Молдовські священники масово покидають РПЦ
В сусідній Молдові священники масово виходять зі складу Кишинівської митрополії РПЦ.
Полишення російської церковної структури молдавським духовенством набрало обертів у контексті російського вторгнення в Україну, а також після того, як митрополит Кишиніський Володимир у листі до Кирила Гундяєва визнав, що молдавани повернуться в лоно Румунської Церкви.
Так, днями засновник і проректор Теологічної академії в Кишиневі вийшов зі складу Молдовської митрополії РПЦ, долучившись до Румунської Православної Церкви. «Я переїхав до Бессарабської митрополії разом з усіма моїми парафіянами та парафією у Стрешах», – розповів «TV8» священник В’ячеслав Казаку.
До цього часу В’ячеслав Казаку був одним із найвидатніших теологів Молдовської митрополії (МП). Він є засновником православної вищої семінарії, а також духовної академії. Хоча офіційно ректором освітнього закладу є митрополит Володимир, його фактично очолив проректор, який сьогодні залишив структуру, канонічно підпорядковану москві. Будучи родом з України (румуном з Чернівців), отець розповів, що більше не може залишатися в РПЦ.
У Бессарабській митрополії підтвердили факт прийняття Румунською Церквою священника В’ячеслава Казаку під свою опіку, заявивши, що такі процеси наразі активно тривають.
Перехід священника В’ячеслава Казаку є не єдиний. Раніше з РПЦ вийшли також священники: Теодор Пеліна, Василь Єнаки, Іоанн Гангана та Іоанн Солонару.
Бессарабська Митрополія Румунської Православної Церкви закликала всіх священників РПЦ в Молдові перейти до їхньої єпархії. Також від архієпископа “Бельцького та Фалештського” (РПЦ в Молдові) Маркела вимагають звільнити резиденцію єпископів та собор Святих Костянтина та Олени у Бельцях
«… ми заохочуємо всіх тих, хто відчуває утиски від російських єпархій, мати мужність вийти з цього рабства і повернутися до традиції та сопричастя з Румунською Православною Церквою. У Бессарабській митрополії вони (священники, – ред.) знайдуть спокій і радість румунського духу, якого вони позбавлені, і любов до братерського спілкування з людьми, які сповідують ту саму віру і те саме мученицьке минуле», – говориться в офіційному комюніке на сайті Румунської Церкви.
Там підкреслили, що Бессарабська Митрополія ніколи не допускає, щоб румунських священиків з Бессарабії залякували, погрожували їм тільки тому, що вони живуть своєю вірою та любов’ю до своїх братів.
«Будь-які спроби примусу чи залякування є неприйнятними, і Бессарабська митрополія продовжуватиме боротьбу за захист релігійної свободи та культурної ідентичності свого духовенства та віруючих», – додали в Румунській Церкві.
Нагадаємо, у вересні румунський єпископ співслужив з митрополитом ПЦУ в сусідній Угорщині.
Церковные страсти .
Re: Церковные страсти .
С 15 ноября начинается Рождественский пост, а Киево-Печерская Лавра переходит на новоюлианский календарь
«По многочисленным просьбам прихожан, по благословению митрополита Епифания, с 15 ноября Лавра переходит на использование новоюлианского календаря, который является основным для нашей Поместной Церкви», - заявил исполняющий обязанности наместника архимандрит Авраамий.
Рождественский пост, который продлится 40 дней, является не только ограничением в пище, но и духовным очищением.
Кроме этого, в ноябре, 21 числа, верующие будут отмечать один из самых больших праздников - Введение в храм Пресвятой Богородицы.
«По многочисленным просьбам прихожан, по благословению митрополита Епифания, с 15 ноября Лавра переходит на использование новоюлианского календаря, который является основным для нашей Поместной Церкви», - заявил исполняющий обязанности наместника архимандрит Авраамий.
Рождественский пост, который продлится 40 дней, является не только ограничением в пище, но и духовным очищением.
Кроме этого, в ноябре, 21 числа, верующие будут отмечать один из самых больших праздников - Введение в храм Пресвятой Богородицы.
Re: Церковные страсти .
Частина монахів МП, які називали Європу безбожною, перебралися в ЄС – в.о. намісника Лаври
Частина монахів монастиря Московського патріархату у Києво-Печерській Лаврі після розірвання угоди виїхала до країн Євросюзу.
Джерело: в.о. намісника Києво-Печерського монастиря ПЦУ о. Авраамій в інтерв'ю "Україні Православній"
Пряма мова: "Частина монахів пішла у власні помешкання, частина в інших монастирях. Всі розуміють, що служити в Лаврі в юрисдикції МП вони не зможуть. Інші виїхали: один у Францію, інший у Бразилію, ще хтось – у Німеччину. І у мене запитання: а чому не в Росію, а в Європу, яку ви називали безбожною та ненавиділи".
Деталі: За словами Авраамія, в Лаврі залишилося до 60 стареньких монахів, які ще не визначилися. Частина з них хоче долучитися до ПЦУ, є й послідовники "русского міра". Інші – заручники ситуації, які опинившись за стінами Лаври, зрозуміють, що нікому не потрібні.
"Куди вони підуть? Ми не будемо виганяти. Надамо один корпус, забезпечимо їжею, дамо людину для догляду. Але служити у храмах Лаври вони не будуть", – додав в.о. намісника.
Частина монахів монастиря Московського патріархату у Києво-Печерській Лаврі після розірвання угоди виїхала до країн Євросюзу.
Джерело: в.о. намісника Києво-Печерського монастиря ПЦУ о. Авраамій в інтерв'ю "Україні Православній"
Пряма мова: "Частина монахів пішла у власні помешкання, частина в інших монастирях. Всі розуміють, що служити в Лаврі в юрисдикції МП вони не зможуть. Інші виїхали: один у Францію, інший у Бразилію, ще хтось – у Німеччину. І у мене запитання: а чому не в Росію, а в Європу, яку ви називали безбожною та ненавиділи".
Деталі: За словами Авраамія, в Лаврі залишилося до 60 стареньких монахів, які ще не визначилися. Частина з них хоче долучитися до ПЦУ, є й послідовники "русского міра". Інші – заручники ситуації, які опинившись за стінами Лаври, зрозуміють, що нікому не потрібні.
"Куди вони підуть? Ми не будемо виганяти. Надамо один корпус, забезпечимо їжею, дамо людину для догляду. Але служити у храмах Лаври вони не будуть", – додав в.о. намісника.
Re: Церковные страсти .
Крінж увійшов в чат... В ООН з подачі росії раптом закликали захищати парафіян упц мпУ Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй закликали захищати вірян української православної церкви московського патріархату. Там назвали "неадекватною" реакцію українських правоохоронців на конфлікти, що виникають через поведінку прихильників "руского міра"
Тему нібито переслідування "московських" священників і вірян в України обговорювали на засіданні 17 листопада, що було скликано на запит країни-агресора рф
Re: Церковные страсти .
«Вічне та канонічне». Як імперія привласнила собі українське православ’я
Божевільна «донька» розповідає, що виростила власну «матір».
Тепер, мабуть, ні для кого вже не є таємницею прямий і безпосередній зв’язок кремлівської влади та Російської православної церкви, яка фактично являє собою одну з інстанцій уряду та рупор пропаганди. Ця традиція бере свій початок ще з Московського царства та Російської імперії, коли місцеві правителі підкорили російське православ’я власним політичним цілям. Можемо згадати анафему Івану Мазепі, яка була вмотивована винятково політичними причинами: український гетьман виступив на боці шведського короля Карла XII проти московського царя Петра І у Великій Північній війні.
Анексія Київської митрополії Московським патріархатом наприкінці XVII – на початку XVIII століття призвела до того, що впродовж більш ніж трьохсот років українське православ’я здебільшого та майже безперервно було підпорядковане російському. Паралельно з цим більшість українських земель входила до складу російських державних утворень. Усе це стало «благодатним» підґрунтям для російської міфотворчості, імперської політики й обґрунтування військової агресії проти України.
Релігійне питання продовжує займати важливе місце в російсько-українських відносинах. Попри те, що Православна церква України відновила свій статус як складова частина Константинопольського патріархату, а потім отримала автокефалію, як правонаступниця Київської митрополії, російське православ’я все ще намагається впливати на українське.
