Видибай, боже!
Власне, тут і починається третя фаза християнізації Русі.
Володимир повертається до Києва у компанії священиків із Корсуня. Він розпорядився порубати на шматки та спалити ідолів, яких наказав поставити, захопивши владу. Пощадив лише Перуна – його протягнули вулицею Боричів Тік та кинули в Почайну. 12 молодчиків при цьому били ідола палицями. Наступного дня усім жителям міста було велено прийти на берег для хрещення.
За переказами, дерев’яний Перун пристав біля гори на нинішніх Видубичах. Саме сюди бігли язичники та кричали своєму богові “Видибай!”. Так ця місцина й дістала сучасну назву.
Володимиру Великому знадобилося два роки, щоб обрати християнство та всього один день, щоб загнати народ у Почайну для хрещення.
У 989 році Володимир віддає десяту частину своїх статків на будівництво Десятинної церкви. Це переросло у прямий податок – десятину, яку містяни мали сплачувати на утримання храму. Вона стала першою кам’яною церквою на Русі. Тут була княжа усипальниця, де поховали Володимира, Ганну та перевезли із Вишгорода прах княгині Ольги. У 1240 році орди хана Батия, захопивши Київ, зруйнували Десятинну церкву.
Проте незадовго до смерті Володимир Великий заклав будівництво Софійського собору, який став головною святинею християнства на Русі. Проект завершив син Володимира Ярослав. Саме тут у 1051 році на престол зійшов митрополит Київський та всієї Русі Іларіон.
Хоч роком хрещення ми звикли вважати 988-й, християнізувалася Русь набагато пізніше. Не могла країна зайти в річку й одразу навернутися в іншу віру. Християнство стало державною релігією, яку підтримувала послідовна політика Володимира Великого та його нащадків. Ось так домовленості із Візантією допомогли князю визначитися із релігією. Це мало важливі наслідки для розвитку Київської Русі та встановлення її політичної й економічної першості в Європі.
Влад Слюсаренко.
Государственность на землях Украины .
Re: Государственность на землях Украины .
ГУНИ ТА АТТІЛА (знаймо свою історію, знаймо себе, врешті-решт).
Мабуть ці два слова є найзагадковішими в нашій історії. Давайте заглянемо до Культурологічного історичного порталу «Спадщина предків» і познайомимося зі статтею Миколи Заремби з назвою Аттіла.
У своїх історичних розвідках я намагаюся дотримуватися принципу, на який звернув увагу Великий філософ Ніцше – Горе тому історикові, котрий вмотивовує свою історію іноземними джерелами. Отже, цитую:
Аттіла! Скільки з цим іменем пов’язано мітів, вигадок та відвертих фальсифікацій. Візантійські і готські хроністи показують його кровожерним гуном, який привів дику орду з азійських степів і займався розоренням і спустошенням мирних міст і сіл. Візантійська церква заявила, що Аттіла – це кара господня послана на підданих імперії за гріхи перед церквою. Найцікавішим в історії з Аттілою, є той факт що його ім’я було популярним в Європі кілька століть після його смерті. Про нього складалися легенди і народні епоси, його образ малювали художники і невже воно все безслідно зникло? Такого просто не може бути. Я думаю, що невдовзі ми всі будемо свідками відновлення слави і величі нашого знаменитого предка – царя Великої Скитії (Ятви).
Це й не дивно, адже імперія Аттіли простяглася, на Сході, від ріки РА (Волга) і західного берега Каспійського моря до берегів РА-йну на Заході, від Балтійського моря, на Півночі, і до Чорного моря та берегів Дунаю на Півдні. Аттіла розгромив потужну імперію готів, яка існувала на північному узбережжі Азовського і Чорного морів і витіснив їх на береги Дунаю, а звідтіля вони змушені були піти в північну Європу. Візантійська імперія змушена була щорічно платити Аттілі данину в сумі 700 кг. золота. Звісно, що і готи , і візантійці помстилися Аттилі , залишивши його, для нащадків, в своїх історичних хроніках кровожерним гуном. Так хто ж вони такі були ці гуни?
Найдивовижнішим є той факт, що ім’я Аттіла та назву великого об’єднання племен, яке він очолював ми знаємо тільки від ромейських, візантійських та готських істориків, тобто від наших споконвічно історичних ворогів. На жаль, наші історики не бачать, чи не хочуть бачити в цьому імені та назві нічого нашого, ятв’язького, праукраїнського. Як правило, очі нашим історикам, затуманюють як не московською вигаданою історією, то релігійними спотвореннями на догоду біблійному трактуванню історії.
А ми повертаємося до наших, українських джерел, до великого українця Миколи Чмихова. Як вже надавалося вище, Чмихов приходить до висновку про циклічність життя на Землі. Ці астрономічно-геологічно-геофізично-етнографічні цикли мають різну величину – 7980 і 9576 років, 532 і 1596 років. В одних циклах превалюють історико-астрономічні причини, в інших – історико-геологічні. На стиках цих циклів, за Чмиховим, мають місце соціальні збурення-зміни-катастрофи на Землі. Особливий акцент у своїх роботах Микола Чмихов поставив на Україні.
Ми вже писали про історичні цикли України, які ґрунтуються на цифрі 532 роки. Ми вже знаємо, що знищення Русі мало місце у 1483 році кримсько-татарським військом хана Менглі Гирея. А які катаклізми переживала Европа у 951 та 419 роках (піки синусоїди)?
951 рік – Оттон I Великий вторгся в Італію і коронувався на короля лангобардів. Він визволив захоплену Беренгаром II дружину колишнього італійського короля Лотара II Аделаїду й одружився з нею. Мадяри пройшли на північ Італії, вторглися в Аквітанію і спустошили її. Лютеція змінила назву й стала Парижем. Ці події характеризують ПОВНИЙ занепад Римської імперії.
419 рік – Ієроним Стридонський, який був нібито слов’янином, заснував слов’янську абетку. Ця абетка називалася буквицею, а сьогодні ми її називаємо глаголицею. Більше інформації про цей рік в інтернеті не було знайдено інформації. Але і цей факт є досить багатомовним, адже навіщо створювати нову абетку, коли Русь вже мала Літерицю. Історична брехня про те, що абетку на Русь принесли македонці Кирило та Мефодій у 862 році розвінчує Синопсис Київський 1674 року видання, в котрому говориться, що у 790 році русини перемогли греків і ті повернули русинам священні книги, написані літерами. Отже, історична брехня легко спростовується, бо за 72 роки до брехливої події Русь вже мала КНИГИ, НАПИСАНІ ЛІТЕРАМИ.
Нам також відомо, що Русь мала не тільки Літерицю, а й Рунічну абетку, яка містила 108 базових знаків . Отже, виникає запитання, навіщо було створювати глаголицю? Може тому, що одвічні вороги Русі – ромеї, також почали користуватися Літерецею, котра на той час мала 49 літер, а глаголиця творилася задля приховування знань від ворожих племен Півдня Европи? На це запитання ще має дати відповідь історична наука, натомість є зрозумілим, що нашим пращурам, ятв’язам-русинам було що приховувати від споконвічних ворогів.
Отже, поворотні дати в історії Европи говорять, перш за все про те, що Русь починає захищатися від ворожого Півдня і надалі, як ми знаємо з історії, починаються непримеренні війни між ними. І ці перші захисні переможні війни очолив саме король Аттіла.
• У 434—441, підпорядкувавши аланів, остготів, гепідів, герулів і багато інших племен, створив могутній племінний союз, що контролював величезну територію від Райну до меж Китаю. Підкорив акацирів, одне з племен, що мешкало на теренах сучасної України. Їх каган Карадах був вимушений стати васалом короля гунів, проте шукав підтримки у Візантії, як потенційного союзника в боротьбі проти гунів, але безрезультатно.
• у 436 розгромив перше Бургундське королівство.
• у 441 почав систематичні набіги на придунайські провінції східно-римської імперії (Паннонію, Дакію, Мезію); розорив Сердіку (сучасна Софія) і Сингидун (сучасний Белград).
• у 447 зробив широкомасштабне вторгнення на Балкани: одна частина гунів обрушилася на Фессалію і дійшла до Фермопіл, інша рушила на Константинополь. Страшному спустошенню піддалися Фракія, Македонія і Греція; було розгромлено сімдесят міст; уціліли тільки Адріанополь і Гераклея Понтійська. У битві на Херсонесі Фракійському (сучасний Галліполь) Аттіла завдав поразки східно-римської армії, але не зробив спроби узяти сильно укріплений Константинополь і уклав з імператором Феодосієм II мир, по якому Імперія поступилася йому частиною території на південь від Дунаю і зобов'язалася виплачувати щорічну данину в дві тисячі золотих монет. Вимоги Аттіли, що постійно росли, спонукали східно-римський двір організувати проти нього змову, яка, проте, була розкрита.
• У 450 принцеса Гонорія, сестра західно-римського імператора Валентініана III, що знаходилася в ув'язненні в Константинополі, звернулася до Аттіли з проханням про допомогу і запропонувала йому одружитися з нею. Аттіла зажадав від нового східно-римського імператора Маркиана видачі Гонорії, а коли її відіслали в Равенну, пред'явив ту ж вимогу Валентиніану III. Отримавши відмову, під цим приводом здійснив в 451 похід на захід. Зібравши величезне військо із залежних племен, перейшов Райн, вторгся в Галію, розорив Діводур (сучасний Мец) і оточив Генаб (сучасний Орлеан). Проте західно-римський полководець Аецій Флавій за підтримкою вестготів примусив його зняти облогу і відступити в Шампань. На Каталаунських полях (долина Марни) на захід від Августобони (сучасне Труа) 23 червня 451 відбулася «битва народів», в якій об'єднані сили римлян, вестготів, бургундів і франків майже програли бій Аттілі, але через темряву битва припинилася. За свідченням історика Йордана, тут лягло з обох сторін близько 180 тис. воїнів. При цьому Аецій, практично втративши своє військо, втік з поля бою, натомість гуни відійшли за Райн, тобто повернулися на свої території.
• Навесні 452, зібравши нове військо, Аттіла вторгся до Італії; він захопив Аквілею, Конкордію, Альтінум, Патавіум (сучасна Падуя), розграбував Медіолан (сучасний Мілан) і Тіцинум (сучасна Павія); перед ним відкрили ворота Віцетія (сучасна Віченца), Верона, Бріксия (сучасна Брешія) і Бергамум (сучасний Бергамо). Проте після зустрічі з римським єпископом Папою Левом I на березі р. Мінций (сучасна Мінчо), коли папа вставши навколішки, випросив пощади Риму, Аттіла відмовився від планів походу на Рим, задовольнившись обіцянкою щорічної данини. Учені пов'язують відмову знищення Риму із страхом Аттіли перед епідемією, що лютувала тоді в Італії.
І вже відомим фактом є те, що саме русинський воїн Одоакр у 476 році скинув останнього західноримського імператора Ромула Августула і керував Римом 14 років.
Але наша розвідка стосується гунів та короля гунів Аттіли. Тут варто звернутися до твору Мавро Орбіні (1601 рік видання) Слов’янське царство, в якому він державу описує як Об’єднання вінедів, яка складалася з антів (південна частина сучасної України), самих вінедів (північна частина України і до Балтики) та словене (всі західні та південно-західні території, аж до Середземномор’я). Про об’єднання, як Скупу, пише також В. Косуха, згадуючи також антів на Півдні України. Детальний історико-комп’ютерний аналіз імені Аттіли, дає нам наше, а не грецько-ромейське трактування імені короля – АНТОЛІЙ. Сьогодні це ім’я звучить як Анатолій. При цьому варто звернути увагу на той факт, що ім’я АНТОЛІЙ складається з двох частин – АНТ, що говорить саме про праукраїнця, та ОЛІЙ – свята (в сучасному розумінні), високодуховна людина.
Щодо назви ГУНИ мої знання надають мені інструмент розуміння, а саме – нашу країну-об’єднання пращури називали ЯТВА, де ЯТ означає поєднання (див. нашу старовинну абетку). В сучасній абетці ЯТ означає сполучник І, а ВА означає важливий, вартісний, великий. Тобто, ЯТВА – означає ВЕЛИКЕ ОБ’ЄДНАННЯ. Населення цієї території себе називали ЯТВ’ЯЗИ, тобто ЯЗИ ЯТВИ. Слово НАРОД на цій території звучало, як ЯЗИЧЕ, а вигнанців з народу називали ЯЗИЧНИКАМИ. При цьому жінки в однині себе називали ЯГА, а чоловіки ЯГУН, тобто ЯГ+ УН, за принципом утворення українських слів біг+ ун, шпиг+ ун тощо. Військо нашої СКУПИ-ЯТВИ складалося з козаків, тобто ЯГУНІВ. При цьому козаки-характерники називали себе ЯСУНЯМИ. Греко-ромейські історики, відкидаючи особовий займенник Я зі слова ЯГУНИ, називали наших воїнів ГУНИ. Ну а вже деякі недолугі історики притулили це слово до джунгарської (китайської) мови.
