять і героїні «Меланхолійного вальсу» Ольги Кобилянської. Художниця Ганна мріє побувати в Італії, врешті опиняється у Римі, ще й заводить там стосунки.

А з початку 20 століття міських текстів стало набагато більше. Юрій Яновський пише про Одесу та Голівуд на березі Чорного моря — Одеську кіностудію, Микола Куліш висміює харківських міщан у п’єсі «Мина Мазайло». Про Київ з’являється сила-силенна творів. Про це трохи далі.

[Свідомий]

Про Київ писав Булгаков і тільки Булгаков
Я не знаю, коли та як у дитинстві ця думка поселилася у моїй голові. На перших курсах університету я навіть почитала «Білу гвардію», бо то ж про Київ. І хоч враження від твору були такими собі, я ще довго вірила в цей міф. Аж поки не почитала українських літературу першої половини 20-го століття — Валер’яна Підмогильного, В. Домонтовича, Володимира Винниченка, Євгена Плужника, Ґео Шкурупія. У них дійсно прекрасні описи Києва тих часів.

Один з моїх улюблених моментів у романі «Місто» Підмогильного — коли Степан Радченко вперше опиняється на Хрещатику, дивується великим яскравим вітринам у магазинах та розглядає містян, які так не схожі на нього. Герой гуляє Подолом, купається у Дніпрі та відвідує оперу. У Шкурупія в романі «Жанна батальйонерка» гарно описані Софійська площа, фунікулер, бульвар Шевченка тощо.

Окрім описів міста, ми дізнаємося, як жили кияни, як розважалися та куди ходили з друзями. Для мене стали відкриттям вечірки зі спіритичними сеансами київських студентів в 1910-х. Раніше про таке читала лише у британських детективах, думала, такі забавки не дійшли до України. У тій же «Жанні батальйонерці» описується замаскована під чайну пивниця. А у Плужника в «Недузі» можна прочитати про вечірки київської богеми, коли всі збираються у когось на квартирі, слухають платівки, попивають алкоголь і сперечаються на філософські теми, типу «що таке кохання».

Про такий Київ читати набагато приємніше, ніж про булгаківський — «Софийский тяжелый колокол на главной колокольне гудел, стараясь покрыть всю эту страшную, вопящую кутерьму».

[Свідомий]

Козак, кріпак та наймичка: всі герої однотипні
Типова героїня в українській літературі — це наймичка Устина з «Інститутки» Марко Вовчок. Типовий герой — кріпак або селянин, який тікає в козаки чи опришки, щоб боротися проти панів чи зовнішніх ворогів. І обидва обов’язково бідні. А якщо у творі трапляються багатії, з великою ймовірністю це будуть антагоністи. Чомусь такий стереотип у мене сформувався ще зі школи.

Розбиває його творчість Лесі Українки. Нехай Лукаш у «Лісовій пісні» й селянин, але ж Мавка — точно ні. Також у письменниці є драматична поема «Бояриня», де головна героїня Оксана — представниця козацького старшинського роду. А ще є поеми «Кассандра» та «Камінний господар», в яких герої взагалі не українці.

Героїні в творах Ольги Кобилянської часто з інтелігентних заможних родин, вони прагнуть реалізації у житті — отримати освіту, здобути професію, займатися улюбленою справою.

Українська література 20 століття багата на цікавих та неоднозначних персонажів. Зина, вона ж Дівчина з ведмедиком — капризна бунтарка, Марина з «Патетичної сонати» Куліша береться керувати підпільною організацією. Поведінка головного героя «Записок кирпатого Мефістофеля» Винниченка взагалі жахає. Степан Радченко з «Міста» Підмогильного готовий йти по головах, щоб досягти своєї мети. А Юрій Славенко з «Невеличкої драми» цього ж автора міг би стати героєм сучасного ромкому — розумний красивий молодий професор біохімії, трохи зверхній і холодний несподівано закохується у не відповідну його статусу дівчину.

Тож різних типажів українській літературі вистачає.

[Свідомий]

В українській літературі сексу не було

Постояли хлопець з дівчиною у вишневому садочку, сказали один одному кілька теплих слів, а там уже й весілля, а потім одразу діти. Я не про відсутність гарячих сцен у шкільній літературі, а про сам розвиток стосунків у парі. Здається, що погляду та декількох слів достатньо, щоб закохатися й одружитися. А якщо стосунки були до шлюбу, то це відразу «Катерина» Шевченка або «Повія» Панаса Мирного. Можна зрозуміти це в творах 19 столітті та ранішніх. Але в «Тигроловах» Багряного така ж історія зі стосунками Григорія та Наталі, а ця книга видана в 1944 році.