З початку повномасштабної війни Українська православна церква Московського патріархату, частина Російської православної церкви, все ще не заборонена в нашій державі — поки що законопроєкт №8371, який мав би заборонити її, прийняли лише в першому читанні. Але навіть якщо він буде прийнятий, організація досі має численних прихильників в Україні. Хоча деякі її представники кажуть, що війну розпочали «жиди», а «його блаженство» митрополит Онуфрій (Орест Березовський) рекомендує «боротися з дияволом постом і молитвами».
Продовження існування УПЦ МП в Україні є свідченням того, що російський міф про приналежність українського православ’я до Московського патріархату досі живий. Тож розберімося: звідки він узявся, що собою являє та чому все ще існує.
Божевільна «донька» розповідає, що виростила власну «матір».
Тепер, мабуть, ні для кого вже не є таємницею прямий і безпосередній зв’язок кремлівської влади та Російської православної церкви, яка фактично являє собою одну з інстанцій уряду та рупор пропаганди. Ця традиція бере свій початок ще з Московського царства та Російської імперії, коли місцеві правителі підкорили російське православ’я власним політичним цілям. Можемо згадати анафему Івану Мазепі, яка була вмотивована винятково політичними причинами: український гетьман виступив на боці шведського короля Карла XII проти московського царя Петра І у Великій Північній війні.
Анексія Київської митрополії Московським патріархатом наприкінці XVII – на початку XVIII століття призвела до того, що впродовж більш ніж трьохсот років українське православ’я здебільшого та майже безперервно було підпорядковане російському. Паралельно з цим більшість українських земель входила до складу російських державних утворень. Усе це стало «благодатним» підґрунтям для російської міфотворчості, імперської політики й обґрунтування військової агресії проти України.
Релігійне питання продовжує займати важливе місце в російсько-українських відносинах. Попри те, що Православна церква України відновила свій статус як складова частина Константинопольського патріархату, а потім отримала автокефалію, як правонаступниця Київської митрополії, російське православ’я все ще намагається впливати на українське.
З початку повномасштабної війни Українська православна церква Московського патріархату, частина Російської православної церкви, все ще не заборонена в нашій державі — поки що законопроєкт №8371, який мав би заборонити її, прийняли лише в першому читанні. Але навіть якщо він буде прийнятий, організація досі має численних прихильників в Україні. Хоча деякі її представники кажуть, що війну розпочали «жиди», а «його блаженство» митрополит Онуфрій (Орест Березовський) рекомендує «боротися з дияволом постом і молитвами».
Продовження існування УПЦ МП в Україні є свідченням того, що російський міф про приналежність українського православ’я до Московського патріархату досі живий. Тож розберімося: звідки він узявся, що собою являє та чому все ще існує.
Re: Церковные страсти .
Українське православ’я та Київська митрополія
Щоб відшукати коріння міфу про приналежність Української православної церкви до Московського патріархату, необхідно повернутися до подій, що відбувалися наприкінці XVII — на початку XVIII століть, тобто часового проміжку, коли відбулася московська анексія Київської митрополії. Вони стануть ключем до відповіді на питання яким чином українське православ’я опинилося у становищі, яке дало московитам можливість його загарбати.
У 988 році князь Володимир Святославович хрестив Київську Русь за візантійським обрядом. Це було зроблено задля досягнення цілої низки політичних цілей: одружитися з сестрою візантійського імператора; прирівняти себе до інших європейських християнських правителів; розповсюдити на Русі єдину об'єднавчу релігію, щоб укріпити особисту князівську владу. Таким чином, новоутворена Київська митрополія стала складовою частиною Константинопольського патріархату, тодішнього центру східного християнства, яке пізніше отримає назву православ’я.
Хрещення Володимира. Фрагмент з Радзивіллівського літопису кінця XV століття
За декілька століть, коли Київ уже став одним із важливих центрів східного християнства, перестали існувати як Київська Русь, так і Візантійська імперія: Київська митрополія втратила політичне (київського князя) та релігійне (Константинопольського патріарха) заступництво. Вселенські патріархи Константинополя, які після 1453 року та падіння Візантії стали жити у мусульманській Османській імперії, все ще мали авторитет, проте без політичної підтримки візантійських імператорів втратили можливість безпосередньо впливати на інші православні церкви. Дещо пізніше слабкість константинопольських патріархів буде неодноразово використана московською владою, зокрема проти українського православ’я.
Спочатку здавалося, що головною загрозою для українського православ’я є Римська католицька церква. Після Люблінської унії 1569 року українські землі ввійшли у склад польсько-литовської Речі Посполитої, під владою Польського королівства. Почався процес спольщення руської еліти та розширення впливу католицької церкви, зокрема завдякі появі шкіл та закладів освіти.
Цей процес став особливо помітним, коли була укладена Берестейська унія 1596 року: була утворена Руська унійна церква, яка за майже двісті років, згідно з рішенням уже австрійської влади Габсбурзької монархії, отримає назву — Греко-католицька церква. Вона стане складовою частиною Католицької церкви, проте буде зберігати традиційну візантійську (грецьку, православну) обрядовість.
Берестейська грамота.
Берестейська унія призведе до релігійного розколу в українському суспільстві: частина людей залишилася православними, інша — прийме унію та греко-католицизм. Все це безпосередньо впливає на подальші події.
У середині XVIII століття Національно-визвольна війна українського народу проти польської влади призведе спершу до утворення української держави, але несприятливі обставини спонукатимуть її гетьмана Богдана Хмельницького до рішення, яке змінить історію України: домовленостей із московським царем Олексієм І Романовим, які згодом міфологізувала російська пропаганда.
Однією з причин військово-політичного союзу між козацтвом та Московією була спільна православна віра, тож в очах українських козаків цей союз міг сприйматися як засіб протидії поширення греко-католицизму. А козацька автономія в умовах постійного протистояння з царизмом за власні привілеї та за доби Руїни, що тривала майже всю другу половину XVII століття, не мала можливості належним чином захищати інтереси українського православ’я.
Саме в такому історичному контексті відбувається анексія Київської митрополії Московією та починається зародження й формування міфу про те, що українське православ’я є «підпорядкованим» і «підвладним» Московському патріархату.
Щоб відшукати коріння міфу про приналежність Української православної церкви до Московського патріархату, необхідно повернутися до подій, що відбувалися наприкінці XVII — на початку XVIII століть, тобто часового проміжку, коли відбулася московська анексія Київської митрополії. Вони стануть ключем до відповіді на питання яким чином українське православ’я опинилося у становищі, яке дало московитам можливість його загарбати.
У 988 році князь Володимир Святославович хрестив Київську Русь за візантійським обрядом. Це було зроблено задля досягнення цілої низки політичних цілей: одружитися з сестрою візантійського імператора; прирівняти себе до інших європейських християнських правителів; розповсюдити на Русі єдину об'єднавчу релігію, щоб укріпити особисту князівську владу. Таким чином, новоутворена Київська митрополія стала складовою частиною Константинопольського патріархату, тодішнього центру східного християнства, яке пізніше отримає назву православ’я.
Хрещення Володимира. Фрагмент з Радзивіллівського літопису кінця XV століття
За декілька століть, коли Київ уже став одним із важливих центрів східного християнства, перестали існувати як Київська Русь, так і Візантійська імперія: Київська митрополія втратила політичне (київського князя) та релігійне (Константинопольського патріарха) заступництво. Вселенські патріархи Константинополя, які після 1453 року та падіння Візантії стали жити у мусульманській Османській імперії, все ще мали авторитет, проте без політичної підтримки візантійських імператорів втратили можливість безпосередньо впливати на інші православні церкви. Дещо пізніше слабкість константинопольських патріархів буде неодноразово використана московською владою, зокрема проти українського православ’я.
Спочатку здавалося, що головною загрозою для українського православ’я є Римська католицька церква. Після Люблінської унії 1569 року українські землі ввійшли у склад польсько-литовської Речі Посполитої, під владою Польського королівства. Почався процес спольщення руської еліти та розширення впливу католицької церкви, зокрема завдякі появі шкіл та закладів освіти.
Цей процес став особливо помітним, коли була укладена Берестейська унія 1596 року: була утворена Руська унійна церква, яка за майже двісті років, згідно з рішенням уже австрійської влади Габсбурзької монархії, отримає назву — Греко-католицька церква. Вона стане складовою частиною Католицької церкви, проте буде зберігати традиційну візантійську (грецьку, православну) обрядовість.
Берестейська грамота.
Берестейська унія призведе до релігійного розколу в українському суспільстві: частина людей залишилася православними, інша — прийме унію та греко-католицизм. Все це безпосередньо впливає на подальші події.
