В бібліотеках тимчасово окупованих територій Луганської, Донецької, Чернігівської та Сумської областей почались вилучення української історичної та художньої літератури, яка не співпадає з постулатами кремлівської пропаганди. Для цього залучено російські підрозділи "воєнної поліції". Наразі, окрім репресивних, вони виконують так звані "ідеологічні функції".
Найбільшу зацікавленість поліцаїв викликають книжки щодо історії українських Майданів, АТО/ООС, історії українських визвольних змагань. До "екстремістської" літератури відносять шкільні підручники історії України, наукову та популярну історичну літературу.
"Окупанти мають цілий перелік заборонених до згадування імен. Серед них: Мазепа, Петлюра, Бандера, Шухевич, Чорновіл. В містах Кремінна, Рубіжне (Луганська область), Городня (Чернігівська область) відомі випадки вилучення книжки "Справа Василя Стуса" Вахтанга Кіпіані", - йдеться у повідомленні. Знайдені книжки вилучаються, знищуються на місці або вивозяться у невідомому напрямку.
У Старобільську Луганської області російська окупаційна адміністрація проводить заходи з впровадження в обіг російських рублів для розрахунку в магазинах та на ринках.
Повідомляється, що путінські війська намагаються розставляти на місцях окупаційні адміністрації. Ведеться розшук патріотів та учасників АТО/ООС. Місцевому населенню надано вказівку збирати документи, начебто з метою оформлення пенсійного забезпечення.
Їх бісить історична правда.
Re: Їх бісить історична правда.
Усім, хто сумнівався, що Катерину варто прибрати з центру Одеси, варто приїхати сюди.
Недалеко від міста, по Хаджибейській дорозі в напрямку села Усатове, є найбільший зі збережених в Україні козацький цвинтар.
Це поховання козаків-нерубаїв Сотниківської Січі. Чому нерубаїв?
У 1775 році, ліквідовуючи Запорізьку Січ, Катерина заставила козаків, що селились тут на схилах Шкодової гори, підписати документ, в якому вони обіцяють ніколи не брати до рук зброю, а імператриця в свою чергу пообіцяла залишити їх у спокої та не переселяти на Кубань.
Склавши зброю, козаки взяли до рук кайла і зайнялися видобутком вапняка - єдиного будівничого матеріалу на цих землях. Так, і штольні в Нерубайському, які зараз так розкручені під назвою “Одесские катакомбы” - це їх рук робота. До речі, вся Одеса на той час була побудована з цього козацького вапняку.
Саме на цьому цвинтарі поховані власники найкрупніших штолень - козаки Шмигора та Гетьманенко.
Сам цвинтар невеликий, усього збереглося близько двохсот хрестів, частина з яких - мальтійські, частина - грецькі, заокруглені, з півмісяцем, чотириконечні, шестиконечні та восьмиконечні. Фахівці стверджують, що тут є 32 види унікальних за формою надгробків.
Найстаріший хрест датується 1771 роком, і, згідно з написом, поховане під ним немовля. Багато могил з позначками 1822, 1855 року.
Усі написи зроблені здебільшого по-українськи, з домішками старо-церковних слів. І скажіть мені після цього, що Одеса завжди була “русскоговорящей”!
До речі, подібне кладовище є недалеко звідси - на вершині Шкодової гори, але там збереглося щось близько п'ятдесяти могил. Проте саме місце визначне, вважається центром Усатівської культури. Розкопки показали тут поховання, датовані 2 тисячоліттям до нашої ери.
Як думаєте, чому про цвинтар знає так мало людей, хоча це одна з найвизначніших пам'яток не лише Одещини, але й України? Чому донедавна він був повністю зарослим та занедбаним?
Чи не тому, що він ніяк не вписується в історію про те, як “Катерина заснувала Одесу”, яку так активно просувають і захищають малороси в Україні?
Тому, коли почуєте від чергового експерта з історії чергове “не надо трогать Екатерину, это наша история”, запитайте в нього, що він знає з козацької історії краю. Скоріше за все, там - величезна дірка. У формі двоголової курки.
Олександр Дума.
Недалеко від міста, по Хаджибейській дорозі в напрямку села Усатове, є найбільший зі збережених в Україні козацький цвинтар.
Це поховання козаків-нерубаїв Сотниківської Січі. Чому нерубаїв?
У 1775 році, ліквідовуючи Запорізьку Січ, Катерина заставила козаків, що селились тут на схилах Шкодової гори, підписати документ, в якому вони обіцяють ніколи не брати до рук зброю, а імператриця в свою чергу пообіцяла залишити їх у спокої та не переселяти на Кубань.
Склавши зброю, козаки взяли до рук кайла і зайнялися видобутком вапняка - єдиного будівничого матеріалу на цих землях. Так, і штольні в Нерубайському, які зараз так розкручені під назвою “Одесские катакомбы” - це їх рук робота. До речі, вся Одеса на той час була побудована з цього козацького вапняку.Саме на цьому цвинтарі поховані власники найкрупніших штолень - козаки Шмигора та Гетьманенко.
Сам цвинтар невеликий, усього збереглося близько двохсот хрестів, частина з яких - мальтійські, частина - грецькі, заокруглені, з півмісяцем, чотириконечні, шестиконечні та восьмиконечні. Фахівці стверджують, що тут є 32 види унікальних за формою надгробків.
Найстаріший хрест датується 1771 роком, і, згідно з написом, поховане під ним немовля. Багато могил з позначками 1822, 1855 року.
Усі написи зроблені здебільшого по-українськи, з домішками старо-церковних слів. І скажіть мені після цього, що Одеса завжди була “русскоговорящей”!До речі, подібне кладовище є недалеко звідси - на вершині Шкодової гори, але там збереглося щось близько п'ятдесяти могил. Проте саме місце визначне, вважається центром Усатівської культури. Розкопки показали тут поховання, датовані 2 тисячоліттям до нашої ери.
Як думаєте, чому про цвинтар знає так мало людей, хоча це одна з найвизначніших пам'яток не лише Одещини, але й України? Чому донедавна він був повністю зарослим та занедбаним?Чи не тому, що він ніяк не вписується в історію про те, як “Катерина заснувала Одесу”, яку так активно просувають і захищають малороси в Україні?
Тому, коли почуєте від чергового експерта з історії чергове “не надо трогать Екатерину, это наша история”, запитайте в нього, що він знає з козацької історії краю. Скоріше за все, там - величезна дірка. У формі двоголової курки.
Олександр Дума.
Re: Їх бісить історична правда.
Более 70%: еще в 1926 г. большинство жителей Таганрогского округа были украинцами
Рассказываем об украинских землях в составе рф.
На момент создания СССР в 1922 г. россия имела другие границы, нежели в 1991 г. К примеру, ей не принадлежали город Таганрог с окрестностями.
Немного истории
Таганрог был основан в конце XVII в. Планировали строительство западные специалисты, а строительные работы осуществляли в основном украинские казаки.
После поражения Прутского похода 1711 г. некоторое время город и его окрестности входили в состав земель Новой Запорожской Сечи, автономной структуры в составе Османской империи.
В 1784 г. город был включен в Екатеринославское наместничество (позже — губернию) с центром в современном городе Днепр. В конце XIX в. Таганрог передали в состав Области Войска Донского.
Весной 1918 г. советское правительство Украины почти месяц находилось в Таганроге, который Николай Скрипник считал неотъемлемой частью Украины. В 1920 г. большевики включили город в состав советской Украины, признавая этническую составляющую региона. Но в 1925 г. передумали и отдали его россии.
Что говорять переписи
В имперской переписи 1897 г. не было вопроса о национальном происхождении респондента. Но выделить украинцев можно по пункту «родной язык». Малороссийским наречием (как тогда называли украинский язык) родным в Таганрогском округе указало 61,7% респондентов.
Согласно переписи 1926 г., украинское население выросло до 71,5 %. Хотя в самом городе Таганроге преобладали россияне, что не удивительно. Даже в советской Украине тогда города были русифицированными.
А вот через 13 лет украинское большинство округа «куда-то исчезло». Согласно переписи 1939 г., украинцы уже были меньшинством. На самом же деле, они некуда не делись. Просто растаяли под воздействием ускоренной русификации. Но еще долгое время в селах люди общались на украинском.
Рассказываем об украинских землях в составе рф.
На момент создания СССР в 1922 г. россия имела другие границы, нежели в 1991 г. К примеру, ей не принадлежали город Таганрог с окрестностями.
Немного истории
Таганрог был основан в конце XVII в. Планировали строительство западные специалисты, а строительные работы осуществляли в основном украинские казаки.
После поражения Прутского похода 1711 г. некоторое время город и его окрестности входили в состав земель Новой Запорожской Сечи, автономной структуры в составе Османской империи.
В 1784 г. город был включен в Екатеринославское наместничество (позже — губернию) с центром в современном городе Днепр. В конце XIX в. Таганрог передали в состав Области Войска Донского.
Весной 1918 г. советское правительство Украины почти месяц находилось в Таганроге, который Николай Скрипник считал неотъемлемой частью Украины. В 1920 г. большевики включили город в состав советской Украины, признавая этническую составляющую региона. Но в 1925 г. передумали и отдали его россии.