Та в українській літературі є сміливіші автори. В «Записках Кирпатого Мефістофеля» (1917) герой Яків заводить стосунки з Кларою, розведеною жінкою з дитиною, поза шлюбом у них народжується спільна дитина. У «Місті» Степан Радченко спить зі старшою за нього жінкою Тамарою Василівною, дружиною крамаря, у якого знімає кімнату. Для обох це лише секс без зобов’язань. У «Недузі» Євгена Плужника герой зраджує дружині з балериною, по згоді обох це був секс на одну ніч. Про сексуальні походеньки Дівчини з ведмедиком не писатиму, бо це буде спойлером.

Про жіночу сексуальність чимало сказано у «Жанні батальйонерці». Мобілізувавшись в армію, героїні у формі йдуть у бордель, бо ж вони тепер справжні солдати. Влаштовують там вечірку з танцями, саджають собі на коліна повій. Інша вечірка, теж досить гаряча, відбулася в потязі з офіцерами.

[Свідомий]

Страждання та трагічний фінал

Чіпчина Галя повісилася, Федько-Халамидник помер від застуди, а перед цим його побив батько, Христя з «Повії» заразилася сифілісом, чоловіка Устини з «Інститутки» забрали в москалі, Марічка втопилася, а її коханий Іван впав в урвище. І далі й далі. Здається, що позитивних фіналів у нашій літературі майже не було. Але враховуючи нашу історію з постійними нападами сусідів, війнами, гнітом російської імперії, голодоморами та совком, це недивно.

А що там з зарубіжною літературою по шкільній програмі? Есмеральду повісили, пані Боварі отруїлася, Жульєну з «Червоного та чорного» відрубують голову, про «Парфумера» навіть згадувати не хочеться — там суцільний жах. А ще ж є трагедії Шекспіра! Теж небагато гепі-ендів і купа страждань. А кого б зацікавила книга, де у героїв було все добре, а стало ще краще? Проте чомусь саме за українською літературою закріпився стереотип про суцільне страждання. Можливо, це теж залишки радянської та російської пропаганди.

Але в українській літературі теж є щасливі фінали. Ось кілька прикладів. Обережно, спойлери! «Царівна» Ольги Кобилянської — героїня стає успішною письменницею та одружується з коханим, який повністю підтримує її у творчості. «Сойчине крило» Івана Франка — кохані знову разом після довгої розлуки та всіляких життєвих перипетій, «Майстер корабля» Юрія Яновського — корабель добудували, головний герой завів родину та дожив до старості, «Тигролови» Івана Багряного — бо ж сміливі завжди мають щастя.

[Свідомий]

