Звідси не повертається ніхто. Ніколи.
Назад родина отримує лише жалюгідну подобу свого сина, чоловіка, тата - агресивну звірюку. Вони бачать поруч з собою істоту злу на весь світ, яка не вірить ні в що, крім смерті. Яка як сірник спалахує на будь-яке слово. Яка криє матом увесь світ, і готова вигризти горло будь-кому, хто "не так подивився".
Вчорашній солдат, сержант, капітан більше не належить ні батькам, ні рідним. Він належить їй... він належать війні, з якої повернулося лише тіло чи його залишки...
Душа залишилася там, з нею, з війною...
Але тіло все ж повернулося. І війна відмирає в ньому поступово, пластами - шматок за шматком...
Повільно, дуже повільно вчорашній солдат, сержант чи капітан перетворюється з бездушного манекена з порожніми очима і випаленою душею в якусь подобу людини. Спадає нестерпна нервова напруга, згасає агресія, проходить ненависть...
Найдовше тримається страх - тваринний страх смерті, але з часом проходить і він...
Він починає вчитися жити в цьому світі заново...
Вчитися ходити, не дивлячись під ноги, вчитися наступати на колодязні люки і стояти на відкритому просторі в повний зріст. Купувати їжу, говорити по телефону і спати на ліжку. Вчитися не дивуватися гарячій воді в кранах, електриці і теплу в батареях, чи не здригатися від гучних звуків...
Відпускає бажання забитись десь в куток, в тишу,і просто поспати.
Кудись, на задній план, потихеньку відповзає відчуття неминучої смерті.
Зникає автоматизм дій.
Розслаблюється постійно готове до ривка тіло. Потихеньку зникає уміння стріляти не роздумуючи і визначати відстань на слух. Жерти все підряд чи не жерти взагалі. Спати в снігу.
Ти забуваєш, як ставити розтяжку, як пересуватись, як контролювати простір.
Але ще довго ти, прогулюючись з дітьми по парку, будеш очима пасти периметр, обходити кущі, і мати бажання провалити голову дурню, який кинув пітарду, чи проїхав на мопеді... Десь за кілометр від тебе.
Страх тримається довго, тіло пізнало десятки різновидів страху — від спекотного страху бою, коли все закипає від адреналіну, до паралізуючого страху мінометного обстрілу, що леденить нутро; від тяжкого очікування постійної небезпеки, що ниє під шлунком, до тваринного страху смерті — але зрештою проходить і він.
І ще сни. Зазвичай нічого конкретного, лише чорна порожнеча. Але іноді й конкретне. Це гірше.
Натомість повертаються такі дивні, непотрібні почуття, як інтерес до життя, доброта, співчуття. Усміхненість. І не оскал, від якого здоровенна вівчарка складає вуха і піджимає хвіст, а просто усмішка. Вони вичавлюють ті, інші почуття, життєво необхідні там, на війні.
Останнім приходить уміння любити. Не кохати, як дітей, дружину, родину, а любити. Людей. Зі всіма їх недоліками... Це, мабуть, найскладніше.
Починаєш жити. Спочатку - тому що так вийшло ,залишився живим - не відчуваючи від життя ніякої радості і розглядаючи її як бонус, що по дурниці долі випав на твою частку. Все одно, справжнє життя твоє,( як ти думав тоді), прожите від кірки до кірки в ті дні, поки ти був там, і решта років п'ятдесят не зможуть нічого ні додати до тих днів, ні зменшити від них.
Але потім втягуєшся в життя...
Стає цікава ця гра, яка не насправді...
Видаєш з себе повноправного члена цього суспільства. Маска нормальної людини приросла успішно, і організм більше не відторгає її...
І оточуючі вірять, що ти такий же, як і всі...
Але справжнього обличчя не знає ніхто... Ніхто не знає, що ти більше не людина. Люди ходять навколо, сміються, ковзають очима і сприймають за свого... Або просто відводять в бік погляд.
Правду більше ти не говориш нікому.
Людині не бачившій війну ну хочаб десь, з краєчку- не пояснити війну, точно так, як сліпому не пояснити відчуття зеленого, а чоловікові не дано зрозуміти, що значить виносити і народити дитину. Але весь час ти чекаєш.. Чого? Не знаєш і сам...
Ти не можеш повірити, що це закінчилося просто так, без всяких наслідків... Окрім постійного радіо в голові, тремтіння рук, і :"- Та, просто болить голова"...
Напевно, чекаєш, коли пояснять... Чекаєш, що хтось підійде до нього і скаже: «Брат, я знаю, де ти був. Я знаю, що таке війна. Я знаю, навіщо ти воював». Це дуже важливо - знати навіщо...
Навіщо загинули війною подаровані брати?
Навіщо вбивали людей?
Навіщо ти закривав очі своєму побратиму, якого вбила ракета в центрі Чернігова?
Навіщо цьому світу було потрібно вбити ту дівчинку під Києвом, щоб в цинку від патронів лишились її мізки?
Навіщо ми, дорослі дядьки, плакали над свіжими могилами на Яцево?
Навіщо нас взагалі загнали туди, де ми були? Щоб покласти? Навіщо ???Але ніхто не розповідає...
Ти не повинен був вижити, бо вижити — значить зрадити. І ця твоя зрада відкреслює тебе від усього світу: і від тих, хто лишився там, і від тих, хто існує тут. Ти весь час намагаєшся повернутися туди, але ця частина твого життя піде безповоротно. Ти опинишся на тотальній самоті — померти не помер, але й жити — не живеш.
І тоді ти, вчорашній солдат, сержант чи капітан - починаєш розповідати сам... Береш ручку, папір і виводиш першу фразу... Починаєш писати...Ти ще не знаєш, що це буде - розповідь, вірш або пісня...
Рядки йдуть важко, кожна буква рве тіло, немов йде зі рани осколок. Ти фізично відчуваєш цей біль, це сама війна виходить з тебе і лягає на папір. Б'є, трясе так, що не видно букв, і ти більше не тут - знову там, і знову смерть править усім і паскудний свист міни чи дрона наздоганяє розпластану спину...
І знову горить наливник під Краміком...
І знову ВОГ залітає в бліндаж...
І знову наступають на міну Колян і Морячок....
І знову рвуть спину осколки Дніпру...
І ось вже ті, хто "на щиті", встають зі своїх могил.... Маг, Кот, Плохіш, Рамзес, Араб, Дніпро... Вони схиляються, і їх шепіт заповнює кімнату: «Давай... Давай, Зміюка, розкажи їм!!!!! Розкажи!!!!
Розкажи, як смикаються хлоп'ячі тіла, коли в них потрапляє куля.
Розкажи їм! Ти вижив тільки тому, що загинули ми - ти нам винен!
Розкажи всім! Вони повинні знати!!»...
І рядки з кров'ю йдуть один за одним, і горілка глушиться літрами, а смерть і божевілля сидять з тобою в обнімку, і штовхають у бік, і підправляють ручку...
І ось вже - вчорашній солдат,сержант,капітан, контужений, прострелений, заштопаний чи зібраний по частинах, напівбожевільний і отупілий - пишеш і пишеш...
І ти скиглиш від безсилля і туги, а сльози течуть по обличчю і застряють в щетині...
І ти розумієш, що з війни не повернеться ніхто... Та і не треба повертатися такими.
А в минуле життя, нажаль, зворотній хід зачинений.
Будемо жити!
Маю честь!
Змій. РКДБ."
На фронті загинув Андрій Маліновський.