Важливим джерелом для дослідження України тієї доби є «Візантійська історія», автором якої є Пріск Панійський, котрий жив у Vст. Був він людиною освіченою, всебічно обдарованою і користувався великим авторитетом у сучасників. У 448 році на запрошення Максиміна брав участь у посольстві до знаменитого скитського імператора Аттіли. Отож своє враження про Україну-Скитію він склав не зі слів інших людей, а опираючись на особисто побачене та почуте. Для нас важливим є ще й те, що Пріск Панійський – єдиний історик Vст. , котрий відвідав Скитію і на власні очі бачив нашу країну тієї епохи. Він особисто зустрічався з Аттілою, спілкувався з багатьма людьми, як з оточення імператора, так і з простими жителями держави, спостерігав за побутом та звичаями нашого народу. Усе побачене він описав у своїй «Історії Візантії» у тій її частині, яка була присвячена його мандрівці в Скитію. Важливим фактом для нас є ще й те, що у своїй «Історії» Пріск жодного разу не зазначив, що держава гунів є азійського походження. Навпаки, він наголошує на тому, що вона має місцеве коріння і постійно називає її Скитією (скупою, об’єднанням).
Пріск Панійський, в щирому захопленні, писав про Аттілу: « Ніколи нікому з попередніх володарів Скитії або навіть інших країн, не таланило стільки здійснити у такий короткий термін часу.. І не лише усіх скитів, але й римлян змушує він платити собі данину. Військова сила у нього така, що жоден народ не встоїть проти неї…».
Схиляймо голови перед славою наших великих пращурів, панове українці, королем ЯТВИ АНТОЛІЄМ (Аттілою) та його воїнами-козаками ЯГУНАМИ (гунами) і, набравшись сил та розуму, повернімо СЛАВУ нашого народу. Слава Україні!
(А. Кондратьєв 2013)
Мабуть ці два слова є найзагадковішими в нашій історії. Давайте заглянемо до Культурологічного історичного порталу «Спадщина предків» і познайомимося зі статтею Миколи Заремби з назвою Аттіла.
У своїх історичних розвідках я намагаюся дотримуватися принципу, на який звернув увагу Великий філософ Ніцше – Горе тому історикові, котрий вмотивовує свою історію іноземними джерелами. Отже, цитую:
Аттіла! Скільки з цим іменем пов’язано мітів, вигадок та відвертих фальсифікацій. Візантійські і готські хроністи показують його кровожерним гуном, який привів дику орду з азійських степів і займався розоренням і спустошенням мирних міст і сіл. Візантійська церква заявила, що Аттіла – це кара господня послана на підданих імперії за гріхи перед церквою. Найцікавішим в історії з Аттілою, є той факт що його ім’я було популярним в Європі кілька століть після його смерті. Про нього складалися легенди і народні епоси, його образ малювали художники і невже воно все безслідно зникло? Такого просто не може бути. Я думаю, що невдовзі ми всі будемо свідками відновлення слави і величі нашого знаменитого предка – царя Великої Скитії (Ятви).
Це й не дивно, адже імперія Аттіли простяглася, на Сході, від ріки РА (Волга) і західного берега Каспійського моря до берегів РА-йну на Заході, від Балтійського моря, на Півночі, і до Чорного моря та берегів Дунаю на Півдні. Аттіла розгромив потужну імперію готів, яка існувала на північному узбережжі Азовського і Чорного морів і витіснив їх на береги Дунаю, а звідтіля вони змушені були піти в північну Європу. Візантійська імперія змушена була щорічно платити Аттілі данину в сумі 700 кг. золота. Звісно, що і готи , і візантійці помстилися Аттилі , залишивши його, для нащадків, в своїх історичних хроніках кровожерним гуном. Так хто ж вони такі були ці гуни?
Найдивовижнішим є той факт, що ім’я Аттіла та назву великого об’єднання племен, яке він очолював ми знаємо тільки від ромейських, візантійських та готських істориків, тобто від наших споконвічно історичних ворогів. На жаль, наші історики не бачать, чи не хочуть бачити в цьому імені та назві нічого нашого, ятв’язького, праукраїнського. Як правило, очі нашим історикам, затуманюють як не московською вигаданою історією, то релігійними спотвореннями на догоду біблійному трактуванню історії.
А ми повертаємося до наших, українських джерел, до великого українця Миколи Чмихова. Як вже надавалося вище, Чмихов приходить до висновку про циклічність життя на Землі. Ці астрономічно-геологічно-геофізично-етнографічні цикли мають різну величину – 7980 і 9576 років, 532 і 1596 років. В одних циклах превалюють історико-астрономічні причини, в інших – історико-геологічні. На стиках цих циклів, за Чмиховим, мають місце соціальні збурення-зміни-катастрофи на Землі. Особливий акцент у своїх роботах Микола Чмихов поставив на Україні.
Ми вже писали про історичні цикли України, які ґрунтуються на цифрі 532 роки. Ми вже знаємо, що знищення Русі мало місце у 1483 році кримсько-татарським військом хана Менглі Гирея. А які катаклізми переживала Европа у 951 та 419 роках (піки синусоїди)?
951 рік – Оттон I Великий вторгся в Італію і коронувався на короля лангобардів. Він визволив захоплену Беренгаром II дружину колишнього італійського короля Лотара II Аделаїду й одружився з нею. Мадяри пройшли на північ Італії, вторглися в Аквітанію і спустошили її. Лютеція змінила назву й стала Парижем. Ці події характеризують ПОВНИЙ занепад Римської імперії.
419 рік – Ієроним Стридонський, який був нібито слов’янином, заснував слов’янську абетку. Ця абетка називалася буквицею, а сьогодні ми її називаємо глаголицею. Більше інформації про цей рік в інтернеті не було знайдено інформації. Але і цей факт є досить багатомовним, адже навіщо створювати нову абетку, коли Русь вже мала Літерицю. Історична брехня про те, що абетку на Русь принесли македонці Кирило та Мефодій у 862 році розвінчує Синопсис Київський 1674 року видання, в котрому говориться, що у 790 році русини перемогли греків і ті повернули русинам священні книги, написані літерами. Отже, історична брехня легко спростовується, бо за 72 роки до брехливої події Русь вже мала КНИГИ, НАПИСАНІ ЛІТЕРАМИ.
Нам також відомо, що Русь мала не тільки Літерицю, а й Рунічну абетку, яка містила 108 базових знаків . Отже, виникає запитання, навіщо було створювати глаголицю? Може тому, що одвічні вороги Русі – ромеї, також почали користуватися Літерецею, котра на той час мала 49 літер, а глаголиця творилася задля приховування знань від ворожих племен Півдня Европи? На це запитання ще має дати відповідь історична наука, натомість є зрозумілим, що нашим пращурам, ятв’язам-русинам було що приховувати від споконвічних ворогів.
Отже, поворотні дати в історії Европи говорять, перш за все про те, що Русь починає захищатися від ворожого Півдня і надалі, як ми знаємо з історії, починаються непримеренні війни між ними. І ці перші захисні переможні війни очолив саме король Аттіла.
• У 434—441, підпорядкувавши аланів, остготів, гепідів, герулів і багато інших племен, створив могутній племінний союз, що контролював величезну територію від Райну до меж Китаю. Підкорив акацирів, одне з племен, що мешкало на теренах сучасної України. Їх каган Карадах був вимушений стати васалом короля гунів, проте шукав підтримки у Візантії, як потенційного союзника в боротьбі проти гунів, але безрезультатно.
• у 436 розгромив перше Бургундське королівство.
• у 441 почав систематичні набіги на придунайські провінції східно-римської імперії (Паннонію, Дакію, Мезію); розорив Сердіку (сучасна Софія) і Сингидун (сучасний Белград).
• у 447 зробив широкомасштабне вторгнення на Балкани: одна частина гунів обрушилася на Фессалію і дійшла до Фермопіл, інша рушила на Константинополь. Страшному спустошенню піддалися Фракія, Македонія і Греція; було розгромлено сімдесят міст; уціліли тільки Адріанополь і Гераклея Понтійська. У битві на Херсонесі Фракійському (сучасний Галліполь) Аттіла завдав поразки східно-римської армії, але не зробив спроби узяти сильно укріплений Константинополь і уклав з імператором Феодосієм II мир, по якому Імперія поступилася йому частиною території на південь від Дунаю і зобов'язалася виплачувати щорічну данину в дві тисячі золотих монет. Вимоги Аттіли, що постійно росли, спонукали східно-римський двір організувати проти нього змову, яка, проте, була розкрита.
• У 450 принцеса Гонорія, сестра західно-римського імператора Валентініана III, що знаходилася в ув'язненні в Константинополі, звернулася до Аттіли з проханням про допомогу і запропонувала йому одружитися з нею. Аттіла зажадав від нового східно-римського імператора Маркиана видачі Гонорії, а коли її відіслали в Равенну, пред'явив ту ж вимогу Валентиніану III. Отримавши відмову, під цим приводом здійснив в 451 похід на захід. Зібравши величезне військо із залежних племен, перейшов Райн, вторгся в Галію, розорив Діводур (сучасний Мец) і оточив Генаб (сучасний Орлеан). Проте західно-римський полководець Аецій Флавій за підтримкою вестготів примусив його зняти облогу і відступити в Шампань. На Каталаунських полях (долина Марни) на захід від Августобони (сучасне Труа) 23 червня 451 відбулася «битва народів», в якій об'єднані сили римлян, вестготів, бургундів і франків майже програли бій Аттілі, але через темряву битва припинилася. За свідченням історика Йордана, тут лягло з обох сторін близько 180 тис. воїнів. При цьому Аецій, практично втративши своє військо, втік з поля бою, натомість гуни відійшли за Райн, тобто повернулися на свої території.
• Навесні 452, зібравши нове військо, Аттіла вторгся до Італії; він захопив Аквілею, Конкордію, Альтінум, Патавіум (сучасна Падуя), розграбував Медіолан (сучасний Мілан) і Тіцинум (сучасна Павія); перед ним відкрили ворота Віцетія (сучасна Віченца), Верона, Бріксия (сучасна Брешія) і Бергамум (сучасний Бергамо). Проте після зустрічі з римським єпископом Папою Левом I на березі р. Мінций (сучасна Мінчо), коли папа вставши навколішки, випросив пощади Риму, Аттіла відмовився від планів походу на Рим, задовольнившись обіцянкою щорічної данини. Учені пов'язують відмову знищення Риму із страхом Аттіли перед епідемією, що лютувала тоді в Італії.
І вже відомим фактом є те, що саме русинський воїн Одоакр у 476 році скинув останнього західноримського імператора Ромула Августула і керував Римом 14 років.
Але наша розвідка стосується гунів та короля гунів Аттіли. Тут варто звернутися до твору Мавро Орбіні (1601 рік видання) Слов’янське царство, в якому він державу описує як Об’єднання вінедів, яка складалася з антів (південна частина сучасної України), самих вінедів (північна частина України і до Балтики) та словене (всі західні та південно-західні території, аж до Середземномор’я). Про об’єднання, як Скупу, пише також В. Косуха, згадуючи також антів на Півдні України. Детальний історико-комп’ютерний аналіз імені Аттіли, дає нам наше, а не грецько-ромейське трактування імені короля – АНТОЛІЙ. Сьогодні це ім’я звучить як Анатолій. При цьому варто звернути увагу на той факт, що ім’я АНТОЛІЙ складається з двох частин – АНТ, що говорить саме про праукраїнця, та ОЛІЙ – свята (в сучасному розумінні), високодуховна людина.
Щодо назви ГУНИ мої знання надають мені інструмент розуміння, а саме – нашу країну-об’єднання пращури називали ЯТВА, де ЯТ означає поєднання (див. нашу старовинну абетку). В сучасній абетці ЯТ означає сполучник І, а ВА означає важливий, вартісний, великий. Тобто, ЯТВА – означає ВЕЛИКЕ ОБ’ЄДНАННЯ. Населення цієї території себе називали ЯТВ’ЯЗИ, тобто ЯЗИ ЯТВИ. Слово НАРОД на цій території звучало, як ЯЗИЧЕ, а вигнанців з народу називали ЯЗИЧНИКАМИ. При цьому жінки в однині себе називали ЯГА, а чоловіки ЯГУН, тобто ЯГ+ УН, за принципом утворення українських слів біг+ ун, шпиг+ ун тощо. Військо нашої СКУПИ-ЯТВИ складалося з козаків, тобто ЯГУНІВ. При цьому козаки-характерники називали себе ЯСУНЯМИ. Греко-ромейські історики, відкидаючи особовий займенник Я зі слова ЯГУНИ, називали наших воїнів ГУНИ. Ну а вже деякі недолугі історики притулили це слово до джунгарської (китайської) мови.