Наша історія.
4 вересня 1928 р. РНК УСРР затвердила Український правопис, норми якого стали обов’язковими у вживанні.
Український правопис 1928 р. мав також неофіційні назви - харківський правопис, правопис Голоскевича, "скрипниківка".
ℹЦе правопис української мови, складений та унормований впродовж 1925-1928 років.
31 березня 1929 р. новий правопис прийняла ВУАН, а 29 травня 1929 р. - НТШ у Львові.
Основні положення правопису викладені в книзі О. Синявського "Норми української літературної мови", а у 1929 р. Г. Голоскевич видав "Український правописний словник" - близько 40 тис. слів, погоджених із правописом.
Український правопис 1928 р. увібрав усе те, що закріпила українська мовна традиція у писемних джерелах і в усному мовленні, відбитому в народній творчості, з додержанням двох найвагоміших писемних традицій - наддніпрянської (великоукраїнської) та галицької (західноукраїнської).
Правопис 1928 р. серед інших норм передбачав:
у словах іншомовного походження зберігати автентичне звучання літери "Gg" (окрім грецизмів) за допомогою укр. літери "Ґґ";
у словах грецького походження радилось передавати літеру "θ" завжди через "т". Наприклад: етер, катедра, Пітагор, Атени, Картагена;
пропонувалось пом’якшення літери "л". Наприклад: баляда, кольорит, льозунг, Альжир. Виняток складали грецизми та передача буквосполучення "le";
дифтонги "au", "ou" згідно з вимовою треба було передавати через "ав", "ов": авдиторія, авдієнція, Бернард Шов;
передача кінцевих "tr", "dr" здійснювалася з використанням "е" у таких словах, як бурмістер, магістер, міністер, циліндер, Олександер;
застосовувалось відмінювання слів іншомовного походження на "-о". Наприклад: пальто - пальта, метро - метра;
зберігався суфікс "-піль" у назвах міст: Маріупіль, Мелітопіль, Севастопіль;
у назвах міст на "-ськ" радили вживати українську форму "-ське": Луцьке, Луганське, Смоленське. Також: Азовське море — Озівське море, Каховка - Кахівка;
англійське "w" перед голосними передавалось через "в", а не через "у". Отже, Вайлд, а не Уальд, Вайт, а не Уайт, Велз, а не Уельс, Вітман, а не Уїтман, Вестмінстер, а не Уестмінстр, ват, кіловат тощо;
радилось уживати в родовому відмінку іменників 3-ї відміни на "-ть", а також 5-ти винятків (кров, любов, осінь, сіль, Русь), традиційне закінчення "-и", а не "-і". Отже, треба було писати: вісти, радости, повісти, а також відповідних іменників: крови, любови, осени, соли, Руси;
уживалось закінчення "-у" в родовому відмінку назв міст: Берліну, Лондону, Парижу, Риму, Нью-Йорку, Херсону. Виняток складали міста із суфіксальним "-ів", а також такі міста, як Остер, Житомир, Кам’янець, Перемишль, Відень, які зберігали в родовому відмінку закінчення "-а": Харків - Харкова, Чернігів - Чернігова;
у давальному відмінку іменників чол. роду треба було вживати переважно закінчення "-ові", "-еві" (після голосних - "-єві"): братові, сторожеві, учителеві, роєві, рідше в іменниках середнього роду, здебільшого в назвах істот на "-ко": теляткові, дитяткові, ягняткові, лихові, військові, святові, серцеві, сонцеві. А "-у" ("-ю") рекомендовано вживати в усіх іменниках середнього роду: дереву, селу, обличчю, знанню; в іменниках чоловічого роду із закінченнями в називному відмінку на "-ів" ("-їв"), "-ов" ("-йов"): Львів - Львову, Ковалів - Ковалеву.
У 1933 р., у ході боротьби з "українським буржуазним націоналізмом", оголосили, що український правопис 1928 р. був скерований на нібито штучний відрив української мови від російської.
Норми правопису переглянули (він діяв до 18 листопада 1933 р.), наблизили їх до російської мови (цей процес зафіксували у правописах 1945 та 1969 рр.), проте він вживався в Західній Україні, а значна частина української діаспори дотримується його донині.
Скасування правопису 1928 р. було складовою державної політики нищення українства, отже, ці події збігалися з Голодомором 1932-1933 рр. в УСРР.

український_правопис Наша_історія

[Свідомий]

[Свідомий]

[Свідомий]

Українська мова була єдиною офіційною у "Великому князівстві Литовському", Руському і Жемайтійському. 11 січня 1345 року, давньоруську (українську) мову обрали єдиною офіційною мовою "ВКЛ". на ній вели діловодство держави. Цією мовою були написані "Литовські статути" і що головне, в той час навіть жаби не квакали про російську імперію і російську мову.

[Свідомий]

Мова - це зброя.

Україна та Скіфія. Скіфські слова в українській мові.

Скіфія - держава, яка лежала на території сучасної України між Дунаєм та Доном. Вона існувала біля тисячі років, точніше - від VII ст. до Р.Х. до IV ст. по Р.Х. Мешканців тих теренів, де зараз є Україна, довго називали скіфами (навіть і по тому, як не стало вже Скіфської держави). Візантійські історики називають давніх українців - русинів скіфами або тавро-скіфами.
В українській мові залишилося багато чого від скіфської мови. В інших слов'янських мовах немає тих рис та ознак, які не пов'язані з нашим ареалом - тобто, ареалом скіфським та самратським. За різними оцінками в українській мові налічується від 130 до 400 слів, які мають безпосередньо скіфське коріння. Греки взагали були впевнені, що скіфи мали власну систему письма. Вони оповідали, що скіфи писали й отримували листи, тим письмом писали свої закони.