Что говорять переписи
В имперской переписи 1897 г. не было вопроса о национальном происхождении респондента. Но выделить украинцев можно по пункту «родной язык». Малороссийским наречием (как тогда называли украинский язык) родным в Таганрогском округе указало 61,7% респондентов.
Согласно переписи 1926 г., украинское население выросло до 71,5 %. Хотя в самом городе Таганроге преобладали россияне, что не удивительно. Даже в советской Украине тогда города были русифицированными.
А вот через 13 лет украинское большинство округа «куда-то исчезло». Согласно переписи 1939 г., украинцы уже были меньшинством. На самом же деле, они некуда не делись. Просто растаяли под воздействием ускоренной русификации. Но еще долгое время в селах люди общались на украинском.
-
Плохой танцор
- Основатель
- Сообщения: 6481
- Зарегистрирован: Ноябрь 21, 2022, 2:09 pm
- Контактная информация:
Re: Їх бісить історична правда.
В тему:Свідомий писал(а): ↑Январь 26, 2024, 8:49 pm Более 70%: еще в 1926 г. большинство жителей Таганрогского округа были украинцами
Рассказываем об украинских землях в составе рф.
На момент создания СССР в 1922 г. россия имела другие границы, нежели в 1991 г. К примеру, ей не принадлежали город Таганрог с окрестностями.
Немного истории
Таганрог был основан в конце XVII в. Планировали строительство западные специалисты, а строительные работы осуществляли в основном украинские казаки.
После поражения Прутского похода 1711 г. некоторое время город и его окрестности входили в состав земель Новой Запорожской Сечи, автономной структуры в составе Османской империи.
В 1784 г. город был включен в Екатеринославское наместничество (позже — губернию) с центром в современном городе Днепр. В конце XIX в. Таганрог передали в состав Области Войска Донского.
Весной 1918 г. советское правительство Украины почти месяц находилось в Таганроге, который Николай Скрипник считал неотъемлемой частью Украины. В 1920 г. большевики включили город в состав советской Украины, признавая этническую составляющую региона. Но в 1925 г. передумали и отдали его россии.
Что говорять переписи
В имперской переписи 1897 г. не было вопроса о национальном происхождении респондента. Но выделить украинцев можно по пункту «родной язык». Малороссийским наречием (как тогда называли украинский язык) родным в Таганрогском округе указало 61,7% респондентов.
Согласно переписи 1926 г., украинское население выросло до 71,5 %. Хотя в самом городе Таганроге преобладали россияне, что не удивительно. Даже в советской Украине тогда города были русифицированными.
А вот через 13 лет украинское большинство округа «куда-то исчезло». Согласно переписи 1939 г., украинцы уже были меньшинством. На самом же деле, они некуда не делись. Просто растаяли под воздействием ускоренной русификации. Но еще долгое время в селах люди общались на украинском.
Скажи мне чей Крым и я скажу кто ты.
Re: Їх бісить історична правда.
Крути - розставимо крапки над "і"
(Текст 2019 року)
29 січня 1918 року на залізничній станції Крути був бій, а не побоїще. Героїчна і водночас ефективна бойова операція, яка нанесла ворогу важкі втрати та змусила затримати наступ на Київ на тиждень.
Так, у надважких умовах. Так, за тотальної чисельної переваги московських військ. Але тим вище треба оцінити героїзм українських воїнів. Ватажку інтервентів Муравйову навіть довелося брехати своєму керівництву та перебільшувати українські сили, щоб виправдати надмірні втрати та гальмування наступу.
Серед українських частин під Крутами була студентська сотня (120-130 людей), яка складалася з київської молоді. Це були добровольці, які проходили хоч і короткий, але військовий вишкіл. Тобто це точно не були випадкові юнаки, які не знали на що йдуть і навіть не вміли тримати в руках гвинтівку - як потім часто будуть розповідати. Це були молоді ідеалісти, українські патріоти - і це був їх свідомий вибір. Вважати їх "нетямущими хлопчиками" - це ображати їх та применшувати їхній подвиг. Три сотні вбитих у бою московських окупантів - найкраще свідчення мотивації та дієвості "дітей".
Найтрагічніший момент бою - розстріл більшовиками 27 українських полонених зі студентської сотні. Розлючені впертим спротивом українців та великими втратами, вороги зігнали свою лють на полонених. Саме про цих українських воїнів молодий Павло Тичина написав вірша "Пам`яти тридцяти".
Тези про "беззбройних дітей", які не розуміли на що вони йдуть і були кинуті на вірну смерть цинічним командуванням вперше були публічно оголошені... більшовицькою пропагандою! Зрозуміло з якою метою - посіяти недовіру солдат до командирів, показати українців ідіотами та нездарами, знищити моральних дух та готовність захищати власну державу. Потім ці ж тези на різний лад повторювали ворожі пропагандисти і (трошки з іншими акцентами) кілька поколінь українських політиків-мазохістів - аж до наших часів.
Претензії треба висувати політичному керівництву Центральної Ради. За саботування розбудови армії, за пацифістські ілюзії, політичну наївність, суїцидальне лівацьке доктринерство, абсурдні кадрові рішення - чого варта лише заміна Петлюри на майже більшовика Порша на посаді Генерального секретаря військових справ вже в розпал війни з більшовиками!
Але вірні Україні військові та добровольці до кінця виконали свій обов`язок і дали політикам ще один шанс. Те ж стосується і військового командування, яке часто поливали абсурдним брудом. Наприклад, що українські командири пиячили у вагоні-ресторані під час бою під Крутами. Це - ворожа брехня.
Командувач українських сил під Крутами Аверкій Гончаренко особисто керував боєм, ефективно організував оборону, грамотно і вчасно провів організований відступ, завчасно дав команду розібрати ділянку залізниці для затримки ворога. Група найменш готових до бою юнаків була відведена в резерв і фактично в бою участі не брала. Аверкій Гончаренко беріг своїх людей, наскільки це було можливо в тих умовах.
Командир студентської сотні Андрій Омельченко загинув у бою. Командир Січових Стрільців Євген Коновалець керував вуличними боями в Києві та задавив більшовицький січневий заколот. Генерал Всеволод Петрів на чолі Гордієнківського полку - один з героїв київських боїв січня 1918 року. Симон Петлюра на чолі Гайдамацького Кошу Слобідської України завершив розгром московської п`ятої колони.
Стримувальні бої під Конотопом, Бахмачем і Крутами, а також придушення січневого заколоту в Києві - це ланки єдиного процесу, який дав українським дипломатам надважливий час та легітимність для перемовин. Саме тому вдалося підписати Берестейський мир з Центральними державами, досягти міжнародного визнання УНР, отримати військову допомогу Німеччини та Австро-Угорщини, зірвати спроби Троцького легітимізувати харківських маріонеток з так званого "українського радянського уряду". Українська армія разом із союзниками негайно розпочинає вигнання московських окупантів з України. Вже за кілька тижнів було звільнено Київ. Ще через місяць - звільнено всю територію України.
В січні 1918 року українські військові дали Україні шанс. Але в українській політиці винниченки перемогли Міхновських - і програла Україна. Тому не змарнуймо шансу, який сьогодні для України виборили українські військові.
На фото - командир бою під Крутами, сотник Армії УНР Аверкій Гончаренко.
(Текст 2019 року)
29 січня 1918 року на залізничній станції Крути був бій, а не побоїще. Героїчна і водночас ефективна бойова операція, яка нанесла ворогу важкі втрати та змусила затримати наступ на Київ на тиждень.
Так, у надважких умовах. Так, за тотальної чисельної переваги московських військ. Але тим вище треба оцінити героїзм українських воїнів. Ватажку інтервентів Муравйову навіть довелося брехати своєму керівництву та перебільшувати українські сили, щоб виправдати надмірні втрати та гальмування наступу.
Серед українських частин під Крутами була студентська сотня (120-130 людей), яка складалася з київської молоді. Це були добровольці, які проходили хоч і короткий, але військовий вишкіл. Тобто це точно не були випадкові юнаки, які не знали на що йдуть і навіть не вміли тримати в руках гвинтівку - як потім часто будуть розповідати. Це були молоді ідеалісти, українські патріоти - і це був їх свідомий вибір. Вважати їх "нетямущими хлопчиками" - це ображати їх та применшувати їхній подвиг. Три сотні вбитих у бою московських окупантів - найкраще свідчення мотивації та дієвості "дітей".
Найтрагічніший момент бою - розстріл більшовиками 27 українських полонених зі студентської сотні. Розлючені впертим спротивом українців та великими втратами, вороги зігнали свою лють на полонених. Саме про цих українських воїнів молодий Павло Тичина написав вірша "Пам`яти тридцяти".
Тези про "беззбройних дітей", які не розуміли на що вони йдуть і були кинуті на вірну смерть цинічним командуванням вперше були публічно оголошені... більшовицькою пропагандою! Зрозуміло з якою метою - посіяти недовіру солдат до командирів, показати українців ідіотами та нездарами, знищити моральних дух та готовність захищати власну державу. Потім ці ж тези на різний лад повторювали ворожі пропагандисти і (трошки з іншими акцентами) кілька поколінь українських політиків-мазохістів - аж до наших часів.