У середині XVIII століття Національно-визвольна війна українського народу проти польської влади призведе спершу до утворення української держави, але несприятливі обставини спонукатимуть її гетьмана Богдана Хмельницького до рішення, яке змінить історію України: домовленостей із московським царем Олексієм І Романовим, які згодом міфологізувала російська пропаганда.
Однією з причин військово-політичного союзу між козацтвом та Московією була спільна православна віра, тож в очах українських козаків цей союз міг сприйматися як засіб протидії поширення греко-католицизму. А козацька автономія в умовах постійного протистояння з царизмом за власні привілеї та за доби Руїни, що тривала майже всю другу половину XVII століття, не мала можливості належним чином захищати інтереси українського православ’я.
Саме в такому історичному контексті відбувається анексія Київської митрополії Московією та починається зародження й формування міфу про те, що українське православ’я є «підпорядкованим» і «підвладним» Московському патріархату.
Re: Церковные страсти .
Анексія Київської митрополії Московським патріархатом
До кінця XVIII століття в історії українського православ’я відсутня згадка про Московський патріархат. Це цілком природно, бо те, що згодом буде мати назву Російська православна церква, створене лише наприкінці Середніх віків і впродовж наступних двохсот п’ятдесяти років не матиме значного впливу як у православному світі в цілому, так і в Україні зокрема.
Спочатку це була самопроголошена православна церква, яка у 1448 році відокремилася від Київської митрополії. Це відбулося за часів військово-політичного протистояння Великого князівства Московського та Великого князівства Литовського, до складу якого на той час входили майже всі українські землі. Разом із тим, новоутворена Московська православна церква в односторонньому порядку розірвала власні відносини з Константинопольським патріархатом.
Ще раз повторимо: Московська православна церква утворена шляхом несанкціонованого від’єднання від Київської митрополії та протягом більш ніж ста років не мала офіційного визнання. І лише наприкінці XVI століття константинопольський патріарх Єремія II Транос, який перебував у полоні у Москви, під загрозою смерті погодився на вимоги московського царя Бориса Годунова надати московському митрополиту патріарший статус.
На цьому моменті можна було закінчити розвінчання та спростування російського міфу про верховенство Московського патріархату над православ’ям в Україні. Та ми продовжимо.
Українське православ’я та Київська митрополія не мали в той час захисту з боку впливових політичних сил, бо українські землі були розділені між сусідніми державами (Московія, Річ Посполита, Османська імперія), а козацьку автономію поступово знищували московські царі.
Водночас Московський патріархат мав протекцію місцевих правителів, які мали змогу використовувати релігію для обґрунтування власних завойовницьких амбіцій щодо українських земель. Можна відзначити тяглість цієї «традиції»: російський диктатор Володимир Путін також використовує релігію як зброю проти українців та України.
Остаточно втратила незалежність Київська митрополія у 1686 році, коли вселенський патріарх Діонісій IV дав дозвіл московському патріарху висвячувати київського митрополита. Як і отримання Московією патріаршества, це відбулося незаконно: на Константинопольського патріарха тиснув, з одного боку, султан Османської імперії, який мав значний вплив на нього, з іншого боку — російські дипломати, які врешті решт просто підкупили Діонісія. Ціна питання — 200 золотих і 120 соболиних шкурок. Але навіть у Томосі Діонісія не йшлося про підпорядкування Київської митрополії Московській: указ передбачав лише можливість висвячення київського митрополита у Москві. Все інше залишалося таким, як і було: привілеї, згадка першим Константинопольського патріарха під час богослужінь тощо. У єдиному збереженому донині грецькому указі Діонісія так само не йдеться про те, що право висвячування передається Москві навічно — про що зараз твердить російська пропаганда.
Звісно, московський патріарх цих умов не виконав — а у 1722 році Петро І, який тоді вже був «імператором і самодержцем Всеросійським», наказав ліквідувати Київську митрополію, перетворивши її на звичайну єпархію.
Тобто міф про приналежність Української православної церкви до Московського патріархату побудований на суцільній брехні: Московська церква свавільно від’єдналася від Київської митрополії та Константинопольського патріархату, за допомогою погроз отримала патріарший статус, шляхом підкупу анексувала Київську митрополію, після чого цар Петро І зробив із неї рядову одиницю у складі Московського патріархату.
Володимир Путін полюбляє порівнювати себе з першим російським імператором і так само використовує церкву для спроб знищити Україну.
Виставка, присвячена 350-річчю Петра І Романова
До кінця XVIII століття в історії українського православ’я відсутня згадка про Московський патріархат. Це цілком природно, бо те, що згодом буде мати назву Російська православна церква, створене лише наприкінці Середніх віків і впродовж наступних двохсот п’ятдесяти років не матиме значного впливу як у православному світі в цілому, так і в Україні зокрема.
Спочатку це була самопроголошена православна церква, яка у 1448 році відокремилася від Київської митрополії. Це відбулося за часів військово-політичного протистояння Великого князівства Московського та Великого князівства Литовського, до складу якого на той час входили майже всі українські землі. Разом із тим, новоутворена Московська православна церква в односторонньому порядку розірвала власні відносини з Константинопольським патріархатом.
Ще раз повторимо: Московська православна церква утворена шляхом несанкціонованого від’єднання від Київської митрополії та протягом більш ніж ста років не мала офіційного визнання. І лише наприкінці XVI століття константинопольський патріарх Єремія II Транос, який перебував у полоні у Москви, під загрозою смерті погодився на вимоги московського царя Бориса Годунова надати московському митрополиту патріарший статус.
На цьому моменті можна було закінчити розвінчання та спростування російського міфу про верховенство Московського патріархату над православ’ям в Україні. Та ми продовжимо.
Українське православ’я та Київська митрополія не мали в той час захисту з боку впливових політичних сил, бо українські землі були розділені між сусідніми державами (Московія, Річ Посполита, Османська імперія), а козацьку автономію поступово знищували московські царі.
Водночас Московський патріархат мав протекцію місцевих правителів, які мали змогу використовувати релігію для обґрунтування власних завойовницьких амбіцій щодо українських земель. Можна відзначити тяглість цієї «традиції»: російський диктатор Володимир Путін також використовує релігію як зброю проти українців та України.
Остаточно втратила незалежність Київська митрополія у 1686 році, коли вселенський патріарх Діонісій IV дав дозвіл московському патріарху висвячувати київського митрополита. Як і отримання Московією патріаршества, це відбулося незаконно: на Константинопольського патріарха тиснув, з одного боку, султан Османської імперії, який мав значний вплив на нього, з іншого боку — російські дипломати, які врешті решт просто підкупили Діонісія. Ціна питання — 200 золотих і 120 соболиних шкурок. Але навіть у Томосі Діонісія не йшлося про підпорядкування Київської митрополії Московській: указ передбачав лише можливість висвячення київського митрополита у Москві. Все інше залишалося таким, як і було: привілеї, згадка першим Константинопольського патріарха під час богослужінь тощо. У єдиному збереженому донині грецькому указі Діонісія так само не йдеться про те, що право висвячування передається Москві навічно — про що зараз твердить російська пропаганда.
Звісно, московський патріарх цих умов не виконав — а у 1722 році Петро І, який тоді вже був «імператором і самодержцем Всеросійським», наказав ліквідувати Київську митрополію, перетворивши її на звичайну єпархію.
Тобто міф про приналежність Української православної церкви до Московського патріархату побудований на суцільній брехні: Московська церква свавільно від’єдналася від Київської митрополії та Константинопольського патріархату, за допомогою погроз отримала патріарший статус, шляхом підкупу анексувала Київську митрополію, після чого цар Петро І зробив із неї рядову одиницю у складі Московського патріархату.
Володимир Путін полюбляє порівнювати себе з першим російським імператором і так само використовує церкву для спроб знищити Україну.
Виставка, присвячена 350-річчю Петра І Романова
Re: Церковные страсти .
Москва – «Третій Рим»
Анексія Київської митрополії Московським патріархатом та її подальша міфологізація призвела до появи більш загального міфу в Російській імперії, буцімто «Москва — третій Рим».
Він навіть сьогодні існує як у Росії, так і в країнах, які мають із нею спільну історію. Багато хто з росіян і досі вважає, що великий князь Московський Іван ІІІ Васильович під цим девізом боровся проти литовців за «об’єднання земель Русі» та «торжество православної віри», але насправді це далеко від істини: адже широку популярність формулювання «Москва — третій Рим» набуло лише в імперській доктрині XVIII–ХІХ століть.