Перше слово, яке хочеться навести - "шаровари". Довгий час це слово виводили з турецької або татарської мови - але шаровари аж ніяк не турецькі чи татарські. Вперше скіфські шаровари ( під назвою "шарабара" або "шаробара") згадуються в творах ґрецького поета Антифана в IV ст. до Р.Х.
Він писав, що "шаробари" носять усі скіфи, й тому народові взагалі властивим є широкий, вільний одяг. Взагалі таки широкі штани були притаманні також ще сарматам, бо що вони, що скіфи - то є вершники, а такий одяг є дуже зручним для їзди верхи.

Друге цікаве слово - "скіл" (род. в. "скола") - тобто "сокіл", "сокола". Як ви можете помітити, скіфській мові, як і українській, є притаманним "ікавізм", тобто перехід голосних звуків [o] і [е] у закритих складах у . Сокіл - сокОла, скіл - скОла. Це явище зустрічається тільки в українській мові, а також в деяких словацьких діалектах - і більше ніде.

Третє слово - "сукара" або "сокара" або "сагарі", тобто "сокира". Скіфська сокара дуже нагадує гуцульські сокири "бартки", які зберіглися й до нашого часу, й була дуже розповсюдженою практично по всій території Скіфії. На будь-якій ґрецькій вазі, на якій зображено скіфів, можна побачити цю сокару. Також зображення цієї сокири було розміщене на скіфських монетах, які карбувалися в Ольвії (неподалік нинішнього Миколаєва).

Четверте слово - "пата" або "бата", тобто "батько". Цим словом позначали не тільки батька, воно ще було чимось на кшталт позначення правителів. Наприклад, ім'я скіфського правителя Ареапата - це "батько Ареа".

П'яте - "брама". "Бра" це скіфсько-сарматській корінь, що означає "розширювати", "збільшувати", "розгортати", "розчиняти". Тут навіть не потрібно детальних пояснень чи аналізів, бо українська мова й дотепер має солово "брама", тобто - ворота.

Ще одне слово - "страва". І звучить воно так само, як і українське, й має те ж саме значення - це, власне, страва. Це слово ендемічне для української мови, бо не зустрічається більше ніде в межах слов'янського ареалу.

"Меда/Мада" - "Мед". Просто мед. І фонетика, й значення цього слова не змінилися в нашій мові прогягом майже двох тисяч років.

Слова "мед" і "страва" цитуються готським істориком V ст. Йорданом, який описував похорон короля Атіли.

Також в описах зброї скіфів згадується "сулиця" — метальна зброя, полегшений та зумисне збалансований для метання спис. На Русі така зброя з тою ж самою назвою існувала аж до моменту появи тут вогнепальної зброї.

Наступне слово - "гармидар", означало "сваритися", "лаятися". Українською мовою слово "гармидер" зараз означає "відсутність або порушення порядку де-небудь, брак будь-якого ладу". І фонетика, й значення є дуже подібними.

Слово "варта" - воїн, який чатує, вартує, охороняє. Означає те ж саме, що слово "вартовий" в сучасній українській мові. Так само слово "чаті" - означало практично те ж саме, що сучасне українське слово "чати".

Скіфські слова Mata, Pramata, Tata, Pratata, Brata - є практично ідетичними українським словам, або мають зрозумілий зміст: Мати, Прамати (Бабця), Тато, Пратато (Дідо), Брат

Взагалі, українська військові терміни мають багато скіфських коренів.

Сатака - "здобич". Звідси виводять "атака"

Слово "крам" - І фонетика, й значення цього слова є тими ж самими, як і в сучасній українській мові.

Базага (базака) = Базікати

"Бага" - той, хто дає благо. Бог.

"Бариса" або "бориса" - битися, боротися. Річка Дніпро називалася в ті часи Бористен (Бористан) - "річка, яка бореться". Згідно з деякими припущеннями - її так називали з огляду на бурхливі потоки на порогах, де річка ніби боролася, проривалася крізь каміння.

Жахойя - Жахи

Коло - власне, те ж саме, що в українській мові. КОЛО

Джупан - начальник. Арабські історики фіксують, що воєначальник у русів VIII-X ст. називався "жупан". Жупан вирізнявся особливим багатим одягом. Традиційний багатий одяг начальника в україні називався "жупан" аж до кінця ХІХ ст.

