Артем Лоик

[Anella2]

Текст:

Нехай наша любов вийшла на плац,
нехай наше кільце тільки чека…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

Нехай наші серця хоче палач,
ми як Боні і Клайд, Герда і Кай…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

Пам’ятаю, як ховались весною в тіні алей,
я б і зараз заховався з тобою, та є але…
З автоматом не від того, що немає що поїсти,
просто, щоб тебе захищати, не чекаю повістки!

Чесно трохи важче, ніж було спочатку,
та відступимо навряд чи, як там наші дівчатка?
Доки я стою тут, мила, діти будуть вільні,
тільки не забудь, що у сім’ї ти сама сильна!

Знаю, тобі важче у тилу аніж мені,
вибач, що учора не писав, і не дзвонив три дні…
Зараз перекусимо трохи і далі по програмі…
Тьома вислав свою книгу, про «Газельку» — непогано…

Повернусь додому, зафітуємо з ним в студії,
накидав в окопі панчі, висилаю слідом!
«Автомати тут як гаманці, — рахуємо кулі…
Окупанти тут як олівці, — стираєм зі світу!»

Нехай наша любов вийшла на плац,
нехай наше кільце тільки чека…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

Нехай наші серця хоче палач,
ми як Боні і Клайд, Герда і Кай…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

Пам’ятаю, як ховались весною в тіні алей,
я б і зараз заховався з тобою, та є але…
Люди рідні не по роду, а частіше по породі:
хтось мовчить, хтось говорить, а хтось бере і робить!

Не п’ю хоч тягне… Та все ж таки терпимо…
Ти нереальна мама для дітей, тому терпи, ма!
Курю багато, мила… Більше, ніж зазвичай…
Руки чорніші, ніж дешевий волонтерський чай…

Доп’ю його, доб’ю цю смс тобі і сходу
іще до сходу сонця піду ближче до Сходу…
Хоча куди ще ближче, щоб потрапити в треки,
я потрапляю в пекло, поки Тьома в реки…

Та не виню його, зриваюсь в пориві агресії,
ненавиджу війну, ненавиджу людей і всесвіт!
До біса трьохсотих, двохсотих немало…
стираю все і залишаю: "Кохаю, смайлик."

Нехай наша любов вийшла на плац,
нехай наше кільце тільки чека…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

Нехай наші серця хоче палач,
ми як Боні і Клайд, Герда і Кай…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

[RedHead]

Текст:

Нехай наша любов вийшла на плац,
нехай наше кільце тільки чека…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

Нехай наші серця хоче палач,
ми як Боні і Клайд, Герда і Кай…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

Пам’ятаю, як ховались весною в тіні алей,
я б і зараз заховався з тобою, та є але…
З автоматом не від того, що немає що поїсти,
просто, щоб тебе захищати, не чекаю повістки!

Чесно трохи важче, ніж було спочатку,
та відступимо навряд чи, як там наші дівчатка?
Доки я стою тут, мила, діти будуть вільні,
тільки не забудь, що у сім’ї ти сама сильна!

Знаю, тобі важче у тилу аніж мені,
вибач, що учора не писав, і не дзвонив три дні…
Зараз перекусимо трохи і далі по програмі…
Тьома вислав свою книгу, про «Газельку» — непогано…

Повернусь додому, зафітуємо з ним в студії,
накидав в окопі панчі, висилаю слідом!
«Автомати тут як гаманці, — рахуємо кулі…
Окупанти тут як олівці, — стираєм зі світу!»

Нехай наша любов вийшла на плац,
нехай наше кільце тільки чека…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

Нехай наші серця хоче палач,
ми як Боні і Клайд, Герда і Кай…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

Пам’ятаю, як ховались весною в тіні алей,
я б і зараз заховався з тобою, та є але…
Люди рідні не по роду, а частіше по породі:
хтось мовчить, хтось говорить, а хтось бере і робить!

Не п’ю хоч тягне… Та все ж таки терпимо…
Ти нереальна мама для дітей, тому терпи, ма!
Курю багато, мила… Більше, ніж зазвичай…
Руки чорніші, ніж дешевий волонтерський чай…

Доп’ю його, доб’ю цю смс тобі і сходу
іще до сходу сонця піду ближче до Сходу…
Хоча куди ще ближче, щоб потрапити в треки,
я потрапляю в пекло, поки Тьома в реки…

Та не виню його, зриваюсь в пориві агресії,
ненавиджу війну, ненавиджу людей і всесвіт!
До біса трьохсотих, двохсотих немало…
стираю все і залишаю: "Кохаю, смайлик."