Важливим джерелом для дослідження України тієї доби є «Візантійська історія», автором якої є Пріск Панійський, котрий жив у Vст. Був він людиною освіченою, всебічно обдарованою і користувався великим авторитетом у сучасників. У 448 році на запрошення Максиміна брав участь у посольстві до знаменитого скитського імператора Аттіли. Отож своє враження про Україну-Скитію він склав не зі слів інших людей, а опираючись на особисто побачене та почуте. Для нас важливим є ще й те, що Пріск Панійський – єдиний історик Vст. , котрий відвідав Скитію і на власні очі бачив нашу країну тієї епохи. Він особисто зустрічався з Аттілою, спілкувався з багатьма людьми, як з оточення імператора, так і з простими жителями держави, спостерігав за побутом та звичаями нашого народу. Усе побачене він описав у своїй «Історії Візантії» у тій її частині, яка була присвячена його мандрівці в Скитію. Важливим фактом для нас є ще й те, що у своїй «Історії» Пріск жодного разу не зазначив, що держава гунів є азійського походження. Навпаки, він наголошує на тому, що вона має місцеве коріння і постійно називає її Скитією (скупою, об’єднанням).
Пріск Панійський, в щирому захопленні, писав про Аттілу: « Ніколи нікому з попередніх володарів Скитії або навіть інших країн, не таланило стільки здійснити у такий короткий термін часу.. І не лише усіх скитів, але й римлян змушує він платити собі данину. Військова сила у нього така, що жоден народ не встоїть проти неї…».
Схиляймо голови перед славою наших великих пращурів, панове українці, королем ЯТВИ АНТОЛІЄМ (Аттілою) та його воїнами-козаками ЯГУНАМИ (гунами) і, набравшись сил та розуму, повернімо СЛАВУ нашого народу. Слава Україні!
(А. Кондратьєв 2013)
Re: Государственность на землях Украины .
Руськие области и города, не входившие в понятие «Русь» в узком смысле:
Новгород Великий. Поездки из Новгорода в Киев, Чернигов, Переяславль всегда рассматривались новгородским летописцем как поездки в Русь .
Владимир-на-Клязьме, Ростов, Суздаль, Рязань. Города Владимиро-Суздальского и Рязанского княжеств исключались из понятия Руси в узком смысле .
Область вятичей (Неринск, Козельск? Брянск? Дедославль?). Во время похода Святослава Ольговича в 1147 г. на Давыдовичей к нему в Неринск приезжают разведчики из Руси, сообщая о делах в Чернигове в Стародубе. Область вятичей по контексту летописи не включена в Русь, а противопоставлена ей .
Смоленск. Изяслав Мстиславич Киевский и его брат Ростислав Мстиславич Смоленский обмениваются в Смоленске подарками: «Изяслав да дары Ростиславу, что от Рускыи земле и от всих царьских земель, а Ростислав да дары Изяславу что от верхних земель и от варяг...» «...Приде ему Ростислав и с всими рускыми полкы и с смоленьскими...»
Полоцк. Мстислав Владимирович Киевский услал в Царьград двух полоцких княжичей за то, что «не бяхуть его воли и не слушахуть его, коли е зовящеть в Рускую землю в помощь» .
Галич-на-Днестре. Юрий Долгорукий в 1152 г. идет в Русь, «тогды же слышав Володимерко (князь Галицкий) идуча в Русь, поиде к Кыеву» .
Владимир-Волынский. В описании похода Ольговичей на Владимир в 1144 г. противопоставляются волынские войска русским .
Вручий. Овруч был княжеским доменом Рюрика Ростиславича, и когда он уезжал из Киева в Овруч, летописец говорил об отъезде его из Руси .
Берлад. Андрей Боголюбский посылает сказать Давиду Ростиславичу Смоленскому: «А пойди в Берлад, а в Руськой земли не велю ти быти». Уделом Давида в Руси был Вышгород .
В «Повести временных лет» мы также найдем несколько примеров географического ограничения понятия «Русь»:
Древляне. Убив Игоря в 945 г., древляне говорят: «Се князя убихом рускаго; поймем жену его Вольгу за князь свой Мал...» .
Радимичи. После победы воеводы Волчьего Хвоста над радимичами «тЂм и Русь корятся радимичемъ...» Радимичи «платять дань Руси, повоз везут и до сего дне» .
Особенно интересен список племен, принимавших участие в походе Игоря на Византию в 944 г.
«Игорь же, совкупив вой многи: Варяги, Русь, и Поляны, Словены, и Кривичи, и Тиверце, и Печенеги наа и тали у них пояша...» 38.
Относительно отождествления Руси и Полян мы знаем из той же «Повести временных лет». Очевидно, остальные племена (словен, кривичей и тиверцев) мы должны признать не входившими в X в. в состав собственно Руси, что вполне согласуется с данными летописей XII в. (Новгород — не Русь, Смоленск — не Русь, Берлад — не Русь).
Подведем некоторые итоги тому разрозненному и случайному материалу, который приведен выше.
В состав собственно Руси, Руси в узком (первоначальном) смысле, не входили, по этим неполным данным, земли следующих племен и города:
Племена
Древляне
Радимичи
Вятичи
Словене
Кривичи
Тиверцы
Варяги
Города
Новгород. Полоцк
Смоленск Владимир-Волынский
Владимир-на-Клязьме Галич
Ростов Овруч
Суздаль Неринск
Рязань Берлад
Таким образом, для Руси остается Среднее Приднепровье с Киевом, Черниговом, Переяславлем и Северская земля, ни разу не противопоставленная Руси.
Обратимся теперь ко второй половине затронутого вопроса - к посильному определению тех областей и городов, которые входили в X - XII вв. в ограниченное понимание географического определения Руси. Древнейший русский документ — отрывок договора Олега с греками 907 г.- так определяет основные города Руси: «Приходяще Русь да витают у святого Мамы, и послеть царьство наше и да испишут имена их и тогда возмуть месячное свое: первое от города Киева и паки ис Чернигова и ис Переаславля, и прочий гради» .
Принадлежность каждого из этих трех городов к основному, главному ядру Русской земли многократно подтверждена летописями. Относительно Киева и Киевщины у нас много данных; князья часто говорили: «Пойди в Русскую землю Киеву» . Отнесение к Руси Переяславля подтверждено многократно: в 1132 г. «ходи Всеволод в Русь Переяславлю...» . В летописании Переяславля Суздальского, сохраненном нам Лаврентьевской летописью, Переяславль южный восемь раз назван Русским (Русьскый Переяславль, Руский, Рускый) . Принадлежность Чернигова к собственно Руси также подтверждена летописью и для XII - XIII вв.
Кроме того, в состав собственно Руси входили, по летописным данным, и другие города, позволяющие хотя бы отчасти уточнить пределы основного ядра Русской земли.
Белгород и Вышгород. В 1174 г., когда Андрей Боголюбский выгнал Ростиславичей из этих городов, то «пожалишаси велми Ростиславичи, оже их лишаеть Руськой земли...» .
Торцький, Треполь, Корьсунь, Богуславль, Канев. В 1195 г. Всеволод Большое Гнездо тщетно просил у Рюрика Ростиславича эти города и жаловался: «А ныне сел еси в Кыеве, а мне еси части не учинил в Руской земле» .
В состав Руси входили и другие города по Роси и по Стугне: Дверен, Василев .
К Русской земле относился и Городец Остерский — форпост Мономашичей на Десне между Черниговом и Киевом. В 1195 г. Всеволод послал тиуна «в Русь и созда град на Городици на Въстри, обнови свою отчину» .
На Левобережье Днепра мы располагаем сведениями о нескольких городах, кроме Чернигова, Переяславля и Городца Остерского. В 1147 г., когда Святослав Ольгович стоял у Неринска, собираясь в поход на Давыдовичей, «в то же время прибегоша из Руси децкы и поведаша ему Володимера в Чернигове, а Изяслава у СтародубЂ» .
К Руси в узком смысле слова может быть причислен и Трубчевск, так как когда трубчевский князь Святослав уезжал из Новгорода Великого обратно в свою землю, то летописец сказал: «Въспятися назад князь Святослав в Русь» .
Глухов. В 1152 г. «...Гюргеви же идущю в Русь, пришед ста у Глухова» 50. Если летописец употребил форму «пришед», то несомненно, что он считал Глухов, находящимся в Руси.
События 1139 г., когда только что вокняжившийся Всеволод Ольгович начал перебирать княжения, показывают, что в его руках находилась «вся Русская земля», в том числе и Курск, куда он выгонял Андрея Владимировича Переяславского
Новгород Великий. Поездки из Новгорода в Киев, Чернигов, Переяславль всегда рассматривались новгородским летописцем как поездки в Русь .
Владимир-на-Клязьме, Ростов, Суздаль, Рязань. Города Владимиро-Суздальского и Рязанского княжеств исключались из понятия Руси в узком смысле .
Область вятичей (Неринск, Козельск? Брянск? Дедославль?). Во время похода Святослава Ольговича в 1147 г. на Давыдовичей к нему в Неринск приезжают разведчики из Руси, сообщая о делах в Чернигове в Стародубе. Область вятичей по контексту летописи не включена в Русь, а противопоставлена ей .
Смоленск. Изяслав Мстиславич Киевский и его брат Ростислав Мстиславич Смоленский обмениваются в Смоленске подарками: «Изяслав да дары Ростиславу, что от Рускыи земле и от всих царьских земель, а Ростислав да дары Изяславу что от верхних земель и от варяг...» «...Приде ему Ростислав и с всими рускыми полкы и с смоленьскими...»
Полоцк. Мстислав Владимирович Киевский услал в Царьград двух полоцких княжичей за то, что «не бяхуть его воли и не слушахуть его, коли е зовящеть в Рускую землю в помощь» .
Галич-на-Днестре. Юрий Долгорукий в 1152 г. идет в Русь, «тогды же слышав Володимерко (князь Галицкий) идуча в Русь, поиде к Кыеву» .
Владимир-Волынский. В описании похода Ольговичей на Владимир в 1144 г. противопоставляются волынские войска русским .
Вручий. Овруч был княжеским доменом Рюрика Ростиславича, и когда он уезжал из Киева в Овруч, летописец говорил об отъезде его из Руси .
Берлад. Андрей Боголюбский посылает сказать Давиду Ростиславичу Смоленскому: «А пойди в Берлад, а в Руськой земли не велю ти быти». Уделом Давида в Руси был Вышгород .
В «Повести временных лет» мы также найдем несколько примеров географического ограничения понятия «Русь»:
Древляне. Убив Игоря в 945 г., древляне говорят: «Се князя убихом рускаго; поймем жену его Вольгу за князь свой Мал...» .
Радимичи. После победы воеводы Волчьего Хвоста над радимичами «тЂм и Русь корятся радимичемъ...» Радимичи «платять дань Руси, повоз везут и до сего дне» .
Особенно интересен список племен, принимавших участие в походе Игоря на Византию в 944 г.
«Игорь же, совкупив вой многи: Варяги, Русь, и Поляны, Словены, и Кривичи, и Тиверце, и Печенеги наа и тали у них пояша...» 38.
Относительно отождествления Руси и Полян мы знаем из той же «Повести временных лет». Очевидно, остальные племена (словен, кривичей и тиверцев) мы должны признать не входившими в X в. в состав собственно Руси, что вполне согласуется с данными летописей XII в. (Новгород — не Русь, Смоленск — не Русь, Берлад — не Русь).
Подведем некоторые итоги тому разрозненному и случайному материалу, который приведен выше.
В состав собственно Руси, Руси в узком (первоначальном) смысле, не входили, по этим неполным данным, земли следующих племен и города:
Племена
Древляне
Радимичи
Вятичи
Словене
Кривичи
Тиверцы
Варяги
Города
Новгород. Полоцк
Смоленск Владимир-Волынский
Владимир-на-Клязьме Галич
Ростов Овруч
Суздаль Неринск
Рязань Берлад
Таким образом, для Руси остается Среднее Приднепровье с Киевом, Черниговом, Переяславлем и Северская земля, ни разу не противопоставленная Руси.
