Каждому украинцу как Отче наш.

[Свідомий]

https://m.facebook.com/groups/328786872 ... 731806171/

[Свідомий]

https://m.facebook.com/story.php?story_ ... 2999069573

[Свідомий]

[aquarius580]

Сформулировано чётко: Украина является экзистенциальной угрозой фашистскому режиму, который там правит.
Любая власть там неизбежно превращается в фашизм самой крайней модификации. Исключением является период Брежнева, т.е. когда империей правили украинцы.

[Свідомий]

Вероніка Мосевич
Як ви всі вже знаєте, позавчорашній мій допис про виселення українців із західних областей України в 1947 році видалили з фейсбуку з попередженням. Ну ви ж розумієте, що таким самим чином він зник і у вас, у всіх, хто зробив собі перепост моєї статті. Тому перепостіть собі ще раз, а ще краще скопіюйте у Ворді або Нотатках (звісно, зберігаючи моє ім'я та прізвище). Сьогодні, зважаючи на ваші просьби, я його відновлюю в трохи іншому вигляді, бо ніде не зберегла. Але вас я дуже прошу, будь ласка, не обирати смайлик гніву і не обзивати ворогів "неправильними" словами, хоча я б їх тільки так і називала) Натисніть плюсик, якщо ви зі мною згідні) Чим більше плюсів. коментарів, тим більше людей прочитають правду.

Отже спецоперація "Запад"(слово спецоперація щось мені дуже нагадує)

І ось тут я не можу не сказати про передумови. Саме перед цією акцією ГЕНОЦИДУ Україною прокотився голод 1946 року (про це читайте в моєму романі "Біжи, Мартусю!")

10 лютого 1947 року в Західній Україні були вибори до Верховної Ради СРСР, які викликали бурхливий народний протест. А 31 грудня 1947 року планувалися вибори до місцевих рад, після яких у 1948-му мали відбутися вибори до Верховної Ради Української РСР. Влада прекрасно розуміла, що люди не прийдуть і не проголосують. А це зіпсувало б картинку щасливої країни рад. Тому у владних кабінетах зародився сат@нинський план, як помститися тим, хто не хотів голосувати за радянську владу.

Урожай вже був зібраний, поскладаний на зберігання, всі готувалися до зими. Надворі був місяць жовтень. Та в 1947 році він видався дуже холодним. І саме на цей час високе керівництво країни рад для українського народу придумало незбагненно страшну кару, задумавши знищити якнайбільшу кількість людей. Хоча і до того часу машина репресій ні на мить не зупинялася.

Про таємну спецоперацію"Запад» секретарі райкомів і начальники підрозділів МГБ довідалися за 2-3 дні до початку, інші виконавці – тільки під час виконання. Здійснити цю акцію ГЕНОЦИДУ планували протягом одного дня – 21 жовтня 1947 року. Ви уявляєте, скільки виконавців були задіяні в цьому?

На більшості території західних областей України вже лежав сніг, було дуже холодно. Та незважаючи на це, операція таки розпочалася. У більшості областей - о 6-й годині ранку.

Ця спецоперація охопила Волинську, тодішні Дрогобицьку та Станіславську, Львівську, Рівненську, Тернопільську й Чернівецьку області!!!!!! До людей прийшли вночі, коли всі міцно спали і сном-духом не відали, що проти них затівається. У Львові до людських жител оперативники увірвалися о 2-ій годині ночі. З 2-ої до 4-ої години - до жителів Рави-Руської, Жовкви, Бузька, Городка та Яворова.

Але от у Станіславській (а це сьогоднішня Івано-Франківська обл) та Чернівецькій областях почалася хурделиця. Вітер дув у кожну щілину. Сніг випав до 2-х метрів висотою. Але оперативників не зупинили складні погодні умови. Були застосовані танки та бронетехніка. Але не так легко розчистити 2-метрові завали снігу. У Чернівецькій області збирання людей для депортації довелося відтермінувати до 23 жовтня. І ніхто не думав про те, що в такий лютий холод вартувало пошкодувати хоча б дітей.

Але в більшості випадків операцію вдалося здійснити до настання сутінків 21-го. У Рівненській області людей взагалі звезли на відправні пункти за 3-4 години. Мені (чесно) навіть важко собі таке уявити.