Нехай наша любов вийшла на плац,
нехай наше кільце тільки чека…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

Нехай наші серця хоче палач,
ми як Боні і Клайд, Герда і Кай…
Я врятую тебе, тільки не плач…
Я кохаю тебе, тільки чекай…

Beautiful

Я все поняла. Я уже и посты Свидомого понимаю практически полностью - на мове.

[Anella2]

Текст:

В тобі поет, він проросте і з’явиться з імли
через залишену у римах мою «грудочку землі»!
Бо ці рядки були написані саме для тебе,
я так горів, що моє слово в них і досі тепле!

Сапою мозку молодого візьми прополи це,
відкинувши непотріб, а не мене на полиці!
Тобі мене так нав’язали, неначе петлю,
«поет великий, народився і прожив…» — ти на це плюнь!

Мене топтала і замовчувала та богема,
«нехай скоріше помирає у злиднях, бо геній!»
А після смерті, що не день, то церемонія,
лишіть собі корону, бо надіну це ярмо не я!

Запам’ятай мої слова і відважся на крок,
не молоко вже сохне на губах твоїх, а кров!
Не жий на чотирьох, упасти можна на коліна,
якщо перед тобою Бог або Костенко Ліна!

І так було, якщо твій номер тут не шість — ти сядеш!
Та на тих шестірок завжди є свій шістдесятник!
Нехай всі думають, що твоя голова зі струсом,
та головне, щоб твоє серце билося зі Стусом!

Я як і ти псував бумагу на Полтавщині,
та фіолетово стоїть в Лубнах мені плита чи ні!
Бо моє тіло скам’яніле вилите в мурал,
не розповість студенту те, за що я помирав!

Тільки поезія моя, моя коротка проза,
я вірю змусить трояндою називати розу!
І буде не липова українізація,
писав російською — скажи: «у корінні зла це я»!

І ніхто інший, не треба шукати!
А тільки промовчиш — каміння замінять цукати!
Та знайте: Україна — в серці, а не в документі!
Вам через Лоіка Артема — Василь Симоненко!

Доля молода, моя доля молода,
як ти завела мої стежки до змії?
Молю Бога, дай мою волю, де мій край,
там, де стукотить у грудях моя грудочка землі!

[Anella2]

Текст:

Школа, бійка, недопиті пляшки,
нас покликали на вулицю чужі старшаки…
Оточили, чую мат, чую сміх,
а нас двоє, і нам пофіг на всіх!

Серце стукає і ледь не втече,
та я відчуваю твоє братнє плече,
і хоча доволі страшно посміхаюсь, і так,
як учив ти запальничку мій стискає кулак!

Як ми бились і стояли тоді,
я життя б своє довірив тобі,
а ті суки тільки кодлом, за наказом когось,
зрозуміли це тоді, коли усе почалось…

Та не даром полірували турнік,
у крові, але веселі, молоді та дурні,
без вини, Боже, ти нас не вини,
ми стояли, а лежали вони!

Прикривай! Прикривай мене!
Най удар цей мене мине!
Бо ти брат назавжди мені
не по крові, а по війні!

Не по роду, а по душі,
не як сонце, а як дощі,
відчував я твоє плече,
з ним і в пеклі не так пече!

Лютий, кулі, недопиті пляшки,
нас покликали в окопи чужі старшаки…
Оточили, чую мат, чую сміх,
а нас двоє, і нам пофіг на всіх!

Серце стукає і ледь не втече,
та я відчуваю твоє братнє плече,
і хоча доволі страшно посміхаюсь, і так,
як учив ти рукоятку мій стискає кулак!

Як ми бились і стояли тоді,
так і зараз я життя своє довірив тобі!
А ті суки тільки кодлом, за наказом когось,
зрозуміли це тоді, коли усе почалось…

Знову школа, брате, тільки життя…
І душа моя й твоя на шмаття!
За своє, Боже, ти нас не вини,
будемо стояти, а лежати вони!

Прикривай! Прикривай мене!
Най снаряд цей мене мине!
Бо ти брат назавжди мені
не по крові, а по війні!

Не по роду, а по душі,
не як сонце, а як дощі,
відчував я твоє плече,
з ним і в пеклі не так пече!

[Anella2]

Скільки ран, може, не треба!
Капітан біля собору,
я гачу римами в небо!
І прошу нашу свободу!

Скільки ран, може, доволі!
Капітан біля окопу,
я гачу кулями в зло і
не віддам нашу свободу!

Моя воля, ти не воля — біда,
та, — як би не було — я тебе не віддам!
Нема Бога, думав, де німа любов
і балакуча куля, та як придивився,— Він там!

Моя воля, ти не воля — ти бій,
до якого ми літаємо на небо, ти біль,
до якого ми звикаємо, а тому на біт
мої рими, не бійсь, допоможуть тобі!