Обратимся теперь ко второй половине затронутого вопроса - к посильному определению тех областей и городов, которые входили в X - XII вв. в ограниченное понимание географического определения Руси. Древнейший русский документ — отрывок договора Олега с греками 907 г.- так определяет основные города Руси: «Приходяще Русь да витают у святого Мамы, и послеть царьство наше и да испишут имена их и тогда возмуть месячное свое: первое от города Киева и паки ис Чернигова и ис Переаславля, и прочий гради» .
Принадлежность каждого из этих трех городов к основному, главному ядру Русской земли многократно подтверждена летописями. Относительно Киева и Киевщины у нас много данных; князья часто говорили: «Пойди в Русскую землю Киеву» . Отнесение к Руси Переяславля подтверждено многократно: в 1132 г. «ходи Всеволод в Русь Переяславлю...» . В летописании Переяславля Суздальского, сохраненном нам Лаврентьевской летописью, Переяславль южный восемь раз назван Русским (Русьскый Переяславль, Руский, Рускый) . Принадлежность Чернигова к собственно Руси также подтверждена летописью и для XII - XIII вв.
Кроме того, в состав собственно Руси входили, по летописным данным, и другие города, позволяющие хотя бы отчасти уточнить пределы основного ядра Русской земли.
Белгород и Вышгород. В 1174 г., когда Андрей Боголюбский выгнал Ростиславичей из этих городов, то «пожалишаси велми Ростиславичи, оже их лишаеть Руськой земли...» .
Торцький, Треполь, Корьсунь, Богуславль, Канев. В 1195 г. Всеволод Большое Гнездо тщетно просил у Рюрика Ростиславича эти города и жаловался: «А ныне сел еси в Кыеве, а мне еси части не учинил в Руской земле» .
В состав Руси входили и другие города по Роси и по Стугне: Дверен, Василев .
К Русской земле относился и Городец Остерский — форпост Мономашичей на Десне между Черниговом и Киевом. В 1195 г. Всеволод послал тиуна «в Русь и созда град на Городици на Въстри, обнови свою отчину» .
На Левобережье Днепра мы располагаем сведениями о нескольких городах, кроме Чернигова, Переяславля и Городца Остерского. В 1147 г., когда Святослав Ольгович стоял у Неринска, собираясь в поход на Давыдовичей, «в то же время прибегоша из Руси децкы и поведаша ему Володимера в Чернигове, а Изяслава у СтародубЂ» .
К Руси в узком смысле слова может быть причислен и Трубчевск, так как когда трубчевский князь Святослав уезжал из Новгорода Великого обратно в свою землю, то летописец сказал: «Въспятися назад князь Святослав в Русь» .
Глухов. В 1152 г. «...Гюргеви же идущю в Русь, пришед ста у Глухова» 50. Если летописец употребил форму «пришед», то несомненно, что он считал Глухов, находящимся в Руси.
События 1139 г., когда только что вокняжившийся Всеволод Ольгович начал перебирать княжения, показывают, что в его руках находилась «вся Русская земля», в том числе и Курск, куда он выгонял Андрея Владимировича Переяславского
Re: Государственность на землях Украины .
ОРІЙСЬКА ПРОБЛЕМА – КОРІННА ПРОБЛЕМА
РУСЬКОГО-УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ.
Орійська (арійська) проблема збуджує людський розум вже не перше століття. Науковий світ Німеччини, викоханий епохою романтизму, після відкриття спільного коріння мов індоєвропейської мовної макросім’ї, одразу оголосив висхідних орійців «німецькими арійцями», а їхню спільноту «індогерманською» і почав складати історію про надзвичайно войовничих та гіпертрофовано схильних до порядку «білявих бестій», котрі на своїх швидких колісницях, у рогатих шоломах та з бойовими топірцями у руках, без страху та роздумів завойовували країну за країною, народ за народом і скрізь несли культуру, державність, цивілізацію та свій «новий порядок». Німецьку науку у 19-20 ст. поважали по всьому світі, а тому історії про німецьких «бестій та культуртрегерів» скрізь сприймалася «на ура» і одразу заносилася до підручників, довідників та енциклопедій.
Варто сказати, що у німецьких вчених-романтиків та їх колег – німецьких поетів, композиторів та літераторів стосовно складання «німецької історії» до того часу вже був неабиякий досвід. Саме в епоху запізнілого «німецького романтизму» якось одразу, з нічого у Німеччині та країнах її впливу почали одна за другою віднаходитися «хроніки», «саги», «едди», цілі томи німецьких «мітологій» великого та потужного «німецького племені». Одночасно та трохи пізніше писалися опери, романи та поеми про «зігфрідів» та «пісні про «нібелунгів», а по всьому Рейну (Райну) відновлювалися дуже-дуже «старовинні замки». Відкриття «індогерманських білявих арійців» вийшло досить своєчасним, щоб знову переписати історію в інтересах однієї, потужно зростаючої на час написання, національної групи. Свою справу німці, як завжди, робили пунктуально та ґрунтовно, сумніватися у їхньому «культуртрегерстві» та глобальній цивілізаційній ролі «білявих арійців» вважалося за дурний тон. Слідом за німецькими поетами-романтиками вже й англійські, й норвезькі, й австрійські, й чеські, і, навіть, російські борзописці почали складати товстелезні «готичні» романи та балади про «германських благородних лицарів», про «замки» на Рейні (фактично новітні), про «походи» до Індії, Персії і далі… Загалом, черговий фальшивий, дутий образ був запущений у світа. І, що дивно, абсолютно прийнятий на віру в тому числі й російською, а пізніше радянською інтелігенцією, яка завжди мала до Заходу, а точніше до Німеччини, невгамовну любов. Всі остаточно увірували у «німецьких арійців германської нації». Остаточно й безповоротно.
Потім прийшов Гітлер і зі своїми «гімалаями», перебреханими Блаватською та Ніцше, концтаборами для слов’ян, безграмотним окультизмом та бажанням продовжити «арійське завоювання історичних народів білявими бестіями» усе довів до цілковитого абсурду. Гітлер програв свій «культуртрегерський індогерманський похід» до нерозумних слов’ян і далі аж до Індостану. І цим одразу скористалися зацікавлені кола. Все повернулося на сто вісімдесят градусів і тепер «фашистськими недобитками», нацистськими злочинцями та расистами оголосили не тільки Гітлера та його посіпак, есесівців-гестапівців тощо, але й древніх «арійців» разом з тими, хто їх вивчав та хто про них писав. Таким чином, ситуація знову докорінно змінилася.
Історики одразу перелаштувалися, припинили писати про «арійців» (індоєвропейців), чи стали показувати їх між іншим і у негативно-іронічному світлі. Натомість у наукових та популярних працях «мудрі та древні семіти» стали ще мудрішими та древнішими, а орійці та їх нащадки – індоєвропейці перетворилися на дикунів, що знищували культурні «цивілізації древності», створені семітами та «зниклими древніми народами». Формулювання «зниклий народ» чи, скажімо, «доіндоєвропейський субстрат», «доіндоєвропейці», стали надзвичайно зручною розмінною картою в руках істориків згаданих шкіл: якщо десь (крім відведених «резервацій» між Дунаєм та Дніпром) чітко виглядають сліди протослов’ян, слов’ян, русів-українців – «романо-германіст», «біблеїст» разом з сучасними «германо-біблеїстами» одразу ставили кліше чи «доіндоєвропейці», чи «зниклий народ», а частіше «підробка» – і «наукові дискусії» одразу припинялися, обговорювати вирок не було сенсу.
Паралельно створювалася нова термінологічна база, зміцнювалася співдружність «біблеїстів» та «германістів», тобто між ними завершувався переділ «історичного світу». Надалі «арійцями» чомусь стали називати тільки «індоіранців», з’явилися наступні перли: «… власне до арійських народів можна зачислити тільки древніх іранців та індійців, а до арійських мов – іранські та індійські» (Г. Бонгард-Левин, Г. Ильин «Индия в древности» М.Н. 1985 г. с. 130…). Тобто, у арійському походженні відмовлялося вже не тільки німцям, але й кельтам, романцям, слов’янам, тощо. Свастику, як символ добра та благополуччя індоєвропейців, було оголошено поза законом, а розповсюджуватися про «арійські» теми у наукових колах стало справою досить небезпечною.
Аж ось, серед «історичного ясного неба» грянув грім – у вересні 1953 року в журналі «Жар-птиця», науковому виданні Російського Музею-Архіву у Сан-Франциско (США) з’явилося повідомлення про «Велесову книгу» (надалі ВК). Редакція журналу звернулася до читачів з проханням відшукати зниклі у Європі під час війни дерев’яні дощечки з письменами V ст., що містять цінні відомості про давню Русь. Ця відозва була не випадковою. Ще у 1948 р. український білоемігрант Юрій Петрович Миролюбов-Лядський повідомив Музею про наявні у нього матеріали по ВК. Саме він і відгукнувся на те оголошення у «Жар-птиці».
Дощечки ВК були знайдені офіцером денікінської армії, художником Алі Ізенбеком влітку 1919 року у розгромленому маєтку селища Великий Бурлук Харківської губернії, який з 1680 р. належав козацькому полковникові Григорію Донцю та його нащадкам. Опинившись в еміграції у Брюсселі (Бельгія), А. Ізенбек спочатку намагався прочитати ВК самотужки, а у 1925 році залучив до своєї роботи і Юрія Миролюбова, який працював над транслітерацією тексту ВК близько 15 років. Після смерті А. Ізенбека (1941 р.) його квартира та художня майстерня за умов німецької окупації були пограбовані; дощечки безслідно зникли.
Ю. Миролюбов та А. Ізенбек працювали над розшифруванням текстів ВК. Згодом журнал «Жар-птиця» у 1957-1959 р.р. опублікував близько половини наявних матеріалів – 34 дощечки, але позиція науковців щодо ВК розчарувала Ю. Миролюбова. Ось що він писав: «У мене рукопис не викликає сумнівів у його справжності. Інша справа – ставлення до тексту «авторитетів». Ці люди завжди запідозрюють усе.»
Після смерті Ю. Миролюбова текстом ВК займався історик С. Лісний (Австралія). Він підкреслював, перш за все, оригінальність і неповторність як техніки написання ВК, так і її змісту. На його думку, виготовлення дерев’яних книг було особливим мистецтвом. І фальсифікатор не зважився б на таку підробку, та ще й у обсязі понад три друковані аркуші; алфавіт своєрідний, схожий на кирилицю, але без грецизмів; мова теж неповторна, але в усьому має чіткі слов’янські форми; вражають історичні знання авторів, які викладають подробиці стосунків русів з добрим десятком інших народів і племен; автори ВК обізнані з мітологією та звичаями свого народу, нині втраченими, показали боротьбу з грецькою та вар'язькою християнською експансією на руській землі; у центрі уваги ВК причорноморські степи від Карпат до Дону, тобто «скитський квадрат» Геродота, що і був здавен «Руською землею», у ВК відсутня будь-яка тенденційність – автори чесно розповідають як про перемоги, так і про поразки русів.
На початку 1959 року С. Лісний отримав з Москви відповідь, що ВК – підробка. Експертний висновок Академії Наук СРСР про підробку, був підготовлений палеографом Л.П. Жуковською, а у 1960 р. з’являється і її стаття, досить суперечлива і у дечому навіть загадкова. Наступним СРСРівським «експертом», який, ґрунтуючись на висновках Л.П. Жуковської, також виносить вердикт про не автентичність ВК був О.В. Творогов (С. Петербург).
З вищезазначеними «експертами» вступив у полеміку перекладач ВК українець Борис Іванович Яценко. Цікаво те, що зазначені пани так і не змогли надати аргументовані докази щодо підробки ВК. На думку Б.І. Яценка, Жуковська та Творогов просто виконували замовлення ЦК КПРС, котрий на той час жорстко контролював процеси відкриття комор української національної історії. Засудження у 1972 році Івана Білика на 5 років в’язниці за історичний роман «Меч Арея» є тому яскравим підтвердженням.
Отже «Велесова книга» є безцінним скарбом народу України-Руси, який нам, українцям, дає можливість зрозуміти, перш за все, себе, пізнати своє призначення поміж іншими народами Землі. Ми, українці, можемо впевнено дивитися у майбутнє знаючи хто ми, чиї діти, яких батьків. Наші пращури – творці однієї із найдавніших цивілізацій, що стала витоком для всієї індоєвропейської культури.
То хто ми, орійці чи арійці, виникає запитання? Надалі використовуються тексти ВК за останнім перекладом Б.І.Яценка.