Джура - молодий воїн, учень.

Що цікаво - практично всі слова з "дж"/"дз" мають скіфське коріння.
Також особливістю скіфською мови є фрикативне "г" - оце саме українське м'яке "г", на відміну від твердого "ґ".
А ще у скіфів не було звука "ф", вони замінювали його дифтонґом "хв". Ця ж риса притаманна й українській мові.

І ще невеличка добірка скіфських слів, які й зараз існують в українській мові практично без змін:
Коваль
Терези
Кут
Дбати
Бачити
Тривати
Жвавий
Почвара
Кат
Хата

[Свідомий]

Мовний омбудсмен закликав учителів та школярів тримати мовну лінію оборони
Усі учасники освітнього процесу – вчителі, учні та їх батьки – мають усвідомлювати свою відповідальність за застосування державної мови в освітньому процесі, оскільки через помітний режим колективної двомовності в суспільстві, сфера освіти залишається в заручниках.

promo
Учителів образотворчого мистецтва запрошують на онлайн-інтенсив
На цьому наголосив Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Українська мова як чинник національної державности».

«На жаль, через помітний режим колективної двомовності в суспільстві сфера освіти залишається в заручниках. Надзвичайно важливим є дотримання 21 статті закону про державну мову, яка передбачає обов’язкове застосування української в закладах освіти. Тримати цю відповідальну за долю держави лінію оборони мають як педагогічні працівники та школярі, так і їх батьки, які повинні активно долучатися до утвердження української громадянської та національної ідентичності своїх дітей – нашого українського майбутнього», – сказав Кремінь.

В Офісі Уповноваженого із захисту державної мови також зазначають, що освітній процес охоплює всі види діяльності, що відбуваються на території навчального закладу.

«Від кожного з нас залежить створення українськомовного середовища. У співпраці з представниками органів виконавчої влади та місцевого самоврядування ми зможемо забезпечити захист та утвердження української мови як державної», – зазначила представник Уповноваженого Вікторія Вітер.

[Свідомий]

[Свідомий]

Хто навчив словʼян говорити

УМАНЬ, ВІННИЦЯ, ІРПІНЬ… Ключі до розгадки назв - у готській мові

У ІІ - V століттях племена готів, які прийшли в Україну з півночі, утворили в Наддніпрянщині протодержавне утворення. Тож готська мова справила величезний вплив на формування прасловʼянської, яка за кілька століть до того відділилася була від балтійської («балто-слов'янської»).
Германські племена готів повʼязують із Черняхівською археологічною культурою, що простягалася від Дунаю до Дону, а на півночі доходила до нинішньої Курщини, Полісся, Києва, а також Волині, де в той час панувала споріднена Вельбарська культура.
Очевидно, взаємодія прасловʼянської та готської мов спричинила низку фонетичних і граматичних новацій у нашій прамові. (Це окрема, специфічна тема.)
Принаймні про глибокий, системний вплив свідчать численні лексичні запозичення й давні германські топоніми, поширені по всій Східній Європі.
Можна припустити, що в результаті цього впливу прасловʼянська стала впізнаваною для сучасних словʼян - звісно, якби вони її почули.
Українська запозичила з готської масу слів: стежка, шолом, гаразд, меч, хлів, хліб, хвиля, лікувати, князь, церква, буква та інші, а ще, можливо, «говорити, говір» (про це трохи нижче).
Кількастолітня присутність готів на території України (у Криму вони проіснували до XVII ст.) допомагає розкрити таємницю деяких темних географічних назв.

КУДИ ТЕЧЕ РІКА УМА…
Багато археологічних памʼяток готи залишили в центральній Україні. В Уманському районі виявлено десятки їхніх поселень, зокрема вздовж річок Уманка та Ятрань.
Відомо, що назва міста Умань походить від Уманки, яка колись іменувалася Ума, про що є згадка в середньовічному польському літописі. Далі етимологічні пошуки, представлені в літературі, - не що інше, як вільний політ фантазії.
Короткі назви - завжди проблемні для тлумачення.
Однак, якщо врахувати готський чинник і те, що назви річок часто повторюються, то доцільно звернутися до топоніміки давніх германських територій.
У Швеції знаходимо річку Уме (Ume). Шведські довідники вказують, що гідронім має паралельну форму - Uman. Назву утворено від слова, що означає «ревучий» - епітет, яким часто описують річки, незалежно від їхніх реальних характеристик.
Українською мовою Ume мало б перекладатися як «Ревуха», «Ропотуха».
На Уманщині таки маємо і Ревуху, і Ропотуху - можливо, словʼянські відповідники готської Умані.
Усі три впадають в іншу загадкову річку - Ятрань. І знову ж таки у Швеції знаходимо ймовірну її родичку - Ätran (Етрань, чи Єтрань). Вказують, що назва річки походить від германського слова, що означає «розлив, повінь».
Отже, гідронім Ятрань могли принести до нас готи - всупереч висловлюваним гіпотезам про його фракійське походження.