Бо неминуча воля тече в нашій крові!
Де дні і ночі в полі — лише вибухи, вір
в те, що буде переможений звір, переписаний твір,
переповнений стіл…

Де бабусі де, і де дідусі,
і де діти з онуками до них звідусіль,
і там, де будемо сидіти досі усі!
Де налитий келих, а не автомат у руці…

Моя воля, ти не воля — ти ніч,
за якою буде ранок, та допоки темніш, —
і допоки ти між, — Богом і Дияволом,
убога де моя вела нас ця молитва, як ніж!

І я ріжу Його тіло небес і молю допомогти нам
в цьому пеклі, і де
я спочатку цим заточеним римованим ножем
як не хотілося, — ріжу себе!

Скільки ран, може, не треба!
Капітан біля собору,
я гачу римами в небо!
І прошу нашу свободу!

Скільки ран, може, доволі!
Капітан біля окопу,
я гачу кулями в зло і
не віддам нашу свободу!

[Anella2]

Заправляю свою «Джетту», і їду до тебе,
я везу тобі жилети, тільки не спіши до неба!
Дочекайся мене, друже, я лечу як можу,
знаю, що тобі байдуже, та рятує воля Божа…

Знаю, скажеш знову: слухай, не читай моралі…
Знаю, я пацан зі слова, знаю, ти пацан зі сталі!
Турнікети, тепловізор — все із укриття,
я дарю тобі валізу, — ти дариш мені життя.

Місце зустрічі — Мерефи, вони десь під Харковом,
а снаряди в чистім небі Диявол відхаркував…
Не закінчуються війни, а лише бинти…
В голову мою, як божевільні, скребуться думки…

Чи маєш ти сім’ю… Чи сина… Знаю, маєш пекло…
Хай поруч я стою, та мені до тебе далеко…
Нерівноцінний після — вийде обмін на Сході:
я подарую пісню, а ти мені свободу.

Вийде Дніпро із берегів!
Стій за добро! Бий ворогів!
Прадідів край! Праведний гнів!
Музика грай! В пащі вогнів!

Київ, Херсон, Харків і Львів,
зошит свободи у нас без полів!
Пишемо кров’ю історію, вір,
вистачить куль, як не вистачить слів!

Я не знав, що стану волонтером, та як бачиш
американські турнікети викупив за панчі!
Аптечки виміняв на рими, спальники на читку!
Я із другого виміру, та вчусь доволі швидко!

На якісь тактичні окуляри, що конче потрібні,
збираємо не зали, не перегляди, а гривні!
І час тече, і кров тече, війна — дитина фурій,
я не гружу більше віршем, я загружаю фуру!

Всі разом розділили фронт, бригади і піхоти,
на нуль помножили свій понт і стали до роботи!
Відновлюємо нашу славу — Запорізьку Січ!
Зомбі це знає і з собою бере власну піч!

Несеться моя «Джетта» сходом, як багато інших…
Не ми це почали, я згоден, — та ми це закінчим!
І я врятую музу, крила підв’яжу і рими,
яка дасть тобі сили врятувать країну!

Вийде Дніпро із берегів!
Стій за добро! Бий ворогів!
Прадідів край! Праведний гнів!
Музика грай! В пащі вогнів!

Київ, Херсон, Харків і Львів,
зошит свободи у нас без полів!
Пишемо кров’ю історію, вір,
вистачить куль, як не вистачить слів!

[Anella2]

Дякую Олександру, справжньому герою, який захищає нашу країну на передовій! Його слова, як і слова багатьох моїх знайомих військових, дають сил продовжувати робити свою справу!

«Я починаю бій, тут на передовій
і від очей родини міцно зачиняю біль!
Та залишаю тил! Тобі залишаю тил!
Щоб зміг відкрити очі тим, хто їх давно закрив!»

Я починаю бій! Поки рими словом тер,
Не знаю хто тепер я: репер чи волонтер!
Нехай звикли до попси, та залишились повстанці,
І справжнє слово лізе в голови і йде повз танці!

Бери перекладай, хіти перелатай,
Але кому бабло-повзи з небес, кому перо-літай!
Взяли вірші поетів і танцюєте на сцені,
Та тільки не охота до них стрибнути під землю!

Нехай під домом «мерси», та скажу, зрозумів щоб ти:
Коли на ногах «бєрци» не рятують більше «шльопки».
Продюсерські проекти дають гроші, та не сенси!
І потрапляють в тренди, в хіт-паради, та не в серце!

Потапа «волонтерка» у куплеті — то не зрада,
А його все шапіто, що роками харкало радіо!
Не він у тому винен, якщо тут не шаре панство,
А ви, — хто так любили скільки років шароварство!