У ВК (д. 2а) говориться: … і були отцем Орієм до краю руського ведені;
У ВК (д. 4г) говориться: … А той Ор-отець казав: «Ідімо од землі цієї, де хуни братів наших убивають, тоді бо криваві хвостаті звірі нашу худобу крадуть і дітей убивають». «То бо той старотець сказав: А підемо до іншої землі, в якій течуть меди і молоко, і та земля є». «І рушили всі і троє синів Орієвих, були ті Кий, Пащек та Горовато, звідки і три славні племена виникли. … Багато крові коштував той похід слов’янам. Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував. Бо кров є святою. А кров наша про те каже, що ми русичі усі. Не слухайте ворогів, які кажуть, що немає у нас доблесті. Од отця Орія походимо, і той час від часу народжується серед нас».
У ВК (д. 36 а) говориться: … «Се бо Ор-отець іде перед нами, і Кий іде з русами, і Щек веде плем’я своє, і Хорев хорватів своїх, І Землебог радіє з того, які-то ми внучата Божі».
Гадаю, досить цитат. Адже за правилами української мови ми, українці, ніяк не можемо бути «арійцями», а тільки «орійцями», бо похідна назва від імені батька Ора може бути тільки орійці, орачі (як і руси, русичі) і не інакше. Саме таким землеробським народом, народом орачів-орійців і були руси-праукраїнці. А слово «арійці» з огляду на санскрит, як А-каючої мови, і є перефразованим від орійці. Саме так сьогодні розмовляють наші сусіди литвини-білоруси, на 90% використовуючи українські слова, але з А-канням безнаголосового звуку «о».
Сьогодні, з огляду на нашу Ятву-Трипілля, на нещодавно віднайдені пратрипільські артефакти, провідні вчені вже дозволяють собі говорити, що перші Хомо сапієнс сапієнс, тобто кроманьйонці, були проторусами. Що ці проторуси з’явилися 40-45 тисяч років до н.л. на Близькому Сході не еволюційним шляхом в результаті генетичної мутації.
Росянин Ю.Д. Пєтухов недвозначно пише (История Русов, древнейшая епоха), що всі інші «еволюційні теорії» за досить короткий часовий відрізок не витримують жодної критики і про них варто забути назавжди. А надалі, розвиваючи свої фантазії, пан Пєтухов «обґрунтовує» появу монголоїдної та негроїдної рас від злиття проторусів як не з неандертальцями, то з синантропами тощо. Відірвавшись від недолугих «романо-германських» теорій, поважний пан Пєтухов так і не зміг відокремитися від так званих «біблеїстів» і «науково» обґрунтовує появу білої першолюдини (Хомо сапієнс сапієнс, кроманьйонця) на Близькому Сході, посилаючись на якийсь не еволюційний шлях. Ну а «біблеїсти» та інші історики знову нам доносять симітсько-божественний шлях, вмотивовуючи та обґрунтовуючи отой «не еволюційний шлях» юдейською Торою.
(А. Кондратьєв)
РУСЬКОГО-УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ.
Орійська (арійська) проблема збуджує людський розум вже не перше століття. Науковий світ Німеччини, викоханий епохою романтизму, після відкриття спільного коріння мов індоєвропейської мовної макросім’ї, одразу оголосив висхідних орійців «німецькими арійцями», а їхню спільноту «індогерманською» і почав складати історію про надзвичайно войовничих та гіпертрофовано схильних до порядку «білявих бестій», котрі на своїх швидких колісницях, у рогатих шоломах та з бойовими топірцями у руках, без страху та роздумів завойовували країну за країною, народ за народом і скрізь несли культуру, державність, цивілізацію та свій «новий порядок». Німецьку науку у 19-20 ст. поважали по всьому світі, а тому історії про німецьких «бестій та культуртрегерів» скрізь сприймалася «на ура» і одразу заносилася до підручників, довідників та енциклопедій.
Варто сказати, що у німецьких вчених-романтиків та їх колег – німецьких поетів, композиторів та літераторів стосовно складання «німецької історії» до того часу вже був неабиякий досвід. Саме в епоху запізнілого «німецького романтизму» якось одразу, з нічого у Німеччині та країнах її впливу почали одна за другою віднаходитися «хроніки», «саги», «едди», цілі томи німецьких «мітологій» великого та потужного «німецького племені». Одночасно та трохи пізніше писалися опери, романи та поеми про «зігфрідів» та «пісні про «нібелунгів», а по всьому Рейну (Райну) відновлювалися дуже-дуже «старовинні замки». Відкриття «індогерманських білявих арійців» вийшло досить своєчасним, щоб знову переписати історію в інтересах однієї, потужно зростаючої на час написання, національної групи. Свою справу німці, як завжди, робили пунктуально та ґрунтовно, сумніватися у їхньому «культуртрегерстві» та глобальній цивілізаційній ролі «білявих арійців» вважалося за дурний тон. Слідом за німецькими поетами-романтиками вже й англійські, й норвезькі, й австрійські, й чеські, і, навіть, російські борзописці почали складати товстелезні «готичні» романи та балади про «германських благородних лицарів», про «замки» на Рейні (фактично новітні), про «походи» до Індії, Персії і далі… Загалом, черговий фальшивий, дутий образ був запущений у світа. І, що дивно, абсолютно прийнятий на віру в тому числі й російською, а пізніше радянською інтелігенцією, яка завжди мала до Заходу, а точніше до Німеччини, невгамовну любов. Всі остаточно увірували у «німецьких арійців германської нації». Остаточно й безповоротно.
Потім прийшов Гітлер і зі своїми «гімалаями», перебреханими Блаватською та Ніцше, концтаборами для слов’ян, безграмотним окультизмом та бажанням продовжити «арійське завоювання історичних народів білявими бестіями» усе довів до цілковитого абсурду. Гітлер програв свій «культуртрегерський індогерманський похід» до нерозумних слов’ян і далі аж до Індостану. І цим одразу скористалися зацікавлені кола. Все повернулося на сто вісімдесят градусів і тепер «фашистськими недобитками», нацистськими злочинцями та расистами оголосили не тільки Гітлера та його посіпак, есесівців-гестапівців тощо, але й древніх «арійців» разом з тими, хто їх вивчав та хто про них писав. Таким чином, ситуація знову докорінно змінилася.
Історики одразу перелаштувалися, припинили писати про «арійців» (індоєвропейців), чи стали показувати їх між іншим і у негативно-іронічному світлі. Натомість у наукових та популярних працях «мудрі та древні семіти» стали ще мудрішими та древнішими, а орійці та їх нащадки – індоєвропейці перетворилися на дикунів, що знищували культурні «цивілізації древності», створені семітами та «зниклими древніми народами». Формулювання «зниклий народ» чи, скажімо, «доіндоєвропейський субстрат», «доіндоєвропейці», стали надзвичайно зручною розмінною картою в руках істориків згаданих шкіл: якщо десь (крім відведених «резервацій» між Дунаєм та Дніпром) чітко виглядають сліди протослов’ян, слов’ян, русів-українців – «романо-германіст», «біблеїст» разом з сучасними «германо-біблеїстами» одразу ставили кліше чи «доіндоєвропейці», чи «зниклий народ», а частіше «підробка» – і «наукові дискусії» одразу припинялися, обговорювати вирок не було сенсу.
Паралельно створювалася нова термінологічна база, зміцнювалася співдружність «біблеїстів» та «германістів», тобто між ними завершувався переділ «історичного світу». Надалі «арійцями» чомусь стали називати тільки «індоіранців», з’явилися наступні перли: «… власне до арійських народів можна зачислити тільки древніх іранців та індійців, а до арійських мов – іранські та індійські» (Г. Бонгард-Левин, Г. Ильин «Индия в древности» М.Н. 1985 г. с. 130…). Тобто, у арійському походженні відмовлялося вже не тільки німцям, але й кельтам, романцям, слов’янам, тощо. Свастику, як символ добра та благополуччя індоєвропейців, було оголошено поза законом, а розповсюджуватися про «арійські» теми у наукових колах стало справою досить небезпечною.
Аж ось, серед «історичного ясного неба» грянув грім – у вересні 1953 року в журналі «Жар-птиця», науковому виданні Російського Музею-Архіву у Сан-Франциско (США) з’явилося повідомлення про «Велесову книгу» (надалі ВК). Редакція журналу звернулася до читачів з проханням відшукати зниклі у Європі під час війни дерев’яні дощечки з письменами V ст., що містять цінні відомості про давню Русь. Ця відозва була не випадковою. Ще у 1948 р. український білоемігрант Юрій Петрович Миролюбов-Лядський повідомив Музею про наявні у нього матеріали по ВК. Саме він і відгукнувся на те оголошення у «Жар-птиці».
Дощечки ВК були знайдені офіцером денікінської армії, художником Алі Ізенбеком влітку 1919 року у розгромленому маєтку селища Великий Бурлук Харківської губернії, який з 1680 р. належав козацькому полковникові Григорію Донцю та його нащадкам. Опинившись в еміграції у Брюсселі (Бельгія), А. Ізенбек спочатку намагався прочитати ВК самотужки, а у 1925 році залучив до своєї роботи і Юрія Миролюбова, який працював над транслітерацією тексту ВК близько 15 років. Після смерті А. Ізенбека (1941 р.) його квартира та художня майстерня за умов німецької окупації були пограбовані; дощечки безслідно зникли.
Ю. Миролюбов та А. Ізенбек працювали над розшифруванням текстів ВК. Згодом журнал «Жар-птиця» у 1957-1959 р.р. опублікував близько половини наявних матеріалів – 34 дощечки, але позиція науковців щодо ВК розчарувала Ю. Миролюбова. Ось що він писав: «У мене рукопис не викликає сумнівів у його справжності. Інша справа – ставлення до тексту «авторитетів». Ці люди завжди запідозрюють усе.»
Після смерті Ю. Миролюбова текстом ВК займався історик С. Лісний (Австралія). Він підкреслював, перш за все, оригінальність і неповторність як техніки написання ВК, так і її змісту. На його думку, виготовлення дерев’яних книг було особливим мистецтвом. І фальсифікатор не зважився б на таку підробку, та ще й у обсязі понад три друковані аркуші; алфавіт своєрідний, схожий на кирилицю, але без грецизмів; мова теж неповторна, але в усьому має чіткі слов’янські форми; вражають історичні знання авторів, які викладають подробиці стосунків русів з добрим десятком інших народів і племен; автори ВК обізнані з мітологією та звичаями свого народу, нині втраченими, показали боротьбу з грецькою та вар'язькою християнською експансією на руській землі; у центрі уваги ВК причорноморські степи від Карпат до Дону, тобто «скитський квадрат» Геродота, що і був здавен «Руською землею», у ВК відсутня будь-яка тенденційність – автори чесно розповідають як про перемоги, так і про поразки русів.
На початку 1959 року С. Лісний отримав з Москви відповідь, що ВК – підробка. Експертний висновок Академії Наук СРСР про підробку, був підготовлений палеографом Л.П. Жуковською, а у 1960 р. з’являється і її стаття, досить суперечлива і у дечому навіть загадкова. Наступним СРСРівським «експертом», який, ґрунтуючись на висновках Л.П. Жуковської, також виносить вердикт про не автентичність ВК був О.В. Творогов (С. Петербург).
З вищезазначеними «експертами» вступив у полеміку перекладач ВК українець Борис Іванович Яценко. Цікаво те, що зазначені пани так і не змогли надати аргументовані докази щодо підробки ВК. На думку Б.І. Яценка, Жуковська та Творогов просто виконували замовлення ЦК КПРС, котрий на той час жорстко контролював процеси відкриття комор української національної історії. Засудження у 1972 році Івана Білика на 5 років в’язниці за історичний роман «Меч Арея» є тому яскравим підтвердженням.
Отже «Велесова книга» є безцінним скарбом народу України-Руси, який нам, українцям, дає можливість зрозуміти, перш за все, себе, пізнати своє призначення поміж іншими народами Землі. Ми, українці, можемо впевнено дивитися у майбутнє знаючи хто ми, чиї діти, яких батьків. Наші пращури – творці однієї із найдавніших цивілізацій, що стала витоком для всієї індоєвропейської культури.
То хто ми, орійці чи арійці, виникає запитання? Надалі використовуються тексти ВК за останнім перекладом Б.І.Яценка.
У ВК (д. 2а) говориться: … і були отцем Орієм до краю руського ведені;
У ВК (д. 4г) говориться: … А той Ор-отець казав: «Ідімо од землі цієї, де хуни братів наших убивають, тоді бо криваві хвостаті звірі нашу худобу крадуть і дітей убивають». «То бо той старотець сказав: А підемо до іншої землі, в якій течуть меди і молоко, і та земля є». «І рушили всі і троє синів Орієвих, були ті Кий, Пащек та Горовато, звідки і три славні племена виникли. … Багато крові коштував той похід слов’янам. Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував. Бо кров є святою. А кров наша про те каже, що ми русичі усі. Не слухайте ворогів, які кажуть, що немає у нас доблесті. Од отця Орія походимо, і той час від часу народжується серед нас».