Але виник він на початку XVI століття після падіння Візантійської імперії під натиском турків-османів, коли псковський монах Філофей в одному зі своїх листів назвав Москву спадкоємицею Риму та Константинополя. Власне, ідея була така: оскільки Рим і Константинополь уже втратили свою могутність, їхньою правонаступницею і єдиною «охранительницею» «справжнього» християнства є Москва (католицька церква до таких, звісно, не належала). Надалі словосполучення «Москва — третій Рим» неодноразово з’являється в московських джерелах Раннього Нового часу. Але доволі довго вона не була магістральною — навіть російський історик Карамзін у своїй багатотомній історії Росії згадує цю концепцію як незначну, потрібну лише для легітимації створення Московсього патріархату.
Інтерес до концепції «Москва — третій Рим» став значно помітнішим фактором суспільно-політичного життя Російської імперії після сходження на престол у 1855 році Олександра II Романова. У цей час було опубліковано кілька історичних російських джерел, що містили згадку про ідею «Москва — третій Рим». Колись здебільшого релігійна теорія псковського монаха остаточно перетворилася на політичний міф, який став одним із провідних у російській імперській пропаганді.
У другій половині ХІХ століття з’явилося найбільш популярне в історичній науці Російської імперії трактування теорії Філофея, що вперше було викладене у 1869 році у докторській дисертації київського історика Володимира Іконникова.
Володимир Іконников
У своїй праці науковець, усе життя якого було пов’язано з українською столицею, пропонував розглядати теорію «Москва — третій Рим» не як релігійну, а як політично-ідеологічну концепцію. На його думку, після падіння Константинополя саме Москва нібито мала «право» зайняти його місце у системі міжнародних відносин.
Найбільш яскравою ілюстрацією популярності цього міфу в останній чверті XIX століття є її присутність в історичних дослідженнях і дискусіях, багатотиражних історичних оглядах та енциклопедіях. Теорія «Москва — третій Рим» відмінно підходила для формування поглядів росіян та інших народів імперії, адже вона стверджувала особливу роль Російської імперії як держави, що «об’єднує» Європу й Азію, як це у Середні віки робила Візантійська імперія, а також надавала Москві статус релігійного центру.
Досі не знайдено жодних середньовічних історичних джерел, за якими Москву хто-небудь іменував би третім Римом. Немає жодного слов’янського або грецького тексту, які б містили ці слова.
Цей міф багато в чому є пережитком історії, бо в сучасному світі Москва вже не може позиціювати себе як «рятівниця» православних народів від Османської імперії та католицьких країн. Але разом із тим він має безпосереднє відношення як до міфу про приналежність українського православ’я до Московського патріархату, так і до війни Росії проти нашої держави.
«Москва — третій Рим» — це свого роду фундамент: він «підкріплює» безпідставні претензії Московського патріархату на верховенство у православному світі, включно з українським православ’ям, а у політичній інтерпретації «надає» право Росії як спадкоємиці імперії Романових і буцімто Візантії, захоплювати сусідні держави, серед яких основною ціллю є Україна.
Колись міф давав російській імперській владі можливість обґрунтувати претензії Московського патріархату, а нині його залишки разом із міфом про триєдиний народ стали основою неоімперської доктрини «російського світу».
Анексія Київської митрополії Московським патріархатом та її подальша міфологізація призвела до появи більш загального міфу в Російській імперії, буцімто «Москва — третій Рим».
Він навіть сьогодні існує як у Росії, так і в країнах, які мають із нею спільну історію. Багато хто з росіян і досі вважає, що великий князь Московський Іван ІІІ Васильович під цим девізом боровся проти литовців за «об’єднання земель Русі» та «торжество православної віри», але насправді це далеко від істини: адже широку популярність формулювання «Москва — третій Рим» набуло лише в імперській доктрині XVIII–ХІХ століть.
Але виник він на початку XVI століття після падіння Візантійської імперії під натиском турків-османів, коли псковський монах Філофей в одному зі своїх листів назвав Москву спадкоємицею Риму та Константинополя. Власне, ідея була така: оскільки Рим і Константинополь уже втратили свою могутність, їхньою правонаступницею і єдиною «охранительницею» «справжнього» християнства є Москва (католицька церква до таких, звісно, не належала). Надалі словосполучення «Москва — третій Рим» неодноразово з’являється в московських джерелах Раннього Нового часу. Але доволі довго вона не була магістральною — навіть російський історик Карамзін у своїй багатотомній історії Росії згадує цю концепцію як незначну, потрібну лише для легітимації створення Московсього патріархату.
Інтерес до концепції «Москва — третій Рим» став значно помітнішим фактором суспільно-політичного життя Російської імперії після сходження на престол у 1855 році Олександра II Романова. У цей час було опубліковано кілька історичних російських джерел, що містили згадку про ідею «Москва — третій Рим». Колись здебільшого релігійна теорія псковського монаха остаточно перетворилася на політичний міф, який став одним із провідних у російській імперській пропаганді.
У другій половині ХІХ століття з’явилося найбільш популярне в історичній науці Російської імперії трактування теорії Філофея, що вперше було викладене у 1869 році у докторській дисертації київського історика Володимира Іконникова.
Володимир Іконников
У своїй праці науковець, усе життя якого було пов’язано з українською столицею, пропонував розглядати теорію «Москва — третій Рим» не як релігійну, а як політично-ідеологічну концепцію. На його думку, після падіння Константинополя саме Москва нібито мала «право» зайняти його місце у системі міжнародних відносин.
Найбільш яскравою ілюстрацією популярності цього міфу в останній чверті XIX століття є її присутність в історичних дослідженнях і дискусіях, багатотиражних історичних оглядах та енциклопедіях. Теорія «Москва — третій Рим» відмінно підходила для формування поглядів росіян та інших народів імперії, адже вона стверджувала особливу роль Російської імперії як держави, що «об’єднує» Європу й Азію, як це у Середні віки робила Візантійська імперія, а також надавала Москві статус релігійного центру.
Досі не знайдено жодних середньовічних історичних джерел, за якими Москву хто-небудь іменував би третім Римом. Немає жодного слов’янського або грецького тексту, які б містили ці слова.
Цей міф багато в чому є пережитком історії, бо в сучасному світі Москва вже не може позиціювати себе як «рятівниця» православних народів від Османської імперії та католицьких країн. Але разом із тим він має безпосереднє відношення як до міфу про приналежність українського православ’я до Московського патріархату, так і до війни Росії проти нашої держави.
«Москва — третій Рим» — це свого роду фундамент: він «підкріплює» безпідставні претензії Московського патріархату на верховенство у православному світі, включно з українським православ’ям, а у політичній інтерпретації «надає» право Росії як спадкоємиці імперії Романових і буцімто Візантії, захоплювати сусідні держави, серед яких основною ціллю є Україна.
Колись міф давав російській імперській владі можливість обґрунтувати претензії Московського патріархату, а нині його залишки разом із міфом про триєдиний народ стали основою неоімперської доктрини «російського світу».
Re: Церковные страсти .
Повернення незалежності
Під час Української революції 1917–1921 років була створена автономна Українська православна церква, що підпорядковувалася Московському патріархату. Однак пізніше радянська влада перетворила її на Український екзархат — тобто особливу форму існування Російської православної церкви за кордонами Росії, — що проіснував аж до 1990 року. Замість нього була заснована Українська православна церква Московського патріархату — один із центрів російського впливу на територіях уже незалежної України.
Весь цей час йшла боротьба за створення незалежної української церкви. З 1919 року існувала Українська автокефальна православна церква, яка була визнана навіть радянською владою. Щоправда, це робилося задля зменшення впливу Російської православної церкви в СРСР.
УАПЦ проіснувала аж до Великого терору 1937–1938 років, а пізніше була відновлена у вигляді Української православної церкви в діаспорі, яка існує й понині. Під час Перебудови в Радянському Союзі відбулося ще одне, повторне відродження цієї релігійної організації: на соборі у Львові було проголошено відновлення УАПЦ.