Як же вони поспішали! А знаєте, чому так старалися? Бо вони ж за це великі надбавки до зарплат отримували.

Люди, у яких конфіскували все майно, відправлялися із 87 станцій майже одночасно. Плач і голосіння переповнювали морозяний простір.

22 жовтня 1947 року о 6 годині 38 хвилин відправився перший ешелон зі станції Ковель до станції Усяти Томської області. Він віз 1 293 людей, велика частина яких більше ніколи не побачить своєї домівки. Останній ешелон вирушив у східному напрямку 26 жовтня. Операцію «Запад» було завершено за шість клятих днів.

Шість днів!!! Шість днів!!! Шість днів!!!

[Свідомий]

Є одне дуже цікаве питання .А чи живі нащадки тих кого депортували ?Яке зараз в них відношення до спецоперації проти України країною ,громадянами якої вони стали ?Яка мова зараз в них рідна ?

[Свідомий]

18 грудня 1920 року Рада Народних Комісарів України затвердила постанову "Про облік музичних інструментів". Усі незареєстровані музичні інструменти піддавалися конфіскації, а їхні власники - суду. Таким чином більшовицькі московські загарбники та їхні українські холуї боролися з українськими народними інструментами бандурою, лірою та кобзою.

"Націоналістами" та "ворогами пролетаріату обзивали українців, які мали ці інструменти. Натомість у газетах та різноманітних зборах пропагувалася більш звична росіянам гармошка.

І хоча історія про знищення кобзарів у 30-х роках роках є лише легендою, їх таки переслідували. І їх дійсно нищили. Не десятками за раз, а поодинці, зовні непомітно, тихцем. І так зникли ці переважно сліпі люди, що грою на кобзі заробляли собі на хліб. А з ними зникли з масової української культури й численні думи - художні твори про козацькі часи й борортьу українців за волю.

Так комуністи виховували "новую историческую, социальную и интрнациональную общность - советски народ". Виховували на базі "культурі велиого русского народа". Балалайка, гармошка, Пушкін, Толстой, росіськи народні казки і частушки.

P.S.
А нам своє робить...
Тримаємо стрій, працюємо, воюємо, допомагаємо ЗСУ та волонтерам і вивчаємо історію. Обов'язково. Не ту, що нам її писали століттями на замовлення Кремля товариші з Агітпропу, а справжню.


Павло Бондаренко .

[Плохой танцор]

[Свідомий]

«Не сумуй, моя доле кохана»
Ця дівчинка - донька драматурга Михайла Старицького. Її було вбито НКВД, а тіло викинуто з вагону, під час етапу до Казахстану...
Отже про мову, друзі. Лише одна цитата. Лише щоб нагадати шлях, ціну й відчути історичну точку, в якій ми перебуваємо.
Ця дівчинка — Людмила Старицька-Черняхівська, донька драматурга Михайла Старицького та Софії Лисенко (сестри композитора Миколи Лисенка). Майбутня письменниця, науковиця і громадська діячка, яку НКВД все життя переслідував за антирадянськість і українство і врешті вбив в телячому вагоні під час етапу до Казахстану в 1941, викинувши тіло з вагону.
Так ось, ця дівчинка згадує про те, як жилося наприкінці ХІХст. дітям україномовної київської інтелігенції.
«Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку.
Нас було небагато таких українських родин... На той час серед київської російської інтелігенції, або, вживаючи краще вже витерте слово, — буржуазії, панували недобрі відносини до всього українського, а найбільше до самих "украйнофилов"; в найкращім разі це були якісь глузливі відносини, немов до "блаженненьких" — дурників.
Можна собі уявити, як переймали од батьків такі відносини діти, що, як відомо, переймають швидше за все саме недобре і мають так багато жорстокости в серці. Ми говорили по-українськи, і батьки говорили до нас по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання.
І звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство. О, багато довелося прийняти нашим маненьким серцям гірких образ, незабутніх... Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати на кожнім кроці одсіч. Бідний молодий дитячий розум, бідне маненьке серце, — образою й зневагою отруєно їх з веселих, дитячих літ!
Я пам'ятаю, як з сестрою гуляли ми якось в Ботанічнім саду, звичайно, в українському вбранні, балакали між собою по-українськи. Нас взяли на глум, зчинилася гидка сцена: діти, а за ними й бонни та няньки почали глузувати з нас, з нашого вбрання, з нашої "мужицької" мови. Сестра вернулася додому з ревними слізьми. З цього приводу написав тато вірш, присвячений їй: "Не сумуй, моя доле кохана».
150 років триває ця історія київських інтелігентських дітей. 150 років.
Мирослава Барчук.