У ВК (д. 36 а) говориться: … «Се бо Ор-отець іде перед нами, і Кий іде з русами, і Щек веде плем’я своє, і Хорев хорватів своїх, І Землебог радіє з того, які-то ми внучата Божі».
Гадаю, досить цитат. Адже за правилами української мови ми, українці, ніяк не можемо бути «арійцями», а тільки «орійцями», бо похідна назва від імені батька Ора може бути тільки орійці, орачі (як і руси, русичі) і не інакше. Саме таким землеробським народом, народом орачів-орійців і були руси-праукраїнці. А слово «арійці» з огляду на санскрит, як А-каючої мови, і є перефразованим від орійці. Саме так сьогодні розмовляють наші сусіди литвини-білоруси, на 90% використовуючи українські слова, але з А-канням безнаголосового звуку «о».
Сьогодні, з огляду на нашу Ятву-Трипілля, на нещодавно віднайдені пратрипільські артефакти, провідні вчені вже дозволяють собі говорити, що перші Хомо сапієнс сапієнс, тобто кроманьйонці, були проторусами. Що ці проторуси з’явилися 40-45 тисяч років до н.л. на Близькому Сході не еволюційним шляхом в результаті генетичної мутації.
Росянин Ю.Д. Пєтухов недвозначно пише (История Русов, древнейшая епоха), що всі інші «еволюційні теорії» за досить короткий часовий відрізок не витримують жодної критики і про них варто забути назавжди. А надалі, розвиваючи свої фантазії, пан Пєтухов «обґрунтовує» появу монголоїдної та негроїдної рас від злиття проторусів як не з неандертальцями, то з синантропами тощо. Відірвавшись від недолугих «романо-германських» теорій, поважний пан Пєтухов так і не зміг відокремитися від так званих «біблеїстів» і «науково» обґрунтовує появу білої першолюдини (Хомо сапієнс сапієнс, кроманьйонця) на Близькому Сході, посилаючись на якийсь не еволюційний шлях. Ну а «біблеїсти» та інші історики знову нам доносять симітсько-божественний шлях, вмотивовуючи та обґрунтовуючи отой «не еволюційний шлях» юдейською Торою.
(А. Кондратьєв)
Re: Государственность на землях Украины .
В 11 столітті Київ був найбільшою столицею в Європі, у 10 разів більшим за Париж та у 50 разів більшим за Лондон.
На фасадах Софії Київській зображені чотири королеви: Франції: Анна, Угорщини - Анастасія, Норвегії, а потім Данії - Єлизавета, Англії - Агата.
Всі вони доньки Ярослава Мудрого, великого князя Київської Русі. В цей час чоловіком польської принцеси був їхній брат Ізяслав, королевою сестра батька. Інший Володимир був чоловіком принцеси Німеччини. Мама їхня була принцесою Швеції Інгігердою, брати якої були королями Швеціі і Даніі.
Вся Європа без виключення мала родинні зв’язки з Київською Руссю - Україною! За 100 років до заснування села Москов.
Королева Англії Єлизавета - потомок нашоі королеви Агати.
А донька Агати Маргарита стала не лише королевою Шотландії, але й її святою! Бо за життя найбільше храмів Божих побудувала і добрих справ зробила.
Річард Хоробре серце і Марія Стюарт з Агатиним, королеви з Києва, корінням!
Анна Киівська, яка стала королевою Франціі,знала чотири мови. Євангеліє, на якому присягали чи не всі королі Франції, написане у Києві. Кров королеви Анни текла у 18-ті королів Франції (!).
Легендарний портрет чотирьох сестер Києва, які стали королевами Європи, врятував святу Софію від Московського мракобісся! В 30-х її за бажанням Сталіна, ідеала путіна, мали підірвати! Вже заклали вибухівку… 1000-літнє диво архітектури саме у Києві, викликало жабу у московських безбожників.
І раптом ультиматум від Франції:
- Якщо посмієте спаплюжити портрет нашої легендарної королеви Анни, зруйнувати витвір рук батька нашої королеви, наша країна розриває дипломатичні відносини! Одразу ж!
Так французи врятували нашу Софію!
Ще угорцям варто нагадати
нашу - їхню королеву Анастасію. Бо саме завдяки заступництву могутніх князів Києва угорський король Андруш, чоловік Анастасії, був врятований від смерті. Бо на той час Київська Русь була НАЙБІЛЬШОЮ державою Європи і найвпливовішою!
Тому так впевнено вела себе і не визнавала жодних ультиматумів королева вікінгів Єлизавета, рідна сестра згаданих королев. За своє життя вона була королевою Норвегії, а потім Данії, та ще доньку королевою зробила і врятувала принцесу Англії, сироту Гіту, від ненависного шлюбу… і послала найгрізнішого самодержця, який спробував їй погрожувати, а потім віддала ту англійську принцесу Гіту за
Київського короля Володимира Мономаха!
Так чого в нас більше: англійського, французського, нормандського, датського, шведського, польського, норвежського, угорського? Та де тут російське?
Дмитрий Фоменко
На фасадах Софії Київській зображені чотири королеви: Франції: Анна, Угорщини - Анастасія, Норвегії, а потім Данії - Єлизавета, Англії - Агата.
Всі вони доньки Ярослава Мудрого, великого князя Київської Русі. В цей час чоловіком польської принцеси був їхній брат Ізяслав, королевою сестра батька. Інший Володимир був чоловіком принцеси Німеччини. Мама їхня була принцесою Швеції Інгігердою, брати якої були королями Швеціі і Даніі.
Вся Європа без виключення мала родинні зв’язки з Київською Руссю - Україною! За 100 років до заснування села Москов.
Королева Англії Єлизавета - потомок нашоі королеви Агати.
А донька Агати Маргарита стала не лише королевою Шотландії, але й її святою! Бо за життя найбільше храмів Божих побудувала і добрих справ зробила.
Річард Хоробре серце і Марія Стюарт з Агатиним, королеви з Києва, корінням!
Анна Киівська, яка стала королевою Франціі,знала чотири мови. Євангеліє, на якому присягали чи не всі королі Франції, написане у Києві. Кров королеви Анни текла у 18-ті королів Франції (!).
Легендарний портрет чотирьох сестер Києва, які стали королевами Європи, врятував святу Софію від Московського мракобісся! В 30-х її за бажанням Сталіна, ідеала путіна, мали підірвати! Вже заклали вибухівку… 1000-літнє диво архітектури саме у Києві, викликало жабу у московських безбожників.
І раптом ультиматум від Франції:
- Якщо посмієте спаплюжити портрет нашої легендарної королеви Анни, зруйнувати витвір рук батька нашої королеви, наша країна розриває дипломатичні відносини! Одразу ж!
Так французи врятували нашу Софію!
Ще угорцям варто нагадати
нашу - їхню королеву Анастасію. Бо саме завдяки заступництву могутніх князів Києва угорський король Андруш, чоловік Анастасії, був врятований від смерті. Бо на той час Київська Русь була НАЙБІЛЬШОЮ державою Європи і найвпливовішою!
Тому так впевнено вела себе і не визнавала жодних ультиматумів королева вікінгів Єлизавета, рідна сестра згаданих королев. За своє життя вона була королевою Норвегії, а потім Данії, та ще доньку королевою зробила і врятувала принцесу Англії, сироту Гіту, від ненависного шлюбу… і послала найгрізнішого самодержця, який спробував їй погрожувати, а потім віддала ту англійську принцесу Гіту за
Київського короля Володимира Мономаха!
Так чого в нас більше: англійського, французського, нормандського, датського, шведського, польського, норвежського, угорського? Та де тут російське?
Дмитрий Фоменко
Re: Государственность на землях Украины .
Ярослав Грицак
... У світі є близько двох тисяч народів – і тільки двісті націй. Шанси народу стати нацією досить невисокі: 1 до 10. Це дуже низький шанс.
... Нація – значно складніший конструкт. Якщо, умовно кажучи, народ – це трава, то нація є газоном; тобто якщо народ – це хащі, то нація – це сад або парк.
... Українці використали свій шанс у винятково невигідних ситуаціях. Нагадаю: Валуєвський циркуляр, Емський указ, насильство, яке ми бачили у Другій світовій війні, і все інше: наші шанси стати нацією були дуже невисокі як статистично, так і історично. Зважаючи на перешкоди, які стояли перед українцями, можна вважати це справжнім чудом.
Ми не розуміємо характер цього чуда, але воно є подиву гідним.
В українській історії було принаймні три періоди, три фази, коли українці реально зникали, коли про зникнення цієї групи говорили як про доконаний факт. Це кінець 18 століття, коли після ліквідації козацької держави козацька еліта активно інтегрувалася в російське дворянство. Нагадаю, тоді головним образом була розрита могила – тобто Україна, яка похована, яка прекрасна, красива, героїчна, але це вже минуле, в майбутньому цього не буде. Її можна оплакувати, вона варта найтепліших споминів – але вона померла і її не воскресити.
Другий момент – 1860-ті, коли в Російській імперії видали Валуєвський циркуляр, який сказав, що українців, української мови нема, не було і не буде – і тоді ж тут, в австрійській Галичині, перемагають москвофіли. В умовах, коли у двох частинах України перемагає російський проєкт, шанси на появу українського проєкту були майже нікчемні.
І третій (згадаю зі свого життя – той, хто має більш-менш відповідний вік, може пам'ятає) – у кінці 1970-х чи на початку 1980-х навіть у Львові було відчуття, що справа погана. Я недавно перечитував есей Мілана Кундери "Трагедія Центральної Європи". У примітці (важливо читати ці footnotes) він пише про те, чим Радянський Союз небезпечний: він призводить до знищення цілих народів. І далі Кундера пише такий footnote: правдоподібно, ми є свідками зникнення української нації. У 1984 році. Коли бачиш оцей перелік подій, то розумієш, що національна стійкість українців є навіть вищою, ніж стійкість українців як народу.
... Чому? Бо завше є люди, які не звертають уваги на нібито об'єктивний стан історії, а починають розвивати свої проєкти, які йдуть проти історії. Дуже умовно кажучи, ними є:
- Тарас Шевченко у першому випадку, коли зникала козацька Україна;
- Франко – у другому випадку, коли зникала Україна в Галичині;
- та Василь Стус – у третьому.
Ми зазвичай вживаємо імена національних поетів, бо вони є найбільш символічними. Це фігури першого ряду, а за ними тисячі менш знаних.
... Кожна людина в кожному суспільству потребує міфу. Без міфу ніхто не може жити, жодне суспільство. Без міфу ми всі перетворюємося на таких собі егоцентриків-егоїстів, які не мають спільної мети, нас нічого не клеїть. Міфи – те, що нас клеїть. Міф – це не про створення якоїсь зручної правди. Міф – це про те, що робить нас великими, про те, що дає нам відчуття, що ми більші насправді, ніж ми є, і що маємо якусь особливу місію.
... Крім всього, мають бути інституції, які ці емоційні міфи зберігають, примножують і роблять їх більш ефективними. Має бути хтось, хто будує пам'ятники, друкує «Кобзар», готує бутерброди на Євромайдані, збирає донації на армію. Коротко кажучи, мають бути інституції. Сталін казав, що кадри вирішують усе; моя теза – інституції вирішують все.
Підставово ці інституції – це кав'ярні, університети, нецензурована преса, вільна Церква, міське самоврядування. Більшість таких інституцій виникли не тут, не на цій території. Більшість інституцій прийшли з Заходу. Географічна близькість до Заходу надзвичайно важлива, бо це близька територія, де цей досвід може передатися. Це, на мою думку, є однією з причин, чому в Росії так швидко зникають етнічні групи. За останні роки там не стало 13 етнічних груп народів Сибіру, а деякі перебувають на грані знищення. Їх вбили двічі: вперше фізично, а вдруге в пам'яті – ніхто не знає про них і не згадує про їхню боротьбу за виживання, бо вважається, що вони цю долю прийняли.
... Ми не зможемо зрозуміти, що робиться в Україні, якщо не візьмемо до уваги того, що сталося в останні двадцять років: в Україні тепер грошовий, людський капітал мігрує зі сходу на захід. Війна це рішуче прискорила, але це було вже перед війною, навіть перед 2014 роком, а зараз стало масовим. А культурний капітал мігрує із заходу на схід. Я декілька років перед війною був у Миколаєві, і мене найбільше втішило – приходиш і бачиш кав'ярні, галицькі пляцки, шоколад по-львівськи і таке інше. Я не про якийсь галицький шовінізм – а про те, що це західна культура, яка йде на схід. Мені розповідають про новий центр гіпстерства в Києві, це Рейтарська вулиця: пройдіться по ній – і раптом матимете відчуття повністю такого собі Львова. Йде трансплантація тієї культури, яка є дуже важливим елементом стійкості.