Претензії треба висувати політичному керівництву Центральної Ради. За саботування розбудови армії, за пацифістські ілюзії, політичну наївність, суїцидальне лівацьке доктринерство, абсурдні кадрові рішення - чого варта лише заміна Петлюри на майже більшовика Порша на посаді Генерального секретаря військових справ вже в розпал війни з більшовиками!
Але вірні Україні військові та добровольці до кінця виконали свій обов`язок і дали політикам ще один шанс. Те ж стосується і військового командування, яке часто поливали абсурдним брудом. Наприклад, що українські командири пиячили у вагоні-ресторані під час бою під Крутами. Це - ворожа брехня.
Командувач українських сил під Крутами Аверкій Гончаренко особисто керував боєм, ефективно організував оборону, грамотно і вчасно провів організований відступ, завчасно дав команду розібрати ділянку залізниці для затримки ворога. Група найменш готових до бою юнаків була відведена в резерв і фактично в бою участі не брала. Аверкій Гончаренко беріг своїх людей, наскільки це було можливо в тих умовах.
Командир студентської сотні Андрій Омельченко загинув у бою. Командир Січових Стрільців Євген Коновалець керував вуличними боями в Києві та задавив більшовицький січневий заколот. Генерал Всеволод Петрів на чолі Гордієнківського полку - один з героїв київських боїв січня 1918 року. Симон Петлюра на чолі Гайдамацького Кошу Слобідської України завершив розгром московської п`ятої колони.
Стримувальні бої під Конотопом, Бахмачем і Крутами, а також придушення січневого заколоту в Києві - це ланки єдиного процесу, який дав українським дипломатам надважливий час та легітимність для перемовин. Саме тому вдалося підписати Берестейський мир з Центральними державами, досягти міжнародного визнання УНР, отримати військову допомогу Німеччини та Австро-Угорщини, зірвати спроби Троцького легітимізувати харківських маріонеток з так званого "українського радянського уряду". Українська армія разом із союзниками негайно розпочинає вигнання московських окупантів з України. Вже за кілька тижнів було звільнено Київ. Ще через місяць - звільнено всю територію України.
В січні 1918 року українські військові дали Україні шанс. Але в українській політиці винниченки перемогли Міхновських - і програла Україна. Тому не змарнуймо шансу, який сьогодні для України виборили українські військові.
На фото - командир бою під Крутами, сотник Армії УНР Аверкій Гончаренко.
Re: Їх бісить історична правда.
«Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями»: как царизм ассимилировал украинцев
Рассказываем о тайном указе императрицы Анны Иоанновны 1734 г. «О браках малороссов».
С самого начала «воссоединения» политика Москвы (и Петербурга) целенаправленно уничтожала не только политическую самостоятельность, но и национальную самобытность Украины, постепенно навязывая свое превосходство.
(Не) братская ассимиляция
Одним из пунктов Коломацких статей 1687 г. было обязательство гетмана Ивана Мазепы и старшины способствовать бракам между украинцами и московитами. Цель проста: стереть ментальное различие между двумя разными народами, ускорить процесс интеграции и ассимиляции украинских земель.
С этого времени начинается рост браков между украинской шляхтой и российскими дворянами. К примеру, Ульяна, дочь гетмана Ивана Скоропадского, была выдана замуж за графа Петра Толстого, а старшинский род Якубовичей быстро русифицировался после того, как его представитель Яков Демьянович женился на дочери российского бригадира Ульяне Дуниной.
«Противно нашему интересу»
В начале 1730-х гг. императрицу Анну Иоанновну обеспокоило, что простые украинцы имеют наглость вступать в браки с белорусами, поляками и «другими иностранцами». Дескать, это противоречило ее государственному интересу. Поэтому 31 января 1734 г. она издает указ «О браках малороссов».
Согласно нему, главе «правления Гетманского правительства» князю Алексею Шаховскому наказывалось побуждать «малороссийской народ своячиться с великороссийским». Также в документе указывалось, что это особенное намерение еще дяди императрицы, то есть Петра І.
Планы по ассимиляции украинцев были рассчитаны на длительную перспективу и воплощались с упорной систематичностью.
Любопытно, что указ «О браках малороссов» был секретным и оставался неизвестным широкому кругу почти двести лет. Впервые он был опубликован только в журнале «Киевская старина» в 1905 г.
скрин текста документаRe: Їх бісить історична правда.
Немного истории без печенегов: Киевская Русь, Россия, Украина.
Киевская Русь была, по своей сути, европейским государством. Возникла в результате смешения славянских племён и варягов (скандинавских викингов), ориентировалась на Византию. По европейским меркам тех времён – весьма развита и образована.
В 1238 году произошло ключевое для Руси событие. Большую часть Киевской Руси завоевала Золотая Орда. «Русь» раскалывается на две части. Восточная часть попала под татаро-монгольское иго, длившееся почти 250 лет. Западная часть (сегодняшняя Украина и Белоруссия) осталась частью европейского мира.
Жизнь под Золотой Ордой, естественно, не прошла бесследно. 250 лет – долгий срок. Генный код Московского государства, по сути, во многом стал ордынским. Каким именно?
Историк Костомаров: «Чрезвычайная сплочённость сил, безусловное повиновение старшим, совершенная безгласность отдельной личности и крайняя выносливость.»
Чингисхан создал систему, в которой монарх был вознесён на недостижимую высоту. Где государство было сакрализовано как сверхценность и высшая идея. Всё это было перенято русскими князьями. Историк Карамзин: «Князья, смиренно пресмыкаясь в Орде, возвращались оттуда грозными Властелинами.»
Сплочённость, повиновение, безгласность, терпение. Самодержавие, крепостничество, коммунизм, путинизм. В основе сегодняшней России - монгольский код Золотой Орды.
В основе сегодняшней Украины – генетический код Киевской Руси. Европейского государства. С совершенно другими ценностями: личной свободы, демократии, равных возможностей и верховенства закона.
Потому пробуждение Киевской Руси в Украине является смертельной угрозой для путинского режима. Современная история чётко показала экономически-творческий потенциал системы, основанной на европейских ценностях. Что если Украина сможет за какие-то двадцать лет достичь таких же экономических успехов, как Польша? Всего за сорок лет разница в развитии Украины и России может быть примерно такой же, как разница в развитии между Северной и Южной Кореей.
В Кремле это хорошо понимают. Поэтому произошло вторжение в Украину. Поэтому путинская Россия никогда не оставит Украину в покое. Потому что «монгольский код» не может позволить возрождения Киевской Руси. Его устраивает или Украина порабощённая – в качестве этаких «малоросов». Или насквозь коррумпированная, бедная и слабая Украина – которая сама попросится назад «под защиту».
Ставки высоки. На кону истории – будущее Украины и России: победа «монгольского кода» или Киевской Руси. Кому что ближе?
Киевская Русь была, по своей сути, европейским государством. Возникла в результате смешения славянских племён и варягов (скандинавских викингов), ориентировалась на Византию. По европейским меркам тех времён – весьма развита и образована.
В 1238 году произошло ключевое для Руси событие. Большую часть Киевской Руси завоевала Золотая Орда. «Русь» раскалывается на две части. Восточная часть попала под татаро-монгольское иго, длившееся почти 250 лет. Западная часть (сегодняшняя Украина и Белоруссия) осталась частью европейского мира.
Жизнь под Золотой Ордой, естественно, не прошла бесследно. 250 лет – долгий срок. Генный код Московского государства, по сути, во многом стал ордынским. Каким именно?
Историк Костомаров: «Чрезвычайная сплочённость сил, безусловное повиновение старшим, совершенная безгласность отдельной личности и крайняя выносливость.»
Чингисхан создал систему, в которой монарх был вознесён на недостижимую высоту. Где государство было сакрализовано как сверхценность и высшая идея. Всё это было перенято русскими князьями. Историк Карамзин: «Князья, смиренно пресмыкаясь в Орде, возвращались оттуда грозными Властелинами.»
Сплочённость, повиновение, безгласность, терпение. Самодержавие, крепостничество, коммунизм, путинизм. В основе сегодняшней России - монгольский код Золотой Орды.
В основе сегодняшней Украины – генетический код Киевской Руси. Европейского государства. С совершенно другими ценностями: личной свободы, демократии, равных возможностей и верховенства закона.
Потому пробуждение Киевской Руси в Украине является смертельной угрозой для путинского режима. Современная история чётко показала экономически-творческий потенциал системы, основанной на европейских ценностях. Что если Украина сможет за какие-то двадцать лет достичь таких же экономических успехов, как Польша? Всего за сорок лет разница в развитии Украины и России может быть примерно такой же, как разница в развитии между Северной и Южной Кореей.
В Кремле это хорошо понимают. Поэтому произошло вторжение в Украину. Поэтому путинская Россия никогда не оставит Украину в покое. Потому что «монгольский код» не может позволить возрождения Киевской Руси. Его устраивает или Украина порабощённая – в качестве этаких «малоросов». Или насквозь коррумпированная, бедная и слабая Украина – которая сама попросится назад «под защиту».