Я починаю бій, тут на передовій
і від очей родини міцно зачиняю біль!
Та залишаю тил! Тобі залишаю тил!
Щоб зміг відкрити очі тим, хто їх давно закрив!

Ей, світло померкло на стику століть!
Де літо померло, та світ мій стоїть!
Кров літрами питиме ворог, що йде,
та плитами критиме тільки себе!

Йоу! Знову на біт слово бігтиме в ті
чисті голови, що не соромлять наш тил!
І що би не було, я буду бити як і бив!
Відкинувши усі «для чого» і усі «якби»!

І хай мистецтво і досі непотріб!
Я тим пишу, хто не ховається в шпроти!
Де в багатьох совість робить аборти —
В вас немов дві душі в тілі або три!

Ви зустрічаєте з гумором танки
своїми машинами з гуманітарки,
я гуманітарій, а тому не тайна,
що навіть цей трек для вас гуманітарний!

Ведеться бій!
Я від очей родини міцно зачиняю біль!
Та залишаю тил! Тобі залишаю тил!
Щоб зміг відкрити очі тим, хто їх давно закрив!

Я починаю бій, тут на передовій
і від очей родини міцно зачиняю біль!
Та залишаю тил! Тобі залишаю тил!
Щоб зміг відкрити очі тим, хто їх давно закрив!

Взяв силу духа і жирний біток,
І залишився собою, там, де
Сука-війна мутує в АТО,
Слово і куля — єдиний тандем!

Знову не влізу у корпоратив!
Вийду за рамки, як море Моне!
Чув, що кричали мені «догори»,
Та не гору мали на увазі — мене!

І я горю! Хай загубив
пера свої із відірваних крил!
Так, я віддав себе, неначе Крим!
Та поверну себе, неначе Крим!

Лєпсами, сука, мене не вини!
Я посилав його ще до війни!
І наплювати, що ти не повірив!
Та муза моя не повія! Жюрі!

Я пам’ятаю: сказали три «так»!
Не талановитий Лоік, а везучий!
Та моя мрія, неначе літак, —
вона дуже велика, щоб у неї влучили!

Краще б сказали мені три «ні»!
Музика здохла, неначе в труні!
Що залишається? А залишається
грати її на одні струні!

[Anella2]

Бро, закороти мені цей приспів в голові:
Ла-ла-ла!
На корпоративі зайде меру й голові!
Ла-ла-ла!
Роздягають як завжди нас голі королі…
Ла-ла-ла!
Вибачай, Кузьма, та тонуть «люди-кораблі»!
Ла-ла-ла!

В океані-борделі залишаються шлюпки,
Випливають на берег і збирають свої «недокубки» до купки!
Бо не хочеться тонути з отими непотрібними людьми-кораблями,
І одне лише на думці залишається у них: «намутить скоро б лями!»

Знову риму, як бісер — накидаю на мозок!
Знаю-знаю, як бісить! Та вибачай, я по-другому не можу!
Я співак безконтактний, співак безконтрактний,
І цей акт мимо такту, — так, — літературний теракт мій!

Вибухаю, і власне, я сліпий камікадзе!
Я не пісня для плазми, — я лиш пісня для спазму!
І хоч столяр, хоч мер ти, — твоя думка зі скла, блін!
Обов’язково тут треба померти, щоб ожити, як Скрябін!?

Бро, закороти мені цей приспів в голові:
Ла-ла-ла!
На корпоративі зайде меру й голові!
Ла-ла-ла!
Роздягають як завжди нас голі королі…
Ла-ла-ла!
Вибачай, Кузьма, та тонуть «люди-кораблі»!
Ла-ла-ла!

В океані-борделі, не по волі Титанів,
А по волі маленьких рабів і тиранів будують Титанік…
Хочуть тримати пів світу стадо «Великого брата»,
Але затримай повітря, — і ти його втратиш!

Спалюйте Орвелла, та усвідомте, сліпий недороблений окупант:
де заборонений Майдан, там дозволений «Mein Kampf».
Вибачай, я приніс не відоси тобі, зачитав не сонети!
Бо я стою на своєму і досі в тенетах, як Луцій Сенека!

Ей, поціновувачі, ви де? Вас лише мода одна веде!?
Чи ви чекаєте, коли приціл моя доля зі снайперки наведе?!
І ці запеклі вірші, ма, знову тихенько вмиратимуть…
Не годуйте грошима, я прийшов за мурахами!

Бро, закороти мені цей приспів в голові:
Ла-ла-ла!
На корпоративі зайде меру й голові!
Ла-ла-ла!
Роздягають, як завжди, нас голі королі…
Ла-ла-ла!
Вибачай, Кузьма, та тонуть «люди-кораблі»!
Ла-ла-ла!