РІКА, НАПОВНЕНА ВИНОМ
Вінниця теж, можливо, завдячує своєю назвою прибульцям з півночі.
Місто, безперечно, дістало її не від «віна» (плати за наречену), вінка чи виноробства, як дехто стверджує, а від невеликої річки Віннички, яка раніше мала назву Віниця, Вениця.
Про етимологію топоніма написано багато небилиць.
Але слід врахувати, що Поділля було густо заселене готами.
А winja готською (від прагерманського wenjō) означає «пасовище, луг».
В Україні є чимало річок з назвами на кшталт Лугова, Лужанка, навіть Луг, тож нічого несподіваного в такому йменуванні немає.

…І СЕСТРА ЇХНЯ ЛИБІДЬ
Готи допомагають розгадати етимологічні загадки деяких річок, розташованих ближче до Києва, де теж знайдено памʼятки Черняхівської культури.
Легендарна Либідь, таким чином, може виявитися родичкою германської Ельби, яку словʼяни називають Лабою.
Elbiz прагерманською означає «річка, річище». Цей корінь (alb, elv, älv) часто знаходимо в гідронімах германомовних країн.

ТЕМНО-БУРИЙ ІРПІНЬ
Ірпінь, який має те саме походження, що й Ірпа у басейні Десни (всупереч твердженням про її балтійську етимологію), названо так, можливо, через його забарвлення.
Корінь erp (irp) прагерманською означає «бурий, темний».
У Німеччині, до речі, протікає однойменна річка Ерпа («бура, темна»).
Річки часто іменують за кольором: Біла, Червона, Чорна, Жовта… Є у світі й «коричневі» та «темні» ріки - як, наприклад, Браун у Канаді, Брун у Великій Британії, Смеда в Чехії; можливо, сюди ж слід віднести Темну на Вінниччині й Черкащині.

СПОЧАТКУ БУЛО WORD
А тепер погляньмо на нібито дуже словʼянську лексему «говорити».
Відповідно до «Етимологічного словника української мови», говорити є вторинним словом відносно давнішого – govorъ, gavorъ. Цей корінь зафіксовано в багатьох слов’янських мовах, але його походження невідоме; дехто вважає його звуконаслідувальним («гар-вар»).
Водночас готською мовою gawaurdi (читається «гаворді») означає «говоріння, спілкування» – утворене від waurdi «слово» (англійською word) із префіксом ga-, як і «гаразд» (ga-razds).
Gavorъ спочатку могло означати «говоріння готською мовою», gavoriti – «розмовляти по-готськи», можливо, зі зневажливим відтінком, подібно до того як «шпрехати» означає «розмовляти по-німецьки».
З часом зневажлива конотація втратилася, готська мова канула в Лету, а словʼяни й досі «гавордять».
***
Р.S. Це не наукова стаття, а популярний пост. Гіпотезу про походження «говорити» я також висловлював у науковому виданні.
Попри наведене тут припущення стосовно назви Умані, вона залишається одним з найзагадковіших топонімів України.

Володимир Ільченко

[Свідомий]

Назви Дніпра у різних народів, які були на нашій території:
- Борисфен - така назва зустрічається у грецького історика Геродота;
- Даніпер - у готів (6 століття);
- Гунівар ("Гунська ріка") - у гунів ;
- Данпар - в скандинавських сагах;
- Донар - у візантійців;
- Днабр - на мусульманських картах 12 століття;
- Узу, Озу, Узи, Атель, Варук, Варух - у печенігів та половців;
- Ексі, Елексі, Ерексі, Ересе, Лереса, Луосен - у венеційців і генуезців;
- Непрь, Динепрь - у славянських літописах.
/Іван Самойловський - український археолог/.