Ставки высоки. На кону истории – будущее Украины и России: победа «монгольского кода» или Киевской Руси. Кому что ближе?
Re: Їх бісить історична правда.
Кубань, независимая от Москвы: рассказываем что произошло 106 лет назад в «исконно русском» Краснодарском крае
16 февраля 1918 года Кубанский Законодательный Совет провозгласил независимую Кубанскую Народную Республику, а через несколько дней – резолюцию о присоединении на федеративных условиях к Украине.
Что предшествовало
В 1917 году украинцы на Кубани составляли около 60%. Именно в те бурные времена произошло пробуждение национального сознания. Кубанские казаки не воспринимали большевистские власти и хотели присоединения Кубани к Украине на федеративных условиях.
Неудавшийся союз с УНР
В 1918-1920 гг. было несколько попыток объединения Кубани с Украинской Народной Республикой, но ни одна из них не стала успешной. В августе 1920 года Петлюра подписал договор о взаимной поддержке, однако вскоре оба государственных образования пали под давлением большевиков.
Роль кубанцев в Украинской революции 1917-1921 гг.
Они сражались против красных и белых войск в составе Армии УНР. В одну из самых боеспособных частей Армии УНР - 3 дивизию - входил отдел кубанских казаков.
Два года свободы от московитов
Государственное образование на Кубани в разных формах просуществовало с 16 февраля 1918-го по 17 марта 1920 года, когда в результате вторжения красной армии было прекращено существование Кубанского края как государства.
«Хватит умирать за Кремль!»
Идея независимости отдельных регионов современной рф от Москвы в связи с антироссийской и античеловеческой идеологией диктатора путина сегодня как никогда актуальна. На Форуме свободных народов Построссии в Брюсселе в 2023 году представители пяти регионов рф заявили о стремлении отделения от Москвы и анонсировали проведение онлайн-референдумов. Основными их лозунгами провозглашены следующие: «Хватит кормить Москву!», «Хватит умирать за Кремль!»
Напомним, что Президент Зеленский подписал Указ «Об исторически населенных украинцами территориях рф».
16 февраля 1918 года Кубанский Законодательный Совет провозгласил независимую Кубанскую Народную Республику, а через несколько дней – резолюцию о присоединении на федеративных условиях к Украине.
Что предшествовало
В 1917 году украинцы на Кубани составляли около 60%. Именно в те бурные времена произошло пробуждение национального сознания. Кубанские казаки не воспринимали большевистские власти и хотели присоединения Кубани к Украине на федеративных условиях.
Неудавшийся союз с УНР
В 1918-1920 гг. было несколько попыток объединения Кубани с Украинской Народной Республикой, но ни одна из них не стала успешной. В августе 1920 года Петлюра подписал договор о взаимной поддержке, однако вскоре оба государственных образования пали под давлением большевиков.
Роль кубанцев в Украинской революции 1917-1921 гг.
Они сражались против красных и белых войск в составе Армии УНР. В одну из самых боеспособных частей Армии УНР - 3 дивизию - входил отдел кубанских казаков.
Два года свободы от московитов
Государственное образование на Кубани в разных формах просуществовало с 16 февраля 1918-го по 17 марта 1920 года, когда в результате вторжения красной армии было прекращено существование Кубанского края как государства.
«Хватит умирать за Кремль!»
Идея независимости отдельных регионов современной рф от Москвы в связи с антироссийской и античеловеческой идеологией диктатора путина сегодня как никогда актуальна. На Форуме свободных народов Построссии в Брюсселе в 2023 году представители пяти регионов рф заявили о стремлении отделения от Москвы и анонсировали проведение онлайн-референдумов. Основными их лозунгами провозглашены следующие: «Хватит кормить Москву!», «Хватит умирать за Кремль!»
Напомним, что Президент Зеленский подписал Указ «Об исторически населенных украинцами территориях рф».
Re: Їх бісить історична правда.
Що ви знаєте про Велике князівство Литовське? Знаєте, що Україна була його частиною? А що воно охоплювало мільйон квадратних кілометрів: Литву, Білорусь, більшість України, трохи Польщі, Молдови, Латвії і крайній захід росії. Знали, що ця держава проіснувала 500 років? І що мова наша – руська (тільки не плутайте її з російською чи церковно-слов’янською, йдеться про давню українську) - була офіційною, нею писались усі державні документи. Та й взагалі руська вважалась елітарною і такою, що несе культуру і науку.
А чи знали ви, що найвідомішою людиною цієї великої держави був князь Костянтин Острозький. Його обожнювала Європа, ним захоплювались сучасники і нащадки. Його шанували королі, боялись вороги, за нього молились святі отці.
У грудні 1514 року Вільнюс, столиця Великого Князівства Литовського, був свідком величного дійства: гатили з усіх гармат, били в усі дзвони, люди вигукували хвалу, коли до міста в’їжджав їхній герой - гетьман Костянтин Острозький. За ним на списах несло свою перемогу звитяжне військо, а позаду тяглось кілька тисяч переможених і полонених м@сковитів, серед яких були воєводи, князьки і бояри. Таким був фінал битви під Оршею. Такою була одна з понад 60 перемог великого гетьмана Костянтина Острозького.
Орша – місто в Білорусії на березі Дніпра. Там 500 років тому Литовське князівство дало чортів м@сковитам, які з властивими їм нахабством і жорстокістю, посунули асвабаждать сусідів від нормального життя, а по суті окуповувати територію Русі. Важливо: м@сковити НЕ БУЛИ Руссю. Вони були уламком Орди, напівдикими угрофінськими племенами, які дуже хотіли стати частиною цивілізованого світу. Але єдиний спосіб це зробити, який міг народитись у їхніх головах – окуповувати, красти, відбирати силою. Власне, з того часу нічого нового у їхніх макитрах не народилось.
Тим часом цивілізований світ обожнював великого воїна. Острозького з захватом порівнюють з найвидатнішими полководцями античності. Про нього складають пісні німецькі та французькі менестрелі, йому присвячують свої панегірики тогочасні поети, його порівнюють з римським полководцем Сципіоном (це той, що таки зруйнував Карфаген), з мріями про нього зітхають європейські панночки.
Костянтин Острозький. Найближча людина польсько-литовського короля Сигізмунда Старого,
Великий гетьман Князівства Литовського (це як Залужний сьогодні), один з найзаможніших людей свого часу, друга людина у найбільшій європейській державі Середньовіччя. Тільки йому король, попри заборону будувати православні храми у Великому князівстві Литовському, дозволив зводити церкви і собори. Тільки йому король дозволив
скріплювати укази червоним королівським
воском.
Він народився на Волині в середині 15 століття у родині князів Острозьких. Костянтин проживе довге, як на свій час, життя – йому буде 70, коли він піде у кращі світи. За свій довгий вік він встигне багато.
• Повести за собою військо у понад 60 битв, програвши лише дві з них.
• У більшості своїх походів він битиме м@скалів, які вже тоді не даватимуть спокою цивілізованому світові.
• 7 років він проведе у полоні у москві, де присягне-таки цареві, але виключно для того, щоб утекти і знову бити м@сковитів.
• У битві під Оршею він так потрощить орків, що вони на понад сто років дадуть всім спокій і не вистромлюватимсуть писків зі своїх лісів.
• Під Ольшаницею на Київщині у бою проти татар звільнив 40 тисяч українського люду.
• Був одним з найзаможніших людей Великого князівства Литовського( у власності мав 1300 сіл, 100 міст і 40 замків).
• Будував церкви, школи для дітей, притулки для безхатьків, забезпечував своє військо найкращим озброєнням.
Але! Не Костянтин, а син його Василь-Костянтин заснував Острозьку Академію.
Великий гетьман Литовського князівства Костянтин Острозький був першим українським націоналістом. Він принципово говорив українською всюди і з усіма, він молився своєю мовою у своїй церкві своєму Богові. Він міг би жити у Вільнюсі, але понад усе любив свій Острог. Він розумів, що діти його землі повинні вчитись своєю мовою і знати своїх героїв, тому будував школи, де здобували освіту юні русичі. І головне - він люто і відчайдушно воював з усіма, хто простягав руки до його рідної землі. Саме тому м@сковити викреслили його з нашої пам’яті на майже півтисячі років. Саме тому ми майже нічого не знаємо про ту добу і про велич нашої нації, історія державності якої тісно пов’язана з Європою, а не з дикими племенами, які кричать про “адіннарод”.
А чи знали ви, що найвідомішою людиною цієї великої держави був князь Костянтин Острозький. Його обожнювала Європа, ним захоплювались сучасники і нащадки. Його шанували королі, боялись вороги, за нього молились святі отці.
У грудні 1514 року Вільнюс, столиця Великого Князівства Литовського, був свідком величного дійства: гатили з усіх гармат, били в усі дзвони, люди вигукували хвалу, коли до міста в’їжджав їхній герой - гетьман Костянтин Острозький. За ним на списах несло свою перемогу звитяжне військо, а позаду тяглось кілька тисяч переможених і полонених м@сковитів, серед яких були воєводи, князьки і бояри. Таким був фінал битви під Оршею. Такою була одна з понад 60 перемог великого гетьмана Костянтина Острозького.