[Свідомий]

https://www.facebook.com/reel/126063756 ... WDuG2&fs=e

[Свідомий]

[Свідомий]

3 листопада 1937 року стало найстрашнішим днем в історії української культури. Вже не один рік перед цим українських митців та інтелектуалів відправляли в табори ГУЛАГу, але ще жевріла надія на майбутнє. Совєцька влада зробила собі «подарунок» до 20-ї річниці жовтневого перевороту. Того дня розпочалась серія найбільш нищівних репресивних операцій сталінського терору. Карельська земля стала останнім притулком для понад 677 українців, серед них було 287 найвидатніших діячів українського відродження. Урочище Сандармох став символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену – нашого розстріляного відродження.

Серед тих, кого того дня вбила нквдистька куля, був і Лесь Курбас, творець українського модерного театру 20 століття. Його ім’я заслуженно стоіть поруч з іменами Станиславського, Мейєрхольда. Його прийомами і в новому столітті користуються на усіх мистецьких майданчиках – від театральних сцен до відкритих амфітеатрів та інсталяцій на стінах будинків.

Народився Лесь (Олександр- Зенон) Курбас 25 лютого 1887 року в Самборі на Львівщині в родині акторів галицького театру «Руська бесіда». Дитинство він провів в дідовій хаті на Тернопільщині та в мандрах з акторською трупою батьків, потім навчався у Тернопільській гімназії.

У родині Курбасів-Яновичів не тільки батьки були артистами, але й обидві бабусі мали стосунок до акторства, але всі як один були проти того, аби обдарований син і онук ішов тим самим нужденним і не пошанованим театральним шляхом. Кошти на навчання в університеті у Відні дали родичі з боку матері за умови, що Лесь не пов’яже своє життя з театром, тож до столиці імперії Курбас рушав, щоб здобути серйозну професію, яка б дала змогу утримувати себе і сім’ю. Втім, всупереч волі близьких він все ж таки обрав шлях актора і режисера. В 1908 році, після смерті батька, Лесь був змушений повернутися додому та продовжив навчання у Львівському університеті.

В 1915 році Лесь Курбас разом з друзями створив свій перший театр "Тернопільські театральні вечори", щоб допомогти вижити й прогодуватися акторам, які опинилися між фронтами світової війни на окупованих російськими військами землях. Тут ставили етнографічний репертуар, українську класику та модерні п’єси Винниченка.

В 1916 році він вступає до демократичного театру Садовського в Києві.
Він мав яскраві фізичні дані, артистичну зовнішність. На сцені Лесь створював яскраві неповторні образи. Усі, хто знав і бачив Курбаса-актора, відзначали його інтелігентність, інтелектуальність, надзвичайні темперамент і емоційність. Але сталося так, що свій акторський талант він приніс в жертву режисерському. Вже за рік коло нього згуртувались молоді театрали, яких цікавили його новаторські експерименти, і він створює Молодий театр - театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії.

В 1919 Лесь Курбас працював режисером Київського оперного театру «Музична драма» а влітку 1920 він зібрав своїх найкращих акторів, які приєднались до нього з Київського театру ім Т. Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас став засновником спочатку політичного, а потім і філософського) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» Курбас малював всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

У 1924–1925 роках Лесь Курбас взявся до опанування специфіки кінотворчості. Його запросили до Одеської кінофабрики для постановки фільмів «Шведський сірник», «Вендета», «Пригоди Мак-Дональда», «Арсенальці». На жаль, жоден з цих фільмів не зберігся.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів, але Лесь не занепадав духом і до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства та вульгаризації мистецтва.