Що далі? Перемога.
Але повертаюся до початку: ми маємо два елементи стійкості – стійкість виживання і стійкість самовираження, стійкість народу і стійкість нації. Зараз можливий третій елемент стійкості: або життя в умовах апокаліпсису – або (і це найбільший виклик) перетворення цієї стійкості в стабільний розвиток, сталий розвиток. А це ключовий момент стійкості і в Україні, і у всьому світі – чи ми зможемо витримати такий темп без катастрофи. Історики вважають, що цей стан переходу триває більш-менш п'ятдесят років. Ми вже тридцять років маємо. Але не скажу, що лишилося двадцять років, бо є ефект війни, війна прискорює. Багато речей, які були неможливими перед 24 лютого, на жаль, сталися. Хоча вони би сталися і так, але не такою ціною і не такими темпами. Виклик залишається той самий: стійкий розвиток перевести в сталий розвиток. Іншими словами, спасти себе і спасти ціле людство.
... У світі є близько двох тисяч народів – і тільки двісті націй. Шанси народу стати нацією досить невисокі: 1 до 10. Це дуже низький шанс.
... Нація – значно складніший конструкт. Якщо, умовно кажучи, народ – це трава, то нація є газоном; тобто якщо народ – це хащі, то нація – це сад або парк.
... Українці використали свій шанс у винятково невигідних ситуаціях. Нагадаю: Валуєвський циркуляр, Емський указ, насильство, яке ми бачили у Другій світовій війні, і все інше: наші шанси стати нацією були дуже невисокі як статистично, так і історично. Зважаючи на перешкоди, які стояли перед українцями, можна вважати це справжнім чудом.
Ми не розуміємо характер цього чуда, але воно є подиву гідним.
В українській історії було принаймні три періоди, три фази, коли українці реально зникали, коли про зникнення цієї групи говорили як про доконаний факт. Це кінець 18 століття, коли після ліквідації козацької держави козацька еліта активно інтегрувалася в російське дворянство. Нагадаю, тоді головним образом була розрита могила – тобто Україна, яка похована, яка прекрасна, красива, героїчна, але це вже минуле, в майбутньому цього не буде. Її можна оплакувати, вона варта найтепліших споминів – але вона померла і її не воскресити.
Другий момент – 1860-ті, коли в Російській імперії видали Валуєвський циркуляр, який сказав, що українців, української мови нема, не було і не буде – і тоді ж тут, в австрійській Галичині, перемагають москвофіли. В умовах, коли у двох частинах України перемагає російський проєкт, шанси на появу українського проєкту були майже нікчемні.
І третій (згадаю зі свого життя – той, хто має більш-менш відповідний вік, може пам'ятає) – у кінці 1970-х чи на початку 1980-х навіть у Львові було відчуття, що справа погана. Я недавно перечитував есей Мілана Кундери "Трагедія Центральної Європи". У примітці (важливо читати ці footnotes) він пише про те, чим Радянський Союз небезпечний: він призводить до знищення цілих народів. І далі Кундера пише такий footnote: правдоподібно, ми є свідками зникнення української нації. У 1984 році. Коли бачиш оцей перелік подій, то розумієш, що національна стійкість українців є навіть вищою, ніж стійкість українців як народу.
... Чому? Бо завше є люди, які не звертають уваги на нібито об'єктивний стан історії, а починають розвивати свої проєкти, які йдуть проти історії. Дуже умовно кажучи, ними є:
- Тарас Шевченко у першому випадку, коли зникала козацька Україна;
- Франко – у другому випадку, коли зникала Україна в Галичині;
- та Василь Стус – у третьому.
Ми зазвичай вживаємо імена національних поетів, бо вони є найбільш символічними. Це фігури першого ряду, а за ними тисячі менш знаних.
... Кожна людина в кожному суспільству потребує міфу. Без міфу ніхто не може жити, жодне суспільство. Без міфу ми всі перетворюємося на таких собі егоцентриків-егоїстів, які не мають спільної мети, нас нічого не клеїть. Міфи – те, що нас клеїть. Міф – це не про створення якоїсь зручної правди. Міф – це про те, що робить нас великими, про те, що дає нам відчуття, що ми більші насправді, ніж ми є, і що маємо якусь особливу місію.
... Крім всього, мають бути інституції, які ці емоційні міфи зберігають, примножують і роблять їх більш ефективними. Має бути хтось, хто будує пам'ятники, друкує «Кобзар», готує бутерброди на Євромайдані, збирає донації на армію. Коротко кажучи, мають бути інституції. Сталін казав, що кадри вирішують усе; моя теза – інституції вирішують все.
Підставово ці інституції – це кав'ярні, університети, нецензурована преса, вільна Церква, міське самоврядування. Більшість таких інституцій виникли не тут, не на цій території. Більшість інституцій прийшли з Заходу. Географічна близькість до Заходу надзвичайно важлива, бо це близька територія, де цей досвід може передатися. Це, на мою думку, є однією з причин, чому в Росії так швидко зникають етнічні групи. За останні роки там не стало 13 етнічних груп народів Сибіру, а деякі перебувають на грані знищення. Їх вбили двічі: вперше фізично, а вдруге в пам'яті – ніхто не знає про них і не згадує про їхню боротьбу за виживання, бо вважається, що вони цю долю прийняли.
... Ми не зможемо зрозуміти, що робиться в Україні, якщо не візьмемо до уваги того, що сталося в останні двадцять років: в Україні тепер грошовий, людський капітал мігрує зі сходу на захід. Війна це рішуче прискорила, але це було вже перед війною, навіть перед 2014 роком, а зараз стало масовим. А культурний капітал мігрує із заходу на схід. Я декілька років перед війною був у Миколаєві, і мене найбільше втішило – приходиш і бачиш кав'ярні, галицькі пляцки, шоколад по-львівськи і таке інше. Я не про якийсь галицький шовінізм – а про те, що це західна культура, яка йде на схід. Мені розповідають про новий центр гіпстерства в Києві, це Рейтарська вулиця: пройдіться по ній – і раптом матимете відчуття повністю такого собі Львова. Йде трансплантація тієї культури, яка є дуже важливим елементом стійкості.
Що далі? Перемога.
Але повертаюся до початку: ми маємо два елементи стійкості – стійкість виживання і стійкість самовираження, стійкість народу і стійкість нації. Зараз можливий третій елемент стійкості: або життя в умовах апокаліпсису – або (і це найбільший виклик) перетворення цієї стійкості в стабільний розвиток, сталий розвиток. А це ключовий момент стійкості і в Україні, і у всьому світі – чи ми зможемо витримати такий темп без катастрофи. Історики вважають, що цей стан переходу триває більш-менш п'ятдесят років. Ми вже тридцять років маємо. Але не скажу, що лишилося двадцять років, бо є ефект війни, війна прискорює. Багато речей, які були неможливими перед 24 лютого, на жаль, сталися. Хоча вони би сталися і так, але не такою ціною і не такими темпами. Виклик залишається той самий: стійкий розвиток перевести в сталий розвиток. Іншими словами, спасти себе і спасти ціле людство.
Re: Государственность на землях Украины .
Козаки пили багато горілки, а Мазепа був героєм-коханцем і зрадником: три історичні міфи і їх спростування
Росіяни століттями зазіхали на нашу землю та історію, заявляючи, нібито світова спільнота не визнавала Україну, як козацьку державу у 18 столітті. Також радянська влада роками демонструвала нам образ безграмотних козаків, які в шароварах та вишиванках нібито тільки пили горілку та їли галушки, а гетьмана Мазепу взагалі описує як зрадника від народження.
То якими ж насправді були козаки та гетьман Мазепа? OBOZ.UA спробує розвінчати три найпоширеніші міфи, нав'язані російською пропагандою.
Міф 1: світова спільнота не визнавала Україну, як козацьку державу у 18 столітті
На мапі, яка була виконана німецьким картографом у 1716 році, яка представлена у Скарбниці Національного музею історії України, було написано "Україна, земля козаків". Також на цій мапі позначені території навіть більші за межі сучасної України, зокрема, до тогочасних українських земель також належали частина сучасної Білорусі та Росії.
Це свідчить про те, що світові держави визнавали існування України, як окремої держави у той час.
Міф 2: козаки були неосвіченими, пили багато горілки та були марнотратами
Чимало козаків, особливо представники старшинства, здобували відмінну освіту, часто навчалися в Києво-Могилянській колегії. Гетьмани також зазвичай володіли 5–7 мовами.
У період військових дій козакам було заборонено споживати алкоголь, за це передбачалися суворі покарання. Воїна, який вживав спиртне під час походу, могли навіть стратити. У вільний час козаки, звичайно, вживали алкоголь, зокрема горілку, але її склад відрізнявся від сучасної. Є свідчення, що Богдан Хмельницький пригощав послів теплою фруктовою горілкою.Ймовірно, йшлося про наливки, хоча на той час їх називали горілкою.
Заможні козаки справді розкошували, але водночас були великодушними благодійниками. Вони виділяли значні суми на будівництво церков та монастирів, підтримку освіти та інше.
У вільний час еліта козацтва запрошувала музикантів та проводила бенкети. Також вони відвідували концерти, театралізовані вистави та вертепи. Також козаки були поціновувачами релігійної літератури.
Міф 4: Мазепа був героєм-коханцем і зрадником
Історики не мають переконливих свідчень про романтичні відносини гетьмана Івана Мазепи. Деякі історії про нього перебільшені або й абсолютно вигадані. Наприклад, розповідь про коханку Мазепи в Речі Посполитій. Нібито, коли чоловік цієї жінки дізнався про зраду, він покарав Мазепу, прив’язавши його голого до коня і відправивши до українських степів. Фізично це було б майже неможливо, бо людина не змогла б подолати таку відстань без води, їжі та відповідного одягу. Ця історія, хоча й отримала популярність серед сучасних митців, змушуючи Мазепу увійти до європейської історії як героя-коханця, була скоріше легендою.
Інша історія, пов'язана з похресницею Мотрею, також не має підтвердження. Існують лише двозначні листи, що можуть натякати на кохання, але можливо, що вони були підробленими.
Відомо, про зв'язки між Мазепою та Анною Дольською, яка допомагала йому вести перемовини зі шведським королем. Проте чи це були романтичні стосунки, чи лише прикриття для таємних політичних переговорів – однозначної відповіді щодо цього немає.
Також гетьмана Івана Мазепу в радянській та російській історіографії змальовують як зрадника. Водночас для українців його постать має зовсім інший вигляд.
Мазепа власними коштами відбудував безліч храмів та монастирів, релігійних та освітніх установ в Україні. Також він був хорошим дипломатом та підтримував стосунки з керманичами різних країн.
Мазепа виявляв підтримку Петра І на початкових етапах його зовнішньої політики. Коли розпочалась війна зі шведами, гетьман звернувся до Петра І по допомогу, але той відмовив. Мазепа опинився в складному становищі: з одного боку — Петро І, який порушив письмову угоду про допомогу, з іншого — шведський король, з яким можна було укласти домовлення.
Мазепа був багатою та впливовою особистістю при дворі Петра І. Відмовившись від підтримки московського царя, він не отримав нічого, а лише втратив своє майно, статус та авторитет. Мазепа почав власним коштом утримувати частину шведської армії у сподіванні на їх перемогу над Москвою. Проте, на жаль, шведська армія зазнала поразки під Полтавою, і Мазепа з козаками змушений був втекти до міста Бендери в Молдові. Там він помер у віці 70 років.
Після цих подій демократичні права козаків та незалежність були повністю придушені Московією. Україна втратила можливість обирати собі гетьмана.
Пилип Орлик писав, що Мазепа обрав такий шлях заради своєї держави. Він обрав повагу свого народу, а не повагу царя, за що заплатив дуже високу ціну.
Росіяни століттями зазіхали на нашу землю та історію, заявляючи, нібито світова спільнота не визнавала Україну, як козацьку державу у 18 столітті. Також радянська влада роками демонструвала нам образ безграмотних козаків, які в шароварах та вишиванках нібито тільки пили горілку та їли галушки, а гетьмана Мазепу взагалі описує як зрадника від народження.
То якими ж насправді були козаки та гетьман Мазепа? OBOZ.UA спробує розвінчати три найпоширеніші міфи, нав'язані російською пропагандою.
Міф 1: світова спільнота не визнавала Україну, як козацьку державу у 18 столітті
На мапі, яка була виконана німецьким картографом у 1716 році, яка представлена у Скарбниці Національного музею історії України, було написано "Україна, земля козаків". Також на цій мапі позначені території навіть більші за межі сучасної України, зокрема, до тогочасних українських земель також належали частина сучасної Білорусі та Росії.