Орша – місто в Білорусії на березі Дніпра. Там 500 років тому Литовське князівство дало чортів м@сковитам, які з властивими їм нахабством і жорстокістю, посунули асвабаждать сусідів від нормального життя, а по суті окуповувати територію Русі. Важливо: м@сковити НЕ БУЛИ Руссю. Вони були уламком Орди, напівдикими угрофінськими племенами, які дуже хотіли стати частиною цивілізованого світу. Але єдиний спосіб це зробити, який міг народитись у їхніх головах – окуповувати, красти, відбирати силою. Власне, з того часу нічого нового у їхніх макитрах не народилось.
Тим часом цивілізований світ обожнював великого воїна. Острозького з захватом порівнюють з найвидатнішими полководцями античності. Про нього складають пісні німецькі та французькі менестрелі, йому присвячують свої панегірики тогочасні поети, його порівнюють з римським полководцем Сципіоном (це той, що таки зруйнував Карфаген), з мріями про нього зітхають європейські панночки.
Костянтин Острозький. Найближча людина польсько-литовського короля Сигізмунда Старого,
Великий гетьман Князівства Литовського (це як Залужний сьогодні), один з найзаможніших людей свого часу, друга людина у найбільшій європейській державі Середньовіччя. Тільки йому король, попри заборону будувати православні храми у Великому князівстві Литовському, дозволив зводити церкви і собори. Тільки йому король дозволив
скріплювати укази червоним королівським
воском.
Він народився на Волині в середині 15 століття у родині князів Острозьких. Костянтин проживе довге, як на свій час, життя – йому буде 70, коли він піде у кращі світи. За свій довгий вік він встигне багато.
• Повести за собою військо у понад 60 битв, програвши лише дві з них.
• У більшості своїх походів він битиме м@скалів, які вже тоді не даватимуть спокою цивілізованому світові.
• 7 років він проведе у полоні у москві, де присягне-таки цареві, але виключно для того, щоб утекти і знову бити м@сковитів.
• У битві під Оршею він так потрощить орків, що вони на понад сто років дадуть всім спокій і не вистромлюватимсуть писків зі своїх лісів.
• Під Ольшаницею на Київщині у бою проти татар звільнив 40 тисяч українського люду.
• Був одним з найзаможніших людей Великого князівства Литовського( у власності мав 1300 сіл, 100 міст і 40 замків).
• Будував церкви, школи для дітей, притулки для безхатьків, забезпечував своє військо найкращим озброєнням.
Але! Не Костянтин, а син його Василь-Костянтин заснував Острозьку Академію.
Великий гетьман Литовського князівства Костянтин Острозький був першим українським націоналістом. Він принципово говорив українською всюди і з усіма, він молився своєю мовою у своїй церкві своєму Богові. Він міг би жити у Вільнюсі, але понад усе любив свій Острог. Він розумів, що діти його землі повинні вчитись своєю мовою і знати своїх героїв, тому будував школи, де здобували освіту юні русичі. І головне - він люто і відчайдушно воював з усіма, хто простягав руки до його рідної землі. Саме тому м@сковити викреслили його з нашої пам’яті на майже півтисячі років. Саме тому ми майже нічого не знаємо про ту добу і про велич нашої нації, історія державності якої тісно пов’язана з Європою, а не з дикими племенами, які кричать про “адіннарод”.
Re: Їх бісить історична правда.
79 лет назад покончил жизнь самоубийством Адольф Гитлер: рассказываем о последних днях нацистского диктатора
Вера в свое божественное предназначение
Весной 1945 г., когда всем было ясно, что Германия потерпела поражение, Гитлер отказывался капитулировать и отправлял войска в бессмысленные «мясные штурмы».
У него развилась крайняя степень гибрис-синдрома - чрезмерной самоуверенности, категоричности, нетерпимости к критике, веры в собственную непогрешимость и едва ли не божественное предназначение.
О психическом состоянии Гитлера может говорить тот факт, это он принимал большое количество препаратов, в том числе мышьяк, амфетамины, кокаин и так называемые противогазовые таблетки, содержавшие в небольших дозах стрихнин и атропин.
«Подлечите нервы, герр генерал»
Все видели, что он окончательно потерял связь с реальностью и превратился в сумасшедшего. В конце апреля Гитлер уволил ряд военачальников за «слишком панические и неоптимистичные отчеты» и посоветовал им «подлечить нервы». Хотя сам то пребывал в апатии, то собирал генералов и требовал начать наступление.
Цианид и пуля в голову
Утром 30 апреля Гитлер узнал о смерти Муссолини, которого двумя днями ранее расстреляли партизаны, а тело выставили на всеобщее обозрения. Испугавшись посмертного позора, Гитлер приказать сжечь его тело после самоубийства.
В тот же день он закрылся в кабинете бункера с Евой Браун. Оба приняли цианид, а сам диктатор для уверенности выстрелил себе в рот из пистолета.
После самоубийства тела отнесли в сад Рейхсканцелярии, над которым находился бункер. Их облили бензином и попыталась сжечь. Но горели они плохо. Поэтому полусожженные тела решили закопать неподалеку в воронке от снаряда.
1 мая по радио было объявлено о смерти Гитлера. За несколько недель в ад за фюрером отправилось 7000 тысяч нацистских военных и чиновников, которые тоже покончили с собой.
Верим в повторении истории с другим бункерным диктатором.
Вера в свое божественное предназначение
Весной 1945 г., когда всем было ясно, что Германия потерпела поражение, Гитлер отказывался капитулировать и отправлял войска в бессмысленные «мясные штурмы».
У него развилась крайняя степень гибрис-синдрома - чрезмерной самоуверенности, категоричности, нетерпимости к критике, веры в собственную непогрешимость и едва ли не божественное предназначение.
О психическом состоянии Гитлера может говорить тот факт, это он принимал большое количество препаратов, в том числе мышьяк, амфетамины, кокаин и так называемые противогазовые таблетки, содержавшие в небольших дозах стрихнин и атропин.
«Подлечите нервы, герр генерал»
Все видели, что он окончательно потерял связь с реальностью и превратился в сумасшедшего. В конце апреля Гитлер уволил ряд военачальников за «слишком панические и неоптимистичные отчеты» и посоветовал им «подлечить нервы». Хотя сам то пребывал в апатии, то собирал генералов и требовал начать наступление.
Цианид и пуля в голову
Утром 30 апреля Гитлер узнал о смерти Муссолини, которого двумя днями ранее расстреляли партизаны, а тело выставили на всеобщее обозрения. Испугавшись посмертного позора, Гитлер приказать сжечь его тело после самоубийства.
В тот же день он закрылся в кабинете бункера с Евой Браун. Оба приняли цианид, а сам диктатор для уверенности выстрелил себе в рот из пистолета.
После самоубийства тела отнесли в сад Рейхсканцелярии, над которым находился бункер. Их облили бензином и попыталась сжечь. Но горели они плохо. Поэтому полусожженные тела решили закопать неподалеку в воронке от снаряда.
1 мая по радио было объявлено о смерти Гитлера. За несколько недель в ад за фюрером отправилось 7000 тысяч нацистских военных и чиновников, которые тоже покончили с собой.
Верим в повторении истории с другим бункерным диктатором.
Re: Їх бісить історична правда.
«Я - русский»
Здається ні одна нація в світі не називає себе на прикметник. Ми ж не кажемо: «я український», але говоримо: «я - українець».
Чи грузини не кажуть «я грузинський», інші народи не кажуть «я польський», «американський», «англійський» і т.д.
Лише росіяни кажуть: «я русский». І все тому, що це не нація, а збірна народів, яких поневолили, пригнобили, обікрали і вклали в голову, що вони «великие» і цар у них «геополітик світового масштабу», який найбагатшу на корисні копалини землю перетворив на тюрму народів, які живуть за межею бідності, але горді, що «русские». Хоча і ця назва вкрадена, бо Русь - це Київ, це Україна.
В світлі останніх подій «русским» більше підходить назва «пенздюки» - народність, яка на цій картинці вказана в правому нижньому куті.
Здається ні одна нація в світі не називає себе на прикметник. Ми ж не кажемо: «я український», але говоримо: «я - українець».
Чи грузини не кажуть «я грузинський», інші народи не кажуть «я польський», «американський», «англійський» і т.д.
Лише росіяни кажуть: «я русский». І все тому, що це не нація, а збірна народів, яких поневолили, пригнобили, обікрали і вклали в голову, що вони «великие» і цар у них «геополітик світового масштабу», який найбагатшу на корисні копалини землю перетворив на тюрму народів, які живуть за межею бідності, але горді, що «русские». Хоча і ця назва вкрадена, бо Русь - це Київ, це Україна.
В світлі останніх подій «русским» більше підходить назва «пенздюки» - народність, яка на цій картинці вказана в правому нижньому куті.
Re: Їх бісить історична правда.
Добриня Нікітич (Ніскинич) (X-XI ст). Син князя древлян Мала Любечанина, онук князя Ніскині, швагро князя Святослава Хороброго, дядько князя Володимира Великого, двоюрідний дід князя Ярослава Мудрого. Воєвода князів Святослава та Володимира.