Створення українського національного театру в СССР було подвигом. "Березіль", що об'єднав багатьох талановитих акторів 1920-30-х років, в результаті виріс в Харківський академічний драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка. Вони ставили українською мовою. Драматургом, якого цінував і шанував Курбас, був Микола Куліш. Його першою п'єсою, яку відіграли у "Березілі", стала "Комуна в степах". Взаємодія двох талановитих митців була неймовірною. Вони зустрілись у 1925 році. Лесь Курбас був тоді вже знаменитим і досвідченим режисером, а Микола Куліш був ще початківцем -драматургом, перша п'єса якого незадовго до того була поставлена у Харкові і принесла йому всеукраїнську популярність.

Курбас шукав – свідомо чи підсвідомо – серед українських драматургів такого митця, який був би рівним йому (а, може, й більшим) за масштабом таланту й самобутності. Йому був конче необхідний сучасний драматург, твори якого б дали змогу втілити в сценічній формі його, Курбасові, найважливіші знахідки режисерської філософії та театральної системи. Кулішеві ж бракувало режисера, який би підтримував і поглиблював його драматургічні пошуки та відкриття.

Зустріч Курбаса й Куліша стала значно більшою подією, ніж знайомством двох митців. Це була зустріч двох яскравих талантів, що переймалися проблемами сцени, художніх інновацій й представляли два полюси (драматург – режисер) єдиного мистецького цілого – феєричного театрального дійства.

Втім, в СССР театр був не осередком культури, а однією з форм пропаганди та агітації, тому більшовикам були потрібні лише ті режисерські таланти, хто допомагав будувати соціалізм і славити його подвиги, а не заважав або відводив в бік від "комуністичних цілей та ідеалів народу".

Театр "Березіль" суперечив соцреалізму, що насаджувався совєцькою владою. Курбас оголосив курс на “реформу людини” замість аналізу класової боротьби, використовував авангардизм та символізм, сміливо поєднуючи на сцені елементи кіно, фото і музику. Він став законодавцем театральної моди, створивши "новий український театр". Критики сміливо ставили його в один ряд з провідними театральними режисерами Європи і світу, на що Лесь Курбас з гумором помічав, що легше отримати визнання за кордоном, ніж стати авторитетом вдома.

На вершині світової слави Лесь Курбас отримав офіційне звинувачення з боку колегії Наркомату освіти УССР від 5 жовтня 1933 року в спеціальній постанові, де його театр названо “шкідницькою організацією”, а самого Леся Курбаса - “націоналістом, який скотився до фашизму”. Курбаса було негайно звільнено з посади головного режисера, театр розформували.

Лесь Курбас їде до Москви, де влаштовується на кілька місяців режисером в "єврейський театр" на Малій Бронній до Соломона Міхоелса, ніби підкреслюючи повний абсурд звинувачень і у "фашизмі", і у "українському націоналізмі", але для каральних органів совєцької влади це не стало серйозним доказом.

29 грудня 1933 року Курбас був заарештований у зв'язку зі справою Української військової організації і відправлений етапом у Харків. 9 квітня 1934 судова трійка колегії ГПУ засудила зламаного фізично і психічно режисера до 5 років таборів - досить м'який на ті часи вирок. Тому Лесь Курбас мав шанси ще вийти на свободу і повернутися до життя.

Покарання відбував на будівництві Біломор-Балтійського каналу. Збереглися відомості, датовані 16 листопада 1934 року, про реєстрацію Курбаса в таборі на Медвежій Горі в Карелії. Там працював театр на 300 місць для вільнонайманих працівників, і в ньому Лесь поставив кілька п'єс.

У 1936 році його перевели на Соловки. Там він створив театр і поставив «Аристократів» Миколи Погодіна й «Учня диявола» Бернарда Шоу. Наприкінці 1936 року Лесь був етапований на острів Анзер, де також був театр, розташований в колишній церкві, там Курбас поставив пушкінські «Маленькі трагедії».

Втім на волю режисер так ніколи не вийшов. Табірні поневіряння закінчилися 3 листопада 1937 року в кривавому урочищі Сандармох. В той же день були розстріляні Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Яловий. Для Леся Курбаса і Миколи Куліша куля була одна на двох.

[Свідомий]