Це свідчить про те, що світові держави визнавали існування України, як окремої держави у той час.
Міф 2: козаки були неосвіченими, пили багато горілки та були марнотратами
Чимало козаків, особливо представники старшинства, здобували відмінну освіту, часто навчалися в Києво-Могилянській колегії. Гетьмани також зазвичай володіли 5–7 мовами.
У період військових дій козакам було заборонено споживати алкоголь, за це передбачалися суворі покарання. Воїна, який вживав спиртне під час походу, могли навіть стратити. У вільний час козаки, звичайно, вживали алкоголь, зокрема горілку, але її склад відрізнявся від сучасної. Є свідчення, що Богдан Хмельницький пригощав послів теплою фруктовою горілкою.Ймовірно, йшлося про наливки, хоча на той час їх називали горілкою.
Заможні козаки справді розкошували, але водночас були великодушними благодійниками. Вони виділяли значні суми на будівництво церков та монастирів, підтримку освіти та інше.
У вільний час еліта козацтва запрошувала музикантів та проводила бенкети. Також вони відвідували концерти, театралізовані вистави та вертепи. Також козаки були поціновувачами релігійної літератури.
Міф 4: Мазепа був героєм-коханцем і зрадником
Історики не мають переконливих свідчень про романтичні відносини гетьмана Івана Мазепи. Деякі історії про нього перебільшені або й абсолютно вигадані. Наприклад, розповідь про коханку Мазепи в Речі Посполитій. Нібито, коли чоловік цієї жінки дізнався про зраду, він покарав Мазепу, прив’язавши його голого до коня і відправивши до українських степів. Фізично це було б майже неможливо, бо людина не змогла б подолати таку відстань без води, їжі та відповідного одягу. Ця історія, хоча й отримала популярність серед сучасних митців, змушуючи Мазепу увійти до європейської історії як героя-коханця, була скоріше легендою.
Інша історія, пов'язана з похресницею Мотрею, також не має підтвердження. Існують лише двозначні листи, що можуть натякати на кохання, але можливо, що вони були підробленими.
Відомо, про зв'язки між Мазепою та Анною Дольською, яка допомагала йому вести перемовини зі шведським королем. Проте чи це були романтичні стосунки, чи лише прикриття для таємних політичних переговорів – однозначної відповіді щодо цього немає.
Також гетьмана Івана Мазепу в радянській та російській історіографії змальовують як зрадника. Водночас для українців його постать має зовсім інший вигляд.
Мазепа власними коштами відбудував безліч храмів та монастирів, релігійних та освітніх установ в Україні. Також він був хорошим дипломатом та підтримував стосунки з керманичами різних країн.
Мазепа виявляв підтримку Петра І на початкових етапах його зовнішньої політики. Коли розпочалась війна зі шведами, гетьман звернувся до Петра І по допомогу, але той відмовив. Мазепа опинився в складному становищі: з одного боку — Петро І, який порушив письмову угоду про допомогу, з іншого — шведський король, з яким можна було укласти домовлення.
Мазепа був багатою та впливовою особистістю при дворі Петра І. Відмовившись від підтримки московського царя, він не отримав нічого, а лише втратив своє майно, статус та авторитет. Мазепа почав власним коштом утримувати частину шведської армії у сподіванні на їх перемогу над Москвою. Проте, на жаль, шведська армія зазнала поразки під Полтавою, і Мазепа з козаками змушений був втекти до міста Бендери в Молдові. Там він помер у віці 70 років.
Після цих подій демократичні права козаків та незалежність були повністю придушені Московією. Україна втратила можливість обирати собі гетьмана.
Пилип Орлик писав, що Мазепа обрав такий шлях заради своєї держави. Він обрав повагу свого народу, а не повагу царя, за що заплатив дуже високу ціну.
Re: Государственность на землях Украины .
Сто років тому ми, українці, були на Далекому Сході. Видавали та гарантували там право власності на житло. Це для тих неосвічених росіян, які дозволяють собі дискутувати про те, якими нібито є історичні українські території, і що з них їм «належить». Вчіть матчастину й дивіться, щоб після нашої Перемоги тепер вже ми не підняли питання, хто, кому і що винен. Японське море тепле влітку, хто знає?
Re: Государственность на землях Украины .
НЕЙМОВІРНА ІСТОРІЯ - ПЕРША ДИСЕРТАЦІЯ ПРО УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ БУЛА НАПИСАНА У 1684 РОЦІ
Ще у 1684 році на філософському факультеті Лейпцігського університету була захищена наукова дисертація з історії козаків України німця Йогана-Йоахіма Мюлллера.
Це дуже цікаве чтиво, яке спонукає до роздумів над сучасною історією України та її взаємостосунків з Польщею, Туреччиною, Московією, Австрією та іншими країнами тогочасного світу.
Подаємо один з найцікавіших розділів цієї дисертації про боротьбу наших козаків за Чорне море:
"Теза X.
Безперечно, що козаки України були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом. Внаслідок небезпечних нападів вони опанували Чорне море, а землю на кордонах Туреччини та Московії робили корисною для польського короля.
§ 1. Не завжди погане, але й добре чинили козаки, як от під час морських воєнних походів проти турків. Запоріжці поділяють війни на морські та звичайні. Вони беруть міцні і водночас м'які липові колоди, видовбують їх, нагрівають, розтягують, надають їм форму човна. Останній може вмістити 60 душ. Човни захищають зсередини шкірою, приробляють до них поплавки з очерету, щоб під час бурі, коли гніваються шалені морські хвилі, можна було безпечно переплисти море. Якщо ж їм загрожує небезпека, то вони можуть [на цих човнах] врятуватися на мілководді. Про це свідчить Пясецький у «Хроніці» та Анджей Максиміліан Фредро в «Історії Генріха І».
§ 2. Ось на таких човнах козаки ходять Дніпром до Чорного моря, завойовують приморські фортеці, погрожуючи самим турецьким гарнізонам. Так, у 1614 році, коли посли турецького султана розпитували і так і сяк про козацькі напади, запорізькі козаки перепливли сотнею човнів Чорне море і оволоділи знаменитою фортецею Синоп. Там вони захопили дорогоцінні шати, повбивали жителів міста, спалили фортецю - символ турецької влади, чим перелякали навіть Константинополь. У 1615 році вони спалили 24 турецькі галери, Фракію, Віфінію, Пафлагонію, завоювали Трапезунд з його пристанями, складами та галерами.
У 1624 році вони знов перепливли Чорне море і досягли аж передмість Константинополя. Приставши до берега, вони спалили фортецю Єдікуле, звідки перед тим винесли здобич та зброю. Завоюванням фортеці вони налякали султанський двір, а турецький галерний флот відступив і не наважився битися з козаками.
Султан Мурад звичайно казав, що він з своїми військами відчуває себе єдиним повелителем [землі] і лише козаки з України заважають йому спати спокійно".
Переклад з латинської - професора Юрія Мицика, коментарі - доктора наук Тараса Чухліба.
Ще у 1684 році на філософському факультеті Лейпцігського університету була захищена наукова дисертація з історії козаків України німця Йогана-Йоахіма Мюлллера.
Це дуже цікаве чтиво, яке спонукає до роздумів над сучасною історією України та її взаємостосунків з Польщею, Туреччиною, Московією, Австрією та іншими країнами тогочасного світу.
Подаємо один з найцікавіших розділів цієї дисертації про боротьбу наших козаків за Чорне море:
"Теза X.
Безперечно, що козаки України були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом. Внаслідок небезпечних нападів вони опанували Чорне море, а землю на кордонах Туреччини та Московії робили корисною для польського короля.
§ 1. Не завжди погане, але й добре чинили козаки, як от під час морських воєнних походів проти турків. Запоріжці поділяють війни на морські та звичайні. Вони беруть міцні і водночас м'які липові колоди, видовбують їх, нагрівають, розтягують, надають їм форму човна. Останній може вмістити 60 душ. Човни захищають зсередини шкірою, приробляють до них поплавки з очерету, щоб під час бурі, коли гніваються шалені морські хвилі, можна було безпечно переплисти море. Якщо ж їм загрожує небезпека, то вони можуть [на цих човнах] врятуватися на мілководді. Про це свідчить Пясецький у «Хроніці» та Анджей Максиміліан Фредро в «Історії Генріха І».
§ 2. Ось на таких човнах козаки ходять Дніпром до Чорного моря, завойовують приморські фортеці, погрожуючи самим турецьким гарнізонам. Так, у 1614 році, коли посли турецького султана розпитували і так і сяк про козацькі напади, запорізькі козаки перепливли сотнею човнів Чорне море і оволоділи знаменитою фортецею Синоп. Там вони захопили дорогоцінні шати, повбивали жителів міста, спалили фортецю - символ турецької влади, чим перелякали навіть Константинополь. У 1615 році вони спалили 24 турецькі галери, Фракію, Віфінію, Пафлагонію, завоювали Трапезунд з його пристанями, складами та галерами.
У 1624 році вони знов перепливли Чорне море і досягли аж передмість Константинополя. Приставши до берега, вони спалили фортецю Єдікуле, звідки перед тим винесли здобич та зброю. Завоюванням фортеці вони налякали султанський двір, а турецький галерний флот відступив і не наважився битися з козаками.
Султан Мурад звичайно казав, що він з своїми військами відчуває себе єдиним повелителем [землі] і лише козаки з України заважають йому спати спокійно".
Переклад з латинської - професора Юрія Мицика, коментарі - доктора наук Тараса Чухліба.
Re: Государственность на землях Украины .
НЕЙМОВІРНА ЗНАХІДКА ІСТОРИКІВ – ГЕТЬМАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ У 1656 РОЦІ ПООБІЦЯВ ШТУРМУВАТИ МОСКВУ на чолі 100 000-го КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА
В архівах австрійського міста Відня знаходиться надзвичайно важливий історичний документ, який було опубліковано у маловідомому збірнику дипломатичної історії 17 століття.
Так от – після того як Москва зрадила козацьку Україну, якій гарантувала широкі права державної автономії, і у 1656 році уклала за спиною Богдана Хмельницького сепаратну угоду з королівською Польщею, наш Батько Хмель хотів штурмувати Москву!
Цитуємо знайдений документ 1656 року (перше зображення): “…Хмельницький відповів з великим пересердям і називаючи московського царя ж…., і обіцяв, що має прийти до столиці [Москви], коли весна настане зі 100 000 [козаків], щоб тільки зволив почекати у своїй столиці цар…”
А знаєте в чому прикол? А прикол в тому, що це так скаржилося московське посольство царя Олексія Михайловича самому австрійському імператору Фердинанду ІІІ-му. який був політичним володарем материкової Європи.
І ви ще продовжуєте вірити, що Богдан Хмельницький дотримувався Переяславської угоди 1654 року?
Та чхав він на Москву з великої колокольні!!!
Документ знаходиться у Австрійській національній бібліотеці / Österreichische Nationalbibliothek in Wien й був опублікований у “Памятники дипломатических сношений” (1834).
Як завжди з вами на бойовому посту історичного фронту – доктор наук, сержант запасу ЗСУ, експерт-міжнародник Тарас Васильович Чухліб.
В архівах австрійського міста Відня знаходиться надзвичайно важливий історичний документ, який було опубліковано у маловідомому збірнику дипломатичної історії 17 століття.
Так от – після того як Москва зрадила козацьку Україну, якій гарантувала широкі права державної автономії, і у 1656 році уклала за спиною Богдана Хмельницького сепаратну угоду з королівською Польщею, наш Батько Хмель хотів штурмувати Москву!
Цитуємо знайдений документ 1656 року (перше зображення): “…Хмельницький відповів з великим пересердям і називаючи московського царя ж…., і обіцяв, що має прийти до столиці [Москви], коли весна настане зі 100 000 [козаків], щоб тільки зволив почекати у своїй столиці цар…”
А знаєте в чому прикол? А прикол в тому, що це так скаржилося московське посольство царя Олексія Михайловича самому австрійському імператору Фердинанду ІІІ-му. який був політичним володарем материкової Європи.
І ви ще продовжуєте вірити, що Богдан Хмельницький дотримувався Переяславської угоди 1654 року?
Та чхав він на Москву з великої колокольні!!!
Документ знаходиться у Австрійській національній бібліотеці / Österreichische Nationalbibliothek in Wien й був опублікований у “Памятники дипломатических сношений” (1834).
Як завжди з вами на бойовому посту історичного фронту – доктор наук, сержант запасу ЗСУ, експерт-міжнародник Тарас Васильович Чухліб.
Кто сейчас на конференции
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 7 гостей