Батько Добрині мав землі на Житомирщині та на Волині. До його володінь на Волині належала група сіл – Гряди, Будятичі та Низкиничі. Все це поблизу сучасного міста Нововолинськ на кордоні з Польщею. Тодішня назва села «Ніскінічі» й дала ім’я дідові Добрині - древлянському князеві - Ніскиня. Тому й Добриня Нікітич, тобто з Ніскінич. Сестра Добрині Малуша служила ключницею у княгині Ольги. Майбутнього князя Київської Руси Володимира Великого Малуша народила у селі Будятичі, від князя Святослава Хороброго.
В Іпатіївському літописі зазначено: «Добриня від народження виховував свого племінника Володимира разом із Княгинею Ольгою» і впродовж усього подальшого життя всюди його супроводжував. Коли у 970 році князь Святослав розділив Русь між двома синами, новгородські посли, за вказівкою Добрині, випросили до себе Володимира. У 988 році Добриня разом з Володимиром хрестив Київську Русь. Коли Добриня став посадником у Новгороді, він поширював християнство і там. Існує старовинна новгородська приказка: «Добриня хрестив вогнем».
Літописи свідчать про кмітливість, знання іноземних мов, хоробрість, дипломатичний хист Добрині. "Спритний, влучно стріляє, плаває, співає, грає на кобзі, спілкується з птахами".
Життя та подвиги Добрині відтворено у багатьох билинах і переказах. Серед них – «Добриня Никитич та Змій Горинич», «Добриня і Дунай – свати», «Добриня Никитич та Василь Казимирович», книга «Повість минулих літ».
Богатир Добриня був одружений на доньці Микули Селяниновича – Анастасії. Вони познайомилися у досить дивний спосіб. Жінка-богатир вступила з Добринею у двобій, під час якого вони й закохалися одне в одного. У Добрині був син Кснятин (Костянтин) - згодом новгородський посадник і воєвода.
Цікаво, що його "друзі" богатирі Ілля Муромець та Олеша Попович насправді жили в різні періоди, тому не могли перетинатися у житті. Принаймні так стверджують науковці. Хоча всі троє й народилися на наших землях. Олешка Попович – на Полтавщині у місті Пирятин, а Ілля Муромець у "Моровійську" - сучасне село Морівськ на Чернігівщині.
На честь Добрині названо астероїд 4762. У Коростені йому встановлено пам'ятник. На Оболоні у Києві є вулиця Добринінська. А от у Низкиничах, на його батьківщині, нічого про Добриню не нагадує, на жаль.
У Коростені на правому березі річки Уж на скелі над урвищем встановлено пам’ятник батькові Добрині - князеві Малу. Автор 10-метрової фігури з міді - скульптор Ігор Зарічний. Саме тут війська князя Мала, які повстали проти нестерпних поборів київського князя Ігоря, у 945 році здобули перемогу над його дружиною, а самого Ігоря стратили після суду. Мал – другий з відомих коростенських князів. Відомо, що в Коростені зараз проживає кілька десятків сімей з прізвищами Нікітіч, які є прямими нащадками князя Ніскині.
@Erika Pankeieva
Батько Добрині мав землі на Житомирщині та на Волині. До його володінь на Волині належала група сіл – Гряди, Будятичі та Низкиничі. Все це поблизу сучасного міста Нововолинськ на кордоні з Польщею. Тодішня назва села «Ніскінічі» й дала ім’я дідові Добрині - древлянському князеві - Ніскиня. Тому й Добриня Нікітич, тобто з Ніскінич. Сестра Добрині Малуша служила ключницею у княгині Ольги. Майбутнього князя Київської Руси Володимира Великого Малуша народила у селі Будятичі, від князя Святослава Хороброго.
В Іпатіївському літописі зазначено: «Добриня від народження виховував свого племінника Володимира разом із Княгинею Ольгою» і впродовж усього подальшого життя всюди його супроводжував. Коли у 970 році князь Святослав розділив Русь між двома синами, новгородські посли, за вказівкою Добрині, випросили до себе Володимира. У 988 році Добриня разом з Володимиром хрестив Київську Русь. Коли Добриня став посадником у Новгороді, він поширював християнство і там. Існує старовинна новгородська приказка: «Добриня хрестив вогнем».
Літописи свідчать про кмітливість, знання іноземних мов, хоробрість, дипломатичний хист Добрині. "Спритний, влучно стріляє, плаває, співає, грає на кобзі, спілкується з птахами".
Життя та подвиги Добрині відтворено у багатьох билинах і переказах. Серед них – «Добриня Никитич та Змій Горинич», «Добриня і Дунай – свати», «Добриня Никитич та Василь Казимирович», книга «Повість минулих літ».
Богатир Добриня був одружений на доньці Микули Селяниновича – Анастасії. Вони познайомилися у досить дивний спосіб. Жінка-богатир вступила з Добринею у двобій, під час якого вони й закохалися одне в одного. У Добрині був син Кснятин (Костянтин) - згодом новгородський посадник і воєвода.
Цікаво, що його "друзі" богатирі Ілля Муромець та Олеша Попович насправді жили в різні періоди, тому не могли перетинатися у житті. Принаймні так стверджують науковці. Хоча всі троє й народилися на наших землях. Олешка Попович – на Полтавщині у місті Пирятин, а Ілля Муромець у "Моровійську" - сучасне село Морівськ на Чернігівщині.
На честь Добрині названо астероїд 4762. У Коростені йому встановлено пам'ятник. На Оболоні у Києві є вулиця Добринінська. А от у Низкиничах, на його батьківщині, нічого про Добриню не нагадує, на жаль.
У Коростені на правому березі річки Уж на скелі над урвищем встановлено пам’ятник батькові Добрині - князеві Малу. Автор 10-метрової фігури з міді - скульптор Ігор Зарічний. Саме тут війська князя Мала, які повстали проти нестерпних поборів київського князя Ігоря, у 945 році здобули перемогу над його дружиною, а самого Ігоря стратили після суду. Мал – другий з відомих коростенських князів. Відомо, що в Коростені зараз проживає кілька десятків сімей з прізвищами Нікітіч, які є прямими нащадками князя Ніскині.
@Erika Pankeieva
Re: Їх бісить історична правда.
УКРИ (слов'янські племена й союзи племен) прибули із території теперішньої УКРАЇНИ на північ Европи в VI ст., що засвідчують европейські писемні згадки, зокрема німецький історик Відукінд Корвейский згадує про плем’я УКРІВ (укранів) у тексті, датованому 934 р. Крім того, єпископ Бранденбурґа згадує про них 947 р. – частина венедів і західних слов'ян (за европейськими істориками), Полабські й Поморські слов'яни (за російськими істориками), поморяни, варяги-русь (за Нестором Літописцем), Ободріти, Лютичі, Укри, Укране, Вагри, Хижане, Руяни, Черезпиняни, Бодричі, Полаби, Поморяни, Варни, Доленчани, Редарії, Древане, Брежане, Стодоряне, Спреване, Моричане...
Писемні згадки европейських й українських поетів від ХІХ ст. про славні городи УКРІВ Аркону й Ретру, про божество (кумир) Світовид:
"Заспіваю, що минуло
Передвіцький згину час,–
Як весело колись було,
Як то сумно нині в нас!
Святовида лиця ясні
За Лабою слов'ян чтив,
Купайловий танок красний
Царинами вітром сплив.
Городища де бували –
Днесь могили ся звели,
Богів храми де стояли –
Грехіт моха поросли.
Красна Ретра з Арконою
Пилом вічним припали...
Новгорода сила й слава
Світом цілим зголосла,
Київа золота глава
Під небеса ся звела."
Галицький письменник Маркіян Шашкевич. Писемна згадка про "преславні городи УКРІВ" у вірші "Згадка" (1834–1835 рр.)
"Де старославна Аркона у небо підносила чоло –
Там на руїні ступа гостя чужого нога.
Скаржаться мури зруйновані храму величного Ретри, –
Ящірки й змії тепер мостять, там кубла свої ."
Чеський і словацький поет Ян Коллар. Писемна згадка про "преславні городи УКРІВ" у поемі "Дочка Славії". 1824 р.
Прадавні українці – УКРИ , вернулися на Малу Батьківщину східного слов'янства України-Руси. Новітнім християнам не сподобався Святовид і вони втопили божество в р. Збруч, як колись Володимир топив Перуна у Дніпрі. Сьогодні, чотириликий Світовид – віднайдений Збручанський идол (кумир) 1848 р. зберігається в Польщі.
Божество (кумир) Святовит із духовного центру УКРІВ Аркони з острова Руян пра-Української країни Славії.
УКРИ в Великій України були набагато раніше за Русів.. Принагідно нагадаємо, що історична вітчизняна писемна згадка про Русь і Русів в ПВЛ Нестора-літописця датується половиною ІХ ст. за часів царювання візантійського імператора Михаїла.