У 1992 році була створена Українська православна церква Київського патріархату — і ці події були дуже драматичними, а дійові особи — відомі досі. Наприклад, коли Московський патріархат у 1990 році скасовував свій екзархат і мав би надати більші повноваження УПЦ МП, тодішній патріарх Олексій саме Кирилу Гундяєву (нині — Кирило, керівник Російської православної церкви) доручив розробити нові правила існування цієї церкви в Україні. А після того, як ці правила не задовольнили українських ієреїв на чолі з Філаретом (Денисенком), лише три єпископи відмовилися підписати звернення до російського патріарха з проханням надати повноцінну автокефалію українській церкві. Один із них — Онуфрій, нинішній очільник УПЦ МП. Тоді, після довгих і скандальних подій, Філарет створив нову церкву — УПЦ Київського патріархату. Згодом саме УПЦ КП стане основою Православної церкви України, що попри опір УПЦ МП, шляхом інтеграції з УАПЦ буде створена у 2018 році на Об’єднавчому соборі українських православних церков. Так була відновлена історична справедливість, і ПЦУ стала єдиною канонічною православною церквою в нашій країні та правонаступницею Київської митрополії.
Міф про приналежність українського православ’я до Московського патріархату має довгу історію. Заснований на брехні, погрозах і підкупах, цей міф завжди слугував імперським цілям та амбіціям, так само як Російська православна церква століттями була знаряддям впливу російської влади на Україну.
Карикатура на Московський патріархат.
У той час, поки патріарх РПЦ Кирило закликає вбивати українців, просуває ідею створення в Росії ядерної зброї під «покровительством Божим», а очолювана ним церква проголошує пацифізм єрессю, УПЦ Московського патріархату продовжує діяти на території нашої держави та бути частиною Російської православної церкви. І створює все нові й нові приводи для напруги всередині українського суспільства, просуваючи міф про те, що єдиним «правильним» православ’ям на території України є московський його варіант. А тим часом саме «особливу» російську віру та концепцію «російського світу» Вселенський патріарх назвав основою ідеології путінського режиму. Простіше кажучи — єрессю, яка відкололася від істинного православ’я.
Під час Української революції 1917–1921 років була створена автономна Українська православна церква, що підпорядковувалася Московському патріархату. Однак пізніше радянська влада перетворила її на Український екзархат — тобто особливу форму існування Російської православної церкви за кордонами Росії, — що проіснував аж до 1990 року. Замість нього була заснована Українська православна церква Московського патріархату — один із центрів російського впливу на територіях уже незалежної України.
Весь цей час йшла боротьба за створення незалежної української церкви. З 1919 року існувала Українська автокефальна православна церква, яка була визнана навіть радянською владою. Щоправда, це робилося задля зменшення впливу Російської православної церкви в СРСР.
УАПЦ проіснувала аж до Великого терору 1937–1938 років, а пізніше була відновлена у вигляді Української православної церкви в діаспорі, яка існує й понині. Під час Перебудови в Радянському Союзі відбулося ще одне, повторне відродження цієї релігійної організації: на соборі у Львові було проголошено відновлення УАПЦ.
У 1992 році була створена Українська православна церква Київського патріархату — і ці події були дуже драматичними, а дійові особи — відомі досі. Наприклад, коли Московський патріархат у 1990 році скасовував свій екзархат і мав би надати більші повноваження УПЦ МП, тодішній патріарх Олексій саме Кирилу Гундяєву (нині — Кирило, керівник Російської православної церкви) доручив розробити нові правила існування цієї церкви в Україні. А після того, як ці правила не задовольнили українських ієреїв на чолі з Філаретом (Денисенком), лише три єпископи відмовилися підписати звернення до російського патріарха з проханням надати повноцінну автокефалію українській церкві. Один із них — Онуфрій, нинішній очільник УПЦ МП. Тоді, після довгих і скандальних подій, Філарет створив нову церкву — УПЦ Київського патріархату. Згодом саме УПЦ КП стане основою Православної церкви України, що попри опір УПЦ МП, шляхом інтеграції з УАПЦ буде створена у 2018 році на Об’єднавчому соборі українських православних церков. Так була відновлена історична справедливість, і ПЦУ стала єдиною канонічною православною церквою в нашій країні та правонаступницею Київської митрополії.
Міф про приналежність українського православ’я до Московського патріархату має довгу історію. Заснований на брехні, погрозах і підкупах, цей міф завжди слугував імперським цілям та амбіціям, так само як Російська православна церква століттями була знаряддям впливу російської влади на Україну.
Карикатура на Московський патріархат.
У той час, поки патріарх РПЦ Кирило закликає вбивати українців, просуває ідею створення в Росії ядерної зброї під «покровительством Божим», а очолювана ним церква проголошує пацифізм єрессю, УПЦ Московського патріархату продовжує діяти на території нашої держави та бути частиною Російської православної церкви. І створює все нові й нові приводи для напруги всередині українського суспільства, просуваючи міф про те, що єдиним «правильним» православ’ям на території України є московський його варіант. А тим часом саме «особливу» російську віру та концепцію «російського світу» Вселенський патріарх назвав основою ідеології путінського режиму. Простіше кажучи — єрессю, яка відкололася від істинного православ’я.
Re: Церковные страсти .
Молитися і далі в російській церкві?
Re: Церковные страсти .
рпц видала дитячу книжку, в якій назвала війну "богоугодною" справою
у рф видали дитячу книжку під назвою "Жить – родине служить". У ній зібрані "настанови святих отців", в яких ідеться, що війна – це "богоугодна" справа, і будь-якій владі потрібно "коритися"
Її головний редактор – єпископ Балашихинський та Оріхово-Зуєвський Микола, який у 2008 році отримав премію фсб за книгу про "святих, покровителів сил спеціального призначення"
у рф видали дитячу книжку під назвою "Жить – родине служить". У ній зібрані "настанови святих отців", в яких ідеться, що війна – це "богоугодна" справа, і будь-якій владі потрібно "коритися"
Її головний редактор – єпископ Балашихинський та Оріхово-Зуєвський Микола, який у 2008 році отримав премію фсб за книгу про "святих, покровителів сил спеціального призначення"
Re: Церковные страсти .
У Києво-Печерській лаврі започаткували традицію нагадування про полонених та зниклих безвістиІз 5 грудня щодня на Великій лаврській дзвіниці, після загальнонаціональної хвилини мовчання, дзвонар битиме в найбільший дзвін Лаври.
«Удари дзвону мають лунати, допоки останній військовополонений не повернеться додому. Кожен, хто повертається з російського полону або депортації, матиме змогу долучитися до щоденної акції особисто», — повідомили у Лаврі.
Re: Церковные страсти .
Київ, Митрополит Епіфаній освятив хрести, які будуть встановлені на банях Софійського собору.
Re: Церковные страсти .
Майже 45% українців святкуватимуть Різдво 25 грудня і тільки 17% – 7 січня.
Такі дані дослідження оприлюднила компанія Deloitte, передає Укрінформ.
За даними дослідження, 49% українців витратять більше коштів на святкування Нового року, ніж на Різдво. Найбільше коштів на святкування Нового року планують витратити респонденти у східних областях України, тоді як на святкування Різдва – в західних областях. При цьому майже 45% українців святкуватимуть Різдво 25 грудня і тільки 17% – 7 січня.
Водночас 68% респондентів (минулого року – 61%) планують спрямувати частину свого різдвяного та новорічного бюджету на благодійність. Із них 86% направлять допомогу захисникам на передовій; 66% – нададуть перевагу продавцям, які підтримують ЗСУ та постраждалих від війни цивільних, переказуючи на допомогу частину коштів з кожної покупки.
Такі дані дослідження оприлюднила компанія Deloitte, передає Укрінформ.
За даними дослідження, 49% українців витратять більше коштів на святкування Нового року, ніж на Різдво. Найбільше коштів на святкування Нового року планують витратити респонденти у східних областях України, тоді як на святкування Різдва – в західних областях. При цьому майже 45% українців святкуватимуть Різдво 25 грудня і тільки 17% – 7 січня.
Водночас 68% респондентів (минулого року – 61%) планують спрямувати частину свого різдвяного та новорічного бюджету на благодійність. Із них 86% направлять допомогу захисникам на передовій; 66% – нададуть перевагу продавцям, які підтримують ЗСУ та постраждалих від війни цивільних, переказуючи на допомогу частину коштів з кожної покупки.
Re: Церковные страсти .
СБУ оголосила в розшук очільника РПЦ Гундяєва: благословив російських військових на вбивства українців
Статус патріарха Кирила – особа, яка переховується від органів досудового розслідування.
Статус патріарха Кирила – особа, яка переховується від органів досудового розслідування.