Усі, без винятку, писемні згадки з літописів і хронік европейської та української історіографії, які візуально зілюстровано десятками географійних мап, документують появу племен УКРІВ, прибулих на північ Европи й заснувавших пра-Українську країну Славію, із території теперішньої України в VI ст. н.е. Свою загальну назву УКРИ (за Кареліним), венеди, західні слов'яни (за українськими істориками), пра-Українські племена, із колишніх племінних пра-Українських союзів АНТІВ і ДУЛІБІВ, отримали від німецьких хроністів й істориків, які вважали себе батьками европейської історіографії і надали назви багатьом европейським народам і країнам Ґалія, Греція, Германія... Так в европейській історії появився скорчений етнонім УКРИ, на взір – ґалли, готи, гунни, авари, угри, тюрки..., із рештою та руси, від яких також пішли назви европейських країн й імперій. Якщо вимушена міґрація УКРІВ на північ Европи відбулася в VI ст., скажімо, через утиски жорстоких аварів, а, можливо, це могло відбутися і раніше в історійну добу "Великого переселення народів". Тобто племена УКРІВ-автохтонів, прибулих на північ Европи з території теперішньої України й від яких народилась назва нашої держави – етнонім "УКРАЇНА", були там і раніше, за часів Гуннської Української імперії Аттіли. можливо під иншими назвами (два десятка племен автохтонів). Вочевидь, що як самоназва українського народу, так і назва Україна мають глибокі історійні коріння і походу від слів Культури Кукутень-Трипілля часів Матріярхату – назви Єдиної Народної Традиційної Віри, Трипільських пересельців (пеласгів) первісно в Атенах називали КРАНАЇ, відомі античні ТЕ-УКРИ, Також маємо історійну писемну згадку, що ще третій Папа Римський Климентій, якого імператор Троян спровадив на заслання до Херсонесу, наприкінці І ст. н.е., згадував, що в Причорномор'ї мешкає нарід УКРАЙН, який має свою мову й писемність. Він навчився тієї мови, написав "Благовіст" і хрестив цей нарід. Саме від тоді в Україні народилася широко відома леґенда, що хрест на давніх українських церквах, це давній кітва-хрест Папи Римського Климентія, якого римляни розіп'яли та стратили, утопивши на кітві за те, що він хрестив УКРІВ (кітва - якір).
УКРИ - зборова назва давніх українців (14 племінних союзів, понад 100 племен-автохтонів, територія 1,5 млн. км2, населення 25 млн.) УКРИ - Унія східних і частини західних слов'ян (венедів).
Питанок виникнення та становлення самоназви одного з великих европейських народів, українців, не дає спокою не тільки власне йому, але і слов’янському оточчю, не байдужому до оцінок історії цього народу, чиї землі є прабатьківщиною слов’янства. УКРИ. Це не вигадане слово. Такий слов’янський етнос насправді існував, але далеченько від нашої України. Нині там район Uckermark землі Brandenburg, між Берліном і польським Щецином.
Укри, украни – західнослов’янське (полабське) плем’я, що жило понад р. Укра (Ucker). Плем’я входило до войовничого союзу лютичів. Центральне місто – Пренцлау, колись називали приблизно Пржемислав – за іменем.
Від 10 ст. німці почали тиснути на місцевих слов’ян, і з часом ті понімечились. Головною помилкою всіх попередніх дослідників проблеми укрів є націленість їх на те, що укри це обов’язково плем’я чи нарід. Одна з версій, Укри – це специфічний гурт людей, древня каста, інтелектуальна верхівка древнього суспільства, носії високих духових знань. Це носії дуже давнього духового світогляду який вони розповсюджували тисячоліттями на величезних просторах Евразії! Це волхви-укри. Гілка племен у північній частині теперішнього польського Помор'я – на лівобережжі р. Одра – у добу раннього Середньовіччя знана під іменем «украни» (wkrzanie), від назви яких територія, що вони її заселяли, називалася Укра (Uckermark < праслов. Vъkra). Знаний германський хроніст Відукінд Корвейський у своїй праці «Діяння саксів» (М., 1975) зазначає, що uchri – це частина племені ротарів (вони ж – родарії), що входило до Велетської держави, котра охоплювала межиріччя Лаби (Ельби), Пєнити та Одри (ІІІ, 42). Назва ротарії походить від назви міста Ретра, де був головний язичницький храм «Ріедігост», у якому стояв идол Сварожича (Zuarasica) – Аркони. Епітетом Аркони було «Святовит» (слово «Світовид» є витвором українських письменників ХХ ст.). Цьому богові поклонялися всі поморські слов'яни. 954 р. укри – ротарі підняли повстання проти германських поневолювачів і приступом визволили м. Воліслав (Валелебен) у Старій Марці, між Вербеном та Аренбургом, і перебили величезну кількість німців (Відукінд Корвейський, «Діяння саксів», І, 36). Цей виступ став сигналом до всезагальної визвольної війни полабів на чолі з Нако і Стоїгнівом. До повсталих приєдналися знатні саксонські лицарі Віхман й Екберт. Первого проголосили королем і під його керунком полаби вторглися до Саксонії та захопили замок Кокаресцемія. З нової книжки Олега Кареліна "Про назву України".
Писемні згадки европейських й українських поетів від ХІХ ст. про славні городи УКРІВ Аркону й Ретру, про божество (кумир) Світовид:
"Заспіваю, що минуло
Передвіцький згину час,–
Як весело колись було,
Як то сумно нині в нас!
Святовида лиця ясні
За Лабою слов'ян чтив,
Купайловий танок красний
Царинами вітром сплив.
Городища де бували –
Днесь могили ся звели,
Богів храми де стояли –
Грехіт моха поросли.
Красна Ретра з Арконою
Пилом вічним припали...
Новгорода сила й слава
Світом цілим зголосла,
Київа золота глава
Під небеса ся звела."
Галицький письменник Маркіян Шашкевич. Писемна згадка про "преславні городи УКРІВ" у вірші "Згадка" (1834–1835 рр.)
"Де старославна Аркона у небо підносила чоло –
Там на руїні ступа гостя чужого нога.
Скаржаться мури зруйновані храму величного Ретри, –
Ящірки й змії тепер мостять, там кубла свої ."
Чеський і словацький поет Ян Коллар. Писемна згадка про "преславні городи УКРІВ" у поемі "Дочка Славії". 1824 р.
Прадавні українці – УКРИ , вернулися на Малу Батьківщину східного слов'янства України-Руси. Новітнім християнам не сподобався Святовид і вони втопили божество в р. Збруч, як колись Володимир топив Перуна у Дніпрі. Сьогодні, чотириликий Світовид – віднайдений Збручанський идол (кумир) 1848 р. зберігається в Польщі.
Божество (кумир) Святовит із духовного центру УКРІВ Аркони з острова Руян пра-Української країни Славії.
УКРИ в Великій України були набагато раніше за Русів.. Принагідно нагадаємо, що історична вітчизняна писемна згадка про Русь і Русів в ПВЛ Нестора-літописця датується половиною ІХ ст. за часів царювання візантійського імператора Михаїла.
Усі, без винятку, писемні згадки з літописів і хронік европейської та української історіографії, які візуально зілюстровано десятками географійних мап, документують появу племен УКРІВ, прибулих на північ Европи й заснувавших пра-Українську країну Славію, із території теперішньої України в VI ст. н.е. Свою загальну назву УКРИ (за Кареліним), венеди, західні слов'яни (за українськими істориками), пра-Українські племена, із колишніх племінних пра-Українських союзів АНТІВ і ДУЛІБІВ, отримали від німецьких хроністів й істориків, які вважали себе батьками европейської історіографії і надали назви багатьом европейським народам і країнам Ґалія, Греція, Германія... Так в европейській історії появився скорчений етнонім УКРИ, на взір – ґалли, готи, гунни, авари, угри, тюрки..., із рештою та руси, від яких також пішли назви европейських країн й імперій. Якщо вимушена міґрація УКРІВ на північ Европи відбулася в VI ст., скажімо, через утиски жорстоких аварів, а, можливо, це могло відбутися і раніше в історійну добу "Великого переселення народів". Тобто племена УКРІВ-автохтонів, прибулих на північ Европи з території теперішньої України й від яких народилась назва нашої держави – етнонім "УКРАЇНА", були там і раніше, за часів Гуннської Української імперії Аттіли. можливо під иншими назвами (два десятка племен автохтонів). Вочевидь, що як самоназва українського народу, так і назва Україна мають глибокі історійні коріння і походу від слів Культури Кукутень-Трипілля часів Матріярхату – назви Єдиної Народної Традиційної Віри, Трипільських пересельців (пеласгів) первісно в Атенах називали КРАНАЇ, відомі античні ТЕ-УКРИ, Також маємо історійну писемну згадку, що ще третій Папа Римський Климентій, якого імператор Троян спровадив на заслання до Херсонесу, наприкінці І ст. н.е., згадував, що в Причорномор'ї мешкає нарід УКРАЙН, який має свою мову й писемність. Він навчився тієї мови, написав "Благовіст" і хрестив цей нарід. Саме від тоді в Україні народилася широко відома леґенда, що хрест на давніх українських церквах, це давній кітва-хрест Папи Римського Климентія, якого римляни розіп'яли та стратили, утопивши на кітві за те, що він хрестив УКРІВ (кітва - якір).