Re: Церковные страсти .
Наводила ракеты на позиции Защитников: СБУ задержала церковную хористку УПЦ (МП)
По данным следствия, церковная хористка и супруга настоятеля храма УПЦ (МП) из Запорожской области поддерживала россиян с начала вторжения.
Она отслеживала места сосредоточения ВСУ и военной техники в регионе. Информацию передавала своим знакомым в россии, которые затем "отчитывались" представителям спецслужб.
Предательнице сообщено о подозрении, расследование продолжается.
Re: Церковные страсти .
"ХРИЩЕННЯ РУСІ – МІФ ЧИ ДІЙСНІСТЬ?
Руський лiтопис змальовує хрищення 988 року як наслiдок свiдомого вибору вiри київським князем Володимиром Святославичем, як i його одруження на вiзантiйськiй принцесi Аннi, сестрi вiзантiйського iмператора Василiя ІІ (976–1025 рр). Найбiльш докладну iнформацiю стосовно хрищення Володимира та обставини, що передували цiй подiї, наводить сирiйський iсторик Яхiя Антiохiйський (ХІ ст.). За ним, Василiй ІІ мав просити допомоги у правителя Русi й вiддати свою сестру за нього в обмiн на вiйськову пiдтримку: шеститисячний руський загiн справдi врятував вiзантiйську (Македонську) династiю вiд узурпатора Варди Фоки у битвi пiд Константинополем 989 року. Як не затягував той шлюб iмператор, вiн таки вiдбувся – подiяли i погрози Володимира зi щойно захопленого русичами Херсонеса. Але щоб отримати в дружини сестру iмператора, Володимир мав охриститися, адже християнськi канони не дозволяли принцесi виходити замiж за iновiрця. Численнi «грiхи» Володимира – братовбивство, багатоженство, п’янство – лiтопис ставить до язичницького перiоду його життя, тодi як головними рисами Володимирахристиянина постають щедрi пожертви та доброчиннiсть. І хоча нiмецький хронiст Титмар Мерзебурський (ХІ ст.) свiдчить, що Володимир насправдi мало змiнився пiсля хрищення, з лiтопису вiн постає ревним християнином. Щодо прийняття християнства державою Русь, вiзантiйськi джерела говорять, що наслiдком походу 860 р., окрiм iншого, стало хрищення кагана русiв. Константинопольський патрiарх Фотiй у своєму «Окружному посланнi» так описує цю подiю: «Не тiльки цей народ (болгари) навернулися на християнство, а й народ, про який багато й часто говорять, i який перевершує iнших брутальнiстю i звiрством, тобто так званi руси. Пiдкоривши сусiднi народи й через те надто запишавшись, вони пiдiйняли руку на Ромейську iмперiю. Але тепер вони перемiнили еллiнську i безбожну вiру, якої ранiше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увiйшовши до числа вiдданих нам друзiв, хоча незадовго перед тим грабували нас i виявляли нестримну зухвалiсть. І в них запалала така жадоба вiри й ревнiсть, що вони прийняли пастиря i з великою ретельнiстю виконують християнськi обряди». Цiкавий той факт, що вiзантiйськi автори не надають iменi цього руського князя, хоча лiтописець та сучаснi iсторики пов’язують цей похiд з Аскольдом. Прикметно, що й Велесова книга вiдзначає християнство Аскольда, а лiтопис дотично пiдтверджує це вказiвкою, що на його могилi у Києвi стояла церква Никола. Щодо Дiра, то жодних натякiв на його християнство немає. Та й вiзантiйськi джерела iнформують нас про одного, а не двох князiв. Факт «Аскольдового» хрищення, що овочевидно, є не дуже популярним у iсторичнiй та релiгiйнiй лiтературi, звиклiй пов’язувати хрищення Русi з князем Володимиром: «Я, князь великий Василiй, що йменується Володимир, син Святослава, онук Ігоря i блаженної Ольги, прийняв святе хрищення вiд грецьких царiв Костянтина й Василiя, i Фотiя патрiарха, i взяв першого митрополита Михаїла на Київ i всю Русь, i христив усю землю Руську». Це лiтописне свiдчення про Володимирове хрищення привертає увагу вже тим, що разом з Володимиром лiтопис називає патрiарха Фотiя та митрополита Михаїла, якi аж нiяк не моли бути сучасниками Володимира, бо жили столiттям ранiше. Постає цiлком природне запитання: як iм’я Володимира могло потрапити у тексти про Фотiя i Михаїла? Вiдповiдь може бути тiльки одна – ФАЛЬСИФІКАЦІЯ. І ця фальсифiкацiя знову ж таки пов’язана з росiйськими (нiмецькими) iсториками Мiллером, Байєром та Шльотцером. Щодо вiдсутностi самої подiї хрищення Русi говорить нам також iсторичний епос «Слово о полку Ігоревiм», який, за свiдченням iсторикiв, було написано генiальним киянином-русином близько 1198 року, тобто за 210 рокiв пiсля так званого хрищення Русi. «Слово», як вiдомо, вiдображає подiї 1185 року, коли князь Чернiгiвський Ігор вийшов на прю з половцями i програв її. Цiкавим є той факт, що генiальний лiтописець не знає про хрищення Русi, котре нiбито мало мiсце близько 210 рокiв тому, не згадує й iменi Ісуса Христа, а говорить про дохристиянських богiв Хорса, Велеса, Желю, Стрибога тощо. Знаменним є i той факт, що коли у 1888 роцi, на т.з. 900-лiття Володимирового хрищення, дослiдники спробували з’ясувати, як його вiдобразили iноземнi джерела, результат виявився несподiваним. Серед великої кiлькостi європейських, арабських та вiзантiйських джерел ЖОДНЕ (!) й словом не прохопилося про хрищення Русi наприкiнцi Х ст. Непересiчної, здавалося б, подiї тогочасний свiт не зафiксував. Варто також звернути увагу на хронологiю подiй, пов’язаних з князем Володимиром, так званим христителем Русi. Як доносять до нас лiтописи, пiсля вбивства древлянами князя Ігоря, убита горем княгиня Ольга робить дочку древлянського князя Мала своєю ключницею, а його сина зближує з щойно народженим її сином Святославом у лiто 6453 вiд С.М.З.Х. (945 р). І навiть коли цей факт мав мiсце за декiлька рокiв пiсля вбивства князя Ігоря, i навiть пiсля того, як княгиня Ольга кинула до темницi древлянського князя Мала, його дiти, син та дочка, вже були не у малих роках, якщо Добриня вже був у тому вiцi, що став воєводою. Не кажучи вже про те, що Малка ну нiяк не могла народити сина Володимира вiд Святослава, адже вона вже була дiвчиною, коли вiн (Святослав) щойно народився! Таким чином, нiбито незаконнонароджений син Святослава вiд Малки, древлянської княжни, Володимир, котрий народився у лiто 6471 вiд С.М.З.Х. (963 р), убивши своїх старших братiв Ярополка та Олега пiсля загибелi Святослава, став Київським князем у сiмнадцять рокiв! Але от що дивно в цiй iсторiї, це те, що коли народився незаконний молодший син Святослава Володимир, самому Святославовi було тiльки вiсiмнадцять рокiв, а це означає, що вiн його заплiднив у сiмнадцять i на той час вiн вже мав двоє старших синiв Ярополка та Олега! Ярополк народився у лiто 6463 вiд С.М.З.Х. (967 р), коли Святославу було тiльки десять рокiв, тобто заплiднив вiн свого старшенького ще у дев’ять рочкiв! Виходить так, що князь Святослав у дев’ять рочкiв вже був одруженим та ще й статевоспроможним. Абсурд, панове! А ще абсурднiшою має мiсце ситуацiя, якщо взяти до уваги той факт, що нiбито князь Святослав, вiдправившись у лiто 6475 вiд С.М.З.Х. (967 р) до своєї нової столицi у болгарських землях – Преславця готуватися до подальшої вiйни з Ромеєю (Вiзантiєю), посадив княжити у Києвi свого старшого сина Ярополка, котрому на той час було всього дванадцять рокiв, а вiн вже був одруженим i мав власних дiтей, так само, як й iншого сина Святослава – Олега було ним поставлено на престол у древлянському князiвствi, а незаконнонародженого Володимира, на прохання його дядька Добринi, було поставлено правити у Новгородi. А було Володимировi на той час аж ЧОТИРИ рочки i вiн також був одруженим та ще й мав багато наложниць. Ну як тут не бути гордим за наших пращурiв, котрi були такими статевопотужними вже у дитинствi!!! Адже Володимир, за сучасною версiєю подiй, сiвши на престол у Новгородi у вiцi чотирьох рочкiв за короткий термiн свого княжiння довiв кiлькiсть наложниць до тисячi та ще й почав рiзати своїх супротивникiв власноруч та за допомогою своїх дружинникiв. І все це мало мiсце, коли Володимировi Красне Сонечко, було всього чотири рочки! То може, число його наложниць досягло тисячi ну, хоча б тодi, коли йому було рокiв вiсiм – дев’ять?! Ну треба ж було дочекатися хоча б такого вiку, коли за бiологiчними показниками його статевий орган почав би мати хоча б якусь ерекцiю! Повна маячня, панове!!! Отакi у нас були христителi… І це могло б бути смiшно, якби це була б така собi казочка. Але ж нi – цю, з дозволу сказати, iсторiю, викладають в українськiй школi; цю iсторiю доносить нам християнська церква… Що тут скажеш… Натомiсть деякi джерела, опираючись на цю «iсторiю», доносять до нас iнформацiю, що силомiць запроваджуючи християнство на Русi, Володимир та його поплiчники знищили близько дев’яти мiльйонiв русинiв. Як ми вже з’ясували, на Володимира Красне Сонечко такий тягар було навiшено несправедливо. Не могла дитина такого вчинити, просто не могла. Але дев’ятимiльйонне знищення Україна-Русь таки пережила, i пережила вона цей геноцид у 1482/3 рр. пiд час Хрестового походу московiї разом з кримською ордою проти України-Руси. Задокументована iсторiя говорить, що у 1482 року за намовлянням московського князя Івана ІІІ, кримський хан Менглi Гирей, спаливши Київ, а далi i практично всю Україну (тодi в Українi-Руси мала мiсце епiдемiя легеневих хвороб через дуже холодну попередню зиму), викрав у Софiї Київськiй духовнi символи України та вручив їх князевi Москви. Цi символи – золота чаша та дискос (таця) – i сьогоднi знаходяться у московських запасниках. Тобто, духовними (релiгiйними) символами України були не юдейськi – бiблiя (Тора), скинiя (ковчег заповiту), семисвiчник (менора), а вiдичнi – золотi чаша та дискос. Цей факт, перш за все, говорить про докорiнну вiдмiну релiгiйних парадигм, котрi сповiдувалися в Українi та Mосковiї. Справжнє, «тихе» хрищення України-Руси мало мiсце пiсля так званого Богданового об’єднання України з Московiєю 1654 року. Напередоднi цього об’єднання московський патрiарх Никон провiв свою релiгiйну реформу (1652/3 рр), перш за все змiнивши назву московської релiгiї – Правовiр’я (ортодокс) на дохристиянську українську – Православ’я. Саме це i ввело в оману довiрливих українцiв, котрi сприймали об’єднання з Mосковiєю, як поєднання двох православних народiв. Історiя доносить до нас такий факт – в Українi на час до об’єднання з Mосковiєю був найвищий рiвень освiченостi у Європi – близько 80% українцiв умiли читати i писати. Французький письменник Дюма (син), подорожуючи по Українi, ставив акцент на тому, що в Українi навiть кухарка вмiє читати. Але за 50 рокiв пiсля так званого об’єднання (за два поколiння) рiвень освiченостi в Українi вже складає 20%! Отже, московитами, котрi ревно виконували настанови своїх релiгiйних отцiв, було рiзко знижено рiвень освiченостi в Українi. Таким чином, користуючись рiзким падiння знань українцiв, в т.ч. i про власну вiдичну духовну фiлософiю, в Україну було притягнуте християнство грецького штибу, що вже декiлька столiть культивувалося в Московiї та прилеглих до неї земель ще з часiв iснування Хозарського каганату. Не секретом є той факт, що християнська церква сповiдувала принцип, що керувати натовпом невiгласiв набагато легше нiж освiченим народом. Казки про те, що монастирi були у «темнi столiття» свiточем знань, придуманi самою Церквою. Духовенство не стiльки розповсюджувало знання, скiльки стерегло їх. Практично всi церковники, котрi залишили свiй слiд у науцi, стояли в опозицiї до Ватикану та Константинополя i зазнавали гонiнь. Невiгластво бiльшої частини християнського духовенства на той час досягало таких рiвнiв, що священик, котрий мiг правильно прочитати слово «вiрую», вважався високоосвiченим.
(Анатолій Кондратьєв)
Руський лiтопис змальовує хрищення 988 року як наслiдок свiдомого вибору вiри київським князем Володимиром Святославичем, як i його одруження на вiзантiйськiй принцесi Аннi, сестрi вiзантiйського iмператора Василiя ІІ (976–1025 рр). Найбiльш докладну iнформацiю стосовно хрищення Володимира та обставини, що передували цiй подiї, наводить сирiйський iсторик Яхiя Антiохiйський (ХІ ст.). За ним, Василiй ІІ мав просити допомоги у правителя Русi й вiддати свою сестру за нього в обмiн на вiйськову пiдтримку: шеститисячний руський загiн справдi врятував вiзантiйську (Македонську) династiю вiд узурпатора Варди Фоки у битвi пiд Константинополем 989 року. Як не затягував той шлюб iмператор, вiн таки вiдбувся – подiяли i погрози Володимира зi щойно захопленого русичами Херсонеса. Але щоб отримати в дружини сестру iмператора, Володимир мав охриститися, адже християнськi канони не дозволяли принцесi виходити замiж за iновiрця. Численнi «грiхи» Володимира – братовбивство, багатоженство, п’янство – лiтопис ставить до язичницького перiоду його життя, тодi як головними рисами Володимирахристиянина постають щедрi пожертви та доброчиннiсть. І хоча нiмецький хронiст Титмар Мерзебурський (ХІ ст.) свiдчить, що Володимир насправдi мало змiнився пiсля хрищення, з лiтопису вiн постає ревним християнином. Щодо прийняття християнства державою Русь, вiзантiйськi джерела говорять, що наслiдком походу 860 р., окрiм iншого, стало хрищення кагана русiв. Константинопольський патрiарх Фотiй у своєму «Окружному посланнi» так описує цю подiю: «Не тiльки цей народ (болгари) навернулися на християнство, а й народ, про який багато й часто говорять, i який перевершує iнших брутальнiстю i звiрством, тобто так званi руси. Пiдкоривши сусiднi народи й через те надто запишавшись, вони пiдiйняли руку на Ромейську iмперiю. Але тепер вони перемiнили еллiнську i безбожну вiру, якої ранiше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увiйшовши до числа вiдданих нам друзiв, хоча незадовго перед тим грабували нас i виявляли нестримну зухвалiсть. І в них запалала така жадоба вiри й ревнiсть, що вони прийняли пастиря i з великою ретельнiстю виконують християнськi обряди». Цiкавий той факт, що вiзантiйськi автори не надають iменi цього руського князя, хоча лiтописець та сучаснi iсторики пов’язують цей похiд з Аскольдом. Прикметно, що й Велесова книга вiдзначає християнство Аскольда, а лiтопис дотично пiдтверджує це вказiвкою, що на його могилi у Києвi стояла церква Никола. Щодо Дiра, то жодних натякiв на його християнство немає. Та й вiзантiйськi джерела iнформують нас про одного, а не двох князiв. Факт «Аскольдового» хрищення, що овочевидно, є не дуже популярним у iсторичнiй та релiгiйнiй лiтературi, звиклiй пов’язувати хрищення Русi з князем Володимиром: «Я, князь великий Василiй, що йменується Володимир, син Святослава, онук Ігоря i блаженної Ольги, прийняв святе хрищення вiд грецьких царiв Костянтина й Василiя, i Фотiя патрiарха, i взяв першого митрополита Михаїла на Київ i всю Русь, i христив усю землю Руську». Це лiтописне свiдчення про Володимирове хрищення привертає увагу вже тим, що разом з Володимиром лiтопис називає патрiарха Фотiя та митрополита Михаїла, якi аж нiяк не моли бути сучасниками Володимира, бо жили столiттям ранiше. Постає цiлком природне запитання: як iм’я Володимира могло потрапити у тексти про Фотiя i Михаїла? Вiдповiдь може бути тiльки одна – ФАЛЬСИФІКАЦІЯ. І ця фальсифiкацiя знову ж таки пов’язана з росiйськими (нiмецькими) iсториками Мiллером, Байєром та Шльотцером. Щодо вiдсутностi самої подiї хрищення Русi говорить нам також iсторичний епос «Слово о полку Ігоревiм», який, за свiдченням iсторикiв, було написано генiальним киянином-русином близько 1198 року, тобто за 210 рокiв пiсля так званого хрищення Русi. «Слово», як вiдомо, вiдображає подiї 1185 року, коли князь Чернiгiвський Ігор вийшов на прю з половцями i програв її. Цiкавим є той факт, що генiальний лiтописець не знає про хрищення Русi, котре нiбито мало мiсце близько 210 рокiв тому, не згадує й iменi Ісуса Христа, а говорить про дохристиянських богiв Хорса, Велеса, Желю, Стрибога тощо. Знаменним є i той факт, що коли у 1888 роцi, на т.