УКРИ - зборова назва давніх українців (14 племінних союзів, понад 100 племен-автохтонів, територія 1,5 млн. км2, населення 25 млн.) УКРИ - Унія східних і частини західних слов'ян (венедів).
Питанок виникнення та становлення самоназви одного з великих европейських народів, українців, не дає спокою не тільки власне йому, але і слов’янському оточчю, не байдужому до оцінок історії цього народу, чиї землі є прабатьківщиною слов’янства. УКРИ. Це не вигадане слово. Такий слов’янський етнос насправді існував, але далеченько від нашої України. Нині там район Uckermark землі Brandenburg, між Берліном і польським Щецином.
Укри, украни – західнослов’янське (полабське) плем’я, що жило понад р. Укра (Ucker). Плем’я входило до войовничого союзу лютичів. Центральне місто – Пренцлау, колись називали приблизно Пржемислав – за іменем.
Від 10 ст. німці почали тиснути на місцевих слов’ян, і з часом ті понімечились. Головною помилкою всіх попередніх дослідників проблеми укрів є націленість їх на те, що укри це обов’язково плем’я чи нарід. Одна з версій, Укри – це специфічний гурт людей, древня каста, інтелектуальна верхівка древнього суспільства, носії високих духових знань. Це носії дуже давнього духового світогляду який вони розповсюджували тисячоліттями на величезних просторах Евразії! Це волхви-укри. Гілка племен у північній частині теперішнього польського Помор'я – на лівобережжі р. Одра – у добу раннього Середньовіччя знана під іменем «украни» (wkrzanie), від назви яких територія, що вони її заселяли, називалася Укра (Uckermark < праслов. Vъkra). Знаний германський хроніст Відукінд Корвейський у своїй праці «Діяння саксів» (М., 1975) зазначає, що uchri – це частина племені ротарів (вони ж – родарії), що входило до Велетської держави, котра охоплювала межиріччя Лаби (Ельби), Пєнити та Одри (ІІІ, 42). Назва ротарії походить від назви міста Ретра, де був головний язичницький храм «Ріедігост», у якому стояв идол Сварожича (Zuarasica) – Аркони. Епітетом Аркони було «Святовит» (слово «Світовид» є витвором українських письменників ХХ ст.). Цьому богові поклонялися всі поморські слов'яни. 954 р. укри – ротарі підняли повстання проти германських поневолювачів і приступом визволили м. Воліслав (Валелебен) у Старій Марці, між Вербеном та Аренбургом, і перебили величезну кількість німців (Відукінд Корвейський, «Діяння саксів», І, 36). Цей виступ став сигналом до всезагальної визвольної війни полабів на чолі з Нако і Стоїгнівом. До повсталих приєдналися знатні саксонські лицарі Віхман й Екберт. Первого проголосили королем і під його керунком полаби вторглися до Саксонії та захопили замок Кокаресцемія. З нової книжки Олега Кареліна "Про назву України".
Re: Їх бісить історична правда.
Проект 1919 года: как американские дипломаты планировали разделить революционную Россию на 23 государства
В 1919 году, спустя год после окончания Первой мировой, мир находился в поисках нового порядка. Парижская мирная конференция, собравшая победителей войны, ставила перед собой амбициозную цель — предотвратить будущие конфликты.
Одним из самых необычных и малоизвестных эпизодов этой конференции стал проект американских дипломатов, предлагавший разделить бывшую Российскую империю на 23 независимых государства. Этот проект мог навсегда изменить карту Евразии. Но история распорядилась иначе.
Россия в хаосе
К 1919 году большевики контролировали лишь центральные регионы, в то время как на остальной территории шла гражданская война. Белые армии, национальные движения и иностранные интервенты боролись за влияние, создавая на карте России более 20 фронтов.
В этих условиях западные державы, включая США, Великобританию и Францию, искали способы стабилизировать ситуацию и предотвратить дальнейшее кровопролитие.
Миссия Буллита
В феврале 1919 года американский дипломат Уильям Буллит отправился в Москву с секретной миссией. Его задача заключалась в том, чтобы предложить большевикам мирный план, который включал бы признание всех де-факто существующих правительств на территории бывшей империи.
По сути, это означало бы разделение России на множество независимых государств, каждое из которых получило бы международное признание.
Большевики, к удивлению Буллита, согласились на эти условия. Они были готовы признать независимость Финляндии, Украины, Прибалтики и других регионов, оставив под своим контролем лишь центральные губернии.
Фактически это возвращало территорию к границам времен Ивана Грозного. Ленин и Троцкий даже согласились на выплату части царских долгов. Тогда они были готовы на все ради международного признания.
23 государства вместо одной империи
Согласно плану Буллита, Россия должна была быть разделена на 23 государства, каждое из которых контролировало бы свою территорию. Это включало не только национальные республики, такие как Украина или Грузия, но и регионы, контролируемые белыми армиями. Например, Сибирь под управлением Колчака или юг России под контролем Деникина.
Почему план провалился
Несмотря на первоначальный оптимизм Буллита, его предложение было встречено в Париже скептически. Лидеры западных держав, включая президента США Вудро Вильсона и премьер-министра Великобритании Ллойда Джорджа, не верили в долговечность большевистского режима. Они считали, что коммунисты вскоре падут, и потому не видели смысла в переговорах.
Французский премьер Жорж Клемансо называл коммунизм «болезнью побежденных наций» и отказывался вести переговоры с режимом, который он считал преступным.
Исторические последствия
Отказ от плана Буллита имел далекоидущие последствия. Вместо того, чтобы разделить Россию на множество государств, Запад позволил большевикам укрепить свою власть. К 1922 году большая часть бывшей империи была объединена под контролем большевиков.
Буллит вернулся в Москву в 1933 году уже в качестве первого американского посла в СССР. К тому времени страна сильно изменилась. В своих донесениях он описывал страну, как «неприветливую и тираническую».
Если бы план Буллита был реализован, история XX века могла бы пойти по другому пути. Возможно, это предотвратило бы возникновение СССР, как сверхдержавы, и избавило бы мир от многих конфликтов, связанных с холодной войной. Однако, история не знает сослагательного наклонения.
В 1919 году, спустя год после окончания Первой мировой, мир находился в поисках нового порядка. Парижская мирная конференция, собравшая победителей войны, ставила перед собой амбициозную цель — предотвратить будущие конфликты.
Одним из самых необычных и малоизвестных эпизодов этой конференции стал проект американских дипломатов, предлагавший разделить бывшую Российскую империю на 23 независимых государства. Этот проект мог навсегда изменить карту Евразии. Но история распорядилась иначе.
Россия в хаосе
К 1919 году большевики контролировали лишь центральные регионы, в то время как на остальной территории шла гражданская война. Белые армии, национальные движения и иностранные интервенты боролись за влияние, создавая на карте России более 20 фронтов.
В этих условиях западные державы, включая США, Великобританию и Францию, искали способы стабилизировать ситуацию и предотвратить дальнейшее кровопролитие.
Миссия Буллита
В феврале 1919 года американский дипломат Уильям Буллит отправился в Москву с секретной миссией. Его задача заключалась в том, чтобы предложить большевикам мирный план, который включал бы признание всех де-факто существующих правительств на территории бывшей империи.
По сути, это означало бы разделение России на множество независимых государств, каждое из которых получило бы международное признание.
Большевики, к удивлению Буллита, согласились на эти условия. Они были готовы признать независимость Финляндии, Украины, Прибалтики и других регионов, оставив под своим контролем лишь центральные губернии.
Фактически это возвращало территорию к границам времен Ивана Грозного. Ленин и Троцкий даже согласились на выплату части царских долгов. Тогда они были готовы на все ради международного признания.
23 государства вместо одной империи
Согласно плану Буллита, Россия должна была быть разделена на 23 государства, каждое из которых контролировало бы свою территорию. Это включало не только национальные республики, такие как Украина или Грузия, но и регионы, контролируемые белыми армиями. Например, Сибирь под управлением Колчака или юг России под контролем Деникина.
Почему план провалился
Несмотря на первоначальный оптимизм Буллита, его предложение было встречено в Париже скептически. Лидеры западных держав, включая президента США Вудро Вильсона и премьер-министра Великобритании Ллойда Джорджа, не верили в долговечность большевистского режима. Они считали, что коммунисты вскоре падут, и потому не видели смысла в переговорах.
Французский премьер Жорж Клемансо называл коммунизм «болезнью побежденных наций» и отказывался вести переговоры с режимом, который он считал преступным.
Исторические последствия
Отказ от плана Буллита имел далекоидущие последствия. Вместо того, чтобы разделить Россию на множество государств, Запад позволил большевикам укрепить свою власть. К 1922 году большая часть бывшей империи была объединена под контролем большевиков.
Буллит вернулся в Москву в 1933 году уже в качестве первого американского посла в СССР. К тому времени страна сильно изменилась. В своих донесениях он описывал страну, как «неприветливую и тираническую».
Если бы план Буллита был реализован, история XX века могла бы пойти по другому пути. Возможно, это предотвратило бы возникновение СССР, как сверхдержавы, и избавило бы мир от многих конфликтов, связанных с холодной войной. Однако, история не знает сослагательного наклонения.
Кто сейчас на конференции
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 5 гостей