з. 900-лiття Володимирового хрищення, дослiдники спробували з’ясувати, як його вiдобразили iноземнi джерела, результат виявився несподiваним. Серед великої кiлькостi європейських, арабських та вiзантiйських джерел ЖОДНЕ (!) й словом не прохопилося про хрищення Русi наприкiнцi Х ст. Непересiчної, здавалося б, подiї тогочасний свiт не зафiксував. Варто також звернути увагу на хронологiю подiй, пов’язаних з князем Володимиром, так званим христителем Русi. Як доносять до нас лiтописи, пiсля вбивства древлянами князя Ігоря, убита горем княгиня Ольга робить дочку древлянського князя Мала своєю ключницею, а його сина зближує з щойно народженим її сином Святославом у лiто 6453 вiд С.М.З.Х. (945 р). І навiть коли цей факт мав мiсце за декiлька рокiв пiсля вбивства князя Ігоря, i навiть пiсля того, як княгиня Ольга кинула до темницi древлянського князя Мала, його дiти, син та дочка, вже були не у малих роках, якщо Добриня вже був у тому вiцi, що став воєводою. Не кажучи вже про те, що Малка ну нiяк не могла народити сина Володимира вiд Святослава, адже вона вже була дiвчиною, коли вiн (Святослав) щойно народився! Таким чином, нiбито незаконнонароджений син Святослава вiд Малки, древлянської княжни, Володимир, котрий народився у лiто 6471 вiд С.М.З.Х. (963 р), убивши своїх старших братiв Ярополка та Олега пiсля загибелi Святослава, став Київським князем у сiмнадцять рокiв! Але от що дивно в цiй iсторiї, це те, що коли народився незаконний молодший син Святослава Володимир, самому Святославовi було тiльки вiсiмнадцять рокiв, а це означає, що вiн його заплiднив у сiмнадцять i на той час вiн вже мав двоє старших синiв Ярополка та Олега! Ярополк народився у лiто 6463 вiд С.М.З.Х. (967 р), коли Святославу було тiльки десять рокiв, тобто заплiднив вiн свого старшенького ще у дев’ять рочкiв! Виходить так, що князь Святослав у дев’ять рочкiв вже був одруженим та ще й статевоспроможним. Абсурд, панове! А ще абсурднiшою має мiсце ситуацiя, якщо взяти до уваги той факт, що нiбито князь Святослав, вiдправившись у лiто 6475 вiд С.М.З.Х. (967 р) до своєї нової столицi у болгарських землях – Преславця готуватися до подальшої вiйни з Ромеєю (Вiзантiєю), посадив княжити у Києвi свого старшого сина Ярополка, котрому на той час було всього дванадцять рокiв, а вiн вже був одруженим i мав власних дiтей, так само, як й iншого сина Святослава – Олега було ним поставлено на престол у древлянському князiвствi, а незаконнонародженого Володимира, на прохання його дядька Добринi, було поставлено правити у Новгородi. А було Володимировi на той час аж ЧОТИРИ рочки i вiн також був одруженим та ще й мав багато наложниць. Ну як тут не бути гордим за наших пращурiв, котрi були такими статевопотужними вже у дитинствi!!! Адже Володимир, за сучасною версiєю подiй, сiвши на престол у Новгородi у вiцi чотирьох рочкiв за короткий термiн свого княжiння довiв кiлькiсть наложниць до тисячi та ще й почав рiзати своїх супротивникiв власноруч та за допомогою своїх дружинникiв. І все це мало мiсце, коли Володимировi Красне Сонечко, було всього чотири рочки! То може, число його наложниць досягло тисячi ну, хоча б тодi, коли йому було рокiв вiсiм – дев’ять?! Ну треба ж було дочекатися хоча б такого вiку, коли за бiологiчними показниками його статевий орган почав би мати хоча б якусь ерекцiю! Повна маячня, панове!!! Отакi у нас були христителi… І це могло б бути смiшно, якби це була б така собi казочка. Але ж нi – цю, з дозволу сказати, iсторiю, викладають в українськiй школi; цю iсторiю доносить нам християнська церква… Що тут скажеш… Натомiсть деякi джерела, опираючись на цю «iсторiю», доносять до нас iнформацiю, що силомiць запроваджуючи християнство на Русi, Володимир та його поплiчники знищили близько дев’яти мiльйонiв русинiв. Як ми вже з’ясували, на Володимира Красне Сонечко такий тягар було навiшено несправедливо. Не могла дитина такого вчинити, просто не могла. Але дев’ятимiльйонне знищення Україна-Русь таки пережила, i пережила вона цей геноцид у 1482/3 рр. пiд час Хрестового походу московiї разом з кримською ордою проти України-Руси. Задокументована iсторiя говорить, що у 1482 року за намовлянням московського князя Івана ІІІ, кримський хан Менглi Гирей, спаливши Київ, а далi i практично всю Україну (тодi в Українi-Руси мала мiсце епiдемiя легеневих хвороб через дуже холодну попередню зиму), викрав у Софiї Київськiй духовнi символи України та вручив їх князевi Москви. Цi символи – золота чаша та дискос (таця) – i сьогоднi знаходяться у московських запасниках. Тобто, духовними (релiгiйними) символами України були не юдейськi – бiблiя (Тора), скинiя (ковчег заповiту), семисвiчник (менора), а вiдичнi – золотi чаша та дискос. Цей факт, перш за все, говорить про докорiнну вiдмiну релiгiйних парадигм, котрi сповiдувалися в Українi та Mосковiї. Справжнє, «тихе» хрищення України-Руси мало мiсце пiсля так званого Богданового об’єднання України з Московiєю 1654 року. Напередоднi цього об’єднання московський патрiарх Никон провiв свою релiгiйну реформу (1652/3 рр), перш за все змiнивши назву московської релiгiї – Правовiр’я (ортодокс) на дохристиянську українську – Православ’я. Саме це i ввело в оману довiрливих українцiв, котрi сприймали об’єднання з Mосковiєю, як поєднання двох православних народiв. Історiя доносить до нас такий факт – в Українi на час до об’єднання з Mосковiєю був найвищий рiвень освiченостi у Європi – близько 80% українцiв умiли читати i писати. Французький письменник Дюма (син), подорожуючи по Українi, ставив акцент на тому, що в Українi навiть кухарка вмiє читати. Але за 50 рокiв пiсля так званого об’єднання (за два поколiння) рiвень освiченостi в Українi вже складає 20%! Отже, московитами, котрi ревно виконували настанови своїх релiгiйних отцiв, було рiзко знижено рiвень освiченостi в Українi. Таким чином, користуючись рiзким падiння знань українцiв, в т.ч. i про власну вiдичну духовну фiлософiю, в Україну було притягнуте християнство грецького штибу, що вже декiлька столiть культивувалося в Московiї та прилеглих до неї земель ще з часiв iснування Хозарського каганату. Не секретом є той факт, що християнська церква сповiдувала принцип, що керувати натовпом невiгласiв набагато легше нiж освiченим народом. Казки про те, що монастирi були у «темнi столiття» свiточем знань, придуманi самою Церквою. Духовенство не стiльки розповсюджувало знання, скiльки стерегло їх. Практично всi церковники, котрi залишили свiй слiд у науцi, стояли в опозицiї до Ватикану та Константинополя i зазнавали гонiнь. Невiгластво бiльшої частини християнського духовенства на той час досягало таких рiвнiв, що священик, котрий мiг правильно прочитати слово «вiрую», вважався високоосвiченим.
(Анатолій Кондратьєв)
Кто сейчас на конференции
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 2 гостя